Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Вадим Василенко

Інфо
* Народний рейтинг 4.737 / 5.42
* Рейтинг "Майстерень": 4.708 / 5.48
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Коефіцієнт прозорості: 0.759
Переглядів сторінки автора: 11293
Дата реєстрації: 2015-05-16 12:50:59
Школа та стилі: Неокласицизм, модернізм
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2018.06.04 18:58
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
Народився в с. Василівка Тиврівського району Вінницької області.
З 1997 до 2006 рр. навчався у ЗОШ І – ІІ ступенів с. Василівка.
З 2006 до 2008 рр. – у ЗОШ І – ІІІ ступенів смт. Тиврів.
З 2008 до 2012 рр. – студент Інституту філології й журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Здобув кваліфікацію бакалавра філології, вчителя української мови і літератури. Диплом із відзнакою.
З 2012 до 2013 рр. продовжив навчання в Інституті магістратури, аспірантури і докторантури Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Здобув освітньо-кваліфікаційний рівень магістра філології, викладача української мови і літератури. Диплом із відзнакою.
31 жовтня 2013 р. зарахований до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України за спеціальністю 10. 01. 01 – українська література.
13 грудня 2016 р. захистив дисертацію "Модифікація травми в українській еміграційній прозі другої половини ХХ століття" на здобуття наукового ступеня кандидата філологчних наук.
Із 2016 р. науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України
Основне поле дослідницьких інтересів: література й культура української діаспори, студії пам'яті й травми, постколоніальна, посттоталітарна критика.


Найновіший твір
Три записи в блокноті
1.
Наші страхи не зостаються на горищах, разом із покошлаченими Вінні й безрукими Барбі – вони ростуть, заховані так добре, що побачити чи почути свій страх далебі чи можливо. Незахищені та ранимі, ми насолоджуємося власними страхами і стаємо їх жертвами й заручниками, бо потребуємо страху як сексу чи нікотину, й водночас наші страхи потребують нас – ми і є нашим страхом.
2.
Щоденне тренування почуттів як біг на довгу чи коротку дистанції: ти не опираєшся ногам на біговій доріжці, гартуючи свої кволі м’язи та нерви, і градус твоєї чуттєвості, як стрілка на маятнику – зростає, щоби коли-небудь відчути: ніщо в тобі ні зовні, ані всередині не зосталося таким, як було. Відмирання чуттєвості як оніміння губ і затерпання пальців, нездатність відчувати як заразник і ліки, що роз’їдають і зцілюють водночас: у світі симулякрів чуттєвість – трагічне прощання з Учора. Ти не знаєш, як довго триватиме цей біг, подібний на гонитву, але відчуваєш: із кожним кроком і з кожним ривком віддаляєшся від дому й від себе – у безвість, що прагне пожерти тебе, як зжерла тих, що бігли перед тобою, як зжере тих, що позаду, і цього не виправити й не змінити, бо ти не лише той, хто біжить, а й той, хто падає. І дарма, що дорога, розграфлена зебрами, йде не лінійно, а колом, від фіналу до старту – твій біг рятівний і убивчий, ніяк не інакше: і за кожною зеброю, з кожним відрізком дороги та часу на тебе чекають нові краєвиди.
3.
2017 – це рік, про який хочеться переважно мовчати, ніж говорити, бо він поставив питань більше, ніж зумів дати відповідей, породив більше сумнівів і протиріч, ніж твердості у власних і чужих переконаннях, набудував більше бар’єрів, ніж відміряв сил і снаги, аби їх не обійти, а перейти та подолати. Здається, ніколи ще не відчував таку прірву – між можливим і неможливістю, зневірою і реваншем, соромом і презирством, але ніколи ще не бачив так ясно доріг і магістралей, облич і масок, і світло від дорожніх ліхтарів не різало у вічі так гостро і яскраво. І все ж, чи не єдине і може найвагоміше, що зоставив по собі 2017 – це розуміння себе у Вчора й Завтра, у ролях, прописаних самим для себе, хоч і в чужих декораціях. І те, чого він не забрав, від чого не спокусив відмовитися – нездатність мріяти про реальне, сновидити із заплющеними очима, не визнавати поразку, навіть тоді, коли поразка дивиться у вічі – дарма, що весь 2017 – це суцільне фіаско. Шви уяви тріщать, хоч примарне Завтра хитке та непевне, але може тому спрага дороги така нестерпна, а відчуття землі під ногами таке непереборне?

2017