ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Олександр Сушко
2018.02.18 08:54
Буває, що потрібно чоловіку
Води пустити цівку в неба синь.
Ридається ізмалку аж до гику -
Душа моя чутлива до сльози.

Од захвату, розчулення чи ляку
Бубнявіють несамохіть в очу.
Всьому виною - бісова собака,

Микола Соболь
2018.02.18 05:38
Надворі – XXI вік.
В Європі «Лексуси» не в моді,
Водневі двигуни на сході…
(У нас од президента – тик.)

У СеШеА – Ілон* і «Тесла»,
Росію «скрепами» рознесло…
(Ми – «обігнали» – Мозамбік.)

Ярослав Чорногуз
2018.02.17 21:08
О де ви, дні весни мої, о де ви?
Вже лютий он із ярмарку погнав.
Літа в повітрі подих березневий,
І первозданна свіжість весняна.

І в проясніло-ніжній саду пущі
Збирається, овіює тебе
Овеснена, п`янка снага цілюща…

Ночі Вітер
2018.02.17 16:20
И тот, кто повержен, никем не утешен,
И тот, кто тщеславен, напорист и лих;
Кто в мыслях уверен, в поступках безгрешен
И запросто судит, и правит других;

И падший в неведенье, Бога клянящий,
И бьющий поклоны в тени алтаря,
И тот, кто над все

Олександр Сушко
2018.02.17 14:35
Висотує до дна печаль і страх,
Коли в життя приходить чорна смуга.
О, як невчасно смертного одра
Торкнулась голова старого друга.

Кричав у ніч розпачливо "За що?",
А скроні тихо угортало в іній.
У мішанині крил, вітрил і щогл

Василь Світлий
2018.02.17 11:30
Переболить.
Перегорить.
Мине…
А може й ні.
Не впевнений.
Не знаю.
Коли тим болем випалене все,
Що залишилось ?

Іван Потьомкін
2018.02.17 10:39
Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».

Сонце Місяць
2018.02.17 05:31
що полягли
не вперше
не востаннє
в неоголошеній
невизнаній
війні

надалі там

Серго Сокольник
2018.02.16 23:06
У пошуку тебе я сто доріг
Пройшов, але мене знайшла сама ти.
Я спершу слова мовити не міг...
У тім бажанні обіймати, мати,

Захоплення у горлі схлип застиг,
І тіло у руках твоє тримати
По праву зміг, неначе оберіг...

Тетяна Флора Мілєвська
2018.02.16 21:39
У ритмі її буття не існувало поряд ні фарб, ні музики.
Місто дзенькало за вікном трамвайними коліями
та інколи шкварчало дощем,
котрий прибивало цвяхами пилюки до землі.
Уранішня кава, мака та кефір - ось і уся компанія
її невідомо скількисьтамтис

Олександр Сушко
2018.02.16 19:03
З небес послала доля віщий знак,
Уже приготував букет Венері.
Коли ж нарешті я почую "Так!",
І ти увійдеш у парадні двері.

Лише у мріях чую крик "Ти мій!",
Лише у снах твого торкаюсь лика.
А нині ми ховаємось у тьмі:

Ярослав Чорногуз
2018.02.16 14:31
ЧАСТИНА ІІ

ПРОЗРІННЯ

О высший дар, бесценная свобода,
Я потерял тебя и лишь тогда,
Прозрев, увидел, что любовь – беда,
Что мне с

Маркіяна Рай
2018.02.16 14:09
Досить безглуздо, здавалося б, зважувати думки.
Димкою дух розстилається з домішками квітковими.
Так невагомо, примарами, мрії торкнуться руки,
Невипадковими.

Не промайни непомічено, згладжуй моє чоло!
В морі човни порозгойдує хвиля живої ніжності.

Олександр Сушко
2018.02.16 12:25
Народ у нас увірує в усе:
Добрезну тещу чи чортячі роги.
А нас учили в бурсах й медресе
Із пастви кревні зціджувать потрохи.

У мене апетити о-го-го!
Й товар продати нині вельми трудно.
Брешу з амвона звично аж бігом,

Сергій Гупало
2018.02.16 07:27
І ночами не сплю, і світанки минаю.
Тінь за мною женеться, це значить – біжу.
Уцілів я у пеклі, натішився раєм,
Та ще треба здолати останню межу.

Ні найменшій комашці, ні брату ні свату
Не зізнаюся: суще на світі - моє.
Я кудись утікаю? Я хочу пі

Микола Соболь
2018.02.16 06:52
До снігу звикли, а до льоду – ні.
Не позвикають до слизького ноги.
Тому – пишу, веду «фейсбучні блоги»,
Ой, як же це, не все одно мені.

Нутро ослизле, всюди – душепад
Туманом небо затягло, на зорі
Лягла пітьма і буревій надворі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Олександр Бордо
2018.02.12

Катерина Костюк
2018.01.13

Юля Костюк
2018.01.11

Ніна Калина
2017.12.17

Анна Львова
2017.12.05

Юлія Новікова Сидоренко
2017.11.11

Мрець Тривіаліст
2017.11.09






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Анней Луцій Сенека / Проза / Моральні листи до Луцилія

 Моральні листи до Луцилія. ХXІ - ХХХ
Переклад, примітки, покажчик власних назв - А.Содомора

ЛИСТ ХХІ
Сенека вітає свого Луцілія!

То ти гадаєш, що заклопотаний був усіма тими справами, про які пишеш? Ні! Ти собою найбільше був заклопотаний. Ти сам для себе став тягарем. Не знаєш, чого хочеш. Ти радше схвалюєш почесне, аніж прагнеш його осягнути. Бачиш, у чому полягає щастя, але дійти до нього ніяк не наважуєшся. Скажу відразу, бо тобі самому важко спостерегти причину: великої ваги надаєш тому, що зібрався покинути, і, хоч ти й схилився до безпечності, хоча ступив на стежку, яка веде до неї, все ж тебе затримує блиск життя, від якого хочеш одійти, вагаєшся, мовби ось-ось ти мав упасти у щось брудне й темне. Це помилка, Луцілію: від того, яким донині ще живеш, до нового життя стежка веде не вниз, а вгору. Яка різниця між блиском і світлом (це - наділене власним, явним джерелом, той - ясніє позиченим), така ж сама - поміж тими двома способами життя: одне, віддзеркалюючи стороннє сяйво, тут же поринає в тінь, хай-но хтось те сяйво заслонить; друге - світле завдяки власному світлу. Твої заняття дадуть тобі славу, зроблять тебе знаменитим. Наведу тобі приклад з Епікура. Він писав Ідоменеєві(1), аби цього прислужника суворої влади, що займався тоді вельми поважними справами, перепровадити від життя, що лиш для ока сліпуче,- до слави стійкої, незрадливої. «Якщо йдеться про славу, то мої листи принесуть тобі більший розголос, ніж усе те, що ти вшановуєш своїм старанням, що й тобі додає шани».- Чи не правду мовив? Хто б нині знав Ідоменея, коли б у своїх листах його імені не накреслив Епікур? Глибоке забуття поглинуло всіх достойників, сатрапів, самого володаря, з чиїх рук Ідоменей отримав високе звання. Так і листи Ці-церона не дають загинути йменню Аттіка. Нічого б йому не допомогло те, що його зятем був Агріппа(2), ні те, що його внучка вийшла заміж за Тіберія, ані те, що Цезар Друз доводився йому правнуком,- навіть серед таких імен ніхто б не згадав Аттіка, коли б Ціцерон не пов'язав його імені з своїм. Напливе й на нас неосяжна глибінь часу, і тільки деякі, з найобдарованіших, ще підніматимуть над тим безкраєм голову, й хоча їм теж доведеться колись поринути у безгомінність, вони ще довго відстоюватимуть себе, чинитимуть опір забуттю. Що Епікур міг обіцяти своєму другові, те обіцяю тобі, Луцілію. Матиму ласку серед нащадків, тож разом із своїм іменем можу зробити тривалішими й інші ймена. Наш Вергілій двом пообіцяв вічну славу й дотримав слова:

Щастя всміхнулось обом! Якщо пісня моя чимось сильна,-

День не настане такий, з яким пам'ять про вас занепала б,

Поки Енеєвий рід Капітолій стрімкий заселяє,

Поки всіх римлян отець неосяжну охоплює владу(3).

Кого доля висунула на видноту, хто втягнений у чужу славу як її дійовий учасник, той залишається загальним улюбленцем, того облягають улесливі гості до того часу, поки він сам твердо стоїть на ногах; коли ж похитнеться, то й слава його змеркне. А слава того, хто видатний своїм обдаруванням, навпаки, постійно зростає. Вшановують не лише його, а все те, з чим пов'язується пам'ять про нього.

А раз уже Ідоменей потрапив у мій лист, то хай заплатить за ту почесть із своїх коштів. Це ж до нього звернувся Епікур знаменитим висловом, закликаючи збагатити Пітокла(4) не звичним шляхом, що всіяний пастками: «Якщо хочеш зробити Пітокла багачем, то не треба йому давати грошей - треба зменшувати його бажання». Думка надто ясна, щоб її тлумачити, надто промовиста, щоб її доповнювати. На одне звертаю тобі увагу: не думай, що ті слова - лише про багатство. Ні, вони матимуть таку ж вагу, хоч би до чого ти їх застосовував. Якщо захочеш зробити Пітокла чесним, то не треба додавати йому почестей - треба зменшувати його бажання. Якщо хочеш, щоб Пітокл постійно відчував насолоду, то не треба додавати насолод - треба зменшити бажання. Якщо хочеш дати Пітоклові сповнену життя старість, то не треба додавати йому років - треба зменшити його бажання. Але не мусиш, повторю знову, вважати, що подібні вислови належать одному лиш Епіку-рові - вони всім належать. Гадаю, філософія повинна триматися звичаю, прийнятого в сенаті. Коли хтось із сенаторів висловить думку, яка й мені до вподоби, то я прошу виділити її з-поміж інших, аби я сам міг приєднатися до того, що схвалюю. Знамениті вислови Епікура залюбки наводжу тут ще й ось із яких міркувань. Хочу застерегти всіх тих, хто з поганим наміром звертається до нашого філософа, сподіваючись послужитися ним як прикриттям власних пороків, хочу переконати їх: потрібно жити чесно, хоч би на яку стежку ступили. Коли ти наблизишся до його садів, де при вході написано: «Гостю, тут добре тобі буде, найвище добро тут - насолода», тебе зустріне привітний, людяний господар тієї оселі, дасть тобі ячмінної каші, щедро наллє тобі води й скаже: «Ти вдоволений гостиною? Ті сади, куди ти ввійшов, не збуджують голоду - заспокоюють його; не розпалюють спраги самими ж напоями - гасять її природним, безкоштовним засобом. Сам я в тій насолоді дожив старості».

Веду з тобою мову про ті бажання, яких не наситиш порадами, які влягаються лише тоді, коли отримають якусь поживу. А щодо тих бажань, котрі не є звичайними, котрі можна відтягти, можна їх осудити, можна взагалі вгамувати, скажу ось що: таке бажання природне, але воно не є необхідним. Ти нічого йому не винен, а якщо й задовольниш його чимось, то це вже твоя добра воля. Живіт, кажу, глухий до настанов - він вимагає, кричить. І все ж це не дошкульний лихвар: він тобі не спорожнить гаманця, якщо даси йому, скільки винен, а не скільки можеш.

Бувай здоров!



ЛИСТ ХХІІ
Сенека вітає свого Луцілія!

Ти, врешті, розумієш, як тобі потрібно вирватись із тих своїх, наскільки величних для ока, настільки нікчемних для душі занять. От лиш запитуєш, у який спосіб цього домогтись. Іноді треба бути на місці й поглянути, аби дати пораду. Лікар не може тільки з листів визначити, коли хворому краще братись до їжі, коли - купатися; він мусить намацати живчик. Є ж давня приповідка: «Гладіатор на арені вирішує, що робити». Вираз обличчя, порух руки, нахил тіла - все це ловить бистрим оком супротивник, аби знати, як діяти. Можна як усно, через посередника, так і письмово викладати загальні настанови, коли йдеться про те, що прийнято робити, що слід робити; й не тільки відсутнім, але й нащадкам звичайно даємо подібні поради. А от щодо того, коли або в який спосіб потрібно рббити, то тут ніхто не дораджуватиме звіддаля: мусимо зважити на обставини. Треба бути не лише присутнім, але й пильним, аби спостерегти перебіжну нагоду(1). Тому слідкуй за нею, а вгледиш - не пропусти й з усіх сил намагайся вихопитись із тих цупких своїх обов'язків. Ось послухай мій вирок: гадаю, мусиш полишати або те життя, яким живеш нині, або життя взагалі. Та водночас раджу обрати лагідний шлях. Те, чим так нещасливо ти обплутав себе, радше розв'яжи, ніж маєш розірвати. Хіба що жодним способом не вдасться розв'язати, тоді вже обривай. Навіть найбоязкіший волів би раз упасти, ніж мав би все життя висіти. А тим часом, щонайголовніше, не обкладай себе новими клопотами. Достатньо тобі тих, до яких опустився, або - ти б хотів, щоб так думали всі,- в які ти потрапив. Не докладай свіжих зусиль. В іншому разі марно будеш виправдуватися: стане очевидним, що ти таки потрапив у ті клопоти, як здобич у пастку. Брехня-бо все те, що звикли в таких випадках говорити: «Інакше я не міг! Що з того, якби я не захотів?..» А чи треба комусь, скажи, бігти за щастям? Хай не чиниш опору, то хоч зупинися, не лети за легковажною фортуною - і то вже щось важитиме! Чи не ображатимешся, коли не тільки сам тобі дораджуватиму, а залучу й інших, розважніших од мене, тих, до кого звичайно вдаюся за порадою, розмірковуючи над чимось? Прочитай, що Епікур пише в подібній справі Ідоменеєві: просить його, аби чимдужче поспішав, заки не втрутиться якась вища сила й не позбавить його можливості відійти. Але додає, щоб той не важився робити жодних спроб, поки не матиме для цього слушної нагоди. А коли довго очікувана мить настане, отоді радить тут же вистрибувати з халепи. Тим, хто намислив утекти, забороняє дрімати і сподівається на рятівний вихід навіть із найскрутнішого становища, якщо ні передчасного кроку не зроблять, ані не забаряться його зробити в потрібну мить. Тепер, гадаю, хочеш знати думку стоїків щодо цього. Ніхто б не знайшов жодної підстави ганити їх перед тобою за нерозважність: у них більше розсудливості, аніж хоробрості. Сподіваєшся, можливо, на такі їхні слова: «Ганебно відступати перед тягарем. Якщо ти взяв на себе якийсь обов'язок, то треба бути готовим до боротьби. Хто уникає труднощів, того вже не назвеш ні мужнім, ані стійким, адже у самих труднощах росте й міцніє-наш дух». Але все це скажуть лише тоді, коли твоя наполегливість буде виправданою, коли тобі не доведеться ні робити, ні переносити нічого такого, що хіба соромило б добру людину. Одне слово, стоїк не буде виснажуватись у брудній, нікчемній роботі. Не стане займатися справами задля самих справ. Не робитиме й того, що припускаєш: не крутитиметься, піддавшись честолюбності, у вирі клопітких занять. А коли побачить, наскільки обтяжливим, непевним, сумнівним є все те, з чим він змагається, то відступить. Ні, не покаже одразу спину, а лиш повільно відійде у затишок. Неважко, Луцілію, вихопитись із справ, якщо знехтуєш нагородою за ті справи. Власне вони, ті нагороди, зупиняють, затримують нас.- «Як то? Маю відмовитись від таких гарних сподівань?.. Маю піти геть перед самим жнивом?.. Зостатись отак одному як палець? Нікого побіч лектики(2)?.. Нікого у вітальні?..» - Ось, власне, те, з чим так важко розлучатися; проклинаючи клопоти, люди тягнуться до їх плодів. На честолюбність скаржаться так, як коханець - на свою коханку: приглянься до його справжнього почуття - побачиш не ненависть, а чергову образу. Добре перетряси людей, які нарікають на те, чого прагнули, й похваляються, що таки втечуть од тих клопотів, без яких насправді їм уже не обійтись,- і зрозумієш, що вони добровільно гнуть шию під тим ярмом, хоч таке воно, як самі кажуть, важке та прикре для них. Так воно є, Луцілію: лиш небагатьох затримує неволя; більшість - саму неволю. Якщо ти дійсно задумав позбутись її, якщо свобода тобі по-справжньому дорога, а порадників шукаєш, аби, доконавши свого, потім собі самому постійно не дорікати, то чому б тебе не мав схвалити весь загін стоїків? І Зенони, й Хрісіппи будуть дораджувати, щоб ти діяв помірковано й чесно. Але якщо ти зволікаєш, аби озирнутися, що б то захопити з собою та якими коштами влаштувати своє дозвілля, то, вір мені, виходу не знайдеш. Ніхто ще не випірнув із вантажем. Випливай же до кращого життя, і хай тобі в цьому сприяють боги! Тільки не так, як сприяють тим, кому, прихильно всміхаючись, дарують пишні нещастя, й лиш одне їх виправдовує,- що всі ті вогненні, хресні муки вони подають не по своїй волі, а на прохання.

Вже й печатку я приклав до листа, але треба розпечатати, аби прийшов до тебе із звичним дарунком - доніс якийсь небуденний вислів. Ось він і трапився мені, не знаю лишень, чим привабливіший: правдою чи красномовністю. Запитаєш, чий він? - Епікура. Ще й досі пишаюсь чужими набутками. «Кожен відходить із життя так, мовби тільки-но в нього увійшов». Ти візьми першого зустрічного - юнака, старого, людину середнього віку - й побачиш: усі вони однаково бояться смерті, всі однаково новаки у житті. Жодного доробку за плечима: все в нас - у майбутньому. Та найбільше у цьому вислові мені подобається те, що старим дорікають їхньою дитячістю. «Всяк,- зауважує наш філософ,- відходить із життя так, наче тільки-но народився».- Втім, бачу помилку: помираємо гіршими, ніж народжуємось. І тут наша провина, а не природи. їй випадає ставити це на карб нам, людям, дорікаючи: «Як же ж то? Я привела вас на світ чистими - без пристрастей, без страхів, без забобонів, без лукавства й інших болячок; якими увійшли, такими й виходьте!» Справді, збагатився мудрістю той, хто помирає таким же безтурботним, яким народився. Якби ж то!.. Нині кожен із нас тремтить, тільки-но наближається якась небезпека: розгублюється, блідне, намарне ллє сльози. А що може бути ганебнішим, ніж такий неспокій на самому порозі спокою? Причина тут одна: немає, кажу, нічого доброго в нас за плечима; ми порожні, от і мучить нас постійна жага життя. Ні однісінька його частка в нас не осідає: проходить крізь нас, пропливає(3). Всяк дбає не про те, щоб жити добре, а щоб довго жити. А тим часом кожна людина владна жити добре, а щоб довго жити - над цим уже не владний ніхто.

Бувай здоров!



ЛИСТ ХХІІІ
Сенека вітає свого Луцілія!

Сподіваєшся, писатиму тобі про те, як лагідно повелася з нами зима,- а вона тим разом була м'якою, недовгою,- наскільки підступною була весна з її пізніми холодами, та про інші марниці, що ними не гребують ті, хто шукає першої-ліпшої нагоди для писання. Даремно! Я писатиму про те, що може бути корисним і для тебе, і для мене. А що могло б бути кориснішим, аніж те, що я закликаю тебе до мудрості? Запитуєш, на яких підвалинах вона тримається.- Не втішатись пустим - ось ця підвалина. Та що там підвалина - це ж і її вершина! Найвищої досконалості сягає той, хто знає, що може бути предметом радості, хто своє щастя не ставить у залежність від когось іншого. Неспокійним, не впевненим навіть у собі самому є той, кого зманює якась надія, хай навіть те, на що надіється,- поряд, досить лиш рукою сягнути, хай раніше його й не зраджувала та надія. Ось тобі перше завдання, мій Луцілію: вчись радіти(1). Вважаєш, певно, що, відкидаючи випадкове, закликаючи позбутися наймилішої нашої розради - сподівань, я забираю в тебе чимало насолод? Навпаки, хочу, щоб ти ніколи не збіднів на веселість. Хочу, щоб вона народжувалася для тебе дома. Так воно й буде, як лишень та веселість оселиться в самому тобі. Всі інші втіхи не виповнюють серця, а лиш розпогіднюють чоло; вони перелітні. Думаю, не вважаєш радісним того, хто сміється. Ні! Сам дух повинен бути бадьорим, упевненим, саме він має височіти над усім іншим. Справжня радість, повір мені,- поважна, сувора річ! А може, гадаєш, що хтось, такий собі безтурботний, з веселеньким, як то висловлюються оті розбещені базіки, обличчям, що хтось такий по-справжньому зневажає смерть, відчиняє двері для вбогості, тримає під вуздечкою жагу до насолод, учиться бути терпеливим до болю? Хто над усім цим ненастанно роздумує, той перебуває у великій радості, але ця радість - без легковажної усмішки. Хочу, щоб тобою оволоділа саме така радість. І в ній ніколи не знатимеш нестатку, щойно тобі стане відомим її джерело. Наймізерніші рудні пласти - це ті, що на самій поверхні; найбагатші,- що в глибині ховають свою жилу, і вона настільки щедра, наскільки глибоко сягає копач. Те, в чому знаходить розвагу люд, подає плитку, поверхову насолоду: будь-яка радість, якщо вона ззовні, не має своїх підвалин. Але та, про яку тобі кажу, до якої намагаюся тебе привести, та радість стійка, її об-шири - у тобі. То зроби, найдорожчий мій Луцілію, зроби, прошу, лиш ту єдину, здатну тебе ощасливити річ - відкинь, кинь під ноги все те, що виграє позиченим блиском, що сподіваєшся отримати з чужих рук,- звернись до справжнього добра, своєму радій!

Що таке, однак, «своє»? Це ти сам, найкраща твоя частка. Зрозумій, що оте тіло, хоч без нього й не вдіємо нічого,- більше необхідна, ніж важлива, річ: схиляє до пустих, хвилинних насолод, у яких потім розкаюємось, насолод, що стали б своєю протилежністю, коли б таки добре не загнуздати їх. Скажу так: розгнуздана насолода, коли не знає міри, стрімко обертається стражданням. Але нелегко зберегти міру в тому, що вважаєш благом. Коли ж ідеться про справжнє благо, то тут і пожадливість нічим не грозить.- «Але що це таке, запитаєш,- те благо і звідки береться?» - Я відповім тобі: воно - від чистого сумління, чесних намірів та справедливих учинків, від зневаги до всього випадкового, від спокійного життя, що одну й ту ж дорогу проторює. Хто ж перестрибує від одного наміру до іншого, навіть не перестрибує - волею випадку кидається то сюди, то туди,- як можуть усі ті хисткі й нерішучі люди домогтися чогось певного, тривкого? Мало хто розсудливо розпоряджається собою та своїми справами; здебільшого, як той непотріб на воді: не пливемо самі - нас несе течією. Щось одне хвиля лиш погойдає на собі, притримує, інше - силою пориває; це ось - ледь хлюпнувши, м'яко кладе на берег, а те он - запінившись, притьмом жене до моря. Отже, нам передусім потрібно встановити, чого ми хочемо, а тоді вже твердо цього триматися. Тут саме те місце, де я повинен сплатити тобі борг. Можу навести слова твого Епікура й ними розрахуватися з тобою за цього листа. «Яка то безпросвітність - постійно починати життя заново!» А може, цю думку краще було б виразити так: «Погано живуть ті, хто постійно починає жити».- «Чому це?» - запитаєш, і по праву, бо цей вислів дійсно вимагає роз'яснення.- А тому, що їхнє життя ніколи не буває завершеним. Не може бути готовим померти той, хто тільки-но почав жити. Треба прагнути, щоб у будь-яку хвилину ми відчували, що прожили достатньо. А хіба це може відчути той, хто тільки те й робить, що починає жити? Не думай, що таких людей мало: майже всі саме такі. А дехто ще й тоді починає жити, коли вже пора закінчувати. Якщо це тебе дивує, то додам ось що - для ще більшого твого подиву: декотрі закінчують життя, так і не почавши його.

Бувай здоров!



ЛИСТ XXIV
Сенека вітає свого Луцілія!

Як бачу з твого листа, ти непокоїшся, чим закінчиться судовий позов, що його подав на тебе твій розгніваний супротивник. Певно, чекаєш, що я дораджуватиму тобі розраховувати на краще, заспокоїтись на добрій надії. Яка, мовляв, потреба заздалегідь накликати біду (прийде - натерпимось!), наперед смакувати прикрощі, марнуючи нинішню днину страхом перед завтрашньою? Справді, нерозумно бути нещасним уже сьогодні тільки через те, що маєш стати ним завтра. І все ж я поведу тебе іншою стежкою до безтурботності. Якщо хочеш позбутися будь-якого неспокою, то припусти, що всі твої уявні побоювання стануть дійсними, і яким би не було те лихо, ти сам добре зміряй його і зваж свій страх. Тоді-то й побачиш, що не таким уже великим чи не таким тривалим є те, чого боїшся. Недовго шукати й за прикладами(1), що могли б тебе в цьому переконати: кожен вік подає їх чимало. Куди не сягнеш думкою, хай це в нашому краї, хай десь-інде,- трапляться тобі обдаровані мужі, котрі прославились чи то працелюбністю, чи натхненням. Скажімо, будеш засуджений. Чи може тебе в такому разі чекати щось страшніше, ніж вигнання або в'язниця? Що може бути жахливішим, ніж катування вогнем, ніж смертна мука? Візьми будь-яке з наведених зол і назви тих, хто лиш посміявся над ними: не шукатимеш, а вибиратимеш їхні імена. Рутілій(2) сприйняв свій присуд так, мовби найважчою для нього була несправедливість суду. Метелл(3) переніс вигнання мужньо, Рутілій - навіть радо. Перший своїм поверненням зробив послугу республіці, другий відмовив у ньому Суллі, а йому на той час ні в чому не відмовляли. Сократ вів бесіди у в'язниці, й хоча були люди, готові допомогти йому у втечі, він од неї відмовився і залишився, аби позбавити нас страху перед двома найжахливішими речами - смертю і в'язницею. Муцій(4) поклав руку на живий жар. Жахливо, коли тебе палять. Та наскільки жахливіше, коли ти сам собі завдаєш тієї муки! Бачиш людину неосвічену, не оснащену жодними настановами, що вчили б ставити чоло смерті й стражданням, зодягненого в одну лиш військову хоробрість простого воїна, що сам себе карає за невдачу: дивиться, як на ворожу жаровню, пражачись, скрапує його правиця, але не забирає її, ослизлу, оголену до кісток, із-під вогню - сам ворог забирає з-під неї жаровню. Муцій міг би діяти в тому таборі з більшим успіхом, але - не з більшою хоробрістю. Зваж і на те, наскільки мужність більш готова сприйняти муки, ніж сама жорстокість - завдати їх. Порсена радше вибачив Муцієві намір убити його, ніж Муцій вибачив сам собі те, що не вбив його.

«Всі ті оповідки,- посміхнешся,- напам'ять уже знають по всіх школах. А дійде до зневаження смерті, то повідатимеш про Катона».- А чому б мені справді не розказати, як він, поклавши біля узголів'я меч, перечитував Платона? Про два засоби він подбав у тій найбільшій скруті: один - щоб хотіти померти, другий - щоб могти. Отож, уладнавши всі справи,- наскільки можна владнати те, що стало уламками, що сягнуло межі,- він вирішив діяти так, щоб нікому не дозволити ні вбити Катона, ні врятувати його. Оголивши меча, що його до цього дня оберігав не заплямованим кров'ю, він мовив: «Ти нічого не домоглась, фортуно, дарма що протистояла всім моїм зусиллям. Досі я боровся не за свою свободу, а за свободу вітчизни, і таке завзяття виявив не задля того, щоб самому бути вільним, а щоб жити серед вільних. Але нині, коли такими плачевними стали справи людського роду, Катонові пора відійти у безпечне місце». По тих словах завдав собі смертельної рани. Коли лікарі перев'язали ту рану, він, хоча сплив кров'ю, опав із сил, та не ослабнув духом, гнівний уже не стільки на Цезаря, скільки на себе самого, розірвав рану голими руками й скоріше вигнав, аніж видихнув із грудей благородну зневажницю будь-якої влади - свою душу.

Нагромаджую тут подібні приклади не з тим, щоб вигострювати розум, а щоб закликати тебе до стійкості супроти того, що видається чимсь най-жахливішим. Мені легше буде цього домогтися, коли доведу тобі, що не одні лише сміливці зневажали мить останнього подиху: дехто, хоч боязкий в іншому, тут, одначе, дорівнював силою духу навіть найхоробрішим. Таким був Сціпіон(6), тесть Гнея Помпея. Коли супротивні вітри відігнали його до узбережжя Африки й він побачив свій корабель в оточенні ворогів, то тут же пробив себе мечем. На питання: «Де ж командувач?», відповів: «З командувачем усе гаразд». Ті слова зрівняли його з предками й не дали обірватися славі, що випала на долю Сціпіонам(6) в Африці. Велике то було діло - перемогти Карфаген, але ще більше - перемогти смерть. «З командувачем усе гаразд!» - чи не так личило загинути командувачеві, під чиєю рукою був сам Катон?

Не відсилаю тебе до давніх наших діянь, не визбирую з усіх століть приклади тих, хто зневажив смерть, хоч таких доволі. Кинь оком хоча б на нашу добу, яку звинувачуємо у розніженості та зіпсутті,- скільки й тут людей усілякого стану, всілякого віку, які смертю поклали край своїм бідам! Вір мені, Луцілію, смерті саме тому не слід боятися, що завдяки їй ми взагалі нічого не повинні боятися. Тож спокійно вислуховуй погрози твого ворога. І хоча ти маєш право покластися на твоє чисте сумління, все ж пам'ятай, що на хід справи часто впливає чимало стороннього, тому-то, сподіваючись на справедливість, готуй себе й до кривди. Але передусім не забувай здмухати з речей оту їхню шумку піну й приглянутися, чим є, власне, кожна річ зокрема. Тоді й побачиш: нічого там немає страшного, окрім самого страху. Що трапляється з дітьми, те ж саме - й з нами, великими дітьми: вони лякаються тих, кого люблять, до кого звикли, з ким бавляться, хай лиш побачать їх з машкарою на лиці. Так ось: не лише з людського обличчя, а й з кожної речі треба зірвати машкару й повернути їй справжній вигляд. Навіщо виставляєш мені перед очі ті мечі, ті смолоскипи, ту юрбу катів, що галасує довкола тебе? Відкинь-но показну бундючність, за якою ховаєшся, лякаючи дурнів! Ти - смерть, яку нещодавно зневажив мій раб, моя служка. Що ж ти знову розставляєш переді мною ті всі батоги й колоди? Навіщо ті знаряддя - окремі муки для кожного окремого члена тіла? Навіщо стільки інших пристосувань, що розриватимуть людину на шматки? Відкинь усе те, від чого ціпеніємо! Скажи, хай замовкнуть натужні стогони, крики та зойки, що раз по раз прориваються з грудей катованого. Хіба ж ти - не той самий біль, що його зневажив хворий на подагру? Хіба не той же, що його терпить, та ще й серед самих насолод, хворий на шлунок, а чи перемагає, зціпивши зуби, породілля? Якщо можу терпіти тебе - ти легкий, якщо не можу - короткочасний.

Не раз повертайся думкою до того, що ти часто чув, часто й сам повторював. Але, чи правду ти чув, чи правду сам говорив,- доведи ділом. Най-ганебніше, чим можуть нам дорікнути, це те, що ми - філософи лиш на словах, а не на ділі. Хіба ти, скажімо, тільки-но довідався, що тобі грозить смерть, вигнання, страждання? Таж для того ти й народився! Що може статися - вважаймо, що воно станеться. До чого тебе закликаю, того, певно, ти й сам дотримуєшся. Нині нагадую тобі лиш те, щоб ти не поринав душею у той неспокій: душа ним просякне, обважніє і не матиме сили випрямитися, коли прийде на це пора. Відверни її від особистого, хай на вселюдське гляне! Скажи собі так: моє тіло смертне, слабке; не лише кривда чи насилля можновладців здатні завдати йому страждань - самі насолоди обертаються муками: щедрі обіди викликають нестравність, від пияцтва терпнуть і тремтять жили, від хтивості викривляються ноги, руки, суглоби. Зубожію - значить, буду один із багатьох. Опинюсь на вигнанні - вважатиму, що я народився там, куди мене вислали. Заб'ють у пута - ну й що?.. А тепер я хіба вільний? Природа й так прикувала мене до ваги мого тіла. Помру - отже, не зможу більше хворіти, не здоожу потрапити у пута, не зможу й померти. Я не такий наївний, щоб почати тут старої епікурової пісеньки і переконувати тебе, що чистим безглуздям є всі ті страхи перед підземним світом, що немає ніякого Іксіона(7), який крутиться на колесі, ні Сісіфа(8), що знову й знову підпихає плечем угору камінь, ані того нещасливця(9), чиї нутрощі начебто відроджуються, тільки-но їх склює пажерний дзьоб. Ніхто ж не впадає в таку дитячість, щоб лякався Кербера(10), й темряви, й привида-кістяка. Смерть або знищує нас, або вивільнює. У тих, кого вона вивільнює, позбавивши тягаря, залишається їхня краща частка, у тих, кого знищує, взагалі нічого не лишається: забрано все - і добре, й погане.

Дозволь мені навести тут один із твоїх віршів, але спочатку послухай моєї ради: вважай, що ти написав його не лише для інших людей, але й для себе самого. Ганебно, коли ми одне говоримо, інше - думаємо, та наскільки ганебніше, коли одне пишемо, інше - думаємо! Якось, пам'ятаю, ти розмірковував над тим, що ми не раптово потрапляємо у смерть, мов у якусь пастку, а лиш поступово у неї входимо. Справді: помираємо щоденно.

Кожен день відбирає у нас якусь частку життя, і навіть тоді, коли зросту нашого прибуває, життя - убуває. Ми втратили дитинство, потім - підліткову пору, далі - юнацтво; весь час, скільки не спливло його, аж до вчорашнього дня,- втрачений для нас; та й цю, сьогоднішню, днину ділимо із смертю. Як оту клепсидру опорожнює не остання крапля, а всі ті, що збігли перед нею, так і остання година, коли перестаємо існувати, не є тією єдиною годиною, що будує нашу смерть,- вона лиш єдина її завершує: саме о тій годині ми сягнули своєї смерті, йшли ж до неї все життя. Коли ти все це описав з притаманним тобі красномовством, завжди піднесеним, особливо, коли добираєш слів, щоб передати саму правду, ти сказав:

Смерть не одна йде до нас, лиш одна пориває - остання.

Тому краще перечитуй, що сам пишеш, аніж те, що я тобі пишу. Тоді й спаде полуда з очей і зрозумієш: смерть, якої так жахаємося,- остання з ряду, але не єдина.

Бачу, ти вже озираєшся, чим я оздобив свого листа, чий підбадьорливий вислів приточив, чию корисну настанову вплів сюди. Що під рукою, про що йде мова, з того й надішлю тобі дещо. Епікур не менше ганьбить тих, хто бажає собі смерті, аніж тих, хто її лякається, й каже: «Безглуздо через нехіть до життя притьмом пориватися до смерті, якщо саме спосіб життя спонукає тебе шукати смерті». І в іншому місці: «Що може бути безглуздішим, ніж прагнути смерті, хоча власне страх перед смертю отруює тобі життя?» До цих двох висловів можеш додати ще один, такого ж клейма: «Дехто настільки безрозумний чи радше божевільний, що з ляку перед смертю сам же штовхає себе на смерть». Поміркуй над тим чи іншим висловом, і ти загартуєш свій дух - терпеливо зноситимеш і життя, й смерть. Бо ж нам постійно треба нагадувати, постійно втовкмачувати, що однаково шкідливою є і надмірна любов до життя, і надмірна ненависть до нього. Навіть тоді, коли розум переконує нас у тому, що мусимо заподіяти собі смерть, що пора покласти всьому край, то не треба стрімголов, наче в нестямі, кидатись в обійми смерті. Хоробрий, розумний муж повинен не тікати з життя, а відходити з нього. Слід передусім уникати відомої багатьом людям пристрасті - жадливого прагнення померти. Так-так, мій Луцілію: є в людській душі незалежний од наших намірів потяг до багатьох речей, а серед них - і до смерті. Не одні з нас піддаються тому потягу - як серед людей сильної, благородної вдачі, так і з-поміж слабких та ницих: ті - зневажаючи життя, ці - вгинаючись під його тягарем. Є ще й такі, кому набридає щоденно те саме робити, те саме бачити,- от їх і проймає не так вже ненависть до життя, як огида, до якої, врешті, схиляє сама філософія, адже говоримо: «Де ж бо межа тій одноманітності? Так ото день у день: прокидатимусь і засинатиму, їстиму і голоднітиму, мерзнутиму і зогріватимусь?.. Ніщо не має своєї межі, все крутиться, сплетене в одному колі, тікаючи - наздоганяє одне одного. Ніч наступає на п'яти дневі, день - ночі; літо поступається місцем осені, зима - налягає на літо, її ж - проганяє весна(11). Все минає з тим, аби повернутися. Нічого нового не роблю, нічого нового не бачу,- то чи не доведе все це до нудоти?.. Отож, чимало на світі таких, котрі вважають, що жити - не так, може, обтяжливо, як просто непотрібно.

Бувай здоров!



ЛИСТ XXV
Сенека вітає свого Луцілія!

Що стосується двох наших друзів, то доведеться йти двома стежками: вдачу одного з них необхідно виправити, другого - зламати. Ось тут я не обмежуватиму своїх дій: не зачеплю - значить, не люблю його.- «Як це? - здивуєшся.- Хочеш узяти під опіку сорокарічного вихованця? Зваж на його вік - неподатливий, непоправний. Його ж не зміниш. Лише із свіжого, молодого можна щось ліпити».- Хтозна, чи осягну чогось, але волію бути без успіху, ніж без надії. Хіба ж не сподіваємось вилікувати навіть занедбаних хворих, змагаючись із їхньою непоміркованістю, змушуючи їх і робити, й терпіти те, що їм не до вподоби? Та й другому я не дуже довіряю; добре, що хоч рум'янцем іще береться при поганому вчинку. Ось такий сором треба плекати, адже, поки він зоставатиметься в душі, поти й лишатиметься якесь місце для доброї надії. А щодо старшого, то тут треба діяти обережніше, щоб він не розчарувався сам у собі. Найдогіднішою хвилиною, щоб ним зайнятися, була та, коли він мовби перепочивав і, здавалось, виправився. Інших ця перерва могла б увести в оману, мене ж він не одурив. Для мене не буде несподіванкою, коли його пороки повернуться до нього, але вже з приплодом: знаю, що вони лишень забарилися, а не відійшли геть. Присвячу тій справі якихось пару днів, та й спробую, чи молена ще тут зарадити чимось, чи ні. Ти ж і далі зміцнюйся в своїй стійкості, що, зрештою, робиш, і звільнюйся від зайвого вантажу. З того, чим володіємо, ніщо не є необхідним. Повернімося до законів природи: багатства - під рукою. Те, в чому відчуваємо потребу,- або безкоштовне, або цілком дешеве. Води й хліба - ось чого жадає природа. Нема людини, що була б надто вбогою для цього. «Хто ось такі межі поклав своїм бажанням, той міг би посперечатись у щасті з самим Юпітером»,- мовив Епікур. Один із його висловів я долучу й до цього листа: «Роби все так, мовби за тобою стежив Епікур». Корисно, що й казати, приставити до себе сторожа, мати на кого озирнутися, вважати, що хтось постійно присутній навіть у всіх твоїх думках. Справді прекрасно, коли живеш так, мовби якась добра людина не спускала з тебе пильного ока, але для мене достатньо і того, коли ти, хоч би що робив, робитимеш так, начеб на тебе взагалі хто-небудь дивиться. Самотність - погана дорадниця. А вже як сягнеш таких успіхів, що й перед собою відчуватимеш сором, ось тоді й можна буде відпустити наставника. А наразі мусиш огородити себе чиєюсь повагою; хай це буде Катон, або Сціпіон(1), або Лелій - хтось такий, що й при самій зустрічі з ним погамовують свої пороки навіть пропащі люди,- наразі, поки сам не станеш таким, під чиїм поглядом ти б посоромився вчинити щось погане. Коли, нарешті, доможешся того, що матимеш якусь повагу й до себе, тоді помалу й дозволятиму тобі керуватись порадою Епікура: «Тоді, власне, входь у себе самого, коли будеш змушений обертатися серед юрби». Мусиш бути не таким, як багато інших людей. А поки тобі ще небезпечно перебувати наодинці з собою, приглянься до кожного зокрема: не знайдеш такого, кому корисніше було б залишатись із собою, ніж із будь-ким іншим». «Тоді, власне, входь у себе самого, коли будеш змушений обертатися серед юрби»,- якщо, звісно, ти добра, спокійна й поміркована людина. В іншому разі шукай у юрбі сховку перед собою ж, аби не бути сусідом поганої людини.

Бувай здоров!



ЛИСТ XXVI
Сенека вітає свого Луцілія!

Нещодавно я говорив тобі, що перебуваю на порозі старості, нині ж боюся, чи не залишив її вже позад себе. Бо ж ні моїм рокам, ні тим паче моєму тілу вже те слово непідхоже: старістю називаємо втомлений, а не виснажений вік. Мене ж зараховуй до немічних, які ось-ось сягнуть межі. І все ж я сам себе похвалю перед тобою: кривду, що завдає нам час, відчуваю тілом, але не душею. Постарілись одні лиш пороки та все те, що їм прислуговує. Душа натомість розкошує, відчуваючи, що майже нічого не в'яже її з тілом: значну частку вантажу відкладено. Розкошує і сперечається зі мною щодо старості: вважає, що для неї ця пора - сам розквіт. Повірмо ж їй - хай втішається своїм благом!

Вона спонукає озирнутись і замислитися, чим у тому спокої, у тій поміркованості звичаїв я завдячую мудрості, чим - вікові; вимагає докладно встановити, чого я вже не в силі робити, а чого - не хочу робити. Скажу так: я далекий від того, щоб жаліти за всім тим, у чому мені відмовляє старість. Та чи доречно тут бідкатися? Хіба то кривда, коли поступово занепадає те, що неодмінно мусить закінчитися? - «Таки кривда, вершина кривди,- зауважиш,- ось так маліти, загибати, ось так, власне кажучи, танути. Адже падаємо, вражені не одним раптовим ударом,- меншаємо: кожен день надгризає, викрадає у нас якусь частку наших сил».- Гаразд. Але хіба то краще відійти з життя зненацька, ступивши крок, аніж, поступово слабнучи під рукою природи, зсовуватися до своєї межі? Кажу так не тому, що раптовий відхід від життя вважаю злом,- просто той шлях, який виводить нас із життя непомітно, видається мені лагіднішим. От я і приглядаюсь до себе, мовби наближувалося випробування, а з ним і той день, який винесе свій суд щодо всіх моїх років, приглядаюсь і кажу сам собі: «Всі мої дотеперішні діла, всі слова - ніщо. Все це - лиш пусті й оманливі, хитро причепурені докази моєї мужності. Чого я домігся насправді, одна лише смерть виявить, їй і повірю. Тож без страху готуюся до того дня, коли, відкинувши хитрощі, зітерши рум'яна, сам про себе судитиму: чи мужні речі були в мене лиш на вустах, чи також у серці; чи не було тільки облудою та грою все те, що я з таким піднесенням жбурляв просто в обличчя фортуні. Відкинь думку людей: вона завжди сумнівна, хилиться то в один, то в другий бік. Облиш ті науки, яким ти віддавався впродовж усього життя: смерть висловить щодо тебе спою думку. Скажу так: ні вчені спори та бесіди, ні почерпнуті з мудрих настанов вислови, ні твоя вишукана мова - ніщо не засвідчить сили духу. Адже й найбоязкіший може промовляти як перший сміливець. Тільки останній твій подих виявить, на що ти спромігся за своє життя. Хай так! Я приймаю ту умову й не боюся суду».- Так я бесідую з собою; вважай, однак, що й з тобою я побесідував. Щоправда, ти молодший від мене. Та хіба це має значення? Смерть не підраховує років. Невідомо, де вона тебе очікує, а тому сам очікуй її скрізь.

Я вже хотів завершувати, вже й рука ось-ось мала накреслити кінцівку, але наша домовленість - то як священний обряд, що повинен бути закінчений: мушу й цей лист забезпечити припасом на дорогу. Не думай, що я сам себе запитую, в кого б то взяти у борг: знаєш-бо, чиєю скарбницею послуговуюсь. Ще трішечки - і платитиму із своїх запасів. А тим часом платитиме Епікур, який каже: «Розмірковуй про смерть,- що зручніше: їй прийти до нас чи нам її перестрінути». Думка зрозуміла: як це прекрасно - навчитися смерті! А може, вважаєш зайвим учитися того, що знадобиться лиш один раз? Тому, власне, й треба роздумувати про смерть: якщо свої знання якоїсь справи не можемо випробувати на ділі,- мусимо тій справі вчитися постійно.

«Розмірковуй про смерть!» Хто це каже, той велить розмірковувати про свободу. Хто навчився вмирати, той відучився слугувати; той став над усякою владою і вже напевно - поза всякою владою. Що йому в'язниця, сторожа, замки? Вихід для нього завжди вільний! Є тільки один ланцюг, що тримає нас на прив'язі,- жага життя. Не кажу, що того почуття треба позбутися,- його треба послабити, і то настільки, щоб ніщо нас не затримувало, ніщо не заважало нам, коли зайде необхідність, з готовністю зробити негайно те, що все одно колись доведеться зробити.

Бувай здоров!



ЛИСТ XXVII
Сенека вітає свого Луцілія!

«Ти от даєш поради,- скажеш мені.- Значить, сам собі ти вже зарадив, уже полікував себе й маєш тепер час займатися чужими вадами?» - Ні, Луцілію. Не такий вже я негідник, аби, хворіючи сам, брався оздоровлювати інших. Лежу, так би мовити, у тій самій лікарні, що й ти, от і бесідую з тобою про спільні наші болячки, дораджую різні лікувальні засоби. Тож слухай мене так, мовби я говорив також до себе самого. Я допускаю тебе до моїх найпотаємніших сховків і в твоїй же присутності картаю себе. Сам собі кидаю докори: «Подумай, скільки тобі років,- і соромно буде, що й досі маєш ті ж самі, що й хлопцем мав, забаганки, ті ж самі громадиш запаси. Хоча б одну сам собі зроби послугу: хай принаймні твої пороки помруть перед тобою. Розпрощайся з тими каламутними насолодами, що так дорого тобі обходяться, бо всі вони шкідливі; і не лише ті, що проминули, але й ті, котрих ще сподіваєшся. Як лиходія, хоч його й не спіймано на гарячому, разом із скоєним злочином не полишає неспокій, так і ласий до непристойних насолод чує гіркість на душі й після того, як натішився. Бо ж нема в тих насолодах нічого, що могло б тривати, що вірно б тобі служило: вони, якщо й не шкідливі, то всі - перебіжні. Радше розглянься за непроминальним добром. А ним може бути лише те, що душа віднайде таки в собі самій. Одна тільки чеснота дає постійну, безпечну радість. Хай навіть стане їй щось на шляху, то це лиш хмаринки, що пропливають низько й не можуть затьмарити сонячної днини». Коли пощастить сягнути тієї радості? Досі ти не барився, але й поспіх тут не завадить. Скільки-то всього ще треба зробити! Скільки мусиш докласти зусиль, скільки безсонних старань, коли зичиш собі успіху в тій справі! її на чужі плечі ніяк не перекладеш. На чиюсь допомогу можна розраховувати в іншому роді вчених занять.

Ще за нашої пам'яті жив багач Кальвізій Сабін(1). У нього було не тільки майно вільновідпущеника - він і за вдачею був такого ж кшталту чоловік. Ніколи я не бачив людини, яка б так непристойно втішалася своєю заможністю. Таку вже мав кепську пам'ять, що раз по раз забував імена то Улісса, то Ахілла, то Пріама, хоча, певна річ, знав ті ймена так добре, як знаємо, приміром, рабів, які опікувались нами в дитинстві. Навіть серед стареньких номенклаторів, які скоріше вгадують, а не пригадують імена, не знайдеш такого, хто б так кумедно вітав громадян, як наш Сабін - троянців та ахейців. А попри те він прагнув слави вченого. І ось до чого додумався: за великі гроші придбав рабів; одного змусив вивчити напам'ять Гомера, другого - Гесіода; серед дев'яти інших розподілив дев'ять ліриків(2). А що він дорого заплатив за них, то тут і дива нема: вченими їх не знайшов - мусив спочатку віддати на науку. З такою от підмогою почав дошкуляти своїм гостям. Мав, так би мовити, під ногою тих, хто готовий був шепнути йому той чи інший потрібний для якоїсь нагоди вірш. Але й тут він нерідко затинався на півслові. Сателлій Квадрат, похлібець багатих дурнів, значить, їхній догідливий присмішник, отже (що неодмінно додасться),- й насмішник, порадив йому придбати ще й граматиків, аби збирали недоїдки, що попадали на долівку. Коли ж Сабін зізнався, що на кожного раба витратив щонайменше сто тисяч, той відповів йому: «Стільки ж набитих рукописами скринь ти міг би купити значно дешевше». Але марнотратний багач тримався своєї думки: все те, що знає будь-хто з його челяді,- знає він сам. Далі Сателлій став заохочувати його - кволого, блідого, схудлого - зайнятися боротьбою.- «Як це? - зчудувався Сабін.- Я ж ледве дихаю!» - «Ну, не смій, прошу тебе, і говорити такого,- на те йому дорадник.- Хіба не бачиш, скільки довкола тебе кремезних рабів?» - Ні. Здорового глузду і не позичиш, і не купиш. А втім, коли б і продавався, то, не думаю, чи знайшовся б на нього купець. А от на безглуздя не бракне попиту. Але візьми вже, що я винен тобі, й бувай здоровий. «Багатство - це за вимогами природи впорядкована вбогість». Епікур часто, щораз по-іншому висловлює цю думку. Але ніколи не буде достатньо сказано про те, чого ніколи не можемо достатньо вивчити. Декому досить вказати ліки, декого - треба до них змушувати.

Бувай здоров!


ЛИСТ XXVIII
Сенека вітає свого Луцілія!

Тобі здається, що лише з тобою таке трапилося, дивуєшся, мов чомусь небувалому, що такою тривалою мандрівкою, стількома різними краєвидами ти не розвіяв смутку, не позбувся гнітючого настрою. Душу треба міняти, а не небо(1)! Хай перепливеш море, хай, як каже наш Вергілій, «і земля, й моря відступлять»(2),- твоя біда, куди б ти не подався, йтиме вслід за тобою. Те ж саме й Сократ відповів комусь: «Дивуєшся, що тобі не допомогли мандрівки? Ти ж себе носиш повсюди з собою!» - Що тебе вигнало з дому, те ж саме нині й пригнічує. Чим тобі може зарадити незвичність місцевостей, пізнання міст і країв? Ті твої дороги, повір, недаремні. Питаєш, чому тебе не порятує втеча? Бо з собою тікаєш! Мусиш скинути тягар із душі, інакше шкода й сподіватися, що якесь місце припаде тобі до вподоби. Стан твій, зауваж, такий, як у тієї віщунки, що її зображує Вергілій,- збудженої, гнаної шалом, майже повністю охопленої чужим подихом:

Вистрибом буйна пророчиця мчить, начеб мала надію

Бога великого з серця прогнать .

Так і ти кидаєшся то сюди, то туди, аби позбутись обтяжливої ноші, але вона вже від самої твоєї метушні ще більше тобі дошкуляє. Менше й кораблеві грозить своєю вагою непорушний вантаж, а нагромаджений абияк, нерівномірно, затоплює ту частину судна, де він опинився. Одне слово, що б ти не робив, те обернеться проти тебе, шкодиш собі навіть самим рухом: рухаєш хворого. І лише тоді, коли викорениш із себе ту свою недугу, всяка переміна місця даруватиме тобі приємність. Хай вигнали б тебе на самий край землі, хай поселили б у якомусь найглухішому закуті серед варварів - хоч би яким був той притулок, для тебе він буде гостинним. Важливим є не те, куди ти приїжджаєш, а те, яким приїжджаєш, тому й не варто прив'язуватись усією душею до того чи іншого місця.

Треба жити з таким переконанням: «Я не народжений для якогось одного закутка: весь світ - моя батьківщина». Якби ти усвідомив це, то не дивувався б, чому тобі не допомагає розмаїття місцевостей, що їх, гнаний нудьгою, постійно міняєш - одну якусь на іншу. А могла б і та перша сподобатись, якби ти вважав, що всі вони - твої. Нині ж ти не мандруєш, а блукаєш: з місця на місце тебе жене твоя осоруга на цілий світ, хоча те, що ти хотів би знайти - щасливе життя - всюди, хоч би куди ти ступив. Де ще, скажи, галасливіша метушня, ніж на форумі? Але й там при необхідності можна жити спокійно. Втім, коли б мені вільно було розпоряджатися собою, то я б далеко втік од самого виду форуму та від його сусідства. Як од важкого довкілля псується навіть найміцніше здоров'я, так само й благородному духові, який, однак, ще не вдосконалився, щойно, так би мовити, одужує, може піти на шкоду те чи інше середовище. Я не захоплююсь тими, хто, наосліп кидаючись у самий вир життя, смакує його щоденну суєтність і мужньо змагається з труднощами. Розумний витерпить усі знегоди, але не шукатиме їх, бо воліє перебувати у спокої, а не в боротьбі. Справді, мало з того користі, коли, позбувшися власних пороків, ти мусив би відразу зчепитися з чужими! - «Тридцять тиранів(4) оточували Сократа - й не зламали його мужності».- А яка різниця, скільки над тобою повелителів? Рабство завжди одне. Хто згордував ним, той буде вільний серед будь-якої юрби повелителів.

Пора закінчувати, але спочатку сплачу мито. «Знати свою ваду - це вже перший крок до здоров'я». Гадаю, цей вислів Епікура дійсно знаменитий. Бо хто й не підозрює, що в нього якась болячка, той і позбутись її не помислить. Спочатку мусиш вивести себе на чисту воду, а тоді вже про поліпшення думати. Дехто ще і похваляється своїми пороками. То чи в голові їм, гадаєш, якісь рятівні засоби, якщо й ті свої пороки вони мають за чесноти? Тож усіляко намагайся сам себе спіймати на гарячому, прискіпуйся до себе самого! Спочатку будь своїм обвинувачем, потім - суддею, а вже насамкінець - захисником. Іноді - й кривдником.

Бувай здоров!



ЛИСТ XXIX
Сенека вітає свого Луцілія!

Запитуєш про нашого Марцелліна(1), хочеш знати, що він поробляє. Рідко заглядає до мене, не інакше як через те, що боїться почути правду. Але ця небезпека йому вже не грозить: чи варто говорити до того, хто не бажає слухати? От і сумніваються частенько щодо Діогена й інших кініків, які, надто вільно спілкуючись з усіма без розбору, бралися повчати першого зустрічного: чи повинні були так чинити? Що ж то дає картати глухого або німого від народження чи внаслідок якоїсь недуги? - «А чому ж би то я мав,- запитаєш,- скупитися на слова? Вони ж нічого не коштують! Справді, не можу знати, чи прислужуся людині, яку повчаю. Але переконаний, що комусь таки прислужуся, коли повчатиму багатьох. Сіймо поради щедрою рукою. Не може такого бути, щоб наполегливому колись та не всміхнулося щастя».- Я б не сказав, Луцілію, що так повинен чинити розумний чоловік: його повага, розпорошуючись, не матиме такої ваги у тих, кого могла б виправити, коли б не була пущена у щоденний обіг. Погано володіє луком, хто досягає ціль десь-колись, замість того, щоб десь-колись хибити. То не мистецтво, якщо успіх приходить до тебе випадково. Мудрість - мистецтво. ЗЇй не личить діяти навмання: вона повинна вибирати тих, від кого можна очікувати добрих наслідків, а від тих, на кого вже годі покладати надії,- відступати. Але хай їх не залишає поспіхом: навіть тоді, коли вже й надії не матиме, хай випробує ще якийсь, останній, засіб.

У нашому Марцелліні я ще не зневірився. Ще й тепер він може бути врятований, аби лиш руку йому подали вчасно. А проте є небезпека, що він може потягнути за собою і свого рятівника, бо наділений неабиякими здібностями, шкода лише, що вони спрямовані на лихе. І все-таки, знехтувавши небезпекою, зважусь розкрити йому очі на власні хиби. Та замість того, щоб прислухатись,- ти знаєш Марцелліна! - він сипне тобі такими жартами, що і розжалоблений може пирснути сміхом. Спочатку поглузує сам із себе, потім - з нас. Випередивши мене духом, викладе все те, чим я збирався його присоромити. А далі перетрясе всі наші школи, дорікне кожному філософові подачкою, коханкою, ласощами. Одного покаже мені в чужому ліжку, другого - в шинку, третього - в передпокої. Пригадає мені кумедного філософа Арі-стона(2), що полюбляв промовляти з лектики: догіднішої пори для виголошення своїх думок, видно, не міг підібрати. «А до якої школи він належить?» - якось запитали про нього Скавра(3).- «В усякому разі,- була відповідь,- не до перипатетинів(4)». Хтось поцікавився, якої думки про цього ж таки Арістона статечний чоловік Юлій Грецин. «Не можу тобі сказати, не знаю, на що він спроможний, коли стане на ноги»,- відмовив, мовби йшлося про гладіатора на колісниці. Одне слово, буде мені тицяти пальцем у вічі, перераховуючи всіх тих невігласів, що краще б лишили філософію в спокої, ніж мають отак нею торгувати. І все ж, кажу, я поклав собі перетерпіти всі ті насмішки. Хай він доведе мене до сміху, а я його, можливо,- до плачу. А якщо він таки й далі сміятиметься, то я, мовби й сам схитнувся, радітиму, що йому випав такий веселий вид божевілля. Але та веселість недовга. Приглянься до таких людей і побачиш: вони то від сміху трясуться, то, за якусь хвилину,- від люті. Отож я поклав собі за мету підійти до нього й розтлумачити, що його справжня ціна буде настільки більшою, наскільки меншою вона видаватиметься в очах юрби. Хай не викореню його пороків, зате приглушу їх. Одразу вони не зникнуть, але на якийсь час перестануть буяти; далі занидіють, а може, й зовсім зникнуть. Нерозумно було б цим нехтувати: для важкохворих перерва в недузі - це все одно що здоров'я.

Поки ось так приміряюсь до Марцелліна, ти за той час - адже й змога вже є, і розумієш, звідки ти вийшов, куди йдеш, а значить, догадуєшся, якої межі сягнеш,- ти, кажу, впорядковуй тим часом свої звичаї, піднімай дух, чини опір усьому, що наганяє на тебе острах, не веди рахунку тим, хто може тебе налякати. Хіба не виглядатиме дурнем той, хто боїться, що на нього нападуть юрбою там, де й один ледве протиснеться? Так і з твоєю смертю: хоч би скільки супротивників грозило, доступитись до неї можна лиш комусь одному. Так уже розпорядилася природа: хтось один дав тобі життя, хтось один і відніме.

Коли б ти поважав мене, то вже б махнув рукою на ту решту, що маю тобі заплатити. Але я не хочу під кінець розрахунку повестися, мов який скнара,- візьми, що з мене належить.- «Я ніколи не хотів подобатись усьому люду, бо ж люд не схвалює того, що я знаю, а що схвалює люд, того я не знаю».- «Хто це?» - запитаєш.- Ніби й не знаєш, хто мій скарбник.- Епікур! Але те саме вигукне тобі кожен - з кожного дому: чи то перипатетик, чи академік, чи стоїк, чи кінік. Та чи може подобатися юрбі той, кому подобається чеснота? Загального визнання домагаються не вельми пристойними шляхами: мусиш стати подібним до того загалу. Впізнають у тобі себе самих - тоді й плескатимуть у долоні. Але наскільки важливіше, за кого ти сам себе маєш, ніж за кого тебе мають інші! Любов поганих людей можна здобути лише поганим способом.- «А чим тут допоможе,- запитаєш,- та хвалена й піднесена над усіма мистецтвами і науками філософія?» - А ось чим: волітимеш подобатись сам собі, а не натовпу; судження будеш оцінювати - які вони, а не рахувати - скільки їх; житимеш, не лякаючись ні богів, ані людей; страждання або долатимеш, або кластимеш їм край. Та коли я побачу, що тебе оточує загальна хвала, що вколо тебе, хоч би де ти з'явився, не вщухають, мов на честь лицедіїв, оклики та оплески, коли почую, що в цілому місті навперебій вихваляють тебе і жінки, й хлопчаки,- то як тут не відчути жалощів до тебе? Бо ж добре знатиму, яка дорога привела тебе до тієї слави.

Бувай здоров?



ЛИСТ XXX
Сенека вітає свого Луцілія!

Бачив я Ауфідія Басса(1), справді прекрасну людину; геть уже виснажився, змагаючись із старістю: пригнітила його настільки, що годі йому піднятися,- всім своїм великим тягарем налягла на нього. Він завжди, як знаєш, був слабкого здоров'я, крихкотілий. Довго тримався, радше підтримував те своє тіло, а тут раптом надломився. Як той корабель, що протікає, ще в силі протистояти одній-двом шпаринам, та коли, піддаючись хитавиці, починає повсюди розлазитись і, розвалюючись, неминуче йде до дна,- так і старече тіло ще можна якийсь час підпирати, зараджувати його немочі; та коли, мов у струхлілій споруді, розходяться усі споєння і, поки зіб'єш докупи одне, тріщить інше,- то тут уже треба озиратися, кудою втекти. І все ж наш Басе на диво бадьорий. Ось що дає філософія! Людина весела, навіть коли перед очима - смерть; Радісна й сильна духом, хоч би в якому стані було тіло; не знемагає у самій знемозі. Досвідчений керманич веде судно й тоді, коли порване вітрило; навіть коли щогли поламані, він пристосовує до плавання все те, що лишилось від судна. Так чинить і наш Басе: близьку свою смерть озирає з таким настроєм, таким виразом обличчя, що цю безтурботність ти подивляв би й тоді, коли б не свою, а чиюсь іншу загибель він мав перед очима. Велике то мистецтво, Луцілію, і тривалої науки потребує - відійти з погідною душею, коли над-лине ота невідхильна година. Будь-який інший вид смерті ще залишає місце для надії: минає хвороба, влягається пожежа, завал будівлі, буває, легко кладе осторонь того, хто ось-ось мав опинитись під уламками; кого вкрила хвиля, того вона не раз викидає непошкодженим із такою ж силою, з якою поглинула; воїн, траплялось, відводив меча від самої шиї приреченого на загин,- але кого до смерті веде старість, тому вже нема на що надіятися, тут уже ніхто не може втрутитися. 3-між усіх видів смерті ця смерть - найлагідніша, але і найдовша. От і склалося в мене враження, що наш Басе наче сам себе супроводжував до могили, сам заладнав останні свої справи і, переживши себе самого, стійко, як і личить мудрецеві, переносить розлуку. Він багато говорить про смерть, і то навмисне, аби переконати співбесідника, що коли вмирання справді у чомусь і прикре, і страшне, то винен у тому той, хто вмирає, а не смерть: у ній самій не більше муки, ніж після неї. Боятися того, в чому немає страждання, таке ж саме безглуздя, як боятись того, в чому немає відчування. Хіба ж можна припускати, що відчуватимемо те, що позбавляє нас самого відчуття? «Тому-то,- висновує наш Басе,- смерть - поза межами всякого зла, а значить, - поза межами страху перед усяким злом». Подібне, знаю, часто мовилось, часто й повинно мовитись. Але мені не дуже допомагали ті слова - ні тоді, коли я читав їх, ані тоді, коли чув з уст тих, хто доводив, що смерті не треба лякатися: вони боролися з віддаленим страхом. Інша річ наш Басе: його слова для мене найвагоміші, адже він говорить про смерть, яка вже ступила на його поріг. Скажу тобі свою думку: вважаю, що стійкішим має бути той, хто, так би мовити, в самій смерті, аніж той, хто наближається до неї. Адже близька смерть навіть незагартованому вже самою своєю неминучістю додає мужності. Так, навіть найбоязкіший впродовж усього бою гладіатор сам наставляє супротивникові шию, сам же скеровує його непевний меч, що мов сумнівається,- аби з певністю вдарив, аби не схибив. Але сусідство із смертю - тією, яка неминуче переступить поріг, вимагає тривалої сили духу, а це - рідкісна якість, на яку може спромогтися хіба що наділена мудрістю людина. Тож я з великим задоволенням слухав його кожен раз, коли він виносив вирок смерті, коли розкривав її природу, мовби знав ту смерть в обличчя. Звісно, більшого довір'я в тебе, більшої ваги заслужив би той, хто, іїереживши свою смерть, розказав би тобі з власного досвіду, що ніякого зла в тій смерті немає. Ну, а про те, що за сум'яття опановує людину з наближенням смерті, найкраще роз'яснять тобі ті, хто стояв перед нею, хто бачив, як вона підступає, хто прийняв її. До них можеш зарахувати Басса. Він хоче зняти нам з очей полуду. Каже, що таким же нерозумним є той, хто боїться смерті, як і той, хто боїться старості. Адже як за молодістю настає старість, так і за старістю - смерть. Хто не хоче вмирати, той, значить, і жити не хотів. Життя дане з умовою смерті. До неї, власне, йдемо. Страх перед смертю ще й тому дивний і безглуздий, що боїмося звичайно чогось непевного, а певного - очікуємо. Смерть для всіх - рівна й нездоланна необхідність. Чи може хтось нарікати на свою долю, якщо вона є спільною для всіх? А хіба рівність - це не початок справедливості? Втім, хіба не зайве захищати від звинувачень природу, яка не захотіла, щоб ми жили не за її законом? А вона, що зладнала, те нищить; що знищила, те знову ладнає.

Отож, якщо комусь поталанить і старість не грубо вирве його з життя, а лагідно відішле, радше випровадить крок по крокові,- то чи не повинен він складати дяку всім богам за те, що вирядили його, ситого, на відпочинок(2), необхідний для кожної людини, милий - для втомленого трудівника?.. Ти сам бачив, що дехто з більшим запалом поривається до смерті, ніж звичайно хапаються за життя. Але я не знаю, хто б нам більше додав духу: ті, що жадають смерті, чи ті, що в радості й спокої очікують її. Адже в перших жагу смерті викликає часом якийсь раптовий шал або спалах обурення; спокій других - від їхнього твердого переконання. Хтось од гніву падає в обійми смерті, але погідно їй назустріч розкриває обійми лише той, хто тривалий час готував себе до її приходу.

Я з багатьох причин навідуюсь до цієї дорогої для мене людини, але, зізнавсь, одна річ найбільше спонукує мене до зустрічі з ним: хочу знати, чи застану його кожен раз таким же, чи разом із тілом не убуває і душевна снага. Але якраз навпаки: вона зростала в нього, як ото все помітнішою радістю сяє візниця, наближаючись на сьомому(3) крузі до пальми. Він, ідучи за Епікуром, казав мені таке: передусім треба сподіватися, що в тому останньому подихові нема жодного болю, а коли б навіть був, то якоюсь утіхою має служити нам його миттєвість, бо ж великий біль не буває тривалим. І врешті: якщо розлучення душі з тілом таки справді супроводжується стражданням, то й тут можна розрадити себе думкою, що після того страждання інші страждання вже неможливі. Втім, не сумнівається, що старечій душі залишається лише спурхнути з вуст - її не треба силою виривати з тіла. Вогонь, що охопив міцну, поживну для себе споруду, можна приборкати хіба що поли-вйючи його потоками води, а часом - заваливши саму будівлю; коли ж йому нічим живитися, то такий вогонь, хоч і не гаси його,- сам погасне.

Залюбки, мій Луцілію, слухаю тих речей, і не тому, що вони для мене нові, а тому, що стаю мовби учасником самої дії. Ну й що? - запитаю сам себе.- Хіба не доводилось бачити багатьох, що накладають на себе руки? - Звісно, бачив. Але, як на мене, куди більшої уваги, чи то пак поваги, заслуговують ті, що йдуть до смерті, не обтяжені ненавистю до життя, не хапаються за неї, а приймають.- «Ми самі собі,- говорив він,- вигадуємо муку, впадаючи у дрож тоді, коли вважаємо, що смерть уже близько. А як тоді бути з тією, яка, хоч і далеко, але може наспіти до нас будь-де і будь-коли?.. Скажімо, щось нам грозить близькою смертю. Подумаймо тоді, скільки-то є всякого іншого, що загрожує нам іще ближчою смертю, чого, однак, не боїмося».- От на чиєсь життя зазіхав насильник, але насильницьку смерть випередив, приміром, заворот кишок. Коли б ми хотіли навести лад у причинах нашого страху, то з'ясували б для себе, що боїмося, по суті, не того, що є причиною страху. Нас лякає не смерть, а сама думка про неї. Адже смерть так чи інакше - завжди поблизу нас. Тим-то, якщо смерті треба боятися, то її треба боятися завжди: хіба є такий відтинок часу, коли вона не могла б завдати удару?.. Але й мені треба боятися, щоб такого от довгого листа ти не зненавидів більше, ніж саму смерть. Отож кінчатиму. А ти, щоб ніколи не лякатися смерті,- завжди про неї думай.

Бувай здоров!


© Seneca
© А.Содомора (переклад, примітки, покажчик власних назв), 1996
Джерело: Сенека. Моральні листи до Луцілія. К.: Основи, 1999 (2-е вид.). 608 с.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2008-03-24 12:00:00
Переглядів сторінки твору 4239
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 3.824 / 5.5  (2.954 / 5.5)
* Рейтинг "Майстерень" 3.824 / 5.5  (2.954 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.777
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Конкурси. Теми КЛАСИКА
Автор востаннє на сайті 2008.12.22 20:25
Автор у цю хвилину відсутній