ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Дудар
2018.06.19 18:32
Розваги виніс ти за дужки
Годиник вимкнув, телефон
Позвав із роздумів Забужко
Який не є, а камертон
І горизонти й паралелі
Позеленіли геть в журбі
Ще й споглядає хтось зі стелі
Невчасно, байдуже тобі...

Наталка Пілігрим
2018.06.19 16:34
Весна насипає у горло пилу,
усе навколишнє вбирає у сірість,
дороги і люди – ти вирви, вирви…
Твоя й березнева самотність стрілись.

Лице сполотніле, прообраз дому,
їм промінь жахкий домалює зморшок,
у тебе із містом одні геноми –

Олександр Сушко
2018.06.19 06:10
Тарганисько сховалося у шпарку,
Поласувало нагло кавуном.
Узимку люди мерзнуть, літом – жарко,
Вдоволених не бачу вже давно.

Не вистачає грошей, хисту, тями,
Ще й вороги в Донбасі і Криму.
Рука сусіда піднімає камінь,

Маркіяна Рай
2018.06.19 00:18
Коли в тобі скінчився день,
Аж ніч заплакала раптово,
Коли в тобі немає слова
І не співається пісень,

І лінь дивитися на світ,
І тінь сповзає геть у п'яти,
Коли у грудях стужа м'яти,

Ігор Шоха
2018.06.18 23:08
А у оборі нашої корови
ще є телята нашої біди -
мураєви, і гепи, і царьови -
ті самі клони, що і муравйови,
на вим’ї євразійської орди.

***
А на цьому світі легше жити,

Адель Станіславська
2018.06.18 15:33
У всі часи інакшості - інакші.
У всі часи приречені вони.
І навіть сильні духом - завжди слабші
І зметені в нерівностях війни.

Були і каменовані, й розп'яті
І топлені, і палені в вогні...
Нормальніші нормальних - більш

Олексій Кацай
2018.06.18 15:13
Йде сніг.
Вечір темряву бгає
у ламп віртуальні сніжки.
Комп’ютерні ігри стирає,
залишивши ярлики.

Забралами висять вони
на моніторах шибок.

Володимир Бойко
2018.06.18 12:14
Дощать дощі, зміняючись дощами,
А після них приходять ще дощі.
В повітрі пахне гниллю і грибами,
Чатують жертв поміж кущів кліщі.

Така погода увійшла у моду,
Згнивають полуниці на грядках,
З-за бур'янів не видко вже городу,

Ірина Вовк
2018.06.18 10:55
…і ти, мій друже, будь мені зі мною, -
Шепоче серце лірою-струною,
Коли паде із лип духмяний цвіт,
І неба окривавлений болід
Засліплює вогнем печальні очі
Посеред тьми безсонних свідків ночі, -
Пребудь мені… о будь мені зі мною!..

Наталка Пілігрим
2018.06.18 09:42
поміж двох будинків між якими тиша
ліпить свою нішу і плете нитки
опадають ночі на галуззя вишень
колискові інші і дірок зірки

сумовито світять у зіниці вулиць
щоби не почули кроки ліхтарів
і ніхто не певен так бо є і було

Олександр Сушко
2018.06.18 07:28
Молись!

Корівка гедзів ляпає хвостом,
А мій п'ятак застряг у райській брамі.
Товкти отця безпечніше гуртом,
Молитися - отарою у храмі.

Стоять перед амвоном "голубі",

Галина Кучеренко
2018.06.17 22:25
Ситого вовка не дуже цікавлять
проблеми голодних ягнят:
            - Отара замерзла!... І їжі замало!
             Чим нагодувати малят?...
- Як можна мій спокій тривожити марно -
Опікуюсь вами як брат!
Ви ж - злодії страшні, бездушнії скнари!!!

Володимир Бойко
2018.06.17 21:35
Іще до липня буцімто далеко,
А липовий вже віє аромат.
Пахуча мжичка сіє серед спеки,
Спадаючи росою на асфальт.

Зближається глобальне потепління,
Природний календар прискорив біг.
Дарує червень липове цвітіння,

Іван Потьомкін
2018.06.17 20:55
Єврейський хлопчику, ти в моїм домі,
в зневаженім Сіоні. Вечір. Сутінки.
Я схиливсь, а ти – на моїх колінах.
Тобі, мій любий, оповім історію
про доброго Месію, котрий не прийшов.
Старшим тут од тебе не оповім, мій милий.
У старших немає таких оче

Микола Соболь
2018.06.17 15:28
Керунки – нові, та влада стара.
Зміїний оскал у тігрЮлі.
Політика чесна скоріше – мара.
Дивися – спустіли каструлі…
Дрочися народе – лютуй на ура!
Малюй Т-образки трикутні…
Але від корита свиню (чи кнура),
Не вигнати, сівши на кухні.

Ігор Деркач
2018.06.17 09:03
Нема за що сусіду полюбити,
нема чого коритися орді.
Уже віки виплачуємо мито,
а живемо на хлібі і воді.

І кровію орошено чимало
розп'ятих і катованих людей,
аби чекісти їли наше сало
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Садовнікова Катя
2017.06.30

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Майстерень Адміністрація / Критика | Аналітика

 Перезавантаження духу. Холодний Яр
Юрій Горліс-Горський http://www.ukrlife.org/main/evshan/yar.htm

Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР


Восьме видання, виправлене, доповнене

Київ – Львів – Дрогобич
"Відродження"
2006


Коли я впаду… мою кров вип'є рідна земля,
щоб виростити з неї траву для коня того,
хто стане на моє місце...


Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ

Тут можна прочитати цю книжку

"Україна... Чому це слово таке болюче?!"

Досліджуючи козацько-селянські революційні рухи доби Української Держави та Української Народної Республіки, розшукав я чимало спогадів про ті бурхливі часи. З радістю побачив, що сотні, а то й тисячі наших земляків написали спогади про свою участь у Визвольній боротьбі. На жаль, не все дійшло до нас, багато рукописів і людей, які могли би дати свідчення, згинуло в огні революції та пекельному вогнищі репресій і голодоморів. Не всі документи ми ще й розшукали. Не до всього маємо доступ.
Але й та частина спадщини, яку ми вирвали з рук історичного ворога, дає підстави стверджувати, що ми є синами і дочками Великої Нації – войовничої, сильної, веселої, із зухвалими вогниками в очах. Про це переконливо свідчать першоджерела. Ось двотомне видання споминів "Проти червоних окупантів" видатного українського старшини Якова Гальчевського (подільського отамана Орла). А ось книги мемуарів про Визвольну епопею козака полку Чорних запорожців Валентина Сім'янціва. А он спогади про Перший зимовий похід командарма Михайла Омеляновича-Павленка…
Важливі спогади про усміхнених наших героїв залишили й інші генерали Армії УНР – Юрко Тютюнник, Всеволод Петрів, Петро Дяченко, Олександр Вишнівський, Антін Пузицький, Олександр Удовиченко, Кость Смовський, Марко Безручко, Михайло Крат, Микола Капустянський, Петро Самутин, старшини Армії УНР Євген Маланюк, Лев Шанковський, Василь Прохода, Олександр Доценко, Євген Ґловінський, Дмитро Зоренко, Борис Монкевич, Адріан Марущенко-Богданівський, Леонід Романюк, Степан Лазуренко, Осип Думін, Вартоломій Євтимович, Микола Чеботарів, Михайло Середа, Микола Ґалаґан, Василь Задоянний, Антін Кущинський, Іван Цапко, Олексій Козловський, Сергій Чорний, Йосип Дігтяр, Тиміш Омельченко, Максим Ломацький, Макар Каплистий, Олександр Чирський та пребагато інших.
Зафіксували драматичні епізоди боротьби і козаки Армії УНР – Федір Скрипниченко, Андрій Марченко, Дмитро Ігнатенко, Микола Гайдак, Валентин Костенко, Олександр Фещук, Яків Решетників, Сергій Павлінський, Віктор Ревуцький, Яків Нестеренко, юнаки Спільної юнацької школи Лев Уманець, Олексій Батюта, Василь Афанасієвський, Юрій Руденко, Микола Фещенко-Чопівський, повстанці Микола Носик, Микола Білоус, Микола Малашко, Олександр Личак, Микола Леонтович, Степан Радзієвський та чимало інших.
Важливі спогади залишили й отамани – Марко Шляховий, Іван Лютий-Лютенко, Петро Філоненко, Микола Василенко, Яків Водяний, Віктор Чекірда (Чорний Ворон), Олександр Євтухів та підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко.
Осібно в цьому ряду стоїть ім'я Юрія Горліса-Горського, бо насамперед саме завдяки його роману “Холодний Яр” широкі верстви українського народу, спочатку в Галичині, а пізніше на Наддніпрянщині, узнали правду про велику міжнаціональну війну за право володіти українською землею.
“Холодний Яр” свій шлях до читача почав 1934 року. Тоді ж вийшов і “Отаман Хмара”. Наступного року з'явилася книга "У ворожому таборі". Побачили світ і такі твори, як "Ave, diсtator!", "Червоний чортополох", "Живе обличчя червоного сфінкса", "Тюремні поезії", "Терпіння" та низка статей у різних часописах, зокрема таких, як "Літопис Червоної Калини", "Наш клич", "Вісник", "Дажбог", "Краківські вісті", “Волинь”…

"Спогади... На самоті перебрати день за днем, рік за роком те, що вже збігло в минуле, відтворити в собі пережиті радощі й болі, пережити їх ще раз і ще раз... Болючу привабливість цього "заняття" знає лише той, хто має що згадувати: хто любив і ненавидів всією душею, хто знає смак голоду й музику небезпеки, хто зустрічався на вузькій доріжці віч-на-віч зі смертю, чув її віддих і... щасливо розминувшись, показав їй услід дулю”, – так почав свою книгу спогадів "У ворожому таборі" Юрій Горліс-Горський.
Справжнє прізвище цього незвичайного чоловіка – Юрій Городянин-Лісовський. Народився він 14 січня 1898 року в Полтаві. Назвали його на честь батька Юрія, офіцера російської армії. Мати – Людвина Соколовська – "вела свій родовід із польсько-шляхетського коріння".
Очевидно, важливу роль у вихованні відіграв батько, адже хто як не він, кадровий військовий, благословив сина на здобуття військової освіти, обдарував військовою вдачею.
Військову службу Юрій почав у "кавказькій кавалерії" під командою князів Хана-Нахічеванського та Султан-Гірея, де, за власним визнанням, "хапнув магометанської воєнної етики". Де літав Юрій у кінні атаки під час Першої світової війни, точно невідомо, може, на Турецькому фронті.
У роки Визвольної війни Юрій – старшина-кіннотник 2-го Запорозького (збірного) полку Запорозької дивізії Армії УНР, командиром якого був Іван Литвиненко, уродженець села Хоружівка, що на Сумщині. До слова сказати, саме в Хоружівці народився майбутній Президент України Віктор Ющенко…
Наприкінці листопада 1919 року Юрій Городянин-Лісовський разом зі своїм полком опинився у "трикутнику смерті" (Любар – Чортория – Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями – Красною, Добровольчою та польською.
Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія агонізувала… Безнадія і депресія добивали хворе і знеможене козацтво... А тут іще чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків, а Євген Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців...
І раптом – "хто хоче, може залишитись в армії". Це був "блиск віри" – і за якусь мить Любарська трагедія стала "виходом до слави". "Знову Батьківщина нас потребує, знову ми – вояки, знову ми – люди, – такий витворився загальний настрій. Знову серце повне надій, а з ними – віри в нашу правду", віри в її перемогу.
"Хто не чується на силі, може залишити лави", – кажуть козакам старшини. "З нами залишаться тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце", – звертається до вояцтва командарм Михайло Омелянович-Павленко.
Серед отих, хто мав "залізні нерви та сталеве серце", був і Юрій Городянин-Лісовський. 6 грудня 1919 року він разом з іншими українськими фанатиками під командуванням командарма Михайла Омеляновича-Павленка вирушив у невідоме, але таке обнадійливе майбутнє... Йшли на об'єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців...
На початку лютого 1920 року 2-й Запорозький збірний полк дістався до холодноярського села Матвіївки, а на другий день Юрій на кулеметній тачанці переїхав у Головківку, яка також визнавала владу Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака1. Тут і закінчився для Юрія Зимовий похід у лавах Армії УНР: кілька днів перед тим, під час довгого нічного переходу, пересівши з коня на бричку відпочити, він заснув і відморозив собі пальці правої ступні. Нога розпухла, почалася лихоманка. Продовжувати мандри з українською армією він уже не міг, тож змушений був залишитися на лікування в Мотриному монастирі, де в той час табором стояли гайдамаки Холодного Яру.
З цього, власне, і починаються спогади українського старшини, які він уклав у документальний роман…
З перших хвилин перебування в Холодному Яру полтавець відчув якийсь незвичайний войовничий патріотизм місцевих селян. І серце Юрія переповнилось, як він згадував, "якоюсь щемливою радістю". Вразила його й висока організованість озброєних хліборобів та їхнє дбайливе ставлення до українського вояка.
"Мушу зазначити, що такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав, – писав інший учасник Визвольної епопеї Сергій Полікша, начальник кулеметної ватаги отамана Федора Уварова, який забрів на територію Холодного Яр 1919 року. – На Зелені свята (головківську) школу, в якій я стояв із кулеметниками, буквально заатакували жінки і дівчата, які понаносили і печеного, і вареного – найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати…"
Випадкова хвороба змінила життя Юрія Городянина-Лісовського: в Холодному Яру торкнувся він серця України, знайшов друзів, бойовою дружбою з якими пишався все життя; тут він відчув гіркий щем втрат і поразок та щастя продовження боротьби за свободу Батьківщини. А Холодний Яр знайшов у ньому захисника і вдячного літописця.
Холодний Яр повністю заполонив Юрія. Все своє подальше життя він марив ним, мріяв повернутися на ці, за його висловом, "святі місця"…
Отож, вилікувавшись, він залишився серед гайдамаків Холодного Яру. Під псевдонімом Залізняк був призначений осавулом 1-го (основного) куреня Холодного Яру і взяв участь у численних боях за свободу нашої Батьківщини. У своєму романі він писав: "…Коли дві нації борються, білі рукавички мусять бути скинені. За п'ять років на фронтах довелося розрубати в бою череп не одному німцеві, мадярові, москалеві, але що можна піднести шаблю на ворога, який уже кинув зброю, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом, з цим я погодився лише тепер, на цьому клаптеві української землі, який треба було відстояти – або загинути".
У Холодному Яру Юрій не тільки багато здобув, але й пребагато втратив – насамперед друзів. І кохану дівчину Галю…
Трагічно-кривава історія їхнього кохання вразила не одне покоління читачів. Важко було повірити, що таке взагалі можливо. Здавалося, що це художня вигадка. Відтак підважувалася документальна цінність свідчень. Якщо автор вигадав цю історію, значить, міг вигадати й інші епізоди. І книга із документальної площини переходила у жанр художньої – отже, і героїчні діяння холодноярців могли бути автором вигадані чи перебільшені…
Тому я не один раз звертався до дружини Юрія Горліса-Горського Галини Гришко, яка живе у США, чи була та історія – з іншою Галею, – чи ні…
З пані Гришко я листуюся вже 10 років і за цей час поставив їй сотні запитань. Вона завжди змістовно відповідала, а от на питання про "ту" Галю з Кам'янки, яка була першим коханням Юрка, завжди промовчувала. І я знову писав, знову запитував: так було чи не було?!
А вона знову відповідала на інші запитання.
Нарешті, на десятому році листування, пані Гришко написала: так, це було, а не хотіла писати з причин, які розумний зрозуміє…
Хоч і жаль було "ту" Галю, все ж я з полегшенням зітхнув: значить, не художній роман написав Юрій Горліс-Горський…

Другим дражливим для мене питанням був образ Чорноти – найкраще виписаний, найцікавіший, найзмістовніший, най… най…
Чимало віднайшов я документів, які підтверджують правдивість роману "Холодний Яр". В тому числі і документів із Державного архіву СБУ, зокрема з особистих справ холодноярських отаманів та козаків. Але ніде я не виявив документів про Андрія Чорноту. Про братів Чучупаків, чорноліського полковника Пилипа Хмару, отаманів Ларіона Загороднього, Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Миколу Кібця та інших учасників Визвольної боротьби знайшлося чимало документів, а от про Чорноту…
І знову сумнів закрадався у серце: може, це збірний образ, може, це вимисел?
Часто розгадка, здавалося б, складної проблеми, у тебе – під носом. Треба тільки бути трохи уважнішим… У післямові до другого тому "Холодного Яру", який вийшов 1937 року, Юрій Горліс-Горський помістив критичну заувагу до першого тому холодноярця Пилипа Постоленка.
"Пан Постоленко зазначає в листі, – пише Юрій Горліс-Горський, – що я "чиню кривду", бо одних, як, наприклад, Чорноту, з яким він разом "бурлачив", – (я роблю) "аж занадто героями", а про інших нічого не згадую. Якщо не помиляюся, (пан Постоленко) має на думці тих, що їх при мені в Холодному Яру вже не було: чи то загинули, чи силою обставин – потрапили в інші осередки Визвольної боротьби. Не згадую, бо мало або й таки нічого про них не знаю".
Як гарно, що Пилип Постоленко наважився покритикувати автора роману "Холодний Яр", – тим самим холодноярець Постоленко остаточно розвіяв сумніви!
Тому з Віктором Рогом, з яким замислили перевидати книгу "Холодний Яр", і наважилися саме "Холодним Яром" започаткувати серію військової мемуаристики – спогадів про Визвольну боротьбу українського народу в першій половині ХХ століття.
До слова сказати, такий авторитетний чоловік як Улас Самчук називав "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського спогадами і ніяк не інакше…
А Чорнота… Поза сумнівом, це псевдонім. У документах він, напевно, фігурував під іншим іменем. Можливо, й під своїм власним. А може, й під іншим псевдонімом – адже не секрет, що українські підпільники, щоб заплутати чекістів, мали по кілька вигаданих імен. Наприклад, Кость Пестушко, очоливши Степову дивізію, взяв собі псевдо Степовий, а згодом змінив його на Блакитний. Напевно, не один читач чи дослідник вважав, що це різні люди – Пестушко, Степовий і Блакитний, – хоч була це одна людина… І все ж таки… Яке справжнє прізвище Чорноти? Юрій Дроботківський чи Олексій Добровольський?
Чому саме ці імена? Тому що в романі "Холодний Яр" (у розділі про повстання в Лук'янівській в'язниці) устами свідка Фіми Салганіка стверджується, що Чорнота і Загородній, поцілувавшись на прощання, застрелили один одного, а у спогаді, опублікованому в "Літописі Червоної Калини" (1932. – Ч. 10. – С. 6 – 8), Горліс-Горський, зображаючи ту ж саму подію, пише, що один одному у серце вистрелили Загородній і Добротківський. Отже, Чорнота і "Добротківський" – одна й та ж людина. Але кого все ж мав на увазі Юрій Горліс-Горський – Юрія Дроботківського чи Олексія Добровольського? І той, і той загинули під час повстання у Лук'янівській в'язниці.
Олексій Трохимович Добровольський, "казак банды Зализняка" (Мефодія Голика-Залізняка), народився 17 березня 1899 року і був прописаний у Єлисаветградському повіті. Спочатку воював у загоні Пилипа Хмари. Арештований у Звенигородці 29 вересня 1922 року. Загинув під час повстання в Лук'янівській в'язниці 9 лютого 1923 року.
А Юрій Володимирович Дроботківський народився 30 червня 1896 року у дворянській родині. Його матір'ю була Аделаїда Генріхівна – “саксонская подданная”. “Українське національне почуття” у Юрія було загострене з дитинства, через що і вступив у конфлікт зі своїм оточенням та родичами, які були прихильниками “єдіной-нєдєлімой”. Російське “общєство” цькувало його. Юрія називали “мужиком” та “хамом”. Зривали з нього українську національну стрічку. Юрій відповідав їм ненавистю. А щоб його почуття набрали осмисленості і сили, пішов 1917 року до української армії. Батькові ж 80 десятин землі в 1918 році, коли існувала приватна власність на землю, віддав селянам.
"С момента зарождения украинской контрреволюции, – писали чекісти, – подсудимый сразу вступает в её ряды и долгое время работает в петлюровских органах и армии, принимая активное участие в боях с советскими войсками. Вместе с армией УНР подсудимый (Юрій Дроботківський. – Ред.), отступает за кордон и вновь появляется на Украине во время наступления петлюровско-польских войск на Сов. Россию. По окончании этой войны подсудимый, не успев бежать, переходит в подполье… "
Якийсь час Юрій служив у отамана Ілька Струка, відділ якого від вересня 1919-го до початку 1920 року формально перебував у складі Добровольчої армії. До речі, Ілько Струк відступав під ударами червоних на Одесу через Чигиринщину. За сім верст від Єлисаветграда його розвідка зустрілася з розвідкою отамана Гулого-Гуленка, якому підпорядковувався полк гайдамаків Холодного Яру. Козаки помилково обстріляли один одного. Було поранено одного струківця. Потрапивши у полон, він і з'ясував ситуацію: виявилося, що з обох боків фронту були свої – українські повстанці. Гулий-Гуленко надіслав Струку пляшку самогону, перев'язану національною стрічкою, а Струк у відповідь передав Андрієві Гулому пляшку "миколаївки" з прикладеною на етикетці печаткою свого загону. Козаки – струківці і гулівці – зустрілися і запропонували один одному приєднуватися до їхніх загонів. Очевидно, саме тут, під Єлисаветградом, і перейшов Андрій Чорнота (тоді ще Юрій Дроботківський) до повстанців Гулого-Гуленка, відтак і потрапив наприкінці 1919 року до Холодного Яру… А Юрій Городянин-Лісовський опинився на Чигиринщині у лютому 1920 року. Тут і зійшлися їхні стежки. Тут вони і побраталися...
Напровесні 1921 року, виконуючи наказ отамана Івана Деркача, Залізняк (Городянин-Лісовський) "видістався з Холодного Яру" – Юрій мав перейти кордон і зустрітися з керівництвом Повстансько-партизанського штабу.
Завдання він виконав: переправившись через Збруч, дістався ППШ, де й був прийнятий Юрком Тютюнником. Але назад уже не повернувся: генерал Тютюнник, з недовірою поставившись до посланця Холодного Яру, заборонив йому повертатися на Чигиринщину і скерував Юрія в табори для інтернованих.
І все ж через рік – навесні 1922-го – Юрій вертається в окуповану росіянами Україну, але не в Холодний Яр, а до Києва. Тут якийсь час проводить підпільну роботу проти більшовиків, а 3 травня 1922 р. отримує завдання вирушити на Поділля. В одному з повітових міст, неподалік кордону, у відділі освіти під прізвищем Горський влаштовується на посаду волосного шкільного інспектора.
Декілька разів переходив він Збруч, щоб передати конфіденційну інформацію уряду УНР. Та внаслідок доносу якогось Дацишина 3 квітня 1923 р. Юрія затримали. Арештував його чекіст-латиш. Слідство проводили брати Зільбермани, спочатку Мендель, згодом Янкель, а потім – заступник начальника губвідділу ҐПУ Іванов. Юрія звинуватили за ст. 58 – "приналежність до товариств і організацій, що ставлять собі за мету повалення радянської влади". Провів 8 місяців у тюрподі1 Вінницького ҐПУ. Чекісти не спромоглися довести його вини і 16 грудня 1923 року звільнили з-під варти.
Виконуючи завдання одного з керівників українського підпілля, Юрій погодився працювати в агентурному апараті ҐПУ. Відтак досвідчений підпільник провалив не одну чекістську операцію. Та 1924 року – знову арешт. Цього разу вдати безневинного не вдалося: більшовики оцінили його "контрреволюційну" роботу на Поділлі в 15 років ув'язнення. Добре ще, що вони не дізналися про холодноярську сторінку його біографії...
Щоб урятуватись, Юрій симулював психічне захворювання. "Потяглися "тернисті" дні і ночі симуляції, – писав пізніше він у книзі ''У ворожому таборі''. – Я здебільша лежав не піднімаючись... Іноді відмовлявся від їжі. Іноді їв. Часом на запитання котрогось чекіста – плів йому дурниці, часом не відповідав нічого... Ця моя поведінка була тільки "прологом", щоби попасти до психіатричної лікарні... Мовчанка і перебування в одній позі та подразнююче нерви вичікування подій були важкими і фізично, і морально".
Але чекісти не дуже вірили у захворювання і ще протягом декількох років тримали в'язня у тюремній лікарні. За час неволі Юрій пізнав тюрми Вінниці, Києва, Полтави та Херсона. Нарешті його перевели до Херсонської психіатричної лікарні, звідки він у квітні 1932 року втік.
"Холодної квітневої ночі, – писав Юрій Горліс-Горський у документальному оповіданні "Колгосп над Інгулом", – утікши з Херсонської психіатричної лічниці, машерую вздовж залізниці Херсон – Снігурівка... За плечима вісім років голодних совітських тюрем… половина невідбутої ще кари, попереду зваблива, таємничо-невідома доля".
Ця "таємничо-невідома доля" закинула його з Херсонщини на Дон, потім на Кубань, а тоді на Поволжя, в Нижній Новгород, де він якийсь час працював на "Автострої". Тут Юрій не тільки заробив грошей, а й нові, надійніші документи. Про цей фрагмент його життя він написав спогад, який під назвою "Час вибиратися за кордон" я вперше опублікував у газеті "Незборима нація" (ч. 10 /212/, 2003).
З Новгорода Юрко вирвався у Москву, звідти помандрував до Білорусі. Тут наприкінці 1932 року він і перескочив кордон із Польщею і опинився в Рівному.
Спраглий за українською книгою, за українським словом, він розшукав у Рівному українську книгарню, з власником якої, Іваном Талащуком, швидко потоваришував. Дочка Івана Талащука Галина згадувала: "1932-й рік, мені було тоді вісім років. Я пам'ятаю, як тато приводив до нас на вечерю скромно вдягнутого чоловіка, невисокого зросту, жартівливого, симпатичного". Чи думала вона, що через 10 років він стане її чоловіком?..
Невдовзі Юрій перебрався до Львова. Жив на площі Ринок, 5, пом. 7.
У Львові Горліса-Горського дуже швидко знайшла слава.
Тут він пізнав щастя...
1934 року вийшла книга спогадів "Отаман Хмара". У передмові до неї Юрій Горліс-Горський писав: "Маючи за плечима чотири роки підпільної боротьби з московсько-більшовицькою владою на Україні (з них вісім місяців, із наказу своєї організації, – в агентурному апараті ҐПУ), два смертних присуди і разом дев'яносто сім із половиною місяців арештів ҐПУ та большевицьких тюрем, я дозволю собі піднести крайчик завіси, якою густо закриті тайни червоної "охранки".

У цій книзі Юрій Горліс-Горський висвітлив трагічну долю подільського отамана Хмари – Семена Харченка, з котрим сидів у одній тюремній камері Вінницького ҐПУ, та його товаришів – Василя Яблунівського та Пилипа Іваніва, з якими проти ночі на 7 листопада 1924 року, напередодні розстрілу, отаман підняв повстання в тюрподі Вінницького ҐПУ…
1935 року у Львові побачила світ книга Юрія Горліса-Горського "У ворожому таборі" з присвятою: "Маленькій Любці Гадзевичівній присвячую цю книжку – "вуйцьо Юрцьо".
З цієї дівчиною, як виглядає, у Юрка був платонічний роман… У моєму архіві зберігається фотографія гарної дівчини, напевно років п'ятнадцяти, яка залізла на дерево. Це і є Любця Гадзевич, дочка о. Онуфрія Гадзевича. На звороті фотографії дитячо-інтимний підпис – "Вуйцьові Юрцьови – лазик по деревах. З дня 29.3.1935. Дрогобич".
Їхні стосунки тривали, напевно, кілька років, про що свідчить ще одна фотографія, де вже старша, років сімнадцяти, Любця Гадзевич сидить з Юрієм на лавці. Закрита парканом від стороннього ока, вона грайливо поглядає на Юрка, кокетливо склавши руки на колінах. Юрко теж залицяється, заглядаючи дівчині у вічі. Мабуть, недаремно він присвятив їй книгу… А щоб злі язики не плескали, написав: "Маленькій Любці…"
А вийшла заміж Любця за студента медицини Зенона Канюшка, навчалася з ним у Граці, в Австрії, де й залишилася жити…
1935 року у Львові з'являється друге видання роману "Холодний Яр" (першої частини). Вийшло воно коштом сотника Івана Зуба. Друга частина "Холодного Яру" потрапила до рук львівського читача 1937 року. А третє видання роману в 1937 – 1938 роках здійснило видавництво “Рекорд”.
"Холодний Яр" мав у Галичині величезний успіх, особливо серед молоді. В переповнених "Просвітах" проводилися колективні вечірні читання. Жорстока правда про козацько-селянські повстання у Центральній Україні наповнювала серця галицької молоді ненавистю до ворога та бажанням заступити полеглих. Імена холодноярців ставали псевдо молодих оунівців. Без перебільшення можна сказати, що Юрій Горліс-Горський став творцем тисяч українських героїв, які уславили Батьківщину в 30 – 40-х роках ХХ століття…
"Холодний Яр" знайшов визнання й серед прихильно налаштованих до нас поляків. Так, "Польсько-український бюлетень" (ч. 46, 1934) помістив рецензію В. Вороного на цю книгу: "Любов до Батьківщини змушує героїв доказувати чуда в боротьбі з навалами "білих" і "червоних" відвічних ворогів. З любови до Батьківщини всі вони загинули в боротьбі, в льохах ЧК, в тундрах півночі, але своїх прапорів не зганьбили..." Добродій Вороний рецензію завершував так: "Книжка читається одним духом. Коли її читаєш, можна посивіти... Автор пов'язав у своїм творі правдиві події й по-мистецькому їх відтворив"...
Окрім літературного успіху, Юрій Горліс-Горський пізнав не меншого визнання як чоловік у галицького жіноцтва. До слова сказати, на фотографіях, яких в архіві Історичного клубу "Холодний Яр зберігається близько вісімдесяти, Юрій весь час в оточенні тих чи інших жінок, і всі вони сміються, горнуться до нього, або він до них…
1938 року Юрій Горліс-Горський знову приїхав у Рівне, "цим разом уже як відомий автор, редактор – елегантний, самовпевнений, – згадує Галина Талащук-Гришко. – Був веселий, привітний".
Наприкінці 1930-х років Юрій Горліс-Горський завершує роботу над романом "Між живими трупами" і анонсує його вихід. "Із здоровим розумом – серед божевільних, – писав у анотації автор. – Віддзеркалення економічної та національної політики большевизму у психічних захворюваннях українських інтелігентів і селян. Ліквідація "непу", "соціалістичний наступ", "індустріалізація" та "колективізація" – через призму тюрми і лічниці для божевільних".
Уривки з цього роману Юрко читав молоді, яка хмарами "липла" до нього.На превеликий жаль, книжка ця так і не побачила світ...
Кілька штрихів до біографії Юрія додала член ОУН Ірина Строцька, донька Миколи Ліщука – співвласника видавництва "Рекорд", яке у 1930-х роках видавало книги Горліса-Горського. Юрко часто відвідував гостинний дім Миколи Ліщука. "Останній раз він був (у нас) на початку 1939 року, – писала Ірина Строцька в листі до мене. – Збирався переходити на Закарпаття і попросив дозволу залишити у нас на деякий час скриню з особистими речами. Батьки дали згоду, і через кілька днів він її привіз. Вона була досить велика і важка, замкнена на висячий замок. Батько пожартував, мовляв, чи немає там зброї? Пан Юрій заперечив, але додав, що в разі потреби дозволяє батькові розпорядитися його особистими речами на свій розсуд. Попрощався з нами та відійшов.
Будинок у Львові, в якому ми жили, був власністю якогось польського магната. Серед польських, єврейських і російських родин (що повтікали з Росії під час революції 1917 р.) ми єдині були українці. Відчувалася неприязнь до нас, особливо з боку поляків, яка загострилася з початком польсько-німецької війни. Батька огортав неспокій, що в скрині можуть бути недозволені речі, і він вирішив перевірити. Відкривши замок, ми побачили зверху ковдру, в яку був загорнутий кріс. У куті скрині знаходився мішок із набоями, частину скрині займали книги і одяг. Уночі батько заховав кріс на горищі, а набої закопав у саду біля дому.
Через декілька днів недалеко нашого дому невідомими було застрелено польського офіцера. Наші сусіди-поляки викликали військову жандармерію і направили до нас. Ті докладно обшукали наше помешкання. Зловмисники раділи і чекали, коли батька поведуть на розстріл. Але жандарми нічого підозрілого не виявили. Якби знайшли зброю, що була у скрині, розправа була би неминучою. Та Боже провидіння не допустило до фатальної розв'язки… Пізніше, в 1948 р., згадані книжки (Юрія Горліса-Горського) і багато іншої літератури під час мого арешту були конфісковані з бібліотеки батька і представлені суду як речовий доказ у справі… Конфіскували і скриню п. Юрія Горліса-Горського…"
Отже, Ірина Строцька стверджувала, що Юрій “збирався переходити на Закарпаття”. Для чого? Щоб зі зброєю в руках, разом із товаришами – колишніми вояками Армії УНР – допомогти братам-закарпатцям побудувати і відстояти Українську державу.
На жаль, подробиці перебування Юрія Горліса-Горського на Закарпатті невідомі, але, знаючи його натуру, можна не сумніватися, що він у запіллі не відсижувався, а, навпаки, був у найнебезпечніших місцях українсько-мадярського фронту...
Коротке свідчення про ті дні залишив у передмові до нью-йоркського перевидання “Холодного Яру” доктор М. Сидор-Чарторийський, який познайомився з Юрком у Великому Бичкові, ймовірно, 16 березня 1939 р., за кілька хвилин перед тим, як Горліс-Горський і учитель Павло Волощук намагалися через міст перейти Тису, щоб перебратися у Румунію. У цю мить із Рахова примчали мадярські терористи і на очах у всіх застрелили вчителя Волощука. Сидору-Чарторийському і Горлісу-Горському поталанило втекти в гори. А перед світанком наступного дня вони вплав здолали Тису і опинилися на румунському березі. Тут їх затримала поліція. Допитував Юрка майор румунської армії, угорець за національністю, який напередодні видав своїм братам-мадярам, що святкували криваву перемогу, 270 українських утікачів. Усі вони невдовзі опинилися у страшному таборі Ніредьґаза. Майор поводився брутально. Пограбував Юрка.
У неділю ранком, мабуть 18 березня, Юрія і Сидора-Чарторийського, прикувавши один до одного кайданами, вивели на міст, щоб передати на катування мадярам. Та сталося диво – з мосту їх завернули назад. Виявилося, що зловісного майора за надужиття влади було заарештовано! Невдовзі його, як угорського шпигуна, було розстріляно. А Юрка і пана Сидора-Чарторийського звільнили. Разом вони дісталися до Югославії в Бачку до Руського Керестура. Звідси М. Сидор-Чарторийський поїхав до Відня, а Юрко – до Парижа. Але у його валізі вже не було рукопису “Між живими трупами” – під час драматичних подій він загубився на Закарпатті. Юрій Горліс-Горський страшенно переживав утрату. Він вважав цей роман найкращою своєю книгою.
У ті дні одна з газет, здається "Діло", повідомила, що Юрій Горліс-Горський загинув на Закарпатті... Родина Талащуків, прочитавши у газеті повідомлення про смерть Юрка, відправила по ньому панахиду у Рівному. Вже вдруге друзі "ховали" його. Вперше "поховав" його Андрій Чорнота у Мотриному монастирі.
Та не так просто було спровадити Юрка з цього світу – ворожі кулі не брали полтавського козака. І на цей раз Юрко "показав дулю смерті"…
У Руському Керестурі Юрко отримав виклик із Канади: українці Саскачевана запрошували відомого письменника оселитися в цій країні, навіть квиток йому придбали. Та Гітлер окупував уже пів-Європи і прямою дорогою Горліс-Горський до Франції не зміг дістатися. Тому вирушив через Малу Азію, Північну Африку до Марселя, а тоді вже до Парижа. Враження від цієї мандрівки він зафіксував у оповіданні "Подорожні зиґзаґи", рукопис якого зберігається в архіві Історичного клубу "Холодний Яр".
Врешті Горліс-Горський здолав непростий маршрут. Залишилося залагодити формальності і відплисти у комфортну Канаду. А Гітлер уже добирався до Франції. Кружляли поголоски про війну Німеччини із Совєтським Союзом.
Юрій Горліс-Горський, який справедливо побачив у цій майбутній війні шанс для Батьківщини відновити державність, вирішив залишитися в Європі. "І як я міг їхати до Канади, коли німці мали скоро визволити Україну?" – говорив він товаришам.
"Треба сказати, – згадувала дружина Юрія Горліса-Горського Галина Талащук, – що всі ми, свідомі українці, покладали великі надії на німців, які до вибуху війни з Совєтським Союзом, у 1940 – 1941 роках, дуже прихильно ставились до українців".
І знову Горліс-Горський їде туди, де вирує боротьба проти червоної Москви. 1940 року він уже у Фінляндії, де формує відділ із полонених українців фінсько-совєтської війни для боротьби за звільнення України від російських загарбників.
Добровольці його відділу були одягнені по-різному – хто у військову уніформу фінської армії та чорні картузи із синьо-жовтою околицею і тризубом, а хто і в совєтську форму та у мазепинки. Синьо-жовті пов'язки хлопці не носили, бо ними вже користувалися шведські добровольці.
У моєму архіві є фотографія 1940 року, де на сцені літнього театру стоїть група людей переважно у чорній уніформі, картузах, пілотках і мазепинках (всього 22 особи). В першому ряді у центрі в сірій формі воєнного зразка та чорній пілотці, з кобурою на правому боці – Юрій Городянин-Лісовський. Цей відділ українських добровольців під командуванням Юрія бився проти червоних на боці фінів. А мій батько, молодий лейтенант Красної армії Микола П'явко-Коваль, брав участь у тій війні на боці СССР. У рукопашному бою він отримав тяжке поранення багнетом під серце. Врятували документи, листи і фотографії, які були у лівій внутрішній кишені бушлата. А шрам від фінського багнета – глибокий і широкий – я пам'ятаю з дитинства.
До слова сказати, мій батько все життя з повагою висловлювався про фінів. І наголошував – ще в часи СССР – на несправедливості цієї війни, з боку Москви зрозуміло…
Подорож до Суомі Юрій відобразив у двох статтях – "Фінляндія" та у вже згадуваних "Подорожніх зиґзаґах". Розповідь про мандрівку до Фінлянції опубліковано в газеті "Незборима нація".
На початку 1941 року Юрій очолює український відділ радіостанції в Берліні – щось на зразок американського радіо "Свобода" пізніших часів. У численних коментарях він використав власний досвід боротьби проти російської імперії. Паралельно співпрацював з українською газетою "Краківські вісті", де публікував статті.
Навесні 1942 року Юрій Горліс-Горський з'являється у Рівному. У газеті "Волинь" друкуються його спогади "Їх прийшло дванадцять" – про перебування у тюремній лікарні Лук'янівки. А сам він тільки і думав, як повернутися на "святі місця" – до Холодного Яру...
1942 року Юрій оселився в Києві... За доносами совєтських агентів його кілька разів заарештовувало гестапо, та кожного разу вдавалося звільнитися. У червні того ж року Юрій Горліс-Горський нарешті повертається до Холодного Яру.
Він поселяється в Олександрівці, збирає свідчення від учасників боротьби, доповнює другий том книги "Холодний Яр". Для гурту свідомих українців прочитав доповідь про перебіг воєнних дій, драматичну незгоду в українському таборі, арешт Степана Бандери та Ярослава Стецька, про зустріч Геббельса з Бандерою. Юрій розповів, що Геббельс вимагав, аби ОУН(б) відкликала проголошення української державності. Горліс-Горський пояснював селянам, що нині не на часі відкривати фронт проти німців, а треба в союзі з ними вигнати російських окупантів і тоді лише з'ясовувати стосунки з німцями.
Юрій керував таємною групою абверу, що виявляла совєтських агентів, які пролізли у різні установи. Галина Гришко писала у листі до мене ще у жовтні 1996 року: "Ті агенти в більшості працювали у гестапо й винищували де могли українських націоналістів. Отож ця праця Юрка ніяк не компрометувала, а навпаки…" Адже він виривав із пазурів гестапо наших людей. "Я була свідком цих героїчних вчинків Юрка (а він був дуже відважною людиною), – продовжувала Галина Гришко. – Провокації з совєтського боку, як також і з боку українців, сипалися на голову Юрка весь час, і його неодноразово арештовували німці. Але його рятували німецькі, з Берліну, папери… німці поважали урядові папери…"
У групі Юрія Городянина-Лісовського та у подібних групах переважали свідомі українці, часом це були члени ОУН, які паралельно виконували велику пропагандивну роботу серед населення. Гаслом цих хлопців було: "Німецькими руками знищимо все більшовицьке!" Слід сказати, що багато старшин Армії УНР співпрацювали з німцями, зокрема і командарм Першого зимового походу Михайло Омелянович-Павленко…

Співпрацювали з німцями, а працювали на Україну… Недаремно Галина Гришко зазначала: "Від себе складаю потвердження (а навіть присягу), що Юрко ніколи в житті не працював на німців, на поляків, а на Україну, проти російського большевизму…"
І ось Юрій із друзями, колишніми холодноярцями Іваном Філоненком і Закревським, на підводах вирушили з Олександрівки через Нову і Стару Осоту на Головківку. Юрко із захопленням оглядав місцевість. Серце його переповнювалося невимовною радістю – він знову в Холодному Яру!..
Знівечений Мотрин монастир засмутив його... Зайшли на подвір'я. Горліс-Горський розповів товаришам про те, як навесні 1920 року тут святили зброю гайдамаки.
Спогади, спогади... Потягло за вали, де він вбивав чекістам кинджал "у ліву кишеню френча", де пізнав істину, що "від того, скільки цеглинок ворожого муру проб'ємо лезами і кулями, залежить висновок боротьби"… Напевно, намагався розшукати могилку Галі… І могилу Івана Компанійця. А може, й те місце, де навесні 1920-го Андрій Чорнота поставив хрест "рабу Божому Юрію".
Заночували у Медведівці, в родині Дем'яна Чучупака. Зрозуміло, Юрій подарував Чучупакам два томи роману "Холодний Яр". Виявилося, що староста Медведівки – колишній холодноярець, який із відходом росіян повернувся до рідного села. Староста подякував Богові, що врятував Юрію життя і дав можливість "описати той наш пекучий вогонь, що вибухнув проти московської навали незгасимим полум'ям Холодного Яру. Хоч комунарія наш вогонь пригасила, – сказав староста, – але у вогнищі тому жевріє іскра. Маймо ж віру і надію, що прийде час і вона розгориться у незгасиме всеукраїнське вогнище".
Юрій відвідав у Мельниках батьків Василя і Петра Чучупаків... Старенькі вже Степан та Оксана були безмежно зворушені…
Могилу Василя Чучупака огородили парканом, почистили металевий хрест, на якому внизу прикріпили тризуб. "Наступного дня, – згадував підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко, – в неділю, з самого ранку, в Медведівку на урочисте Богослуження йшли гурти людей із ближчих і дальших сіл та й із Чигирина. Прибув із Суботова і колишній холодноярський старшина, а нині староста села Лука Полудень. Прийшло ще кілька колишніх учасників холодноярського повстання, поспішали гурти молоді, зацікавлені подіями недавнього минулого... Після служби Божої всі походом прийшли до могили отамана Василя Чучупаки... Коли відправили панахиду і священик виголосив "Вічная пам'ять", очолена (Іваном) Філоненком почесна варта дала з рушниць трикратний салют".
Юрій виголосив на могилі Головного отамана Холодного Яру промову. Він згадав слова Симона Петлюри про те, що зовнішній ворог був би не страшний, коли б ми перемогли ворога внутрішнього, незгоду між собою, та коли б мали більше почуття відповідальності перед Україною.
Усі були безмежно зворушені величавою урочистістю події. Старенькі батьки покійного отамана зі слізьми на очах дякували присутнім, і зокрема Юркові, за вшанування пам'яті їхнього сина...
Приблизно у ті ж дні і в лісі під селом Розумівкою (тепер Кіровоградська область) було відновлено і освячено могилу Чорного Ворона та його товариства – і також за участі великої громади. Можливо, і до цього вшанування мав стосунок Юрій Горліс-Горський...
З наступом Красної армії починається шлях Юрія на захід.
Спочатку він зупинився у Рівному, де видавав газету "Волинь" Улас Самчук. Під час однієї із зустрічей Юрій заявив Уласу, що "справу визволення України не програно". Улас у своїх споминах "На вороному коні" писав, що Юрій – "завжди оптиміст", для нього "клімат війни те саме, що для риби вода". "Ех, братику!.. – казав Юрій Уласу. – Ніяка холера нас не здушила і не здушить… Зрозуміло, що після… цієї, вибач, побєди кацапня задере носа, але… наша справа не програна! Не програна! Ми ще вернемось! Це пам'ятай! Ми тут забули свою люльку… Вони сюди прийдуть – це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам'ятників… Але ми вернемося за люлькою і всі ті пам'ятники знесемо на смітник. Це станеться!"

26 листопада 1943 року у Львові в православній церкві Святого Георгія Юрій побрався з Галиною Талащук, дочкою власника української книгарні у Рівному Івана Талащука. Ось уривок із запису в метричній книзі: "26.11.1943. Мешканець м. Львова Юрій Городянин-Лісовський, син Юрія і Людвини з дому Соколовської, народжений у Полтаві, православний, перший шлюб. Дата народження нареченого – 14.1.1898. Мешканка м. Львова Галина Талащук, дочка Івана і Ніни з дому Кореневської, народжена в Черняхові, пов. Острог, православна, перший шлюб. Дата народження нареченої – 1.3.1924. Хто вінчав – протоієрей Григорій… Свідки – Віталій Коваленко, Андрей Мартинюк, Андрей Пульба, Борис Шершевицький". Як ви помітили, наречений був на 26 років старший за юну Галю…
"Яким я пам'ятаю Юрка? – писала Галина Іванівна. – В першу чергу він був "безнадійним" романтиком, що дуже яскраво просочується в "Холодному Ярі"... Саме тому цей твір мав таку велику популярність... Письменником його не можна назвати, на це він мав куцу освіту, але з природи людина дуже інтелігентна, з широким діяпазоном бачення, надзвичайно гуманна… Вірний уенерівець… дисциплінований вояк і великий прихильник Петлюри... Любив жінок і, коли став славним, мав великий успіх у них у Львові, але до одруження в той час не дійшло... Любив збирати старі знимки, зокрема історичні, та й взагалі любив колекціонувати старовину чи якісь особливі речі. В Німеччині він купив фотоапарат "Лейка", який привіз в Україну, і робив знимки з усього, що його цікавило. Цей апарат він продав під кінець війни, щоб зробити запас харчів для нас для подорожі до Швейцарії. Але наступ большевиків розбив ці плани й гроші, звичайно, пропали".
"Дотепний, товариський, дуже здібний до всього, витривалий і розважний. Час від часу любив випити чарку в товаристві, але в міру... Любив військовиків, завжди був у повазі до старшин УНР", – додавав товариш Юрка Петро Майсюра….
Через Австрію Юрій Горліс-Горський із дружиною пробирається до Німеччини і оселяється в таборі для переміщених осіб (Ді-Пі) в Новому Ульмі. Розпочинається новий етап життя – на чужині. До слова сказати, Юрко не мріяв, як багато наших емігрантів, виїхати до США. Казав, що з Європи ближче до Холодного Яру. Видно, вірив, що повернеться сюди. Адже одного разу мрія здійснилася…
25 вересня 1946 року у молодого подружжя народжується донька Леся. Здавалося, що життя ще попереду. Але...
У таборі Ді-Пі в Новому Ульмі, де жив Юрій Горліс-Горський, поповзли чутки, що він запроданець, агент "різнородних ворожих Україні сил – большевицьких, польських, німецьких".
Звідки такі жорстокі, безглузді обвинувачення?!
"Ще з часів його "слави" у Львові, – писала Галина Гришко, – на Юрка посипалися ярлички й доноси... Для мене й багатьох залишається лише одне питання: чому? Це болюче питання ми не раз обговорювали ще з Юрком… Плітки поширювалися, зрозуміло, "поза його плечима, таємно, підступно, ніколи прямо в очі".
"Перед його смертю посипалися погрози, – згадувала дружина Юрія, – у вікно нашої кімнати кидалися намотані на камінці присуди смерті, у нашу відсутність у кімнаті робилися обшуки, а потім демонстративно вішалися на клямці забрані речі. Зник револьвер, за яким Юрко дуже шкодував, бо ніколи не розлучався зі зброєю в ті небезпечні часи. Юрку ці моральні тортури неймовірно боліли. В обговоренні зі мною цих справ він дошукувався причин у психології галичан, у дрібничковості людського духу, заздрості тощо...
Мені й досі важко писати про ті сумні часи, коли я була свідком усіх тих наруг, наклепів і погроз із боку тих, хто причинився до його смерті. Його добре ім'я і честь були змішані з болотом ще далеко до того, як його фізично знищено. І це лише за те, що мав відвагу сказати правду тим "хлопчакам", як він їх називав, але ніколи не чинив їм ніякого зла. Всі наклепи робилися підступним способом, і коли нарешті Юрко, якому дуже боліло це моральне приниження, зажадав громадського суду, йому відповіли, що не мають до нього жодних претензій і закидів…
Юрко був прямий у своєму поводженні з людьми. Коли йому щось дуже дошкулить, мав вибухові напади... Коли він покидав табір (Ді-Пі) і поїхав на побачення до Авсбургу з начальником військової американської служби безпеки вже вдруге, я була в лікарні, а нашій новонародженій донечці було лише два дні. Причина поїздки була така: декілька тижнів перед тим несподівано з'явилася в таборі совєтська репатріяційна місія зі списком людей – совєтських горожан, майже всіх чолових людей із новоствореної УРДП (Українська революційно-демократична партія. – Ред.), із домаганням видати їх усіх їм. Не пам'ятаю, чим це закінчилося, чи вдалося тій місії когось захопити, чи ні, але ця подія вивела Юрка цілком із рівноваги. Він дослідив, хто дав список репатріяційній місії і привів її до нашого табору та рішився на розпачливий крок – довести до відома американських властей і припинити це безправ'я".
Ті, хто співпрацював із совєтськими спецслужбами, на переконання дружини Юрія, і влаштували засідку… Юрій Горліс-Горський, якого не брала ворожа куля, був задушений зашморгом. "Свої" виконали присуд смерті, який у 1920-х роках двічі ухвалювала червона Москва. Хоча крапку у розслідуванні цієї справи ще не поставлено, але Галина Гришко категорично стверджує, що було саме так.
Життєва стежка Юрія обірвалася 27 вересня 1946 року, скоріше за все, у Міттенвальді чи у Нюрнберзі. А Галина продовжувала чекати свого чоловіка…
"Я чекала на Юрка два роки, сподіваючись, що він з'явиться, аж поки втратила надію, – писала вона. – Я змогла лише раз поїхати до Авсбургу й мала довгу розмову з Карлом – головою американської служби безпеки. В ході розмови я відчула, що вони знають, що сталося з Юрком, і зробила з того висновок, що його заарештовано. Повернувшись додому, я звернулася до місцевого відділу безпеки, домагаючись звільнення Юрка, чи слідства, чи прямо потвердження того факту. Голова того відділу відразу ж потелефонував до Авсбургу і звідти дістав заперечливу відповідь. Досі пам'ятаю, як він кричав… що я ображаю їхню установу такими заявами. Перекладачем при цій розмові був мій знайомий із табору... Він живе тепер у Детройті. Рік чи два тому (тобто на початку 1990-х років. – Ред.) він написав мені листа і… розказав, що він знав про вбивство Юрка ще тоді, в 1946 році. Його кликали не раз бути перекладачем до тієї установи, і він… довідався про знищення Юрка, але з нього взяли присягу, що він нікому про це не розкаже. Я написала до нього досить неприємного листа, виливши всю гіркоту пережитого тоді болю і здивування, що в нього не знайшлося хоч дрібки людяності, щоб мене якимсь способом поінформувати. Більше я не одержала від нього листа..."
Юрка не залишили в спокої і після смерті. Деякі "діячі" продовжували "нахтненно" паплюжити його ім'я. Хоча… Насправді коли хтось наважується ганьбити героя, то насамперед ганьбить себе.
Але ні смерть, ні брехні не зупинили Юрія Горліса-Горського – він продовжував і продовжує йти в життя своїми книжками.
1948 року в Новому Ульмі перевидано "Ave, diсtator!", а "Холодний Яр" перевидано 1961 року в Нью-Йорку, 1967 року у Лондоні та в 1992-му і 1994 роках у Львові. А "Отаман Хмара" з'явився 1973 року у Нью-Йорку. Там же 1977 року знову побачила світ книга "У ворожому таборі".
Юрій Горліс-Горський продовжував жити і в легендах. Нашз Іваном Гнатюком приятель політв'язень Кузьма Дасів із Борислава розповідав, як в одній із давніх комуністичних брошурок прочитав, що 1956 року з території Австрії та ФРН до Угорщини на допомогу "угорській контрреволюції" проникали українські "контрреволюціонери", і серед них – Юрій Горліс-Горський, який став радником мадярського генерала Кішбарнака.
Ця легенда своєрідно підтверджує визнання ворогом значимості постаті Юрія. І фраза чекіста Галіцкого, адресована отаманові Хмарі з однойменної книги, стосується також й автора – Юрія Горліса-Горського: "Коли б на ваших руках не було нашої крові, то ви не являли би для нас ніякої цінності".
Справді на руках автора роману "Холодний Яр" Юрія Горліса-Горського була кров катів українського народу. І це піднімає вагу його слова!

13 жовтня 1996 року багаторічний лісничий Холодного Яру Олександр Найда, який відновив для нащадків Холодноярський ліс (після Другої світової він становив лише 3% від загальної площі лісів на початку ХХ століття), розповів мені, що оті 44 примірники двотомника "Холодний Яр", які Юрій Горліс-Горський подарував селянам Мельників, Медведівки та інших сіл 1942 року, КҐБ вишукував і вилучав до шістдесятих років! А людей, у яких знаходили цю книгу, трактували як неблагонадійних з усіма сумними наслідками. Виявляється, до 1970-х років (принаймні до 1974 року) в структурі місцевого КҐБ існував "уполномоченный по Холодному Яру"!
Ось який страх був у окупантів перед Холодний Яром!

І ось знову історичний роман "Холодний Яр" перевидано в Самостійній Україні. Хочеться вірити, що і нині, як колись, у 1930-ті роки, на цій книзі буде виховано тисячі українських героїв, котрі здобудуть таки Українську Україну, в ім'я якої творив, боровся і загинув великий українець Юрій Городянин-Лісовський.

Роман КОВАЛЬ

Заувага редактора

У своїх листах до мене і моєї дочки Олесі Галина Гришко не один раз наголошувала, що Юрій Горліс-Горський мріяв про те, щоб наддніпрянські літературні редактори суттєво відредагували роман "Холодний Яр". Зокрема в листі до Олесі Коваль від 6 жовтня 2005 року Галина Гришко писала: "До Вас велике прохання: припильнувати, щоб книжка вийшла з мінімальною хоча б кількістю друкарських "чортиків", як це сталося з обома томами (Романа) Федоріва. Ті друкарські помилки роблять погане враження на читача, а тим самим зменшуть вартість книжки. "Холодний Яр" видавався (у 30-ті роки ХХ століття) в Галичині для місцевого читача, і мрією Юрія Г. було зредагувати книжку, виелімінувавши всі галицькі вирази. На жаль, мрія Юрка (поки) не збулася… Книжка потребує доброго літературного редактора".
Додаємо від себе, що у книзі була й низка фактичних помилок, зокрема у назвах сіл, наприклад село Медвин подавалося як Медин, а село Стецівка часом як Степанівка. Ці та інші помилки виправлено. Подекуди в тексті поруч із прізвищами поставлено й імена повстанців.
Звертаємо увагу читачів на те, що Холодний Яр як назву місцевості ми подаємо із заглавних літер, а Холодний яр як назву конкретного яру пишемо по-іншому – із заглавної літери подаємо тільки перше слово.
У першому томі попередніх видань розділи пронумеровано, а у другому томі позначено зірочками. У цьому виданні розділам вирішено дати назви.
Уперше "Холодний Яр" перевидається з фотододатком, біографічними довідками та примітками, які допомагають глибше збагнути зміст.



Володимир Гонський, для УП

Та не сумуйте Ви так.

Зараз, як ніколи, від кожного з нас залежить: чи стануть наступні роки новою Руїною, чи часом остаточного прозріння, пошуку нових і розчищення призабутих замулених джерел живлення нашої української пасіонарності.

Для нових перемог.

Не шукаймо причини нинішніх бід в політиках. Ні! Низька якість цих персон – не причина, а наслідок.

Порушення взаємозв’язків між людиною, нацією і вселюдською спільнотою; втрата системи психосоціальних механізмів розвитку особистості, пов’язаних з її національною суттю; викривлення цивілізаційного вектора, який пронизує поступ кожного Я через сім’ю, родину, рід, народ і вмонтовує таким чином оце Я у Всесвіт, – ось першопричини кризи людини і суспільства в Україні.

Тому й пишу про сучасну політику зі значно меншим бажанням, ніж про недалеке наше минуле. І зараз, і тоді було багато бруду. І тепер, і тоді були вороги, зрадники чи просто байдужі. Можливо, ще й тому, що тоді було більше героїв?

Хоч і тут можна сперечатися: о, скільки світлих облич, мужніх характерів і воістину героїчних доль наших сучасників тримають цю суспільну піраміду, на вершині якої – агресивні злодійкуваті невігласи (за рідким винятком)!

Для чого я це пишу? Якраз для того, щоб цих світлих хлопців і дівчат ставало все більше, і щоб вони, а не жуліки, стали нарешті героями нашого часу.

Тому в кожній статті – чи політичній, чи історичній, чи соціофілософській – я пишу перш за все про людину. І про націю – бо саме вони є головними цеглинами світобудови, визначальними пульсарами еволюції.

Пишу все це тому, що про це думаю. Як і ви також.

Так влаштований світ, – і нежива, і жива природа, і людська спільнота, і кожна людина приречені на ентропійні процеси спрощення, розпаду, деградації, якщо їх не підживлювати енергією.

Для людини, нації і всього людства ця енергія прагнень, творення, віри, любові, свободи продукується, зокрема, механізмами національної ідеї. Нація є тим життєздатнішою, чим сильніше вона здатна продукувати в собі цю енергію.

Я знаю де пульсує потужне річище, океан живої цілющої енергії, занедбаний мулом нашої хахляцької ліні і недопитливості. Ходімо, – покажу…

На презентації 10-го видання книги "Холодний Яр" було процитовано вислів класика, що українців можна поділити на тих, хто прочитав цю книгу і тих, хто ще ні.

"Кого ты хотел удивить?" – десь так скептично зреагували на цю тезу ті, хто "знає все", але ще не прочитав цю унікальну книгу спогадів учасника Великої вітчизняної війни за волю України 1917-22 років полтавця Юрія Горліс-Горського.

З’ясувалося, що таких, хто "щось чув але не читав" – чи не переважна більшість.

Прочитавши сотні речей на цю святу тему і дещо написавши, стверджую: це феноменальна книга , а ті події – до цього часу ще не пізнана галактика української величі, героїки, доблесті й честі, увійшовши в яку наша суспільна свідомість нарешті знайде поживу для довгоочікуваного нового якісного стрибка.

За своєю масовістю і силою Національно-визвольна боротьба у східній Україні 1917-20-х років має небагато аналогів у світовій історії, перевершуючи в якихось аспектах навіть рух ОУН-УПА – це була чітко організована, суцільна війна українства зі всіма окупантами від Збруча до Кавказу.

Зрештою, УПА зродилась не "на Волині" і не в Карпатах. Нове покоління борців за волю Заходу і Сходу України лише продовжило той змаг, зрісши на крові, найвищих взірцях звитяги, досвіді 7-річної (подекуди – до початку 1930-тих) праведної війни козацько-селянських сотень, полків і дивізій.

Під проводом холодноярців братів-вчителів Чучупак, Нестеренка-Орла, кубанця Уварова, звенигородських отаманів Цвітковського, Гризла, Лютого-Лютенка, витязя Чорного лісу Хмари, подільського полководця Орла-Гальчевського, командира двох Дніпровських дивізій (36 тисяч) Зеленого http://ukrlife.org/main/evshan/zelenyi.html, чернігівсько-сумського отамана Ангела, Головного отамана Херсонщини і Таврії Григор’єва, генерала Гулого-Гуленка (Катеринославщина), командира Степової дивізії Блакитного, батька і синів Соколовських (Радомишль)  та їх сестру, юну гімназистку Сашу (отаман Маруся) і сотень інших героїв…

Ім’я їм – легіон http://www.ukrlife.org/main/evshan/kuli.htm. У "вузьких колах" життя, боротьба і подвиги цих лицарів вже добре досліджені, видано десятки книг http://nezboryma-naciya.org.ua/yar.php, а до українського суспільства за 20 років вони "не дійшли".

Чому? Штатні "українізатори" вкупі з Ющенком дочитали тільки до Крутів? "Кіношники" змізерніли? Для ЗМІ мужність – "неформат"? Для януковичів-табачників смерті подібно?

Так! Але що зробив для цього кожен з нас, дорогі мої патріоти і "патріоти"? Так отож…

Нагадаю любителям поплакати-позітхати: чомусь наші "історики поразок" не збагнуть, що з чотирьох українсько-більшовицьких воєн у трьох перших ми перемогли (самі чи з союзниками).

У першій з них, – наприкінці грудня 1917 року, коли сотні Вільного козацтва зі Звенигородщини, Черкащини і Смілянщини разом із українізованим корпусом Скоропадського в районі Шепетівки-Козятина-Вапнярки розбили і роззброїли збільшовизований Другий гвардійський корпус Бош, що сунув з Південно-Західного фронту до Києва.

Пихаті і бездарні керівники УНР побоялися (це ж можна і владу втратити!) організувати ці сили на захист Києва й України в січні-лютому 1918-го . Тоді б Крути стали символом нашого тріумфу, а історія пішла б іншим шляхом…

Вільні козаки все ж розбили бандитську армію Муравйова, але, на жаль, дещо пізніше: "Особливо видатна операція Вільного Козацтва проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська (нині станція імені Тараса Шевченка, – В. Г.), – писав у праці "Звенигородський Кіш Вільного Козацтва" генерал Тютюнник. – Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини…

Вони прибули з власною артилерією і кавалерією. Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті... Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні Муравйов".

Як воювали ці українські витязі волі, можна – і треба! – зачитуватися довго. Приведу лиш розповідь очевидців з книги "Холодний Яр" про отамана Богдана  з Кіровоградщини, який збирав проти денікінців 5-тисячну дивізію, але й мав "слабкість-розвагу" воювати в одиночку з побратимом на такому собі "козацькому танку":

"На тачанці – кулемет "Кольт", а до крила прив’язаний легкий німецький міномет. У візника ручний кулемет "Люїс". І ото під’їжджає було вночі під яку станцію, заповнену потягами та військом, найчастіше коли відступали большевики, а потім денікінці, та й пішов "воювати"! Лівою рукою стріляє з "Кольта", а правою одягає на міномет міни і пускає їх. Візник із "Люїса" строчить...".

Ким би були ми зараз, якби вони не згинули тоді? Нам завжди не вистачатиме тих мільйонів найкращих журавлів українського генофонду, які впали у рідну землю в герці з ворогом. Скільки таких невідомих "бандітов" Сосюр, Тичин, Довженків, Косинок, упавши, не осяяли своїм генієм вселюдський прогрес?

До 1928 року карав радянських окупантів, продовжуючи боротьбу земляка Зеленого, обухівець Петро Малишко. Його молодший брат Андрій визнавав: "Якби я писав вірші так, як Петро – ціни б мені не було!".

Щось ти мені привидівся, брате…

Наче ти йшов полями засніженими,

З вітрами лютими, з вовками ніжними, – писав про нього та про його побратимів-зеленівців Андрій Малишко в 60-тих.

З розсекреченої біографії великого українця Корольова ми знаємо, скільки разів він чудом рятувався від смерті у імпербільшовицьких тюрмах, ГУЛАГівських концтаборах. Щоб стати генієм космонавтики.

А ким мав стати інженер-воїн-підпільник із Золотоноші Мушкет , який мріяв передати свої унікальні винаходи тільки українській владі?

За свій короткий вік він винайшов: турбіну внутрішнього згорання до аероплана, що зменшувало його вагу в 5-6 разів; нову вибухову речовину, яка за силою вибуху перевищувала всі існуючі майже в 10 разів; спосіб уведення повітря у звичайні гранати-лимонки, що збільшувало силу вибуху в 5 разів.

Скільки ми б мали зараз Андріїв Шевченків, Кличків, Бубок, Вірастюків!?

А уявіть собі на мить, читачу, що ось зараз навпроти Вас у кабінеті сидить дуже красива дівчина з глибокими карими очима. Вона була б гідна стати "Міс Всесвіт".

Але її там немає. Бо вона не народилася. Тисячі таких українських дівчат-красунь не зробили щасливими тисячі красенів-хлопців. І не дали життя тисячам прекрасних діток.

Бо їхні "буржуазно-націоналістичні" бабусі, такі ж красуні, не дали життя їхнім ненародженим матерям, а були вбиті диким загарбником у тисячах казематів, як це описав Горліс-Горський у своїй великій і страшній книзі:

"Останньою переді мною роздягали молоду гарну дівчину. Очі чекіста масніли, коли він оглядав її стрункий стан. Дівчина щось тихо заговорила до голови ЧК, але той грубо пхнув її до черги.

– Хватіт тєбє кантррєвалюционниє пєсєнкі па тєатрах распєвать!

Артистка, яку розстрілювали за "контрреволюційні" пісні, стала в чергу. Роздягнули і мене. Скрутивши шнурком руки, поставили за нею. Тіло її торкнулося мого. Обернулася до мене з божевільним поглядом глибоких чорних очей.

– Я не хочу вмирати... Хочу жити... Чуєте? Хочу жити! – почувся її болісний напівшепіт.

Що я міг їй сказати?! Що від її дотику десь із глибини душі виринув образ Галі й на хвилинку нестримно потягнув до життя? Але погляд на трупи під стіною повернув до дійсності і знову занурив душу в глибоку апатію.

Почався розстріл. По одному брали із черги і підводили під стіну. …Жертву ставили лицем до стіни, і горбатий заслинений … стріляв їй у потилицю з короткого карабіна. Деякі черепи злітали, бризкаючи на стіну мозком.

Черга переді мною все скорочується... Серце млосно стискається... Хоч би скоріше скінчилося це очікування! Нарешті один із чекістів узяв за руку дівчину, що стояла поперед мене. Пішла слухняно, як дитина. Коли після пострілу вона впала, простягнувшись під стіною, я, не чекаючи більше, наближаюся і стаю над нею…".

Трагічне кохання автора "Холодного Яру" зі згаданою тут Галею – то окрема тема, незбагненна ще жодним письменником своєю страхітливою ірреальністю.

Якби серед наших очмошнілих прорабів-режисерів і продюсерів знайшовся хоча б один нераб, то мільйони прогресивних жіночок обговорювали б між собою деталі саме цього кохання з фільму-епопеї "Холодний Яр", а не мильно-латино-постсовкову банальщину.

А ідеалами чоловіка, кумирами підлітків були б воїн-аристократ Андрій Чорнота  чи сотник Іван Компанієць  , а не безвольні екранні хлюпики.

Є щось готичне, нині модне, в багатьох тих образах: розвідниця Оля, що несе свою таємницю в пітьму ночі і звідти ж завжди несподівано виринає, повертаючись з чергового завдання (це ніби про неї співає "Вийди, змучена людьми" рок-гурт "Кому вниз" ).

Ось Чорний Ворон  веде свої три сотні вершників-"спецназівців" з 20-ма тачанками на тисячі будьонівців, щоби, розбивши їх, всім загинути, але врятувати Степову дивізію.

Ці реальні герої аж просяться у сценарії фільмів, стукаючи в зачинені двері наших душ. О, де ж ви є, нові Довженки!?

Якби політика Гриценка формував не "советский" патріотизм суворовського училища, а дух славних земляків-звенигородців, борців за волю України, він би не виглядав так жалісливо, він мав би значно більше аргументів, він не був би "десятим непрохідним".

Якби наші брати Клички краще знали – і відчували – могутній дух своїх великих земляків отаманів Келеберди  і Савченка-Нагірного , їм не було б "всьо равно" і "какая разніца", їх не змогли б перемогти ні Льюіс, ні Черновецький.

Отаман Наддніпрянського партизанського загону Іван Савченко-Нагірний написав до своїх рідних у тюрмі перед стратою: "...Ви страждаєте... за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його... Я і вмру оборонцем, але оборонцем... тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу... Історія колись скаже, хто я був і де дівся... Прощай, моя люба Вкраїно, і ти, замучений нарід її...".

Політик спроможний заглянути вперед рівно настільки, наскільки він спроможний оглянутися назад, – казав колись де Ларошфуко.

Тому моя остання порада нашим улюбленим Януковичу, Ахметову, всім олігархам і "еліті".

Національна ідея , пам’ять, культура, патріотизм, ріднонаціональна  мова  – це ваша найміцніша "криша".

І "криша" не проста, а безкоштовна (себто без "оброку" і відкатів), всепроникна і всюдисуща. Ніхто і ніщо так не стоятиме на чатах вашого бізнесу, інтересів, як ця духовно-соціально-політично-психологічна "криша".

Без неї ви дуже швидко знову перетворитесь з "українських господарів" у малоросійських васалів.

Читайте "Холодний Яр", пізнайте боротьбу за свободу і велич нашого народу!

Бо це найцінніше, що у нас є!

Автор вдячний Роману Ковалю, президенту Історичного клубу "Холодний Яр", за допомогу, фото та героїчну роботу в ім’я гордої України.

2000-2010 "Українська правда"
Передрук матеріалів тільки за наявністю гіперпосилання на www.pravda.com.ua


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Контекст : Перезавантаження духу. Холодний Яр



Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Контекст Перезавантаження духу. Холодний Яр
Дата публікації 2010-03-04 21:03:38
Переглядів сторінки твору 4805
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 3.783 / 5.5  (0.591 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 3.783 / 5.5  (0.591 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.767
Потреба в критиці толерантній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми ПЕРСОНИ
Соціум
Людина і тоталітаризм, аналітика
Автор востаннє на сайті 2017.03.02 00:05
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Ярослав Чорногуз (М.К./М.К.) [ 2010-03-04 21:49:44 ]
Дякую редакції майстерень за цю публікацію. Роман Коваль видав понад 20 книг документальної публіцистики про героїв Холодноярських подій, надихнув своєю працею Василя Шкляра на створення художнього роману "Чорний ворон", видає газету "Незборима нація", яку можна передплатити за 100 гривень на рік, сформував навколо історичного клубу ядро кобзарів та бардів-патріотів, які створюють пісні про героїв тих часів.
Павло Супрун написав думу "Крути", Віктор Лісовол і Тарас Силенко мають по пісні про отамана Зеленого... Я, грішний, створив дві - про отамана Орла Гальчевського (є на моїй сторінці кого цікавить музика, можу вислати запис) і Пилипа Хмару із Цвітного на Кіровоградщині. Текст дещо специфічний, пісенний, вагаюсь чи друкувати.
А фільми нам конче необхідні, але не такі, як у Мащенка "Богдан Хмельницький", де Богун не герой,
а якийсь посильний Хмельницького, а такі, як "Дорога на Січ" (не пам"ятаю імені режисера) та "Нескорений" (О.Янчука) про Р.Шухевича та УПА...


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
ННН ННН (Л.П./Л.П.) [ 2010-03-04 22:19:03 ]
Прочитала сьогодні цю статтю на "УП", а тепер - побачила тут.
Дякую Редакції Майстерень за корисну публікацію.
Всім варто прочитати книги Романа Коваля. Це наша історія, якої ми, на жаль, не знаємо, або знаємо дуже і дуже мало.
Голодомор у 32-33 рр. тому і був організований, щоб в такий спосіб придушити боротьбу українців проти совітів.

Дуже Вам дякую, що подали цю публікацію.
З повагою,
Оксана

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2010-03-05 12:38:07 ]
Так, Ярославе і Оксано, такі речі ми просто зобов'язані публікувати і сам роман "Холодний яр" опублікуємо.

Все, що нищила бісівщина - СРСР і імперії російського царизму - повинно бути відтворене. Відтворяться при цьому і живі зв'язки між братніми народами, бо кожен із них має на своїй території божественні завдання, які і повинен виконувати, - інакше зникне.

Так, явище Людини значно вагоміше і більше, і вище за явище "суспільства", але саме тому Людина і є відповідальною і за своє дітище - суспільство. Тому і поети повинні бути з народом. :)