Давно вже минули часи перших інтермедій та в’їдливих «нищенських віршів» мандрівних дяків-пиворізів. Непомітно залишилися позаду перші сатиричні спалахи «Послання» Івана Вишенського та Климентій Зіновіїв, з його побутовими грубувато-жартівливими замальовками про дівчат. І нині літературознавці різних штибів усіляко намагаються довести неперервність української літературної традиції науковими працями. Але найкращим доказом існування літератури є сама література.
Епіграми люблять усі. Правда, читати, а не потрапляти на язичок до гострословів. Бо ті таке можуть утнути! Особливо якщо це такий майстер слова як Микола Лукаш, збірник епіграм якого під назвою «Шпигачки» вже став бестселером. Це тим більше цікаво, що досі ми знали Лукаша тільки як неперевершеного перекладача.
З перших рядків мініатюрки переді мною постав Климентій Трястя (Зіновіїв) зі своїми сміливо відвертими, як на час пізнього бароко, віршами-епіграмами «о заматерілих дівицях», що їх ніхто не хоче й брати. У Лукаша, відомого тим, що він зібрав колекцію «нецензурних» народних словечок, дбайливо викинутих з академічних словників цнотливими ревнителями культури, вміння смачно висловитися часто ходить по межі. Але ж недарма кажуть: «Народ скаже – як зав’яже». А з пісні слів не викинеш. Багато з Лукашевич епіграм уже стали народними, бо ж особливо українцям здавна подобалася сатира «з перцем». А Лукаш умів так припечатати словечком, що не відмиєшся. Чого варті лише такі спостереження: «Хоч як би зто хотів, це ясно кожній миші: часи уже не ті, а стануть ще нетіші» чи «З мосту в воду – це дурниці! Спробуй із води на міст…». А поза тим на кожному кроці натрапляєш на вишукані перлини майстра-словотворця: «Десь є досьє», «Міг би його поганити – не хочу вуст поганити», «Буду лаяти Будулая я», «Дуже важко в сірій масі не згубиться сіромасі»…
Судячи з усього, Лукаш вільно обходився без езопової мови і називав речі своїми іменами. Цим він і цікавий. Причому на гострячок пера потрапляли не лише вади тогочасного суспільства, а й окремі його представники. Тож багато в збірнику так званих адресних, персональних епіграм.
Перепало на горіхи не лише пересічним письменникам, а й класикам української літератури – В. Сосюрі, П. Тичині, О. Олесю. Шпигали епіграми і відомого мовознавця Білодіда і представників радянської влади, і... самого Миколу Лукаша, тому вони й «шпигачки».
Мініатюрна книжечка-перевертень, до того ж майстерно оформлена в стилі поезографіки, зручна для читання в метро, підготовки до інтелектуальних дискусій, незамінна як стильний подарунок другові. Мініатюрні самі собою і Лукашеві «шпигачки», що є, по-суті, експромтами, записаними з голосу автора. Вони теж не затримуються у тісних межах збірника, швидко і влучно потрапляючи своїми рядками-стрілами в ціль. Проте сам автор ніколи, певно, і не думав, що знову стане популярним саме завдяки своїм уїдливим епіграмам. Але жартома перефразовані рядки з Пушкіна в одній з таких Лукашевих епіграм стали пророчими:
«Кажу від імені живих:
Чом голову морочите?
Я пам’ятник собі воздвиг,
А ви собі – як хочете!»