ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Іван Потьомкін
2019.08.25 21:47
В ряди вдивляюсь поріділі,
І смуток серце обійма:
У когось - наостанку сили,
А в когось - їх уже нема...
А десь далеко лиш маячать
Хто марафон здолать не зміг:
Розрахував його інакше,
Лиш півдистанції пробіг...

Олександр Сушко
2019.08.25 17:45
ОбійдемОся без імпрези,
Бо ми не нація - раби.
"Свати" вернулися для бевзів
У ряд видовищ і хлібів.

Колега мій - ото талантик!
Відомий ас хвалебних од.
А от у мене, певно, вади -

Ігор Деркач
2019.08.25 16:27
І мені би – у гаряче небо,
де ночує сонце нічиє,
не моє, але у мене є
і у тебе – дозою плацебо,
що лікує душі навзаєм.

Не буває зайвою увага,
поки є надія і мета:

Микола Соболь
2019.08.25 15:36
Нема хитких ілюзій чи думок.
Є сни які народжені не нами,
Як тиха ніч снує над головами
І в небі сяє тисяча зірок.
Таємність укриває сива тьма.
В’їдається кілком безсоння в груди
І всесвіт відчувається усюди,
І голос, що безвихіддя нема…

Вікторія Лимарівна
2019.08.25 14:06
Гарна, витончена врода
навіть недругів бентежить!
Ось тому вони і стежать:
Як зростали її коси,
Омивали вранці роси.
Не зважала на погоду.

Постать нездоланна жінки,

Козак Дума
2019.08.25 12:12
Не засмучуй мене, друже мій,
корити не берись.
Не спіши знову ти, друже мій,
це вже було колись…
Не сховати похмуре чоло,
як ідеш до мети.
Щастя море і серця тепло,
доброта – це все ти…

Олександр Сушко
2019.08.25 11:10
До хомута приєднано голоблі,
Ще років сто виплачувати борг.
У торбі раку вишептавсь про долю,
Свистали вчора на горі удвох.

А бас у мене - чарівне бельканто -
Заздрівників усіх переказив.
Пісні мої та вірші-потерчата

Віктор Кучерук
2019.08.25 08:25
Г. С...
Запах трав і барви квітів,
І пташині голоси
Надають струмінню літа
Неймовірної краси.
Шум пробуджених світанків,
Тиша сонних вечорів, -
Такт у такт безперестанку,

Володимир Бойко
2019.08.24 21:21
Клята клізма катаклізму
Позбавляє оптимізму,
Артналіт метеоризму
Розриває на шматки.

Джерело метеоризму –
Підлий збудник ботулізму,
Пороздовбував харизму,

Ігор Федів
2019.08.24 12:46
А чи уміємо ми істину шукати,
Коли свої озвучуємо аргументи,
І варіанти опонентів відкидати,
Не помічаючи, де цінні є моменти?
У силі голосу, до хрипоти волати,
Але не чути нової пропозиції.
Як не погодилися, силою ламати,
Аби вигідні утримати поз

Світлана Майя Залізняк
2019.08.24 12:09
Муж писав про любов шалену,
від повторів товстіли файли.
Змалювавши силу-силенну
поз, осель, піднявсь аж на яйлу.

А насправді - зваривши гречки,
з'ївши кусень сальця рудого,
мацав лиш зашкарублі течки,

Тата Рівна
2019.08.24 11:13
поки інші пишуть вірші крокуючи й колупаючи пальцем у носі -
я згораю не встигнувши впасти —
щосезону в мене - літературна осінь
і будинки із пенопласту -
сто покоїв - домів глухого Гойі
муки вибору Ноя
та дві фури гною з компіляцій і копіпа

Віктор Кучерук
2019.08.24 06:21
Г. С...
Коли, всміхаючись привітно,
Ти віддаєш себе мені, -
Я, наче сад весняний, квітну,
На подив друзям і рідні.
І вже ніяк не приховаю,
Найзаповітніше моє,
Те почуття одне безкрає,

Микола Соболь
2019.08.24 06:08
Недолугі хохли
Віддали булаву і кресало,
І коня пропили,
І свободу зміняли на сало.
Стогне, плаче земля
Її душу ізнов розіп'ято.
Чути сміх москаля
України довічного ката.

Олена Побийголод
2019.08.23 18:41
Із Анни Ахматової

В Кремлі не йде життя - Петро це певно знав,
Там звірства древнього іще кишать мікроби;
Бориса дикий страх і всіх Іванів злоби,
Та самозванців чвань, та скін народних прав.

(2015)

Юлія Радченко
2019.08.23 18:14
Мій любий, Ви, певно, забули, що я вже чужа й вже ніколи до Вас не прийду.
Відтоді, як це зрозуміла, ніколи Ваш дім не здавався таким ще великим...
Та третя зозуля з моєї старої верби знов мені накувала біду.
Була вона дуже самотня, німа, її голос трем
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Віктор Сурженко
2019.06.19

Юлія Савіцька
2019.04.01

Надія Тарасюк
2019.02.03

Казки Старої Ґадзюби
2019.01.29






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Анней Луцій Сенека / Проза / Моральні листи до Луцилія

 Моральні листи до Луцилія. XI-XX
Переклад, примітки, покажчик власних назв - А.Содомора

ЛИСТ XI
Сенека вітає свого Луцілія!

Розмовляв зі мною твій друг, хорошої вдачі юнак. Уже з перших слів я міг судити про його розум, про хист, та й про успіхи, яких він осягнув. Справив на мене гарне і, гадаю, правдиве враження. Говорив без підготовки - я ж перестрінув його несподівано. Поки зосереджувався на розмові, з соромливістю (а це добра ознака в юнака) ледве що міг упоратися: зайшовся рум'янцем, що виплив наче з глибини душі. Таке, думаю, траплятиметься з ним і тоді, коли, зміцнівши й позбувшись усіх своїх пороків, зможе називатися мудрецем. Бо, хоч би якої мудрості сягнув, не полишать його природні хиби тіла чи душі: що стремить у нашому єстві від самого народження, те мистецтвом можна хіба що пригладити, але не викоренити. Одних, навіть із найстійкіших, тільки-но стануть промовляти перед народом, раптово кидає в піт, мовби хтозна як натрудились чи напражилися на сонці; в інших тремтять коліна, у ще когось зуб не потрапляє на зуб, заплітається язик, дерев'яніють губи. І цього не виб'єш із себе ні наукою, ані досвідом, бо то вже сила природи, яка дає про себе знати, нагадуючи навіть найміцнішим про їхню слабість. Тоді-то, знаю, раптово червоніють вельми поважні мужі. Але найчастіше заходяться рум'янцем юнаки: у них гарячіша кров, чутливіше обличчя. А втім, узятись рум'янцем може й гартований воїн, і сивоголовий старець. Дехто стає найнебезпечнішим якраз тоді, коли почервоніє: здається, що й уся соромливість вихлюпнулась із душі разом із тим рум'янцем. Сулла(1) був особливо несамовитим, коли в лице йому вдаряла кров. Обличчя Помпея - то одна чутливість: не було випадку, щоб не червонів перед багатьма, не кажучи вже про якесь зібрання. Фабіан, пам'ятаю, почервонів, коли став перед сенатом як свідок, і той рум'янець, аж дивно було, дуже йому личив. Причиною тут не слабодухість, а новизна чи то якихось речей, чи обставин, і та новизна хай і не потрясає, та все-таки зворушує недосвідчених, та ще й схильних червоніти внаслідок певної природи свого тіла. Люди ж бувають то спокійної крові, то збудженої, рухливої, що готова будь-коли вдарити в обличчя. І тут, ще раз кажу, не зарадить ніяка мудрість: мусила б хіба самій природі повелівати, якби спроможна була викоренити геть усі пороки. Що пов'язане з народженням та будовою тіла, все те, хоч би як довго й наполегливо вдосконалювався наш дух, цупко нас триматиметься. Не уникнеш тих речей, ані зумисне їх не викличеш. Актори, що наслідують різні пристрасті, зображують страх чи сум'яття, представляють смуток, намагаються відтворити й зніяковіння - похнюплюють чоло, притишують голос, потуплюють у землю очі, одного лиш рум'янця не можуть із себе витиснути: його ні зігнати з обличчя не можемо, ані ним запалати, коли хочемо. Мудрість тут - не дорадниця, не помічниця, бо йдеться про щось цілком незалежне, що без нашої волі приходить, без неї - відходить.

Уже й на кінцівку лист напрошується. Ось тобі - корисна й помічна порада, яку варто б закарбувати у пам'яті, в душі: «Потрібно вибрати якусь одну зразкову людину й постійно її мати перед очима, щоб жити так, начеб та людина бачила наше життя, все робити саме так, начеб вона спостерігала за кожним нашим учинком». А радить це, мій Луцілію, Епікур. Приставляє до нас охоронця, наставника, й недаремно: чимало б уникнули ми похибок, якби, готові схибити, знали, що матимемо свідка того вчинку. Тож нехай наша душа має когось такого, кому б виявляла шану, чиїм велінням очищувала б найпотаємніші свої сховки. Щасливий же той, хто здатний вдосконалювати когось не тільки живим спілкуванням, присутністю, а самою думкою про себе - коли інший про нього думає! Щасливий і той, хто так уміє когось поважати, що на один лише спогад про нього наводить лад і порядок у своїй душі! Хто настільки може шанувати іншого - буде й сам у скорому часі шанований. Вибери, скажімо, Катона.

А якщо він видасться тобі надто суворим, то бери за зразок мужа лагіднішої вдачі - Лелія. Одне слово, вибирай того, хто подобався б тобі й способом свого життя, і мовою, і навіть обличчям, у якому віддзеркалюється душа. Сам же собі вказуй на нього - як на опікуна, як на приклад. Кажу-бо: потрібен хтось такий, хто мимоволі б виправляв наші звичаї - криве лиш правилом вирівнюють.

Бувай здоров!



ЛИСТ XII
Сенека вітає свого Луцілія!

Всюди, куди не гляну, бачу докази своєї старості. Якось я побував у своїй підміській садибі і, вгледівши там близький до руїни будинок, поцікавився витратами на його відбудову. Мій управитель відповідає на те, що в цьому не його вина, що він робить усе потрібне; дворище, однак,- старе. А це ж те саме дворище, яке виросло в мене на очах. Що ж то чекає мене, коли й те каміння, при мені закладене, вивітрюється?.. Злий на управителя, хапаюся за перший-ліпший привід до гніву. «Платани ці,- кажу,- явно занедбані: на них же й листочка нема; а галуззя... яке засохле і вузлувате! Які порепані й понурі стовбури! Цього б не трапилось, коли б їх обкопував хтось, поливав».. Він же присягається моїм генієм(1), що робив усе як треба, що не занедбує у своїх обов'язках жодної дрібниці; платани, однак,- старі. А ті дерева (хай це буде між нами) я сам колись садив, сам милувався, як вони в перший лист зодягались... Потім, озирнувшись на двері, я аж скрикнув: «Гей, а це хто такий на порозі? Хто цей недогарок, що наче й справді зібрався на той світ? Звідкіля він тут? Що за радість спроваджувати сюди чужого мерця?» А він на це: «Не впізнаєш мене? Я ж Феліціо, син твого управителя Філосіта, твій улюбленець, якому ти так часто дарував забавки». Що за маячня! Мусив же він ще хлопчиною бути моїм улюбленцем! А тепер... от саме зуби випадають.

Так ось, завдяки моїй підміській садибі, зринає переді мною, куди не гляну, моя старість. Обнімімо ж її, покохаймо! Багата втіхами й вона, якщо лише знаєш, як нею користуватись. Плоди найсмачніші, коли минаються. Дитинство найжаданіше, коли покидає нас. Того, хто заприязнився з вином, найбільше вабить останній келих, який довершує сп'яніння. Свою найбільшу радість усяка насолода відтягує насамкінець. Найприємнішим є вік похилий, який ще не дуже стрімко спішить до небуття. «Певну насолоду, гадаю, знає навіть той вік, що торкнувся вже своєї останньої межі. Замість утіх принаймні втішаємося тим, що не відчуваємо в них жодної потреби. Як солодко усвідомити, що всі пристрасті, впокорені, вже позаду! «Важко, проте,- відмовиш,- мати перед очима образ смерті».- Передусім вона повинна бути перед очима як літньої людини, так і юнака: чей же не викликають нас відси за списком. До того ж ніхто не є вже настільки старим, щоб не мав права сподіватись хоча б ще на один день. А день - це крок життя. Весь наш вік складається з частин. Він містить у собі немов ряд кілець, де кожне мале кільце оточується щораз більшим. Є, отже, кільце, яке обіймає й охоплює всі інші: воно простирається від дня народження аж до останнього дня. Є таке, що замикає дитячі роки. Є й інше, що своїм обводом в'яже ціле дитинство. Потім, є кожен рік зокрема, який містить у собі всі пори; у повторному чергуванні цих пір спливає життя. Місяць оперізується вужчим колом. Найкоротший обіг робить день, але й він іде від початку до кінця -- від сходу й до заходу сонця. Тому Геракліт, якого нарекли Темним за темність його мови, сказав: «Кожен день рівний всякому іншому». Слова, які всяк розуміє по-своєму. Один вважає, що дні рівні між собою годинами, й не помиляється. Бо якщо день - це проміжок часу, що включає двадцять чотири години, то, виходить, що й дні мусять бути рівними: ніч бере собі те, що втрачає день. Інший стверджує, що один день рівний усім іншим дням на підставі подібності: нічого ж такого не буває навіть у найдовший обіг часу, чого б ти не знайшов у межах одного дня - світла й темряви. У чергуванні колових змін, що відбуваються в світі, ці проміжки світла й темряви стають численнішими, а не іншими, хоча кожен з них постійно то коротший, то довший. Тому-то кожен день слід укладати так, немовби він замикав ряд, перетинаючи і довершуючи все життя. Пакувій(2), зробивши собі із Сірії провінцію, перейняв і тамтешні звичаї: щоденно вшановував себе похоронним бенкетом, після якого відносили його до спальні під музику, оплески й оклики гультяїв: Bebiōtai, bebiōtai(3). Не було дня, щоб він не влаштовував собі, скажу так, виносу свого тіла. Так ось те, що він робив, усвідомлюючи свій пересит, робімо й ми, усвідомлюючи свою чесність, і, йдучи на сон, задоволені й веселі, повторюймо:

Вже поза мною життя. Вже відміряно суджену стежку(4) .

Якщо бог додасть до цього ще и завтрашній день(5),- приймімо його, радісні. Бо лише той по-справжньому щасливий і задоволений своєю долею, хто без тривоги виглядає завтрашню днину, хто сказав собі: «Вже поза мною життя», і щоденно встає, наче по новий зиск.

Але мушу згортати й цього листа. «Як це? - здивуєшся.- Так і прийде він до мене без жодного прибутку?» - Не лякайся: дещо приносить він із собою. Але чому «дещо»? - Багато. Бо чи буває щось цінніше, ніж слова, які я доручаю цьому листу донести тобі? «Погано жити в путах необхідності, але жити в тій необхідності немає жодної необхідності».- Запитаєш, чому немає необхідності? Бо звідусіль відкрито нам багато шляхів до свободи, коротких, легких. Завдячуйте провидінню, що ніхто не може бути затриманим при житті. Маємо змогу потоптати навіть саму необхідність.- «Але ж то,- заперечиш мені,- Епікурові слова. Послуговуєшся чужим?» - Що правдиве, те - моє. Буду й надалі наводити тобі Епікура, щоб ті, які, сліпо тримаючись слів, зважають лише на те, хто говорить, а не що говорить, знали: все, бездоганно сказане,- спільне надбання.

Бувай здоров!



ЛИСТ XIII
Сенека вітає свого Луцілія!

Знаю, тобі не позичати мужності: ще й не озброївшись рятівними настановами, що долають усякі знегоди, ти вже готовий був ставити чоло ударам долі, тим паче - опісля, коли зіткнувся з нею і відчув свої сили. А в їхній надійності можна пересвідчитись лише тоді, коли звідусіль грозитимуть незчисленні труднощі, а деколи - й у вічі зазирнуть. Так пізнається справжня мужність, що не підлягає нічиїй владі: вогнем вона випробовується. Не стане до поєдинку сповнений завзяття атлет, який не знає, що таке синці. Лише той, хто відчув на губах смак своєї крові, чиї зуби тріщали під кулаком, хто, підбитий ногою супротивника, витримав його розгонистий тягар, а впавши тілом, не впав духом, хто хоч би скільки разів був повергнутий, стільки ж разів завзятіше схоплювався на ноги,- лише той, кажу, стає до бою з великою надією на перемогу. Отож, аби продовжити наше порівняння, додам: не раз уже фортуна брала гору над тобою, але ти не піддався - вивільнювався з тих лещат і боровся ще хоробріше. Та й не диво: мужність, лиш коли на неї посягають, мужніє. І все-таки, коли вважатимеш за потрібне, запозич у мене ще один спосіб, який може стати тобі у пригоді.

Значно більше, Луцілію, є такого, що нас лякає, аніж направду гнітить: частенько не дійсність, а лиш уява є причиною наших страждань. Не вживаю тут мови стоїків - говоритиму по-простому. Марним, не вартим уваги вважаємо все те, що витискує нам із грудей зітхання та стогони. Але облишмо ті голосні, хоча - бачать боги! - правдиві слова. Одне тобі раджу: не будь нещасним передчасно: біди, що їх жахаєшся, начебто вони ось-ось мали навалитись на тебе, можливо, ніколи й не прийдуть - наразі таки напевно ще не прийшли. Дещо мучить нас більше, ніж повинно б мучити, дещо - скоріше, ніж повинно, а дещо мучить, хоча взагалі не повинно мучити. Або збільшуємо біль, або надумуємо його, або випереджуємо. Щодо першого з наведених тверджень, то тут ще не дійшли згоди, усе ще точиться суперечка, тож наразі відкладемо його. Що, скажімо, я вважатиму легким, ти назвеш його вкрай важким. Знаю таких, хто сміється під бичем, як і таких, хто плаче від поличника. Згодом побачимо, чи все те, що йменуємо стражданням, сильне своєю власною силою чи нашою слабкістю. Наразі ось що прошу: скільки б разів, оточивши тебе, не бідкались над тобою твої близькі - он, мовляв, який нещасний! - ти дослухайся не до того, що чуєш, а до того, що сам відчуваєш; терпляче розваж і себе ж запитай (хто ж бо краще від тебе знає твій стан?): «Чому вони мене оплакують? Чому тремтять, бояться навіть мого доторку, мовби та біда була ще й заразливою? Та чи то дійсно біда, чи більше розголосу про неї?» Ще раз виразно запитай самого себе: «Може, без причини мучуся і згризаю себе, вважаючи бідою те, що насправді й не біда?» - «А звідки,- запитаєш,- знати мені, чи справжні мої страждання, чи надумані?» - Ось тобі щодо цього правило: мучить нас або теперішнє, або майбутнє, або одне й друге нараз. Щодо теперішнього, то судити тут неважко: тільки б тіло твоє було вільне й здорове, тільки б душу не вражала жодна кривда. Тепер подумаймо, що таке майбутнє. Так ось: нинішній день не має з ним жодного зв'язку.- «Але ж воно таки прийде, те майбутнє».- Спочатку поміркуй, чи маєш достатні підстави вважати, що трапиться біда. Здебільшого нас мучать підозріння; піддурює нас та, що звичайно завершує війни, чутка - та, яка ще скоріше покінчує з кожним із нас зокрема. Так воно є, мій Луцілію: ми спішимо піддатися чужій думці; навіть не намагаємося з'ясувати, що, власне, наводить на нас острах, не пробуємо прогнати його з душі, навпаки,- тремтимо й пускаємось навтьоки, наче ті,(1), кого змусила поспіхом покинути табір збита сполоханою чередою курява, або ті, кого нажахала хтозна-ким пущена нісенітниця. Не знаю, чому саме надумані страхи так нас тривожать. А втім, що діється насправді, те має свої окреслені межі. Що ж напливає з невідомості, те заполонює нас домислами, живить таку вигадливу на химерні припущення, скаламучену страхом душу(1). Отож із усіх страхів найшкідливішим, найнепоправнішим є раптовий, сліпий страх: усі інші нехтують думкою, він - розумом. Але поміркуймо над нашим питанням дещо глибше. Хай та чи інша біда справді ймовірна. Та хіба це значить, що вона неминуча? Скільки-то трапляється такого, на що ми ніколи й не сподівалися! Скільки сподіваного так і не збулося! Навіть якщо вона таки прийде, та біда, то що ж то за дивна приємність - смакувати її наперед? Не пізно буде плакати й тоді, коли вона застукає до дверей. А тим часом - сподівайся на краще.(1) Що виграєш? - Час! Чимало може трапитись такого, що стане між тобою і вже цілком близькою небезпекою: вона то затримується, то минає, то звалюється на голову комусь іншому. Іноді пожежа давала вихід для втечі; будинок, розсипаючись у звалище, обережно покладав когось обіч; меч, що вже торкався шиї, знову було вкладено до піхов, а засуджений на смерть переживав свого ката. Та й сама лиха доля не може похвалитися постійністю. Біда, кажу, може прийти, а може й не прийти; а поки її нема, розраховуй на краще. Деколи, хоч не видно жодних ознак, які вістували б лихо, ми їх самі вигадуємо: то якесь двозначне слово тлумачимо в несприятливий для нас спосіб, то перебільшуємо чиюсь образу - думаємо не про те, наскільки хтось розгніваний тією образою, а про те, скільки його гнів може заподіяти нам зла. Одне слово, якщо боятись усього, що може статися, то наше життя втрачає свій сенс, а нещастя - свої межі. Ось тут хай стане тобі в пригоді розсудливість;, тут, зібравши всю силу духу, відкинь навіть очевидний страх, а не зможеш, то вибий пороком порок: надією вгамуй страх. І хоч би якою була певність, що біди, яких боїмося, таки прийдуть, ще певнішим є те, що всі наші страхи можуть розвіятись, а сподівання - одурити нас. Отож клади на вагу і страхи, й сподівання; коли не бачитимеш ясно, що переважає,- вирішуй на свою користь: вір у те, що миліше тобі»«,Якщо страх набере більше голосів, ти все-таки схиляйся до сподіванки, а тривоги - відкинь. Подумай, як багато людей, хоч і не знають ніякої біди, хоч не грозить вона їм ні завтра, ні післязавтра, мучаться, не знаходять собі місця! І справді, варто лише підштовхнути когось, уже він не зупиниться, не гляне тверезо на свій страх. Ніхто не скаже: «Стривай! Таж цю чутку міг понести якийсь пустомолот! Сам же й придумав або повірив подібному до себе!» Мов листя за вітром, так ми пориваємося за чутками, лякаємося чогось сумнівного, мовби то було щось очевидне, і настільки втрачаємо відчуття міри, що й тінь підозри обертається для нас жахом.

А зрештою мені соромно вести з тобою таку бесіду й частувати тебе подібними ліками. Хтось там потішає себе: «Може, цього й не трапиться». А ти кажи так: «А що, коли трапиться? Побачимо, хто візьме гору. Можливо, це піде мені на користь, і ця смерть прославить моє життя». Цикута(2) звеличила Сократа. Вибий із правиці Катона меч, яким він виборов для себе свободу,-- і ти віднімеш у нього найкращу частку його слави. Щось надто довго я тебе вмовляю, хоч ти потребуєш не вмовляння, а лиш нагадування. Стежка, якою тебе проваджу, не розбігається з тією, що її призначила тобі сама природа: ти народжений для того, аби здійснювати настанови, про які мовиться. От і примножуй, поліпшуй своє природне багатство.

Щоб закінчити листа, прикладу свою печатку - доручу передати тобі ще якийсь небуденний вислів. «Глупота ще й тим нещасна, що постійно починає жити». Добре подумай, найкращий з-поміж людей Луцілію, що означають ті слова, і зрозумієш, наскільки нікчемною є легковажність тих, хто щодня закладає підвалини нового життя, хто й на порозі смерті снує якісь задуми. Глянь на кожного зокрема - побачиш старців, які, відклавши геть усе, готуються до державних посад, до подорожей, до торгових справ. А що буває ганебнішим, аніж старець, який починає жити?.. Я не додав би імені того, хто сказав ті слова, якби вони не були дещо рідше вживані, ніж інші, загальновідомі висловлювання Епікура, що їх і хвалити люблю, і присвоювати собі дозволяю.

Бувай здоров!



ЛИСТ XIV
Сенека вітає свого Луцілія!

Погоджуюся: вже від природи нам притаманна любов до свого тіла; весь час охороняємо його - теж погоджуюся. Не заперечую, що його треба плекати, але щоб служити йому - те заперечу. Для багатьох стане слугою той, хто слугуватиме своєму тілу, хто буде надто трястися над ним і все підпорядковуватиме лише йому. Ми ж повинні поводитись не так, начебто жили заради тіла, а так, начеб не могли жити без нього. Надмірна любов до тіла непокоїть нас різними страхами, пригнічує турботами, наражає на приниження. Хто надто дорожить своїм тілом, той дешево цінить чесність. Дбаймо про тіло якнайпильніше, але, коли того вимагатиме чи то розум, чи гідність, чи обов'язок, то не завагаймося кинути його у вогонь.

А тим часом, наскільки це можливо, уникаймо не лише небезпек, але й найменших невигод, подавшись у затишок, не забуваймо думати над тим, у який спосіб можна розвіяти наші страхи. А вони, якщо не помиляюсь, бувають троякі: боїмося вбогості, боїмося хвороб, боїмося насильства з боку тих, у кого більша влада. Та з усього названого ніщо нас так не вражає, як чужа могутність, що висне над нами, мов та скеля. Вона звалюється на нас із великим гуркотом та заколотом. Зате природні лиха, про які я згадав,- убогість і хвороба - наближаються тихою ходою і не наганяють страху нам у душу ні крізь наші вуха, ані крізь очі. У третього лиха - пишний супровід. Воно виступає у брязкоті заліза, в полум'ї смолоскипів, у дзвоні ланцюгів, у гарчанні готових кинутись на людські нутрощі хижаків. То хіба не спливуть тут на думку і в'язниці, й хрести, й диби, й гаки, й паля, що, пройнявши людину, вістрям виходить їй через рот, і скеровані врізнобіч, аби розірвати людське тіло, колісниці, й намочена в смолі, зшита з палахтливої тканини туніка,- одне слово, всі можливі винаходи жорстокості(1). То чи варто дивуватися, що найбільший жах охоплює людину саме перед тією багатоликою, оснащеною такими грізними засобами напастю? Як ото кат, що більше виставить нелюдських знарядь, то більшого осягає,- бо ж навіть самий їх вигляд ламає того, хто б міг витерпіти спричинені ними муки,- так і з усіх загроз найуспішніше пригнічує і поневолює нашу душу саме та, котрій є що показати. Нітрохи не менші й інші біди - кажу про голод і спрагу, про нагноювання у грудях і гарячку, що випалює самі нутрощі,- але вони приховані, не мають чим погрожувати, їм нічого виставляти напоказ. Що ж до згаданої напасті, то тут, як у великій війні: все вирішує сам вигляд та широта приготування.

Тож намагаймось утриматися від будь-якої неприязні. Інколи потрібно остерігатися простолюду; іноді,- якщо державний лад віддає майже всю владу в руки сенату,- найвпливовіших у ньому людей; а часом - кожного з тих, хто покликаний здійснювати владу над самим же народом. Усіх їх зробити своїми друзями - справа нелегка; достатньо, щоб вони не були тобі ворогами. Тому-то мудрець ніколи не викликатиме гніву можновладців, навіть уникатиме його, як мореплавець - негоди. Прямуючи до Сіцілії(2), ти переплив протоку. Необачний керманич, злегковаживши погрозами південного вітру (а це ж він, той вітер, збурює Сіцілійське море(3), запінює його вирами), завертає не до лівого берега, а пливе вздовж того, де піниться

крутежами Харібда. Але котрий обережний, той розпитає досвідчених, що знають місця, де там яка течія, яку погоду віщують хмари, і тримається оподаль від тих горезвісних своїми водокрутами берегів. Те саме робить мудрець: уникає небезпечних можновладців, але передусім дбає про те, щоб уникати їх непомітно. Безпека, власне, в якійсь мірі й полягає в тому, що шукати її треба не навпрямець, не відкрито: тікати від чогось - значить його засуджувати. То як же нам забезпечитись од простолюду? І Насамперед - не жадаймо того, чого й люд жадає: суперництво не веде до злагоди. Потім - не володіймо нічим таким, що заздрісник міг би вирвати у нас з великою для себе користю. Хай на твоєму тілі буде якомога менше здобичі для напасника. Ніхто- принаймі мало хто,- не проливає людську кров заради самої крові. Довкіл набагато більше зависників, аніж ненависників. Голяка і розбійник не чіпає. Вбогому затишно навіть на небезпечній дорозі(4). Врешті, за давньою настановою, треба уникати трьох речей: ненависті, заздрості, зневаги. Як цього домогтися? Одна лише мудрість покаже стежку. Тут нелегко дотримати міри: слід остерігатися, щоб, тікаючи від заздрості, не здобутися на зневагу; а не бажаючи взяти когось під ноги,- не видатися таким, що й народжений для того, аби його топтали. У багатьох не бракувало причин для страхів через те, що вони самі могли бути острахом для інших. Тримаймось, отже, осторонь: зневага й заздрість - однаково шкідливі. Значить, філософія має бути нашим сховком. Не кажу вже для добрих, але й для тих людей, котрі ще не пройнялися злом, вона - мов знак святості. Красномовність у суспільних справах, як і будь-яка інша, покликана збуджувати пристрасті люду, має своїх ворогів. Філософія, навпаки, лагідна, віддана своїй справі, тому й не може викликати зневагу, її шанують люди різних занять, навіть найгірші з них. Зіпсуття ніколи не набере аж такої сили, ніколи так не озброїться у змові проти всіх чеснот, щоб ім'я філософії перестало бути шанованим і священним. А втім, самою філософією треба займатися спокійно і скромно.- «Як це так? - запитаєш.- На твою думку, скромно віддавався філософії Катон, що самою своєю промовою у сенаті приборкав громадянську війну? Катон, який сам-один кинувся між війська двох розлютованих вождів(5), Катон, який став водночас і проти Помпея, і проти Цезаря, хоч усі інші римляни нападали то на одного з них, то на другого?» - Можна б іще посперечатися, чи варто було мудрецеві втручатися тоді у суспільні справи.- «Чого домагаєшся, Марку Катоне? Таж не про свободу йдеться: її давно вже не стало. Питання лиш у тому, кого матиме своїм повелителем Рим - Помпея чи Цезаря. А що тобі до тієї суперечки? Ні одна, ні друга сторона не є твоєю: мова лише про вибір повелителя. То яка тобі різниця, хто візьме гору? Може перемогти кращий, але хто б із тих двох не переміг, той таки напевно не буде зразком чесноти».-/Я торкнувся лиш тієї ролі, яку Катон відіграв уже наостанку. Але й попередні роки були не з тих, які давали б можливість мудрецеві займатися справами республіки, що стала здобиччю грабіжників. На що ж інше, окрім вигуків та гнівних слів, міг спромогтися Катон, коли люд, ухопивши його, тягнув, обпльованого, геть за межі форуму, чи коли прямо таки з сенату його вели до в'язниці(8)?.. Потім ми ще повернемося до того, чи мудрецеві слід займатися державними справами. А тим часом відсилаю тебе до стоїків, які, відсторонені від суспільних справ, усе ж нічим не ображали тих, хто при владі, а лиш відійшли, аби вдосконалювати своє життя і створювати правові засади для людського роду. Мудрець не порушуватиме усталених звичаїв, не привертатиме загальної уваги небувалим способом життя.- «То що? Варто триматись тієї засади - і буду в безпеці?» - Не можу тобі обіцяти цього у більшій мірі, аніж поміркованій людині обіцяю здоров'я. Трапляється, що й у затоці тоне корабель,- що вже казати про відкрите море! Наскільки ймовірніші небезпеки для того, хто постійно в дії, у напрузі, якщо й дозвілля не захищає від пригод? Гинуть іноді й невинні (хто перечитиме?), але винні - таки частіше. Мистецтвом бою володів той, кого й крізь панцир досягло вістря. Взагалі ж, розумний бере до уваги задум, а не наслідок. Початок залежить від нас; щодо завершення вирішує фортуна, але над собою я не визнаю її суду.- «Все ж вона чимало може нашкодити, чималою бідою вдарити!» - Розбійник, порішивши мене, буде моїм убивцею, а не суддею. Ти вже сягаєш рукою по щоденний прибуток. Нині платитиму тобі золотом. А що мова зайшла про золото, то ось тобі порада, як домогтися того, щоб і користуватись, і володіти ним ти міг любіше. «Той найбільше втішається багатством, хто найменше відчуває в ньому потребу». Поцікавишся, чиї то слова? Я вже звик (знай мою щирість) хвалити чуже: це слова Епікура, або Метродора, або ще когось із тієї майстерні. Та хіба так важливо, хто сказав? Усім сказав. Хто відчуває потребу в багатстві, той боїться за нього. Хто тремтить над своїм майном, той не може втішатися ним, а хто прагне ще й додавати що-небудь до нього, той, пам'ятаючи про відсотки, забуває з нього користати: отримує рахунки, вичовгує торгову площу, гортає календар - із господаря стає управителем.

Бувай здоров!



ЛИСТ XV
Сенека вітає свого Луцілія!

Був у наших предків, ще й нині не занедбаний, звичай починати листа словами: «Якщо ти здоровий, то добре; я - здоровий». Ми ж із повним правом могли б казати: «Якщо ти присвячуєшся філософії, то добре». В ній-бо - справжнє здоров'я; без неї - хвора душа. Та навіть тіло, хоч як його зміцни, то це - міць божевільного або нестямного. Тому дбай передусім про те перше, справжнє здоров'я, а потім - це вже недорого коштуватиме - повертайся до другого, якщо дійсно хочеш бути здоровим. Безглузде, мій Луцілію, те заняття, та й не личить воно освіченій людині - плекання м'язів рук, укріплення шиї, зміцнення боків. Хоч як відгодовуй себе, хоч як обростай м'язами, однак ніколи ні вагою, ані силами не дорівняєш добірному бикові. А ще зваж на те, що надмірна вага тіла пригнічує дух, позбавляє його рухливості. Тому, як тільки можеш, обмежуй своє тіло, вивільнюючи місце для духу. Скільки-то клопотів у тих, хто завзято плекає своє тіло! Передусім виснажливі вправи, від яких наші душевні сили наче вичерпуються,- ми неспроможні зосередитись на тонших заняттях. Крім того, великий надмір поживи притуплює розум. Подумай, врешті, про тих найнижчої проби рабів, про тих горе-наставників, які проводять час між олією та вином(1), людей, які задоволені днем лише тоді, коли добре спітніли, коли замість того, що стекло з них потом, вони влили у своє порожнє нутро черговий, ще місткіший кухоль напою. Але ж пити і спливати потом - заняття хворих на живіт!

А тим часом є легкі й короткочасні вправи, які одразу ж роблять тіло пружним, а крім того,- на це слід особливо зважити - заощаджують час. Можна, скажімо, бігати, рухати руками з якимсь тягарем, стрибати, чи то піднімаючи тіло вгору, чи посилаючи його вперед, можна й підстрибувати, так би мовити, на зразок саліїв(2), або, кажучи по-простому, валіїв(3). От і вибирай будь-яку з цих вправ, яка з часом стане для тебе легкою і звичною. Але, що б ти не робив, якнайскоріше повертайся від тіла до душі. її вправляй і днями, й ночами. Не треба великих затрат, щоб її живити. А ще, коли вправляєш душу, на заваді не стане ні холод, ні спека, ні сама старість. Дбай же про те своє майно, що з віком стає не гіршим, а кращим. Не велю тобі, одначе, повсякчас хилитися над книжкою чи табличками: душі теж потрібно дати якусь перерву. Але не з тим, щоб вона розслабилась, а лише перепочила. Прогулянка на лектиці, до речі, й тіло тобі розрухає, і заняттям не перешкодить: можеш читати, можеш диктувати, можеш розмовляти, слухати. Та й піша прогулянка не заважає тобі віддатись будь-якому з тих занять.

Не раджу тобі нехтувати напруженням голосу. Липі не піднімай його, а потім не понижуй ступенями й визначеними ладами. А може, хочеш оволодіти ще й мистецтвом прогулянки? Тоді довірся тим, кого голод спонукав до чудернацьких наук: один із них розмірюватиме твій крок, інший приглядатиметься, як під час їжі рухаються твої щелепи, одне слово, настільки просунуться ті наставники, наскільки потуратимеш їхньому зухвальству своєю терпеливістю та легковір'ям.- «То що? Виходить,' починати треба з крику, з найбільшого напруження голосу?» - У стан збудження входимо поступово, і це настільки природно, що й при сварці спочатку перекидаються словами, а тоді вже починають галасувати. Ніхто ж бо, тільки-но розкривши рота, не закликає у свідки римський народ. Тож висловлюй своє обурення відповідно до душевного пориву: то бурхливіше, то погідніше, наскільки тебе спонукає сила твого голосу. Коли ж переходитимеш до природного його звучання, то хай влягається він помірно й скромно, а не падає раптово, обриваючись. Хай прямує, так би мовити, Серединною стежкою, а не розгулює по-простацькому, за звичаєм неуків. Одне слово, докладай зусиль не для того, щоб удосконалювати голос, а щоб голосом удосконалювати слухачів.

Так я звільнив тебе від чималого тягаря. До того добродійства матимеш іще й грецький даруночок. Ось тобі чудова настанова: «Життя нерозумних людей безпросвітне і сповнене страху, бо все воно поривається у майбутнє».- Хочеш знати, чиї то слова? Того самого, кому належать попередні. Ну, а про яких нерозумних, гадаєш, іде мова? Про Бабу? Про Ісіона(4)?.. Помиляєшся: про нас же йдеться - про тих, кого сліпа жадоба стрімголов жене навздогін за шкідливими, бо вочевидь нездатні наситити нас, речами про тих, хто давно б уже вдовольнився, якби взагалі був спроможний вдовольнитися чимось, про тих, хто й гадки не має, як приємно нічого не прагнути, хто й не підозрює, яка то розкіш,- будучи повністю задоволеним достатнім для прожитку, ні в чому не залежати від фортуни. Тож хоча б іноді подумай, мій Луцілію, як багато ти вже осягнув. А коли побачиш, скільки людей тебе випереджує, то озирнись, аби глянути й на тих, хто за тобою(5). І, якщо хочеш бути вдячний богам і своєму життю, зваж на те, яку велику юрбу ти залишив позаду. А що тобі інші? Ти ж себе самого випередив! Поклади межу, поза яку, навіть коли б міг, не захочеш ступити. Ось тоді й розпрощаєшся з усіма тими підступними насолодами, яких краще сподіватись, ніж їх осягнути. Бо й справді, коли б у них було щось тривке, то ними хоч інколи можна б насититись, але вони, скільки з них не черпай, лише розпалюють спрагу. Тож геть усі ті пишні приготування! Та й пощо маю жадати від фортуни, щоб дала те, що готує мені непевний жереб у майбутньому, якщо можу зажадати від себе самого - не мати взагалі ніяких жадань? І чого тут жадати?.. Чи візьмусь до нагромадження, забувши про марноту людського життя?.. Та ось же він, останній день! Ну, хай не останній - поряд з останнім.

Бувай здоров!



ЛИСТ XVI
Сенека вітає свого Луцілія!

Знаю, Луцілію, ти не сумніваєшся в тому, що ніхто не може жити блаженно, ба, принаймні стерпно, коли не оволодіватиме мудрістю, як і в тому, що довершена мудрість забезпечує блаженне життя, а її початки - стерпне. Але й те, що не викликає в тебе сумнівів, потрібно зміцнювати щоденними роздумами, глибше вкарбовувати в душу. Важче дотримуватися гарних намірів, аніж просто ставити їх перед собою. У наполегливих, постійних заняттях мусимо гартувати свій дух, поки добра воля не стане, врешті, доброзвичайністю. Втім, ти вже не

потребуєш моїх довгих повчань та доказів. Я ж бачу, як багато ти осягнув. Знаю, звідки походить те, що пишеш: воно не надумане, не прикрашене. А попри те скажу відверто, що думаю: я покладаю надію на тебе, але ще не впевнений у тобі. Хотів би, щоб і ти чинив так само: чи маєш підстави ось так нашвидку, без вагань повірити собі? Глибоко зазирни сам у себе, приглянься з усіх боків, добре з'ясуй кожну подробицю, але передусім те, в чому ти домігся успіхів: у філософії чи в самому житті. Бо ж філософія - не таке собі, для людної площі вигадане штукарство; не у словах - у ділі її вияв. Та й не з тим до неї звертаються, аби мило провести день, аби не нудьгувалось на дозвіллі. Ні! Філософія ліпить, вивершує нашу душу, впорядковує життя, керує нашими діями, вказує, чим треба займатися, що - відкинути; сидить за кермом і дбає, щоб не пливли наосліп ті, хто шукає дороги серед непевних хвиль. Занедбавши її, ніхто б не міг жити без ляку, без турбот. Нема ж години, з якою б не траплялося безліч такого, що вимагає поради. А хіба не філософія - перша порадниця? Дехто скаже: «Що мені з тієї філософії, коли існує приречення(1)? Яка з неї користь, коли всім керує божество? Чим вона допоможе, коли повеліває випадок? Адже призначеного не зміниш, а на невизначене й засобу нема. Отож, або заздалегідь передбачивши мої наміри, божество вирішило за мене, що маю робити, або випадковість просто посміється з мого наміру».- Хай якесь одне з цих міркувань буде справедливим, хай навіть усі,- філософії, Луцілію, не можемо занедбувати. Чи то приречення в'яже нас своїм невблаганним законом, чи все довкіл установлено на розсуд божества, а чи випадок безладно обертає людськими справами,- нашим захистом повинна бути філософія. Вона закликатиме, щоб ми корились божеству, щоб ставили чоло фортуні; вона навчить тебе йти за божеством, перетерпіти будь-який випадок. Але тут не пора міркувати над тим, на що може спромогтись людина, коли при владі стає провидіння, чи коли ряд приречень тягне її, опутавши ланцюгом, або ж коли гору бере щось раптове, несподіване,- ще раз повертаючись до сказаного, прошу й закликаю тебе: не дозволь, щоб ослабнув, охолов твій душевний порив! Підтримай його, доклади зусиль, щоб той порив став звичним станом твоєї душі!

Але, наскільки знаю тебе, ти вже від початку озираєш цей лист, аби побачити, з яким дарунком він прийшов до тебе. Пошукай - знайдеш. Тим разом теж не подивую тебе щедрістю: все ще з чужого черпаю. Але чому з чужого? Все, що гарно сказане, з чиїх уст не пішло б воно,- також моє. От хоча б такі Епікурові слова: «Якщо житимеш, пристосовуючись до природи, то ніколи не будеш убогим, а якщо до людської думки, то ніколи не будеш багатим». Адже природа потребує незначного, людська думка - незмірного. Хай ти посядеш усе те, чим володіло безліч вельмож, хай фортуна вивершить твоє майно далеко за досяжну для приватної людини межу, хай осипле тебе золотом, зодягне у пурпур, хай осягнеш з її сприянням такої заможності й пишноти, що геть усю землю встелиш мармуром і не лише володітимеш таким багатством, а й топтатимеш його; хай на додачу придбаєш іще статуї, картини й усе інше, що кожне мистецтво прагне витворити для чужої розкоші,- все це лише навчить тебе жадати ще чогось більшого. Природні бажання мають свої межі; котрі ж од хибної думки, ті не мають на чому зупинитися: хибне не має межі. Хто йде дорогою, той до чогось таки дійде; блуд - нескінченний. Тому облиш марноту. А коли хочеш знати, чи твоє бажання природне, чи сліпе, то поміркуй, чи може воно на чомусь зупинитися. Якщо, чимало дороги пройшовши, побачиш, що до мети ще й оком не сягнути, то знай: твоє бажання - неприродне.

Бувай здоров!



ЛИСТ XVII
Сенека вітає свого Луцілія!

Облиш усе це, коли ти розумний, чи то пак аби бути розумним, облиш і щодуху, щосили змагай до свого вдосконалення. Якщо тебе щось стримує, то розв'яжи ті пута або розітни.- «Загаюють мене,- кажеш,- домашні справи: хочу владнати їх так, аби згодом, коли нічого не робитиму, не відчувати жодного нестатку, аби вбогість не була тягарем для мене, а я - для когось іншого».- Коли отак говориш, то, здається мені, ти ще не знаєш до кінця ні сили, ані могутності того добра, яке маєш на думці. Саму її суть - наскільки філософія помічна - ти вгледів, а от щодо її частин, то ти ще не володієш тонким їх баченням, не знаєш, як вона сприяє на кожному кроці, яку допомогу - вдамся тут до слів Ціцерона - вона подає і в чомусь найбільшому, та й до дрібниць опуститись не відмовиться. Повір мені й звернись до неї як до порадниці. Вона переконає тебе не хилитися над рахівницею. Ти ж саме того домагаєшся, саме через те відтягуєш заняття філософією, щоб не лякатися вбогості. А що, коли її треба шукати? Скільком же якраз багатство стало перешкодою на шляху до філософії! Вбогість вільна, безпечна. Озветься бойова сурма - бідняк знає, що кличуть не його; закричать про повінь - він озирається, як утекти з душею, а не хапається рятувати майно; треба податись у море - не повниться галасом гавань, не гуде побережжя під ногами тих, хто супроводжує одну лиш людину; його не оточує юрба прислужників, котрих нагодували б хіба щедрі врожаї заморських країв. Неважко заспокоїти декілька невибагливих шлунків, для яких головне - наповнитись. Голод коштує недорого; примхливий пересит - аж надто дорого. Для вбогості достатньо задовольнити бажання даної хвилини.

То чому ж відмовляєшся зробити своєю приятелькою ту, чиї звичаї наслідує здоровий глуздом багач(2)? Якщо хочеш подарувати своїй душі дозвілля, то мусиш бути або вбогим, або подібним до вбогого. Жодне заняття, хоч як завзято йому віддавайся, не стане помічним, коли не навчишся скромності. А скромність - це добровільна вбогість. Тож облиш, кажу, ті відмовки: «Ще я не придбав достатнього. От коли матиму, нарешті, скільки треба, тоді й порину у філософію».- Але ж набувати потрібно передусім те, що ти відкладаєш; що думаєш придбати наостанку, з того, власне, слід починати.- «Маю намір,- кажеш,- забезпечити себе засобами для життя».- У такому разі навчися, що маєш приготовляти. Бо коли тобі щось перешкоджає добре жити, то добре померти таки ніщо не перешкоджає. Ні вбогість, ані нужда не повинні,- бо нема й причин на те,- відволікати нас од філософії. Хто прямує до неї, той повинен стійко переносити навіть голод. Голодували ж і ті, кому доводилось витримувати облогу; вони не очікували за свою терпеливість іншої нагороди, окрім однієї: не потрапити під владу ворога. Наскільки величнішим є те, що нам обіцяє філософія: довічна свобода, ні тіні страху чи то перед людьми, чи перед божеством! Це варте зусиль, щоб його осягти, навіть коли падатимеш від виснаження. Війська, бувало, знаходили в собі стійкість перетерпіти будь-які нестатки, живилися корінчиками трав, піддурюючи голод гидкою їжею, що її й згадувати негоже і все це заради держави, до того ж - найбільше подивуєшся - чужої держави. То чи хтось завагається перетерпіти вбогість, щоб звільнити від божевілля душу? Тож нема потреби набувати щось заздалегідь: до філософії можна дійти, не взявши на дорогу приділеного паю. Чи не так? А ти ось, лишень коли матимеш усе, тоді щойно захочеш мати ще й мудрість, аби була вона ще одним, останнім засобом для життя, так би мовити, в додачу до всього іншого? Тому-то, якщо в тебе вже є якесь майно (звідкіля тобі знати, чи не маєш уже й надміру?), займись філософією негайно, а якщо й нема його, то все одно займись саме нею - передусім.- «Але ж мені бракуватиме найнеобхіднішого».- По-перше, найнеобхіднішого ніяк не забракне, бо природа потребує дуже мало, а мудрець стосується до природи. Та припустімо, забракне найнеобхіднішого, тоді він покине життя і перестане бути тягарем для себе. А якщо в нього залишиться хоча б що-небудь, хай крихта для підтримання життя, він і ту крихту вважатиме добром і, не турбуючись, не клопочучись нічим, окрім необхідного, віддавши належне шлункові й плечам, весело і безжурно сміятиметься над заняттями вельмож, над їхніми перегонами за багатством; він скаже: «Що ж це ти сам себе відкладаєш далеко на потім! Очікуєш зиску від позички, прибутку від товарів чи, можливо, заповіту багатого старця, аби відразу розбагатіти? Мудрість - мовби заступниця багатства: дає тобі все те, що водночас робить непотрібним для тебе». Але ті слова - для інших, адже ти ближчий до заможних. Коли б не нинішній вік, ти вважався б аж надто маєтним. А втім, що достатньо,- те достатньо для кожного віку.

На тому можна б і закінчити листа, але я, бач, сам зіпсував тебе. Парфянських володарів ніхто не може вітати без подарунка; з тобою ж я попрощатися без подарунка не можу. Що ж тут робити? Позичу в Епікура: «Для багатьох нагромадження майна ставало лиш переміною, а не кінцем нещасть». Та й що тут дивного? Це ж не в речах, що довкола нас, а в самій душі людини. Чим обтяжувала нас бідність, тим самим обтяжуватиме й багатство. Як ото з хворим: немає ніякісінького значення, на якому ліжку - дерев'яному чи золотому - він лежатиме (куди його не покладеш, при ньому буде невідступна болячка), так само з хворою душею: хай у багатстві вона, хай у вбогості, її вада - завжди при ній.

Бувай здоров!



ЛИСТ XVIII
Сенека вітає свого Луцілія!

Ось і грудень, місяць, коли місто - мов той вулик: силою закону попущено віжки для розкоші та насолод. Усе дзвенить, аж одлунює розмахом непомірних приготувань. Начебто Сатурналії(1) чимсь одрізняються від буднів: різниця затерлась настільки, що ледве чи помиляється той, хто сказав: «Колись грудень тривав лишень місяць, а тепер - цілий рік». Якби ти був побіч мене, то я б охоче з тобою порадився, що, на твою думку, слід робити: взагалі не порушувати своїх щоденних занять чи, може,- аби не кидати виклик загальноприйнятому,- відклавши тогу(2), веселіше братися до наїдків та напоїв? Те, що колись робили звичайно тільки при заколотах, у важку для держави пору,- кажу про зміну одягу,- нині те робимо заради насолод та при святкових днях. Наскільки знаю тебе, ти б не хотів, ставши суддею в тій справі, ні того, щоб ми в усьому були подібні до заряснілого гостроверхими шапками простолюду, ані того, щоб усім од нього відрізнялись. Але саме в ці дні треба якнайсуворіше повеліти душі, щоб вона одна утрималася від насолод, і то, кажу, якраз у той час, коли розкошує геть-чисто весь люд. Ось це і є найочевидніший доказ її стійкості - коли ні сама вона не тягнеться до насолод, ані не піддається їхній знадливій спокусі. Потрібно чимало витримки, аби серед сп'янілої аж до блювання юрби не просякнути вином; але треба й не меншої поміркованості, щоб, не вирізняючись, не протиставляючи себе іншим, усе ж не змішуватися з ними,- робити те ж саме, що всі, але не так само, як усі. Святкову днину можна провести, й не віддаючись розкоші.

А втім, мені так уже сподобалося брати на пробу стійкість твоєї душі, що, йдучи за порадою видатних мужів, пораджу й від себе: добери кілька днів, коли вдовольнятимешся найскупішою і найдешевшою їжею, найпростішим, найжорсткішим одягом, аби, врешті, сказати самому собі: «Ось цього, власне, я боявся?» Серед нічим не охмареної безпеки хай готується душа до труднощів; серед щедрот фортуни хай гартує себе до її жорстоких кривд. Воїн і під час миру виснажується в походах, насипає оборонні вали, хоч ніде нема жодного ворога, спливає потом за непотрібною працею, щоб не забракло сил, коли та праця буде необхідною. Не хочеш, аби хтось затремтів у самій дії,- загартовуй його, поки ще не дійшло до дії. Так чинили ті, котрі, місяцями наслідуючи вбогих, сягнули межі нестатків, щоб уже ніколи не лякатись того, з чим неодноразово стикалися. Однак не думай, що маю тут на увазі Тімонові(3) обіди, жебрацькі комірчини та всякі інші забави знудьгованих переситом багачів. Хай насправді будуть у тебе і тверде ліжко, й грубий, як у простого воїна, плащ, і черствий чорний хліб. Ось у такий спосіб намагайся прожити три-чотири дні або й більше. Але щоб це були не пустощі, а випробування. Тоді-то, повір мені, Луцілію, ти радітимеш, наситившись за якихось там два аси(4); тоді-то зрозумієш, що спокою не треба випрошувати й у фортуни: те, що не виходить за межі необхідного, вона подає й тоді, коли розгнівана. І все ж не думай, що ти зробив би щось незвичайне: зробиш те, що роблять тисячі рабів, тисячі й тисячі бідняків. Інша річ (тут - твоя заслуга) - ти робитимеш це без примусу, і тобі завжди буде легко переносити те зло, яке ти сам колись випробував. На опудалі вправляймося(5)! Щоб доля не застукала нас ізненацька, подружімося з убогістю. Знаючи, що не так уже важко перебувати в убогості, спокійніші будемо в багатстві. Та й сам речник насолоди Епікур у визначенні лиш ледь-ледь заспокоював голод, аби побачити, чи від того втратить щось повна, вивершена насолода; якщо так, то скільки втратить і чи гідна та втрата, щоб її поповнювати великим зусиллям. Про це, власне, й говорить він у листах до Полісна, писаних за архонтства Харіна(6); пишається тим, що на свій прожиток він витратив не цілого аса, тимчасом як Метродорові, який домігся менших успіхів, знадобився таки цілий ас.- «Гадаєш, при такому харчуванні може йти мова про ситість?» - Авжеж. Навіть про насолоду. Лиш не про ту, що пурхає, тікає і весь час вимагає нової поживи,- про стійку та певну. Звісно, не дуже-то солодко попивати воду, сьорбати крупник та жувати кусень ячмінного хліба. Але вершина насолоди якраз у тому, що ти можеш черпати насолоду навіть у такій простій поживі; у тому, що ти обмежив себе тим, чого не відніме фортуна, хоч би як на тебе заповзялася. Таж навіть в'язням подають щедріший обід. Навіть тих, кого засуджено до смертної кари, кат живить не так скупо. То які ж треба мати душевні сили, щоб самовільно дійти до того, що не грозить навіть засудженим на смерть! Ось що значить випередити удар долі! Тож пора, мій Луцілію, наслідувати звичай мудрих людей. Вибери якісь окреслені дні, коли, відклавши справи, вдовольнятимешся найнеобхіднішим. Пора зазнайомитися з убогістю:

Зважся багатства, мій гостю, зневажити - й гідністю будеш

Рівний із богом самим!..(7)

І справді, гідним божества може бути лише той, хто зневажив багатства. Але я не забороняю тобі володіти багатством, я лише хочу домогтися того, щоб ти, володіючи, не тремтів над ним. А цього можна домогтися лише тоді, коли ти сам себе переконаєш у тому, що й без них житимеш щасливо, коли сприйматимеш їх як щось минуще.

Та пора згортати листа.- «Стривай,- скажеш,- не забудь спочатку віддати те, що винен». Відішлю тебе до Епікура; він знову сплатить тобі мій борг: «Надмірний гнів породжує нестяму». Ти, я певен, оціниш велику правду тих слів, адже у тебе був і слуга, й ворог. До будь-кого можна запалати гнівом: він же виникає як з любові, так і з ненависті; як серед поважних справ, так і під час забави та жартів. Щодо сили гніву, то вона залежить не від причини, яка його породила, а від душі, яка його сприйняла. Так і вогонь: важливо не те, який він великий, а те, на який грунт потрапив. Непроникній брилі нічого не вдіє високе полум'я, а сухе й палке хмиззя навіть од іскринки запалахтить пожежею. Так воно є, мій Луцілію: великий гнів закінчується шалом. Тому й слід уникати гніву, і не тільки задля поміркованості - задля здоров'я.

Бувай здоров!



ЛИСТ XIX
Сенека вітає свого Луцілія!

Аж підстрибну, бува, з радості, коли отримую твої листи. Вони сповнюють мене доброю надією: бачу в них не одну лиш обіцянку, а запоруку твого вдосконалення. Не звертай же з тієї стежки, на яку ти ступив, прошу тебе, благаю. Про що ж іще радше я міг би просити друга, як не про нього самого? Якщо можеш, то ухились від тих клопітких занять, якщо ні - вирвися. Хіба мало розтрачено часу? Почнімо хоча б у старості збиратися в дорогу! Що тут ганебного? Прожили серед хвиль, то хоч умрімо в гавані. Але я не раджу тобі шукати слави у дозвіллі: ним ні похвалятись не треба, ані його приховувати. Ніколи, хоч як засуджую безум людського роду, ніколи б я не посмів загнати тебе в якийсь глухий сховок, одгородити від людей забуттям. Живи так, щоб твоє дозвілля було на видноті, але не вражало очей. Нехай ті, хто тільки-но почав снувати свої задуми, вирішують, чи варто їм провести життя в невідомості. Ти вже не маєш на це права: сила твого хисту, вишуканість письма, непересічність твоїх дружніх зв'язків - усе це вивело тебе на широкий простір. Хоч би як глибоко ти поринув у самотність, у яку нору б не забився,- тебе виявить те, що ти зробив досі. Тобі вже не вдасться побути у темряві: хоч би куди ти тікав, колишня твоя слава принаймні відблиском поспішить за тобою. Але спокій ти можеш здобути для себе, не наражаючись на чиюсь ненависть, не роз'ятрюючи душу докорами, не пригнічуючи тугою. Бо чи є щось таке, що, на твою думку, ти покидав би нерадо, проти своєї волі? Твої клієнти? Але ж вони не так до тебе, як до того, що очікують від тебе, прив'язані. Можливо, друзі? Дружби вони прагнули колись, тепер - зиску. Змінять, скажімо, свої заповіти одинокі старці - і всі, хто щодня приходив до них з вітанням, перемандрують до інших порогів. Велике дешево не обходиться. Зваж, чи волієш відмовитися від себе самого, чи від якоїсь із своїх справ. О, якби ти й постарітися міг, не переступаючи тих скромних меж, у яких тобі було суджено народитися! Якби доля не підняла тебе так високо! Якби!.. Але те раптове щастя віднесло тебе далеко; твоєму зорові вже не досяжні обрії здорового життя: їх заступила провінція, прокураторство і все, що з цим пов'язане. А далі тебе підхоплять ще почесніші обов'язки; за ними - ще якісь інші, й так - без кінця. Який із цього вихід? А що ж тут озиратися? Гадаєш, настане пора, коли ти, врешті, не матимеш чого жадати? Ніколи того не станеться! Подібно до низки причин, з яких, як ми кажемо, сплітається приречення, безперервно снуються й жадання: кінець одного стає початком іншого. Життя, у яке ти поринув, саме по собі ніколи не покладе краю твоїм нещастям, твоєму рабству. Вийми з-під ярма вже натерту шию. Краще хай її один раз перетнуть, ніж вона постійно має гнутися під тягарем. Повернувшись до приватного життя, ти, зрозуміло, матимеш усього менше, але для тебе цього буде більше ніж доволі, а нині тебе не вдовольняє те, що ріками пливе звідусіль. То що вибираєш: ситість у нестатках чи в достатках - голод? Щастя - жадібне, та ще й наражає нас на жадобу інших: доки сам пожиратимеш усе очима, доти й тебе пожиратимуть інші.

«Який же все-таки вихід?» - запитаєш.- Та будь-який. Згадай, скільки ти змарнував зусиль заради грошей, як настраждався задля почестей, то зважся хоч на що-небудь ради дозвілля. Інакше тобі доведеться посивіти серед тих прокураторських, а потім і міських урядових клопотів, у колотнечі, між усе нових хвиль, яких не вдасться уникнути, хоч би як прагнув поміркованості та спокійного життя. Зрештою, що з того, що ти хочеш відпочивати? Твоя доля не хоче! Ти ж і тепер дозволяєш їй зростати, хіба не так? Скільки додасться до успіху, стільки само - до страху.

Хочу тут навести тобі думку Мецената(1)- слова, вирвані у нього такими ж тортурами: «Сама висота вражає вершини громом». Питаєш, у якій книжці той вислів? У тій, що називається «Прометей».

Меценат, очевидно, хотів сказати: «Де висота - там і вражені громом вершини». Чи варта того могутність, хоч би якою була вона, щоб твоя мова стала, мов у п'яного? То був обдарований чоловік, він міг подати чудовий зразок римської красномовності, коли б його не розніжило, скажу навіть, не оскопило щастя. Ось така доля чекає і тебе, якщо не згорнеш вітрила, якщо (а він зробив це надто пізно) не повернеш до берега.

Я міг би поквитатися з тобою наведеним висловом Мецената, але, наскільки тебе знаю, ти посперечався б зі мною - не прийняв би грубо карбованої, низькопробної монети. Отож, як уже я звик, звернуся за позичкою до Епікура. «Спочатку,- вчить він,- треба глянути, з ким тобі їсти та пити, а вже потому - що їсти та пити, бо ж напихатися м'ясом наодинці - звичай лева чи вовка». Але керуватися тією настановою зможеш лише тоді, коли покінчиш із метушнею. Інакше тих, з ким тобі ділити обіди, підбиратиме для тебе з юрби клієнтів твій номенклатор(2). Помиляється, хто шукає друга у вітальні, а випробовує його за обіднім столом. Найбільша біда заклопотаної, обтяженої своїм майном людини в тому, що вона вважає своїми друзями тих, кого сама не любить, будучи певною, що достатньо слави добродійника, аби оточити себе друзями. Хоча, як то буває, що більше комусь зобов'язаний, то більшу злобу до нього чуєш: небагато позичив - маєш боржника; багато - ворога.- «То як? Добродійством не набудеш друга?» - Набудеш, коли вибиратимеш, на кого тобі звернути своє добродійство, коли вкладатимеш його, а не сипатимеш ним навмання. Отож, поки вчишся керуватися своїм розумом, послуговуйся порадою мудрих людей: більше зважай на те, хто отримує, ніж на те, що отримує.

Бувай здоров!



ЛИСТ XX
Сенека вітає свого Луцілія!

Якщо ти здоровий і вважаєш, що колись таки будеш гідний належати собі, то я радий за тебе. За найвищу славу для себе матиму те, що, врешті, витягну тебе з того крутежу, де ти так безнадійно борсаєшся. Прошу й закликаю тебе, мій Луцілію, щоб ти якнайглибше, самою душею сприйняв філософію і не в красномовстві, не в писаннях, а в душевній стійкості та в обмеженні бажань бачив докази своїх успіхів. Ділами підтверджуй слова! Один намір у тих, хто полює за визнанням слухачів, виголошуючи перед ними свої промови, інший - у тих, хто, хвацько перестрибуючи у своїх диспутах з одного предмета на другий, приковує до себе увагу легковірної молоді та всяких нероб; однак філософія вчить нас не промовляти, а діяти, вона вимагає, щоб кожен жив згідно з її законом, щоб життя не розбігалось із словами, щоб воно було цілісним і не рябіло від різноманітних дій, що б'ються одна з одною. У тому, власне, найвищий обов'язок філософії, її визначальна ознака - домагатися, щоб слова були у злагоді з ділами, щоб людина скрізь і завжди дорівнювала собі, була сама собою.- «Але чи десь є такі, хто міг би цього домогтися?» - Є такі. Щоправда, їх небагато. Це ж нелегка справа. Втім, я не кажу, щоб мудрець постійно йшов одним і тим же кроком,- а лиш однією і тією ж дорогою. Приглянься до себе: чи немає якоїсь неузгодженості між твоєю домівкою і твоїм одягом, чи не буваєш щедрим щодо себе, а скупим - коли йдеться про тих, хто тебе оточує, чи ти не надто ощадливий у їжі, а розтратний - у будівництві? Візьми одну якусь мірку і відповідно до неї вирівнюй усе своє життя. Дехто мовби щулиться дома, зате дає собі волю поза домом. Це - хибна непостійність, що свідчить про хистку душу, яка ще не має свого мірного подиху. Скажу відразу, звідки те хитання, ота розбіжність задумів і вчинків: ніхто не задумується над тим, чого він, власне, хоче, а коли й задумається, то замість уперто домагатися свого, перестрибує до чогось іншого; й не тільки змінює свої бажання, а й повертається, скочується до щойно покинутого чи навіть засудженого.

Так от, оминаючи тут давні визначення мудрості й охоплюючи загалом спосіб людського життя, я б задовольнився, відповідаючи на питання: «Що таке мудрість?», такою відповіддю: «Завжди одного й того ж самого прагнути, одне й те ж саме - відкидати». Зайве тут наводити коротку заувагу - те, що бажаєш, повинне бути правильним, справедливим: лише правильне й справедливе може бути предметом нашого постійного бажання. Люди ж назагал знають, чого вони бажають, хіба що саме в ту хвилину, коли бажають: ніхто не визначив для себе наперед, чого він має бажати, а що - відкидати. Тому-то людська думка з дня на день міняється, обертається на протилежну. Так і збігає життя для багатьох - стає грою випадку. Отже, тримайся того, за що взявся, то, можливо, сягнеш досконалості чи принаймні тієї межі, на якій тільки ти один знатимеш, що це ще не досконалість.- «А що ж буде,- запитаєш ти,- з усією тією юрбою, що мене оточує?»- Перестанеш її годувати - й сама себе прогодує. Завдяки вбогості дізнаєшся те, чого ти не міг дізнатися завдяки самому собі: вбогість залишить побіч тебе справжніх друзів; відійде кожен, хто тримався не тебе, а чогось такого, що сподівався від тебе мати. То чи не варто полюбити ту вбогість хоча б за те, що вона вкаже, хто тебе любить? Коли ж то настане день, як уже ніхто не брехатиме на твою честь? То хай на одне лиш будуть спрямовані твої помисли, про одне лиш турбуйся, одного тільки жадай, доручивши богові всі інші свої бажання,- щоб бути задоволеним собою самим і тими благами, що в тобі самому народжуються. Чи може якесь щастя бути ближчим, досяжнішим? Обмежуючись малим, зупинись на тому, що вже не зможе стати причиною твого падіння. А щоб тебе заохотити, відразу при цьому листі сплачу тобі данину, яка стосуватиметься нашої бесіди. Хай, може, гніватимешся, але й на цей раз моїм платником буде Епікур. «Твоя мова, повір мені, буде переконливішою, коли виголошуватимеш її в лахманах, із простого ложа: не тільки промовлятимеш - доводитимеш». Та й на мене, до речі, цілком інше враження справляють слова нашого Деметрія після того, як я бачив його, нічим не вкритого, на ложі, яке й підстилкою назвати годі,- не проповідника, а свідка правди.- «Виходить, не можна зневажати багатства й тоді, коли володієш ним?» - Чому б ні? Великий духом і той, хто, вдосталь подивувавшись, відкіля це опливлось до нього стільки багатств, та насміявшись, чому саме його вони вподобали, більше про них наслухається від інших, аніж сам відчуває, що то таки його власність(1). То не дрібниця - жити поряд з багатством і не зіпсуватися від того сусідства! Великою людиною є той, хто вбогий серед багатства.- «Але не знаю,- скажеш,- як то він, зубожівши, переноситиме вбогість».- Я рівно ж засумніваюся, чи той Епікурів бідняк, розбагатівши, зуміє знехтувати багатством. Значить, як про одного, так і про другого треба судити, дивлячись, який у кожного дух: чи один із них відданий вбогості, чи другий не відданий, бува, багатству. Інакше і те злиденне ложе, й лахмани,- якщо виявиться, що не вибір, а необхідність привела до них,- будуть надто слабкими доказами доброї волі. Врешті, ознакою гарних задатків є те, коли не спішиш до вбогості, мов до меду, а просто готуєшся до неї як до чогось легкого, що не завдасть тобі прикрощів. Та воно й справді, мій Луцілію, легке, навіть солодке, коли ввійдеш у той стан після тривалих роздумів. Бо тільки у скромному житті знаходимо те, без чого не буває приємності,- безпечність. Тому-то вважаю необхідним, за прикладом видатних мужів (я вже писав тобі про це), дібрати декілька днів, коли б ми, випробовуючи себе уявною вбогістю, готувались до вбогості справжньої. А це конче потрібно робити ще й тому, що ми геть просякнули розкошами і, з чим би не зіткнулись, усе вважаємо твердим та прикрим. Треба, щоб душа прокинулась од сну; мусимо потермосити її, нагадати їй про те, наскільки мало визначила для нас природа. Ніхто не народжується багатим. Кожному, хто виринає на світло денне, велено вдовольнятися молоком та полотниною. Тим починаємо. Згодом - і володарства для нас затісні.

Бувай здоров!


© Seneca
© А.Содомора (переклад, примітки, покажчик власних назв), 1996
Джерело: Сенека. Моральні листи до Луцілія. К.: Основи, 1999 (2-е вид.). 608 с.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2008-03-24 11:55:10
Переглядів сторінки твору 1520
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 0 / --  (2.954 / 5.5)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (2.954 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.778
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2008.12.22 20:25
Автор у цю хвилину відсутній