Україна! Таки Україна!
Ще би від прив'язки до чужого слов'янам "Русь", "руси" відмовитися в багатьох аспектах нашого існування. Пригадати, що ця назва зовсім не слов'янського походження, що не було жодного такого слов'янського племені. Що - або від скандинавів ця лиха назва прийшла, чи ж бо, найбільш ймовірно, від арабів (які таки з ординців).
Наполягання щодо фундаментальної близькості-спорідненості російського і арабського можна прочитати і в росіян
"Арабский и русский языки являются системообразующими языками..." Марушкина http://nnvashkevich.narod.​ru/TEXTS/intmaru.html

Не знаю, як там насправді щодо абсолютів у цілому, але слов'янськість "України", як на мене, абсолютно очевидна. Слов'янське старожитнє - "У"- задоволення! "Край" (країна) - вочевидь і глибше, і не містить у собі пізніших домішок іншомовного походження.
Та досліджуючи, скажімо, арійські веди, чітко переконуємося, що назва "Україна" таки походить від (санскритської) першомовної загальноєвропейської назви наших країв - "Ук-Ра".
В арійських ведах і нині є пояснення щодо Ук-Ра. "У" – енергія блаженства, а Ук-Ра в цілому – край смаку блаженства, в якому непросто жити через постійні випробовування.
(Про це чітко років з десять тому проголосив на своєму ютуб-каналі в циклі розкриття ведичних знань широко відомий знавець санскриту Леонід Тугутов ( Лакшми Нараяна Дас), офіційний регіональний наставник-представник ( в той час) Міжнародного товариства свідомості Крішни.
Тож це все є в його навчальних роликах. В одному з них.)

Та й головна місія Ук-Ра полягала в захисті великого європейського союзу від східних орд, тому, в основному і структурувалася наша країна за кошовим принципом, і кошів було чимало...

Щодо інших ведичних назв європейських частин навколо великого Галльського моря (нині Середземного) - то вони звалися відповідно територіям свого перебування. Хат-Ра, Сах-Ра, Іб-Ра, Єв-Ра, Ук-Ра, Інд-Ра, І-Ра інші...
І Україна аж до зникнення козаччини залишалася ведичною, а ось так звана «русь», як все більша темна пляма, лише проявляла глибину захоплення її ординством, передусім,т.з. арабами.
І ця пляма змінювала у собі все і досі намагається змінити - і призвання країни і долі її населення.
На жаль, якась частина народонаселення і досі шукає в тій темній плямі "русі", як у 100% вкраденому у Альфонса Алле деяким Малевичем сюжеті чорного квадрату, щось високе, містично -загадкове. (
Але нічого крім зради своєї країни в "русі" немає.
Тож завчасно відділяємо мух від котлет, чужу "русь" від першооснови - України.
Тож, сподіваюся, Україна і залишиться основним і єдиним загальним означенням нашого краю. Означенням, яке не несе в собі закладеного чужинцями зерна ворожнечі і протиборства, розділення в собі.


________________  

     "Русь" - багато в цьому слові... Тож на самому початку вельми цікавої статті щодо досліджень професором Тищенко можливого походження назви "Русь", зауважу, що існує іще ряд версій.

Ось одна із них "Крізь всю російську літературу, історичну і художню, проходить приписувана Олегу фраза, яку він нібито сказав, прийшовши до Києва: «Тут буде мати міст руських.» Мене багато років інтригувало, як міг таке сказати швед (Олег - викривлене шведське ім'я Heleg, воно означає святий, віщий, як це знав Пушкін), коли нічого руського: ні нації, ні держави, ні мови, - ще не існувало. Все стало на свої місця, коли я переклав цю фразу на шведський. Вийшло «Här skall vara moderstaden av russi». Читається: «Хер скель воор модерстаден ів Руси» і означає: «Тут буде головний опорний пункт племені веслярів». Мати міст з'явилася через неправильний переклад шведського слова moderstaden." Леонід Шульман
        Іншу, можливу, версію описує історик Лев Гумільов, що можна прочитати в його фундаментальній праці "Древняя Русь и Великая степь".
        А є і такий, цікавезний дискурс від професора Тищенко.

---

_{Публікації на тему:}

---

• Українська міфологія
• Лев Гумільов. "Древняя Русь и Великая степь"
• Є.Маланюк «До проблеми большевизму»
• Юрій Горліс-Горський. ХОЛОДНИЙ ЯР
• Голодомор в Україні
• Друга світова війна

---

Володимир Ільченко

Бербери в Наддніпрянщині: професор Тищенко відкриває нові сторінки історії України

Рівно тисячоліття тому, 1010 року, переважна більшість населення Наддніпрянщини прийняла іслам... Слід берберів знаходимо по всій Україні… З фольклору халіфа Гаруна аль-Рашида знають під ім`ям Змія Горинича…

Торік професор Київського національного університету імені Т.Шевченка Костянтин Тищенко поділився з нами результатами унікального дослідження (дивіться тут). Вивчаючи топоніми (назви населених пунктів, річок, гір) Європи, учений вийшов на проблему арабського впливу на наших предків. Спочатку за географічними назвами він відстежив рух іранських шанувальників вогню – зороастрійців по Центральній та Східній Європі з півдня на північ. Мусульмани переслідували їх і водночас несли з собою іслам. Професор також виклав нам гіпотезу щодо походження давньої назви нашої країни – Русь. 

Костянтин Тищенко ділиться з нами свіжим доробком.

Професор Костянтин Тищенко

Костянтине Миколайовичу, ви припускаєте, що назва Русь  може мати арабське коріння: від столиці халіфату першої половини восьмого століття – Русайфа…

За прийнятим тепер поясненням етноніма русь, він походить з фінської назви Швеції «Руотсі» й спочатку вказував на варягів. Цю прописну істину обґрунтував ще Омелян Партицький у книзі "Скандинавщина в давній Руси" (1886), – цій праці присвячено статтю у збірці "Стоголосник" № 3 – 4 за 2000 рік. Книжку Партицького чекісти в Галичині знищували, але через 60 років навіть патріотично налаштовані російські історики мусять це пояснення прийняти (див. "Древняя Русь в свете зарубежных источников", Москва, 2003).

І ось виявляється, що ця істина – не остаточна. Адже в топонімії Німеччини є низка назв сіл від основи Русс-, які "не стикуються" з історією Київської Русі в разі походження її з етноніма варягів. У середньовіччі ніякі полки Русі до десятків місць у Німеччині або Австрії не ходили. На честь полонених з Русі ці села також не могли бути названі: німцям вистачало ближчих слов`ян. Саме тому ті Руссдорфи й Руссфельди дотепер потребують реалістичного пояснення. І з низки можливих прототипів для них не можна проминути назви столиці халіфату часів халіфа Гішама (724 – 743 рр.) – Русайфи. Річ у тім, що в Німеччині існує давній арабський слід: наприклад, район Мюнхена з назвою... Аллах! Або село під Шверіном – Мюссельмов. А отже – залучення Русайфи до пояснень тих Руссдорфів – науково мотивоване.

Тепер про назву Русайфа. Вона справді залишила слід по всьому шляху, яким рухалися учасники джигаду з Близького Сходу в Центральну й Східну Європу… Сама Русайфа, знана в Європі як Русафа, розташована неподалік від сучасної столиці Йордану Аммана. Цим престижним ім`ям столиці халіфату у тому ж VIII cтолітті названо й ісламський військовий монастир Руссафа в Єгипті, і місто-укріплення в нинішній Албанії – Росафа (сучасний Шкодер). З Балкан носії ісламу рухалися на схід – на територію сучасної України й далі. Про це, зокрема, можуть  свідчити на Волині – с. Русовичі, на Вінниччині – річка і три села з назвою Русава, на Київщині – також села й річки Росава, Расава, дві Расавки. Опоненти вперто твердять, що це – випадкова схожість. Випадковість, тричі повторена в різних областях України?  Це наївна думка. Більше того, неподалік від кожної з цих трьох груп на карті названий той самий халіф, який переніс столицю з Дамаска до Русафи – на Волині в назві села Гішин, над Дніпром – Гайшин, на Поділлі – Гайсин. Це все він, халіф Гішам.

Хто чекає на карті повного збігу топонімів з ім`ям халіфа, тому краще покинути це читання й залишитися зі звичними шкільними поняттями про історію…

  

Фортеця Росафа в м. Шкодері (Албанія) на початку Маврського шляху

Ви казали нам, що переслідуючи іранських габрів-зороастрійців, мусульмани водночас несли з собою іслам. Чому їм не вдалося ісламізувати населення Наддніпрянщини?

Їм якраз це вдалося… Рівно тисячоліття тому, 1010 року, переважна більшість населення Наддніпрянщини, яке складалося з тюркомовних печенігів, прийняла іслам (цікаво, що сучасна наука з претензіями на об`єктивність цю „дуже” круглу дату промовисто не помітила). За розрахунком Омеляна Пріцака, тоді печенігів було до трьох мільйонів осіб… Що ж до слов’ян, яких було всього кілька десятків тисяч, то вони не прийняли віру Магомета, оскільки вже були знайомі з різними течіями християнства – задовго до князя Володимира.

Масові факти сіл в Україні, християнських уже в момент джигаду, тобто у VIII ст., засвідчені в Україні також і в назвах арабського походження, як-от Залібівка (Рівненщина), Залип`я (Франківщина), Саливонки, Салів (Київщина), Залевки (Черкащина), Слабунове (Хмельниччина) тощо – в усіх цих основах упізнаване арабське слово «саліб» – хрест. А якраз сусідні села вказують на арабів: коло Залібівки – Рохманів під Шумськом (з арабського слова «рахман» – «милосердний», епітет Бога), коло Залевок – Сунки (послідовники сунни, сунніти), Бузуків (берберське «бузу» – слуга) та ін.

Печеніги хазяйнували на 90% земель теперішньої України: цифри 1-8 відповідають провінціям Пачинакії (див. у Костянтина Багрянородного). Район контактів печенігів і франків за даними топонімії оточено пунктирним овалом. Основа карти містить рідкісний приклад найменш ідеологізованого зображення південного кордону Київської Русі. Справжній кордон (по Стугні, Трубежу, Остру, Сейму) показано точковим пунктиром

А де була держава печенігів?

Вона займала величезну територію обабіч Дніпра на південь від Києва. На момент прийняття ісламу кордон проходив по річці Стугні (Васильків), далі – по Трубежу, Остру, Сейму. Тобто, печеніги контролювали 90% земель теперішньої України. З книги візантійського імператора Костянтина Багрянородного ми знаємо й назву цієї країни – Пачинакія.

За даними академіка Омеляна Пріцака, більш як половина з сорока печенізьких курганів зосереджена над річкою Росавою. У документах литовського часу тут згадують і ліс Печеніжець. Десь у цих краях мала бути й столиця Країни Печенігів, до якої святий Бруно (європейський місіонер часів князя Володимира) дістався від Стугни пішки за три дні (це описано в його власному листі 1008 року, давні копії якого збереглися).

Правляча верхівка печенігів звалася «кангар». У такому разі типова тюркська топонімічна модель назви поселення з прикметниковим суфіксом   -ли мала б бути "Кангарли" (кангарське), а з суфіксом місцевості «лик» – "Кангарлик" ("місце кангарів"). На притоці Росави Росавці справді є прямий і єдиний кандидат на звання столиці Пачинакії – це місто Кагарлик. Завдяки Словнику гідронімів України можемо дізнатися, що стара назва річки Росавки – якраз Росава! Більше того, в Ірані у степу біля озера Урмія існує аул Кангарлу, а за 4 км від нього – аул Йоушанлу, в назві якого ви упізнаєте слово євшан з нашого літопису (запис під 1201 року)! Крім українців, більше ніхто зі слов`ян цього слова не має, зате в усіх тюрків воно означає "полин"... Це вам приклад дії методу топонімічного контексту: сусідні назви тематично й духовно підтримують одна одну.

Чи були на території України поселення власне арабів?

Гадаю, що так. Інакше як пояснити численні села з назвами Арабка (запорізька область), Арапівка  (Луганська), Араповичі (Чернігівська), Воропаї, Горобіївки, Вороб’ївки тощо? А скільки прізвищ від цього кореня! Як я вже вам розповідав, і назва пташки горобець (оробей, оробець, воробей) може бути пов`язана з ім`ям цього народу. За її вдачу, як це розуміли наші предки…

Цікаво, що така українська Коломия, від якої походить коломийки, – теж арабського походження. «Калам» арабською мовою означає «заповідь, слово Боже», «каламі» – людина, яка проповідує мусульманські догми. Від цього ж слова – десяток сіл Коломіївка, Коломийчиха, Колом’є, Коломак тощо. Низка сіл Коломийцево є і в Росії.

У Греції теж чимало сіл із назвою Каламаки… 

Звісно, араби залишили там ще глибший слід, ніж в Україні. З виставлених в Інтернеті матеріалів з генетики (зокрема з праць Россера) видно, що за генетичним складом теперішні греки – на чверть араби і ще настільки ж – бербери. У нас цей складник також є, хоча становить лише 8%. Це так за Россером і його шістдесятьма співавторами… Можете знайти їхню публікацію від 2000 року з цікавою, хоч і довгою назвою: "Y-Chromosomal Diversity in Europe is Clinal and Influenced Primarily  by Geography, Rather then by Language" (Am. J. Hum. Genet, 2000, vol. 67: 1526-1543). Важливо, що в нас маврський слід, виходить, також засвідчений і на генетичному рівні.

А чим араби тут займалися, крім того, що переслідували «невірних» авестійців-вогнян. Сіяли хліб, розводили худобу, плавили метал?

За нашими спостереженнями, вони виготовляли зброю – який джигад без доброї зброї? І, звісно, торгували нею з сусідніми народами. Мистецтво зброярства – виробництва зброї з металу, добутого з болотяної руди, – араби, судячи з усього, запозичили в германців-каролінгів. Звідси назви сіл, де ці майстри кували мечі, –  Корляги, Харалуг (давніша назва – Харолуг). Та й самі мечі називалися – харалужні. Виготовляли також кольчуги та іншу військову амуніцію.

Знаменно, що з вісьмох племен печенігів одне звалося Хубашін-дюла "закуті" (з іранського «куб-ідан» – «кувати»; порівняйте: Кубачі – славетний аул ковалів і зброярів у Дагестані), а інше – Куарціцур (з монгольського «хорчі» – «латник»). Не виключено, що останнє слово того ж кореня, що й відома назва острова Хортиця (з аналогами, зверніть увагу, у степах під Оренбургом, Омськом і на Алтаї).

Отже, народом Рось, Русь спочатку називали арабів?

Я б сказав ширше – учасників джигаду, які рухалися з Балкан на Схід… У власних назвах залишилося чимало свідчень цього руху. Войовничий халіф у Русайфі носив ім’я Гішам. Іншого – також дуже войовничого халіфа звали Гарун. Вже сказано про «слід» Гішама в назвах Гайсин, Гішин, Гайшин. Ім`я Гаруна також увіковічене в назвах сіл Горуни (тепер Гороне) на Львівщині, два Гориньгради на річці Горинь, Гореничі, Горенка, Горінчеве. Є ця основа й серед прізвищ українців (Гарун ). А за 4 км від Гориньграда, уявіть собі, є село Бармаки ! Це сусідство стало доленосним для цілого етапу студій, адже візирами Гаруна були люди з клану Бармакидів…

З фольклору халіфа Гаруна аль-Рашида знають під ім`ям Змія Горинича. З ним етнічна пам`ять пов’язує (насправді значно давніші за віком) Змійові вали оборонного призначення, залишки яких знаходимо по всій Центральній Україні.

За вашими дослідженнями, араби прийшли до нас із Заходу. Хіба зі Сходу їм не було ближче?..

Шлях через Кавказ був тоді для них закритий. Вони не могли б пробитися ні через Візантію, ні через Хозарію, з якими постійно воювали.

  

Склад деяких етносів Європи за Y-гаплогрупами: частка E1b1b („берберський маркер”) – коричневий колір, J2 („бедуїнський маркер”) – чорний колір; інші гаплогрупи вказують на „пракельтів” (зелений), „праґотландців” (блакитний), „праскіфів, праіранців” (помаранчовий); деталі дивіться тут.

Хоч це й парадоксально, але арабський Схід прийшов до нас із Заходу – історикам відомо про так званий Моравський шлях. Це не що інше як «маврський шлях»: маврами ціла Європа йменувала арабів. Це слово благополучно живе в назві цілої історичної області Чехії – Моравії, в іменах річок Морава (їх кілька в Сербії), Муреш (Румунія), Мур (Австрія і Словенія), можливо, що й у Шевченковому селі Моринці. Показово, що з усіх слов`ян саме в населенні Чехії та Сербії Y-гаплогрупи E1b1b та J2, пов`язувані з берберами й арабами, становлять понад 20% (а серед наших сусідів румунів навіть третину), у словаків – уже тільки 15%, а в Україні, як сказано – 8%.

Для збільшення карти натисніть тут.

Від 720-х рр. албанська Росафа (Шкодер) стала вихідним пунктом Моравського коридору до слов`ян з усього арабського Середземномор`я. Пунктир ліворуч – західна межа поширення слов`ян і східних кочівників у VIII ст.

До речі, й саме слово шлях – імовірно, арабського походження, а не німецького, як рутинно вважають. Серед значень німецького слова Schlag немає жодного, яке позначало б дорогу. Та й не були шляхи дорогами в сучасному сенсі: навіть у козацький час «шлях» означало напрямок, рухаючись по якому, можна дістатися до того чи іншого місця. Це і є первинне значення слова. А по-арабськи «селях» якраз і означає «рекомендований, найкращий»… До всього зверніть увагу на самі назви тих шляхів – Муравський, Шпаків, Кусманський (саме так, спасибі репресованому Павлу Клепатському за свідчення цієї форми у литовські часи). Це все слід від непроханих гостей зі Сходу: альморавідів, халіфа Усмана, якихось інших східних озброєних загонів (з пехлевійського сьпах "військо"). Оце такі вам шпаки... І, нарешті, Чумацький шлях. Це не його назва від чумаків, а якраз навпаки – чумаки названі так від назви шляху, бо він від них давніший. Адже інша назва Чумацького шляху – Кримський, а його відгалуження – Ромоданівський. Виявляється, тут ідеться тричі про те саме: шлях куди ? До Криму. Там вам і Рамадан (мусульманський піст), там і Джума (п`ятниця, мечеть). Український професор-тюрколог Бушаков у своєму етимологічному словнику „Лексичний склад історичної топонімії Криму” (Київ, 2003) показав, що "чумак", тобто "п`ятничник, мечетник" – це назва мусульманина в устах тюрка-немусульманина (наприклад, гагауза). Ви ходите до Криму? Ну то й зватимуть вас "кримчанин", "рамаданник", "чумак" – навіть коли ви й не мусульманин і ходите тільки по сіль.

А куди простягався Муравський шлях?

Ділянки його з такою назвою зафіксовані на півдні та сході України, а далі йдуть на північ і впираються, уявіть собі, у Москву…

В ХІ столітті ідеологом джигаду став магрибський богослов Ібн Ясін. За його санкцією для утвердження ісламу в навколишніх землях, зокрема в Габоні, було засновано перший рибат – військовий монастир "для намноження правовірних у порубіжних землях". Його заснували берберські племена з Марокко – альморавіди (аль-му-рабітун – «ті, що з рибата»). Від цих альморавідів і походить назва «маври» і всі ті Моравії на їхньому шляху.

Рибат дав назву багатьом містам і селам, які часто розміщені поруч з населеними пунктами, названими на честь  Ібн Ясіна. У Чехії в різних регіонах розташувалися пари – Рапотін і Єсенець, Рапотіце і Єсеніце, Льгота-Рапотіна і Ясинов, Рибітві і Єсенчани. У Німеччині – Рабац – Єссніц. У Боснії і Герцоговині – Ріпач і Ясеніца. Пройшлася ця «пара» й по Україні – Риботень і Ясенове (Сумська область), Ропча і Ясени (Буковина).

А в Москві це Арбат, там же є Ясенєво.

Існує математична формула та комп’ютерна програми на її основі (розробники – Сухий, Зайцев), згідно з якою таку кількість сусідств однакових пар топонімічних основ неможливо пояснити випадковістю: це тільки й тільки наслідок історичних подій…

Це не "фокуси з назвами". Топонімія – це особлива мова історії. З десятками тисяч слів у словнику, із своїм просторовим синтаксисом на карті. І її треба вивчати, як усяку іншу мову. А принаймні перевірити ці сусідства може кожен, хто здатний на таке вольове зусилля. Що ж зробиш, відображене в цих шановних назвах минуле життя не таке прямолінійне, як "шлях аріїв".

А яка роль Албанії в «арабізації» України?

Албанія справді була важливим пунктом на Моравському шляху. Як я казав, у давнину місто-фортеця Шкодер у цій країні називалося на честь столиці халіфату – Росафа. Воно ж турецькою – Аль-Іскандерія. Пізніше назва спростилася до Шкодер, Скутарі. Ця назва разом з її носіями поширилася по всьому регіону.

Аль-Іскандерія (буквально «Олександрова») «тиражувана» в топонімах, які спочатку справді були пов’язані з ім`ям Олександра Македонського – низка Александрій в Азії та славетна Александрія Єгипетська. Через її прямі зв’язки з албанською Росафою турки згодом звали останню також Аль-Іскандерією.

В Україні, на Київщині, існують поруч два села – Шандра й Македони (Миронівський район). Першою спокусою є пояснити це сусідство ім’ям Олександра Македонського. Але до великого полководця вони відношення навряд чи мають. Саме через сусідство з ними ще двох топонімів (села й річки Росава) весь топонімічий ландшафт «Шандра – Македони – Росава» виглядає черговим (уже третинним) перенесенням тополандшафту з Балкан (Аль-Іскандерія, вона ж Росафа, розташована справді поблизу від Македонії), у якому Аль-Іскандерія сама є вторинною назвою щодо Александрії Єгипетської, а Росафа – такою ж щодо Русафи/Русайфи.

Так усе переплелося, що й важко збагнути… І який же, власне, слід у вигляді перенесених із Балкан назв залишили албанці в Україні?

Наприклад, Димер – від албанського слова «зима», що могло означати місце зимівлі. Копистинці – від «копешт», «оброблена земля». Назви сіл на кшталт Шептичі, Щепилівка, Перещепине  походять від самоназви албанців (шкіпері). Прізвища Шкурат, Скуратівський – від албанського слова «шкурт» – «кремезний».

Отже, іслам несли сюди араби та албанці?

Різні народи – котрі перебували під владою халіфа. Зокрема й ті, що населяли Північну Африку. Були тут навіть бербери – далекі родичі арабів…

Понад сто літ, з 800-го по 903 рік, на території сучасних Алжиру й Тунісу правила династія Аглабідів зі столицею Кейраван. В Україні люди з тих земель залишили села з назвами Глоби, Голоби (Полтавщина), або троє сіл Караван на Харківщині. Так само, як і в інших місцях: наприклад, у Сербії є село Глобовиця, а частина Альп у Австрії та Словенії називається Караванкен. З Аглабідами також пов’язане прізвище Глоба.

Аглабідам у їхні часи належав і острів Сицилія – арабською Секеллія. Саме цим пояснюється велика кількість українських сіл Сокіл, Соколи і гранично близька до арабського прототипу назва с. Соколій (Чернівецька область), – усі вони переосмислені слов’янами по-своєму.

Алжирські міста Сетіф, Джеміля, Кестантіна (римські колонії) перегукуються з українськими селами Ситихів (Львівщина), Джемільне (Луганщина), Ємільчине (Житомирщина), численними Костянтинівками. Алжир (арабською Аль-Джазаїр, тобто «острови») представлений в Україні, очевидно, перекладними відповідниками, причому це пояснює, чому села з назвою Острів часто розміщені далеко від річок (зате в оточенні назв від арабських коренів). Алжирське місто Джеджелі дало українські прізвища Джежелій, Джеджула, місто Мостаганем відлунюється в річці Стугна та прізвищі Стогній.

Берберські традиції та мову до наших днів зберегло населення одного з історичних районів Алжиру – Кабілія. Саме від цієї Кабілії походять численні українські назви з пристосованим за народною етимологією коренем «кобил», зокрема й Кобеляки. Туарезькою мовою «бузу» – це слуга: імовірний прототип назв типу Бузова, Бузовик, Байбузи: там щоразу в околицях є додаткові ознаки берберського сліду (як-от під Києвом Ясногородка, Неграші, Чорногородка, Синяк, Димер, Горбовичі).

А крім «топонімічних» свідчень, є якісь докази перебування маврів в Україні?

Передусім це знахідки арабських монет VIII ст. В Україні їх чимало. Чого вартий, наприклад, відомий з низки публікацій Гудими скарб з села Йосипівки на Львівщині, знайдений 1986 році! Рабське становище суспільства проявляється, зокрема, у процвітанні чорної археології – як тепер, так і тоді. З безцінного для історії скарбу в 14 тисяч (!) монет у Москві й Києві опинилося понад 13 тисяч диргемів (невідомо в кого). Три десятки їх є навіть у Варшаві. Жалюгідні крихти приховали на місці. У державний музей було передано аж близько ста монет, тобто, менш як 1% скарбу...

Є в нас з арабським світом певні аналогії також і в матеріальній культурі. Так, бербери досі носять довгу накидку з капюшоном, яка дуже схожа на український… кобеняк. Чи випадково він так називається? Ця назва теж може походити від Кабілії.

Загальна самоназва північноафриканських племен туарегів – імадзігон – знайшла відображення в українських прізвищах Мадзигон, Макогон та в слові «обмакогонити» (з кліматичних причин бербери за традицією голять голови, згадайте футболіста Зинедина Зидана).

І куди ті бербери поділися? Безслідно розчинилися серед українців? І як довго вони тут перебували?

Бербери – це по-арабськи, а по-грецьки вони ж – варвари (буквально, заїки). Їхній етнонім, напевно, досі живе в десятках наших Вербівок і Варваровок. Це був масовий рух, експансія арабів та берберів була цілеспрямована й тривала майже п`ять століть…

Їй поклала край навала татаро-монголів у ХІІІ столітті. Орда фізично знищила за збройний опір половецьких чоловіків – наддніпрянських носіїв ісламу різної етнічної належності – й продала їхні сім’ї в рабство (читайте книжки Плетньової про половців). Цікаво, що, за даними істориків, купували їх купці з Сирії та Єгипту. Їхня подальша доля – це історія єгипетських мамлюків, колишніх наддніпрянських половців. Як це не парадоксально, але якби не татаро-монгольська навала, над Дніпром цілком могло б закріпитися мусульманство. Монголи добре усвідомлювали, звідки живиться непокора переможених: це видно з того, що вони заспокоїлися, лише коли зруйнували Багдад і стратили останнього халіфа у 1258 році (це було через 18 років по взятті Києва).

Араби та їхні союзники печеніги й половці залишили численні імена на нашій землі і, як вважав академік Пріцак, відіграли певну роль у формуванні українського етносу.

Розмовляв Володимир Ільченко
---------------------------------------------------------
Чому "рускій мір" не є руським і не може бути українським
Любов Чуб _ Субота, 03 вересня 2011, 13:18
http://www.pravda.com.ua/columns/2011/09/3/6547470/

Не всі українці сприймають коректний переклад з російської мови на українську назви московського проекту "Рускій мір". Бо такий переклад красномовно свідчить про недоречність цього проекту для України.

Про його мету – повернення із небуття імперії, побудованої на викривленій історії, геноциді народів, винищенні національних еліт, хибній уяві про життєздатність та розквіт штучно створеної спільноти – говорилося й писалося вже багато.

Не всім таке бачення мети "руского міра" до душі. Отож дехто й не бажає чути про українську назву проекту. Більш того, українське слово "руський" починає використовуватись у назві російської православної церкви.

Схаменіться, панове! Потуги викривити історію, мову, підмінити слова й поняття – це вже пройдений етап, так би мовити, застаріла технологія.

Невже експеримент із синтезу "нової людськості", який проводився протягом кількох століть "фахівцями" московської ідеологічної лабораторії чи то під гаслом "собіранія зємєль рускіх", чи то на основі комуністичної ідеї і виявився геть невдалим, комусь кортить відновити?

Коли стикаєшся в інформаційному просторі з такими виразами, як "сучасне руське православ’я", "руська православна церква" (мається на увазі РПЦ), "руський мир", то виникає питання стосовно слова "руський", котре явно стоїть не на своєму місці.

Слово це, як відомо, може вживатися у випадках, коли йдеться про часи Київської Русі. Про ті часи, коли ні Російської держави, ні російської православної церкви ще не було.

Ті ж місіонери християнства, яких в ХІ столітті Візантія почала направляти в глибинку ростовсько-суздальської землі, та ті єпископи й митрополити, які в ХІІІ-ХV століттях висвячувались в Константинополі для служіння в Золотій Орді (в тому числі в Москві), ніякого стосунку до митрополитів Київських не мали в плані підпорядкування один одному.

І це підтверджує виданий у 1847 році в Москві твір графа Толстого "Древние святыни Ростова Великого", про який нам повідомив Білінський у своїй книзі "Країна Моксель, або Московія".

Суттєвим є той факт, що твір графа Толстого пройшов найсуворішу церковну цензуру, про що можна довідатися з перших же його сторінок. Тож яку інформацію він містить?

Перших єпископів, направлених Константинополем на ростовсько-суздальську землю (за 200 років до заснування Москви), спіткали невдачі. Їх або вбивали корінні мешканці – меряни (меря – один із народів фінського етносу), або єпископи виганялись за хабарництво чи позбавлялись сану та карались за нечувані жорстокості, або самі складали свої повноваження і йшли в монастирі для замолювання гріхів.

Починаючи з 1238 року, православні владики, їхня паства, як і нехристиянське населення ростовсько-суздальської землі, увійшли до складу потужної держави – Золотої Орди.

В 1261 році була створена Сарайська єпархія, з відкриттям якої вплив православ’я в ростовсько-суздальських землях став помітно підвищуватись. Тепер всі особи, які прибували в Сарай із цих земель, перетворених в улуси Орди, зобов’язані були відвідати сарайський храм і схилити голову перед Богом і перед всемогутнім ханом – його намісником на Землі.

З цього приводу російський професор Григор’єв у своїй праці "О достоверности ярлыков, данных ханами Золотой Орды русскому духовенству" (Москва, 1842) зазначав: "Отправляясь в Орду, по восцарении новых ханов, для ходотайства о возобновлении льгот духовенству, митрополиты ездили вместе с тем и за собственным утверждением…

Одним и тем же ярлыком хан утверждал как преимущества духовенства, так и митрополита в его сане".

Першим християнським митрополитом Золотої Орди був Кирил, другим – Максим, третім – Святий Петро. Не порозумівшись із ханом Узбеком, який прийшов до влади в 1312 році, Святий Петро (перебував на митрополичій кафедрі з 1309 до 1326 року) протягом десяти років шукав собі опору, їздячи по різних містах північних улусів, допоки не опинився в Москві – на ті часи "зачастокольному", "луб’яному" поселенні.

Там він схилив тамтешнього князя Калиту (Калту, або Кулхана) – охрещеного родича хана Узбека, що володів Московським улусом, до спорудження Успенського Собору.

Наступник митрополита Святого Петра – Феогност – також не був прийнятий у Сараї для розміщення своєї кафедри та тим не менш аж до своєї смерті в 1353 році віддано служив Золотій Орді (саме він відлучив від церкви псковитян за їхні прояви непокірності хану Узбеку).

Як бачимо, протягом періоду 1250-1353 років митрополитами Московії були Кирило, Максим, Петро та Феогност. За цих же часів митрополитами Руси були Нифон, Петро, Гавриїл, Феодор, про що свідчить, зокрема, лист короля Польщі Казимира до Константинопольського Патріарха, написаний на початку п’ятдесятих років ХІV століття, наведений у документі "Сообщение, читанное в этнографическом отделении Императорского Русского географического общества 13 мая 1869 г. Николаем Барсовым".

У цьому ж листі зазначено: "От века веков Галич славился во всех странах Митрополиею и был престолом Митрополитов от века веков".

Тобто митрополити Московії, висвячені у Константинополі та затверджені ханами Золотої Орди, за тих часів не мали ніякого стосунку до митрополитів Руси.

У 1354 році, у розквіт Золотої Орди, прийнявши освячення в Константинополі і взявши ханський ярлик-дозвіл, митрополичу кафедру в Москві очолив Алексій. Він почав створювати принципово нові монастирі – монастирі-власники.

Сприяла цьому милість з боку хана Бердибека – сина ординської цариці Тайдули, яку митрополит вилікував від хвороби очей в 1357 році. Ханша Тайдула після зцілення подарувала Алексію хлів (!) Московського Кремля, який митрополит пристосував під чернечий гуртожиток.

Тоді ж від самого хана Алексій отримав пільгову грамоту для церкви, що дало можливість московській митрополії за 150-200 років втягнути в християнство фінські племена, які мешкали в лісах північних улусів Орди.

Саме період діяльності митрополита Алексія став відправною точкою в становленні московської державності, тим паче, що митрополит виконував ще й князівські функції з причини малолітства онука Кулхана (Івана Каліти) – Димитрія, прозваного пізніше Донським.

Подібно тому, як 1272 року Москва постала на місці побудованої церкви в глухій мерянській глибинці, так і на місцях зведення нових монастирів виникали селища та міста. Ці нові монастирі фактично були самостійними феодальними вотчинами, а навернені у християнство язичники фінського етносу (меря, мещера, мурома, весь та інші) – кріпаками.

Саме з тих часів походить слово "крестьяне", тобто християни. В той час, як руські племена Подніпров’я та Новгорода, приймаючи християнство, залишались вільними людьми, у північних улусах Золотої Орди – від Тули до Біломор’я – серед фінських племен формувалось і почало поширюватись кріпацтво.

Після смерті митрополита Алексія в 1378 році, з дозволу ханів, у Константинополі майже одночасно намагалися дістати собі московську митрополичу кафедру кілька осіб: Михаїл (Митяй), Пімен, Діонісій, Феодор.

Так, у російській історіографії зберігся ярлик хана Атюляка (Тулун-хана), виданий митрополиту Митяю. З 1390 по 1406 рік справу насадження монастирів-власників у північних улусах Золотої Орди продовжував митрополит Кіпріан.

Отже, протягом 1355-1406 років митрополитами Московії були Алексій, Митяй, Пімен, Кіпріан. Митрополитами Руси в 1355-1419 роках були Роман, Анатолій, Кіпріан, Григорій. Ці митрополити поіменовані у виписках, зроблених професором Казанського університету Григоровичем із Константинопольських Патріарших документів під час його поїздки по Османській імперії в 1844-1847 роках.

Наступний митрополит – Фотій – займав митрополичу кафедру з 1409 по 1431 рік. Потім протягом шести років північні улуси Орди залишались без очільника єпархії (період так званої "шемякінської смути"). Тільки в 1437 році Константинопольський патріарх Іосиф висвятив для цих земель нового митрополита – знаменитого Ісидора.

Московська церква не любить про нього вести мову, бо саме Ісидор брав участь від Московської церкви у Флорентійському соборі Католицької церкви (1439 рік), де було ухвалено рішення про об’єднання церков і підпорядкування Православ’я Римському Папі.

Та оскільки іслам за тих часів перебував у жорстокому протистоянні з католицизмом, і, природно, Великий хан Орди не міг допустити такого об’єднання, то митрополит Ісідор після повернення в Москву був посаджений у темницю, а пізніше висланий з Орди в Константинополь.

Після цього Константинопольський Патріарх навідріз і назавжди відмовився висвячувати нового митрополита.

Новий період історії московського православ’я відкрив митрополит Іона, обраний московською церквою в 1448 році незалежно від Константинопольської патріархії, у порушення усіх існуючих за тих часів церковних канонів та статутів і, звісно, утверджений ханом Орди (зберігся відповідний ярлик, виданий дружиною хана Улу-Мухаммеда).

З 1448 року московська православна церква стала неканонічною, тобто самопроголошеною.

"Відтоді, – зазначає Білінський, – вона почала розвиватися у відриві від християнського світу.

…Настала довга, 250-літня ера московської самоізоляції й падіння у страшну прірву відсталості. …Завдяки ханським привілеям московські митрополити зібрали в руках православної церкви величезні людські й матеріальні ресурси фіно-татарського етносу.

Що й допомогло московському князеві прибрати до рук своїх сусідів… Період же "монастирського ходу" тривав аж до ХVІІІ століття. Бо ж разом із ногою московського загарбника всюди прямувала нога московського православного священика. Вогнем і кров’ю збирали страшну імперію".

Таким чином, історія Московської православної церкви того періоду свідчить про відсутність залежності від неї православних церков як Київської Руси, так і Литовсько-Руської держави, де були свої митрополити, висвячені окремо Константинопольськими Патріархами.

Згодом, із розширенням московського князівства та формуванням Російської держави, Московська церква стала основою Російської православної церкви. Там, де московські (російські) царі "собіралі землі рускіє", природно, була присутня й сприяла такому "збиранню" православна церква.

Лише один той факт, що кріпацтво, цей ганебний витвір московських митрополитів, який "розквітнув" зусиллями Петра І та Катерини ІІ і був направлений на перетворення вільних, освічених українських селян у безправну, темну та залякану масу, красномовно свідчить сам за себе.

Якщо ж додати до цього факти стосовно участі архімандритів православної церкви в історії падіння Запорізької Січі та відсторонення церкви від подій масових вбивств у Батурині та Лебедині, то роль "творців" тогочасного "руского міра" на території проживання українців – прямих нащадків русичів, – є дуже непривабливою. Тож чи потрібен нам ще один "рускій мір"?

Називати ж Російську православну церкву руською в українців підстав нема. Не існує ніякого підґрунтя для такого перейменування – ні історичного (як було показано вище), ні мовного.

Російський вираз "рускій мір" має чіткий переклад – "російський світ". Хтось, може, і бачить місце України в цьому "російському світі", не знаючи (або не бажаючи знати) про світ український. А дарма! Український світ, в якому живуть не лише етнічні українці, а й представники інших націй і народностей, по-справжньому почав розкриватися лише за часів незалежності України.

Нікому не нав’язуючи цей наш світ, ми обов’язково пізнаємо всю глибинну його суть!

Природно, ми не хочемо, щоб у такому процесі самопізнання хтось нам заважав, намагаючись, зокрема, реалізувати на українській землі свої "цивілізаційні" ідеї. Тому й звертаємося до творців чергового "загальнолюдського проекту": впровадьте спочатку такий проект на своїй території та, досягнувши певних результатів, покажіть його життєздатність і позитив.

Ось тоді, може, й українці зголосяться взяти участь у ньому. А поки що дайте можливість нам самим спокійно, без чужих порад, працювати над розбудовою та утвердженням у власній державі власного світу.

Любов Чуб, для УП