ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2020.01.22 06:31
До сходу сонця ще година.
Сіріє ночі чорне тло.
А за моїм вікном калина
Тихенько стукає у скло.
Немов зове мене до себе:
«Козаче, чуєш ти, чи ні?
Уже світліше стало небо
І сумно у саду мені…»

Домінік Арфіст
2020.01.21 23:13
і рука моя Вам – востаннє –
берете? – о даремний дар!
не беруть дання на прощання
віддають – ударом удар!
кожен жест – як постріл у спину
кожне слово – свист батога
(потім вимислимо причину –
розбереться кожен в боргах!)

Ярослав Чорногуз
2020.01.21 21:33
Віддай мені свій біль, кохана,
Віддай мені його увесь.
Хай заживе у грудях рана,
Як вишня воля піднебесь.

Візьми любов мою, як ліки,
Вбирай, немов пилок – бджола.
Щоб розтулилися повіки,

Вікторія Лимарівна
2020.01.21 19:58
Здригається в розпачі Небо!
Загиблих приймає земля.
Оплакує… чутно здаля.
Шукає для рідних розради,
та марні всілякі поради.

Зійшлися хмарини на Небі.
Палітрою темною барв,

Мессір Лукас
2020.01.21 19:30
Холодна вода на шматок рафінаду..
О муко чекання, о спраго зі спраг!
Твоя соромливість сильніша за знаду..
Як бути не втямлю, розтоптаний в прах.

Тебе я запрошую бути як вдома,
Шиншилову шубу знімаю ривком,
І бачу.. /від захвату губи судомить/

Надія Тарасюк
2020.01.21 19:28
Заварюють хмари
хурделицю,
дерева синоптиків
гуглять;
доріжково простір
стелиться,
де вітер полює
в кухлях.

Галина Сливка
2020.01.21 19:26
Ідеш собі... Одна з-поміж усіх...
Вже й вітер розгойдав життєві межі.
Межу вселенську білить біло сніг,
Бо без межі оте, що нам належить.

Воно в тобі не раз ще проросте
Любов'ю з болю, світлом із нестями.
Несеш в собі життя, складне й просте,

Олександр Сушко
2020.01.21 18:35
Не можна сперечатися із жінкою, а з берегинею і подавно. Цю незаперечну істину я зрозумів не одразу. Як побралися, то спочатку доходило і до сварок – я хочу піти на річку, а дружина просить пошити штори на вікна. Кажу, - прийду з риболовлі та пошию. А во

Матвій Смірнов
2020.01.21 14:37
Він дивиться на вулицю з вікна
На самоті із пляшкою вина
В просторій і неприбраній вітальні
І вже не знає сам, коли востаннє
Виходив з дому. За вікном - війна,
Пожежа тощо, і лише стіна
Його рятує від вогню і сталі -
Крихка, непереконлива, скляна.

Сергій Губерначук
2020.01.21 13:57
Три лікті полотна
грубого сірого
принесла стара й убога,
подає і відає і:
…до Бога зверталася
дев’яносто з гаком літ,
де й взявся – Бог, привернув до мене
долю,

Ігор Деркач
2020.01.21 12:45
Жура і сум не додають снаги.
Ідилія ілюзією буде –
немає завтра. Та дають боги
ясні надії, що і ми ще люди.

Не ігноруймо засоби мети,
які не оживуть самі собою.
Ще буду я, і є у мене ти,

Олександр Сушко
2020.01.21 11:59
У всього своя межа,
Ціна за красу і вади.
І вирвати зуба жаль,
І совість за так віддати.

За усмішку - гострий ніж,
За слово огуди - дяка.
Ночами не плачу більш -

Ірина Білінська
2020.01.21 11:49
Одягнула б твої обійми,
загорнулася міцно-міцно,
щоб ніхто не знайшов,
не вийняв...
І пішла би гуляти містом...

Ідучи, я б лічила зорі,
забуваючи все на світі...

Іван Потьомкін
2020.01.21 07:52
Дощеві стачило терплячки
(принаймні так мені здалося),
щоб на роботу я прийшов сухим,
включив як завше музику класичну
і «Капуччіно» з приємністю попив.
Тільки тоді продовжив дощ свою пісню,
нудну для птаства і людей,
та життєдайну для землі

Олександр Сушко
2020.01.21 06:06
Зайшов на сайт, а там людей орава
Мене уздріла і одразу: - Ки-и-и-иш!
Зеленобобіки волають: - Буде вава!
Порохоботи: - Ти на гузні нашім прищ.

Відбитись зась! Стару розбито ліру,
Сатира відсьогодні - вже не щит.
- Не поважаєш нашого кумира!

Тетяна Левицька
2020.01.21 05:56
Все буде добре, любий, чуєш?
І навіть краще, ніж колись.
Мені тебе завжди бракує.
Погляну в неосяжну вись,
там сизі голуби літають,
крилами ніжуть небозвід.
Я так далеко, від одчаю
й так близько до твоїх воріт.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Влад Дяден
2020.01.20

Рома РічардГрейсон
2020.01.19

Тарас Ріль
2020.01.18

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Анней Луцій Сенека / Проза / Моральні листи до Луцилія

 Моральні листи до Луцилія. XХХI - XL
Переклад, примітки, покажчик власних назв - А.Содомора

ЛИСТ XXXI
Сенека вітає свого Луцілія!

Пізнаю мого Луцілія: він виявляє себе, врешті, такою людиною, якою обіцяв стати. Продовжуй іти за тим душевним поривом, який, помігши тобі кинути під ноги загальновизнане добро, провадить тебе до вдосконалення. Ні, я не вимагаю від тебе, щоб ти став чи то більшим, чи кращим, ніж ти сам намислив. Але підвалини ти заклав на вільному місці - зводь же й відповідну будівлю, аби дорівняла твоїм намірам, залучи до тієї роботи все, що ти виплекав у своїй душі.

Врешті, сягнеш мудрості тоді, коли заткнеш вуха, і то не воском, що став у пригоді Уліссові та його супутникам(1): тут потрібна щільніша замазка. Голос, якого боявся Улісс, дійсно був звабливий, але ж то не був голос загалу; а от той, якого мусиш боятися ти, долинає не з одинокого стрімчака - звучить відусіль, з усіх закутів землі. Значить, тобі потрібно оминати не одне якесь місце, де чигає підступна насолода, а всі заселені людом міста. Будь глухий передусім до тих, хто тебе любить: наміри бувають добрі, бажання - погані. Хочеш бути щасливим - проси богів, аби ні одне з тих добрих зичень не здійснилося. Бо то ж не блага, все те, чим хочуть осипати тебе твої доброзичливці. Одне благо, одне добро є джерелом і запорукою щасливого життя - це впевненість у собі. А того не осягнеш, поки не знехтуєш труднощами, поки не вважатимеш їх у числі тих речей, котрі не є ні добрими, ні поганими. Адже не буває так, щоб одне щось було то поганим, то добрим, то легким і стерпним, то здатним нагнати жах. Труднощі - не благо. То що ж таке благо? Зневага до труднощів. Засуджую тих, хто з'їдає себе у непотрібних трудах. І навпаки: хвалитиму того, хто докладає зусиль у чесному занятті; хвалитиму тим більше, чим наполегливіше він трудитиметься, чим рідше, піддаючися слабості, випускатиме з рук чепіги,- хвалитиму, підбадьорюючи: «Прекрасно! Розпростуй плечі, вдихни на повні груди і, якщо можеш, подолай той схил на одному подиху!» Труднощі - пожива благородних душ. Тому-то з усього того, що колись вимолювали для тебе твої батьки, тобі вже нічого вибирати, нічого жадати. Втім, чи не соромно було б людині, яка вже стільки осягла, все ще обтяжувати богів своїми просьбами? Та й до чого ті просьби? Ти сам себе зроби щасливим! А на це спроможешся тоді, коли зрозумієш: благо - це те, що пов'язане з чеснотами; а що пов'язане із злом, те ганебне. Як ото без домішки світла ніщо не заблищить, як ніщо не буває темним, не ввібравши в себе темряви чи якихось сутінків, як без вогню ніщо не буває гарячим, а без повітря - холодним, так усе може бути чи почесним, чи ганебним залежно від того, з чим єднається: чеснотою чи злом.

То що ж таке справжнє благо? Знання. А що таке зло? Незнання. Передбачлива, кмітлива людина, зважаючи на обставини, одне щось відкине, інше - вибере. Що відкидає, того, однак, не лякається, а що вибирає, тим не захоплюється,- якщо, зрозуміло, та людина висока й незламна. Я забороняю тобі хилитися, занепадати духом. Не уникаєш труду? Того ще мало: треба йти йому назустріч! - «А який труд,- запитаєш,- можна вважати пустим та зайвим?» - Той, до якого впрягли тебе нікчемні спонуки. Зрештою, він теж не є злом, як і той, до якого спонукало тебе щось високе. Адже йдеться про саму стійкість душі, яка закликає нас долати труднощі та знегоди, підбадьорює словами: «Чому вагаєшся? Чоловікові не личить лякатися поту!»

Але, щоб осягнути досконалості у чесноті, потрібно ще й таке: твоє життя має бути рівним, цілісним, в усьому відповідним самому собі. А це неможливо без найширшого знання, без мистецтва, яке дає змогу пізнати людські та божественні речі. У тому, власне, й полягає найвище благо. Сягнеш його - станеш рівнею, а не прохачем богів.

«Як же,- запитаєш,- дійти до такого блага?» - Не через Пеніни чи Грецькі хребти, не через пустелі Кандавії; не доведеться рушати до Сіртів, до Сцілли й Харібди(2), хоч ти і долав усі ті перешкоди заради нікчемної прокураторської посади. Ні, дорога тут безпечна і приємна: до неї тебе спорядила сама природа. Вона дала тобі все те, що підніме тебе (хіба розгубиш ті дари) до рівня бога. А зрівняють тебе з богом не гроші: у бога нічого немає; не претекста: бог голий; не зрівняє ні слава, ні розголос, яким утішаєшся серед люду: бог нікому не знаний, чимало людей має про нього хибну думку й за це не зазнає кари; не зрівняє юрба рабів, що несуть твою лектику вулицями міста й далеко за його межами: найбільший, наймогутніший бог сам рухає всесвітом. Не ощасливить тебе ні твоя врода, ні сила: вони не встоять перед старістю. Треба шукати щось таке, що не потрапляє з дня на день під владу, якій годі опертися. Що ж це таке? Дух. Але дух піднесений, благородний, великий. Чи можна його назвати якось інше, ніж богом, що оселився у людському тілі? І такий дух може бути й у римського вершника, й у вільновідпущеника, й навіть у раба. Бо що таке римський вершник, вільновідпущеник, раб? Імена, породжені марнославством, несправедливістю. З будь-якого закутка можна спрямуватись до неба. Піднімись лишень

... і бога наслідуй

Величчю духу свого(3).

Наслідуй не золотом, не сріблом: із них не виліпиш образу, що був би подібний до бога. Прихильні до людей боги, колись давніше, були, зауваж, із глини.

Бувай здоров!



ЛИСТ XXXII
Сенека вітає свого Луцілія!

Все вивідую про тебе, розпитую у кожного, хто б не прибув із тих околиць(1),- що там поробляєш, де і з ким проводиш час. Туману на мене не напустиш: я завжди з тобою. Живи так, мовби я чув про всі твої вчинки, радше - мовби їх бачив. Запитуєш, чим я з-поміж усіх вісток про тебе найбільше вдоволений. Тим, що взагалі нічого про тебе не чую; тим, що більшість із тих, кого випитую, не знають, що робиш. У тому, власне, й рятунок: не спілкуватися з тими, хто цілком до тебе не подібний, з тими, у кого протилежні прагнення. Але я певен, що тебе вже не звернути з обраної стежки, що ти твердо стоятимеш на своєму, навіть якби звабники діяли не поодинці, а юрбами. То в чому ж річ? Боюся, бачиш, не того, що тебе хтось може змінити, а лиш того, що хтось може завадити. Адже чималої шкоди може завдати той, через кого ми гаємось. Тим паче при такій корот-котривалості життя, яке самі вкорочуємо своєю непостійністю, кожен раз починаючи жити заново, по-іншому. Подрібнюємо те життя, рвемо його на шматочки. Тож поспішай, найдорожчий Луцілію, і думай, наскільки б ти наддав кроку, якби тебе переслідував ворог, якби ти побоювався, що навздогін утікачам ось-ось пуститься вершник. Але ж так воно є насправді: за тобою - погоня. Не барися, рятуйся втечею, сягни безпечного сховку! Тоді-то й міркуй над тим, як то добре, завершивши життя ще перед смертю, безтурботно споглядати, як спливає останок твоїх днів, нічого більше не бажаючи для себе, у чийому володінні - блаженне життя, що не стане блаженнішим, хоч би скільки його продовжуй. О, нехай скоріше настане для тебе той час, коли знатимеш, що з часом ти вже не маєш нічого спільного! Той час, коли, спокійний і погідний, сповнений собою самим по вінця, ти вже зможеш не рахуватися з завтрашнім днем!.. Хочеш знати, чому люди такі жадібні майбутнього? Та тому, що ніхто не вміє належати собі!

Твої батьки назичили тобі чимало такого, чим я бажав би тобі нехтувати. Бажаючи тобі багатства, вони, по суті, багатьох робили вбогішими: що передається тобі, те мусить бути відібрано в іншого. Я ж зичу тобі, щоб ти міг володіти сам собою, щоб твоя душа, збурювана безладними помислами, врешті, заспокоїлась і, прозрівши, сподобалася сама собі; тоді, зрозумівши, що таке справжнє благо (а зрозуміти - значить оволодіти ним), щоб уже не прагнула надточувати собі життя. Так ось: лише той піднявся над усіма необхідностями, лише той покінчив з усяким слугуванням, став по-справжньому вільний, хто живе, зробивши своєму життю вінець.

Бувай здоров!



ЛИСТ ХХХШ
Сенека вітає свого Луцілія!

Хочеш, аби я до цих листів, як і до попередніх, долучив деякі вислови наших великих філософів(1). Вони, скажу тобі, не дуже дбали про квітчастість: усе в їхніх творах позначене мужністю. Сам знаєш: де щось вирізняється, впадає в око, там не все рівне. Таж не подивлятимеш одного якогось дерева, якщо такої ж висоти сягнув увесь ліс. Подібними висловами сповнені вірші, сповнені й праці істориків. Тільки не думай, що всі вони - з-під Епікурового стилоса: це -- набуток спільний, але передусім - наш набуток. Але в Епікура ті вислови більше привертають увагу, бо трапляються не так часто, до того ж вони несподівані: дивуємося, зустрічаючи мужнє слово у людини, що проповідує розніженість. Так принаймні вважає більшість. Але, як на мене, то Епікур, хоч би вдягнув туніку з довгими рукавами(2),- людина мужня. Сміливість, завзяття, рішучість у війні - все це такою ж мірою властиве персам, як і високо підперезаним(3). Тож даремно жадаєш від мене якихось вибраних, часто повторюваних висловів: що в інших вибираємо, те в наших становить цілість твору. Не маємо чогось показного, не ловимо на принаду покупця, який, ступивши на поріг, знайде у крамниці хіба те, що вивішено при вході. Кожному дозволяємо добирати зразки на своє вподобання. Уяви собі, що ми захотіли виділити декілька висловів з-між багатьох інших: кому їх приписати? Зенонові чи Клеантові, Хрісіппові чи Панецієві, а може, Посідонієві?.. Ми ж не під володарем. У кожного своє право. Ну, а в них? Нехай це, приміром, сказав Гермарх; нехай Метродор - усе приписується одному(4). Хоч би що мовилось у тому таборі, все мовиться під проводом та за згодою однієї людини. Але ми, кажу ще раз, не можемо, хоч би як намагалися, зробити якийсь один вибір серед такої великої кількості однакових речей.

Звик лиш бідняк рахувати овець(5).

Куди не скинеш оком, читаючи, всюди натрапиш на щось таке, що могло б вирізнятись, якби не було у рівноцінному оточенні. Тож годі тобі сподіватися, що зможеш отак мимохідь поласувати собі мудрістю найвидатніших мужів: треба оглянути цілість, заглибитись у неї. Про діло ж мовиться! Твір накреслюється і сплітається так, що тут нічого не вилучиш, інакше вся будівля завалиться. Втім, не забороняю тобі приглянутись до кожного члена зокрема, аби лиш ти не забув озирати заразом усю людину. Вродливою ж є не та, в якої хвалять, скажімо, струнку ногу чи ніжну руку, а та, що вабить усім своїм видом, за яким наче й не бачиш окремих, гідних подиву частин її тіла.

І все-таки, раз наполягаєш, то я не скулитимусь - сіятиму повною пригорщею. Кількість тих думок настільки велика, трапляються вони так часто, що їх не вибирати, а просто брати треба на кожному кроці. Вони не спадають одна по одній подібно до крапель, а пливуть, неперервні, в єдиній сув'язі. Не сумніваюся, що такі висловлювання будуть вельми корисними для початківців, які слухають нас іще, так би мовити, знадвору. Адже легше осідають у пам'яті поодинокі стислі думки, що мовби замкнені віршовим рядком. Тому-то й даємо хлопцям вивчати окремі вислови й те, що греки називають «хріями»(6), оскільки все це легко сприймає дитяча душа, яка ще не здатна вмістити чогось більшого. Але зрілій людині сором зривати квіточки та опиратися на той чи інший вислів, покладаючись лише на пам'ять. Давно ж пора бути опорою самому собі й говорити щось своє, а не повторювати чуже. Хіба ж то не ганьба, коли похила, хай навіть літня людина зазирає по мудрість лише до книги? - «Так сказав Зенон...» - Гаразд. А ти? - «А це - слова Клеанта...» - Добре. А твої?.. Доки, врешті, танцюватимеш під чужу дудку? Сам подай якусь настанову, скажи щось таке, що варто було б запам'ятати. Черпни із своїх запасів. Отак-то: не мають, видно, свого власного запалу всі ті, що завжди лише тлумачать, ховаючись у чужій тіні, й ніколи не творять, ба й не наважуються ніколи зробити те, чого так довго навчалися! Вправляють свою пам'ять на чужій ниві. Але ж одна річ пам'ятати, інша - знати. Пам'ятати - це пильнувати в пам'яті щось чуже, дане на збереження. Знати - це засвоювати, не тримаючися сліпо зразка, не озираючись раз по раз на наставника.- «Ось це сказав Зенон, а те - Клеант».- Мусить же, врешті, бути якась різниця між тобою і книжкою! Доки ж тобі лише вчитися?.. Пора й інших настановляти на розум. Навіщо мені ще й слухати те, що можу вичитати з книжки? - «Живий голос - велика сила».- Так, але не той, що переспівує чуже, й хіба писарем був би добрим. А тепер ще й на таке зваж: ті, котрі ніяк не можуть стати повнолітніми, наслідують попередників передусім у тому, від чого всі вже відійшли; далі - в тому, чого тільки-но шукаємо, але так і не знайдемо, якщо вдовольнятимемось раніше знайденим. А ще: хто ступає слідом за кимось, той нічого не знайде хоча б із тієї причини, що він взагалі не шукає.:- То що? Виходить, не треба йти за попередниками?» - Навпаки. Я, скажімо, скористався з давньої дороги, але, натрапивши на зручнішу стежку, що веде навпростець, саме її буду протоптувати. Наші попередники - не повелителі, а лише провідники. Істина відкрита для всіх - ще ж ніхто її не огородив для себе. Чимала її ділянка залишається й для нащадків.

Бувай здоров!



ЛИСТ XXXIV
Сенека вітає свого Луцілія!

Здається мені, що росту, окрилююсь і, скинувши з плечей літа, насолоджуюся молодечим запалом, коли чи то з твоїх листів, чи з учинків розумію, наскільки ти перевершив самого себе, не кажу вже про юрбу: ти давно залишив її позаду. Якщо селянина втішають перші плоди виплеканого ним деревця, якщо пастух радіє ніжному молодняку, якщо кожен у своєму вихованцеві бачить власну юність, то що, гадаєш, повинні відчувати ті, хто виплекав у когось його вроджений хист, хто тільки-но під рукою чув податливу вдачу - і раптом замилувався її зрілістю? Ти вже не чужий мені.

Ти - мій твір. Отож, коли я запримітив твоє обдарування, відразу ж узявся за тебе: став переконувати, підганяти гостряком(1), не дозволяючи тобі перейти на повільну ходу,- то й нині роблю, але з тією різницею, що понукаю вже не повільного, а того, хто біжить, та ще й мене понукає. Мабуть, запитаєш, чого б я ще вимагав од тебе.- Справді, досягнено чимало; недарма кажуть: «Початок - наполовину зроблене діло»(2). Це стосується також душі: хто бажає стати доброчесним, той вже на половині дороги до самої доброчесності. А знаєш, кого назву доброчесним? Людину досконалу, цілісну, яку не зможе зіпсувати жодна сила, жодна скрута. Таким у майбутньому бачу і тебе, якщо й далі будеш не менш завзятим і наполегливим, якщо намагатимешся, щоб не було розбіжностей між твоїми вчинками та словами: щоб вони відповідали одне одному, мовби карбовані були однією печаткою. Ще немає ладу в душі тієї людини, чиї вчинки - безладні.

Бувай здоров!



ЛИСТ XXXV
Сенека вітає свого Луцілія!

Коли так ревно прошу тебе, щоб ти не занедбував своїх занять, то я стараюся передусім для себе: хочу, щоб ти був мені другом. А це можливе лишень тоді, коли продовжуватимеш почату справу - вдосконалюватимеш себе. Тепер ти любиш мене, але ще не став моїм другом.- «То як? Хіба то різні речі?» - Авжеж! Та ще й цілком неподібні: хто твій друг, той неодмінно любить тебе, але той, хто любить тебе, той ще не мусить бути твоїм другом. Тим-то дружба - завжди корисна; любов - іноді й шкідлива. Тож удосконалюйся хоча б заради того, щоб ти навчився любити. А ще - поспішай, коли вдосконалюєшся для мене, аби не трапилося, що збагатишся мудрістю для когось іншого. А я вже наперед смакую плоди, вже уявляю, як-то ми живемо, наче однією душею, як-то, полишаючи мене з віком, мені знову передається моя снага - від тебе, хоч ти вже і не настільки молодший. Але я ще й у дійсності хочу відчувати радість. Вона, щоправда, напливає на нас від тих, кого любимо, навіть за їхньої відсутності, вона навідує нас, та радість, радше - легка її тінь. Бачити, бути обіч, розмовляти - лише в тому є щось від живої насолоди(1). А ще коли бачиш не тільки того, кого б хотів бачити, але й саме такого, яким хотів би його бачити. Зроби ж мені великий дарунок - подаруй самого себе! А щоб не баритися, думай над тим, що ти - смертна людина, а я - людина стара. Поспішай до мене, але до себе - насамперед! Удосконалюйся, але найперше дбай про те, аби ти був у злагоді з самим собою. Кожен раз, коли схочеш пересвідчитися, чи вже чогось осягнув, задумайся над тим, чи нині бажаєш того самого, чого й учора бажав. Переміна бажань - ознака пливкої душі, яка з'являється то тут, то там,- куди вітер подме. Не блукає лиш те, що на стійкій засаді. Такою перевагою втішається хіба мудрець або в якійсь мірі той, кому вже не так далеко до тієї досконалої мудрості. Яка тут різниця? - Той другий, хоч і не змінює місця, все ж похитується, мов на хвилі, перебуває в русі; перший - навіть не похитується.

Бувай здоров!



ЛИСТ XXXVI
Сенека вітає свого Луцілія!

Порадь своєму другові, щоб він усією душею зневажив тих, хто йому дорікає: от, мовляв, замість почесної посади обрав затінок і дозвілля, над усе поцінував спокій, хоч міг уже бути на вищому становищі. Вони, ті осудливі добродії, щоденно бачитимуть докази того, що він таки не знехтував своїм добром. Адже ті, кому заздрять, не стоять на місці: того виштовхнули, той - летить сторч головою. Щастя - неспокійна річ: воно само себе діймає турботами; як не тим, то цим висушує мозок. Гостряком понукає кожного бігти за чимсь навздогін: одних - за владою, інших - за розкішшю; тих надимає, цих - розніжує, всіх же, врешті, кладе на лопатки.- «Але ж дехто непогано переносить його».- Авжеж. Як, наприклад, чарку. Не дай себе переконати, що щасливим є той, кого облягають юрбою: до нього збігаються, як до ставка,- аби зачерпнути, аби скаламутити.- «Моєму другові дорікають легковажністю, лінивством».- Хіба не знаєш, що дехто говорить усе навпаки, надаючи словам протилежного змісту? Багатьох, приміром, називали щасливими. І що з того? Були вони такими? Не дбаймо й про те, що декому він видається надто суворим, непривітним. Арістон(1) казав, що йому більше до вподоби юнак похмурий, ніж веселун, улюбленець юрби. Молоде вино, котре терпкувате, щипке, згодом стає добрим вином, а те, що подобається на смак іще в бочці, з часом хіба що псується. Отож хай називають твого друга понурим, хай вважають його ворогом своєму ж успіхові: згодом та його понурість піде йому на добро, тільки б не перестав плекати чесноту, тільки б і далі вбирав у себе вільні науки - не ті, якими достатньо лиш окропитися, а ті, що ними наскрізь повинна перейнятись душа. Саме тепер йому пора вчитися.- «Як це? Хіба є такий час, коли не треба вчитися?» - Звичайно, нема. Але якщо в будь-якому віці похвальним є віддаватись науці, то не в будь-якому віці годиться записуватися в учні. Ганебне й смішне видовище - старець за букварем! В зеленому віці треба набувати, у сивому - користуватись набутим.

Допомігши твоєму другові сягнути досконалості, ти й собі зробиш найкращу послугу. Недарма кажуть, що лише тих добродіянь треба шукати, лиш на такі спромагатися (вони, без сумніву,- найвищої якості), що їх не тільки отримувати, а й робити корисно. Втім, твій друг уже не вільний у своїх діях: він зв'язав себе словом. Менша ганьба обманути вірителя, ніж добру надію. Купцеві, аби сплатити борг, потрібне щасливе плавання, рільникові - родючість землі, яку він обробляє, та прихильність неба; а йому, щоб вернути належне, потрібна лиш одна добра воля. Фортуна не владна над звичаями людини. Нехай він укладає їх так, щоб душа у найвищому спокої могла сягнути досконалості,- коли, не відчуваючи ні набутків, ані втрат, незалежно від ходу подій та обставин, вона залишається у незмінному своєму стані: хоч би скільки нагромадилось того, що прийнято вважати благами, вона над усім височітиме; скільки б того не убуло, хай навіть усе б забрав випадок,- вона не зубожіє. Якщо б він народився у Парфії, то з дитинства б натягував лук, коли б у Германії,- то ще хлоп'ям потрясав би тонким списом у правиці, а коли б жив за наших пращурів, то вчився б верхової їзди та близького бою з ворогом. Такі заняття приписує і зобов'язує до них прийняте в того чи іншого народу виховання.

Про що ж повинен думати твій друг? А про те, що протистоїть будь-якій зброї, будь-якому ворогові,- про зневагу до смерті. Ну, а вона - тут ніхто не засумнівається - має в собі щось таке, що жахає нам душу, бо людині від природи притаманна любов до себе самої. Не було б ніякої потреби вигострювати свою мужність, готуватися до смерті, коли б до неї ми йшли самохіттю, як пориваємось, навіть не усвідомлюючи того, до самозбереження. Ніхто ж не підготовляє себе до того, щоб, не втрачаючи рівноваги духу, лежати на встеленому трояндовими пелюстками ліжку. Гартуються для того, щоб не зрадити вірності під муками, щоб у разі необхідності простояти на сторожі перед оборонним насипом, іноді й пораненим, всю ніч, не спираючись навіть на спис, бо досить відчути хоч якусь опору - тут же вповзає у вічі сон. Смерть не заподіює жодного лиха. Інакше б мусив бути хоч хто-небудь, хто б відчував те лихо. А коли так уже прагнеш продовжити свій вік, то подумай ось про що: ні одна з речей, що зникає з нашого зору, аби зануритись у лоно природи, звідкіля все випірнуло й куди ось-ось має пірнути знову, ні одна з тих речей не знищується - все лиш перестає існувати, але не гине. Смерть, якої так жахаємось, якої сахаємось, лише перериває життя, але не вириває його з коренем. І настане днина, що вихлюпне нас до сонячного світла, днина, від якої чимало б відмовилось, коли б разом із життям вона не приносила й забуття про життя минуле. Згодом я докладніше роз'ясню тобі, що все те, що начебто гине, насправді лише змінює форму. То хіба не повинен із спокійною душею відходити той, хто має повернутися? Приглянься до коловороту речей, які спішать до своїх витоків: побачиш, що в цьому світі ніщо не пропадає - все своєю чергою то вгору йде, то додолу. Минає літо, але наступний рік знову його приводить; відступає зима, але її повертають зимові місяці; ніч навалюється на сонце, але новий день миттю її розвіює. Та й зірки в своєму обігу не сходять з уторованого шляху: одна частина небосхилу піднімається, друга - опускається, і так - безупинно. Врешті, кінчатиму. Одне лишень додам: ні немовлята, ні діти, ані ті, хто несповна розуму, не бояться смерті. Тож велика ганьба для тих, хто розумом не може спромогтись на ту безтурботність, до якої інших привела глупота.

Бувай здоров!



ЛИСТ XXXVII
Сенека вітає свого Луцілія!

Найбільша з твого боку запорука розсудливості - це те, що ти обіцяв бути доброчесною людиною. Ти вже зв'язаний присягою. Хіба жартома хтось міг би сказати, що тебе чекає приємна й легка служба. Не хочу тебе вводити в оману. У твоєму найпочеснішому зобов'язанні й у тому іншому - найганебнішому є однакові слова: «Хай мене палять, в'яжуть, убивають залізом»(1).

Від тих, хто наймає свої руки для арени, хто за їжу та пиття платить кров'ю, беруть зобов'язання, що все це зноситимуть навіть проти волі; від тебе ж вимагається зносити все це добровільно й охоче. їм дозволено опускати зброю, здаючись на ласку юрби(2). Тобі ж ані зброї опускати не можна, ні життя випрошувати. Мусиш умерти на ногах, непереможеним. Та чи багато скорис-таєш, вигравши якихось кілька днів або й років? Народжуємось без права на звільнення.- «Як же все-таки, - запитаєш, - позбутися тих пут?» - Необхідності не уникнеш - її можна лише подолати. «Сила шлях прокладає собі»(3). Цей шлях вкаже тобі філософія. До неї вдайся, якщо хочеш бути здоровим, безпечним, щасливим, а найголовніше - вільним. Жодним іншим способом цього тобі не домогтися. Глупота - річ гнітюча, мерзенна, гидка, рабська, що слугує багатьом найшаленішим пристрастям. А від них, тих жорстоких напасниць, котрі повелівають то по черзі, то всі нараз, вирятує тебе мудрість; вона - єдина свобода. До неї провадить одна, до того ж пряма дорога; тут уже не зіб'єшся на манівці. Йди лишень упевненим кроком. Хочеш, щоб усе було підвладним тобі? Піддайся владі розуму! Багатьма покеруєш, якщо тобою керуватиме розум. Він навчить тебе, до чого і в який спосіб маєш братися. Вже не будеш наосліп хапатися то за цю, то за іншу справу. Знайди мені такого, хто, бажаючи чогось, знав би, відкіля в нього те бажання. Та й не диво: не з розмислом прийшов до нього, а ввігнався, так би мовити, з розгону. Доля не частіше натрапляє на нас, ніж ми - на неї. Ганебно, якщо ми не йдемо, а дозволяємо, щоб нас кудись несло, мов за течією, та ще й нарікаємо, ошелешені, закружлявши раптово у самому вирі справ: «Агій! А то як я тут опинився?..»

Бувай здоров!



ЛИСТ XXXVIII
Сенека вітає свого Луцілія!

Справедливо домагаєшся, щоб ми частіше обмінювалися листами. Важко переоцінити користь бесіди, яка ненадовго, мов скромна гостя, навідується до нашої душі. У розлогих, заздалегідь підготовлених виступах перед широким слухачем багато галасу, мало - щирості. Філософія - це добра порада, а хто дає пораду криком? Іноді, щоправда, не варто нехтувати й тими прилюдними, так назву їх, промовами - коли треба підштовхнути того, хто сумнівається. Та коли йдеться не про те, щоб заохотити когось до науки, а щоб навчити його, то мусимо вдатися до скромніших слів. Адже вони й легше в душу проникають, і цупкіше її тримаються. Важливо не те, щоб тих слів було багато, а те, щоб вони були добірні. їх треба сіяти, як насіння(1): воно, хоч і дрібне, але, потрапивши на догідну землю, вбивається в силу, розростається, дивує нас пишністю, як раніше - дрібністю. Подібно й настанови: глянеш - начебто куці, а пущені в діло - ростуть. Хай це якесь одне скупе слово, але, сприйняте вдячною душею, воно міцніє, пнеться до сонця. Отож, повторюсь, настанови - як те насіння: хоча стислі, та спроможні на велике, тільки б, як я вже згадував, їх прийняла й пригорнула вдячна душа. Вона в свою чергу принесе плоди - поверне отримане сторицею.

Бувай здоров!



ЛИСТ XXXIX
Сенека вітає свого Луцілія!

Витяги, що їх хочеш мати, я, звісно, зроблю - стислі й старанно впорядковані. Гляди лишень, чи не кориснішою буде звичайна подача матеріалу, ніж те, що щіні прийнято називати «коротким викладом», а колись, як говорили по-латинському, йменували «підсумком»(1). Перше потрібніше тим, хто вчиться, друге - вже обізнаним: перше вчить, друге - нагадує.

Все ж я забезпечу тебе як одним, так і другим. Однак не вимагай, щоб я покликався то на того, то на іншого автора: поручителя веде той, хто сам невідомий. Напишу, що хочеш мати, лише на свій лад. А наразі у тебе під рукою чимало інших викладів, не знаю лишень, чи вони достатньо впорядковані. От заглянь у перелік філософів(2), і вже ця одна річ змусить тебе стрепенутися: побачиш, скільки-то їх натрудилося заради тебе. Самому захочеться бути одним із них. Справді-бо: значною перевагою великодушної людини є те, що вона поривається до всього чесного. Піднесена вдача не знайде втіхи у чомусь низькому й огидному: її захоплює величне, здатне окрилити. Глянь на полум'я: стрімко злітаючи вгору, воно не може ні прослатися, ні пригнутись, ані перепочити. У такому ж постійному русі й наш дух: що більше в ньому запалу, то жвавіший, завзятіший його стрімливий злет. Щасливий, хто скерує той порив на добро: він стане недосяжним для власної фортуни; він буде стриманий в успіхах, стійкий у невдачах, спокійний в оцінці того, що подивляє люд. Великим душею властиво зневажати велике й надавати перевагу поміркованості над будь-яким надміром, адже перше - корисне й життєдайне, друге - шкідливе в силу самого надміру. Озирнися: надміру обтяжений колос гнеться до землі, обліплене плодами галуззя - обламується, надмірна врожайність вадить визріванню. Те саме й з душами: непомірне щастя розчавлює їх, бо вони послуговуються ним не лише на шкоду іншим, але, ще більшою мірою,- на свою шкоду. Назви мені ворога, що виявив би до людини таку жорстокість, як до декого - його власні насолоди. І якщо тим ласолюбцям вибачають їхню невгамованість, їхню божевільну хіть, то хіба через те, що вони самі страждають від того, що чинять. Та й по заслузі мучить їх той шал: жадання, хай лиш переступлять межу, що її накреслила природа, йдуть у безконечність. Що природне, те в певних межах; що від метушні й хітливості,- безмежне. Мірою необхідності є користь, а в яку мірку вкладеш надмірне? Отож у насолоди, врешті, занурюються, без них уже годі обійтися, бо вони для ласолюбців уже стали звичкою, одне слово, надмір у них перетворюється у необхідність. Хто може бути нещаснішим од таких людей? Вони ж не втішаються насолодами - служать їм, а крім того,- верх усіх зол! - вони ще й люблять своє зло. Справді-бо вивершив своє нещастя той, кого гидке не тільки розважає - кому воно подобається. Жодними ліками вже не зарадиш там, де все, що досі було пороками, стало звичаями.

Бувай здоров!



ЛИСТ ХL
Сенека вітає свого Луцілія!

Я вдячний тобі за те, що часто мені пишеш: дійсно, лише в такий спосіб можеш постати перед моїми очима. Тільки-но отримаю твого листа - відразу ми вкупі. Якщо милі нам зображення відсутніх друзів, бо нагадують про них, розвіюють на якийсь час нашу тугу оманливою, пустою втіхою, то наскільки приємнішими є листи, що доносять до нас правдиві риси відсутнього друга, правдивий відбиток його душі! Адже все те, чим так насолоджуємося при зустрічі з другом, усе те, наче в чіткому відтискові, пізнаємо завдяки правиці, що водила стилосом.

Ти згадуєш у листі, що слухав філософа Сера-піона(1), коли він туди причалив. «Він звик із таким поспіхом вивергати слова, що вони не пливуть, а штовхають одне одного, мов у тисняві,- їх надто багато як для одного голосу». Ось цього, власне, я не схвалюю. Мова у філософа, як і все його життя, повинна бути впорядкованою, а де вже говорити про якийсь порядок у тому, що стрімголов поспішає, поривається! Збудженою мовою, що сипле та сипле, мов той сніг, Гомер наділяє молодого промовця; зате з уст старця пливе мова м'яка, солодша од меду(2). Тим керуйся: оте поривне, що береги перехлюпує, мовлення більше годиться якомусь бродячому балакунові, аніж тому, хто говорить про щось важливе й поважне, тим паче - вчить. Наскільки в мові не люблю поспіху, настільки - й млявості, коли слова цідитимеш по краплині; хай не доводиться ні затикати вуха од натиску слів, ані напружувати слуху. Бо ж і та вбогість, безбарвність мови присипляє слухача: йому надокучує її повільний плин, що час від часу переривається. І все ж легше затримується в пам'яті те, чого вичікуєш, аніж те, що пролітає повз вуха. Врешті, кажемо, що вчитель передає вихованцям настанови, а хіба можна передати те, що тікає?.. А ще візьми до уваги, що мова, звернена на пошуки правди, повинна бути простою, без окрас. Інша річ - привселюдні виступи: тут не дослухаєшся правди. Промовець хоче сколихнути юрбу, з наскоку заполонити довірливих, от його слова й випорхують, пролітають, аби не було змоги замислитися над ними. То як, скажи, можна скерувати когось тим, що саме позбавлене керма? Хіба ж мова, покликана лікувати душу, не повинна в ту душу увійти? Ліки не допоможуть, якщо не затримаються в тілі.

До того ж у такій мові - одна лиш лунка порожнеча: більше дзвенить, ніж важить. А потрібно пом'якшити твої страхи, вгамувати роздратування, розвіяти оману, загнуздати марнотратство, приборкати жадобу. Що тут можна зарадити нашвидкуруч? Де такий лікар, що лікував би хворих мимохідь? Та що там говорити про допомогу - навіть задоволення жодного не дає те скупчення випадкових слів, що ринуть, наче водоспад! Як буває цілком достатньо один раз побачити те, що видавалось неможливим, так аж надто достатньо один раз послухати тих, хто так хвацько орудує словами. Чого тут повчитися? Що наслідувати? А що вже скажеш про душу того промовця, чиї слова у такому безладі, у такому непослуху? Глянь на того, хто збігає із схилу: він зупиниться не там, де намітить,- вага тіла, хоче він того чи ні, пориває його далі; так і поспішна мова: ні сама собою не володіє, ані не личить філософії, яка не кидається словами, а кладе їх, ступає розміреним кроком.- «Виходить, їй не можна інколи й голосу підвищити?» - Чому ж ні? Але хай не втрачає гідності, з якою несумісна та надмірна, поривна сила. Хай її сили будуть великими, але врівноваженими. Хай це буде джерело, що не пересихає, а не каламутний потік. Я ледве чи б дозволив ораторові на таке невтримне, вільне від будь-якого закону мовлення. Як устежити за ним судді, а буває ж він ще недосвідчений, необізнаний? Надто коли той оратор намагається блиснути своєю промовою, коли піддається невгамовному поривові. Та навіть тоді хай він говорить не швидше і слів нагромаджує не більше, ніж можуть витримати вуха.

Отже, правильно зробиш, якщо не вчащатимеш на виступи тих ораторів, яким важливо те, скільки вони говорять, а не те, як говорять, якщо сам при потребі волітимеш говорити, як Публій Вініцій(3).- «Як це?» - На питання, як промовляє Вініцій, Азеллій відповів: «Протяжно». А Гемін Варій мовив таке: «Не знаю, як ви можете називати його красномовним: він же трьох слів докупи не зв'яже». То чому б тобі не говорити, як Вініцій? Хай і тебе, як Вініція, що зважував кожне слово, мовби не говорив, а диктував, перерве якийсь недотепа: «Та говори ж, говори хоча б що-небудь!» Бо кожній людині, якщо вона при здоровому глузді, я порадив би триматись далеко від тих словесних перегонів, що їх полюбляв знаменитий у свій час промовець Квінт Гатерій(4): він ні разу не завагався, ні разу не перепочив; як почав, так і закінчив - на однім подиху. Та взагалі у кожного народу, гадаю, свої звичаї: дещо підходить йому більше, дещо - менше. У греків, скажімо, таку вільність сприйняли б легше, а ми навіть на письмі звикли розмежовувати слова. Та й сам Ціцерон, який так підігнав римське красномовство, ніколи не пускався навскач. У римлян мова більше озирається, зважує себе, дає іншим себе зважити. Фабіан, людина зразкова і своїм життям, і знанням, і - що кладу на третє місце - красномовством, говорив радше вільно, ніж поспішливо, можна сказати, з легкістю, а не з поспіхом.

Ось такий спосіб мовлення розумної людини я сприймаю; не вимагаю, одначе, якраз такого. Важливо, щоб оратор мовив, не запинаючись. І все ж волію, щоб він саме промовляв, а не проливався словами. Я тим більше хочу відстрашити тебе від тієї біди через те, що піддатись їй - значить утратити відчуття сорому, розучитися червоніти, врешті, й слухати себе самого. Той потік, за яким годі встежити, несе чимало такого, що хотілося б вилучити. Але, кажу, поки сам себе поважаєш, поти й не зачепить тебе та біда. І ще одне: тут не обійтися без щоденних вправ - слід займатися спочатку речами, потім переходити до слів. Та хоч тобі й не бракуватиме тих слів, хоч вони напливатимуть без твоїх зусиль, їх усе ж треба погамовувати: мудрецеві личить не тільки скромна хода - у нього й мова повинна бути стисла, стримана. Підбиваючи всі підсумки, скажу: говори повільно!

Бувай здоров!


© Seneca
© А.Содомора (переклад, примітки, покажчик власних назв), 1996
Джерело: Сенека. Моральні листи до Луцілія. К.: Основи, 1999 (2-е вид.). 608 с.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2008-03-24 12:03:21
Переглядів сторінки твору 1987
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 0 / --  (2.954 / 5.5)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (2.954 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.782
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2008.12.22 20:25
Автор у цю хвилину відсутній