ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2018.02.20 06:53
Горе – горювати, поле перейти
Сірий кіт до хати, – сокіл до мети.
Наряджала мати хлібом рушники…
Запотіли пилом, вицвіли шибки.
Вигляділа очі, ночі у журбі
Ой, ти, леле – доле. Вітер у вербі.
Скошені отави і холодні дні: –
«Чи насниться легінь до з

Галантний Маньєрист
2018.02.20 01:22
Я кохаю обох вас -
ви тонші за мрії і сни,
і хоч різні, як зорі,
та разом – дві ближні струни.

Хай окремо ви – мука,
розгублені в образ, і суть,
та, обох обійнявши,

Ярослав Чорногуз
2018.02.19 23:46
ЧАСТИНА ІІІ

ЛЮБОВ СПРАВДЕШНЯ

Як надійшла любов справдешня,
Хлюпнула пригорщу тепла,
Моя душа, немов черешня,

Володимир Бойко
2018.02.19 22:17
Не перейди ту межу
Честі – від знади до зради.
Втрапиш у сутність чужу,
І не одержиш розради.

Не заблукай у гріху,
Не оступись, бо ніколи
Більше не буде шляху

Сергій Гупало
2018.02.19 21:37
Я легко – жайвором літаю,
Проміння сонця – струни – рву.
І кличу пісню, кличу Таю,
Плекаю пам’ять зорову.

З горіха зерня люба-мила,
Іти до інших не дає.
Вона, як мама, раму мила,

Ярослав Чорногуз
2018.02.19 19:57
Зимі не завше притаманні
Ці відчуття: вітрець-мусон,
Весь день – немовби у тумані,
Весь день – неначе сивий сон.

І часу невагомі хвилі
Навіюють сонливий стан.
І дрімота до ліжка хилить,

Ірина Вовк
2018.02.19 18:47
Ромчику… Гурику… Очі твої тернові…
Поле Життя несходжене… тихо на Полі Крові…
Лихо на Полі… Холодом віє лихо…
Чом же завжди перед боєм – так божевільно тихо…

Ніч яка – Боже! – тривожна... підступна… свавільна…
Зараз або ніколи!.. Буде Вкраїна вільн

Василь Світлий
2018.02.19 17:50
Перевелися зими кволі,
Злі перевіяли вітри.
І тільки зорі, тільки зорі
Не всі попадали згори.

Далеко сонце не в зеніті,
Сусідські докучають пси,
А так хотілося трембіти,

Сонце Місяць
2018.02.19 17:49
місто вистелює відстані
понад & понад
тихо сковзнувши від стіни
блискає вогник

дегенеруючи пристрасно
вдома & втома
сяйні бажання вистигнуть

Ночі Вітер
2018.02.19 14:47
Я готую смачно-смачно
Так, що дух захопить враз.
Кухня в мене – місце злачне,
Нагодую без образ.

На ПееМі всім згодиться
(Особливо мужичкам).
Встигну я причепуриться

Лілія Ніколаєнко
2018.02.19 14:19
Глава 1.

Я музою твоєю не була,
(а втім, як знати потайні бажання?).
Жагучі ноти, ніби друзки скла,
Так дзвінко б’ються, так нестерпно ранять,
Що аж з душі сочиться кров і крик,
До забуття цнотливу тишу поїть.

Ольга Паучек
2018.02.19 13:03
Потріскують дрова в печі
У полум"ї бажання,
Сердитий вітер за вікном
Вимолює зітхання...

Душа зігріється у снах
Теплом твоїх долоней
І не котитиметься дощ

Олена Багрянцева
2018.02.19 11:49
Забувай про свої тривоги і слухай дощ.
Пароплави твої повертаються в тиху гавань.
Утомилась земля одягати холодний саван.
Зачекався весни посивілий від смутку гравій.
Віє білим теплом від самотніх цукрових площ.

Зачиняй мої двері і грій у долонях с

Галина Михайлик
2018.02.18 23:49
Я дякую Тобі за цю сльозу,
за мій політ, іще такий недавній,
п'янких думок немовлену красу
в морозяній казковості різдвяній,
барвистих вогників космічну пектораль,
вібрації єдвабних обертонів…

Портал цей зачиняється, на жаль.

Вікторія Лимарівна
2018.02.18 23:23
Душа здригнулася – завмерла:
Крижини дотик, спалах – струм
Пробіг по тілу, наче жерлом
Дістав глибин сердечних струн.
Майдан січневий - ДВАДЦЯТЬ ДРУГЕ
Число трагічне - ВІН упав!
Смертельний постріл перший, другий…
Не випадкові – кожен знав.

Іван Потьомкін
2018.02.18 20:54
В одном из турагенств, расположенном в самом центре Иерусалима, текла обычная будничная работа. Случалось, что к одному и тому же агенту приходило одновременно несколько посетителей. Тогда чаще всего мужчины уступали место женщинам, а сами выходили на ули
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Катерина Костюк
2018.01.13

Юля Костюк
2018.01.11

Ніна Калина
2017.12.17

Анна Львова
2017.12.05

Юлія Новікова Сидоренко
2017.11.11

Мрець Тривіаліст
2017.11.09

Ярослав Ярік
2017.11.04






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Анней Луцій Сенека / Проза / Моральні листи до Луцилія

 Моральні листи до Луцилія. LXXXVI - XC
Переклад, примітки, покажчик власних назв - А.Содомора

ЛИСТ LXXXVI
Сенека вітає свого Луцілія!

Пишу тобі, відпочиваючи в сільській оселі самого Сціпіона Африканського(1), віддавши належну шану його манам та вівтареві, який, гадаю, і є могилою великого мужа. Я переконую себе, що його душа повернулась туди, звідки й походила,- в небо. І то не тому, що був проводирем незчисленного війська (мав таке й шалений Камбіз(2), який скористався тим шалом для свого успіху), а завдяки своїй надзвичайній поміркованості і справедливості, які, на мій погляд, гідні більшого подиву в той час, коли він покинув батьківщину, ніж коли її захищав. Рим мав залишитись тоді або без Сціпіона, або без свободи. «Не хочу ні в чому,- сказав він,- порушувати ні законів, ані звичаїв. Хай право буде рівним між усіх громадян. Користуйся без мене моїм добродійством, батьківщино! Я був причиною твоєї свободи, буду і її доказом. Відходжу, коли вже так склалося, що я став більшим, ніж це корисно для тебе!» То як мені не подивляти ту велич духу, з якою пішов на добровільне вигнання, звільнивши вітчизну від тягаря? Адже дійшло до того, що або свобода скривдила б Сціпіона, або Сціпіон - свободу. Злочином було б як одне, так і друге. Отож він поступився місцем законам і подався до Літерна, присвятивши своє вигнання вітчизні, як колись - Ганнібал(3).

Я бачив споруджений з чотирикутних кам'яних брил будинок, стіну, що оточує прилеглу до нього частину лісу, зведені по обох боках садиби, призначені для її оборони вежі, викопане під будинком та зеленими насадженнями водосховище, яке забезпечило б водою хоч ціле військо, а також тісну й за давнім звичаєм темну лазню: наші предки вважали, що тепло може бути лише там, де темно. Великою приємністю для мене було порівнювати звичаї Сціпіона й наші звичаї. Гроза Карфагена, воєначальник, якому Рим зобов'язаний тим, що здобутий був лише один раз(4), ось у тому закутку омивав утомлене сільською працею тіло. Бо ж він гартував себе трудами і сам же (так велось у наших пращурів) орав свою ниву. Під тією вбогою крівлею він стояв, по тій грубій долівці ступав.

Хто б то нині захотів купатися в такій-от лазні? Всяк матиме себе за останнього злидаря, якщо стіни не віддзеркалюють світла великими й оздобними кругами, якщо александрійський мармур не інкрустовано нумідійським, якщо той мармур повсюди не ряхтить барвистою, що й від малюнка не відрізниш, мозаїкою, якщо стеля не із скла, якщо фасійський камінь, що колись був рідкісною прикрасою у храмі, не облицьовує наших водоймищ, куди занурюємо виснажене надмірним потінням тіло, якщо, врешті, вода не струмить зі срібних трубок. Але ж я описую поки що лазні для простолюду; а що, коли перейду до тих, що належать вільновідпущеникам? Скільки там статуй, скільки колон, які нічого не підпирають, які поставлено лише для прикраси, аби дорожче було! Який потік води збігає з гуркотом водоспаду по східцях! У своєму марнотратстві ми дійшли до того, що вже й ступати не хочемо, коли долівка не цяткована самоцвітами.

А тут, у Сціпіоновій лазні, прорізані в кам'яній стіні навіть не віконця, радше щілини, аби, пропускаючи світло, не послаблювали здатності будинку до оборони. Нині ж норами для тарганів називають ті лазні, які не пристосовані для того, щоб упродовж дня широченними вікнами могли щедро пускати до середини сонячне світло, лазні, де не можна водночас і купатись, і засмагати на сонці, де таки з самої ванни немає можливості милуватися розлогим видом на обшири полів і моря. Вийшло так, що ті лазні, на відкриття яких збіглися, зчудовані, юрми народу, нині порожні: їх уникають, зараховують до застарілих, бо розкіш, намагаючись перевершити себе саму, знайшла вже якусь нову принаду. Колись лазень було не так багато, та й жодних оздоб вони не знали. Втім, з якого б то побиту прикрашати приміщення, куди входять за якийсь там шеляг, та й то не для розваги, а для користі - щоб помитися? Тоді не доливали води, та й свіжою вона не струменіла весь час, мовби з якого теплого джерела, і не так уже доскіпувались, чи достатньо прозора та вода, якою змивають із тіла бруд. Але - бачать боги! - як то приємно зазирнути в ті напівтемні, під простою крівлею лазні, знаючи, що тут власноручно порався колись, будучи едилом, Катон, чи Фабій Максім(5), чи хтось із Корнеліїв(6)! Бо навіть найблагородніші мужі, за свого едильства, вважали, що їхнім обов'язком є також відвідувати ті місця, де звичайно збирався люд, вимагати там чистоти й сприятливого для здоров'я нагріття води - не до такої міри, як то запроваджено недавно, мовби то не лазня, а жаровня, де годилося б живцем купати якогось упійманого на місці злочину раба. Нині вже й не бачу різниці, чи в лазні напалено, чи в ній пожежа. Якою ж то неотесаністю дорікають нині Сціпі-онові за те, що він крізь широкі вікна не пускав у свою лазню денного світла, що не пражився при жаркій погоді й не чекав, поки таки звариться у ванні! Ото бідолаха! Навіть жити не вмів! Умивався непроцідженою водою, здебільшого каламутною, а при сильніших дощах навіть замуленою! Та чи він помишляв над тим, як йому митися? Приходив змити з себе піт, а не всякі там пахучі мастила. Що, гадаєш, сказали б нині про таке? - «Не заздрю тому Сціпіонові: жив, наче й справді на вигнанні, коли так умивався».- Якої б ти заспівав, дізнавшись, що він і вмивався не щоденно? Знаємо ж од тих, хто описав звичаї давнього Рима, що руки й ноги (вони забруднюються в роботі) вмивали щодня, а купалися лише раз на тиждень. От і вигукне тут дехто: «Ну і бруднющі, бачу, були в давнину люди! Якими ж то запахами, гадаєш, тягло від них?» - Якими? Військовою службою, працею, мужністю! Після того, як винайдено оті до блиску начищені лазні, люди стали бруднішими. Що каже Горацій Флакк, маючи намір описати відомого розкішника, паскудну людину?

Мазями пахне Букцілл...

А подай-но Букцілла тепер: видасться смердючим цапом і займе місце Гаргонія, якого Горацій протиставляє тому ж Букціллові! Замало їм, бач, намащуватися лиш один раз на день: двічі, тричі втирають у тіло пахощі, аби не вивітрилися. Ба, ще й похваляються тим запахом, начебто своїм, природним!

Якщо подальше моє писання видасться тобі надто нудним, то нарікай на садибу, де від Егіала, вельми хазяйновитого батька сімейства (він тепер є власником тієї посілості), я дізнався, що пересаджувати можна й старі дерева. Цього навчитися необхідно нам, людям похилого віку, адже кожен із нас садить оливи для когось іншого. А я бачив, як він восени пересаджував трирічні і навіть чотирирічні дерева, щоб мати з них кращі плоди. Тож і тебе втішатиме тінню дерево, хоча

Звільна росте воно й кроною тільки нащадків окриє ,

як мовить наш Вергілій, який дбав не так про те, щоб сказати якнайправдивіше, як про те, щоб звучало якнайпригожіше, і не так хлібороба хотів повчати, як розважати читача. Оминаючи все інше, наведу хоча б таку його думку, бо так і кортить мені вже нині вказати на її хибність:

Садять боби навесні, й тебе, медоносний буркуне,

Скиба приймає пухка навесні. З кожним роком так само

Й просо турботи чекає від нас...

Чи в одну пору засівають ті рослини, тобто чи їх посів пов'язаний саме з весною, суди ось по чому. Пишу тобі цього листа у червні, що вже хилиться до липня; в одну й ту ж днину я бачив і тих, що збирали боби, й тих, що сіяли просо.

Але повернусь до олив. Я спостерігав два способи їх пересадження. Стовбури великих дерев, обрізавши перед тим галузки, щоб не були довшими від стопи, він переносив разом із кореневищем, але коріння обтинав, залишаючи сам вузол, з якого вони звисають. Потім, змочивши його гноєм, устромляв стовбур у яму, а далі не тільки засипав землею, але й щільно її втоптував. Запевняв, що немає нічого важливішого від того - як він сам називав - утоптування, бо воно закриває дорогу і холоду, й вітру. А ще ж дерево менше розхитується, і молоді корінчики, хапаючись землі, можуть витягуватися; а хоч трохи воно б хитнулося - тут же й пообривалися б ті, мовби воскові, неспроможні втриматися корінці. І ще одне: перше, ніж засипати землею основу дерева, він подекуди зіскрібає кору, бо з тієї деревини, яка оголена, проростає, за його словами, нове коріння. З землі стовбур не повинен виступати більше, ніж на три або чотири стопи.

Тоді він одразу вкриється з самого низу зеленню, і більша його частина не буде, як у старих олив, сухою та покрученою. Другий спосіб садження такий. Він брав міцні, але ще не згрубілої кори галузки, які бувають у молодих дерев, і садив їх у такий же спосіб. Ті ростуть дещо повільніше, зате, пішовши із саджанця, вони не бувають ні хирлявими, ні вузлуватими. А ще я бачив, як він пересаджував багаторічну виноградну лозу. її треба якомога краще очистити від найдрібніших пагінців, а тоді в усю довжину розіслати по землі, щоб вона коренилася із самого стебла. Я бачив лози, що були посаджені не тільки в лютому, а й наприкінці березня: вони тримаються і пнуться по сусідніх в'язах. Усі ті, сказати, високостовбурні дерева потребують, за словами нашого господаря, підживлення з підземних водоймищ; якщо та волога допоможе їм, значить, дощ - у наших руках.

Але більше не повчатиму, щоб не зробити тебе моїм суперником, як мене зробив своїм суперником Егіал.

Бувай здоров!



ЛИСТ LXXXVII
Сенека вітає свого Луцілія!

Я побачив уламки свого судна ще перед тим, аніж ступив на нього. Не описуватиму тут, як це сталося, щоб ти й цього не зарахував до стоїчних парадоксів. А що жоден із них не є ні хибний, ані такий дивний, як то видається на перший погляд, я доведу тобі, якщо захочеш, та й навіть тоді, якщо не захочеш. В усякому разі, завдяки тій подорожі я побачив, як ми пообростали всілякою зайвиною і як легко з власної волі ми могли б обійтись без багатьох речей, відсутності яких навіть не помічаємо, коли позбулися їх з необхідності.

Так ось із кількома рабами (більше й не вміститься на возі), без жодних речей, окрім тих, що на нас, ми з Максімом(1) проводимо вже другий день у найвищому блаженстві. Сінник на землі, я - на сіннику. Із двох плащів один править мені простиралом, другий - ковдрою. Сніданок такий, що його вже не зробиш скромнішим, бо й готовий за якусь там годинку; не обходиться без сушених фіг та без воскових табличок(2). Фіги, якщо є хліб, я вживаю замість присмаки, якщо нема - замість хліба. Кожен будень вони роблять мені новим роком, я ж роблю його сприятливим і щасливим своїми добрими помислами й піднесеністю духу, а він лише тоді сягає найвищого злету, коли, відкинувши все чуже, знаходить спокій завдяки тому, що нічого не боїться, а багатство - завдяки тому, що нічого не жадає. Віз, яким їду,- звичайний, селянський. Мули спроквола шкандибають, і лише тим шкандибанням засвідчують, що ще живі. Погонич ступає босоніж, але не через спеку. Роблю над собою зусилля, аби повірити, що я охоче б видавав себе за власника того воза - все ще (яке безглуздя!) соромлюсь того, що правильне. Тільки-но зустрінеться нам якийсь багатший, з супроводом, повіз - тут же червонію. Ось тобі й доказ: те, що вітаю, що схвалюю, ще не має в моїй душі сталого, несхитного осідку. Хто паленіє від сорому, їдучи у простому возі, той хизуватиметься пишною колісницею. Мої успіхи, як бачиш, незначні: ще й досі соромлюся прилюдно вдовольнятись малим. Усе ще непокоюся думкою переїжджих. А треба ж на повний голос висловитися всупереч погляду, що його дотримується весь людський рід: «Божеволієте, хибите, захоплюєтеся зайвим і нікого не оцінюєте згідно його вартості! Коли ж ідеться про майно, то тут ви найдоскіпливіші рахівники - все обміркуєте зокрема: кому позичити гроші, кому зробити послугу (бо й це записуєте до видатків); у того - розважаєте - великі посілості, але й борги не менші; гарний у нього дім, але вибуду-ваний чужим коштом; ніхто так скоро не придбає добірної челяді, але ж при тому не сплачує боргів, а якщо і поквитається з вірителями, то сам залишиться без шеляга. Чому ж то в усіх інших вправах ви не доскіпуєтесь, не вивідуєте, чого варта людина сама по собі?» Ти вважаєш когось багачем через те, що навіть у дорогу бере з собою золотий посуд, через те, що має орні землі в усіх провінціях, через те, що в товстелезну книжку вписує своїх боржників, через те, що підміської землі у нього так багато, що йому заздрили б і тоді, якби мав її стільки навіть у пустельній Апулії. Ти все тут перерахував, а він таки вбогий. Чому? Та тому, що багато винен.- «Дуже багато?» - Все, чим володіє, те й винен. Хіба що, на твою думку, є різниця, чи він заборгував у якоїсь людини чи у фортуни. Яке ж то має значення, що мули у нього вгодовані й однієї масті? Що весь його повіз у пишній різьбі? Що «крилоногі» рисаки

Під дорогими попонами, пурпуром шитими щедро,

В щирому золоті, дзвонячи золотом пишних підвісок,

Золотосяйні вудила гризуть...(3)

Від того кращим не стане ні господар, ані його мул. Марк Катон Цензор , що так само, як і Сціпіон, народжений був для добра республіки (з тією лиш різницею, що перший провадив війну з поганими звичаями, а другий - з ворогами) їздив на звичайній коняці, маючи перед собою торбу з потрібними речами. От якби-то нині йому зустрівся хтось із тих набундючених непосид, що женуть поперед себе гінців, нумідійців та хмару куряви! Такий, звісно, своїм убранням, своїм супроводом видався б куди більшим достойником, ніж Катон; але серед усього того блиску наш розкішник ніяк не може вирішити, чи найнятись йому до меча, чи до ножа. Якою ж то окрасою для того віку було те, що вславлений тріумфом вождь, колишній цензор, та ще й не хто інший - сам Катон був задоволений звичайнісіньким конем, та й то не цілим: ділив його з саквами, що звисали по обидві сторони. Хіба ж ти не віддав би перевагу лиш одному тому коневі, якому сам Катон стер спину, над усіма тими плеканими скакунами та чистокровними астурійськими рисаками?

Але розмова з цього приводу, бачу, справді безконечна, хіба сам їй покладу межу. Тож, аби не розводитись, закінчую говорити про все те, що він, передбачаючи майбутнє, назвав саме таким, яким воно і є нині,- «завадою». А тепер хочу навести тобі декілька висновків, що їх дійшли прихильники нашої філософії стосовно доброчесності, яку вважаємо достатньою для блаженного життя. «Все, що є добро, те робить людей добрими; так і в музичному мистецтві: що в ньому є добром, те й робить людину музикантом. Випадкове не робить нас добрими, а тому воно не є добром».- Перипатетики, виступаючи проти цього твердження, кажуть, що перший наш засновок неправильний. «Все те,- міркують вони,- що є добром, ще не робить нас добрими. У музиці можуть бути добрими і флейта, й кітара, і будь-який інший пристрій для гри, але жодна з тих речей не робить людини музикантом». Відповімо так: «Ви не розумієте, в якому значенні говоримо про те, що є добром у музичному мистецтві; маємо на увазі не те, що в руках музиканта, що йому служить, а те, що з нього робить музиканта. Ти ж зупиняєшся на знарядді мистецтва, а не на самому мистецтві. Якщо самому музичному мистецтву притаманне якесь добро, то воно неодмінно зробить людину музикантом». Але спробую роз'яснити краще. Щодо притаманного музичному мистецтву добра, то про нього можна говорити двояко: одне сприяє роботі музиканта, друге - самому мистецтву. Робота музиканта пов'язана з флейтами, органами, кітарами; саме ж мистецтво не пов'язане з тими речами. Адже митцем-музикантом можна бути і без них, хоча тоді, певна річ, годі тим мистецтвом скористатися. Не так воно є, коли йдеться про людину взагалі; тут тієї двоякості немає: одне й те ж саме є благом і для неї, і для її життя.

«Що може випасти на долю найнікчемнішої, найганебнішої людини, те не може бути благом. Багатства випадають на долю і звідника, й того, хто вчить гладіаторів орудувати мечем. Отже, багатства - це не благо». - «Ваш висновок,- заперечують,- неправильний. Адже і в граматиці, і в мистецтві лікування або керування судном якісь блага, як знаємо, припадають на пай навіть найнепримітнішим людям».- Але ж ті мистецтва не покликані плекати велич духу, вони не прагнуть злету, не гребують випадковим. Лише доброчесність підносить людину над усім, чим так дорожать смертні; лише вона, доброчесність, і надто не прагне того, що називають благом, і надто не боїться того, що йменують злом. Хелідон, один із улюблених розпусників Клеопатри, був власником казкового майна. А нещодавно Натал, людина не тільки з лукавим, а й брудним язиком (жінки очищувались його вустами) і сам був спадкоємцем багатьох, і багатьом залишив свій спадок. То якої ти думки? Чи гроші забруднили його, чи то, навпаки, вони взялись брудом од нього? Потрапляють же ті гроші в руки якоїсь людини, як денарій - у відхідок. Доброчесність, кажу, стоїть над тією марнотою. Ціна їй - власна її вартість. Вона не вважатиме благом те, що може будь-кому перепасти. А от щодо мистецтва лікування чи керування судном, то вони не забороняють ні собі, ні своїм прихильникам захоплюватися такими речами. Хто не є доброчесною людиною, той все ж може бути лікарем, може бути граматиком, далебі, не гіршим, аніж кухарем. Кому вдалося здобути не просто абияку річ, того й не назвеш абиякою людиною: хто чим володіє, таким неодмінно й сам він є. Скарбничка коштує стільки, скільки в собі вміщає; радше так: вона - безкоштовний додаток до того, що вміщає. Хто повному гаманцеві ставив би вищу ціну, ніж та, що дорівнює кількості складених у ньому грошей? Так само з заможними власниками: вони додатки, добавки до своїх маєтностей. Що ж усе-таки робить мудреця великим? Велич духу. Тож не відхилимось од правди, повторивши: «Що може випасти на долю найнікчемнішої людини, те не може бути благом». Так само ніколи не назву благом нечутливості до болю: нею наділені цикада, блоха. Не вважатиму благом також спокою та відсутності турбот: хіба є спокійніший від хробака? Запитаєш мене, що робить людину мудрою? Те саме, що бога - богом. Мусиш визнати за мудрецем щось божественне, небесне, величаве. Благо не будь-кому йде до рук, не будь-кому дозволить бути своїм власником. Глянь,

Що та чи інша місцевість дає, чого дати не може:

Тут - рясніший посів, а там - виногрона п'янкіші;

Тут - соковиті плоди, там луг самосійний втішає

Зеленню; Тмол - чи не знаєш того? -- пахучим шафраном

Славний; слоновою кісткою - Індія; ніжні сабеї -

Ладаном; крицею - голий халіб...(5)

Все це поділено між різними краями, аби смертні неминуче вступали в торгові зносини, аби мали взаємну потребу у чомусь. Так і найвище благо має свою оселю; воно ж народжується не там, де слонова кістка, не там, де залізо. Ти цікавишся, де його властиве місце? В душі! Але й вона, поки не стане чистою, непорочною, поти й не прийме божества!

«Благо не народжується із зла. Багатства ж народжуються із захланності. Отже, багатства не можуть бути благом». Нам закидають, що це неправда, начебто благо не народжується із зла, адже і святотатство, й крадіжки не раз стають джерелом збагачення. Мовляв, святотатство й крадіжки, хоч і є злом, але тільки через те, що з них виникає більше зла, ніж добра: приносять користь, але вона пов'язана із страхом, тривогою, стражданнями - як душевними, так і тілесними. Хто так міркує, той мусить визнати, що святотатство, оскільки веде з собою багато зла, є злом, але водночас, хай і частково,- добром, адже й добро якесь від нього буває. Та чи може бути щось потворнішого, ніж такий висновок? А втім, ми переконалися, що святотатство, крадіжки, перелюб нині вважаються благом. Не один же, вкравши, навіть не почервоніє, а перелюбом ще й похваляється! За дрібне святотатство карають, а за велике вшановують тріумфом. Зваж і на те, що святотатство, якщо воно принаймні почасти є добром, благом, то його доведеться визнати не тільки почесним, а й правильним вчинком, бо так ми, власне, чинимо. Але ж ніхто із смертних навіть подібної думки не допустить! Отже, благо не може народитись із зла. Бо коли б і справді, як ви кажете, святотатство було злом лише через те, що веде з собою чимало зла, то досить було б увільнити святотатця від кари, запевнити йому безпеку - і вже він став би повним благодійником. Але ж найбільша покара за злочини - в них самих. Помиляєшся, кажу, якщо пов'язуєш ту кару з катуванням, із в'язницею: злочини караються негайно, тільки-но здійснені, й навіть коли здійснюються. Благо, отже, не народжується від зла, як фіга - від оливи. Плоди не можуть бути іншими, ніж насіння. Благо не може виродитися. Як із ганебного не народжується чесне, так само із зла не виникає благо. Бо чеснота і благо - одне й те ж саме.

Дехто з наших відповідає тут у такий спосіб: «Припустимо, що гроші, звідкіля б не були взяті,- благо. Навіть коли б ти роздобув їх шляхом святотатства, самі вони до святотатства непричетні. Розумій це так: в однім і тім же горщику - і золото, й змія; якщо виймеш із горщика золото, то, хоч у ньому змія, все ж я не скажу, що горщик дає золото саме тому, що в ньому змія, але скажу, що дає золото попри те, що в ньому змія. Так само й святотатство приносить користь не тому, що святотатство - ганебна й злочинна річ, а тому, що воно містить у собі й користь. Як у тому горщику злом є змія, а не золото, що сусідить із змією, так і в святотатстві злом є сам злочин, а не зиск».- Я з тим не згідний через те, що в одному й другому випадку йдеться про цілком різні речі. В першому випадку я можу взяти золото без змії, у другому ж випадку зиску без святотатства ніяк не зможу домогтися: цей зиск не побіч святотатства - він змішаний з ним.

«Чого не можемо здобути, не наражаючись на різні біди, того не можемо назвати благом. Бажаючи домогтись багатства, наражаємось на безліч бід. Отже, багатство не можна назвати благом».- Нам закидають: «Ваше міркування містить у собі дві різні думки. Перша: прагнучи домогтись багатств, потрапляємо у безліч бід. Але ж не менше бід чигає на нас і тоді, коли прагнемо осягти доброчесності. Так, пускаючись у море, аби поповнити свої знання, дехто тоне разом з кораблем під час бурі, дехто опиняється в неволі. Друга думка така: через що потрапляємо в біду, те не може бути благом. Із цього засновку не конче мусимо висновувати, що в біду потрапляємо лише через багатство або насолоди. А якщо саме через багатство потрапляємо в незчисленні біди, то воно не тільки не може бути благом - мусить бути злом; ви ж говорите лише, що воно - не благо. До того ж погоджуєтесь, що багатство не позбавлене й певної користі, тобто зараховуєте його до вигод, але, виходячи з вашого ж міркування, воно ніяк не може бути вигідним, оскільки спричиняє нам так багато прикрощів». На це дехто дає таку відповідь: «Помиляєтесь, приписуючи багатствам якісь прикрощі; самі вони нікого не кривдять: кожному завдає шкоди або його власна глупота, або чужа злоба. Так і сам меч нікого не вбиває: він є лише знаряддям у руці того, хто вбиває. Якщо хтось нашкодив тобі через твоє багатство, то це не значить, що то воно тобі нашкодило». Краще, на мій погляд, висловився з цього приводу Посідоній. Він каже, що багатства стають причиною біди не тому, що самі щось чинять, а тому, що спонукають до вчинку. Одна річ - дійова причина, яка неодмінно тут же шкодить, інша річ - причина попередня. От, власне, багатства й містять у собі попередню причину. Вони набивають душу пихою, вселяють у неї гординю, накликають заздрість і настільки затуманюють розум, що розголос про наші достатки, хоч і небезпечний, солодко милує нам слух. Щодо блага, то йому мусить бути чужою будь-яка провина; воно чисте, а тому й не псує, не каламутить душі. Воно її окрилює, від нього вона шириться, але не сповнюється пихою. Що благо, те дає нам упевненість, а багатство - зухвалість. Що благо, те дає нам велич духу, а багатство - зарозумілість. Зарозумілість же - не що інше, як омана, подоба величі.- «Виходить, багатство - не тільки не благо, але й зло».- Було б ним, якби саме завдавало шкоди, якби, повторюю, містило в собі дійову причину; йому ж притаманна лише попередня причина, яка, щоправда, не тільки спонукає, але й приваблює людські душі. Та й не диво: багатство - це видимість блага, і то настільки правдоподібна, що більшість людей приймає її за справжнє благо. Так само й чеснота має попередню причину, що викликає заздрість, адже багатьом заздрять за їхню мудрість, багатьом - за їхню справедливість. Але та причина не походить від самої чесноти й позбавлена правдоподібності. Чеснота, навпаки, вири-совує перед людськими душами правдоподібніший образ, що схиляє їх до її ціанування, до захоплення нею.

Посідоній твердить, що висновок повинен бути такий: «Що не дає душі ні величі, ні віри в себе, ані спокою, те не може бути благом. Багатство, добре здоров'я й інші подібні речі нічим таким нас не забезпечують. Значить, не можуть бути благами». Це ж саме він висновує ще гостріше: «Що не дає душі ні величі, ні віри в себе, ані спокою, а, навпаки, породжує зухвалість, пиху, нахабність, є злом. До того, власне, схиляє нас те, чим обдаровує випадок. Отже, випадкове не може бути благом».- «Тим самим,- зауважують,- воно не може бути й вигодою».- Але ж вигода і благо - далеко не одне й те ж саме. Вигода - це те, з чого маємо більше користі, ніж прикрості. Благо ж мусить бути криштально чистим і під кожним оглядом нешкідливим. Благом є не те, що більше допомагає, ніж шкодить, а те, що виключно допомагає. Окрім того, вигоди можуть стосуватися і тварин, і недосконалих або просто дурних людей. Вигоди можуть бути перемішані й з чимось шкідливим, та все ж їх називаємо вигодами, беручи до уваги лише те, що в них переважає. Благо ж випадає на долю одного тільки мудреця, і воно мусить бути бездоганним.

Ну, а тепер кріпися! Лише один тобі залишився вузол, зате вузол Геркулесів. «Скільки не нагромаджуй зла, блага з цього не вийде. Нагромадь нестатки - вийде багатство. Отже, багатство - не благо».- Наші такого висновку не визнають: його придумали, його й розв'язують перипатетики. Антіпатр(6), за словами Посідонія, так спростував той пережований всіма школами діалектиків софізм: «Кажучи «нестатки», мають на увазі тут не володіння чимось, а нестачу, відсутність чогось, або, як-то мовилось у давнину, позбавлення, що греки називають каіа зіегезіп, тобто йдеться не про те, що маємо, а про те, чого не маємо. Отож, хоч би скільки було порожнечі, нею і наперстка не наповниш. Багатства постають із багатьох маєтностей, а не, так би мовити, з немаєтностей. Вбогість розумієш не так, як належить її розуміти: вона полягає не в тому, що мало маєш, а в тому, що багато дечого не маєш. Так і сама назва: вона не від того, що хтось має, а від того, чого комусь бракує». Мені б легше було тут виразити те, що хочу, коли б латинським словом можна було передати значення грецького апурагхіа, бо саме в такому розумінні Антіпатр говорить про вбогість. Щодо мене, то я не бачу, чим іншим може бути вбогість, як не посіданням мізерного майна.

Колись, як матиму доволі вільного часу, то поміркую над тим, у чому полягає багатство, а в чому - вбогість. Але тоді розгляну також, чи не краще було б пом'якшити вбогість, а багатству збити пиху, ніж вести суперечку щодо слів, начебто щодо самих речей вже все вирішено. Уявімо собі, що нас покликали на народне зібрання, де розглядається закон про скасування багатств. Чи станемо там дораджувати чи відраджувати юрбу, послуговуючись подібними висновками? Чи доможемось ними того, щоб римський народ знову звернувся до вбогості й хвалив її як основу, як джерело своєї могутності? Чи переконаємо його, щоб сахався натомість багатств? Аби згадав, що ті багатства він знайшов у переможених, звідки й увірвалися в найдоброчесніше, найпоміркованіше місто марнославство, підкупи, заколоти? Аби замислився, що ми з надмірною розкішшю хизуємося взятою у різних племен здобиччю і що відібране одним народом у всіх інших ще легше може бути відібране всіма іншими - в одного?.. Отож, краще тут діяти переконанням, краще подолати пристрасті, ніж їх описувати. Якщо можемо, то говорімо сміливіше, якщо ні - то відвертіше.

Бувай здоров!



ЛИСТ LXXXVIII
Сенека вітає свого Луцілія!

Ти хочеш знати, якої я думки про вільні науки й мистецтва. Не шаную і не зараховую до благ жодного з тих занять, якщо його мета - гроші. Тоді ті заняття купуються і доти приносять користь, доки, розвиваючи природний наш хист, не стають йому на перешкоді. На них слід затримуватися до того часу, поки душа ще не спромоглася на щось поважніше. Вони - мовби перші наші спроби, але ще не праця. Чому їх названо вільними, знаєш сам: тому, що гідні вільної людини. Втім, є лиш одне справді вільне мистецтво - те, що робить нас вільними. Те мистецтво - мудрість, висока, несхитна, благородна. Все інше - дрібниці, дитячі забави. Чи, може, шукаєш якогось блага у тих науках, що їх представляють, як сам бачиш, най-ганебніші, найнікчемніші люди? Всі ці науки ми повинні не вивчати, а просто мати про них певне уявлення. Дехто вважав за потрібне з'ясувати, чи, посвятивши себе вільним наукам, можна стати доброчесною людиною. Ні, вони не тільки не обіцяють того, але й не вдають, що здатні на таке. Граматик дбає про знання мови; якщо хоче для себе трохи ширшої ниви, то звернеться ще й до історії, а якщо розсуне свої зацікавлення до крайніх меж,- то й поезії торкнеться. Але котре з тих занять може прокласти нам стежку до доброчесності? Виголошення складів? Уміння дібрати потрібне слово? Переказ драматичного твору? А може, володіння віршем, розбір його будови? Що з перерахованого здатне звільнити нас од страху, позбавити бажань, загнуздати пристрасті? Перейдімо тепер до геометрії, до музики. Не знайдемо й тут нічого такого, ще перегородило б дорогу страхам чи бажанням.

А хто не звів такої перегороди, для того всі знання марні. Мусимо придивитися, чи навчають ті наставники доброчесності, чи ні. Якщо не навчають, значить, і на розум не наставляють; якщо ж навчають, то вони - філософи. Хочеш знати напевно, що вони не з тим позасідали у своїх школах, аби навчати доброчесності? Зверни увагу, які суперечливі їхні погляди: що не наставник, то інше вчення! А коли б вони навчали одного й того ж самого, мусила б між ними бути подібність. Вони могли б тебе переконати і в тому, що Гомер був філософом(1), але й тут у них нема згоди: заперечують іншим, хоч ті такої ж думки про Гомера. Одні роблять із нього стоїка, який цінує лишень одну доброчесність і відкидає насолоди, а від чесності не відступає, навіть коли б йому обіцяли безсмертя; другі - епікурейця, який вихваляє в країні спокій і проводить життя серед гостин та пісень; треті - перипатетика, що визнає три роди благ; ще інші вбачають у ньому академіка, який геть усе називає сумнівним(2). Зрозуміло, що в ньому немає нічого з названого, оскільки все це приписується йому нараз: ті напрямки суперечать один одному. Але погодьмося з ними в тому, що Гомер був філософом. Очевидно, мусив ним бути ще перед тим, як знав що-небудь про поезію. Тож і нам варто вчитися того, що зробило Гомера мудрецем. А дошукуватися, хто був старшим, Гомер чи Гесіод, така ж недоречність, як і розвідувати, чому Гекуба, хоч і була молодшою від Єлени, виглядала старшою як на свої літа. А ще: хіба то не марниця, хіба має бодай яке-небудь значення - досліджувати, скільки років було Патроклові, а скільки - Ахіллові? Розпитуєш, якими краями блукав Улісс, замість подумати, як то покласти край своїм же безконечним блуканням. Я не такий багатий на дозвілля, аби слухати, де його кидали хвилі - між Італією і Сіцілією чи десь поза межами відомого нам світу; врешті, не могли в таких вузинах такими довгими бути його блукання. А от наші душевні бурі кидають нас то сюди, то туди кожного дня; наша нікчемність наражає нас на всі Уліссові поневіряння. На кожному кроці то врода бентежить нас, ваблячи зір, то ворог непокоїть. Відсіля - дикі потвори, що втішаються людською кров'ю, відтіля - підступні лестощі, що солодять нам слух; а ще десь чекає на нас буря, що трощить кораблі, й таке розмаїття всіляких бід. А ти навчи мене, як любити вітчизну, дружину, батька, як маю допливти до тієї чесної мети навіть після того, коли я побачив уламки свого судна. Нащо доскіпуєшся, чи Пенелопа справді була цнотливою, чи просто підманула свій вік? Краще навчи мене, що таке сама цнотливість, скільки в ній блага і де її оселя - в тілі чи в душі?

Перейду до музики. Ти вчиш мене, як погоджуються між собою високі й низькі звуки, як із різноголосся струн виникає злагоджене звучання. А ти навчи радше, як домогтися того, щоб моя душа була у злагоді сама з собою, щоб мої задуми не суперечили один одному. Ти вказуєш мені, які лади звучать жалібно. Краще вкажи, як мені, коли опинюсь у скруті, навіть звуку жалісного не про-ронити!

Геометр навчає мене, як вимірювати великі земельні володіння. А мав би вчити, в який спосіб знайти міру того, що є достатнім для людини. Вчить мене рахувати, призвичаюючи й пальці служити скупості. А мав би пояснити, яка то марнота оті підрахунки! Адже той, чия скарбниця втомлює рахівників, нітрохи не є щасливішим від інших. Навпаки, вельми нещасливим був би той з багачів, кого змусили б особисто підрахувати своє майно - стільки посідає зайвого! Що мені з уміння межувати поле на ділянки, якщо з братом сперечаюся за межу? Яка мені користь з того, що так уже старанно приточую до своїх югерів кожну стопу, що навіть десята частина тієї стопи не уникне мого пильного ока,- що мені з того, коли кров мені псує зухвалий сусід, який час од часу таки урве собі якийсь шматочок моєї ниви? Мене вчать, як зберегти свої володіння, не поступившись навіть крихтою; я ж хотів би навчитися, як залишитися веселим, утративши геть усе.- «Але,- скаже хтось,- мене проганяють з успадкованої від батька й діда землі!» - Гаразд. А ще до твого діда кому належала та земля? Чи можеш сказати, в чиєму вона була володінні,- хай не в якої людини, то хоч у якого племені? Ти ступив на той шмат землі не як її власник, а як той, хто ту землю обробляє. А для кого? Якщо пощастить, то для свого спадкоємця. Знавці законів твердять: річ, яка є у спільній власності, не стане твоєю, хоч би скільки ти нею користувався. Те, що посідаєш, що називаєш своїм,- спільне, та ще й для всього людського роду. Знаменита наука! Осягнувши її, вмієш вимірювати поверхню кулі, зведеш до квадрата будь-яке тіло, визначиш відстані між зорями - нема чогось такого, що не піддалося б твоєму виміру. Але раз ти вже такий умілець, то зміряй людську душу. Скажи, наскільки вона велика, наскільки - мала. Ти знаєш, що таке пряма лінія. Але що тобі з того, коли ти в житті не відрізниш, де прямий шлях, а де манівці?

А тепер переходжу до тієї науки, яка похваляється знанням небесних явищ, якій відомо,

Де ті місця, куди котиться зірка холодна Сатурна,

І по котрій із доріг вогненосний Кілленець кружляє .

Що дадуть ті знання? Чи те, що непокоїтимусь, коли Сатурн і Марс опиняться у своєму бігу один проти одного? Або коли Меркурій заходитиме за небокрай на очах у Сатурна? Чи не краще натомість навчитися, що ті зорі, де б вони не перебували, завжди сприятливі й не зазнають жодних змін? Адже їх жене невідхильними шляхами низка ро-кованих призначень. Дотримуючись несхитної черговості, вони щораз повертаються і споконвіку то визначають, то провіщають усе те, що відбувається. Але, якщо вони є причиною всіх подій, то чим допоможе нам знання про те, чого й так не змінити? А якщо лише провіщають, то яка ж то користь - передбачати неминуче? Знатимеш наперед а чи не знатимеш - все одно трапиться.

Будеш за сонцем палким і зірками, що мірно кружляють

Ген у висoкості, стежити - значить, ні завтрашня днина

Вже не піддурить ніколи тебе, ані ночі погідні .

Але ж і так достатньо, навіть більше, ніж достатньо, передбачено, щоб я був забезпечений від підступів.- «Хіба ж не одурить мене найближча година? Адже одурює все те, що трапляється зненацька, чого не знаємо заздалегідь».- Та й я не знаю, що трапиться у найближчу годину, але що може трапитися,- знаю. І не плекаю надії, що уникну чого-небудь: усього сподіваюся. А як обійде якесь лихо - вважаю своїм щастям. Найближча година одурює мене, коли зласкавиться наді мною; і то не зовсім одурює, бо, хоч і знаю, що все може трапитися, знаю також те, що не все повинне трапитися. Але навіть тоді, коли очікую на успіх, я завжди готовий до біди.

Тут мусиш мені вибачити, що я не поділяю звичних поглядів. Але ж ніхто не схилить мене, щоб до вільних мистецтв я зарахував малярство, різьбярство, тесання мармуру чи якесь інше, що прислуговує розкоші, заняття. З числа тих, хто представляє вільні мистецтва, зарівно ж виключаю борців та їхню науку, яка тримається на олії та пилюці. Інакше б довелося зарахувати сюди й тих, хто виготовляє мазі, й тих, хто куховарить, і всіх інших, хто своїми здібностями слугує нашій вибагливості до насолод. Що, скажи мені, будь добрий, що спільного зі свободою у тих, хто натщесерце блює, у кого одутле тіло й немічна, оспала душа? Чи, може, вільними й відповідними для нинішньої молоді вважатимеш ті заняття, якими наші предки гартували, аби твердо стояла на ногах, молодь тодішню; - метання списа, розмахування ратищем, їзду на коні, володіння зброєю? Вони не навчали свою молодь нічого такого, чим можна оволодіти, навіть не встаючи з постелі. Але ні ті, ні інші заняття не навчають доброчесності, не живлять її. Яка ж бо користь з того, що правиш конем, що гнуздечкою погамовуєш його біг, коли тебе самого несуть наосліп розгнуздані пристрасті? Яка то користь або на лопатки класти всіх, або валити на землю кулаком, коли тебе самого перемагає гнів?

«Виходить, нічого й не дають нам вільні науки?» - Дають, чому ж ні, але не в тому, що стосується доброчесності. Адже й ті ремесла, що грунтуються на ручній праці й визнані низькими, багато дечим забезпечують життя, але з доброчесністю їх ніщо не в'яже.- «Навіщо тоді навчаємо наших синів вільних наук та мистецтв?» - Не про те йдеться, щоб ті науки могли дати їм доброчесність, а щоб лише приготували душу для її сприйняття. Як ота початкова наука для дітей, яку в давнину називали грамотою, не навчає вільних мистецтв, а тільки підготовляє грунт для їх засвоєння в найближчому часі, так і вільні мистецтва, хоч і не приводять душі до доброчесності, але прокладають стежку до неї.

На думку Посідонія, існує чотири види мистецтв: звичайні, низькі, розважальні, дитячі та вільні. Звичайні - це ті, що грунтуються на ручній праці й зайняті буденними потребами, тут і натяку нема на щось прекрасне і благородне. Розважальні - це ті мистецтва, що покликані постачати насолоду нашим очам та вухам. Тут можна назвати винахідників різних пристроїв, скажімо, сценічних прикрас, що начебто виростають із-під землі, підмостків, які без найменшого шурхоту злітають угору, та й всього іншого, що дивує глядача несподіванками,- коли або прірвою стає те, що було суцільним, або, навпаки, що зяяло порожнечею, те саме по собі сходиться, або те, що височіло, поступово наче западає саме в себе. Все це своєю раптовістю вражає недотеп, які, не знаючи причин того, що діється перед їхніми очима, лише рота роззявляють з подиву. Дитячі, які дещо нагадують вільні,- це ті мистецтва, що у греків називаються епкукііоі, а нашою мовою - вільними. Але по-справжньому вільними або, точніше б сказати, поручителями нашої волі є ті мистецтва, які дбають про доброчесність.- Та оскільки одна частина філософії, веде далі Посідоній, займається природою, друга - звичаями, третя - правилами мислення, то і вся юрба вільних мистецтв домагається належного їй у філософії місця. Коли йдеться про питання, пов'язані з природою, то мусимо стояти на засадах геометрії, яка, отже, є частиною тієї науки, якій допомагає.- Багато різних речей нам допомагає, але ж не є через те нашими частинами. Мало того: будучи нашими частинами, вони не могли б нам допомагати. їжа, приміром, є підмогою для нашого тіла, але не його частиною. Якісь послуги робить нам геометрія, але філософії вона потрібна так само, як їй самій потрібен ремісник. Тож ані він не є частиною геометрії, ні вона - частиною філософії. До того ж і в однієї, і в другої науки є лиш їй притаманні, окреслені межі. Філософ досліджує і пізнає причини явищ, які відбуваються у природі, геометр - зауважує та обраховує їхні кількість та виміри. Філософ знає, в чому полягає лад усього, що на небосхилі, якою силою все це наділене, якою природою; математик - обраховує біг світил від обрію й до обрію, робить спостереження, чому вони сходять і заходять, чому інколи видаються непорушними, хоч небесне стояти не може. Філософ знатиме, з якої причини у дзеркалі бачимо відображення речей; а на якій віддалі від дзеркала повинна перебувати та чи інша річ, яке відображення дасть дзеркало, що має таку чи іншу форму,- тут уже візьме слово геометр. Філософ доведе тобі, що сонце велике, але наскільки воно велике, з'ясує математик, який вдається до певних досліджень та вправ. Але, щоб дійти якихось висновків, він мусить перейняти найголовніші засади. А та наука, яка позичила для себе підвалини, ніяк не може бути самостійною. Філософії нічого чужого не потрібно; свою будову вона зводить від землі. Математика, скажемо,- винаймачка: вона будує на чужій ділянці. Бере для початку щось одне, аби, скориставшись позиченим, просунутись далі. А коли б вона простувала до правди сама, коли б могла охопити природу всесвіту, тоді б я погодився, що вона чимало дає нашій душі. Адже, заглиблюючись у небесне, ми тягнемось туди душею, щось у неї вбираємо з тих висот.

Одна тільки річ може вдосконалити душу: стійке знання добра і зла, що є перевагою лише філософії,- жодна інша наука не досліджує, що таке добро, а що таке зло. Гляньмо тепер на кожну чесноту зокрема. Мужність - гордує всім, що покликане жахати людину. Вона зневажає, кидає виклик, ламає все страшне, що грозить уярмити нашу свободу. То невже тій великій чесноті потрібна підмога вільних мистецтв? Вірність - найсвятіше благо людського серця. Жодна необхідність не схилить її до зради, її не зіпсуєш ніяким підкупом. «Пали мене,- скаже,- бий, вбивай - не зраджу! Що гостріший біль вивідуватиме таємницю, то глибше її заховаю!» Чи можуть вільні науки настільки загартувати наш дух? Поміркованість тримає в покорі прагнення насолод; одні з них вона ненавидить і проганяє, інші, зваживши, зводить до здорової міри, ніколи не шукаючи їх задля них самих. Знає, що найкраща міра бажань - брати не скільки хочеш, а скільки повинен. Людяність забороняє згорда дивитись на товаришів, забороняє бути жадібним. Словами, ділами, почуттями велить виявляти до всіх свою приязнь і прихильність. Нічия біда не буває для неї чужою. Своїм добром найбільше втішається тоді, коли воно може стати в пригоді комусь іншому. Чи навчають нас вільні науки тієї доброзвичайності? Не більше, ніж простоти, скромності, поміркованості; не більше, ніж невибагливості, ощадливості; не більше, ніж лагідності, яка чужу кров щадить не менше від власної і знає, що людині негоже догоджати собі, кривдячи іншу людину.

«Та коли ви кажете, що без вільних наук неможливо осягнути доброчесності, то яким правом можете твердити, що вони нічого тій доброчесності не дають?» - А тим правом, що й без їжі чесноти не осягнеш, а їжу з чеснотою таки ніщо не в'яже. Деревина нічого не дає кораблеві, хоча без дерева корабля не побудуєш. Отож повторюю: нема підстави судити, що якусь річ можемо отримати лише з допомогою того, без чого вона взагалі не може існувати. Врешті, скажу й так, що до мудрості можна дійти й оминувши вільні науки. Хоча доброчесності й треба вчитися, все ж ми вчимось її, не вдаючись саме до тих наук. Чому б я мав вважати, що необізнана з грамотою людина не може стати мудрецем? Чи ж то вся мудрість полягає в одній лише грамоті? Мудрість подає нам свою науку не на словах, а на ділі, і я, до речі, не певний того, що пам'ять буде цупкішою, коли матиме сторонні підпірки. Мудрість - це щось велике й розлоге. Тут потрібен простір. Адже треба вникати у справи божественні й людські, у минуле й прийдешнє, у перебіжне й вічне, у сам час, а щодо нього одного, глянь лишень, скільки-то різних питань! Передусім, чи він є чимось сам по собі? Потім - чи було щось перед часом, без часу? Далі - чи він виникнув водночас із світом, чи, може,- оскільки було щось перед виникненням світу,- був і сам час? Та й про одну тільки душу не злічити питань: звідки вона, яка вона, коли починає існувати, як довго існує? Чи перемандро-вує, змінюючи оселі, втілюючись у щораз інші живі створіння, а чи слугує лиш один раз, щоб потім, вихопившись на волю, блукати у всесвіті? Тілесна вона чи ні? Що робитиме, коли перестане діяти через нас? Як використає свою роботу, звільнившись із тієї в'язниці? Чи забуде про все своє минуле й почне пізнавати себе відтоді, коли, розлучившись із тілом, полине у високість? Хоч би якої частки людських та божественних справ ти торкнувся, тебе вразить неосяжна кількість питань, які треба вивчити, дослідити. А щоб такі численні, такі великі загадки могли знайти вільне пристановище, мусимо очистити душу від усього зайвого. Доброчесність не ввійде в тісний закуток: величаве вимагає обширу. Все треба прогнати! Тільки для неї однієї належить звільнити серце!

«Але хіба не приємно знатися на багатьох мистецтвах, науках?» - 3 усього треба почерпнути стільки, скільки необхідно. Якщо вважаєш, що гідний осуду той, хто нагромаджує цілком непотрібні для вжитку речі й виставляє напоказ у своїх покоях усілякі коштовності, то чи не осудиш так само й того, кому світу не видно з-за настяганого з усіх усюд наукового знаряддя? Постійно хотіти знати більше, ніж треба,- це теж ознака непоміркованості. А ще ж та погоня за вільними науками й мистецтвами робить людей бундючними, балакучими, надокучливими, самозакоханими; а що забили собі голову всілякою зайвиною,- то й не здатними навчитися чогось необхідного. Граматик Дідім(5) написав чотири тисячі книг. Я ламав би над ним руки з жалю, якби він навіть прочитав стільки непотребу! У тих своїх книгах він розвідує про батьківщину Гомера, дошукується справжньої матері Енея, намагається встановити, що переважало у вдачі Анакреонта - хтивість чи схильність до вина, міркує над тим, чи Сапфо була повією,- одне слово, розводиться про такі речі, що слід було б забути, навіть коли б ти їх знав. От і нарікай тепер, що життя коротке! Та коли й до наших філософів зазирнеш, то й тут я вкажу тобі чимало такого, що треба було б обтяти сокирою.

Великої витрати часу, великої втоми для чужих вух коштує ось така похвала: «Ото освічена людина!» Будьмо вдоволені скромнішою назвою: «Ото доброчесна людина!» Хіба не так? А може, маю розгортати літописи всіх народів і дошукуватися, хто вперше написав якийсь вірш? Маю обраховувати, до того ж без жодних свідчень, скільки років стало поміж Орфеєм та Гомером? Маю сушити собі голову над тими нісенітницями, якими Арістарх(6) прямо-таки всіяв чужі вірші? Маю розтринькувати свою старість на підрахунок складів? А ще, може, втуплю погляд у пісок із кресленням геометрів?.. Чи настільки б я забув той рятівний заклик: «Заощаджуй час!»? Усе це знатиму? Чого ж у такому разі не знатиму? Граматик Апіон, який за часів Гая Цезаря об'їжджав міста всієї Греції, де його приймали, мовби то був другий Гомер, запевняв, що творець «Іліади» й «Одіссеї», викінчивши ті дві поеми, додав до них ще вступ, де і описав перебіг Троянської війни. Підтвердженням своєї думки вважав те, що Гомер, мовляв, навмисне почав перший вірш буквами, які вказують на число написаних ним книг(7). Як бачиш, навіть таке по-винен знати той, хто намагається багато знати,- замість того, щоб замислитися, скільки часу забирає недомагання, скільки - суспільні справи, а скільки - особисті; скільки його йде на буденні клопоти, скільки - на сон. Веміряй свій вік! Хіба вмістиш у ньому таку юрму всіляких занять?

Досі йшла мова про вільні науки й мистецтва. Та хіба мало зайвого у філософів? Хіба в них мало такого, на що й не зіпрешся в житті? Опустились і вони до розмежування складів, до вивчення властивостей сполучників та прийменників. Уже, бач, заздрять граматикам, заздрять геометрам. Що було зайвого в тих науках, тим вони засмітили свою. А от тобі й наслідок: доладніше вміють говорити, аніж жити. Послухай-но, скільки зла у надмірній тонкості і якою вона стає завадою на стежці до правди! Протагор говорить, що про кожну річ в однаковій мірі можна стверджувати щось одне і водночас щось цілком інше, значить,- так само й про те, чи можемо про кожну річ стверджувати щось одне й водночас - щось інше. Навсіфан(8) доходить висновку, що з усіх речей, які, як нам видається, існують, існування жодної не може бути підтверджене переконливіше, ніж неіснування. Пар-менід(9) же запевняє, що з-поміж усього, що бачимо, не існує нічого, крім одного лише всесвіту. А от Зенон Елейський одним махом дав собі раду з усіма труднощами, заявивши, що взагалі нічого не існує. Подібним займаються прихильники Піррона(10), і мегарейці, й еритрейці, й академіки, які започаткували нову науку - про те, що ми нічого не знаємо.

Пожбур усе це туди, де купа іншого непотребу, на який так багаті вільні мистецтва! Ті подають мені ні до чого не придатну науку, а ці позбавляють мене надії будь-чого навчитися. Та краще вже знати зайве, аніж взагалі нічого не знати! Ті не засвічують попереду світла, щоб я скерував свій зір до правди, ці - взагалі позбавляють мене зору. Якщо я повірю Протагорові, то довкіл - один тільки сумнів; якщо Навсіфану,- то певним є лише те, що нічого нема певного; якщо Парменіду,- то існує лишень щось одне, єдине; а якщо Зенону,- то й того єдиного не зостанеться. То що в такому разі ми самі? Що в такому разі довкілля - все те, що нас живить, підтримує? Вся природа - тільки тінь, або марна, або облудна. Вже й не знаю, на кого більше гніватися: чи на тих, хто переконує нас у нашому незнанні, чи, може, на тих, хто не дає нам змоги навіть знати про те незнання.

Бувай здоров!



ЛИСТ LХХХІХ
Сенека вітає свого Луцілія!

Жадаєш від мене корисної і разом з тим необхідної для кожного, хто приступає до мудрості, речі: хочеш, щоб я розділив філософію - розклав на окремі члени її величезне тіло. Справді-бо, через частини легше дійти до пізнання цілості. Якби ж то, подібно до світу, який являє нашим очам усю свою постать, розгорнулась перед нами й філософія, що, наче у дзеркалі, відбиває ту навколишню неозорість! Ось тоді й прикувала б вона до себе захоплені погляди смертних! Тоді б ми полишили все те, що нині, не відаючи про ту велич, називаємо великим! А що того не станеться, то мусимо приглядатися до кожної її частини зокрема, як це робимо, озираючи світ. Мудрець, щоправда, охоплює думкою весь її огром і пробігає ті обшири з такою ж прудкістю, з якою наше око може зміряти небесну просторінь. Нам же, короткозорим, що змушені прориватися крізь мряку, легше можна розгледіти частини, бо цілості нам ще не обійняти.

Отже, зроблю те, що просиш,- розділю філософію на частини, але не на шматочки: корисно ділити, а не розривати, бо охоплювати щось дуже велике так само нелегко, як і щось дуже мале. Народ розписують по трибах(1), військо - по цен-туріях. Усе, що розрослося, легше дається пізнати, коли поділене на частини, але той поділ, я вже застерігав, не повинен іти до безконечності, до чогось крихітного. Надмірно поділене завдає нам таких же клопотів, як і зовсім не поділене. Подрібни щось на порошок - не знайдеш у тій суміші ні зв'язку, ні рахунку.

Насамперед, якщо дозволиш, я вкажу тобі різницю між мудрістю і філософією. Мудрість - найдосконаліше благо людського духу. Філософія - це любов до мудрості, постійне її прагнення. Вона спрямовує нас до того, чого сягнула мудрість. Відомо, від чого походить назва філософії: саме ймення вказує на предмет її любові. Дехто, окреслюючи, що таке мудрість, називає її «знанням усього божественного і людського». А дехто ще й так: «Мудрість - це знання всього божественного і людського, а також його причини»(2). Цей додаток, гадаю, зайвий, бо що таке «причини», як не частина «всього божественного й людського»? Так само по-різному визначали, що таке філософія. Одні вважали її наукою доброчесності; інші - наукою вдосконалення духу, а ще хтось - прагненням правильно мислити. В одному доходили згоди: між філософією і мудрістю напевно є різниця. Таж годі припустити, щоб те, що прагне, і те, що викликає прагнення, було одним і тим самим. Наскільки велика різниця між захланністю і грішми (та - жадає, ті - викликають жадобу), настільки - й між філософією і мудрістю: остання - наслідок і нагорода першої; філософія - приходить; до мудрості - приходять. Мудрість - це те, що греки називають ворЬіа. Цим словом послуговувались також римляни, як сьогодні - словом «філософія». Свідченням того - давні тогати(3), а ще - напис на пам'ятникові Доссену(4):

Мандрівче, стань: читай софію Доссена!

Хоча філософія - наука доброчесності, до того ж ця є метою, а та - прямує до неї, то дехто з наших дотримується думки, що їх неможливо роз'єднати, оскільки немає ні філософії без доброчесності, ані доброчесності без філософії. Остання справді є наукою доброчесності, але її здобувають за посередництвом самої доброчесності: ні доброчесності не може бути без науки про неї, ані науки доброчесності - без неї самої. Тут цілком інакше, ніж, скажімо, тоді, коли здалеку у щось ціляться: стрілець в одному місці, а ціль - в іншому. Дороги, що ведуть до чесноти, на противагу до тих, котрі провадять до міста, не можуть пролягати поза самою чеснотою: до неї приходимо через неї саму. Отже, філософія і доброчесність тісно між собою пов'язані.

Чимало видатних мислителів стояло на тому, що треба розрізняти три частини філософії: філософію моральну, філософію природи і філософію розуму. Перша доводить до ладу людську душу. Друга досліджує природу. Третя вникає у властивості слів, у їхній порядок, розглядає способи доведення, аби під виглядом правди не прокралася брехня. Втім, були такі, що ділили філософію і на менше, й на більше частин. Дехто з перипатетиків додавав ще четверту частину - про державу: тут, мовляв, потрібен особливий спосіб дослідження, бо й предмет цілком інший. А дехто приточував іще таку частину, що у греків має назву оікопотіке, тобто вміння рядити домашнім майном. А були й такі, що окремо розглядали науку про різні способи життя. Але ж будь-який із цих додатків можемо знайти в тій частині філософії, що називається моральною. Епікурейці визнавали дві частини філософії - моральну і природознавчу, а філософію людського розуму відкидали. Згодом, коли сам предмет занять змусив їх відмежуватись від усього сумнівного, виявити неправду, що приховувалася під виглядом правди, вони таки впровадили окремий розділ, назвавши його «вченням про судження та правила», що, власне, є по-іншому названою наукою про розум, хоча ту науку вони вважають додатком до філософії природи. Кіренаїки разом із присвяченою природі частиною філософії відкинули й ту, що вивчає розум, задовольнившись лише моральною, але й вони тут же, хоч і по-іншому, ввели те, що відкинули. Ось чому моральну філософію вони поділили на п'ять частин: одна -- про те, чого слід уникати, а чого - прагнути; друга - про пристрасті; третя - про вчинки; четверта - про причини; п'ята - про доведення. Але ж причини речей належать до філософії природи, а доведення - до філософії розуму. Арістон Хіоський твердив, що філософія природи і філософія розуму не тільки зайві, а й такі, що заважають. Залишив тільки моральну філософію, однак і її скоротив: вилучив розділ, який вміщає настанови щодо поведінки, зазначивши, що все це стосується не філософа, а педагога. Та хіба філософ не вихователь, не наставник роду людського?

Отож, оскільки філософія тричленна, почнімо з розмежування її моральної частини. Тут у свою чергу прийнятий був тричленний поділ. Перший розділ - це дослідження того, як визначити кожному своє, як оцінити, що чого варте; питання вельми корисне, бо що може бути необхіднішим, ніж дати оцінку тій чи іншій речі? У другому розділі йдеться про прагнення; у третьому - про вчинки. Бо й справді, перший твій крок - зважити, що чого варте; другий - погодити з тим свої прагнення і вгамувати їх; третій - домогтися того, аби твої прагнення і вчинки відповідали одне одному, аби в усьому ти зберігав злагоду з собою самим. Якщо бракуватиме чогось одного, то порушиться все інше. Що тобі з оцінки всіх речей, якщо занадто до чогось пориваєшся? Що тобі дасть, коли вгамуєш порив і приборкаєш пристрасті, але будеш безпорадним щодо самої дії: не знатимеш, коли, де і як тобі діяти? Одна справа - знати вагу й ціну речей, інша - дібрати відповідну мить, а ще інша - загнуздати порив і братися за діло, а не з розгону наштовхуватися на нього. Життя можна назвати злагодженим лише тоді, коли вчинок не суперечить пориванню, а поривання, зароджуючись у нашій душі відповідно до вагомості тієї чи іншої речі, то пригасає, то розпалюється залежно від того, наскільки та річ гідна, аби до неї пориватися.

Філософія природи ділиться на дві частини: одна охоплює речі тілесні, друга - безтілесні. Кожна з них у свою чергу поділяється, сказати б, на свої ступені. У тій частині, де йдеться про тілесне, розрізняємо передусім тіла, які творять, і ті, що від них походять; походять - начатки речей. Щодо розділу про начатки речей, то він, як дехто вважає, неподільний; а на думку інших - ділиться на вчення про матерію, про рушійну причину і про самі начатки.

Залишилося сказати про поділ тієї частини філософії, яка трактує питання, що пов'язані з розумом. Будь-яка мова може бути або суцільною, або поділеною між тим, хто запитує, і тим, хто відповідає. Для останньої прийнято назву гЬеіогіке, для першої - (Ііаіекііке. Риторика дбає про слова, про їхнє значення та порядок. Діалектика ділиться на дві частини: одна з них присвячена словам, друга - їхнім значенням; отже, йдеться про те, що є предметом мовлення, і про вислови, якими здійснюється мовлення. А далі - незчисленні розділи і однієї, і другої частини. Отже, тут я зупинюсь і

...стисло скажу лиш про найголовніше .

В іншому разі, коли б я захотів ділити ті частини на частини, то вийшла б ціла наукова книга. Я не хочу відстрашувати тебе, найкращий з-між людей Луцілію, від читання подібних досліджень, тільки б усе прочитане ти тут же пов'язував із звичаями. Погамовуй їх, а млявість - розворушуй, вільність - приструнчуй, зухвалість - приборкуй, пристрасті, як свої, так і чужі, всіляко притлумлюй. А хто дорікне тобі: «Скільки можна розводитися про одне і те ж саме?» - на питання дай відповідь питанням: «А скільки можна звертати на манівці одні й ті ж самі?» Хочете позбутися ліків, не позбувшись болячок? Отож повторятиму ще й ще, і тим більше наполягатиму, чим більше будете впиратися. Ліки починають допомагати тоді, коли отерпле тіло, що мовби стало чужим, знову болем озивається на дотик. Хоч вуха затикайте, а я все одно надокучатиму вам рятівними словами. Ану ж колись таки дійде до вас невлесливе слово, а що не хочете слухати правди поодинці, то слухайте її всі разом. Доки розсуватимете межі своїх володінь? Для одного власника тісним є поле, на якому б розмістився цілий народ! До яких обріїв простиратимете орні землі, якщо вас не задовольняє нива, яка своєю розлогістю не поступається цілій провінції? Славетні ріки пропливають нині через приватні посілості; великі потоки, що служать границями для великих народів, тепер у вашій власності - від витоків аж до гирла! Але й того вам мало, якщо обширами своїх володінь ви не охопили ще й морських безкраїв, якщо ваш управитель не видає розпоряджень по той бік Адріатичного, Іонійського чи Егейського моря, якщо острови, оселі могутніх володарів, не видаються вам якимсь дріб'язком серед усіх ваших маєтностей. Посідайте хоч які неозорі простори, хай вашою нивою буде те, що колись називалося державою, привласнюйте собі, що лиш можете,- чужого все ж буде більше.

Тепер я звертаюсь до вас, чия марнотратність така ж неосяжна, як їхня захланність! До вас промовляю! Чи довго ще не буде жодного озера, над яким не височіли б вежі ваших заміських палаців? Чи довго ще не буде ріки, чиїх берегів не видно з-за ваших будівель? Тільки-но десь проб'ється гаряче джерело, там одразу й гніздиться ваша розкіш. Де б лишень не вигнувся затокою морський берег, там-таки й закладаєте підвалини і, захланні вже тільки на рукотворну землю, женете море ген до обрію(6). Та хоча повсюди відсвічують крівлі ваших домів - то на шпилях гір, відкіль видно й суходоли, й моря, то на рівнинах, змагаючись у стрімкості з гірськими вершинами, хоч скільки б ви споруджали тих осель, і величних, і чудових,- кожен з вас посідає лиш одне, та й то крихітне тіло. Навіщо вам стільки спалень? В одній же кладетесь до сну! Де вас нема, там усе не ваше.

Врешті, перейду до вас, чия бездонна, невсипуща ненажерність перетрушує суходоли й моря. Не шкодуючи сил, виловлюють для вас поживу то гачками, то сильцями, то різного роду сітями й тенетами. Жодне створіння не знає спокою, хіба те, що вже приїлося вам. Скільки ж то з тих страв, що їх приготувала для вас не одна пара рук, скільки ж то з усіх тих наїдків ви можете спожити? От хіба лизнете щось натомленим від насолод язиком. Скільки ж то тієї дичини, впольованої з такою небезпекою для життя, посмакує вимучений нестравністю і нудотою господар? Скільки ж тих устриць, що їх привозять із такої далини, ковзне у його невситиме черево? Хіба ж не розумієте, нещасливці, що ваша захланність набагато більша, ніж те ваше черево?.. Все це, Луцілію, говори іншим, аби, говорячи, і самому слухати; пиши іншим, аби, поки пишеш, самому читати. Все пов'язуй із звичаями, все скеровуй на приборкання шалених пристрастей. Вчись не для того, щоб знати більше, а для того, щоб знати краще.

Бувай здоров!



ЛИСТ XC
Сенека вітає свого Луцілія!

Хто, мій Луцілію, міг би сумніватись у тому, що даром безсмертних богів є те, що ми живемо, а те, що живемо добре,- даром філософії? І, коли б і самої філософії не вділили нам боги, то всяк був би переконаний, що власне тій філософії ми зобов'язані настільки більше, наскільки більшим добродійством є життя блаженне, ніж взагалі життя, її знанням, щоправда, боги не наділили нікого, але змогою те знання осягнути - всіх. Бо коли б і це благо вони зробили спільним для всіх, коли б ми народжувались розважними, то мудрість утратила б особливу свою окрасу - те, що вона не є випадковим благом. А тепер найцінніше, найве-личніше в ній те, що вона не трапляється - кожен завдячує нею лиш собі: у когось іншого її не позичиш. За що, справді, ми шанували б філософію, якби її можна було в когось випросити? Єдине її прагнення - пізнавати правду в справах божественних та людських. її ніколи не полишають благочестя, справедливість, сумлінність та почет інших, пов'язаних між собою, нерозлучних чеснот.

Вона навчила шанувати божественне, любити людське; вона напоумила, що справою богів є владарювання, а справою людей - розумне співжиття. Якийсь час воно тривало непорушним, поки людську спільноту не пошматувала захланність і не стала причиною вбогості навіть для тих, кого допровадила до вершин багатства: позбулись усього, тільки-но запрагнули все зробити своєю власністю. Але перші зі смертних та найближчі їхні нащадки, ще не зіпсовані, йшли за природою, своєю провідницею і законодавицею, довірившись волі того, кого вважали з-поміж себе найкращим. Бо хіба ж то не природно, коли гірші підлягають кращим? Навіть у безсловесних тварин вожаями стають ті, хто перевищує інших чи то зростом, чи завзятістю. На чолі стада стає не хирлявий бик, а той, кому жоден інший самець не дорівняв ні вагою, ані силою м'язів. Так і стадо слонів веде справжній велетень. Серед людей найбільшим завжди вважається найкращий. Провідця обирали, зважаючи на те, який у нього дух, тому-то найбільшим щастям втішалися ті народи, в яких найвищою владою наділявся лише той, хто був найкращим. Адже справді все, що лиш хоче, може той, який не вважає, що він може більше, ніж повинен. Отже, ще за того віку, який називають золотим, уся влада, на думку Посідонія, була в руках мудреців. Вони не допускали насильства, захищали слабших перед сильнішими, радили і відраджували, вказували, що корисне, а що шкідливе. їхня передбачливість оберігала підлеглих від нестатків, мужність - від небезпек, доброта - збагачувала й прикрашала. Влада була службою, а не владарюванням. Ніхто не випробовував своєї могутності на тих співгромадянах, яким тією могутністю завдячував. Ні в кого не було ні бажання, ані причини кривдити когось іншого: доброго правителя втішали добрим послухом, а найстрашніше, чим той правитель грозив неслухняним,- це своїм відходом від влади. Та коли в життя закралися пороки і влада змінилась тиранією, настала потреба в законах. На початку їх теж укладали мудреці. Солон(1), який обдарував Атени справедливим правом, був у числі семи славних мудрістю мужів. Якби тоді судилось жити й Лікургові(2), то, певно, й він увійшов би в те священне число восьмим. Хвалять також закони Залевка та Харонда(3). Не на судовій площі, не в передпокоях правників - у безмовному і священному піфагорейському затишку вони вникали в тонкощі права, яке поширили у квітучій на той час Сіцілії, а також у грецьких поселеннях в Італії.

Досі я погоджувався з Посідонієм. А от що філософія винайшла всі ті мистецтва, якими послуговуємось у щоденному житті, з тим я не згодний; не приточу їй слави, якою втішаються ремесла. «Вона,- каже Посідоній,- навчила людей, що жили то тут, то там або в печерах, або десь у заглибинах, під навислими скелями, або в дуплах дерев, будувати хати». Але я такої думки, що до того хитромудрого будівництва, де крівля спирається на крівлю, а місто тяжить над містом, філософія причетна не більше, ніж до спорудження рибних сажалок, які беруться під крівлю для того, аби ненажері не грозила буря, аби розкіш, хоч як би там шаліло море, мала свою тиху затоку для відгодівлі табунів найрізноманітніших риб. Що ти кажеш? Хіба ж то філософія навчила людей замикатись на ключі та на засуви? Чи не тим, власне, дала себе знати людська захланність? Хіба філософія звела стрімкі крівлі, що загрожують тим, хто живе під ними? Начебто не досить було випадкового накриття, не досить було без зайвого клопоту знайти собі якийсь природний сховок! Щасливим, повір мені, був той вік, коли ще не знали, що таке будівничий, покрівельник. Разом із розкішшю з'явились усі ті вміння: обтесувати деревину в чотиригранні балки і впевненою рукою, точно по наміченій рисі розпилювати колоду.

Спершу, вбиваючи клин, рубали кілку деревину(4).

Бо ж тоді будували не з тим, щоб мати в домі пристосовані для багатьох гостей їдальні; не спроваджували валкою возів, під якими здригається вулиця, ні сосон, ані ялиць, щоб на них опирались обтяжені золотом сволоки. Ні! Звичайні рогачі, встромлені з обох боків у землю, підпирали крівлю; спадиста, зладнана із щільно складеного хмизу та галуззя, вона не боялась навіть рясних дощів - вони спливали по ній. Мешкаючи під такими-от крівлями, люди не відали турбот. Солома окривала вільних; нині ж під мармуром та золотом живуть невільники.

Не погоджуюся з Посідонієм ще й у тому, що мудреці начебто повинаходили й всілякі залізні вироби. В такому разі можна твердити, що завдяки мудрецям також

Сітями звірів навчились ловить, а птахів хитромудро

Брати на клей і собак розставляти довкола гущавин .

Але ж усіма тими винаходами людина завдячує своїй хитрості, а не мудрості. Не можу пристати й на те, що мудреці, мовляв, відкрили для нас і залізо, й мідь,- коли розжарена лісовою пожежею земля пролила на поверхню з плитких своїх жил пливку від жару породу. Насправді ж такі речі знаходить той, хто на них ласий. Та й питання про те, що насамперед увійшло в ужиток - молот чи кліщі, не видається мені вже аж таким тонким, як це вважає Посідоній. Одне й друге винайшла людина жвавого й проникливого розуму, але ж не величного, не піднесеного,- як, до речі, й усе інше, чого слід шукати, зігнувшись і втупивши погляд у землю.

Мудрець був невибагливим до харчів. Та й чому б мав бути іншим? Він і нині прагне жити якнайсвобідніше. Як то, скажи, будь добрий, можна захоплюватись водночас і Діогеном, і Дедалом(8)? Котрий з них видається тобі мудрецем? Той, хто винайшов пилку, чи той, хто, побачивши хлопчака, що пив воду із жмені, тут же добув із торбини кухоль і розбив його, так сам себе соромлячи: «Як же я довго, дурень, носив при собі зайвий тягар!», хто, скоцюрбившися, спав у бочці? А кого, врешті, маєш за мудрішого нині: того, хто придумав, як то прихованими від ока трубами виштовхувати височенний струмінь шафранової води, як в одну мить раптом напором води наповнити або спорожнити рукотворні річища, як у їдальні поєднати рухомі платівки штучної стелі(7), щоб раз по раз, тільки-но подадуть нові страви, над головами гостей з'являлися щораз інші видива,- чи того, хто вказує і собі, й іншим, що природа не вимагає від нас нічого ні важкого, ні клопітного, що можемо прожити без мармурника і без коваля, а вдягатися - не їдучи по товар до серійців(8); що можемо мати все необхідне для вжитку, вдовольняючись лише тим, що на поверхні землі, а не в її глибинах? Якби людський рід захотів послухати таку людину, то зрозумів би, що кухар йому не потрібний так само, як вояк. Мудрецями або принаймні подібними до мудреців були ті, хто мало займався своїм тілом. Необхідне вимагає незначної турботи, насолода - рясного поту. Жодні ремісники не знадобляться тобі, коли прислухатимешся до голосу природи: вона не хотіла наших клопотів і до чого змусила нас, від того й забезпечила.- Але ж для голого тіла холод таки нестерпний.- А що? Хіба шкури звірів та інших тварин недостатньо захищають від холоду? Хіба мало таких племен, що вкривають тіло корою дерев? Чи пташиного пір'я не зшивають так, що з нього виходить одежа? Хіба й нині більшість скіфів не зодягається у лисячі та мишачі шкірки, м'які на дотик та непроникні для вітру? - Але ж улітку треба густішою тінню захиститися від сонячного палу.- Ну й що? Хіба давнина не залишила чимало затишних сховів, що поглиблювались чи то під зубом гризького часу, чи з якоїсь іншої причини й стали, врешті, печерами? Хіба ж не сплітали колись ручним способом намету з якоїсь лозини, не обмазували те плетиво дешевою глиною, не пошивали зверху соломою чи хмизняком, та й зимували собі безтурботно, не вважаючи на холодні дощі, що збігали по спадистій крівлі? А ще: хіба не ховаються у землянках сіртські племена, для яких немає іншого укриття від незмірної спеки, ніж сама розпалена сонцем земля? Природа не така вже ворожа до людини, щоб, забезпечивши всіх істот легким життям, лиш їй одній накинути необхідність стількох наук та ремесел. Нічого подібного вона від нас не жадає. Не мусимо в поті чола роздобувати щось таке, без чого нам не прожити. Ми народилися на готовизні, й лише тоді, коли нам приїлося те, що під рукою, ми прирекли себе на труди. Крівля, одежа, помічні для тіла засоби, їжа - все те, що здобувається нині з таким зусиллям, траплялося колись на кожному кроці, було або даровим, або легкодосяжним. Адже міру всьому визначала одна лиш необхідність. Не хто інший - ми самі зробили все це дорогоцінним, незвичайним; ми самі призвели до того, що потрібно стільки й таких вигадливих ремесел, аби здобути те, що нам до смаку. Тим часом природа вдосталь дає нам того, чого домагається. Жага розкошів - це відхід од природи. Та жага щоденно сама себе розпалює, вона розростається впродовж віків і, багата на вигадки, потурає нашим порокам. Попервах їй захотілося зайвого, потім - шкідливого, а насамкінець вона приневолила дух служити тілу - догоджати його хітливості. Всі ті ремесла, від яких у місті такий галас, така метушня, обслуговують наше тіло; колись йому вділяли необхідного як рабові, нині - готують як для вельможі. Ось звідки всі ті майстерні: в одній тчуть, у другій кують, у третій варять пахощі, а там - навчають розніжених танців, а ще десь - переливного, солодкого співу. В минуле відійшла та природна міра, яка обмежувала всі жадання необхідним: ознакою селюцтва й нужди вважається нині бажати стільки, скільки потрібно.

Годі повірити, мій Луцілію, як легко сама насолода мовлення заводить на манівці навіть достойних мужів! От Посідоній (а він, гадаю, чи не найбільше прислужився філософії), описуючи, як одні нитки спочатку скручуються, інші висновуються з м'якого, розпушеного прядива, а потім - як підвішений тягарець випрямляє і натягує на кроснах основу, як пропущене піткання, аби пом'якшити твердість напираючої на нього з обох боків основи, щільно, нитка до нитки, стягується за допомогою берда,- твердить, начебто й ткацьке мистецтво винайшли мудреці; забуває, однак, що згодом було вигадано ще хитріший спосіб, коли

Держить основу навій, гребінець - поділив її навпіл.

Ось між зубцями й утік просилили; вже пальці проворно

Перебирають його, а коли між нитками основи

Він пробіжить - тоді бердом зубчастим його пробивають .

А що б він сказав, побачивши нинішню тканину - для одягу, який взагалі нічого не приховує, який не служить захистом не тільки для тіла, але й для соромливості?

Далі, переходячи до рільників, він не менш красномовно описує землю, зорану плугом раз, а згодом ще раз, аби крізь розпушену легше було пробитись корінцям; потім - засіяну ниву, висмиканий рукою бур'ян, щоб випадкове зело, розрісшись, не приглушило посіву. Це теж, на його думку, заслуга мудреців, начебто хлібороби й нині не повигадували чимало такого, що збільшує врожайність поля. Врешті, не задовольняючись тими вміннями, посилає мудреця до млина. Розповідає, як то він, наслідуючи природу, почав виробляти хліб. «От,- каже,- кинуті в рот зерна подрібнюються під твердістю зубів, а що з-під них випало, те язик підсуває знову ж таки до тих зубів; тоді перемішується із слиною, щоб легше пройшло слизьким горлом; потрапивши в шлунок, їжа перетравлюється його мірним теплом і тільки тоді розходиться тілом. Узявши все це за зразок, хтось поклав один шорсткий камінь на другий,- щось на подобу зубів, коли непорушний їхній верхній ряд чекає поруху нижнього ряду. Тоді, тручи камінь об камінь, він почав подрібнювати зерна і, підсипаючи їх раз по раз, перемелював доти, поки не стер на борошно. Поливши його водою, почав терпеливо місити, а коли стало податливим, виліпив з нього хлібину. Спочатку випікав її в гарячому попелі й на розпечених черепках, а з часом були винайдені всілякого роду печі, де жаром можна вже було покерувати». Ще трохи - й шевство назвав би винаходом мудреця!

До всіх тих речей людина дійшла силою розуму, але розуму не по-справжньому досконалого. Адже все це, далебі, винаходи не мудреця, а звичайної людини,- як, приміром, винахід судна, яким перепливаємо ріки, перетинаємо моря, приладнавши до тих суден вітрила, щоб ловили тугий подув, додавши ззаду стерно, що спрямовує біг судна то сюди, то туди,- приклад, узятий від риб, які легким порухом хвоста скеровують у потрібному напрямі свою стрімкість. «Усе це,- твердить Посідоній,- винайшов мудрець, але, вважаючи ті речі надто дрібними, аби самому ними займатись, довірив їх нижчим прислужникам». Але ж усі ті речі й придумані не кимсь іншим, а саме тими, хто й нині дбає про них. Дещо, як знаємо, з'явилося вже за нашої пам'яті, наприклад, використання дзеркальних вікон, що пропускають яскраве світло крізь прозорі мушлі, підвісні водотриски у лазнях, вмуровані в стіни труби, якими плине тепло, рівномірно зігріваючи і верх, і низ приміщення. Що вже казати про мармур, яким вилискують не тільки храми, а й приватні будівлі? Про круглі, гладко відшліфовані камінні брили, на які опираємо портики й інші, здатні отінити цілий народ, неозорі крівлі? Про письмові знаки(10), якими можна підхопити навіть найквапливішу мову, коли рука змагається у швидкості з язиком? Усе це - винаходи найнікчемніших рабів! Мудрість - вище: вона не руки навчає, вона - вихователька духу. Хочеш знати, що вона здобула для нас, що створила? Не сороміцькі порухи тіла в танці, не різноманітні співи для труб і флейт, що перетворюють на голос струмінь повітря - чи тоді, коли воно проходить крізь них, чи тоді, коли вже вихоплюється через розтруб; не зброю, не стіни, не все те, чого вимагають клопоти війни,- ні, вона сприяє мирові, закликає до злагоди весь рід людський. Вона, кажу, не майстриня потрібних для щоденного вжитку речей, всіляких знарядь. Чому приписуєш їй такі дрібниці? її мистецтво - доводити до ладу життя.

Всі інші вміння - під її владою. Адже кому підпорядковане життя,- значить, підпорядковане також усе те, що служить для прикрашення життя. Зрештою, вона звернена до блаженства; до нього провадить нас, у тому напрямі торує дороги. Вона вказує, де зло, а де - лише видимість зла; вона звільнює душу від марнославства, дарує їй справжню велич, а пихату, що блиском приховує свою порожність,- загнуздує; вона не дозволяє, щоб ми не бачили різниці між величним та набундюченим; додає нам знання і про всю природу, і про себе саму. Вона пояснює, що таке боги і якими вони є; що таке підземний світ, що таке лари і генії, а що - душі, які стоять на східець нижче від божества; де вони перебувають, чим зайняті, на що спроможні, чого бажають. Ось у що вона посвячує- нас, відкриваючи перед нами не якусь містечкову святиню, а величавий храм усіх богів, якому ймення - всесвіт. І справжній його образ, справжні обрії вона вирізьблює перед нашим духом, бо слабкий зір не може сприйняти такого незрівнянного видовища. Далі вона повертається до початків усіх речей, до вічного розуму, що пронизує все довкруги, до сили, завдяки якій кожна насінина сягає притаманного їй зросту та властивого вигляду. Потім береться за дослідження душі: звідки вона, де вона, як довго триває її життя, на які частини ділиться. Відтак од тілесного переходить до того, що позбавлене тіла, дошукуючись, що таке правда і якими є її докази, а тоді - як розрізняти двозначне у житті та в словах, адже й тут і там правда і брехня - впереміш.

Мудрець, кажу ще раз, не відійшов від тих ремесел, як це видається Посідонієві,- він взагалі не стикався з ними. Він вирішив би, що не варто винаходити те, що не варте вічного використання: не брався б до того, що мусив би колись відкласти. «Анахарсіс(11),- каже Посідоній,- винайшов гончарський круг, на якому ліплять посуд». Потім, оскільки згадку про гончарський круг знайшли в Гомера, помилковими вважають радше ті вірші, ніж сам переказ. Я не перечитиму, що винахідником тієї речі був Анахарсіс, хай так. Та хоч її і винайшов мудрець, але не як мудрець: хіба ж мудреці не роблять чимало речей не як мудреці, а просто як люди? Припустімо, що якийсь мудрець вирізняється прудконогістю: він випередить усіх власне тому, що прудконогий, а не тому, що мудрий. Хотів би я показати Посідонієві склодува, який, дмучи, надає склу найрізноманітніших форм, чого не втне навіть найспритніша рука. А такий спосіб дуття винайдено тоді, коли й мудреця вже не віднайдеш серед людей! «Прийнято вважати,- зазначає Посідоній,- що Демокріт винайшов спосіб укладати кам'яне склепіння, де поступовий його згин з'єднується каменем, що кладеться посередині». А це, скажу, неправда. Адже й до Демокріта не обходилось без мостів та воріт, а зверху вони майже завжди вигнуті. А ще ви забули, що той же Демокріт винайшов спосіб розм'якшувати слонову кістку, а також перетворювати розплавлений камінець у смарагд - так само і в наш час забарвлюють відповідні камінці. Так ось: хай справді все це винайшов мудрець, але винайшов, повторюю, не як мудрець. Хіба ж він не робить чимало такого, що й цілком далека від мудрості людина зробить - не раз те бачимо - і вправніше, й досвідченіше? Запитуєш, що мудрець дослідив, що вивів на світло денне? Передусім правду й саму природу, яку він озирав не так, як інші створіння,- байдужими до всього божественного очима. Потім - закон життя, який він застосував до всього сущого, навчивши людей не лише знати богів, а й наслідувати їх і все випадкове сприймати як їхні веління. Заборонив піддаватися хибним поглядам і, по-справжньому оцінивши всі речі, визначив, що чого варте. Засудив змішані з докорами сумління насолоди, схваливши натомість ті блага, які завжди нам милі. Зробив для нас очевидним, що найщасливі-шим є той, хто не чекає, щоб йому пощастило, а най могутнішим - хто своєю могутністю тримає в покорі себе самого. Тут я не обговорюю тієї філософії, яка поставила громадянина поза вітчизною, богів - поза світом, а доброчесність підпорядкувала насолоді(12), кажу про ту, яка не визнає жодного іншого блага, окрім того, що чесне, про ту, якої не зваблять ні людський підступ, ані дари самої фортуни, про ту, врешті, цінність якої власне в тому, що її не купиш за жодну ціну.

Я не вірю, щоб така філософія ширилась у той неотесаний вік, коли ще не було жодних ремесел, і лише досвід навчав людей, що для них корисне. Та й раніше, в ті щасливі часи, коли дари природи, готові для загального вжитку, лежали прямо-таки під рукою, коли захланність та розкіш ще не порізнили смертних, коли, переступивши спільне володіння, вони ще не кинулись до грабунку, люди не були мудрецями, хоч і чинили те, що належить чинити мудрецям. Годі й побажати людському родові якогось кращого суспільного стану, ніж тодішній, і коли боги дозволили б комусь уладнати земні справи і вказати людям, як вони мають поводитись, то ніхто б не обрав чогось кращого від тих звичаїв, які, за переказом, були в давнину, коли

...орачеві тоді ще земля не служила;

Не дозволялось її межувать, ні значити чим-небудь;

Разом плоди побирали,- сама вона рясно родила

Без обробітку, без примусу - з доброї волі своєї(13).

Чи могло ще якесь покоління бути щасливішим од того, давнього? Разом утішалися дарами природи. Вона ж гойно постачала ними всіх - дбайлива матір, опікунка. Люд володів тими багатствами безпечно, спокійно. То чому б мені не назвати найзаможнішим те поріддя смертних, серед якого годі було знайти вбогого? У той прекрасний лад увірвалася захланність і, жадаючи бодай що-небудь зробити лише своїм, усе зробила чужим: полишивши неосяжний достаток, загнала себе у тісноту. То вона, захланність, привела з собою нужду; зажадавши для себе багато, втратила все. Хай вона тепер силкується надолужити втрачене, хай ниву приточує до ниви, зганяючи з неї сусіда чи то кривдою, чи підступом, хай прирівнює свої орні землі до обширу цілих провінцій, хай для далеких мандрівок їй служать просторища власних володінь,- ніщо вже не поверне нас, хоч за обрій женімо свої межі, до того, від чого ми відійшли! Зробивши все, що в наших силах, матимемо багато, а колись - мали весь світ. Та й сама земля, поки її не обробляли, родила рясніше(14) - щедріше обдаровувала люд, що не вдавався до грабунку. Рівною насолодою для людини було як самій натрапити на якісь дари природи, так і вказати їх комусь іншому. Тож не могло бути в когось надміру, а в когось - нестатку: поділ відбувався між навзаєм зичливими людьми. Сильний ще не піднімав руки на слабшого, захланний, ховаючи безкорисні для нього надлишки, не позбавляв інших необхідного: однаковою була турбота про себе й про сусіда. Не звертали ще проти себе зброї; не заплямована людською кров'ю рука спрямовувала свою ненависть на диких звірів. Ті, кого перед сонячним скваром окривав густий гай, ті, що в плетеній з хмизу хатині безпечно перебували суворі зими й проливні дощі, спокійно, не зітхаючи серед сну, віддавалися нічному відпочинку. Ми ж перевертаємося з боку на бік, потопаючи в своїх пурпурах,- жалить гостріший від терня неспокій. А як же м'яко спалось їм на твердій землі! Над ними не нависала пишно різьблена стеля - лежали просто неба, де ковзали сузір'я, вимальовуючи перед очима величаве видиво ночі: зоряний світ(15), западаючи кудись у глибінь, безгомінно звершував такий великий труд. І вдень і вночі в усю широчінь їхньому зорові відкривалась та розкішна світобудова. Мило їм було дивитись, як одні сузір'я із середини небесного намету хиляться до заходу, інші - зринають із прихованих від ока обширів. Хіба не солодко було мандрувати серед чудес, що так широко розсіяні у високостях? Ну, а ви здригаєтесь на найменший рип вашої крівлі, притьмом вибігаєте за поріг, тільки-но вчуєте якийсь тріск у розмальованому мешканні. У тодішніх людей не_ було будинків, що змагалися розмірами з цілим містом. Зате було в них доволі повітря та вільного на роздоллі подуву, була легка тінь од скелі чи дерева, були прозорі джерела й струмки, не забруднені жодною забудовою, жодними трубами, не скеровані силоміць у нові річища,- лише такі, що бігли, куди їм самим хотілося; були й луги, прекрасні без жодних прикрас, а серед них - просте, зладнане невибагливою рукою житло. Ось таким був дім, що відповідав потребам природи. Приємно було жити в ньому, не боячись ні його, ані за нього. Нині ж найбільшого страху нам завдає наша крівля(16).

І все-таки, хоч яким чудовим було те життя, хоч йому невідомий був підступ, серед тодішніх людей не було мудреців, бо саме те ймення передбачає якесь найвище звершення. Ні, я не заперечую, що й тоді не бракувало мужів високого лету, як-то мовиться, тільки-но від богів: немає сумніву, що світ, ще не виснажений, видавав із свого лона все найкраще. Але саме тому, що люд від народження був стійким, готовим до трудів, його мудрість не була досконалою. Природа ж не обдаровує чеснотами: стати доброчесним - це велике мистецтво. Ніхто ж тоді ще не порпавсь у грязьких глибинах землі, шукаючи золота, срібла чи самоцвітів; та й німих звірів щадили. Як іще далеко було до того, щоб не у гніві, не із страху, а просто задля видовища людина вбивала людину! Не було ще барвистого, золотом гаптованого одягу, бо ж золота, кажу, ще не добували. Що ж у такому разі? Вони були невинні завдяки незнанню. А це ж велика різниця: чи людина не хоче йти на зло, чи просто не вміє. У них не було справедливості, не було поміркованості, не було й мужності: у їхньому суворому житті були тільки подоби тих чеснот. Сама ж доброчесність випадає на долю лише тим, хто наставляє, виховує і невсипущою діяльністю вдосконалює свій дух. Для цього, але без цього, ми народжуємось. І навіть у найкращих серед людей, поки вони не вдосконалюються, є лише можливість стати доброчесними, а не сама доброчесність.

Бувай здоров!


Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2008-03-24 12:35:31
Переглядів сторінки твору 3758
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 3.820 / 5.5  (2.954 / 5.5)
* Рейтинг "Майстерень" 3.820 / 5.5  (2.954 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.776
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2008.12.22 20:25
Автор у цю хвилину відсутній