Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Вадим Василенко (1991)

Інфо
* Народний рейтинг 4.737 / 5.42
* Рейтинг "Майстерень": 4.708 / 5.48
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Коефіцієнт прозорості: 0.759
Переглядів сторінки автора: 8634
Дата реєстрації: 2015-05-16 12:50:59
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2017.09.19 14:47
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
Народився 8 лютого 1991 р. в с. Василівка Тиврівського району Вінницької області.
З 1997 до 2006 рр. навчався у ЗОШ І – ІІ ступенів с. Василівка.
З 2006 до 2008 рр. – у ЗОШ І – ІІІ ступенів смт. Тиврів.
З 2008 до 2012 рр. – студент Інституту філології й журналістики Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Здобув кваліфікацію бакалавра філології, вчителя української мови і літератури. Диплом із відзнакою.
З 2012 до 2013 рр. продовжив навчання в Інституті магістратури, аспірантури і докторантури Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Здобув освітньо-кваліфікаційний рівень магістра філології, викладача української мови і літератури. Диплом із відзнакою.
31 жовтня 2013 р. зарахований до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України за спеціальністю 10. 01. 01 – українська література.
Основне поле дослідницьких інтересів: українська еміграційна література міжвоєнної та повоєнної доби.


Найновіший твір
Вадим Василенко: «Українця перетворили на такий собі генно-модифікований організм»
Вадим Василенко, літературознавець, аспірант Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України. Народився на Тиврівщині, в селі Василівка, у рік проголошення незалежності України під знаком Водолія.
Активний учасник Революції гідності.
Попри свої яскраво виражені антикомуністичні погляди, любить червоний колір.
Публікується в Польщі, Канаді та США.
Неодружений.
– Вадиме, з моменту ще заочного знайомства з вами мене вразила неабияка зрілість ваших літературознавчих розвідок і публіцистичних творів. Звідки бере початок ваш великий інтерес до літератури і літературознавства?
– Із перших дитячих книг. Олена Пчілка, Оксана Іваненко, Всеволод Нестайко, Віктор Близнець… Словом, дитяча класика, на якій я виріс, доволі рано прищепила мені відчуття слова. Звичайно, вміння аналізувати, рефлексувати над словом, досліджувати його до вершини та глибини, відчувати світло і тінь, з’явилися згодом, уже в університеті.
– Що найбільше цікавить вас як літературознавця?
– Мене завжди вабила література української еміграції. Словесність, яка творилася і твориться за межами України, така собі Україна в екзилі, – це той світ, який ми фактично втратили. Для самих письменників-емігрантів – це Україна в собі, або внутрішня Україна.
– Тема повернення забутих літературних імен – це щось окреме у ваших дослідженнях чи це в тому ж потоці «невідомого»?
– Україна – це країна колоніальна не політично, а за своїм мисленням, світосприйняттям. На жаль, так чомусь повелося, що наші культурні діячі, письменники та вчені стають відомими в Україні лише після того, як здобудуть визнання за кордоном. Імена наших земляків, які знані за рубежем, про яких написано стоси книг іноземними мовами, для українця нічого не означають. Так не повинно бути.
За кордоном ситуація зовсім інша. Я маю досить широкий простір літературного спілкування з колегами в Польщі, Канаді, США, і спостерігаю за їхнім підходом до збереження інтелектуальної спадщини, до усвідомлення культурного багатства країни та самоусвідомлення. Різниця між ними і нами нагадує прірву, бо полягає не лише в розмірі оплати праці, в рівні статків, доходів і витрат, а й у тому, як ці люди бачать свою країну, її історію і культуру, і як це відбувається у нас. Для них немислимо не знати ключових імен, які формують культурно-історичне обличчя країни.
Не уявляю собі культурного американця, який не чув про Уолта Уїтмена, Вільяма Фолкнера, Томаса Стерна Еліота, Джерома Селінджера чи будь-кого з американських класиків, навіть якщо він не зачитується їхніми творами і не має вдома їхніх книжок. У добу атома та політичного протесту колоніалізм – це явище не так політичне, як світоглядове. В Україні – це наслідок інформаційного голоду.
– Що вас найбільше «коробить» у спілкуванні з людьми, які не хочуть знати всього того, що мало б перетворити їх на свідомих громадян своєї країни?
– Небажання бачити далі свого носа. Чому мене цікавить еміграція? Насамперед тому, що люди, які внаслідок політичних гонінь і репресій змушені були полишити свою Батьківщину, вивезли з собою той традиційний український світ, і там зуміли його зберегти. Натомість в Україні цей світ був знищений, зруйнований лещатами радянської комуністичної системи. Українця перетворили на такий собі генно-модифікований організм.
Мовознавець Юрій Шевельов свого часу назвав радянську Україну гідрою без голови. Як на мене, то зараз ми спостерігаємо народження покоління, яке може стати базовою основою для появи нової суспільної свідомості. Але мене хвилює насамперед те, щоб культивування імен і творів не перетворювалося на політичну прокламацію. Загалом це кривий відбиток тоталітарної держави, в якій усе, що дотичне до мистецтва, завжди зумовлене владою та навпаки. Може, годі вже дивитися на поверхню та розповідати, як слід любити Україну? Варто б зазирнути й у середину та з’ясувати, за що саме її треба любити.
– А яким ви бачите цей процес (ненасильницького повернення українського в Україну) в ідеалі?
– Є досвід наших сусідів-поляків, які хоч і мали свою державу, але перебували в культурній і політичній залежності від Радянського Союзу, а якщо точніше, то від радянської Росії. Маємо приклад Чехії, яка за свою історію понад 700 років перебувала під окупацією німців. Але чехи не ідентифікують себе з німцями, а поляки – з росіянами. В Україні ж відбулася страшна мутація національної ідентичності. Маємо завдання – повернути українця до самого себе, у свій власний дім – і культурний, і політичний. Завдання складне і дуже багатогранне.
Можемо говорити про повернення українських письменників з еміграції на терени України. Наприклад, письменниця, яка номінувалася на Нобелівську премію з літератури в 1958 році, але про яку чули одиниці, Ольга Мак, один з найвидатніших мовознавців світового рівня Юрій Шевельов та й багато інших намагалися налагодити діалог з Україною. Але ні пострадянська влада, ні пострадянське суспільство не поспішали приймати цих людей та їхні ідеали. Вони залишилися вигнанцями, бо саме так почувалися на рідній землі, про яку мріяли. Сьогодні режим внутрішньої еміграції переживає чи не кожен, хто усвідомлює себе українцем.
Вдягання вишиванок – це пережиток колоніалізму та спосіб саморезервації, втечі від світу та самих себе. Це не патріотизм, а спекуляція національними мотивами, яку слід викорінювати, а не культивувати. За вишиванками ховається не що інше, як відсутність української душі.
Скажете, я перебільшую? Але хіба українське – це тільки хати під соломою? Це ж погляд на світ «через російські окуляри», модель світобачення, прописана стратегами колоніалізму не деінде, а в серці імперії! Запитайте себе, чому вона перетворюється на мас-медійні спектаклі та предмети масового, зокрема туристичного, вжитку? Нам таку меншовартість вбивали десятиліттям, а може, й століттями. З нас робили колонію не лише політичну, а й культурну, а головне – внутрішню, ментальну. Рабство – це поняття духовне, а ніяк не фізичне. Опинившись між тими хатками під стріхою і американськими мегаполісами, ми не можемо визначити своє власне місце на землі, зрозуміти, де ж ми. Отак і залишаємося висіти в повітрі…
Ви запитуєте, як вийти з цієї ситуації? Мені здається, насамперед варто вдивитися всередину себе. І зрозуміти те, що ми є нація з тисячолітніми культурними традиціями, нація, яка має фундаментальну спадщину, власне гідне обличчя. Це слід усвідомити, а не тупцювати на місці, доводячи всім і кожному свою унікальність. Мусимо говорити про себе мовою культури заради самотворення, а не заради заперечення чогось у собі, наприклад національної неповноцінності чи почуття провини, які нам прагнуть прищепити. Так, це дуже складний і тривалий процес, і немає однозначного рецепту в такій справі. Але робити це треба – щодня, з дошкільного віку виховувати людину, яка має гідність.
У своїй дисертації я пишу про травму, але не фізичну, а культурну. Як на мене, то якраз через категорію такої травми можна зрозуміти нашу сучасність, поставити їй діагноз і виписати рецепт. Революція, війна, стан внутрішньої окупації – про таку травматичну історію слід говорити серйозно, мовою науки. До того ж сьогодні це не лише українська тема – весь світ переживає глобальну історичну травму: політичні теракти, конфлікти культур, цивілізацій, поколінь, криза ідентичності – як національної, так і ґендерної. Те, що я бачу з телеекрана, чую по радіо, читаю з газет і мережі, не можу не сприймати як ілюстрацію до своїх теоретичних міркувань. Українська культура та література – це велике вмістилище травми.
Для того, щоб вилікувати історичну травму, насамперед її треба «проговорити». Це можна порівняти з психічною травмою у розумінні Зигмунда Фройда, хоча йдеться не про одну людину, а цілу націю. Ми всі травмовані нашою історією, а ще більше – невизначеністю. І лише усвідомивши свій діагноз, можна шукати способи лікування ураженої пам’яті, ураженої свідомості, а отже – враженого суспільства.
– Що ви читаєте не для досліджень, а власне для душі?
– Як рослина живиться соками землі, на якій росте, так само дослідник живиться тим ґрунтом, на якому росте професійно, з якого, природно, черпає силу, натхнення, працездатність.
Мені нині імпонує українська класична традиція, зокрема поети-неокласики: Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен, молодий Максим Рильський, молодший брат Зерова Михайло Орест... Ці люди в 20-х роках минулого століття (маже сто років тому!) намагатися долучити Україну до світового мистецтва, вивести українську літературу з шаровар і вишиванок на рівень літератури європейської, світової. Зрозуміло, кожного з них, за винятком Рильського, який пізніше пішов на співпрацю з радянською владою, було репресували: заслано і по-насильницькому знищено. Втім, їхня смерть була лише краплиною в морі крові, якою живився СРСР.
Якщо говорити про лірику, то моя стихія – теж покоління 20-х років: Євген Плужник, молодий Тичина, Володимир Свідзінський, Богдан Ігор-Антонич... Мій улюблений прозаїк – з того ж періоду. Це Валеріан Підмогильний. Людина, яку було вбито кулею в потилицю в урочищі Сандармох у 34 роки. Для прозаїка такий вік – це ще період закінчення учнівства, а в 27 років, після публікації «Міста», Підмогильний сягнув рівня Альберта Камю та Гюстава Флобера… Хоча це не означає, що я не читаю інших авторів. Я взагалі не знаю, як можна жити, не читаючи.
– Чим ви живете, крім літератури?
– Три мої світи: література, спорт і громадська діяльність. Три світи і три кити. У футбол і баскетбол я граю з такою ж пристрастю, як читаю і пишу. Моє правило: проводити на майданчику, на біговій доріжці чи хоча б просто на свіжому повітрі стільки ж часу, скільки й за книжкою чи комп’ютером. Громадська діяльність – це теж як повітря. Я не уявляю себе вирваним із середовища, в якому живу.
– Ваша художня творчість – це щось окреме чи частина великої літературної стихії? Ви літератор чи літературознавець?
– Свої поезії я оцінюю досить скептично і як поет позиціоную себе найменше. Моїм думкам співзвучні слова Євгена Маланюка: «Не поет, бо це до болю мало, не трибун, бо це лиш рупор мас». Навіть Василь Стус відмовлявся називати себе поетом, казав, що він «людина, яка пише вірші».
Вірші – це вияв мого внутрішнього «я», яке іноді саме в такий спосіб проривається назовні. Я не вважаю себе письменником, дарма що мої твори мають читачів. Серед тих, хто хизується іменем письменника, стільки графоманів, блазнів, неуків, безсилих опанувати ази техніки, – це мікроорганізми, що роз’їдають українську літературу.
Мені більше імпонує моя наукова робота. У серйозній науці не можна бути графоманом, не можна бути несправжнім. Хоча є всілякі псевдоакадемії, в які теж вступає хто завгодно, але це тема іншої розмови. Мені здається, наукова робота чесніша, я сказав би так. Як людина, що пише поезію й прозу, я є літератором, але як людина, що це все критично осмислює, я таки літературознавець. І це неподільно. Причому це і професія, і хобі, і спосіб життя.
Взагалі, мені надзвичайно пощастило: я фахово займаюся тим, що дуже люблю. Той випадок, коли ти із задоволенням займаєшся улюбленою справою, а тобі ще й гроші за це платять. У мене є чимало однодумців, які мислять одними зі мною категоріями, поділяють моє бачення світу.
– Кілька слів про спосіб життя. Приземлено – про побут. Які страви любите? Який одяг? Чи маєте побутові забаганки, які для вас визначальні?
– У побуті я не надто вибагливий, але деякі принципи є. Віддаю перевагу здоровій їжі. Між м’ясом і молоком обираю молоко. Між гарячим і холодним – холодне. В одязі поєдную класику і модерн. Шукаю певні точки дотику і перетину цих стилів. Це звісно має відповідати ситуації. Не люблю шароварщини.
– А як ставитеся до дрес-коду? Можете прийти на роботу в подертих джинсах?
– Я можу носити модно подерті джинси, але одяг для роботи і для прогулянок – це різні речі. Робота вимагає певного ставлення до себе, і до одягу теж. Хоча ці бар’єри у багатьох випадках дуже розмиті. Тому я думаю, що дрес-код людина має визначити для себе сама і мати свої уявлення про межі допустимого.
– Коли ми говорили про одяг, я чекала від вас захоплення темою вишиванки і взагалі всього народного. Стереотип…
– Патріархальна картинка українського села з хатами під стріхою і дівчатами й парубками у вишиванках – не моя Україна. Навіть не так: це – не вся Україна, це її частина. Моя Україна – це індустріальна країна, яка має рухатися вперед. Це країна покоління, яке заявило про себе на Майдані (і йдеться не лише про вікові рамки, адже на Майдані були і студенти, і пенсіонери, йдеться про свідомість покоління). Яким буде причал, до якого допливе на своєму потрощеному війною кораблі Україна, ми побачимо, але мій прогноз – оптимістичний.

Розпитувала Валентина Пустіва, "Вінницька газета"

2016