Стояв звичайний березневий ранок.
Був понеділок. В школу треба йти.
Я кусень хліба смальцем намастив,
Вхопив портфель і вискочив на ганок.
Жуючи хліб, дістався до зупинки.
Трамвай ось-ось повинен підійти,
Мене до школи швидко довезти.
Трамваєм шлях займе лише хвилинки,
А пішки з півгодини треба йти.
Отож, звичайно на трамваї ліпше.
В трамваї двері відчинились лише,
Я вскочив, місце вільне щоб знайти.
Народу не багато. За вікном
Парк проминув. Депо трамвайне скоро.
І Бабин яр здирається нагору.
Там насип нагребли не так давно.
З цегелень пульпу у той яр спускали.
Чуток чимало між народу йшло,
Багато люду, кажуть, смерть знайшло
При німцях у яру тім. То й сховали
Те кладовище із людських очей.
Про те дорослі нам розповідали,
Що місце те недобру славу мало.
Зловісних там траплялося речей
Багато. Он, хоча б і кладовище
Закинуте. Туди і вдень ходить
Боялись люди – пропадеш умить.
Червона баба простяга ручища.
Хоча нікого, наче й не чіпа.
Та кого хоч одразу ж налякає,
Адже обличчя взагалі не має,
Літає тихо по яру й копа.
Чого копа і що вона шукає?
Ніхто не зна. Шепочуть всі, однак,
Що то усе якийсь зловісний знак.
Недобре щось попереду чекає…
Аж ось депо. Я миттю озирнувсь,
Бо дивне щось навколо відбувалось:
Вся вулиця попід багном ховалась.
Десь по коліно було. Я незчувсь,
Як вода стала швидко прибувати.
Машини дві пожежні прибули,
Відкачувати воду почали
Біля лікарні. Щоби не стояти
В багні, задерся міліціонер
Аж на паркан. Сидів на нім тепер.
Цікаво було поспостерігати
І, навіть смішно… Але вже за мить
Вода до східців наших підступила.
Трамвай водійка швидко зупинила,
Мовляв, тепер всі пішки далі йдіть.
Води було мені десь по коліна.
Пробігся, хоч всі чоботи в багні.
А там вже повідомили мені
Друзяки дуже радісну новину:
Заняття всі сьогодні відмінялись,
Отож, додому можна йти усім.
І я, немов окрилений отим,
Із друзями назад бігом помчались.
Цікаво ж, що там діється таке.
Води на площі іще більше стало.
Трамваї і автобуси стояли.
Хто міг, через те місиво гидке
На сушу чимскоріше пробирались.
Один автобус тільки зупинивсь,
Людьми набитий. Вже води по вікна.
В салоні аж заходились від крику,
Бо вал високий із гори котивсь.
Хтось вручну двері, мабуть відчинив
І кілька людей вискочити встигли,
Аж тут всіх хвиля піниста настигла
І вал автобус в одну мить накрив.
Хто встиг, на огорожу залізав,
Збудовану навколо стадіону.
Я не забуду бачене до скону,
Як вибухнув автобус, запалав.
Кричали люди у смертельній пастці,
Згоряючи живцем. А те багно,
Повзло й повзло згори, уже воно
Все залило. Хто встиг на дах забраться,
Чи на паркан, дивились на той жах.
А хто не встиг, в багні тому тонули.
Воно в‘язке неімовірно було.
І застигало прямо на очах.
Та затискало намертво усіх,
Хто прагнув звідти вибратись. І люди
Кричали: «Поможіть!» на повні груди,
Поки багно не поховало їх.
Міліція вже скоро прибула,
Солдати і те місце оточили.
Військові вертольоти прилетіли.
До тих, в кого надія ще була,
Хто на дахах сидів чи на парканах,
Спускали з них драбини… Нас малих
Міліція прогнала звідти всіх.
Та мені й так уже було погано
Від баченого. Із портфелем я
Побрів додому кружними шляхами.
До залізниці вулицею прямо.
А там позаду гвалт страшний стояв.
І гнав мене. А я по шпалах брів
У бік Сирця, додому щоб дістатись.
І думав, як воно могло так статись?
І біль в душі за тих людей горів,
Які живцем в автобусі згоряли,
Які тонули у багні отім.
Як було, певно, дуже страшно їм,
Та шансу врятуватися не мали…
Два тижні ще я в школу не ходив,
Туди людей усіх переселяли,
Які куди приткнутися не мали.
Тож днями я блукав собі й ловив
Чутки усякі. Владу проклинали,
Що дамбу не бетонну збудувала,
А земляну. Отож і ставсь прорив.
А хтось казав, що всі цегельні ті,
Які всю пульпу у той яр зливали,
Лиш треть доби таке робити мали.
Та ж плани у них стали на путі.
Давай-давай! І день, і ніч вони
Зливали. Вода просто не встигала
(Вона б у землю убиратись мала).
З чиєї то, питається вини?
І всі угору очі піднімали,
І зрозуміло слухачам було,
Про кого саме в тій розмові йшло.
Хоч імена, звичайно, не звучали.
І пошепки ще цифри називали.
Хто двісті, хто чотириста казав,
Хто і півтори тищі називав
Тих, кого та трагедія забрала.
А влада тихо засудила тих,
Хто цапом-відбувайлом став у справі.
Таємний суд, як «верховенство» права.
Імен ніде не називали їх.
Хоч говорили, що проект вони
В Москві робили, на «авось», як завжди.
Та нагорі хіба знайдеться правда?
Москва повік не визнає вини.