ХІІ. ОСТАННІЙ ПОДИХ, ПЕРШИЙ КРИК

У маленькому, затишному будинку на околиці міста, поблизу Стабієвих воріт, панувала особлива, трепетна тиша. Двадцятичотирирічний Марк, місцевий різьбяр по дереву, сидів у дворі й обережно обтесував краї маленької колиски. На її спинці він вирізьбив фігурки добрих німф, які мали оберігати сон його первістка. Дитина мала з'явитися на світ з дня на день.
З кімнати повільно вийшла Юлія. Через дев'ятий місяць вагітності кожен крок давався їй важко, але її обличчя світилося тим особливим спокоєм, який буває лише в жінок, що готуються подарувати нове життя. Вона лагідно поклала руку на свій округлий живіт. Поруч йшла її свекруха Касія, яка несла таріль із теплим ячмінним відваром та чисті лляні пелени, які вона зранку ще раз ретельно випрала й висушила на сонці.
– Марку, поглянь, як тихо сьогодні на горі, – тихо мовила Юлія, дивлячись на зелені схили Везувію, що велично височіли на горизонті. – Здається, сама природа чекає на нашого малюка. Як ми назвемо його?
– Якщо буде хлопчик – назвемо Феліксом, щасливим, – посміхнувся Марк, підводячись і ніжно обіймаючи дружину. – Він ростиме у найкращому місті імперії. Я збудую для нього великий дім, а ти навчиш його перших слів.
Слово «щасливий» застигло в повітрі. Раптом птахи в саду з диким криком злетіли в небо. Наступної миті земля під їхніми ногами здригнулася так, що дерев'яна колиска перекинулася й розкололася навпіл. З глибини Везувію вирвався страшний, громоподібний гуркіт, від якого заклало вуха. Зелена гора розверзлася, і з її вершини в небо злетів гігантський стовп вогню, диму та чорного попелу.
– Марку! – скрикнула Юлія, але від жаху, раптового переляку та важкого, отруйного повітря, що миттєво долетіло до їхнього кварталу, її тіло звело страшною судомою. Пологи почалися передчасно… тут, посеред руїн їхнього маленького щасливого світу.
Вона впала на землю, не здатна зробити навіть кроку. На вулиці вже вирував панічний натовп. Сусіди, кидаючи все, бігли повз їхні ворота до моря.
– Марку, залиште мене! – зі сльозами благала Юлія, міцно стискаючи руку чоловіка. –Ти і мама... біжіть! Ви ще можете врятуватися! Я не зможу йти... біжіть!
– Ніколи! – крикнув Марк, і в його очах заблищали сльози розпачу та непохитної рішучості.
Він упав перед дружиною на коліна, а мати Касія вже розгортала ті самі лляні пелени, які щойно готувала для радісної події. Навколо них рушилися стіни сусідніх вілл, небо перетворилося на суцільне вогняне пекло, а на місто летів гарячий попіл. Сусіди кричали їм крізь дим: «Ви божевільні! Біжіть, ви загинете всі троє!». Але родина прийняла свій вибір.
На картині Брюллова ця група людей застигла праворуч. Вони згуртувалися в єдине ціле, закриваючи Юлію своїми тілами та важкими вовняними плащами від смертоносного вогняного дощу. Марк тримає плащ над головою дружини, приймаючи на себе удари розпеченого каміння.
Серед нелюдського гуркоту вулкана, криків помираючих людей та задихаючись від сірчаного газу, Юлія в страшних муках народила дитину. Марк тремтячими руками підхопив маленьке життя. Немовля зробило свій перший, слабкий крик – крик життя посеред царства смерті. Воно вдихнуло це гаряче, сповнене попелу повітря, закрило оченята і заснуло назавжди на грудях своєї матері.
Марк, Юлія та Касія обнялися втрьох, закриваючи собою малюка. Вони не втікали. Вони залишилися вірними одне одному до останньої секунди. Гарячий попіл Везувію повільно й безжально покривав їхнє родинне вогнище, перетворюючи їхній останній подих та перший крик дитини на вічний, величний пам'ятник людській любові, яка виявилася сильнішою за смерть.

***

Далі буде.