ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Віктор Кучерук
2018.10.21 00:20
Т. І...

Закохався – і співаю,
І радію, і журюсь, –
І тебе, любов безкраю,
Не віддам уже комусь.
Адже, знаю, будуть інші,
Восени чи навесні, –

Іван Потьомкін
2018.10.20 20:07
Не по мені, як старість зубожілу дурять законами,
Не вартими паперу, на якому пишуть,
Причастями, молебнями й іконами
Кличуть у рай, аби юдоль земну залишить.

Віктор Кучерук
2018.10.20 19:16
Т. І...
Моя зажуро смаглочола,
Моя бентежна таїна, –
Вже літо бабине довкола,
А не у снах, а не у снах.
Вже сонце гріє неохоче
І пахнуть айстрами вітри, –
А ти усе чекати хочеш

Катерина Боброк
2018.10.20 15:21
я знаю що ти скажеш - не кажи
хоч маєш це віддати - не давай
кого любив за тими не тужи
кого кохав забудь не поминай

всели собі у серце трьох царів
прийми у душу смирну самоти
щоб промінь зірки гаряче горів

Олександр Сушко
2018.10.20 14:36
Зайшов на сайт - гримить стражденний стогін,
В Пегаса зляк, ірже з-під закарлюк.
У "генія" ліричнії пологи!
Всі врозтіч. Я ж добряга - підсоблю.

Хвалю завзято горе-рукоблуда
(поет чутливий, критикнеш - каюк!).
А поруч муза глипає на "чудо"

Шон Маклех
2018.10.20 02:49
Лишаємо слід
На килимі жовтого листя
Ми – лилики тьми:
Нескінченно темного Всесвіту:
Слід порожнечі
На візерунках осені:
Там пройшли ми –
Кажани –

Ластівка Польова
2018.10.19 22:17
Тисяча слів під пером,
а от дії – жодної.
Ти мій герой,
ти живий легендарний soldier.

З дому зриваюсь у темінь,
неначе з прив’язі.
Господи правий,

Микола Дудар
2018.10.19 19:03
Привчав себе до твого запаху
Вже й познайомився з ріднею
А ти чомусь все нишком ахала
А я збирав все те і клеїв…
Ти розглядала зацікавлено
Мої сирі на смак полотна
І хай знайомих, рідних бавило
Ти обзивала їх болотом…

Іван Потьомкін
2018.10.19 16:14
Поміж уловом, що приніс рибалка,
Устрицю пацюк набачив
І подумки начебто вже їсть.
«Який з мене наїдок?-
Вгадала намір ненажери бідолаха».
«Розкрийся і вдовольнюся цим!»
Не спало хитруну на думку,
Що бажання жить несе і порятунок:

Вікторія Торон
2018.10.19 11:21
Ця рубінова мова – вино в кришталі,
бархат уст і розбурханий шепіт,
це кружляння замріяне, сонце в гіллі,
листя спогадів звіяний шерхіт.
Це віднайдення рідних могил в бур’янах,
у поклоні покладені квіти,
це оживлення істин, що вмерли в світах,
і

Світлана Майя Залізняк
2018.10.19 10:36
і ніхто не застрахований
від теракту серед зла.
Будь вахтером чи Бетховеном -
днина гостре підвезла.

Біг чимдалі - чи поранених
піднімати і везти?
Друг мій каже одурманено:

Тата Рівна
2018.10.19 09:53
Розірвати планету або збудувати планету
Врятувати планету — планктону потрібна планета
У поета призначення бути всього лиш поетом
Архітектором душ — на поета чекають проекти
Як палати чекають сенаторів чи пацієнтів
Як імпланти чекають хірургів або де

Любов Бенедишин
2018.10.19 09:19
Ще мрії високі личать,
І руки – вправні.
А Муза чомусь не кличе
В небесні плавні.

Приб’ється не знати звідки,
Нахмурить брови…
Зоставить на серці мітку –

Вероніка Новікова
2018.10.18 22:55
Що ти про мене знаєш, як ти із цим живеш?
Я майже все забула, вистояла вином.
Слід від долоні губиться поміж густих одеж:
тих, що, коли намокнуть, тягнуть на дно.

Слід від долоні плине спиною від стегна.
Русло його не висохло, витоки ще пульсують.

Серго Сокольник
2018.10.18 22:10
Ніч наповнила глечики снів,
Із яких ми наснагу пили
Дивоцвітами... На полотні
(...чи букетом на майстра столі...)

І малюнок сумний у очах
Чорним кольором в осінь тече,
Віддзеркаливши темряви жах

Ігор Шоха
2018.10.18 21:27
На ярину наорано багато.
Є і на зяб, де впадина й гора.
Але немає сил боронувати,
та й сіяти – минає ся пора.

Літа уже заманюють у вирій
подалі од солоної землі.
Але на чужині, які то гирі –
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Місіс Анонім
2018.09.08

Анна Чіпко
2018.09.07

Владислав Пилипюк
2018.08.15

Вікторія Волецвіт
2018.08.13

Маша Кішка
2018.07.09

Кілометр Рубемл Далекий
2018.07.01

Одарка Любомир
2018.06.26






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Анней Луцій Сенека / Проза / Моральні листи до Луцилія

 Моральні листи до Луцилія. ХLI - L
Переклад, примітки, покажчик власних назв - А.Содомора

ЛИСТ XLI
Сенека вітає свого Луцілія!

Добре Й рятівне для себе діло робиш, якщо й далі, як дізнаюся з твого листа, вперто йдеш до свого вдосконалення. Бо ж нерозумно вимолювати в когось те, що можеш отримати від себе самого. Не треба ні простягати до неба рук, ані благати храмового сторожа, аби допустив тебе ближче до зображення когось із безсмертних,- начебто краще вчує, коли шепнеш йому на вухо. Бог - побіч тебе, з тобою, в тобі! Так-так, Луцілію: десь у глибині нашого єства поселився священний дух - спостерігач усіх наших добрих та лихих учинків, наш сторож. Як ми ставимося до нього, так він - до нас. У кожній доброчесній людині селиться якийсь бог. Хіба ж могли б ми без його помочі піднятись над долею? Він дає нам високі, бездоганні поради. У кожній, повторюю, доброчесній людині

...селиться, хоч і невидимий, бог якийсь .

Якщо, бува, потрапивши у дрімучий ліс, де вікові дерева, сягнувши незвичайного зросту, поєднавшись в усю свою височінь рясним галуззям, заслонять тобі небо над головою, то ти, дивуючись тій могутності зеленого світу, тому глухому відлюддю, тій неосяжній густій тіні, повіриш у присутність божества. Якщо над глибокою печерою, що витворилась у виїденім камені, нависне скеля, якщо та печера, кажу, створена не працею рук, а з природних причин стала такою просторою, то твоя душа здригнеться у передчутті святощів. Схиляємо чоло перед витоками великих рік, будуємо вівтарі там, де з-під землі несподівано проривається потужний потік, ушановуємо гарячі джерела, вважаємо священними деякі озера, подивляючи або їхнє затінене плесо, або незмірну глибину. А якщо побачиш людину, яку не лякають небезпеки, не зворушують пристрасті, людину, щасливу в нещасті, спокійну серед негоди, того, хто дивиться на всіх інших людей мовби з висоти, а на богів - наче на рівних собі, то хіба не переймешся повагою до такого? Хіба не скажеш: «Тут є щось більше, щось вище, ніж можна б повірити, що воно такої ж природи, як і те злиденне тіло, його вмістилище. Сюди зійшла божественна сила»? І справді, хіба може таким піднесеним і водночас поміркованим духом, який лишає осторонь усе низьке, посміхається з наших страхів і з наших бажань, хіба може тим духом не керувати небесна могутність? Хіба може така висота встояти без підтримки божественної сили? Ні! Той піднесений дух більшою своєю часткою належить обширам, звідки він опустився. Як сонячні промені, хоч торкаються землі, все ж перебувають там, відкіля злітають, так само й дух, великий і святий, посланий сюди з тим, щоб ми ближче пізнали божественне, спілкується з нами, але разом з тим не пориває із своїми небесними витоками: від них залежить, на них дивиться, до них звертається по снагу, а в нашому житті присутній як вища, краща сила.

То що ж таке той дух? Це те, що блищить лише своїм власним благом. Бо хіба є щось безглуздіше, ніж хвалити людину за те, що не належить їй? Чи є щось божевільніше, ніж подивляти в людині те, що тут таки може перейти до когось іншого? Хіба стане кращим кінь, коли надінеш на нього золоту вуздечку? Одна річ, коли на арену пускають лева з позолоченою гривою, втомленого приборкуванням і ладного стерпіти на собі будь-яку прикрасу, й цілком інша - дикий хижак, чий дух іще не зламаний. Такий, певна річ, і в наскоку нестримний, бо така вже в нього природа, й захоплює своєю окрасою -- грізним виглядом, і взагалі набагато перевершує того млявого, хай навіть озолоченого. Кожен має хизуватися лише своїм. Хвалимо ж виноград, що обтяжує налитим гроном лозу й вона разом із підпорами гнеться до землі під вагою своїх же плодів. Чи хтось віддав би перевагу лозі, з якої звисають золоті ягоди, золоте листя? Власна вартість лози - в її плідності. Так і в людині слід хвалити лише те, що від самої людини. Має хтось прекрасну челядь, розкішний дім, щедро засіває? Має чималі прибутки? Що ж; але все це не в ньому, а довкола нього. Хвали в ньому те, чого не можна ні відібрати, ані дати, що притаманне самій людині. Питаєш, що це таке? її дух, а в ньому - досконалий розум. Таж людина - розумна істота. Отже, найвище благо для неї - прислужитись тому, задля чого народжена. А чого ж вимагає від людини розум? Найлегшого: жити згідно зі своєю природою. Але цього нелегко домогтися через наш спільний безум: один одного штовхаємо до пороків. А як можна отямити тих, кого ніхто не стримує, а штовхає - ціла юрба?

Бувай здоров!



ЛИСТ XLII
Сенека вітає свого Луцілія!

То так уже той чоловік переконав тебе у своїй доброчесності? Доброчесним нашвидкуруч не станеш, та й не розпізнаєш його мимохідь. А знаєш, кого нині назву доброчесним? Людей, так би мовити, другої мітки(1). Воістину доброчесна людина народжується, можливо, як фенікс, один раз на п'ятсот років. У тому й дива нема, що велике з'являється на світ лиш час од часу. Посередність фортуна сіє щедро, з повної пригорщі, а виняткове вирізняється з-поміж загалу вже самою своєю винятковістю. А тому чоловікові, про якого пишеш, ой, як далеко ще до доброчесності! Втім, коли б він знав, що таке доброчесний чоловік, то не видавав би себе за такого, а можливо, й не сподівався б ним стати взагалі.- «Але ж він лихої думки про лихих».- Як і самі лихі. Адже найбільша кара для вражених пороками людей - бути гидкими і для себе, і для близьких.- «Він ще й ненавидить тих, хто, діставшись раптом до високої влади, розгнуздано послуговується нею».- Те ж саме робив би й він, коли б міг. У багатьох людей пороки непомітні, бо не мають сил прорости, а дай змогу - розбуяють не менше, ніж ті, що їм одкрило дорогу щастя. Одне слово, їм бракує засобів, аби блиснути всією своєю нікчемністю. Навіть найотруйнішу змію можеш безпечно взяти до рук, поки вона задубіла від холоду: їй не бракує отрути - вона просто заціпеніла. Не один - аби лиш доля всміхнулася - зрівняється з останнім негідником і в жорстокості, і в честолюбності, і в марнотратності. Не один - бо в них нахил до лихого. Хочеш пересвідчитись? Дай таким людям робити те, що хочуть. Пам'ятаєш, ти казав колись, що подібна людина - у твоїх руках. Але я запевняв тебе, що маєш справу з тим легковажним, перебіжним, що тримаєш його не за лапу, а за перо. Чи я збрехав? У твоїй руці лишилася пір'їна; сам він - утік. Знаєш, яких коників він викидав тобі опісля, чого лиш не накликав на свою голову. Не бачив того, що, наражаючи на небезпеку інших, він і своєю головою важить. Не думав, наскільки обтяжливим, навіть якби не було зайвим, є все те, чого він домагається. Так ось: хоч би чого ми прагнули, до чого б ціною великих зусиль не тяглися, треба передусім дивитись, чи не є воно непотрібним або взагалі шкідливим. Дещо буває зайвим, дещо - не варте таких старань. Але ж ми далі свого носа не бачимо: вважаємо, начебто даром приходить те, що насправді дуже дорого нам обходиться. Нашу засліпленість видно хоча б із того, що купленим називаємо лишень те, що придбано за гроші, а за що розраховуємось собою, те для нас - дарове. Чого ми не захотіли б купити, якщо взамін довелося б віддати дім або гарний, врожайний наділ землі,- за те ми готові платити своїм спокоєм, своєю безпекою, своєю честю, своєю свободою, своїм дозвіллям. Людина нічого не цінує так низько, як себе саму! Тому-то, що б ми не намислювали, що б не робили, чинімо так, мовби прийшли до торговця якимсь товаром: поцікавмося заздалегідь, скільки коштує те, що ми хотіли б мати. Часто ціна дуже висока, а товар - одне лиш ніщо. Можу тобі вказати чимало такого, що ми придбали чи взяли в дарунок, позбувшись при тому своєї свободи. Ми належали б самим собі, якби ті речі не належали нам.

Гарненько міркуй над тим не тільки тоді, коли йдеться про набуток, але й про втрату. «Ось ця річ таки пропаде».- Але ж вона не весь час була твоєю. Так само легко обійдешся без неї тепер, як і колись обходився. Якщо ти довго володів тим, що втратив, то встиг ним насититися, а якщо недовго, то не встиг до нього звикнути. Менше матимеш грошей? Але й клопотів менше. Менший буде вплив у тебе? Менше й заздрості. Озирни все те, що доводить нас до божевілля, що втрачаємо із слізьми,- і зрозумієш: нас гнітить не сама втрата, а лиш думка про неї. Ніхто ж не відчуває втрати - думає про неї. Хто ж володіє собою, той нічого не втратив. Та чи багато людей можуть похвалитися тим, що вони володіють собою?

Бувай здоров!



ЛИСТ XLIII
Сенека вітає свого Луцілія!

Ти запитуєш, звідки я міг про це довідатися, хто розповів мені про твої задуми, адже ти й словом нікому про них не прохопився. Той розповів, хто знає про все найбільше: людський поголос. «Як це? - здивуєшся.- Чи належу до таких, за ким ходить поголос?» - Коли міряєш себе, не озирайся на ті місця, звідкіля ти вийшов,- подивися, де зараз живеш. Що височить над усім по сусідству, те й вважаємо великим. Величина ж не має якоїсь певної міри: щось є великим або малим лише завдяки порівнянню. Корабель, скажімо, видаватиметься величезним на річці, крихітним - на морі. Кермо для одного судна буде надто великим, для іншого - надто малим. Хоч як применшуй себе у своїх очах, нині ти у провінції(1) - велика постать. Усяк там розпитує, вивідує, що поробляєш, як обідаєш, на чому спиш. Ось тобі ще один привід, аби в житті бути обачливим. Але щасливим уважай себе тоді, коли зможеш жити в усіх на видноті, коли стіни тебе захищатимуть, а не приховуватимуть. Та ми переважно такої думки, що стіни не для того, аби безпечніше жити, а для того, щоб непомітніше блудити. Скажу тобі одну річ, з якої можеш судити про наші звичаї: ледве чи знайдеш такого, хто б наважився жити при навстіж одчинених дверях. І не диво: дверників придумала наша соромливість, а не наша гордість. Живемо так, що зненацька побачити нас - значить застукати на гарячому. Та яка з того користь, що ховатимешся, уникаючи людського ока, людського вуха? Чисте сумління може скликати цілу юрбу, нечисте -- навіть на самоті мучиться страхом та неспокоєм. Якщо чесні твої вчинки, то хай про них знає увесь світ; якщо ганебні, то яка з того втіха, що про них ніхто не знає? Ти знаєш!.. Нещаслива ж ти людина, раз не зважаєш на того свідка!

Бувай здоров!



ЛИСТ XLIV
Сенека вітає свого Луцілія!

Знову хочеш мене переконати у своїй безпорадності: недобре, мовляв, повелася з тобою спочатку природа, потім - фортуна. А тим часом ти міг би вихопитися з юрби і піднятися до найвищого, яке лиш досяжне людині, щастя. Філософія, окрім іншого, має ще й ту перевагу, що не зазирає у родовід. Усі ж ми, якщо сягнути витоків, походимо від богів. Ти - римський вершник: до цього стану тебе впровадила твоя старанність. А скільки, далебі, є таких, кому недоступні чотирнадцять рядів(1)! Не всі можуть бути допущені до сенату. Та навіть військовий табір доскіпливо підбирає витривалих для трудів та небезпек. Доброчесність - гостинна для всіх. Усі ми для неї достатньо знатного роду. Філософія нікого не відкидає й не вибирає - кожному світить. Сократ не був патрицієм. Клеант найнявся за водоноса - поливав чужий город. Платона філософія не прийняла благородним, а зробила таким. Чому ж тобі зневірятися, чому не мати надії дорівняти їм? Усі вони твої предки, якщо будеш гідний їх. А гідний будеш тоді, коли сам себе переконаєш, що ніхто не перевищує тебе знатністю роду. Всі ми в однаковій мірі знатні: походження кожного з нас - поза межами пам'яті. Сказав же Платон(2), що немає володаря, який не походив би з рабів, як і раба, який не походив би з володарів. Усе перемішалось у безконечнім чергуванні поколінь, усе перевернула доля догори дном. Запитаєш, хто благородний? Хто від природи схильний до чесноти. Ось єдине, що треба брати тут до уваги. Інакше, якщо заглиблюватись у давнину, то виявиться, що кожна людина - з тих часів, перед якими ще взагалі нічого не було. Від самого початку світу й до наших днів нас провадила низка то блискучих, то похмурих перемін. Обставлений закопченими зображеннями предків атрій(3) не додасть нам благородності. Ніхто не жив задля нашої слави; не наше й те, що було перед нами. Дух робить нас благородними. Лише він за будь-яких умов може піднятися над самою фортуною. От уяви собі, що ти не римський вершник, а відпущений на волю раб. Навіть тоді, доклавши зусиль, ти зміг би стати єдиним вільним серед усіх вільнонароджених.- «У який спосіб?» - запитаєш мене.- Якщо про благо та про зло судитимеш не так, як судить про них люд. Потрібно дивитись не на те, звідки вони прийшли, а куди йдуть. Що робить життя щасливим, те і є справжнім благом. А справжнє благо не може перемінитись у зло. То в чому ж помиляються люди? Адже всі вони хочуть жити щасливо. їхня помилка в тому, що засоби для досягнення щастя вони приймають за саме щастя. їм здається, що вони біжать за ним, а насправді - тікають од нього. Бо дійсно, що таке щастя як не тривка безтурботність, несхитна впевненість? Люди ж нагромаджують причини для тривог і шляхом непевним, де стільки пасток, навіть не несуть - тягнуть на собі свій вантаж. От вони й віддаляються з кожним кроком від жаданої мети; що більше витрачають зусиль, то більше самі собі заважають і відкидають себе назад. Так само й з тими, хто опинився у лабіринті: сам поспіх заганяє їх у глухий кут.

Бувай здоров!



ЛИСТ XLV
Сенека вітає свого Луцілія!

Нарікаєш, що там бракує тобі книжок. Але ж річ не в тім, чи їх багато, лиш у тім, чи вони добрі. Читання, якщо воно продумане, дає користь, якщо безладне - лиш розважає. Хто хоче дійти до якогось наміченого місця, той повинен триматись однієї дороги, а не звертати то на ту, то на іншу: іти і блукати - не одне і те ж саме.- «Я волів би,- скажеш,- аби замість порад ти надіслав мені трохи книжок».- Що ж, я готовий вислати тобі, які лишень маю, вимету геть усі скрині. Та навіть сам, якби змога, подався б туди, сам попри старість накинув би собі ту подорож, якби не мав надії, що скоро тобі пощастить звільнитися від тієї служби. Не зупинили б мене ні Сцілла, ні Харібда, ані та лиховісна казкова протока: не те що на кораблі - плавом я подолав би її, тільки б обійняти тебе й на власні очі побачити, оцінити, наскільки ти зріс духом.

А щодо твого бажання отримати й мої книжки, то від того я не вважаю себе красномовнішим, так само, як не вважав би себе вродливішим, коли б ти захотів мати моє зображення. Те бажання, знаю, від твоєї прихильності до мене, а не від оцінки. Та якщо й від оцінки, то й вона підказана прихильністю. Але, хоч би якими були ті книжки, читай їх так, мовби я все ще шукаю правди, не знаходячи її, шукаю вперто й наполегливо. Я ж не визнав над собою нічиєї влади(1), не прикриваюсь нічиїм іменем, і хоча з великим довір'ям ставлюсь до суджень видатних людей, де в чому і на свої покладаюся. До того ж ті великі мужі залишили нам не лише відкриття, але й багато ще не знайденого. Можливо, їм і вдалося б знайти необхідне, якби не шукали зайвого. Скільки часу вони прогайнували на хитромудрі плетива слів, на такі ж химерні, підступними стежками спрямовані роздуми, що лиш вигострюють марний дотеп! Затягуємо вузли, надаємо словам подвійного значення, а тоді все це розплутуємо. Чи так уже в нас багато вільного часу? Вже ми навчилися жити, навчилися вмирати? Весь наш хист, усю передбачливість мусимо спрямовувати на те, щоб уникнути обману на ділі, а не на словах. Навіщо мені ті тонкощі у розмежуванні подібних між собою висловів, якщо вони можуть стати пасткою хіба що для тих, хто пускається у заплутані роздуми? Речі вводять нас в оману - їх розрізняй! Зло приймаємо за благо. Вчора ми вимолювали для себе одне, нині - щось цілком інше. Бажання суперечать у нас бажанням, задуми - задумам. А як, скажімо, улесливість подібна до дружби! Вона не лише її наслідує, а й бере гору над нею, переганяє її. Саме їй охоче підставляємо вухо, саме її мова відразу сягає самого серця: що шкідливе в ній, те, власне, й солодке. Навчи мене, як розрізнити цю подібність. Під машкарою друга підходить до мене улесливий недруг. Під іменем чеснот нам у душу закрадаються пороки. Нерозважність ховається за йменням сміливості. Лінощі називаємо поміркованістю, боязкого - обережним. Ось у чому небезпечно помилятися! Ось на чому вибирай виразну мітку! Ну, а коли запитаєш когось, «чи є в нього роги»(2), то він не буде аж такий наївний, щоб тут же обмацувати своє чоло, не буде настільки дурним чи недоумкуватим, аби не доглупався, що ти лише найтоншими словесними хитрощами зробив його рогатим. Усе це хоч обман, та нешкідливий. Як ото чашки та камінці у руках штукарів: тут сам обман служить розвагою; а поясни мені, як це робиться,- і прощавай задоволення. Те ж саме й щодо тих словесних пасток (як ще по-іншому назву софізми?): тим, хто не знає, вони не шкодять, а тих, хто знає, не розважають. А якщо таки конче хочеш копирсатись у двозначності слів, то повчи нас, що щасливий не той, кого весь люд має за щасливця, до кого спливаються великі гроші, а лиш той, хто все своє добро має в самому собі, хто вирізняється стійким, піднесеним духом, хто кидає під ноги все, чим захоплюються інші, хто ні з ким не хотів би помінятись місцями, хто цінить у людині лише те, що робить її людиною, хто, обравши, за наставницю природу, пристосувався до її законів, живе за її приписами, той, у кого жодна сила не відбере його блага, хто навіть зло перетворить у благо, хто твердий у своїх судженнях, непохитний, безстрашний, кого якась стороння сила може потрясти, але жодна не здатна стурбувати, кого фортуна, замахнувшись найразючішою своєю зброєю, не годна поранити, хіба що дряпне, але й то рідко: всі інші її списи, якими вона кладе людський рід, відскакують од нього, наче той град, що, вдаривши по крівлі, не завдає ніякої шкоди мешканцям, лише вигримує по ній, а потім тане.

А чому ти затримуєш мене на тому, що сам же називаєш «брехливим» і про що складено стільки книжок? Усе життя бреше мені. От і злови його на тій брехні й наверни, раз такий гострий на думку, до правди(3). Адже воно вважає необхідним навіть те, що чи не на більшу половину - зайве. Але й те, що не є зайвим, здебільшого не може спричинитись ні до нашого щастя, ані до блаженства. Бо що необхідне, те не конче мусить бути благом: ми ж насміялися б над самим цим поняттям, коли б назвали благом, скажімо, шматок хліба, миску крупника чи там ще щось, без чого не прожити. Що благо, те завжди необхідне, а що необхідне, те не завжди благо, оскільки необхідними бувають цілком нікчемні речі. Хто аж так не визнається на цінності блага, щоб рівняв його до речей щоденної потреби? То хіба не варто зосередитись на одному: показати всім, скільки часу йде на придбання зайвого, скільки людей, поки здобувають засоби для життя, втрачають за тими клопотами саме життя? Приглянься до кожного зокрема, подумай про всіх: нема такої людини, щоб її життя не зазирало у завтрашній день.- «А що в тім поганого?» - запитаєш.- Гіршого й не буває! Таж усі ті люди не живуть, а лише збираються жити: все відкладають на завтра. Скільки б ми не докладали зусиль, життя все одно пробігає скоріше, а ще коли зволікатимемо, то воно так і промчить повз нас, мовби й зовсім не було нашим; в останній наш день закінчується, а пропадає - щодня. Але, щоб не виходити за межі листа, який повинен вміщатися у лівій руці читача, на другий раз відкладу свою суперечку з діалектиками, що надто скрупульозно займаються чимось одним, занедбуючи інше, важливіше.

Бувай здоров!



ЛИСТ ХLVI
Сенека вітає свого Луцілія!

Обіцяну твою книжку я отримав і, збираючись прочитати її на дозвіллі, розгорнув, аби лише спробувати смак. Та вона заманила мене йти далі. Скільки в ній красномовності, зрозумієш ось із чого: видалась мені короткою, хоча з першого погляду можна припустити, що це твір Тіта Лівія чи Епікура, але ніяк не мій і не твій. Такою насолодою мене привабила й затримала коло себе, що я прочитав її без жодної загайки. Кликало мене сонце, нагадував про себе голод, погрожувала дощова хмара, але я дочитав її - мов до дна вихилив усю. І звідав не лише приємність, але й сповнився радістю. Скільки тут хисту, скільки запалу! Сказав би я також, які тут пориви, якби мова то влягалась, то знову, зметнувшись, набирала висоти. Ні, то не порив, а мірний лет, мужній, врочистий плин думки, а попри те час од часу зустрічається тут щось дуже лагідне, солодке.

Ти справді, Луцілію, величний, піднесений духом. Хочу, щоб ти й далі був таким же, щоб ішов тією ж стежкою. Має свою вагу й те, про що пишеш. Тому-то варто вибирати вдячний, плідний предмет, що не тільки б заполонив твій хист - щоб і збуджував його. Втім, про книжку напишу тобі докладніше, коли ще раз візьму її до рук. Наразі про неї можу судити в такій мірі, мовби не прочитав її, а лиш прослухав. Дозволь мені пильніше приглянутись до неї. Тобі нічого боятися: почуєш правду. Ти щаслива людина: не маєш чогось такого, через що хтось був би зацікавлений брехати тобі з такої далини, хіба що, коли й причини нема, брешемо вже за звичкою.

Бувай здоров!



ЛИСТ ХLVII
Сенека вітає свого Луцілія!

Мені приємно чути від тих, хто побував у тебе, що ти приязно ставишся до своїх рабів. Так і личить людині такої розсудливості, такої освіти, як у тебе.- «Вони раби».- Але ж - люди.- «Вони раби».- Але ж під твоєю крівлею живуть.- «Вони раби».- Але - й покірні твої друзі.- «Вони раби».- Але - й товариші по рабству, якщо зважиш на те, що над ними й над тобою - однакова влада фортуни.

Мені смішно з тих, хто вважає для себе ганьбою сісти до обіду разом із своїм рабом, та ще й тому, що за найбундючнішим звичаєм довкола господаря, який обідає, повинна стояти ціла юрба рабів. А він, той господар, їсть більше, ніж може в собі вмістити; з непомірною захланністю напихає роздуте черево, що вже й відвикло від своїх обов'язків: з трудом поглинає наїдки, але ще з більшим трудом звільнюється від них. А тим часом нещасливим рабам не можна розкрити рота, аби хоч слово мовити. Різка вгамовує навіть найтихіший шепіт. Варто комусь мимоволі кашлянути, чихнути чи гикнути - не омине і його свистяча лозина. Гірко розплачується кожен, хто хоч чимось порушить тишу. Так вони й вистоюють цілими ночами - голодні, німі, непорушні. Тому-то й говорять поза очі про господаря ті, кому не дозволено говорити в присутності господаря. Зате інші, кому не лише при господареві, але й з ним самим можна було побалакати, кому не зашивали рота,- ті готові були підставити замість нього шию під меч, готові, одвертаючи від господаря небезпеку, своєю головою важити. За столом вони говорили, на дибі - мовчали.

А ще полюбляємо прислів'я, породжене тією ж нашою пихою: «Скільки рабів - стільки й ворогів». Ми ж не придбали їх ворогами - зробили такими. Не говоритиму про все інше, справді нелюдське: поводимося з ними не як з людьми - гірше, ніж із худобою. Поки, готові до обіду, вмощуємось на своїх ложах(1), один із рабів раз по раз, тільки-но сплюне хтось, витирає дочиста долівку, другий, не розгинаючи спини, визбирує недоїдки, що ними смітять довкола себе сп'янілі гості, третій вправним рухом руки ділить на кусні рідкісну птицю: ніж так і витанцювує - від грудинки й до куприка. Нещасний, хто живе лиш задля того, аби майстерно розчленовувати відгодовану птицю, але той, хто вчить того ремесла заради своєї приємності, нещасніший від того, хто з примусу тим ремеслом оволодіває. А виночерпій? Одягнений по-жіночому, він усе воює із своїм віком: ніяк не може вихопитись із хлоп'ячості - силою його туди втискують. Глянеш - уже й воякою бути міг би, та ба!.. Безволосий і гладкий (постирано, повисмикувано весь заріст), не спить він цілими ночами - ділить їх між пияцтвом та хітливістю свого господаря: у спальні - чоловік, за обідом - хлопчина. А ще одному - теж не позаздриш! - довірено нагляд за гостями. От він і стовбичить, і приглядається, хто з-між гостей чи то лестощами, чи запопадливістю до їжі або до балаканини заслуговує на завтрашнє запрошення. Додай ще тих, хто дбає про їство й питво, хто тонко розуміється на смаках господаря: знає, яка страва заохотить його своїм запахом, яка - самим виглядом, яка новизною може звільнити його від нудоти, на що дивитися не може, переситившись, а до чого, навпаки, тягне його в той чи інший день. Так от із ними, кажу, він нізащо б не погодився обідати, вважав би приниженням своєї гідності приступити з рабом до спільного столу. Але - дяка богам! - скількох із тих же рабів він сам має тепер за господарів! Я бачив, як перед порогом Калліста(2) переминався з ноги на ногу його колишній господар; інші входили, а він, хто виставив колись оголошення на продаж Калліста, хто зараховував його майже до непотребу, так і гибів перед порогом - його не пустили досередини. Гарно віддячив той раб, що раніше був кинутий у перший десяток(3), на якому окличник лиш випробовує свій голос, гарно віддячив своєму господарю: сам у свою чергу відкинув його, не визнав гідним увійти в дім! Господар продав Калліста, але як багато продав господареві Калліст!

А ще ось над чим подумай: хіба той раб, якого називаєш своїм, не зроджений від того ж насіння, не втішається тим же небом, не дихає тим же повітрям, що й ти, чи, врешті, не живе і не вмирає так, як ти? У такій же мірі ти міг би побачити його вільнонародженим, як він тебе - рабом. Скільки-то гордих ясністю свого роду римлян, що сподівалися через військову службу сягнути сенаторського стану, попало в неласку фортуни після того, як зазнав поразки Вар(4)! Одних вона зробила пастухами, інших - сторожами хатин. От і зневажай людину, що опинилась у тому становищі, в якому, поки зневажатимеш її, можеш сам опинитися! Не хочу вдаватися в обговорення того неосяжного питання - про наше поводження з рабами, до яких ми такі вже зарозумілі, такі жорстокі, такі напасливі. Щоб бути стислим, скажу: поводься з нижчим від тебе так, як хотів би ти, щоб поводився з тобою вищий від тебе. Кожен раз, як лиш подумаєш, яка в тебе влада над твоїм рабом, подумай і про те, яка влада у твого господаря над тобою.- «Але ж наді мною немає господаря!» - Бо ти ще молодий. Далі, можливо, матимеш. Хіба не знаєш, у якому віці потрапила в неволю Гекуба(5), в якому - Крез чи мати Дарія, чи Платон, чи Діоген? Тож поводься із своїм рабом лагідно, навіть по-товариському. Не відмовляйся повести з ним бесіду, вислухати його пораду, сісти з ним до обіду. Ось тут і зніме галас цілий загін розбещених вередунів: чи може, мовляв, бути щось принизливіше, щось ганебніше? Але я їх застукаю на гарячому - як цілуватимуть руку чужим рабам. Чи не бачите, врешті, як наші предки намагались оберегти господарів од ненависті, рабів - од приниження? Господаря називали «батьком сімейства», а рабів, що й досі збереглось у мімах,- челяддю. Власне вони визначили святковий день, і визначили його не з тим, щоб господарі обідали з рабами лише в той єдиний день, а щоб таки неодмінно обідали саме в той день. Окрім того, виявляли рабам різні почесті, дозволяли їм висловлюватися щодо тієї чи іншої справи, вважали свій дім невеличкою республікою.- «Виходить, усіх рабів маю допустити до свого столу?» - Ні, як і не всіх вільних людей. Ти помиляєшся, якщо вважаєш, що я прожену деяких лишень через їхні брудні заняття: того, скажімо, як погонича мулів, іншого - як волопаса. Ні, я оцінюватиму не заняття, а звичаї. Адже звичаї кожен сам собі визначає, заняття - накидає випадок. Дехто хай обідає з тобою, бо гідний того, дехто - аби був гідний. Що в кому є від спілкування з рабами, те згладиться від спілкування з почесними людьми. Не шукай, мій Луцілію, друзів лише на форумі та в курії(6); приглянешся - то й під своєю крівлею їх найдеш. Часто гарний камінь марнується, бо не потрапляє на око різьбяра. Візьми сам його до рук, випробуй його в роботі. Нерозумний, хто, купуючи коня, оглядає не його самого, а попону чи гнуздечку. Але стократ нерозумніший, хто оцінює людину або з її одягу, або - що теж прикриває нас, мов одяг,- з її положення.- «Він раб!» - Але, можливо, вільний духом.- «Він раб!» -- Але чим йому це шкодить? Покажи мені, до речі, хто не раб, не слуга. Один слугує хіті, другий - жадобі, третій - марнославству, а вже всі - надії, всі - страхові. Назву консуляра(7), що служить підтоптаній жіночці, багача,- що стелеться перед служницею; вкажу найзнатнішого роду юнаків, що під п'ятою у пантомімів. Нема ганебнішого рабства, ніж рабство добровільне. Тож хай тебе не залякують оті гидливі чепуруни. Чому б тобі не всміхатися до своїх рабів, чому б не розпоряджатися ними без пихи? Хай радше тебе шанують, ніж бояться. Тут можуть мені закинути, що я спонукаю рабів надіти шапку - знак вільності, а господарів позбавляю їхньої гідності, коли вважаю за краще, щоб раби шанували їх, ніж боялися. «Отак і каже: хай раби шанують нас, мовби вони були клієнтами або вітальниками?» - Хто так дорікне мені, той, видно, забуває, що господарям не може бути замало того, що достатньо богам,- шани й любові. А от любов і страх - речі несумісні. Тож я певен, що ти чиниш якнайрозумніше, коли не хочеш, щоб раби тебе боялися, а тому послуговуєшся не різкою, а словом: лише до безсловесної худоби, аби спонукати її, застосовують батога. Не все, що вражає нас, шкодить нам. Але розбещеність схиляє до гніву: тільки-но щось діється всупереч нашому бажанню, ми тут же скаженіємо. Переймаємо звички володарів. Бо й вони, забуваючи про свою могутність та про безсилля тих, над ким їхня влада, так іноді розпалюються, мовби їх хтось покривдив, хоч для будь-якої кривди вони недосяжні завдяки величі свого жеребу. Вони це добре знають, от і шукають нагоди вчинити якесь зло: прагнуть кривди, щоб одплатити за неї кривдою.

Більше тебе не затримуватиму, бо ти не потребуєш повчань. Добрі звичаї, між іншим, мають ще й ту перевагу, що вони самі собі подобаються, залишаються незмінними. Зате злоба - хистка, часто змінюється, але на щось краще - ніколи.

Бувай здоров!



ЛИСТ XLVIII
Сенека вітає свого Луцілія!

На твого листа, що ти надіслав мені з дороги, довгого, як сама дорога, відгукнуся перегодом. Мушу побути наодинці з собою і добре поміркувати над тим, що б тобі тут порадити. Бо й сам ти, перше ніж звернутися до мене за порадою, довго думав, чи взагалі варто радитися. То мені треба й поготів: чи ж не більше часу йде на те, аби вирішити якесь питання, аніж на те, щоб лишень поставити його? А ще коли одного цікавить одне, другого - щось цілком інше. Знову я заговорив як епікуреєць? Але ж мене цікавить те ж саме, що й тебе: я не був би твоїм другом, якби все, що стосується тебе, у такій же мірі й мене не стосувалося. Дружба робить спільними всі наші справи. Нема у нас ні щастя окремого, свого, ані горя: живемо, кажу, спільно. Та й не може бути щасливим той, хто лиш на себе задивлений, хто геть усе звертає на свою користь: мусиш для іншого жити, якщо хочеш жити для себе. Цей старанно й святобливо підтримуваний союз, який єднає людей з людьми, який засвідчує, що є якесь спільне для всього людського роду право, цей союз якнайбільше сприяє плеканню власне того, про який мовиться, душевного союзу дружби. Все ділитиме із своїм другом той, хто багато дечого ділить із будь-якою людиною.

Так ось, найкращий з-між людей, Луцілію, я волів би, щоб ті мастаки до словесних тонкощів пояснили мені радше те, які в мене обов'язки щодо друзів, які - щодо всіх людей, аніж те, скільки є способів для окреслення слова «друг» та скільки значень має слово «людина». Мудрість і глупота, як бачиш, розходяться. До кого приєднаюся? Куди велиш мені податися? Той твердить, що будь-яка людина - друг; для цього ж друг - не будь-яка людина. Той хоче придбати друга для себе; цей - себе віддає другові. А ти ж мені членуєш слова, роз'єднуєш склади. Начебто для того, аби собі самому з'ясувати, чого слід уникати, а чого домагатись, я мусив би придумувати найхитромудріші питання і шляхом оманливого висновку протягати створену на правдивій засаді брехню. Аж сором бере: таж ми не діти, а робимо собі жарти з такої поважної справи!

«Миш - це склад; миш гризе сир, отже, й склад гризе сир». От, припустімо, я не можу впоратись із тією головоломкою. То що? Від того мені грозить якась небезпека, якась шкода? Виходить, маю боятись, аби в мишоловку бува, не потрапив склад або, коли часом заґавлюся, аби якась із моїх книжок не з'їла мені сиру? А втім, можна ще й так, дотепніше: «Миш - склад; склад не гризе сиру, отже, й миш не гризе сиру». Чи то не дитячі забави? І через те насуплюємо брови? Через те відрощуємо бороду(1)? Такою от наукою, бліді й нахмурені, напихаємо інших?..

Хочеш знати, що обіцяє філософія людському роду? Пораду! Одного вабить смерть, іншому допікає вбогість, ще когось мучить або чуже, або й своє багатство. Той жахається лихої долі, цей прагне позбутися власного щастя. Того не полюбляють люди, цього - боги. До чого всі ті теревені? Тут недоречні жарти: тебе покликали до нещасних. Ти ж пообіцяв подати руку тим, хто тоне, хто потрапив у полон, кого звела недуга, згнітила нужда, над чиєю шиєю нависнула сокира! Чому ж одвертаєшся від них? Ти жартуєш, їм - страшно. «Допоможи!» - відгукнуться на кожне твоє слово стражденні. Звідусіль простягають до тебе руки, благають допомоги - всі ті, хто занапастив своє життя, хто ось-ось його занапастить; ти для них - надія, підмога. Благають, щоб ти вихопив їх із того бурхливого виру, щоб заблиснув їм, розкиданим та заблуканим, рятівною ясністю правди. Поясни їм, що природа визначила для них за необхідне, а що" - за надмірне; які легкі нам накреслила закони, яким приємним, яким вільним є життя для тих, хто тих законів тримається, і як гірко, як обтяжливо живеться тим, хто більше довіряє людській думці, ніж природі. Можливо, я й повірив би, що ті словесні забави мають силу зарадити всіляким бідам, якби ти спочатку роз'яснив, яку їхню частку вони спроможні усунути. Що, приміром, із тих забав може звільнити нас од пристрастей або принаймні влагіднити їх?

Та коли б вони просто не допомагали! Вони шкодять! Якщо хочеш, я доведу тобі з цілковитою очевидністю, що навіть непересічний хист, хай лише вдасться до тих тонкощів, незабаром занидіє, змаліє. Соромно й казати, яку зброю подали б вони тим, хто намірився ставити чоло фортуні, яким обладунком прикрасили б їх! Хіба то напрямок до найвищого блага? Через оті словесні манівці, через ті викрути, ганебні й принизливі навіть для тих, хто сидить біля таблиці для оголошень(2)?.. От ви каверзними питаннями навмисне вводите в оману співбесідника. То хіба це не те саме, що й хитро спростовувати позов, начебто він недійсний? Але як претор відновлює права позивача, так філософія вступається за тих, кому ви забиваєте памороки словоблуддям. Що ж ви відступаєте від таких славних обіцянок - зробите, мовляв, так, що зблиск меча не більше вражатиме мої очі, ніж полиск золота, що з нечуваною стійкістю нехтуватиму всім тим, чого інші чи то прагнуть, чи то жахаються; що ж повертаєтесь до початків, яких у школі навчають граматики? Що скажете? «Так піднімаються до зірок»(3)? Ні, філософія обіцяла зробити мене рівним богові. Ось що мене привабило. Заради того й прийшов я до тебе. Дотримай же слова!

Тому-то, мій Луцілію, далеко обходь усі ті викрути й філософські пастки! Відвертість і простота - ось що личить доброті. Навіть коли б у нас попереду був надмір часу, слід було б витрачати його ощадливо, щоб вистачило на щось необхідне. А при такій короткочасності життя - яке ж то безглуздя забивати собі голову всілякою зайвиною!

Бувай здоров!



ЛИСТ XLIX
Сенека вітає свого Луцілія!

Хіба що байдужа й лінива людина згадуватиме, мій Луцілію, друга лише тоді, коли думку про нього навіє якась місцевість. І все ж саме те чи інше знайоме місце викликає іноді наче глибоко заховану в душі тугу; не скажу, що повертає вже погаслий спогад, а лише пробуджує приспаний. Так, спричинений втратою біль, хоч і пом'якшений перебігом часу, знову ятриться, досить лиш глянути на раба, що був близьким для померлого, на одяг, на житло. І ось Кампанія, але найбільше Неаполь, а ще краєвиди твоїх Помпеїв(1) - аж не віриться! - наскільки свіжою зробили мою тугу за тобою! Ти - весь перед моїми очима, надто, коли прощаємося. Бачу тихі сльози, що вперто навертаються тобі на очі, помічаю твій біль, що проривається, хоч як його стримуєш, назовні. Здається, я щойно тебе втратив!..

А врешті, коли вдатись у спогади, хіба є щось таке, що б не відбувалося «щойно»? Щойно ж я сидів хлопчиком у філософа Сотіона, щойно почав вести судові справи, щойно втратив до того заняття охоту, врешті - й силу. Незмірна швидкоплинність часу! І ця швидкоплинність найочевиднішою стає тоді, коли озирнутися: за-дивлених у теперішнє вона вводить в оману - настільки неквапливим є перехід(2) тієї стрімкої втечі часу.- «Що за диво?» - запитаєш.- Так ось: скільки б часу не проминуло - весь він в одному й тому ж місці. Охопиш зором усього його водночас, бо й лежить він увесь разом. Усе падає в одну й ту ж саму глибину. Зрештою, чи можуть бути тривалими частки того, що у своїй цілості таке коротке? Наше життя - лише цятка, навіть менше, ніж цятка. Але природа зробила так, що й ця наймізерніша малість видається чимось протяжним: одна її крихта - немовлячий вік, друга - дитячий, третя - зрілість, потім - мовби схил од зрілості до старості, врешті - сама старість. Скільки кроків у такій неспостережно малій вузині!.. Щойно ж я відпроваджував тебе. Але те «щойно» - чималий відтинок нашого життя, що й саме колись - подумаймо над тим! - спливе все до останку. Колись час не видавався мені таким швидкоплинним, нині ж його перебіг постав переді мною в усій його неймовірній стрімливості. Чи тому, що відчуваю близькість межі, чи тому, що приглядаюся до втраченого, зважую його(3).

Коли так от роздумую, то все більше дратують мене ті, що й з тієї крихти виділеного нам часу, якого й найощадливішій людині, хоч би як берегла його, забракне навіть для необхідних справ, з тієї незмірної малості більшу частину витрачають на непотрібне, зайве. Ціцерон запевняє, що хоч би подарували йому ще одне життя, то він і тоді не мав би часу читати ліриків(4). Я сказав би - й діалектиків(5): ті ще безглуздіші. Бо коли лірики відверті у своїх пустощах, то ці вдають, начебто заклопотані чимсь поважним. Ні, я не кажу, щоб ти цілком не зважав на них,- кинь оком і на те мистецтво, але збоку, так би мовити, з порога привітай їх, аби не втягли тебе в бесіду й ти не подумав, що вони дійсно володіють таємницею якогось надзвичайного блага. То чому б'єшся, сушиш собі голову над питанням, якщо розумніше просто відкинути його, ніж розв'язувати? Лише той, хто перебирається собі з місця на місце без поспіху, безпечно, лише той може визбирувати й пакувати всіляку зайвину. Коли ж ворог наступає на п'яти, коли сурма протрубила воякам до негайного походу, то тут уже не до дрібниць: необхідність вибиває з рук те, що нагромаджено на дозвіллі. У мене не так багато часу, щоб я розтринькував його на вишукування двозначних слів, щоб вигострював на них свою дотепність.

Глянь, скільки люду опливлось, які вежі могутні замкнули

Наглухо брами свої, як там гострять залізо убивче...(6)

З великою мужністю я повинен дослухатися до звідусіль чутного гримотіння війни. Божевільним, та й справедливо, назвали б мене всі, якби я - у той час, коли і старці, й жінки зносять каміння для укріплення стін, коли озброєна молодь за брамами чекає або вимагає наказу, щоб кинутись у бій, коли при самих брамах виблискує ворожа зброя і здригається земля від потужного підкопу,- якби я сидів собі, склавши руки, й ставив, скажімо, такі-от питаннячка: «Те, чого ти не втратив, ти маєш; ти не втратив рогів: отже, ти маєш роги»; чи ще щось за таким же зразком, що є витвором витонченого безглуздя. Отож по праву можеш і мене вважати божевільним, якщо тратитиму зусилля на подібні речі. Хіба ж я не в облозі? Лишень небезпека грозить мені не ззовні, й од ворога мене не захищає стіна: смертельне - поряд, зі мною. Не маю, ще раз кажу, часу для тих марниць: величезна робота на моїх руках. Чим я зайнятий? Смерть переслідує мене, життя - тікає: навчи мене, як тут бути. Зроби так, щоб я не тікав од смерті, а життя щоб не тікало мені з-під рук. Додай сміливості змагатися з труднощами, рівноваги духу - сприймати неминуче. Розсунь вузини мого часу. Повчи мене, що щастя - не у тривалості життя, а в тому, як ним розпорядишся: може трапитися (здебільшого й трапляється так), що той, хто прожив довго, насправді мало прожив. Шепни мені перед сном: «Можеш не прокинутися». А коли прокинуся: «Можеш уже не прилягти до сну». Скажи, коли виходитиму за поріг: «Можеш не повернутися». А коли повернуся: «Можеш уже не ступити за поріг». Ти помиляєшся, вважаючи, що лише для мореплавця між життям і смертю - хистка межа: вона скрізь однаково тендітна. Не всюди смерть така очевидна, але всюди - така ж близька. Розвій мряку - і легше передаси мені те, до чого я приготовлений. Природа зробила нас сприйнятливими до науки й наділила розумом, хоча й недосконалим, але таким, що може вдосконалюватися. Поміркуй разом зі мною про справедливість та благочестя, про поміркованість, про соромливість - ту, що стримує нас від посягання на чуже тіло, як і ту, другу, що спонукає дбати про своє. Не водитимеш мене манівцями - скоріше сягну своєї мети. Якщо, за словами знаменитого трагіка, «мова правди проста»(7), то не гоже її заплутувати. Справді-бо, ніщо аж так не вадило б людині високих поривів, як оті підступні хитрощі.

Бувай здоров!



ЛИСТ L
Сенека вітає свого Луцілія!

Твого листа я отримав через багато місяців після того, як ти його відіслав, тому вважав зайвим питати того чоловіка, що вручав мені листа, що поробляєш: надто пам'ятливим йому б довелось бути, аби тримати все в голові. Але, сподіваюся, ти живеш так, що я знатиму, що робиш, хоч би де ти був. Бо чим іншим ти зайнятий, як не тим, що повсякденно йдеш до свого вдосконалення, залишаєш якийсь манівець, починаєш розуміти, що всі ті пороки, які ти звалював на обставини, походять, власне, від тебе? Дійсно, не одне ми звикли приписувати чи то якійсь місцевості, чи то часові. А вони, ті пороки, тінню йдуть за нами, хоч би куди ми подалися. Ти знаєш належну моїй дружині недоумкувату Гарпасту, що залишилась хіба що спадковою завадою при нашому домі. Сам я не зношу подібних дивоглядів, а коли й з'явиться охота посміятись над чиєюсь глупотою, то не вдаюся до далеких пошуків: над собою сміюся. Так ось оповім тобі щось, хоч неймовірне, але правдиве. Та Гарпаста якось несподівано втратила зір. І що б ти подумав? Вона й не знає, що осліпла. Геть уже замучила поводиря-раба: виведи, мене, мовляв, з тієї темряви -- їй здається, що приміщення надто темне. Сміємося над нею, а з нами - ти повинен це знати - таке трапляється повсякчас. Ніхто ж не визнає себе скнарою, ніхто не бачить у собі грошолюба. Щодо темних, то вони хоча б шукають поводиря, а ми блукаємо без нього й кажемо: «Я не марнославний: у Римі просто годі жити по-іншому!» Або: «Я не марнотратник, то ж саме місто вимагає великих витрат!» А ще: «Так, я схильний до гніву, я ще не обрав якогось певного способу життя, але ж то не моя вина: молодість призводить до того!»

То що ж самі з себе робимо дурнів? Наша біда - не поза нами, а в нас самих, у самому нутрі загніздилася. І нам через те дуже важко повернутися до здоров'я, що взагалі не здогадуємося про свою хворобу. Навіть коли б узялися за лікування, скільки-то часу мусило б піти, аби подолати стільки й таких важких хвороб! Але ж ми й не шукаємо лікаря, хоч він мав би менше клопотів, якби наша болячка не була запущена. У кого душа ніжна, ще не огрубіла з часом, той легко б ішов за тим, хто вказує прямий шлях. Важко повернути до природи того, хто відступив од неї. Соромимось навчатися здорового глузду. Та якщо шукати вчителя тієї науки - це ганьба для нас, то, далебі, шкода й сподіватися, що таке благо спливе на нас випадково. Мусимо працювати. Але тут, правду кажучи, не треба вже аж так багато поту, лише б, як я щойно зазначив, ми почали ліпити(1) й підправляти свою душу ще перед тим, ніж її пороки візьмуться твердістю. Але й тоді не втрачаймо надії. Хіба є щось таке, що може встояти перед напруженим, пильним старанням? Навіть покривленим дубовим стовбурам можна повернути прямоту. Тепло випрямляє покручену колоду; хоч би якою була вона від природи, з неї роблять таку, якої вимагає вжиток. Наскільки ж легше надавати ті чи інші обриси нашому гнучкому духові, слухнянішому, ніж будь-яка рідина! Що таке, врешті, дух, як не своєрідний подув? А він, це ж очевидно, настільки податливіший від будь-якої речовини, наскільки тонший від неї.

Але не зневірюйся, мій Луцілію, у нашому рятунку лише через те, що зло вже заполонило нас, що ми - під його владою. Здоровий глузд завжди приходить на зміну безглуздю. Ніхто з нас не був вільним одразу. Вчитися чесності - значить відучуватися від пороків. А з більшим завзяттям ми повинні братися до свого вдосконалення ще й через те, що мудрість, тільки-но її набудемо, стає нашим постійним надбанням: чесноти можна навчитися, відучитися від неї - не можна. Те, що їй суперечить - різні пороки,- погано вкорінюється в чужий грунт, тож усе це можна виривати(2), проганяти; міцно тримається лише те, що на своєму місці. Чеснота - у злагоді з природою; пороки - чужі їй, ворожі. Та хоча чеснота, раз ми вже її прийняли, не покине нас, та й оберігати її легко, стежка до неї все-таки стрімка, бо то вже властивість немічного й хворого розуму - лякатися всього незвичного. Треба змусити його зробити початок; потім ліки не будуть гіркими: допомагаючи, втішатимуть. Інші ліки дають задоволення хворому після того, як він одужає; філософія ж водночас і помічна, і приємна.

Бувай здоров!


© Seneca
© А.Содомора (переклад, примітки, покажчик власних назв), 1996
Джерело: Сенека. Моральні листи до Луцілія. К.: Основи, 1999 (2-е вид.). 608 с.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2008-03-24 12:06:16
Переглядів сторінки твору 1084
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 0 / --  (2.954 / 5.5)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (2.954 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.777
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2008.12.22 20:25
Автор у цю хвилину відсутній