ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Наталка Янушевич
2017.09.25 12:55
Квадрати ринкових площ тримаються кістлявими кронами дерев за небо.
Так вони випрошують у променів тепла на свої рамена,
Чи, може, благають у хмар прогнати куряву подалі в закапелки.
Годинники розбазікують на всі чотири боки про час,
Наче ніхто не зна

Ірина Вовк
2017.09.25 10:47
Ну що ж, стріляй! Так навіть буде краще:
не встигне й відболіть – розверзнеться пітьма.
Ти, щастячко, чиє? Злиденно струменяще –
катма в тобі зізнань, то, може, й куль катма!

Розщедрись, не скупись, з’явись на полі бою,
рви тіло на шматки, впивайс

Лесь Українець
2017.09.25 09:59
Сирої дощової днини
У тихому вагоні
Тепло ковдра ноги гріє
І чай смакує, як ніколи.

А зі мною ввічливим
Усі чемні дуже,
Випадкові зустрічні

Олександр Жилко
2017.09.25 08:27
Розібрати безлад у голові
від кого тікати,
до чого йти.

Кадр за кадром засвіченою плівкою
рухатись по минулому,
ніби картою дивних пропорцій,
чудернацьких проекцій.

Олександр Олехо
2017.09.25 08:08
Ще будуть дні веселі цугом
орати кривду чорних днів.
Ітиме правдонька за плугом
від мавзолею до хрестів.
Дахи зриває вітер часу,
устої нищить і мости.
Ми живемо в полоні гласу.
Тендітна дівчинко, рости…

Микола Соболь
2017.09.25 06:00
Аура осіннього дощу
Віяла розлогими шляхами.
Наберу собі у пригорщу –
Срібла, розрахуюся з боргами.

Цю краплинку людям за добро,
Ця для тих, що бережуть у серці…
Заховаю трохи у цебро,

Серго Сокольник
2017.09.24 22:10
Любов минула. Сірий смуток, ліг
На віти снів, похилені безсило...
...ти прихились, до мене притули
Своє вологе і жадане тіло!..

Ми знову поєднаємо серця,
Немов тоді, коли були щасливі,
Із потаємних виймемо дверцят

Мирослава Шевченко
2017.09.24 21:41
Il pleure dans mon coeur
Comme il pleut sur la ville ;
Quelle est cette langueur
Qui pntre mon coeur ?

bruit doux de la pluie
Par terre et sur les toits !
Pour un coeur qui s'ennuie,

Ігор Шоха
2017.09.24 21:23
коли проснуться люди до зорі
і їх покличе каятись Марія
настане мир у кожному дворі
і може вдруге явиться Месія
коли проснуться люди на зорі
якщо за обрій полум'я завіє
і передохнуть змії упирі
а на Дону прокинеться надія

Олександр Олехо
2017.09.24 16:53
у шторм поламане стерно
і навігація до біса
все шкереберть але кіно
механік п’яний от гульвіса
ще крутить в час коли не п’є
у трюмі наче в кінозалі
вгорі борвій знамена рве
а тут лунає «тралі-валі»

Микола Дудар
2017.09.24 16:40
І де ж ота хвалебна твердь?…
Переспіви повітря милозвучні
Розмиті береги нарешті вщерть
Хвилює лейб-мотив бесаме мучо…
І де ж ота хвалебна рать -
На всі часи їх гуркіт войовничий?..
Палац… фуршет… ось так святкує знать -
На краєвидах душ, що смерті

Ігор Шоха
2017.09.24 16:19
Щасливі сім'ї, ой, не часті –
і невеликі, і малі,
та економимо на щасті,
забуті генами землі.

***
У першому коханні
шукаємо основ,

Ірина Вовк
2017.09.24 10:29
Таки не по-буденному вершить
над нами суд блаженна веремія –
Нам жить і задихатися ... і жить,
по-іншому не можем, чи не вмієм?
Пропащі ми – над яром летимо,
над товщами, гнітючо навісними ...
Для чого живемо – куди йдемо! –
обмерзлі душі з крила

Сонце Місяць
2017.09.24 01:08
моцарт усе ніяк за реквієм не сяде
щось в ньому убивають вальси ті
а хто він є тим більше по житті
від музики окремо ~ тільки вади

в його меню занюховий паштет
шато демонтеклер із витримкою навіть
куди тепер стопи свої направить

Олександр Сушко
2017.09.24 00:25
Біля клубу дід пасе козу.
А мене гризуть важкі печалі.
Бо ж народ вподобав ковбасу -
Майже пусто у помпезній залі.

Двадцять душ окучує поет,
Сил немає слухати це "чудо".
Декламує задом наперед -

Олександр Олехо
2017.09.23 19:43
Сюжети снів приходять уві сні.
Іде вистава у порожній залі.
Герой один у марення на дні.
Але який! У Божому кварталі
рятує не індиго – цілий світ
і, навіть, трохи більше… Забагато,
як на одного, праведних побід:
усі для миру, жодної – Ерато.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Критика | Аналітика):

Ірина Вовк
2017.06.10

Єва Вінтер
2016.07.15

Наталя Сидорова
2016.03.20

Меркулов Максим
2016.03.02

Лариса Пугачук
2016.03.01

Ірина Ваврик
2016.02.28

Василь Дерій
2016.01.31






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Майстерень Адміністрація / Критика | Аналітика

 Професор Тищенко відкриває нові сторінки історії України
Україна! Таки Україна!
Ще би від прив'язки до чужого слов'янам "Русь", "руси" відмовитися в багатьох аспектах нашого існування. Пригадати, що ця назва зовсім не слов'янського походження, що не було жодного такого слов'янського племені. Що - або від скандинавів ця лиха назва прийшла, чи ж бо, найбільш ймовірно, від арабів.
Наполягання щодо фундаментальної близькості-спорідненості Російського і Арабського можна прочитати і в росіян
"Арабский и русский языки являются системообразующими языками..." Марушкина http://nnvashkevich.narod.​ru/TEXTS/intmaru.html

Не знаю, як там насправді щодо абсолютів у цілому, але слов'янськість "України", як на мене, абсолютно очевидна. Слов'янське старожитнє - "У" "Край" (країна) - вочевидь і глибше, і не містить у собі пізніших домішок іншомовного походження.
Тому Україна і залишиться основним означенням нашого краю. Означенням, яке не несе в собі закладеного чужинцями зерна ворожнечі і протиборства із самими собою.


________________  

     "Русь" - багато в цьому слові... Тож на самому початку вельми цікавої статті щодо досліджень професором Тищенко можливого походження назви "Русь", зауважу, що існує іще ряд версій.

Ось одна із них "Крізь всю російську літературу, історичну і художню, проходить приписувана Олегу фраза, яку він нібито сказав, прийшовши до Києва: «Тут буде мати міст руських.» Мене багато років інтригувало, як міг таке сказати швед (Олег - викривлене шведське ім'я Heleg, воно означає святий, віщий, як це знав Пушкін), коли нічого руського: ні нації, ні держави, ні мови, - ще не існувало. Все стало на свої місця, коли я переклав цю фразу на шведський. Вийшло «Här skall vara moderstaden av russi». Читається: «Хер скель воор модерстаден ів Руси» і означає: «Тут буде головний опорний пункт племені веслярів». Мати міст з'явилася через неправильний переклад шведського слова moderstaden." Леонід Шульман
        Іншу, можливу, версію описує історик Лев Гумільов, що можна прочитати в його фундаментальній праці "Древняя Русь и Великая степь".
        А є і така, цікавезна версія, від професора Тищенко. Зрештою, думаю, що версії могли і сплестися по ходу п'єси, в щось одне. Надовго чи ні, хто знає...

Публікації на тему:
Українська міфологія
Лев Гумільов. "Древняя Русь и Великая степь"
Є.Маланюк «До проблеми большевизму»
Юрій Горліс-Горський. ХОЛОДНИЙ ЯР
Голодомор в Україні
Друга світова війна


Володимир Ільченко

Бербери в Наддніпрянщині: професор Тищенко відкриває нові сторінки історії України


Рівно тисячоліття тому, 1010 року, переважна більшість населення Наддніпрянщини прийняла іслам... Слід берберів знаходимо по всій Україні… З фольклору халіфа Гаруна аль-Рашида знають під ім`ям Змія Горинича…

Торік професор Київського національного університету імені Т.Шевченка Костянтин Тищенко поділився з нами результатами унікального дослідження (дивіться тут). Вивчаючи топоніми (назви населених пунктів, річок, гір) Європи, учений вийшов на проблему арабського впливу на наших предків. Спочатку за географічними назвами він відстежив рух іранських шанувальників вогню – зороастрійців по Центральній та Східній Європі з півдня на північ. Мусульмани переслідували їх і водночас несли з собою іслам. Професор також виклав нам гіпотезу щодо походження давньої назви нашої країни – Русь. 

Костянтин Тищенко ділиться з нами свіжим доробком.

Професор Костянтин Тищенко

Костянтине Миколайовичу, ви припускаєте, що назва Русь  може мати арабське коріння: від столиці халіфату першої половини восьмого століття – Русайфа…

За прийнятим тепер поясненням етноніма русь, він походить з фінської назви Швеції «Руотсі» й спочатку вказував на варягів. Цю прописну істину обґрунтував ще Омелян Партицький у книзі "Скандинавщина в давній Руси" (1886), – цій праці присвячено статтю у збірці "Стоголосник" № 3 – 4 за 2000 рік. Книжку Партицького чекісти в Галичині знищували, але через 60 років навіть патріотично налаштовані російські історики мусять це пояснення прийняти (див. "Древняя Русь в свете зарубежных источников", Москва, 2003).

І ось виявляється, що ця істина – не остаточна. Адже в топонімії Німеччини є низка назв сіл від основи Русс-, які "не стикуються" з історією Київської Русі в разі походження її з етноніма варягів. У середньовіччі ніякі полки Русі до десятків місць у Німеччині або Австрії не ходили. На честь полонених з Русі ці села також не могли бути названі: німцям вистачало ближчих слов`ян. Саме тому ті Руссдорфи й Руссфельди дотепер потребують реалістичного пояснення. І з низки можливих прототипів для них не можна проминути назви столиці халіфату часів халіфа Гішама (724 – 743 рр.) – Русайфи. Річ у тім, що в Німеччині існує давній арабський слід: наприклад, район Мюнхена з назвою... Аллах! Або село під Шверіном – Мюссельмов. А отже – залучення Русайфи до пояснень тих Руссдорфів – науково мотивоване.

Тепер про назву Русайфа. Вона справді залишила слід по всьому шляху, яким рухалися учасники джигаду з Близького Сходу в Центральну й Східну Європу… Сама Русайфа, знана в Європі як Русафа, розташована неподалік від сучасної столиці Йордану Аммана. Цим престижним ім`ям столиці халіфату у тому ж VIII cтолітті названо й ісламський військовий монастир Руссафа в Єгипті, і місто-укріплення в нинішній Албанії – Росафа (сучасний Шкодер). З Балкан носії ісламу рухалися на схід – на територію сучасної України й далі. Про це, зокрема, можуть  свідчити на Волині – с. Русовичі, на Вінниччині – річка і три села з назвою Русава, на Київщині – також села й річки Росава, Расава, дві Расавки. Опоненти вперто твердять, що це – випадкова схожість. Випадковість, тричі повторена в різних областях України?  Це наївна думка. Більше того, неподалік від кожної з цих трьох груп на карті названий той самий халіф, який переніс столицю з Дамаска до Русафи – на Волині в назві села Гішин, над Дніпром – Гайшин, на Поділлі – Гайсин. Це все він, халіф Гішам.

Хто чекає на карті повного збігу топонімів з ім`ям халіфа, тому краще покинути це читання й залишитися зі звичними шкільними поняттями про історію…

  

Фортеця Росафа в м. Шкодері (Албанія) на початку Маврського шляху

Ви казали нам, що переслідуючи іранських габрів-зороастрійців, мусульмани водночас несли з собою іслам. Чому їм не вдалося ісламізувати населення Наддніпрянщини?

Їм якраз це вдалося… Рівно тисячоліття тому, 1010 року, переважна більшість населення Наддніпрянщини, яке складалося з тюркомовних печенігів, прийняла іслам (цікаво, що сучасна наука з претензіями на об`єктивність цю „дуже” круглу дату промовисто не помітила). За розрахунком Омеляна Пріцака, тоді печенігів було до трьох мільйонів осіб… Що ж до слов’ян, яких було всього кілька десятків тисяч, то вони не прийняли віру Магомета, оскільки вже були знайомі з різними течіями християнства – задовго до князя Володимира.

Масові факти сіл в Україні, християнських уже в момент джигаду, тобто у VIII ст., засвідчені в Україні також і в назвах арабського походження, як-от Залібівка (Рівненщина), Залип`я (Франківщина), Саливонки, Салів (Київщина), Залевки (Черкащина), Слабунове (Хмельниччина) тощо – в усіх цих основах упізнаване арабське слово «саліб» – хрест. А якраз сусідні села вказують на арабів: коло Залібівки – Рохманів під Шумськом (з арабського слова «рахман» – «милосердний», епітет Бога), коло Залевок – Сунки (послідовники сунни, сунніти), Бузуків (берберське «бузу» – слуга) та ін.

Печеніги хазяйнували на 90% земель теперішньої України: цифри 1-8 відповідають провінціям Пачинакії (див. у Костянтина Багрянородного). Район контактів печенігів і франків за даними топонімії оточено пунктирним овалом. Основа карти містить рідкісний приклад найменш ідеологізованого зображення південного кордону Київської Русі. Справжній кордон (по Стугні, Трубежу, Остру, Сейму) показано точковим пунктиром

А де була держава печенігів?

Вона займала величезну територію обабіч Дніпра на південь від Києва. На момент прийняття ісламу кордон проходив по річці Стугні (Васильків), далі – по Трубежу, Остру, Сейму. Тобто, печеніги контролювали 90% земель теперішньої України. З книги візантійського імператора Костянтина Багрянородного ми знаємо й назву цієї країни – Пачинакія.

За даними академіка Омеляна Пріцака, більш як половина з сорока печенізьких курганів зосереджена над річкою Росавою. У документах литовського часу тут згадують і ліс Печеніжець. Десь у цих краях мала бути й столиця Країни Печенігів, до якої святий Бруно (європейський місіонер часів князя Володимира) дістався від Стугни пішки за три дні (це описано в його власному листі 1008 року, давні копії якого збереглися).

Правляча верхівка печенігів звалася «кангар». У такому разі типова тюркська топонімічна модель назви поселення з прикметниковим суфіксом   -ли мала б бути "Кангарли" (кангарське), а з суфіксом місцевості «лик» – "Кангарлик" ("місце кангарів"). На притоці Росави Росавці справді є прямий і єдиний кандидат на звання столиці Пачинакії – це місто Кагарлик. Завдяки Словнику гідронімів України можемо дізнатися, що стара назва річки Росавки – якраз Росава! Більше того, в Ірані у степу біля озера Урмія існує аул Кангарлу, а за 4 км від нього – аул Йоушанлу, в назві якого ви упізнаєте слово євшан з нашого літопису (запис під 1201 року)! Крім українців, більше ніхто зі слов`ян цього слова не має, зате в усіх тюрків воно означає "полин"... Це вам приклад дії методу топонімічного контексту: сусідні назви тематично й духовно підтримують одна одну.

Чи були на території України поселення власне арабів?

Гадаю, що так. Інакше як пояснити численні села з назвами Арабка (запорізька область), Арапівка  (Луганська), Араповичі (Чернігівська), Воропаї, Горобіївки, Вороб’ївки тощо? А скільки прізвищ від цього кореня! Як я вже вам розповідав, і назва пташки горобець (оробей, оробець, воробей) може бути пов`язана з ім`ям цього народу. За її вдачу, як це розуміли наші предки…

Цікаво, що така українська Коломия, від якої походить коломийки, – теж арабського походження. «Калам» арабською мовою означає «заповідь, слово Боже», «каламі» – людина, яка проповідує мусульманські догми. Від цього ж слова – десяток сіл Коломіївка, Коломийчиха, Колом’є, Коломак тощо. Низка сіл Коломийцево є і в Росії.

У Греції теж чимало сіл із назвою Каламаки… 

Звісно, араби залишили там ще глибший слід, ніж в Україні. З виставлених в Інтернеті матеріалів з генетики (зокрема з праць Россера) видно, що за генетичним складом теперішні греки – на чверть араби і ще настільки ж – бербери. У нас цей складник також є, хоча становить лише 8%. Це так за Россером і його шістдесятьма співавторами… Можете знайти їхню публікацію від 2000 року з цікавою, хоч і довгою назвою: "Y-Chromosomal Diversity in Europe is Clinal and Influenced Primarily  by Geography, Rather then by Language" (Am. J. Hum. Genet, 2000, vol. 67: 1526-1543). Важливо, що в нас маврський слід, виходить, також засвідчений і на генетичному рівні.

А чим араби тут займалися, крім того, що переслідували «невірних» авестійців-вогнян. Сіяли хліб, розводили худобу, плавили метал?

За нашими спостереженнями, вони виготовляли зброю – який джигад без доброї зброї? І, звісно, торгували нею з сусідніми народами. Мистецтво зброярства – виробництва зброї з металу, добутого з болотяної руди, – араби, судячи з усього, запозичили в германців-каролінгів. Звідси назви сіл, де ці майстри кували мечі, –  Корляги, Харалуг (давніша назва – Харолуг). Та й самі мечі називалися – харалужні. Виготовляли також кольчуги та іншу військову амуніцію.

Знаменно, що з вісьмох племен печенігів одне звалося Хубашін-дюла "закуті" (з іранського «куб-ідан» – «кувати»; порівняйте: Кубачі – славетний аул ковалів і зброярів у Дагестані), а інше – Куарціцур (з монгольського «хорчі» – «латник»). Не виключено, що останнє слово того ж кореня, що й відома назва острова Хортиця (з аналогами, зверніть увагу, у степах під Оренбургом, Омськом і на Алтаї).

Отже, народом Рось, Русь спочатку називали арабів?

Я б сказав ширше – учасників джигаду, які рухалися з Балкан на Схід… У власних назвах залишилося чимало свідчень цього руху. Войовничий халіф у Русайфі носив ім’я Гішам. Іншого – також дуже войовничого халіфа звали Гарун. Вже сказано про «слід» Гішама в назвах Гайсин, Гішин, Гайшин. Ім`я Гаруна також увіковічене в назвах сіл Горуни (тепер Гороне) на Львівщині, два Гориньгради на річці Горинь, Гореничі, Горенка, Горінчеве. Є ця основа й серед прізвищ українців (Гарун ). А за 4 км від Гориньграда, уявіть собі, є село Бармаки ! Це сусідство стало доленосним для цілого етапу студій, адже візирами Гаруна були люди з клану Бармакидів…

З фольклору халіфа Гаруна аль-Рашида знають під ім`ям Змія Горинича. З ним етнічна пам`ять пов’язує (насправді значно давніші за віком) Змійові вали оборонного призначення, залишки яких знаходимо по всій Центральній Україні.

За вашими дослідженнями, араби прийшли до нас із Заходу. Хіба зі Сходу їм не було ближче?..

Шлях через Кавказ був тоді для них закритий. Вони не могли б пробитися ні через Візантію, ні через Хозарію, з якими постійно воювали.

  

Склад деяких етносів Європи за Y-гаплогрупами: частка E1b1b („берберський маркер”) – коричневий колір, J2 („бедуїнський маркер”) – чорний колір; інші гаплогрупи вказують на „пракельтів” (зелений), „праґотландців” (блакитний), „праскіфів, праіранців” (помаранчовий); деталі дивіться тут.

Хоч це й парадоксально, але арабський Схід прийшов до нас із Заходу – історикам відомо про так званий Моравський шлях. Це не що інше як «маврський шлях»: маврами ціла Європа йменувала арабів. Це слово благополучно живе в назві цілої історичної області Чехії – Моравії, в іменах річок Морава (їх кілька в Сербії), Муреш (Румунія), Мур (Австрія і Словенія), можливо, що й у Шевченковому селі Моринці. Показово, що з усіх слов`ян саме в населенні Чехії та Сербії Y-гаплогрупи E1b1b та J2, пов`язувані з берберами й арабами, становлять понад 20% (а серед наших сусідів румунів навіть третину), у словаків – уже тільки 15%, а в Україні, як сказано – 8%.

Для збільшення карти натисніть тут.

Від 720-х рр. албанська Росафа (Шкодер) стала вихідним пунктом Моравського коридору до слов`ян з усього арабського Середземномор`я. Пунктир ліворуч – західна межа поширення слов`ян і східних кочівників у VIII ст.

До речі, й саме слово шлях – імовірно, арабського походження, а не німецького, як рутинно вважають. Серед значень німецького слова Schlag немає жодного, яке позначало б дорогу. Та й не були шляхи дорогами в сучасному сенсі: навіть у козацький час «шлях» означало напрямок, рухаючись по якому, можна дістатися до того чи іншого місця. Це і є первинне значення слова. А по-арабськи «селях» якраз і означає «рекомендований, найкращий»… До всього зверніть увагу на самі назви тих шляхів – Муравський, Шпаків, Кусманський (саме так, спасибі репресованому Павлу Клепатському за свідчення цієї форми у литовські часи). Це все слід від непроханих гостей зі Сходу: альморавідів, халіфа Усмана, якихось інших східних озброєних загонів (з пехлевійського сьпах "військо"). Оце такі вам шпаки... І, нарешті, Чумацький шлях. Це не його назва від чумаків, а якраз навпаки – чумаки названі так від назви шляху, бо він від них давніший. Адже інша назва Чумацького шляху – Кримський, а його відгалуження – Ромоданівський. Виявляється, тут ідеться тричі про те саме: шлях куди ? До Криму. Там вам і Рамадан (мусульманський піст), там і Джума (п`ятниця, мечеть). Український професор-тюрколог Бушаков у своєму етимологічному словнику „Лексичний склад історичної топонімії Криму” (Київ, 2003) показав, що "чумак", тобто "п`ятничник, мечетник" – це назва мусульманина в устах тюрка-немусульманина (наприклад, гагауза). Ви ходите до Криму? Ну то й зватимуть вас "кримчанин", "рамаданник", "чумак" – навіть коли ви й не мусульманин і ходите тільки по сіль.

А куди простягався Муравський шлях?

Ділянки його з такою назвою зафіксовані на півдні та сході України, а далі йдуть на північ і впираються, уявіть собі, у Москву…

В ХІ столітті ідеологом джигаду став магрибський богослов Ібн Ясін. За його санкцією для утвердження ісламу в навколишніх землях, зокрема в Габоні, було засновано перший рибат – військовий монастир "для намноження правовірних у порубіжних землях". Його заснували берберські племена з Марокко – альморавіди (аль-му-рабітун – «ті, що з рибата»). Від цих альморавідів і походить назва «маври» і всі ті Моравії на їхньому шляху.

Рибат дав назву багатьом містам і селам, які часто розміщені поруч з населеними пунктами, названими на честь  Ібн Ясіна. У Чехії в різних регіонах розташувалися пари – Рапотін і Єсенець, Рапотіце і Єсеніце, Льгота-Рапотіна і Ясинов, Рибітві і Єсенчани. У Німеччині – Рабац – Єссніц. У Боснії і Герцоговині – Ріпач і Ясеніца. Пройшлася ця «пара» й по Україні – Риботень і Ясенове (Сумська область), Ропча і Ясени (Буковина).

А в Москві це Арбат, там же є Ясенєво.

Існує математична формула та комп’ютерна програми на її основі (розробники – Сухий, Зайцев), згідно з якою таку кількість сусідств однакових пар топонімічних основ неможливо пояснити випадковістю: це тільки й тільки наслідок історичних подій…

Це не "фокуси з назвами". Топонімія – це особлива мова історії. З десятками тисяч слів у словнику, із своїм просторовим синтаксисом на карті. І її треба вивчати, як усяку іншу мову. А принаймні перевірити ці сусідства може кожен, хто здатний на таке вольове зусилля. Що ж зробиш, відображене в цих шановних назвах минуле життя не таке прямолінійне, як "шлях аріїв".

А яка роль Албанії в «арабізації» України?

Албанія справді була важливим пунктом на Моравському шляху. Як я казав, у давнину місто-фортеця Шкодер у цій країні називалося на честь столиці халіфату – Росафа. Воно ж турецькою – Аль-Іскандерія. Пізніше назва спростилася до Шкодер, Скутарі. Ця назва разом з її носіями поширилася по всьому регіону.

Аль-Іскандерія (буквально «Олександрова») «тиражувана» в топонімах, які спочатку справді були пов’язані з ім`ям Олександра Македонського – низка Александрій в Азії та славетна Александрія Єгипетська. Через її прямі зв’язки з албанською Росафою турки згодом звали останню також Аль-Іскандерією.

В Україні, на Київщині, існують поруч два села – Шандра й Македони (Миронівський район). Першою спокусою є пояснити це сусідство ім’ям Олександра Македонського. Але до великого полководця вони відношення навряд чи мають. Саме через сусідство з ними ще двох топонімів (села й річки Росава) весь топонімічий ландшафт «Шандра – Македони – Росава» виглядає черговим (уже третинним) перенесенням тополандшафту з Балкан (Аль-Іскандерія, вона ж Росафа, розташована справді поблизу від Македонії), у якому Аль-Іскандерія сама є вторинною назвою щодо Александрії Єгипетської, а Росафа – такою ж щодо Русафи/Русайфи.

Так усе переплелося, що й важко збагнути… І який же, власне, слід у вигляді перенесених із Балкан назв залишили албанці в Україні?

Наприклад, Димер – від албанського слова «зима», що могло означати місце зимівлі. Копистинці – від «копешт», «оброблена земля». Назви сіл на кшталт Шептичі, Щепилівка, Перещепине  походять від самоназви албанців (шкіпері). Прізвища Шкурат, Скуратівський – від албанського слова «шкурт» – «кремезний».

Отже, іслам несли сюди араби та албанці?

Різні народи – котрі перебували під владою халіфа. Зокрема й ті, що населяли Північну Африку. Були тут навіть бербери – далекі родичі арабів…

Понад сто літ, з 800-го по 903 рік, на території сучасних Алжиру й Тунісу правила династія Аглабідів зі столицею Кейраван. В Україні люди з тих земель залишили села з назвами Глоби, Голоби (Полтавщина), або троє сіл Караван на Харківщині. Так само, як і в інших місцях: наприклад, у Сербії є село Глобовиця, а частина Альп у Австрії та Словенії називається Караванкен. З Аглабідами також пов’язане прізвище Глоба.

Аглабідам у їхні часи належав і острів Сицилія – арабською Секеллія. Саме цим пояснюється велика кількість українських сіл Сокіл, Соколи і гранично близька до арабського прототипу назва с. Соколій (Чернівецька область), – усі вони переосмислені слов’янами по-своєму.

Алжирські міста Сетіф, Джеміля, Кестантіна (римські колонії) перегукуються з українськими селами Ситихів (Львівщина), Джемільне (Луганщина), Ємільчине (Житомирщина), численними Костянтинівками. Алжир (арабською Аль-Джазаїр, тобто «острови») представлений в Україні, очевидно, перекладними відповідниками, причому це пояснює, чому села з назвою Острів часто розміщені далеко від річок (зате в оточенні назв від арабських коренів). Алжирське місто Джеджелі дало українські прізвища Джежелій, Джеджула, місто Мостаганем відлунюється в річці Стугна та прізвищі Стогній.

Берберські традиції та мову до наших днів зберегло населення одного з історичних районів Алжиру – Кабілія. Саме від цієї Кабілії походять численні українські назви з пристосованим за народною етимологією коренем «кобил», зокрема й Кобеляки. Туарезькою мовою «бузу» – це слуга: імовірний прототип назв типу Бузова, Бузовик, Байбузи: там щоразу в околицях є додаткові ознаки берберського сліду (як-от під Києвом Ясногородка, Неграші, Чорногородка, Синяк, Димер, Горбовичі).

А крім «топонімічних» свідчень, є якісь докази перебування маврів в Україні?

Передусім це знахідки арабських монет VIII ст. В Україні їх чимало. Чого вартий, наприклад, відомий з низки публікацій Гудими скарб з села Йосипівки на Львівщині, знайдений 1986 році! Рабське становище суспільства проявляється, зокрема, у процвітанні чорної археології – як тепер, так і тоді. З безцінного для історії скарбу в 14 тисяч (!) монет у Москві й Києві опинилося понад 13 тисяч диргемів (невідомо в кого). Три десятки їх є навіть у Варшаві. Жалюгідні крихти приховали на місці. У державний музей було передано аж близько ста монет, тобто, менш як 1% скарбу...

Є в нас з арабським світом певні аналогії також і в матеріальній культурі. Так, бербери досі носять довгу накидку з капюшоном, яка дуже схожа на український… кобеняк. Чи випадково він так називається? Ця назва теж може походити від Кабілії.

Загальна самоназва північноафриканських племен туарегів – імадзігон – знайшла відображення в українських прізвищах Мадзигон, Макогон та в слові «обмакогонити» (з кліматичних причин бербери за традицією голять голови, згадайте футболіста Зинедина Зидана).

І куди ті бербери поділися? Безслідно розчинилися серед українців? І як довго вони тут перебували?

Бербери – це по-арабськи, а по-грецьки вони ж – варвари (буквально, заїки). Їхній етнонім, напевно, досі живе в десятках наших Вербівок і Варваровок. Це був масовий рух, експансія арабів та берберів була цілеспрямована й тривала майже п`ять століть…

Їй поклала край навала татаро-монголів у ХІІІ столітті. Орда фізично знищила за збройний опір половецьких чоловіків – наддніпрянських носіїв ісламу різної етнічної належності – й продала їхні сім’ї в рабство (читайте книжки Плетньової про половців). Цікаво, що, за даними істориків, купували їх купці з Сирії та Єгипту. Їхня подальша доля – це історія єгипетських мамлюків, колишніх наддніпрянських половців. Як це не парадоксально, але якби не татаро-монгольська навала, над Дніпром цілком могло б закріпитися мусульманство. Монголи добре усвідомлювали, звідки живиться непокора переможених: це видно з того, що вони заспокоїлися, лише коли зруйнували Багдад і стратили останнього халіфа у 1258 році (це було через 18 років по взятті Києва).

Араби та їхні союзники печеніги й половці залишили численні імена на нашій землі і, як вважав академік Пріцак, відіграли певну роль у формуванні українського етносу.

Розмовляв Володимир Ільченко
---------------------------------------------------------
Чому "рускій мір" не є руським і не може бути українським
Любов Чуб _ Субота, 03 вересня 2011, 13:18
http://www.pravda.com.ua/columns/2011/09/3/6547470/

Не всі українці сприймають коректний переклад з російської мови на українську назви московського проекту "Рускій мір". Бо такий переклад красномовно свідчить про недоречність цього проекту для України.

Про його мету – повернення із небуття імперії, побудованої на викривленій історії, геноциді народів, винищенні національних еліт, хибній уяві про життєздатність та розквіт штучно створеної спільноти – говорилося й писалося вже багато.

Не всім таке бачення мети "руского міра" до душі. Отож дехто й не бажає чути про українську назву проекту. Більш того, українське слово "руський" починає використовуватись у назві російської православної церкви.

Схаменіться, панове! Потуги викривити історію, мову, підмінити слова й поняття – це вже пройдений етап, так би мовити, застаріла технологія.

Невже експеримент із синтезу "нової людськості", який проводився протягом кількох століть "фахівцями" московської ідеологічної лабораторії чи то під гаслом "собіранія зємєль рускіх", чи то на основі комуністичної ідеї і виявився геть невдалим, комусь кортить відновити?

Коли стикаєшся в інформаційному просторі з такими виразами, як "сучасне руське православ’я", "руська православна церква" (мається на увазі РПЦ), "руський мир", то виникає питання стосовно слова "руський", котре явно стоїть не на своєму місці.

Слово це, як відомо, може вживатися у випадках, коли йдеться про часи Київської Русі. Про ті часи, коли ні Російської держави, ні російської православної церкви ще не було.

Ті ж місіонери християнства, яких в ХІ столітті Візантія почала направляти в глибинку ростовсько-суздальської землі, та ті єпископи й митрополити, які в ХІІІ-ХV століттях висвячувались в Константинополі для служіння в Золотій Орді (в тому числі в Москві), ніякого стосунку до митрополитів Київських не мали в плані підпорядкування один одному.

І це підтверджує виданий у 1847 році в Москві твір графа Толстого "Древние святыни Ростова Великого", про який нам повідомив Білінський у своїй книзі "Країна Моксель, або Московія".

Суттєвим є той факт, що твір графа Толстого пройшов найсуворішу церковну цензуру, про що можна довідатися з перших же його сторінок. Тож яку інформацію він містить?

Перших єпископів, направлених Константинополем на ростовсько-суздальську землю (за 200 років до заснування Москви), спіткали невдачі. Їх або вбивали корінні мешканці – меряни (меря – один із народів фінського етносу), або єпископи виганялись за хабарництво чи позбавлялись сану та карались за нечувані жорстокості, або самі складали свої повноваження і йшли в монастирі для замолювання гріхів.

Починаючи з 1238 року, православні владики, їхня паства, як і нехристиянське населення ростовсько-суздальської землі, увійшли до складу потужної держави – Золотої Орди.

В 1261 році була створена Сарайська єпархія, з відкриттям якої вплив православ’я в ростовсько-суздальських землях став помітно підвищуватись. Тепер всі особи, які прибували в Сарай із цих земель, перетворених в улуси Орди, зобов’язані були відвідати сарайський храм і схилити голову перед Богом і перед всемогутнім ханом – його намісником на Землі.

З цього приводу російський професор Григор’єв у своїй праці "О достоверности ярлыков, данных ханами Золотой Орды русскому духовенству" (Москва, 1842) зазначав: "Отправляясь в Орду, по восцарении новых ханов, для ходотайства о возобновлении льгот духовенству, митрополиты ездили вместе с тем и за собственным утверждением…

Одним и тем же ярлыком хан утверждал как преимущества духовенства, так и митрополита в его сане".

Першим християнським митрополитом Золотої Орди був Кирил, другим – Максим, третім – Святий Петро. Не порозумівшись із ханом Узбеком, який прийшов до влади в 1312 році, Святий Петро (перебував на митрополичій кафедрі з 1309 до 1326 року) протягом десяти років шукав собі опору, їздячи по різних містах північних улусів, допоки не опинився в Москві – на ті часи "зачастокольному", "луб’яному" поселенні.

Там він схилив тамтешнього князя Калиту (Калту, або Кулхана) – охрещеного родича хана Узбека, що володів Московським улусом, до спорудження Успенського Собору.

Наступник митрополита Святого Петра – Феогност – також не був прийнятий у Сараї для розміщення своєї кафедри та тим не менш аж до своєї смерті в 1353 році віддано служив Золотій Орді (саме він відлучив від церкви псковитян за їхні прояви непокірності хану Узбеку).

Як бачимо, протягом періоду 1250-1353 років митрополитами Московії були Кирило, Максим, Петро та Феогност. За цих же часів митрополитами Руси були Нифон, Петро, Гавриїл, Феодор, про що свідчить, зокрема, лист короля Польщі Казимира до Константинопольського Патріарха, написаний на початку п’ятдесятих років ХІV століття, наведений у документі "Сообщение, читанное в этнографическом отделении Императорского Русского географического общества 13 мая 1869 г. Николаем Барсовым".

У цьому ж листі зазначено: "От века веков Галич славился во всех странах Митрополиею и был престолом Митрополитов от века веков".

Тобто митрополити Московії, висвячені у Константинополі та затверджені ханами Золотої Орди, за тих часів не мали ніякого стосунку до митрополитів Руси.

У 1354 році, у розквіт Золотої Орди, прийнявши освячення в Константинополі і взявши ханський ярлик-дозвіл, митрополичу кафедру в Москві очолив Алексій. Він почав створювати принципово нові монастирі – монастирі-власники.

Сприяла цьому милість з боку хана Бердибека – сина ординської цариці Тайдули, яку митрополит вилікував від хвороби очей в 1357 році. Ханша Тайдула після зцілення подарувала Алексію хлів (!) Московського Кремля, який митрополит пристосував під чернечий гуртожиток.

Тоді ж від самого хана Алексій отримав пільгову грамоту для церкви, що дало можливість московській митрополії за 150-200 років втягнути в християнство фінські племена, які мешкали в лісах північних улусів Орди.

Саме період діяльності митрополита Алексія став відправною точкою в становленні московської державності, тим паче, що митрополит виконував ще й князівські функції з причини малолітства онука Кулхана (Івана Каліти) – Димитрія, прозваного пізніше Донським.

Подібно тому, як 1272 року Москва постала на місці побудованої церкви в глухій мерянській глибинці, так і на місцях зведення нових монастирів виникали селища та міста. Ці нові монастирі фактично були самостійними феодальними вотчинами, а навернені у християнство язичники фінського етносу (меря, мещера, мурома, весь та інші) – кріпаками.

Саме з тих часів походить слово "крестьяне", тобто християни. В той час, як руські племена Подніпров’я та Новгорода, приймаючи християнство, залишались вільними людьми, у північних улусах Золотої Орди – від Тули до Біломор’я – серед фінських племен формувалось і почало поширюватись кріпацтво.

Після смерті митрополита Алексія в 1378 році, з дозволу ханів, у Константинополі майже одночасно намагалися дістати собі московську митрополичу кафедру кілька осіб: Михаїл (Митяй), Пімен, Діонісій, Феодор.

Так, у російській історіографії зберігся ярлик хана Атюляка (Тулун-хана), виданий митрополиту Митяю. З 1390 по 1406 рік справу насадження монастирів-власників у північних улусах Золотої Орди продовжував митрополит Кіпріан.

Отже, протягом 1355-1406 років митрополитами Московії були Алексій, Митяй, Пімен, Кіпріан. Митрополитами Руси в 1355-1419 роках були Роман, Анатолій, Кіпріан, Григорій. Ці митрополити поіменовані у виписках, зроблених професором Казанського університету Григоровичем із Константинопольських Патріарших документів під час його поїздки по Османській імперії в 1844-1847 роках.

Наступний митрополит – Фотій – займав митрополичу кафедру з 1409 по 1431 рік. Потім протягом шести років північні улуси Орди залишались без очільника єпархії (період так званої "шемякінської смути"). Тільки в 1437 році Константинопольський патріарх Іосиф висвятив для цих земель нового митрополита – знаменитого Ісидора.

Московська церква не любить про нього вести мову, бо саме Ісидор брав участь від Московської церкви у Флорентійському соборі Католицької церкви (1439 рік), де було ухвалено рішення про об’єднання церков і підпорядкування Православ’я Римському Папі.

Та оскільки іслам за тих часів перебував у жорстокому протистоянні з католицизмом, і, природно, Великий хан Орди не міг допустити такого об’єднання, то митрополит Ісідор після повернення в Москву був посаджений у темницю, а пізніше висланий з Орди в Константинополь.

Після цього Константинопольський Патріарх навідріз і назавжди відмовився висвячувати нового митрополита.

Новий період історії московського православ’я відкрив митрополит Іона, обраний московською церквою в 1448 році незалежно від Константинопольської патріархії, у порушення усіх існуючих за тих часів церковних канонів та статутів і, звісно, утверджений ханом Орди (зберігся відповідний ярлик, виданий дружиною хана Улу-Мухаммеда).

З 1448 року московська православна церква стала неканонічною, тобто самопроголошеною.

"Відтоді, – зазначає Білінський, – вона почала розвиватися у відриві від християнського світу.

…Настала довга, 250-літня ера московської самоізоляції й падіння у страшну прірву відсталості. …Завдяки ханським привілеям московські митрополити зібрали в руках православної церкви величезні людські й матеріальні ресурси фіно-татарського етносу.

Що й допомогло московському князеві прибрати до рук своїх сусідів… Період же "монастирського ходу" тривав аж до ХVІІІ століття. Бо ж разом із ногою московського загарбника всюди прямувала нога московського православного священика. Вогнем і кров’ю збирали страшну імперію".

Таким чином, історія Московської православної церкви того періоду свідчить про відсутність залежності від неї православних церков як Київської Руси, так і Литовсько-Руської держави, де були свої митрополити, висвячені окремо Константинопольськими Патріархами.

Згодом, із розширенням московського князівства та формуванням Російської держави, Московська церква стала основою Російської православної церкви. Там, де московські (російські) царі "собіралі землі рускіє", природно, була присутня й сприяла такому "збиранню" православна церква.

Лише один той факт, що кріпацтво, цей ганебний витвір московських митрополитів, який "розквітнув" зусиллями Петра І та Катерини ІІ і був направлений на перетворення вільних, освічених українських селян у безправну, темну та залякану масу, красномовно свідчить сам за себе.

Якщо ж додати до цього факти стосовно участі архімандритів православної церкви в історії падіння Запорізької Січі та відсторонення церкви від подій масових вбивств у Батурині та Лебедині, то роль "творців" тогочасного "руского міра" на території проживання українців – прямих нащадків русичів, – є дуже непривабливою. Тож чи потрібен нам ще один "рускій мір"?

Називати ж Російську православну церкву руською в українців підстав нема. Не існує ніякого підґрунтя для такого перейменування – ні історичного (як було показано вище), ні мовного.

Російський вираз "рускій мір" має чіткий переклад – "російський світ". Хтось, може, і бачить місце України в цьому "російському світі", не знаючи (або не бажаючи знати) про світ український. А дарма! Український світ, в якому живуть не лише етнічні українці, а й представники інших націй і народностей, по-справжньому почав розкриватися лише за часів незалежності України.

Нікому не нав’язуючи цей наш світ, ми обов’язково пізнаємо всю глибинну його суть!

Природно, ми не хочемо, щоб у такому процесі самопізнання хтось нам заважав, намагаючись, зокрема, реалізувати на українській землі свої "цивілізаційні" ідеї. Тому й звертаємося до творців чергового "загальнолюдського проекту": впровадьте спочатку такий проект на своїй території та, досягнувши певних результатів, покажіть його життєздатність і позитив.

Ось тоді, може, й українці зголосяться взяти участь у ньому. А поки що дайте можливість нам самим спокійно, без чужих порад, працювати над розбудовою та утвердженням у власній державі власного світу.

Любов Чуб, для УП


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2010-04-03 17:02:52
Переглядів сторінки твору 6154
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 4.032 / 6  (0.591 / 5.25)
* Рейтинг "Майстерень" 4.032 / 6  (0.591 / 5.25)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.746
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Конкурси. Теми Соціум
Наша міфологія, аналітика
Автор востаннє на сайті 2017.03.02 00:05
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2010-04-03 17:07:24 ]
Як на мене, прийнявши погляди шановного професора К.Тищенка, маємо достатні підстави називати себе виключно українцями, не рефлексуючи русами, малоросами, хохлами, скіфами, арійцями і т.д.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Редакція Майстерень (Л.П./М.К.) [ 2010-09-11 09:21:30 ]
Думаю, що тут багато відповідей для тих, хто цікавиться минулим нашого краю.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Марія Гончаренко (Л.П./Л.П.) [ 2011-01-16 20:04:55 ]
Так, і не тільки відповідей, а розширюється сам фокус розуміння історії... Треба дякувати Редакцію Майстерень за публікацію цього інтерв"ю. До речі, на Київщині, у Баришівському районі зустрічається прізвище Орап.


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2010-12-23 13:19:13 ]

Генконсул Росії у Львові: Мені погрожують, що вб’ють, бо я пропагую “руський світ”

“У нас є концепція, яку проводить патріарх Кирило і наше керівництво, - єдиного загальноруського світу”... Консул потребує захисту, але не від “націоналістів”?..

Днями у Львові розгорівся скандал з міжнародним душком. Генеральний консул Російської Федерації в тому місті Євген Гузеєв заявив, що українську мову на Західну Україну принесли більшовики, доти тут розмовляли по-російськи, а «проект Україна» створили австрійці ...

Пан консул не історик, не філолог, тому плутається в поняттях, які в Україні знає кожен школяр. Українська мова (як і, скажімо, російська, білоруська тощо) в різні історичні періоди називалася по-різному. У пізні середині віки, аж до середини ХІХ ст., її переважно називали «руська мова» - на противагу московській та іншим слов’янським. «Русинською мовою» вперше українську мову назвали поляки (це польський прикметник від колишньої самоназви українців «русинів»).

Уперше слово «Україна» вжито в «Іпатіївському літописі» за 1189 рік, назва «українська мова» широко вживається для позначення розмовної та нової літературної мови України-Русі з середини XIX ст. (паралельно з іншими, попередніми назвами), оскільки назва “руська” перейшла на московську мову.

Проте у пана генконсула сформувалися власні історико-філологічні знання, які, звісно, нічого спільного ні з наукою, ні з дипломатією не мають.

Консул люб’язно відповів на наші запитання, театрально попоросивши нічого не публікувати, “бо мені погрожують, що мене тут уб’ють”. Я цього, звісно, йому не обіцяла. Бо такий “скарб” як журналістка просто не маю права приховувати.

До речі, щодо “уб’ють”... Спецслужбам України (якщо вони ще є), може, і варто звернути увагу на можливі провокації щодо цієї екстравагантної особи – зрозуміло, не з боку “українських націоналістів”... Адже так легко здійняти “антинаціоналістичну істерію”...

Пане консуле, ви заявили, що українську мову принесли на Західну Україну... більшовики. Це була хитра дипломатична провокація чи ви серйозно?

Я проводив бесіду з молодою людиною – націоналістом, який нічого не знає ні про культуру, ні про мову, ні про історію України. Я хотів розповісти йому в такому популярному плані щодо цих моментів. Я цитував видатних українських письменників.

Кого саме?

Видатну українську письменницю Марію Матіос. Вона у своїй книжці «Нація» наводить такий пасаж: персонаж Юр’яна каже: «Мій батько Ілля за румунів говорив по-румунськи, бо він розумів, що треба, аби був порядок, але вдома він розмовляв по-своєму – по-руському».

Тобто я йому пояснював, що доти люди тут розмовляли давньою мовою, яка тоді звалася руською. Я ніколи не казав, що люди не розмовляли українською мовою. Можливо, українська і так називалася, не знаю.

Я йому підкреслював, що офіційна українська мова сюди, у Львів, прийшла з новою владою, радянською, бо доти ж не було офіційної української мови, була польська.

Тобто ви вважаєте, що така освічена людина, як Марія Матіос, начебто стверджує, що люди тут не розмовляли українською? Ну це ж несерйозно...

Розмовляли, але офіційна була польська. А офіційну українську принесли більшовики. Проте я не хочу це знову й знову повторювати.

Громадськість закликає РФ відкликати вас із посади генконсула за «ганебно низький рівень освіченості»...

Я працюю тут п’ять з половиною років. За цей час у мене не було проблем, конфліктів, бо я поважаю Україну, український народ, українську мову, спілкуюсь нею. Я не хотів нікого образити, тільки роз’яснював деякі елементарні речі, на мій погляд. Я зробив помилку, що робив це в присутності журналістів. Це була помилка.

Чому “помилка”, якщо ви, на ваш погляд, говорите правдиві речі?

Так, я казав правдиві речі, нічого брехливого. Я казав, що офіційно українську мову принесла з собою радянська влада. Це що, суперечить історичним фактам?

(Від автора. Не просто суперечить... Це, дуже м’яко кажучи, неграмотно. Невже пан консул не знайомий з історією краю, у якому працює?) По-вашому, до 1939 року люди тут розмовляли якоюсь іншою мовою?

Усі ж витоки з руської мови. Наводжу цитату великого вченого, історика Ярослава Ісаєвича. Він пише, що всі витоки сучасної російської мови, української білоруської, русинської – з давньоруської мови. Давньоруська мова – мова східних слов’ян. І всі розмовляли єдиною мовою – літературною, маю на увазі. Це була літературна мова на основі церковнослов’янської мови.

(Від автора. Відомий пропагандистський принцип: трішки правди, а решта – теж сприйматиметься за правду. В основі давньоруської літературної мови справді лежала церковнослов’янська. Це правда. Решту знань пана консула навіть у радянські часи сприйняли б зі сміхом. Ніхто на цьому “просторі” не розмовляв літературною мовою, тим більше єдиною... Це визнають навіть російські професори-філологи...) Ви, до речі, знаєте різницю між руською і московською мовами?

Ну, була така московська мова. Було дуже багато діалектів однієї мови. Я пояснював молодому націоналістові, що немає російської мови, а є руська.

У запалі полеміки ви загубили російську мову?

А де вона ця російська? У нас, у Росії, ми називаємо нашу мову рускій язик, не російський, а він походить з давньоруської мови.

Ви навмисне граєтеся в слова? А хто ви за освітою?..

Я не філолог, я дипломат...

Я казав, що австрійці хотіли зробити проект відриву південно-західної окраїни Австрійської імперії від загальноруського світу. Я не казав «проект Україна». Це відомий факт, пройшло більш як століття.

Я це пояснюю лише для вас, я вас прошу нічого не публікувати, бо не хочу знову сварок. Бо як тільки це з’явиться, знову буде полум’я сварки. А якщо ви напишете, то я все спростую, скажу, що такого не казав.

Це все я вам сказав по-дружньому. Усім іншим журналістам я абсолютно нічого не коментуватиму. Скажете, що пан Гузєєв сказав: «No comments».

Отже, австріяки з “німецького світу” хотіли відділити “окраїну” від єдиного “руського світу”?

Так, але не від Росії, а саме від загальноруського простору.

Що ви маєте на увазі під «загальноруським простором»?

Зараз у нас є концепція, яку проводить патріарх Кирило, яку проводить наше керівництво, ми говоримо про єдиний загальноруський простір, маючи на увазі, що це руський світ.

Які країни до нього відносяться?

Усі наші братні країни. Ну, така в нас концепція. Такий у нас погляд на історію. Ми вважаємо, що ми були єдиним народом, який тут жив, на просторі Східної Європи і мав руську мову.

Коли Іван Федоров друкував книжки, то друкував їх однією мовою, яку всі розуміли.

І що випливає з вашої концепції?

Хочемо, щоб наші країни, наші народи жили в спокої, злагоді, були єдині, були братами, жили дружньо.

А якщо ви не розповідатимете на кожному розі – давайте будемо єдиними, - то від цього гірше почуватиметеся?

Я на всіх заходах кажу, що росіяни, українці – брати. Я тут працюю на позитив.

Але ж ви бачите, що виходить навпаки?

Тому що терміни різні. Коли я кажу “рускій” язик і що нема російської мови, то мене не розуміють. Коли кажу про відрив, мені кажуть, що я кажу про відрив від Росії, але я ж цього не казав.

Вам як пересічному росіянину хіба не вистачає того простору, який Росія має сьогодні, вам обов’язково ще більше треба?

Ми кажемо, що це простір, бо є англійський простір, є німецький простір, французький. (Насправді таких “просторів” у ідеологічному розумінні немає. – Авт.). Це нормально, цивілізація. Я не кажу, що обов’язково брати територіально. Ми просто так вважаємо, це наша концепція, то чому ми не можемо її казати?

Ви ж маєте свій український світ, маєте потужні діаспори в Канаді, Америці.

Ну, ми ж не претендуємо на спільний простір з Канадою, який, за вашою логікою, теж мав би входити в загальноруський, і не кажемо, що це одна країна...

Ми не претендуємо на Канаду…

Я ще раз вас прошу, не друкуйте нічого, бо мене й так уже покарали.

Як саме?

Ось зараз під вікнами консульства проходить черговий мітинг. Гадаєте, так легко працювати?

А де центр цього загальноруського простору?

Зараз він у Москві. А колись був у Києві.

І надалі теж має бути в Москві?

А він буде там, де буде потужніша руська культура, руська цивілізація. Можливо, завтра це буде Київ, як і руська православна церква буде в Києві, бо вона таки зародилася в Києві.

То нехай би вже був центр у Києві, якщо все починалося з Києва?

Ну, розумієте, що православіє єдине, воно ділиться на так звані національні хати, а ось у католиків нема такого поділу. Коли була татаро-монгольська навала, то зруйнували і Київ, і все.

Та не все, Софія Київська, Лавра, відбудовані Мазепою, стоять…

Може, через деякий час – через століття – центр знову повернеться сюди, і Київ знову стане центром нашої культури. Сьогодні цього ніхто не може знати. Головне – зберегти наш єдиний цивілізаційний простір, православний простір, єдиний руський світ.

А як щодо монарха? Він нам теж потрібен?

Ні, цей етап ми вже пройшли. У Росії вже монархії не буде, бо в нас уже встоялася республіканська форма правління. У нас є президент.

Я розумію, що ви хочете знати мою точку зору. На це запитання, яке мене могло б образити, спокійно відповім: на нашу думку, у нас у Росії – демократія. Зараз це – нелегкий шлях переходу від тоталітарної системи до ліберальної, капіталістичної. І наш президент на ту пору, Путін, сказав, що ми повинні пройти авторитарним шляхом, аби не втратити країну, економіку. І зараз ми перейшли до капіталістичного, демократичного шляху, але авторитарним методом. І це нормально.

То ви вже перейшли до демократії?

Так. У нас є політична система, є політичні партії, діють закони. Ми така ж демократична держава, як і будь-яка інша держава у світі. Як Франція, Німеччина. У нас діють усі ті самі інститути.

Звісно, що ми робимо помилки, але ми їх подолаємо.

А для вашої концепції також важливо, аби й територіально країни були разом?

Після Радянського Союзу ми розуміємо, що є п`ятнадцять незалежних, суверенних, демократичних держав у світі, які об’єднані в СНД. Ну не 15, а десять у цій співдружності.

Ми пропонуємо руку дружби, співпраці на рівних умовах, на умовах поваги одне до одного.

Сьогоднішнє українське керівництво сприймає вашу концепцію?

Ми нікому не нав’язуємо свою концепцію. Ми знаємо для себе, що ми б хотіли мати загальноруський світ. І це наша концепція. А сприймається вона чи не сприймається – інша справа.

На посаді генконсула у Львові пропагування вашої концепції – першочергове завдання?

Ні, перш за все – розвиток торговельно-економічних зв’язків західних регіонів з регіонами Росії. Потім – захист інтересів громадян Росії на території Західної України, це консульські справи, а розвиток позитивних зв’язків на рівні керівників областей, підтримка руської (очевидно, російської. – Авт.) культури, мови на теренах Західної України. Ось широкий комплекс нашої роботи. А вже такі ідеологічні моменти – теорія, яку я втілюю в практику.

Що означає поширення “руської культури” в Західній Україні?

Це означає підтримка руської культури, не російської, бо російська – це дагестанці, якути, татари, чеченці й ще 160 національностей, які проживають у Росії. Це російська культура, а я тут запроваджую, підтримую руську культуру.

Тобто українську? Їй-Богу, не розумію!

Бо вас, молодих людей, так навчили, що ви нічого не розумієте. Я кажу прості речі, а ви їх не розумієте. Бачите, проблема не в моїх висловлюваннях, а у вашому нерозумінні таких простих речей, що є руська культура і є російська культура. Є Росія, а є Русь. Є руська мова і є близькі до руської мови, наприклад, русинська чи українська.

Дякую вам, пане консуле, за відверту розмову.

Євген Гузеєв Пані Оксано, я вам пояснив це як простій громадянці України, яка займається дуже важливою справою. Якщо ви хочете, щоб було все нормально, не друкуйте все, що я казав. Я зрозумів, що не варто бути відкритим. Більше я жодному журналістові нічого не скажу. Я вам це сказав, бо мені подобається ваш голос.

Я просто хочу зробити щось із вашою освітою, бо неможливо відчувати, коли молодь не розуміє таких простих речей.

Якщо ви напишете це, ви мене вб’єте, бо мені йдуть погрози, що мене вб’ють.

З боку націоналістів?

Так. Тоді ситуація буде зовсім погана...

Розмовляла Оксана Климончук


Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Олександр Комаров (Л.П./Л.П.) [ 2010-12-23 16:38:11 ]
Ясна справа. Кожна держава дбає не тільки за збереження, але й за розширення своєї культури, цілком зрозуміло. А Росія хоче мати по сусідству багату, стабільну, процвітаючу Україну це добре. Та й з фактом, що саме з приходом більшовиків українська мова стала офіційною посперечатися важко.
А з "руською культурою" Оксана хотіла познущатись над чиновником?

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Майстерень Адміністрація (Л.П./М.К.) [ 2011-02-12 11:06:08 ]
"Крізь всю російську літературу, історичну і художню, проходить приписувана Олегу фраза, яку він нібито сказав, прийшовши до Києва: «Тут буде мати міст руських.» Мене багато років інтригувало, як міг таке сказати швед (Олег - викривлене шведське ім'я Heleg, воно означає святий, віщий, як це знав Пушкін), коли нічого руського: ні нації, ні держави, ні мови, - ще не існувало. Все стало на свої місця, коли я переклав цю фразу на шведський. Вийшло «Här skall vara moderstaden av russi». Читається: «Хер скель воор модерстаден ів Руси» і означає: «Тут буде головний опорний пункт племені веслярів». Мати міст з'явилася через неправильний переклад шведського слова moderstaden." Леонід Шульман

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Анонім Я Саландяк (Л.П./Л.П.) [ 2011-09-17 20:51:42 ]
А чому так мало робиться наголос на автохтонність? Український на власній території -- автохтон, як би, коли, на протязі історії він не називався.Решта усе похідне...А то вчить теля корову, як їй пастись!