ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Уляна Світанко
2020.01.17 21:44
Пробачити здатен лиш той, хто страждав
Нікому про це не зізнавшись,
Миритися вкотре не бачиш підстав
Ти думаєш так, хтось інакше.

Уміння прощати - справжнісінький труд:
Забути слова та образи,
А нерви киплять, накопичуєш бруд

Мессір Лукас
2020.01.17 20:51
Зелена муха – муха гнойова
Між вікон сонно крильцями тріпоче.
Вона жива, о так, іще жива!
На неї хижий кіт націлив очі.

На ложці цукор повагом горить,
Стікає карамеллю до полину,
Я випив три, а може, тридцять три,

Сергій Губерначук
2020.01.17 18:55
Людино, Пасхо Золота!
Яйце, невиїдене Змієм!
Твій Бог забрів у болота,
що живляться з Твоїх помиїв!

Твій Бог з драглистого багна
простягує останні руки,
а Ти на крилах з полотна

Володимир Бойко
2020.01.17 16:42
Але ж – було!
Окрилено і дзвінко
Мелодія виповнювала день.
Була на світі щонайкраща жінка
І світ здавався сповненим пісень.

Але ж – нема
І сліду тих мелодій,

Тетяна Левицька
2020.01.17 14:19
Збирають думи кучуруги
свинцевих хмар холодну тугу.
Судомить серце, струм зажури
у венах збільшує напругу.

І черв'ячок свердлить віднині,
горіх волоський мізку - думка.
А після мрії голубині

Вікторія Лимарівна
2020.01.17 14:09
Сяюча зірка у Небі єдина.
Диво з далеких космічних світів.
Саме сьогодні зійшла в надвечір’ї.
Відгук, сполука колишніх життів.

Тих, хто не встиг на землі догоріти!
Хто передчасно в миттєвості зник.
Як відчайдушно хотілося жити!

Козак Дума
2020.01.17 14:00
Я – Україна. Я вмираю!
Хто допоможе, людоньки, мені?!
Де ті, у кого хата скраю,
хто першим ворога стрічає?
Тону і захлинаюсь у багні…

Я Україна-мати. Мої діти,
куди ви із домівки подались?

Ярослав Чорногуз
2020.01.17 11:45
Не забирай у мене любу –
Все, доле, у руках твоїх.
Не напились мої ще губи
Її цілунків чарівних.

Не забирай кохану, доле,
Благаю, ні, не забирай.
Життя моє не сповнюй болем…

Серго Сокольник
2020.01.17 11:32
сюр***

Ніч поринула в сон
Інтернетоновин монітору.
Сон накинув ласо
На думки, і затиснув у шори
На перебіг подій
Погляд зморений сплячого ока...

Микола Соболь
2020.01.17 05:27
Здається розум щось інопланетне.
Для «Homo sapiens» недоступна річ.
Вже не камінням, обстріли – ракетні
Та не шаблями, – кулеметна січ.

Чи може хтось знущається над нами?
Чи буде промінь світла ув імлі?
Дамоклів меч навис над головами

Олексій Кацай
2020.01.16 22:01
В ніч упурхує птах Гамаюн.
Я себе силуетом окреслюю
і сиджу з марсіанською «Теслою»
поміж обертів космосу й дюн.

До Землі, для авто недосяжної,
Гамаюне, прошу, долети
попри відстаней і самоти,

Іван Потьомкін
2020.01.16 21:43
В хмільному вальсі побажань
Пливуть до загсів молоді...
Дитячий сад, ти паузою стань
На їх зритмованій путі.
Найглибші очі – у дітей.
В них – цноти невичерпная криниця.
Долийте ж в свої кухлі, молоді,
Тепер лиш можете рідниться.

Сергій Губерначук
2020.01.16 18:54
На безлюддя сільських ландшафтів
визвірився собака на цепу,
це доказ моєї бездарності,
прорив свійських кілометрів,
це тиранія великого міста,
множена на нулі сповитух-пупорізок,
що жодну мою думку не приймуть
до складу мовних колізій,

Надія Тарасюк
2020.01.16 14:39
Чіпкий туман.
Розморена розлука.
Шкребе засмуток, наче кіт у двері…
Тремтливо мревом ходять попід руки
розквітлі душі
наших півмістерій.

Вечірніх зір

Козак Дума
2020.01.16 14:00
Було завжди відвертим важко жити,
в наш час велика розкіш благородність.
Як любиш правду в вічі говорити –
повинен полюбити і самотність…

Галина Сливка
2020.01.16 11:37
Ти не одна, хоч нас лиш по одному,
Ховала душу у жалях і втратах,
Крапки лічила, не шукала коми,
Жадала тверді й виплітала ґрати.
Ти не одна блукала попелищем.
Уже в снігу вчорашнє, щоб заснуло.
Вгорі вітрисько дивну пісню свище.
Іди вперед і залиш
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Юра Ясінський
2019.11.13

Станіслав Н
2019.11.12

Микола Кора
2019.09.01

Анастасія Романюк
2019.08.04

Сергій Губерначук
2019.07.07

Ярослав Філософ
2019.07.03

Віктор Сурженко
2019.06.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Анней Луцій Сенека / Проза / Моральні листи до Луцилія

 Моральні листи до Луцилія. XCI - XCIV
Переклад, примітки, покажчик власних назв - А.Содомора

ЛИСТ ХСІ
Сенека вітає свого Луцілія!

Наш Лібераліс нині зажурений звісткою про пожежу, яка знищила Лугдунську колонію(1). Той випадок міг би зворушити будь-кого, не кажучи вже про людину, настільки закохану в рідне місто! Вражений тим нещастям, він шукає в собі сили духу, який, звісно, гартував для того, аби ставити чоло всьому, чого може страшитися людина. А що такого нежданого, майже нечуваного лиха він не передбачав серед тих страхів, то я не дивуюсь: не було досі й подібного прикладу! Не одним містом гуляв вогонь, але ж ні одного не спалив дотла. Навіть там, де ворожа рука піднесла до крівлі смолоскип, полум'я подекуди захлиналось, і хоча його тут же роздмухували, воно рідко пожирало все довкруги з таким завзяттям, що й сокирі вже нічого було рубати. Та й землетрус ніколи не бував аж таким сильним і нищівним, щоб догори дном перевернути геть усе місто. Ніде, врешті, не було такої ненажерливої пожежі, щоб для наступної не лишилося живої скіпки. А тут за одну ніч пішло з димом стільки прекрасних будівель, кожна з яких могла б стати гордістю будь-якого міста! Серед найспокійнішого миру трапилось таке, чого й під час війни звичайно не бояться. Хто б міг повірити? Нині, коли й меча ніхто не добуває з піхов, коли над усім світом запанував незворушний спокій, нині доводиться розпитувати, де Лугдун, перлина Галлії! Досі, коли доля мала вдарити всіх загалом, то перед тим дозволяла їм принаймні боятись того удару, якого мають зазнати. Нема такої величі, якій не дано було б часу для падіння. Інша річ тут: по той бік ночі - велике місто, а по цей - пустка. Втім, довше триває моя розповідь про загибель того міста, ніж воно гинуло. Все це похитнуло стійкість нашого Лібераліса, твердого й незламного, коли йдеться про особисті біди. Та й не дивуюсь його потрясінню: неочікуване падає на нас більшим тягарем; небачене додає ваги нещастю, і тим більше страждає кожен смертний, чим більше зчудований лихом, яке його спіткало.

Тому-то ніщо не повинне бути для нас несподіванкою. Все треба перестрівати душею і думати не про те, що звичайно трапляється, а про те, що може трапитися. Хіба є щось таке, чого фортуна, хай лиш їй заманеться, не зітнула б у самому таки розквіті? Хіба є щось таке, на що б вона не нападала, чого б не потрясала тим сильніше, чим яскравіше воно вилискує? Що для неї недосяжне, важке? Не завжди вона налітає на нас однією і тією ж дорогою, не завжди б'є з усієї сили. То вражає нас нашими ж руками, то, задовольняючись власною потугою, винаходить небезпеки без сторонньої допомоги. Нема такої хвилини, коли б не чигала біда: в самих же насолодах зароджуються причини болю. Серед погожого миру здіймається війна і те, що забезпечувало нам спокій, перетворюється на джерело страху: друг стає недругом, приятель - ворогом. Літнє затишшя сколихнеться, бува, такою бурею, якій і зима б позаздрила. Навіть без ворога зазнаємо чимало ворожого нам, а якщо бракує якихось інших причин для нещастя, то їх знаходить у собі сам надмір щастя. Найпоміркова-ніших звалює хвороба, найкремезніших виснажують сухоти, найневинніших досягає кара, найвід-людькуватіших затягує у свій вир заколот. Випадковість перестріває нас усе чимось новим, мовби нагадуючи про свою силу кожному, хто забув про неї. Що споруджено протягом років ціною рясного поту, в чому щедро сприяли безсмертні, те нищить, розпорошує один лише день. А втім, надто багато часу для квапливих бід виділив той, хто їм подав цілу днину: часинки, однієї миті цілком достатньо, аби в прах упали великі держави! Було б якоюсь утіхою в нашій немочі, в нашому житті, якби все загибало так само повільно, як виникає. Та ба! Приріст іде поволі, втрата - стрімголов. Усе хистке - і в приватному, і в суспільному житті. Колесом обертається доля і людей, і міст. Серед найсолодшого спокою зринає жах. Ніщо навкруги не грозить бідою, вона ж налітає, звідки найменше її очікуємо. Держави, які витримали домашні чвари, які й від зовнішніх ударів не здригнулися,- валяться без жодного поштовху. Вкажи мені таку могутність, яка до кінця протривала б у своєму щасті.

Отже, треба думати про все, треба гартувати свій дух перед лицем того, що може статися. Уявляй собі вигнання, муки, що насуваються з хворобою, війни, нещастя на морі. Випадок може відібрати або в тебе вітчизну, або тебе - у вітчизни, може загнати тебе в пустелю, а може пустелею зробити для тебе те місце, де тепер задихаєшся в тисняві. Хай же розстелиться перед твоїм зором видиво всього, чим багата людська доля! Озирнімо душею не тільки те, що часто трапляється, але й найгірше, що може трапитися, якщо не хочемо, щоб нас наче громом ударило, щоб ми не сторопіли, вражені несподіваним, начеб то було щось цілком небувале. Фортуну потрібно сприймати в усій її могутності. Скільки разів лиш один землетрус перевертав, повергав у прах міста Азії, міста Ахайї? Скільки міст поглинула земля Сірії, Македонії? Скільки разів те лихо спустошувало Кіпр? Скільки разів у розвалище перетворювався Пафос? Як часто долітала до нас вістка про загибель цілих міст? А ми, серед кого так часто розходилась та звістка,- яку ж то дрібну частку світу становимо! Тож піднімімося над усім випадковим і, хоч би що трапилося, знаймо: біда не така велика, як її змалював поголос! Пішло з димом багате місто, що було оздобою кількох провінцій (оздобу вкладено, оздобу й вилучено!), місто, розташоване на одному лиш, та й то не дуже розлогому пагорбі. Але й з усіх тих величавих, уславлених міст, про які чуєш нині, не залишиться сліду: навіть його зітре час. Хіба ти не бачив, як в Ахайї він роз'їдав самі підвалини найславетніших осад - ніщо не вказує нам, що тут пишалися міста(2). Але розпорошується не тільки щось рукотворне; гризький день повергає в прах не тільки те, що зведене мистецтвом людини, її заповзяттям: никнуть, наче розпливаючись, гірські хребти, западаються цілі околиці, хвиля вкриває ті місцевості, де й здалеку не видно було моря; неосяжної сили вогонь із'їв, нарешті, й те, на чому він колись виблискував,- найстрімкіші верхів'я, що втішали мореплавців сяйвом ліхтарень: верхи стали низинами. Нищиться й те, що створює природа,- ось чому слід незворушно сприймати загибель міст. Вони стоять, аби впасти. Все мусить прийти до такого кінця; або через те, що напруга вітрів потужним подувом має розметати навалену на них вагу, або могутній порив прихованих у глибинах землі потоків змете посталу на їхнім шляху перешкоду, або натиск вогню прорве щільну кору землі, або плин самого часу - а перед ним ніщо не вбережеться - поступово візьме своє, або суворість неба зжене людей з обжитих країв і зробить усе довкруж пустелею. Та хіба перелічиш дороги приречення? Знаю тільки одне: усі творіння смертних роковані на загин. Живемо серед зни-щенності.

Такими і подібними розрадами звертаюсь до нашого Лібераліса, перейнятого справді неймовірною любов'ю до свого рідного міста, а воно хтозна чи й не згоріло для того, аби з попелища звестися ще кращим. Не раз же кривда готувала місце для кращої долі. Не одне щось падало мовби для того, щоб іще вище піднятися. Заздрісний на римське щастя Тімаген(3) повторював, що пожежі Рима засмучують його лише одним: він знає, що зі згарищ постане ще прекрасніше місто. Цілком імовірно, що й у Лугдуні докладуть усіх зусиль, аби відбудоване було величнішим, стійкішим, аніж те, що втрачене. Хай же тривалішими будуть нові, закладені при кращих знаменнях підвалини, хай довшим буде їхній вік! Таж цій колонії, відколи вона виникла, заледве сотий рік, що й для людини не є межею. Закладена Планком(4), вона вбилася в силу завдяки сприятливому розташуванню: тут завжди було людно. Але скільки найважчих пригод вона зазнала за той рівний людському життю проміжок часу!

Тож виховуймо свій дух так, аби він і розумів, і вмів переносити все, що йому може випасти на долю; аби знав, що немає чогось такого, на що б не могла зважитися фортуна; що таке саме у неї право як до цілих володінь, так і до володарів, як до міст, так і до окремих людей. І ніщо тут не повинне нас обурювати: ми ввійшли у світ, де живуть саме за такими законами. Подобається - підпорядковуйся; не подобається - йди собі, куди заманеться! Обурюйся, коли якоюсь несправедливістю вражено тебе особисто, але якщо одна й та ж сама необхідність в'яже найнижчих і найвищих, тоді примирися з приреченням, яке всьому кладе межу. Безглуздям є міряти нас надгробками та пам'ятниками, що стовбичать, то вищі, то нижчі, обабіч дороги(5): прах зрівнює всіх. Нерівними народжуємось, умираємо - рівними. І про міста скажу те ж саме, що про жителів міст: як Ардею(6) здобуто, так і Рим. Той, хто започаткував людське право, порізнив нас родовитістю й знатними йменнями лише на той час, поки живемо. А коли смертні закінчують свою дорогу, він каже: «Хай відступить марнославство! Для всього, що гнітить землю, хай буде лиш один закон!» Вирівнює нас також конечність бути готовими до всього: немає ні крихкіших, ані впевненіших у завтрашньому дні. Александр Македонський, володар, узявся до геометрії з тим, щоб міг, нещасний, довідатися, наскільки малесенька земля, мізерну частину якої він узяв під своє берло. Нещасний,- бо повинен був розуміти, що обрав для себе оманливе прізвище: чи можна бути великим на нікчемно малому? Подавали йому тонку науку, яка вимагала пильної уваги,- на неї, звісно, не міг спромогтися шаленець, що скеровував свої думки ген за океан. «Навчай мене,- казав,- чогось легшого». На те наставник: «Для всіх та наука однакова, для всіх такою ж мірою важка». Вважай, що то слова самої природи: «Те, на що скаржишся, для всіх однакове. Нікому я неспроможна дати чогось легшого, але кожен, якщо захоче, сам собі може все полегшити».- Чим же? - Погідністю духу. Неминуче і страждатимеш, і терпітимеш голод та спрагу, й старітимеш, якщо тобі випаде довше затриматись поміж людей, і хворітимеш, і не одне щось втрачатимеш, і ступатимеш за межу свого життя. Але нема жодних підстав брати до серця те, чим звідусіль уже протурчали тобі вуха: в усьому тому немає нічого злого, нічого нестерпного, нічого жорстокого. Страх перед усіма тими речами - це страх, так би мовити, з домовленості. Смерті, скажімо, боїшся так, як поголосу. А боятися слів - хіба то не найбільша дурість? Наш Деметрій у зв'язку з цим любив повторювати свою дотепну думку: голоси дурнів для нього - все одно що звуки, які вириваються із здутого живота. «Яка різниця,- каже,- звідки вони вихоплюються: зверху чи знизу». Яке ж то безглуздя - боятися неслави з уст неславного! Отож, повторюю, ви боїтеся без причини як поговору, так і всього, про що тут мовилось: не схилив би до страху поговір - не було б і самого страху. Чи можуть зашкодити праведній людині злі язики? Хай же не шкодять вони й смерті, якою ми її сприймаємо, адже й про неї створено погану думку. Ніхто ж із тих, хто наговорює на неї, не звідав її. А звинувачувати те, чого не знаєш,- нерозсудливо. Знаєш натомість, скільком вона прислужилася, скількох звільнила від мук, нужди, нарікань, від ката, від нехоті до життя. Поки ми владні над смертю, над нами ніхто не владний.

Бувай здоров!



ЛИСТ XCII
Сенека вітає свого Луцілія!

Гадаю, дійдемо згоди в тому, що все зовнішнє набуваємо задля тіла, тіло ж плекаємо з уваги на душу, що в душі є частини допоміжні, завдяки яким рухаємось і живимося, і які нам дані заради головної частини. У ній же в свою чергу розрізняємо нерозумне й розумне начало. Перше з них служить другому; друге - єдине, що є незалежним, що не стосується до чогось іншого, лиш навпаки - все достосовує до себе. Адже й той божественний розум стоїть над усім, а над собою не має нічого. Таким же повинен бути й наш розум, оскільки походить від нього. Якщо ми згодні щодо цього, то, виходить, мусимо бути однієї думки також у тому, що основою блаженного життя є досконалість нашого розуму. Бо ж тільки він один не пригнічує душі, ставить опір фортуні й за будь-яких обставин забезпечує нам спокій. А благом є лишень те, що ніколи не надщерблюється. Блаженним, кажу ще раз, є той, кого ніщо не може применшити. Він - на вершині й опорою для себе має тільки себе самого. Хто ж опирається на когось іншого, той будь-коли може впасти. Інакше ми щораз більше потраплятимемо у залежність від усього стороннього. Хто ж обере собі за опору випадок? Хто, окрім дурня, стане захоплюватися собою, привласнивши чуже?

То що таке блаженне життя? Безтурботність і незворушний спокій. А цього можемо домогтися тільки завдяки високості духу та несхитній стійкості належного судження про всі речі. Як дійти до таких вершин? Прозрівши правду в усій її поставі; тримаючись в усіх своїх діях порядку, міри, пристойності, доброї, зичливої волі, що завжди прислухається до голосу розуму, ніколи від нього не відхиляється, волі, яка гідна водночас і любові, й подиву. Врешті, аби припис не став багатослівним, скажу: дух мудреця повинен бути таким, який личить також богові. Чого ще міг би собі зичити той, чиє надбання - все, що чесне? Бо коли найкращому нашому станові може прислужитися в якійсь мірі й щось інше, окрім чесного, то блаженне життя полягало б у чомусь такому, що несумісне з чесним життям. Хіба ж не ганьба, не глупота - з чогось нерозумного сплітати благо для розумного духу? Дехто, одначе, вважає, що найвище благо може бути побільшеним, бо, мовляв, воно неповне, коли йому протистоять різні випадкові речі. Навіть Антіпатр, один із провідних зачинателів тієї школи, сказав, що в дечому, хай і незначному, він визнає вплив зовнішніх обставин. Бачиш сам, що значить задовольнятися денним світлом лише з тією умовою, коли ще додатково присвічує якийсь вогник. Що важить якась там іскринка при тій повені сонячного сяйва? Якщо тобі не досить того, що чесне, то неминуче хочеш приточити до нього або спокій, що у греків має назву аосЬіевіа, або насолоду. Перше з них ще якось можна прийняти: нічим не обтяжений дух вільно озирає всесвіт, ніщо не відвертає його від споглядання природи. А от щодо другого - насолоди - то цей вид блага належить худобі. До розумного додаємо нерозумне, до чесного - безчесне. Такому життю прислуговуються й тілесні ласки. То чому ж вагаєшся сказати, що людина блаженна, коли догодила своєму смакові? І ти готовий зарахувати, не кажу вже до мужів, а просто до людей того, для кого найвище благо,- коли розкошує піднебіння, око, вухо? Хай такий відійде від гурту найближчих до богів істот! Хай поповнить безсловесні стада, щасливі їжею, що під ногами! Нерозумна ж частина душі знову ж таки складається з двох половин: одна - поривна, горда, непогамовна, підлегла пристрастям; друга - поступлива, млява, вся у владі насолод. Ту половину, яка не терпить вуздечки, та все-таки кращу і, без сумніву, сильнішу й достойнішу мужа, чомусь залишають без уваги, а необхідною для блаженного життя вважають іншу - безсилу й ницу - половину. Розумові звеліли, щоб саме їй прислуговував, а найвище благо найблагороднішої істоти зробили чимось низьким і безславним, до того ж потворно неодностайним - складеним із різних, анітрохи не відповідних один до одного членів, щось на подобу Сцілли, як описує її наш Вергілій:

Діва з обличчя вона, та й груди розкішні у неї;

Далі - потворної риби подоба, живіт - волохатий,

Мовби у вовка, а низ її - хвіст велетенський дельфіна .

До тієї Сцілли приточено хоча б хижих, страшних та рвучких звірів. А з яких же дивоглядів дехто творить мудрість? Перше мистецтво людини - сама доброчесність. їй довіряють марне, плинне тіло, здатне, за словами Посідонія, хіба що перетравлювати їжу. Отже, божественна доброчесність закінчується чимось ковзким, а до верхньої частини, що причетна до неба й гідна високої шани, приплітають бездіяльне, хирляве створіння. Спокій, хоч він іде після доброчесності, сам по собі нічого не дає душі, хіба що усуває перешкоди. Насолода ж розпускає її, послаблює будь-яку твердість. Чи може бути якесь інше поєднання настільки незгідливих між собою частин? До наймогутнішого хочуть припасувати найнедолугіше, до найповажнішого - нікчемне, до найцнотливішого - розгнуздане аж до сороміцького.

«Виходить, якщо доброчесності нітрохи не заважають ні міцне здоров'я, ні спокій, ані відсутність болю, то не будеш їх домагатися?» - Чому ж ні! Домагатимусь, але не тому, що вони блага, а тому, що йдуть у ногу з природою і я вибираю їх, керуючись здоровим глуздом. Що в них у такому разі є від блага? Єдине те, що вони належно вибрані. Бо коли я добираю собі одяг, який мені личить, коли прогулююся, скільки потрібно, коли обідаю, як мені підходить, то благами є не обід, не прогулянка й не одяг, а моє ставлення до всіх тих речей, згідна з розумом міра, якої дотримуюсь у кожному випадку. Ще раз кажу: людина повинна прагнути вибрати для себе чистий одяг, оскільки вона вже за своєю природою - створіння чисте й охайне. Отже, благо в даному випадку - це не чистий одяг як такий, а вибір чистого одягу; іншими словами, благо - не в самій речі, а в тому, яким буде наш вибір. Чесними бувають наші вчинки, а не те, на що вони скеровані. Що я сказав про одяг, те саме, вважай, стосується й тіла. Бо й ним, мовби одягом, природа окрила душу: тіло - її окриття. А хто поціновує одяг виглядом скрині? Піхви не роблять меча ні гіршим, ані кращим. Те ж саме скажу тобі про тіло: якщо мені буде дано вибір, то візьму, звісно, і силу, і здоров'я, але не вони будуть благом, а моє судження про них.

«Звичайно,- кажуть,- мудрець блаженний, але вершини блаженства він сягає лише тоді, коли йому сприяють природні засоби. Отож, хто посідає доброчесність, той не може бути нещасним, але й до найвищого блаженства йому не дотягтись, якщо він не втішається здоров'ям та неушкодженістю тіла». Допускаючи начебто малоймовірне,- що й під час найгостріших, тривалих страждань можна не бути нещасним і навіть почуватися блаженним,- заперечуєш те, у що легше повірити: що блаженним можна бути у найвищій мірі. Якщо завдяки доброчесності людина перестає бути нещасливою, то ще скоріше вона може стати найблаженнішою,- адже дорога від блаженства до найвищого блаженства коротша, ніж від нещастя до блаженства. Невже ж те, що здатне вирвати людину з лещат страждань і оселити її серед блаженних, не спроможеться на решту - не зробить її найблаженнішою? Невже ж. ослабне за крок до вершини? В житті буває чимало як корисного для нас, так і некорисного. Одне й друге - поза нами. Якщо доброчесна людина не стане нещасливою, хоч би скільки некорисного налягло на неї, то хіба можливо, щоб вона позбулася найвищого блаженства через брак якихось кількох корисних для неї речей? Як під вагою некорисного така людина не зігнеться настільки, щоб стати нещасливою, так і відсутність корисного не зведе її з вершини блаженства; одне слово, без усього корисного для себе вона відчуває найвище блаженство, а серед усього некорисного - не буває нещасливою. Інакше те блаженство взагалі можна відібрати, раз його можна применшити.

Щойно я говорив про те, що маленький вогник нічого не додасть до сонячного сяйва, адже в тому сяйві тоне все, що черпає світло не з його джерела.- «Але дещо,- кажуть,- стає на заваді й сонцю».- Одначе і серед тих завад сонця ніщо не вщерблює, і хоча між ним і нами стає якась перепона, що не дозволяє нам його побачити, все ж воно в дії, воно мчить своїм шляхом. Хоч би скільки разів заблиснуло серед хмар - бачимо, що й тоді воно аніскільки не менше, не повільніше, ніж буває при безхмарному небі. Є ж різниця - чи щось перешкоджає йому, чи просто його заступає. Так само з доброчесністю: через завади вона не стає меншою - просто менше блищить. Для нас, можливо, вона тоді не настільки очевидна, не така яскрава, але для себе, подібно до засланого млою сонця, вона залишається такою самою і виявляє свою силу навіть в укритті. Тож усілякі нещастя, втрати, кривди владні над доброчесністю не більше, ніж хмари над сонцем.

Зустрінеш і таких, які твердять, що мудрець, будучи не надто міцної будови тіла, не почувається ні нещасливим, ні блаженним. Але й тут бачимо помилку, адже чесноти прирівнюються до чогось випадкового, а чесним приписується те ж саме, що і тим, хто далекий від чесноти. А що може бути гидкішим, ганебнішим, ніж в один ряд ставити речі, гідні подиву, й ті, що варті зневаги? Бо справедливість, почуття обов'язку, вірність, мужність, розважність - усе це гідне подиву. І навпаки, нікчемним є все те, що випадає на долю найнікчемнішим людям: сильні руки й ноги, міцні, здорові зуби. І далі, якщо мудреця, у якого якісь клопоти з тілом, не будемо вважати ні нещасливим, ні блаженним, залишаючи йому серединне місце, то й такого життя не слід ані жадати, ні тікати від нього. А хіба це не найбільше безглуздя - твердити, що життя мудреця не є для нас жаданим? Та й що може бути невірогіднішим, ніж припускати, що є таке життя, якого ні прагнути не треба, ні від нього тікати? Врешті, якщо якісь вади тіла не роблять людину нещасною, то дозволяють їй бути блаженною. Бо що не в силі погіршити нашого стану, те й поліпшенню його не завадить.

«Ми знаємо,- закинуть мені,- холодне, знаємо гаряче, але ж і тепле є поміж ними; так само хтось один блаженний, хтось інший нещасний, а ще хтось - і не блаженний, і не нещасний».- Хочу спростувати те висунуте проти нас порівняння. Якщо до теплого я додам більше холодного, то воно стане холодним, а якщо більше гарячого, то воно таки зробиться гарячим. А от тому, хто ні нещасний, ні блаженний, хоч би скільки я підкидав нещасть, він, як самі твердите, не стане від того нещасним. Виходить, у вашому порівнянні - речі непорівняльні. А ще: візьми знову ж таки людину, що є ні нещасною, ні блаженною; додай їй сліпоти - не стане нещасною; додай ще немочі - не стане нещасною; підкинь у додаток гострих, невідступних болів - теж не стане нещасною. Але ж кого стільки нещасть не приводить до нещасного життя, то, значить, не виведуть його також із блаженного. Якщо мудрець, за вашими словами, з блаженства не може скотитися до нещастя, то він не може й перестати бути блаженним. Чому той, хто, спіткнувшись, почав зісковзувати схилом униз, мав би десь там зупинитися? Саме те, що не дає йому докотитися до дна, затримує його на вершині.- «Чому ж усе-таки блаженного життя нічим не можна порушити?» - Блаженства не можна навіть применшити, тому-то, щоб його осягнути, достатньо однієї лиш доброчесності.- «Виходить, мудрець, який прожив довше, якому не дошкулив жоден біль, не блаженні ший від того, хто щоденно боровся з лихою долею?» - А ти дай мені відповідь: чи він кращий, чесніший? Якщо ні, то, значить, і не блаженніший. Щоб жити блаженніше, треба жити справедливіше; не може жити справедливіше - не буде блаженніше. Доброчесність, як і засноване на ній блаженне життя, не може бути то більшою, то меншою. Доброчесність - це настільки велике благо, що воно й не відчуває тих дрібних додатків, приміром, короткотривалості життя, болю та різних тілесних слабувань. Навіть насолода не гідна того, щоб доброчесність озиралась на неї. Запитаєш мене, що є найважливішим у доброчесності? Те, що вона не дбає про майбутнє, не веде рахунку дням: будь-який відтинок часу вона сповнює для себе вічним блаженством.

Усе це видається нам неймовірним, таким, що виходить поза межі людської природи. Але це тому, що її велич вимірюємо своєю неміччю, а наші пороки іменуємо чеснотами. Хіба не таким же неймовірним видається те, що серед найтяжчих мук хтось міг сказати: «Я - посеред блаженства!» А прозвучали ці слова в самій робітні насолоди! «Найвище блаженство відчуваю в цей день, і останній день свого життя!» - так мовив Епікур, виснажений і затримкою сечі, й невигойними, болісними виразками живота. То чи мало б це відчуття бути неймовірним для шанувальників доброчесності, якщо воно зустрічається й у тих, ким володарила насолода? Вони, звироднілі, низькі духом, твердять, що навіть серед найсильніших страждань та найтяжчих бід мудрець не буде ні нещасливим, ані блаженним. Але ж це неймовірно, навіть більше, ніж неймовірно! Я не розумію, чому доброчесність, коли її зіштовхнути з вершини, не мала б скотитися аж до самого підніжжя. Вона або повинна нести людині блаженство, або, відсторонена, не перешкодить їй стати нещасливою. Доброчесності, поки вона на ногах, не проженеш; неминуче одне з двох: вона або перемагає, або - переможена.

Лише на долю безсмертних богів,- заперечать мені,- випали і доброчесність, і блаженне життя; нам же зосталась якась тінь чи подоба тих благ. От і йдемо до них, але ніколи їх не осягаємо».- Та хіба людей і богів не єднає спільний розум? У них він досконалий, у нас - здатний для вдосконалення. Це наші пороки схиляють нас до зневіри. Бо хто після мудреця, хто посідає, так би мовити, друге місце, у того ще немає належної стійкості в дотриманні найкращих засад; його судження ще хистке, невиразне. Він прагне якомога краще бачити й чути, йому залежить на доброму здоров'ї, на привабливості свого тіла й вигляду, врешті,- на своєму довголітті. Щоправда, він може провести життя, не допустившись поганого, гідного каяття вчинку, та все ж у тій ще не досконалій людині гніздиться якийсь нахил до лихого; її душа ще поквапна до зла. Підбита на лихе, вона ще може далеко відійти від блага. Таку людину ще не можна вважати доброчесною людиною - вона лише стає нею. А кому ще не вистачає чогось до доброчесності, той поганий. І лише

В кому присутні весь час доброчесність і дух непохитний ,

той - рівня богам, той і прямує туди, пам'ятаючи про своє походження. А чи можна комусь дорікати за прагнення піднятись на ту висоту, з якої він опустився? І чому б ти мав сумніватися, чи має в собі щось божественного той, хто сам є часткою божества? Все, що довкола, що містить нас у собі, це - щось єдине, це - бог; ми - його спільники, члени його тіла. Наша душа - містка, сприйнятлива; вона здатна туди піднятися, тільки б її не обтяжували пороки. Як наше тіло вже від самої природи пряме, чоло звернене до неба, так і душа, яка може сягнути, куди лиш захоче, для того й зладнана природою, щоб мати богорівні жадання. І якщо вона використовує свої сили, якщо розгортається в усю широчінь, то в усякому разі вона змагається досягти висот не чужою дорогою. Нелегкий то був труд - іти до неба; вона ж повертається туди знову. Ступивши на той шлях, простує ним сміливо, знехтувавши всім, не озираючись на гроші; золото й срібло, гідні хіба що тієї темряви, в якій вони лежали, вона оцінює не тим блиском, що б'є в вічі темним душею людям, а давнім болотом, з якого їх вигребла, добула на світло денна наша захланність. Вона, повторюю, знає, що багатства не там, де їх громадять,- душу треба наповнювати, а не скриню. Саме їй, душі, треба віддати владу над усім, її треба впровадити у володіння всією природою,- щоб межами сходу й заходу визначала свої надбання, щоб і вона, подібно До богів, мала під собою все довкруг і звисока споглядала на багачів з їхніми багатствами - на тих, хто не так своїм утішається, як заздрить чужому. А коли вона на такій вершині, то й про тіло дбає вже як про необхідний вантаж, якого треба просто пильнувати, а не любити, не підпорядковуючись тому, чим покликана володіти. Хто служить своєму тілу, той не може бути вільним. Бо якщо й впораєшся з іншими господарями, яких знайшла собі надмірна турбота про тіло, то влада й самого тіла доволі сувора й вибаглива. Душа виходить із нього то спокійно, то вихоплюється з усією рвучкістю, не дбаючи, що буде з останками. Як нехтуємо обстриженим волоссям та бородою, так і та блаженна душа на порозі до виходу не журиться, якою буде подальша доля її дотеперішнього притулку: чи спалить його вогонь, чи вкриє земля, чи розтягнуть хижі звірі - усе це, вважає вона, стосується її не більше, ніж дитяче місце, послід, стосується щойно народженої дитини. Чи непоховане тіло розносять птахи, чи його кинуть

...собакам: морським на поталу, -

яке то має значення для того, хто вже не існує? Але й перебуваючи серед людей, мудрець не боїться, коли йому грозять посмертною мукою ті, кому мало, щоб перед ними тремтіли лишень до останнього подиху. «Ні,- каже він,- мене не жахають ні гаки, ні огидне для людського ока видовище, коли звір чи хиже птаство розшарпує зоставлене для наруги тіло. Я нікого не благаю про останню шану для себе, нікому не доручаю своїх останків: сама природа подбала про те, щоб ніхто не лишився непохованим. Сам час поховає тих, кого пожбурила край дороги чиясь жорстокість». Гарно сказав про це Меценат:

Що мені той гробівець? Про покинутих дбає природа!

Ти б міг подумати, що ті слова мовив хтось із високо підперезаних мужів. Справді, він був людиною піднесеного, сильного духу, що згодом від постійних успіхів розпустився(4).

Бувай здоров!



ЛИСТ ХСІІІ
Сенека вітає свого Луцілія!

У листі, де ти нарікав з приводу смерті філософа Метронакта, начебто він і міг, і повинен був жити довше, я відчув брак справедливості, яка притаманна тобі повсякчас, в усіх твоїх обов'язках, усіх справах, але якої, кажу, бракує лишень в одному - в тому, що й усім іншим. Я зустрічав багатьох, що були справедливі до людей, але нікого, хто був би справедливий до богів. Щоденно обурюємось на приречення: чому комусь одному обірвано життя посередині дороги? Чому натомість не обірвано комусь іншому? Чому продовжується його старість, що стала тягарем і для нього, й для інших людей? Але, прошу тебе, зваж добре, що, на твою думку, справедливіше - щоб ти корився природі чи щоб природа корилась тобі? Яка тут різниця, як скоро відійдеш відтіля, звідки все одно доведеться відійти? Дбати треба не про те, аби довго прожити, а про те, аби прожити достатньо. Чи довго проживемо,- це справа приречення; чи достатньо - справа душі. Довгим є те життя, яке втішається повнотою. А повнота - це той стан, коли душа повертає собі притаманне їй добро, коли сама отримує владу над собою. Що з того, що хтось там прожив у бездіяльності вісімдесят років? Та він і не прожив, а просто прогаяв життя; не пізно помер, а довго помирав. Прожив вісімдесят років! Залежить, котрий день ти вважаєш днем його смерті. А цей відійшов у розквіті сил. Але ж виконав усі обов'язки доброго громадянина, доброго приятеля, доброго сина - нічого не занедбав. Хоч незавершений його вік, але життя - завершене. Прожив вісімдесят років! Хіба що пробув вісімдесят років,- якщо про його життя не говориш у такому значенні, як про життя, приміром, дерев.

Благаю тебе, Луцілію, робімо так, щоб наше життя, як дорогоцінна річ, оцінювалось не протяжністю, а вагою. Вимірюймо його ділами, а не часом. Хочеш знати, яка різниця між завзятим мужем, який, зневажаючи фортуну, ретельно, наче вояк на службі, виконав усі обов'язки, що ставило перед ним життя, і піднявся до найвищого його блага,- і тим, хто протривав багато років? Один живе й після смерті, другий - помер ще перед смертю. Похвалімо ж і до числа мудреців віднесімо того, хто добре розпорядився своїм, хоч і скупо йому відміряним, часом! Адже він побачив справжнє світло. Він не був одним із юрби. Він і жив, і виявляв свою силу. Іноді він тішився погідним небом, іноді, як то буває, сяйво могутнього світила пробивалося крізь хмари. То чи варто дошукуватися, як довго жив? Він жив! Він сягнув аж до нащадків, перейшов у їхню пам'ять.

Це не значить, що я відмовився б од довголіття. Але, якщо фортуна вкоротить мій вік, то я не нарікатиму, що мені чогось забракло до блаженного життя. А це тому, що я розраховував не на той день, котрий моє захланне сподівання визначило за межу мого життя. Ні! Я на кожен день дивлюсь як на межу свого життя(1). Навіщо питаєш мене, коли я народився і чи маю ще право бути в колі молодих? Я дістав своє. Як і при малому зрості людина може сягнути досконалості, так само й життя при його малому відтинку може бути досконалим. Вік людини належить до тих речей, що поза нами: скільки проживу - це не від мене залежить; як проживу - від мене. Вимагай, щоб я не відраховував своїх років безславно, наче в пітьмі: вимагай, щоб я прожив життя,- щоб мене не пронесли повз нього, мов на ношах.

Питаєш, наскільки розлогим може бути життя? Настільки, щоб сягнути мудрості. Хто дійшов до неї, той торкнувся межі - не найвідлеглішої, але найважливішої. Тут він уже хай сміло похвалиться та складе дяку богам і, ставши серед них, нехай вважає своєю заслугою, як і заслугою природи речей, те, що він був. Та й справедливо вважатиме: повернув їй життя кр»щим, ніж отримав. Став зразком доброчесної людини - показав, якої вона досконалості, якої величі. Коли б міг приточити собі років, то наново прожитий відтинок життя не відрізнявся б од попереднього.

Доки ж, усе-таки, живемо? От ми натішилися знанням про все, що нас оточує. Знаємо, на яких засадах зводить свою будову природа, який лад вона запроваджує у світі, крізь які чергові зміни провадить і повертає рік, як замикає все, що було колись, і себе ж кладе собі за межу. Знаємо, що сузір'я рухаються завдяки притаманному їм розгонові; що одна тільки земля стоїть непорушно, а все інше біжить із постійною, ненастанною швидкістю. Знаємо, як місяць проходить перед сонцем, в який спосіб він залишає позаду, хоч повільніший, прудкіше світило, як він отримує світло і як його втрачає. Знаємо, яка причина приводить ніч, а яка - повертає день. Отже, треба йти туди, де ближче до того придивишся.

«Відходжу туди сміливо,- каже мудрець,- не з надією, що там, як я це розумію, відкриється переді мною дорога до моїх богів. Я заслужив на те, щоб мене допустили до них; я вже був серед них, я послав до них свою душу, а вони послали до мене свою. Але припустімо, що я зникаю зовсім, що з людини після смерті взагалі нічого не зостається,- я з такою ж рішучістю ступлю на поріг, за яким уже нікуди податися».

«Він прожив далеко не стільки років, скільки б міг прожити!» - А хіба нема книжки, де не так багато віршів, а вона й корисна, й гідна хвали? Ти знаєш, які об'ємні «Літописи» Танузія(2), але знаєш і те, як їх називають. Дехто своїм життям, власне, й нагадує ті Танузієві «Літописи». Невже той, кого вбивають у день ігрищ під вечір, щасливіший, на твою думку, від того, хто впав опівдні? Гадаєш, хтось аж так по-дурному жадібний до життя, що волів би, аби його зарізали не на арені, а в роздягальні? Не на велику відстань випереджуємо один одного. Смерть кладе трупом усіх. Убивця йде одразу ж за вбитим. Те, про що так гаряче розводимось,- усього лиш мить.' А втім, яке ж то має значення, чи довго уникатимеш того, чого й так не вдасться тобі уникнути?

Бувай здоров!


ЛИСТ ХСІV
Сенека вітає свого Луцілія!

Декотрі беруть до уваги лише ту частину філософії, яка, не впорядковуючи життя людини взагалі, дає відповідні настанови кожній окремій особі: чоловікові - як поводитися з жінкою, батькові - як виховувати дітей, господареві - як керувати рабами; все інше вони відкидають як таке, що пурхає собі десь поза межами нашої користі,- начебто можна дати якусь пораду щодо частини, не охопивши спочатку життя в його цілості. Арістон же, стоїк, навпаки: власне ту частину філософії вважає малоістотною, котра не проникає глибоко в душу. Навіть для її часткових настанов, на думку Арістона, чимало значать загальні засади філософії, зокрема, щодо природи найвищого блага. Хто їх добре зрозуміє і засвоїть, той сам собі порадить, як чинити в тому чи іншому випадку. Подібно до того, хто оволодіває мистецтвом метати спис, обирає визначене місце, привчає руку належно скеровувати зброю, а потім, набувши завдяки відповідній науці та вправам належного вміння, користується ним, де лиш захоче, адже навчився влучати не тільки в щось одне чи друге, а в усе, що лиш заманеться,- так само й той, хто опанував науку життя взагалі, не потребує окремих настанов, бо збагнув цілість - не те, як йому, скажімо, жити з дружиною чи з сином, а те, як треба жити добре взагалі, хоча сюди, звісно, входить і те, як йому поводитися з дружиною та дітьми. Клеант, щоправда, й за цією частиною визнає якусь користь, але називає її безсилою, якщо вона не випливає з цілості, якщо не сприйняла загальних тверджень філософії, головних її засад.

Отже, тут постає два питання: чи дана частина корисна, чи некорисна, і чи сама вона може зробити людину доброчесною, одне слово, чи та частина є зайвою, чи, навпаки, робить зайвим усе інше. Хто хоче вбачати у ній щось цілком непотрібне, міркує так: «Якщо перед очима якась завада перешкоджає нашому зорові, то її треба усунути. А не усунувши, даремно повчатимеш: «Іди ось у тому напрямку, простягни руку ось туди». Так само, якщо якась річ засліплює душу і не дає побачити порядку наших обов'язків, то марними будуть слова наставника: так, мовляв, живи з батьком, а ось так - із дружиною. Адже ні на що не придаються настанови, поки омана затьмарює розум. Розсієш її - одразу й буде видно, який у кого обов'язок. Інакше вчитимеш когось, що належить робити розумній людині, але розумним його не зробиш. Дораджуєш убогому, аби жив, як живе багач. Та чи може він скористатись із твоєї поради, поки залишається вбогим? Пояснюєш голодному, що він мав би робити, якби був ситим. А ти краще прожени голод, що проник йому аж до самих кісток. Те ж саме скажу тобі й щодо всіх інших пороків: їх треба усунути, а не вдаватись до повчань, які все одно при тих пороках будуть марними. Поки не спростуєш хибних думок про ту чи іншу річ, поти ні скупий не слухатиме, як треба користуватися грішми, ані боязкий - як нехтувати небезпеками. Мусиш домогтися того, аби він зрозумів, що гроші - це ні благо, ні зло; мусиш довести йому, що багачі - найнещасніші люди; мусиш зробити так, аби він знав: усе те, що вселяє в людей загальний страх - навіть страждання чи смерть,- не таке вже страшне, як його малює поговір. Часто й у самій смерті (а піддатись їй - несхитний закон) великою втіхою є те, що вона ні до кого не приходить двічі; а щодо болю, то найкращий засіб тут - стійкість духу, який, власне, своєю незламністю полегшує все те, що переносить із завзяттям. Природа болю має ще й ту велику перевагу, що тривалий біль не може бути надто сильним, а надто сильний - тривалим. Мужньо треба сприймати все, що велить нам світова необхідність». Коли, виклавши такі засади, ти даси йому змогу побачити своє місце у світі, коли він збагне, що блаженним є не те життя, що догоджає насолодам, а те, що у злагоді з природою, коли полюбить доброчесність як єдине людське благо, а підлості уникатиме як єдиного зла, коли зрозуміє, що все інше: багатства, почесті, добре здоров'я, могутність, влада - це щось серединне, чого не можна зарахувати ні до блага, ані до зла,- тоді він не потребуватиме наставника, який в кожному окремому випадку повчав би його: «Ось так ходи; так обідай; це личить чоловікові, те - жінці; ось це - жонатому, а ось те - нежонатому». Частенько якраз ті, що з великою запопадливістю повчають інших, самі неспроможні виконати тих повчань. Так вихователь повчає хлопця, бабуся - внучку; так скорий до гніву вчитель веде з учнями бесіду про шкідливість гніву. Заглянь у початкову школу - і пересвідчишся: все те, над чим з таким завзяттям б'ються насуплені філософи, вже містить у собі дитяча наука.

Врешті, чи твої повчання мають стосуватися чогось цілком очевидного, чи сумнівного? Очевидне не потребує повчань, а тому, хто повчає у сумнівному, не вірять. Виходить, повчання зайві. Йдеться ось про що. Коли ти даєш повчання в якійсь неясній або сумнівній справі, то мусиш опертися на докази; коли ж ти звернешся до певних доказів, то більшу вагу матимуть самі ті докази; їх, власне, й достатньо. «Ось так стався до приятеля, так - до громадянина, а так - до спільника».- «А чому?» - «Бо так справедливо».- Отже, про все це я довідаюся з того розділу, де мова йде про справедливість. Тут я знайду думку про те, що справедливості слід домагатися задля неї самої; що до неї не повинен нас наганяти ні страх, ані підкуп; що справедливим не можна вважати того, кому в доброчесності подобається щось інше, крім неї самої. Коли у тому переконаю сам себе, коли, так би мовити, просякну тією наукою, то навіщо здадуться ті настанови, що повчають ученого? Обізнаному давати приписи - зайве, необізнаному - недостатньо. Адже необізнаний повинен чути не тільки, що йому приписують, але й чому приписують. Кому ж у такому разі - питаю ще раз - потрібні ті приписи: тому, хто вже виробив для себе згідні з істиною думки про благо та про зло, чи тому, у кого таких думок ще немає? Той, у кого їх немає, не отримає від тебе жодної користі: його вуха заткнув Поговір - щось цілком суперечне твоїм повчанням. А той, хто остаточно вирішив, чого слід уникати, а чого прагнути, знає, хоч би ти й мовчав, що йому робити. Отже, всю цю частину філософії можна усунути.

Ми з двох причин збиваємось на манівці: або в нашій душі пустило корінь засіяне хибними поглядами зло, або, якщо вона й не заполонена по- -милковими уявленнями, все ж є схильною до помилок і легко псується, зведена якоюсь маною на блудну стежку. Тож мусимо або зцілити наш хворий дух, або, якщо він ще вільний від пороків, але схильний до них,- заволодіти ним заздалегідь. З одним і другим покликані впоратись основні засади філософії. Значить, окремий вид настанов просто нічого не дає. До того ж наставляти кожну людину зокрема - праця неосяжна. Адже одні настанови ми мусили б давати лихвареві, інші - хліборобові; одні - купцеві, інші - тому, хто шукає приязні володарів; щось одне мали б радити тим, хто воліє приятелювати з рівнею, а щось інше - тим, хто має намір хилитись душею до нижчих від себе. У подружніх справах довелося б повчати, як тому чи іншому чоловіку поводитися з жінкою, котра до шлюбу зберегла цнотливість, а як - із тією, котру ще до заміжжя спізнав хтось із чоловіків; як жити з багатою, а як - із безпосажною. Або, гадаєш, не буде якоїсь різниці між безплідною і плодющою, між підстаркуватою і молоденькою, між матір'ю і мачухою? Всіх випадків не охопиш, а кожен з них вимагає відповідних настанов. А тим часом закони філософії стислі, але пов'язують усе. Додай, що настанови мудрості мусять бути чітко окреслені, виразні. Що не може бути окреслене, те - поза межами мудрості, бо лиш вона знає межі всього сущого. Тож мусимо відкинути оту повчальну частину філософії, адже, обіцяючи щось небагатьом, вона не може дати того всім, а мудрість охоплює всіх. Між загальним божевіллям і тим, яке передають у руки лікареві, різниця лишень одна: тут ідеться про тих, хто страждає від хвороби, а там - про тих, хто страждає від хибних думок. У першому випадку маємо справу з нездужанням тіла, у другому - з нездужанням самої душі. Хто б узявся давати настанови шаленому,- як він має говорити, як ходити, як поводитися серед людей, а як - удома, то такий виглядав би ще більшим шаленцем, ніж той, кого б він наставляв, бо ж лікувати треба чорну жовч - усунути саму причину шалу. Так само слід чинити й при душевному шалі: треба вигнати той шал, інакше марне летітимуть із вітром усі слова наставників.

Про все це мовить Арістон. Відповімо на кожне його твердження зокрема. Насамперед заперечимо те, що він говорить про перешкоду, яка, будучи перед очима, заважає зорові і яку треба усунути. Я згоден, що тут недоречні настанови, як треба дивитися,- необхідні ліки, які очистили б зір, одігнавши те, що стоїть йому на заваді. Адже ми бачимо завдяки природі; той, хто усуває ту перепону, повертає природі притаманну їй здатність - дає змогу користатися зором. Одначе природа не вчить, які наші обов'язки в кожному окремому випадку. І ще: той, кого вилікували від сліпоти, не може, тільки-но прозріє, повертати й іншим утрачений зір. Хто ж позбувся зла, той звільнює від нього й інших людей. Не треба ні спонукань, ані порад, щоб око розпізнавало різні властивості барв: чорне від білого відрізнить будь-хто без жодних повчань. Зате душі не обійтись без настанов, і то багатьох, щоб могла бачити, як слід поводитись у житті. Щоправда, й лікар не тільки лікує хворих на очі, але й дає їм настанови. «Ти не повинен,- застерігає,- звертати ослаблий зір до різкого світла; з темряви перейди спершу кудись у тінь, потім зважся на більше і лише поступово звикай переносити незахмарену ясність; ти не повинен хилитись над книжкою після їжі; не повинен натомлювати обтяжених, напухлих очей; мусиш остерігатися холодного вітру, що з силою дме просто в обличчя». Робить ще й інші потрібні застереження, не менш помічні, ніж самі ліки.

«Причина всіх збочень,- каже Арістон,- хибні ухилення; а від них нас не звільнять жодні наста-::тви, не спростують помилкової думки стосовно того, що є злом, а що -- благом».- Самих настанов, певна річ, не досить, аби повалити неправдиве уявлення, що закоренилось у душі. Але хіба вони справді нічого не значать у поєднанні з іншими засобами? Передусім вони відсвіжують пам'ять. А ще ж до всього того, що в цілості виглядає розпливчастим, можна приглянутись пильніше, тільки-но поділиш його на частини. Інакше зайвими б випадало назвати розради й заохочення. Вони ж зайвими не бувають; отже, не бувають зайвими й перестороги.

«Безглуздо,- мовить він далі,- радити хворому, що він мав би робити, будучи здоровим: треба повернути йому здоров'я, без чого всі поради - марна трата часу».- А хіба ж і хворі, й здорові не мають чогось спільного, в чому їх однаково треба повчати? От, скажімо, щоб не надто пожадливими були до їжі, щоб не перевтомлювалися. Так само деякі настанови можна давати водночас і вбогим, і багатим.- «Зціли,- каже він,- людей од захланності й тобі не доведеться наставляти ні злидаря, ні багатія, адже в одного й другого пригасне жадоба».- Але хіба то одне й те ж саме - не жадати грошей і вміти ними користуватися? Жадібні не знають їм міри, а ті, кого не звинуватиш у жадібності, часто не вміють ними користуватися.- «Усунь,- веде він далі,- помилки, і зайвими стануть усі настанови».- А це вже неправда! Уяви собі, що жадоба вляглася, що розкіш погамована, зухвальство загнуздане, а лінивство приострожене,- але й тоді, коли пороки будуть усунені, треба вчитися, що і як ми повинні робити.- «Повчання,- твердить він,- не дають жодної користі, коли стикаються із закоренілими пороками».- Але й ліки безрадні супроти невиліковних хвороб, і все-таки їх приписують - одним для підмоги, іншим - для втихомирення болю. Так само й могутність усієї філософії, хоч би й зібрала воєдино всі свої сили, не викоренить із душі затвердлої, давньої болячки. Але, якщо вона не лікує всього,

то це не значить, що вона взагалі нічого не лікує.- «Що ж то дає - вказувати очевидне?» - Дуже багато! Іноді, навіть знаючи, не звертаємо уваги. Пересторога не вчить, а спрямовує нас, загострює нашу пильність, не дає нам розсіюватися, не дозволяє, щоб із пам'яті час од часу щось випадало. Не раз минаємо цілком очевидне, навіть не зауважуючи його: пересторога - це своєрідне нагадування. Часто душа не бачить навіть того, що на видноті. Отже, мусимо втовкмачувати їй знання про найвідоміші речі. Тут доречно навести вислів Кальва(1) з його промови проти Ватінія: «Ви знаєте, що було зроблено підкуп, і всі знають, що ви це знаєте». Так і ти знаєш, що дружні стосунки треба свято шанувати, але цього не робиш. Знаєш, що нечесно вимагати від дружини цнотливості, а самому зваблювати чужих жінок; знаєш, що їй негоже водитися з перелюбником, тобі - з повією, а все ж робиш по-іншому. Тому-то час від часу тебе потрібно, як-то кажуть, опам'ятати: все це повинно бути під рукою, а не десь у закутах пам'яті. Що рятівне, те мусимо раз по раз перетрясати, раз по раз обертати, аби не тільки було нам добре відоме, але й весь час напоготові. Додай і те, що навіть очевидні речі можуть стати ще очевиднішими.

«Якщо твої повчання сумнівні, то ти повинен додати до них докази; а раз так, то помічними є, власне, ті докази, а не повчання».- А що, коли навіть без доказів помічною є сама повага того, хто перестерігає,- так само, як без належних обгрунтувань багато важить думка досвідченого правника? До того ж повчання вже самі по собі мають чималу вагу, надто коли вони вплетені у вірш або і невіршованою мовою зведені до стислого вислову. От, приміром, у Катона: «Купуй не те, що потрібне, а те, що необхідне; що ж непотрібне, те надто дороге, хоч би коштувало аса». Такими є славетні вислови оракула чи подібні до них: «Бережи час!», «Пізнай себе самого!» І чи будеш домагатись обгрунтувань, коли хтось наведе тобі такі вірші:

Один од кривд є засіб - це забути їх. Доля за мужніх стоїть;

Боязкий - сам собі на заваді .

Такі слова не потребують дорадника. Вони сягають самих почуттів і приносять користь при могутньому сприянні самої природи. Душа містить у собі на-чатки всіх благородних діл, і ті начатки пожвавлюються завдяки повчанням; саме так із крихітної жаринки - лиш поможи їй легким подувом - вихоплюється приховане в ній розлоге полум'я. Так і доброчесність випрямляється, хай лиш відчує доторк чи поштовх. Є в душі й щось глибинне, чим не скористаєшся відразу, і тільки виражене словами воно готове нам служити: лежить, так би мовити, напохваті. А є ще й розпорошене повсюди, чого недосвідчений розум не може зібрати докупи. Одне слово, все це мусить бути згромаджене й пов'язане, щоб мало більшу силу й підняло душу вище. Інакше, якщо у настановах нема ніякої користі, треба взагалі відмовитися від освіти і вдо-вольнятися самою лише природою. Хто такої думки, той не бачить, що одна людина наділена жвавим, гострим розумом, інша - повільним і тупим; не розуміє принаймні, що хтось один розумніший від іншого. Сила природного розуму живиться і росте завдяки настановам; до вроджених переконань він додає нові, а хибні виправляє.

«Якщо хтось не володіє правильними засадами, то що йому з тих напоумлень, раз він оплутаний хибними думками?» - А те, що вони звільнять його від тих пут. Адже природний хист у ньому не погаснув - він лише затемнений, пригнічений; силкуючись протистояти всьому злому, пробує піднятись, а знайшовши опору й підмогу у настановах, Ще більше зміцніє, якщо, звісно, тривала напасть не роз'їла, не вбила його остаточно: тоді вже й філософія, хоч би доклала всіх зусиль, не поверне його до здоров'я. Що ж інше відрізняє засади філософії від настанов, як не те, що філософські настанови - загальні, а ці - лиш на окремий випадок? В одних і в других якась наука, лишень ті охоплюють цілість, а ці - щось часткове.-

«Якщо хтось спирається на правильні й чесні засади, то нема потреби перестерігати його у чомусь».- Навпаки! Бо хоч він і навчився робити, що належить, але ще не зовсім виразно розрізняє те, чого навчився. Таж не тільки пристрасті відвертають нас од похвальних вчинків: іноді ми просто негод ні знайти, чого від нас вимагає та чи інша справа. Буває, втішаємось ладом у своїй душі, але вона все ще ледача й недосвідчена в пошуках дороги до виконання обов'язків, а власне ту дорогу вказують нам настанови.- «Прожени хибні думки про те,, що таке благо, а що зло, заміни їх правильними - й повчання ні на що не придадуться».- Безперечно, душа набуває в такий спосіб певного ладу, але ж той спосіб не єдиний. Бо хоча, спираючись, на ряд доказів, дійдемо висновку, що таке благо, а що - зло, все ж якесь місце залишається й для настанов. Адже розважність і справедливість полягають у виконанні обов'язків, а настанови якраз упорядковують усі ті обов'язки. А ще ж саме наше судження щодо зла та блага зміцнюється виконанням обов'язків, до чого й ведуть настанови. Отож і засади, й настанови перебувають у взаємній злагоді: як ті не можуть вибігати наперед настільки, щоб за ними не ступали ці, так і ці, другі, йдуть у свою чергу за ними, аби видно було, що перші - попереду.

«Але ж тих настанов - нескінченна кількість».- Це хибна думка! Бо ті з них, що стосуються чогось найважливішого, необхідного, не можуть бути незліченними. А коли йдеться про щось дрібніше, то виникають відмінності, що їх висуває час, місце, особи; але й тут можна застосувати загальні, настанови.- «Ніхто не лікує настановами божевілля, отже,- й схильність до зла».- Це зовсім різні речі. Коли вилікуєш божевілля, то замість нього повертається здоров'я; коли ж відкинемо хибні думки, то не відразу приходить чітке бачення того, що слід робити. А коли б навіть приходило, то настанови й тут не зайві: вони утвердять слушний погляд на те, що є благом, а що злом. Хибною є також думка, що настанови не допомагають тим, хто зсунувся з глузду. Хай самі по собі й не помагають, але все-таки сприяють лікуванню. Не раз же стримує шаленця чи то огуда, чи погроза. Кажу про тих, хто, так би мовити, звихнувся з розуму, але ще не позбувся його повністю.

«Навіть закони неспроможні домогтися, щоб ми робили належне. А що таке закони, як не змішані з погрозами приписи?» - По-перше, вони саме тому не переконують, що грозять, а настанови ні до чого не змушують - вони просять. По-друге, закони відстрашують від злочину, настанови - закликають до обов'язку. Додай, що закони сприяють доброзвичайності саме тому, що вони не лише наказують, але й вчать. Тут я не погоджуюся з Посідонієм, який каже таке: «Мені не подобається, що до Платонових законів додано ще їхнє обгрунтування. Закон повинен бути стислий, щоб і нетямка людина могла легше його засвоїти. Хай він буде ніби натхненне божеством слово: нехай повеліває, а не розмірковує. Ніщо не видається мені таким млявим, таким недоречним, як оснащений переднім словом закон. Закликай, кажи, що мені робити! Я ж не вчусь, а підкоряюсь!» - Закони дійсно вельми помічні. Сам же бачиш: там, де погані закони,- погані звичаї.- «Але ж помагають вони не всім».- Як і філософія. Одначе не скажеш, що через те вона взагалі непотрібна й нездатна виховувати душі. А що таке філософія, як не закон життя? Та припустімо, що закони надаремні: з того, однак, не випливає, що надаремні й повчання. Інакше мусиш визнати, що такими ж надаремними є і розради, і відраджування, і спонукання, й осудження, і похвали. А тим часом усе це - види повчання; саме завдяки їм сягаємо духовної досконалості. Ніщо так не зодягає душу в чесноти, ніщо так не повертає на дорогу правди всіх тих, хто вагається, хто схильний до блуду, як спілкування з доброчесними людьми. Вже тільки те, що їх часто бачимо, часто чуємо, самі ті враження поволі западають нам у серце, набувають сили настанов. Та навіть зустрітися з мудрим - це вже, повір мені, якась підмога: є у великій людині щось таке, що навіть у мовчанці допомагає; що таки допомагає - знаю добре, а от у який спосіб - сказати не так легко. Як зауважує Фе дон(3), «коли нас кусають якісь малесенькі створіння, то ми взагалі нічого не відчуваємо, настільки тонка й оманлива сила їхнього укусу; на нього вказує лише пухлина, але на ній - жодної ранки; те ж саме трапляється з тобою при спілкуванні з мудрим: ти й не зауважиш, в який спосіб і коли допомогло тобі те спілкування, а що допомогло - зауважиш напевно».- Питаєш, до чого все це? - Добрі настанови, якщо вони завжди під рукою, будуть тобі так само помічні, як і добрі приклади. Піфагор запевняє, що іншою стає душа тих, котрі входять у святиню, зблизька дивляться на зображення богів й очікують голосу якогось оракула.

Хто перечитиме, що навіть останніх неуків можуть дійняти й принести їм користь деякі настанови. Наприклад, ось ці - дуже короткі, але такі вагомі вислови:

Нічого над міру!

Захланний жодним зиском не натішиться.

Що кому зробиш, того - сам же од нього чекай .

Ці слова ми не лише чуємо: вони вдаряють, і ніхто вже тут не може ні сумніватись, ані запитувати «чому?». Ось як пориває нас, навіть без обгрунтування, сама правда! Якщо повага загнуздує пристрасті, стримує пороки, то чому й повчання не могло б на це спромогтися? Якщо нагана змушує нас почервоніти з сорому, то чому б не мало зробити цього і повчання, вдаючись лише до голих настанов? Звісно, краще діє і глибше проникає таке повчання, яке ще й переконливими доказами підсилює те, до чого нас кличе, додаючи, чому слід робити саме так і якої нагороди повинен очікувати той, хто слухняно йде за тими настановами. Якщо корисними є накази, то й повчання - так само; накази таки приносять користь, тож приносять її і повчання. Доброчесність ділиться на дві частини: на споглядання істини й на вчинки. Як приглядатися до істини, те дізнаємося з науки; як діяти - з повчань. Добрі вчинки гартують доброчесність; у них вона й знаходить свій вияв. Якщо для того, хто намірився щось робити, корисним є той, хто переконує, то рівно ж корисним буде і той, хто повчає. Якщо доброчесності, висновуємо, конче потрібні правильні вчинки, а шлях до правильних вчинків пролягає через повчання, значить, повчання - конче потрібні. Дві речі найбільше скріплюють наш дух: віра в істину і віра та впевненість у собі. Одне й друге набуваємо завдяки повчанню, бо йому віримо, а коли повіримо, то душа, сповнюючись вірою в себе, мовби широко випростує крила. Отже, повчання аж ніяк не зайве. Марк Агріппа, муж величезної сили духу з-поміж усіх, кого громадянські війни підняли до слави й могутності, був єдиним, хто втішався в народі славою щасливця. Так ось, він любив повторювати, що своїми успіхами він багато в чому зобов'язаний такому вислову: «Згодою розростаються малі держави, незгодою - руйнуються навіть найбільші». Власне завдяки цьому вислову, за свідченням самого Агріппи, він став зразковим братом і зразковим приятелем. Якщо подібні вислови, гостинно прийняті в душу, відповідно будують її, то чому ж не могла б цього робити та частина філософії, яка й містить у собі ті вислови? Доброчесність набуваємо частково навчанням, частково - вправлянням. Адже й учитися потрібно, й те, що вивчив,- закріплювати ділом. А якщо це так, то корисними є не тільки філософські засади, а й настанови, що мовби якимсь повелінням загнуздують і приборкують наші пристрасті.

«Одна частина філософії містить у собі самі знання, інша трактує стан душі. Хто набув знання, хто зрозумів, що належить робити, а чого - слід уникати, той ще не мудрець, якщо його душа не перебудувалася відповідно до набутих знань. Третя частина філософії, що містить настанови, походить із двох згаданих - основних засад і стану душі. Вона, ця частина, власне, й не потрібна, оскільки для досконалої доброчесності достатньо тих двох».-

Але в такому разі зайвою буде й розрада, бо й вона випливає з тих же двох частин; зайвими будуть і спонукання, і переконання, та й саме доведення, адже всі вони випливають із відповідного стану сильної, впорядкованої душі. Та хоч вони походять із найкращого стану душі, але й найкращий стан душі - з них: він і творить їх, і твориться ними. До того ж усе, про що говориш,- це вже набуток досконалого мужа, що сягнув вершин людського щастя. А дорога туди неблизька. Проте й людині ще не досконалій, яка, одначе, ступає вперед, потрібно вказати напрямок в усіх її ділах. А втім, мудрість, можливо, й сама, без повчань, обере собі той напрямок - хіба ж вона не привела вже душу до того, що та може рухатися тільки правильним шляхом? Проте слабшим потрібен якийсь провідник, аби вказував: того, мовляв, уникай, а те роби ось так. Окрім того, коли такий чоловік очікуватиме часу, аж сам знатиме, як найкраще вчинити, то, заки дочекається, блукатиме, а блукаючи, сам собі перешкоджатиме дійти до тієї досконалості, що дозволить йому бути задоволеним із себе і не потребувати сторонньої допомоги. Отже, його треба скеровувати, поки він не зможе керувати собою сам. Діти вчаться писати на зразках. Чужа рука, тримаючи їхні пальці, водить ними по зображеннях літер; потім дітям кажуть наслідувати ті зразки і, приглядаючись до них, виправляти своє письмо. Так отримує користь і наша душа, коли її виховують на зразках.

Усе це доводить, що обговорювана тут частина філософії аж ніяк не зайва. Далі постає питання, чи достатньо її однієї, щоб зробити когось мудрим. Для цього питання виділимо колись окремий день. Та хіба й тепер, навіть без доказів, не очевидно, що нам потрібний якийсь порадник, який давав би нам настанови всупереч настановам юрби? Нема такого слова, яке входило б до наших вух безкарно: нам шкодять, бажаючи добра; шкодять, проклинаючи. Бо ті своїми прокльонами засівають у нас уявні страхи, а інші, хоч люблять нас, теж, бажаючи добра, вчать лихого. Вони відсилають нас до благ далеких, непевних, слизьких, хоч ми й дома могли б почерпнути для себе щастя. Нелегко, ще раз кажу, ступати правильною дорогою: на манівці збивають нас батьки, збивають і раби. До того ж ніхто не блудить одинцем, сам по собі: свого шалу вділяє іншим, від них же й сам дістає таку ж заразу. У кожному зокрема знайдеш пороки всієї юрби -- саме тому, що власне юрба щедро вділила кожному зокрема тих пороків. Щойно хтось зробив поганим когось іншого - вже й сам таким зробився. Навчившись якоїсь ницості, всяк того ж учить ближнього; так і постає ота неосяжна ницість: усе найгірше, що є в кожному, зливається в щось одне, найогидніше. Тож нехай буде побіч якийсь сторож, що й за вухо б сіпнув нас час од часу, й відігнав би людський поговір, і збив би своїм словом похвалу юрби. Помиляєшся, коли вважаєш, начебто наші пороки народжуються разом з нами: вони молодші, їх накинули нам. Отож хай часті повчання розганяють усі ті поголоси, що не затихають довкола. Природа не обтяжила нас жодним пороком - привела на світ неторкнутими й вільними. Вона не виставила нам перед очі нічого такого, що спонукало б до захланності. Кинула нам під ноги і золото, й срібло - дала змогу топтати і зневажати те, через що і самих нас топчуть і зневажають. Вона звернула нас обличчям до неба: хотіла, щоб ми, споглядаючи ті високості, бачили все, що вона створила,- величне, дивовижне: схід і захід, коловий біг квапливого світу, який удень показує нам земне, а вночі небесне; рух зірок - повільний, якщо зрівняти його з цілим небосхилом, і водночас неймовірно стрімкий, якщо подумати, які обшири оббігають ті зірки, ніколи не змінюючи своєї прудкості; затемнення сонця й місяця, коли вони по черзі опиняються навпроти себе, й усе інше, гідне подиву,- все, що або з'являється в усталеному порядку, або зринає від поштовху якихось раптових причин, приміром, вогненна стяга в нічному небі, розлогий, на весь небосхил, спалах без жодного удару чи гуркоту, полум'яні - то наче стовпи, то сволоки, а то ще якісь інші вогнисті образи. Все це природа влаштувала так, щоб воно відбувалось над нашими головами, золото ж і срібло, а також залізо, яке через них ніколи не відає спокою, вона приховала - як речі, що лише на біду потрапляють нам до рук. Це ми з глибин на світло денне винесли все те, що спонукає нас до кровопролиття; це ми, навергавши гори землі, добули з-під неї і причину, й знаряддя наших бід; це ми вручили фортуні кару на себе самих і не соромимося найвище шанувати те, що було у найнижчих шарах землі. Хочеш пересвідчитися, наскільки оманливий блиск засліплює твої очі? Нема нічого бридкішого, нічого темнішого від тих металів, поки лежать вони, обліплені багном, у тому ж таки багні! Хіба не так? Надто, коли видобувають їх тими довжелезними, без просвітку, норами! Нема нічого гидкішого від них і тоді, коли їх обробляють, наче вилущуючи з того вікового бруду! Врешті, приглянься до робітників, чиї руки очищують ті безплідні, що лежать на самому дні, брили земної породи: побачиш, якою сажею вони обліплені. Але ті метали ще більше забруднюють душу, ніж тіло. Більш нечисті на тих, хто володіє ними, ніж на тих, хто їх видобуває!

Отже, повчання необхідні. Потрібний якийсь здорового глузду порадник, аби серед такого галасу, такого сум'яття хибних голосів ти міг прислухатися хоч до того одного голосу. Що то за голос? Той, хто шептатиме тобі на вухо, заглушене криками честолюбців, рятівні слова; той, хто скаже: «Не варто заздрити тим, кого люд називає великими і щасливими; не варто, чуючи оплески юрби, втрачати душевний спокій та здоровий глузд; не варто цуратися своєї безтурботності, побачивши он того, що ступає, зодягнений у пурпур, серед фасцій: не варто, щоб того, перед ким розчищують дорогу, ти вважав щасливішим від себе - кому ліктор велів зійти з дороги. Якщо хочеш домогтися влади, що була б корисна для тебе, але не обтяжлива для інших,- позбудься пороків! Можна знайти чимало таких, що пустять з вогнем цілі міста, зрівняють з землею те, що віками було неприступним, що безпечним було впродовж багатьох поколінь, таких, що навергають насип урівень із оборонними вежами, а дивовижної висоти мури проламають таранами та іншими знаряддями. Є чимало й таких, що женуть перед собою загони війська, а вдаривши в спину ворогові, тиснуть на нього щосили і, зрошені кров'ю цілих племен, доходять до великого моря,- але й вони, хоч і перемогли ворога, дали себе перемогти захланності. Ніхто не зумів опертися їхньому натискові, але й вони не змогли вчинити опору марнославству й жорстокості. їм здавалося, що вони женуть інших, а гнали їх самих. Нещасного Александра гнала шалена жага спустошення чужих земель - посилала його у щораз нові, невідомі краї. Чи, може, на твою думку, здоровий глуздом той, хто почав ті спустошення від Греції, де був вихований? Той, хто відібрав у кожного, що в нього було найкращим: змусив Лакедемон слугувати, Атени - мовчати? Той, хто, не вдо-вольняючись поверженням стількох держав, що Філіпп або подолав їх, або купив, повалює щораз інші в інших місцевостях, дзвонячи зброєю по цілому світі? Той, чия жорстокість ніде не зупинилась від утоми,- подібна до жорстокості лютих хижаків, які шматують на своїй дорозі більше здобичі, ніж потребує голод? Уже численні держави він з'єднав в одну, вже греки й перси бояться одного й того ж самого володаря; вже під ярмом навіть ті племена, які й Дарій не вважав своїми підлеглими. Та він іде далі - за океан, за сонце; обурюється, що мусить звернути свій переможний хід убік від слідів Геркулеса й Лібера,- готується до насилля над самою природою. Втім, він не так поривається йти, як не може стояти на місці - як кинутий у прірву камінь: межа його падіння - дно. Так і Гнея Помпея до зовнішніх та громадянських воєн схиляв не розум, не мужність, а безтямна жага оманливої величі. Він рушав то в Іспанію проти військ Серторія, то йшов на морських розбишак, аби запровадити спокій на морях. Але всім цим він лише прикривав справжню причину своїх дій - поширення власної могутності. Що, скажи, гнало його в Африку, що на північ, що проти Мітрідата, що у Вірменію та в усі закутки Азії? Не що інше, як безмежна жага величності, дарма що лиш сам собі він ще не видавався достатньо великим. Що підштовхнуло Гая Цезаря до його загибелі, яка стала водночас загибеллю республіки? Звісно, жага слави і почестей, а також нестримне прагнення піднятись над іншими. Він не міг стерпіти над собою навіть одного, хоча республіка терпіла над собою владу двох. Чи ти, можливо, вважаєш, що Гай Марій, який лиш один раз був консулом (бо лиш одне консульство отримав, інші - вирвав), розгромивши тевтонів і кімбрів, переслідуючи пустелями Африки Югурту, наражався на стільки небезпек лише тому, що його приострожу вала мужність? Помиляєшся: Марій провадив війська, а Марія - марнославство. Такі люди, збурюючи все довкіл, передусім були збурені самі - як ото смерчі, які крутять тим, що захопили у свій вихор, але спочатку крутяться самі й з великим розгоном набігають якраз тому, що зовсім не володіють собою. Ставши бідою для багатьох, вони й на собі відчувають згубний подих тієї сили, якою так нашкодили іншим. Не вір, що хтось може бути щасливий чужим нещастям.

Мусимо переглянути всі ті приклади, від яких аж гуде нам у вухах і ряхтить в очах; мусимо очистити запруджену поганими помислами душу; натомість - впровадити доброчесність. Вона викоренить усе брехливе, що зваблює нас на шкоду правді; вона відмежує нас од юрби, якій так легко довіряємо, і поверне до тверезих суджень. У тому й суть мудрості: повернутися до природи і знов укріпитись там, звідки нас прогнав загальний блуд. Чимала запорука здоров'я - покинути тих, хто схиляє до божевілля, і якомога далі відійти від того збіговиська, де один одного заражає своїм шалом.

Хочеш пересвідчитися, що це правда,- глянь, як то цілком по-іншому кожен живе про людські очі, а по-іншому - для себе. Самотність сама по собі ще не є наставницею невинності, село ще не вчить ощадливості, але там, де нема ні свідка, ні глядача, там влягаються пороки, а їхній плід - це коли на них вказують, коли до них липне поглядом юрба. Хто вдягатиме пурпур, коли його нікому показати? Хто, обідаючи десь у закутку, дбатиме, аби посуд був із золота? Хто, прилігши одинцем у тінь сільського дерева, розкладе перед собою все своє розкішне начиння? Нема такого, кому б кортіло попишатися собою лише перед своїми очима, перед очима небагатьох людей чи родичів - усяк розгортає весь запас своїх пороків, дивлячись на те, скільки люду на нього ззиратиметься. Так воно є! Шанувальник і свідок - ось хто спонукає нас до всіх шалених учинків. Доможешся, щоб ми нічим не вабили чужих очей, значить, доможешся, щоб ми не мали жодних забаганок. Марнославність, розкіш і непогамовність вимагають глядача. Відійди в тінь - і ти вилікуєшся від них».

Отже, якщо ми перебуваємо у міському гаморі, то хай обіч нас буде наставник, який всупереч хвалителям великих маєтностей хвалитиме того, хто багатий скромним майном, хто достаток виміряє потребами. А всупереч тим, хто підносить над усе вельможну ласку і силу влади, хай надасть перевагу присвяченому книжці дозвіллю і душі, яка, полишивши все зовнішнє, звернеться сама до себе. Нехай покаже, що ті, кого люд називає блаженними, тремтять і німіють од жаху, перебуваючи на тій вершині величі, що будить заздрість, і мають щодо себе цілком іншу думку, ніж інші. Бо те, що іншим видається висотою, для них - урвище. От їм і спирає віддих, і мороз іде поза спиною, тільки-но зазирнуть у прірву власної величі: спадають на думку різні підступи фортуни, такі небезпечні саме на ковзкій вершині. Тоді-то жахом для них стає те, до чого нещодавно поривалися, а щастя, через яке вони зробилися тягарем для інших, гнітить їх ще навальніше. Тоді-то вихваляють милий, ні від кого не залежний спокій; тоді-то ненависним стає і той блиск, от вони й озираються, як би то втекти, поки ще не схитнулась уся та непевна велич. Щойно тоді побачиш, як до філософії вдаються зі страху, як гірка доля подає розумні ради. Можна подумати, що сприятлива доля і здоровий глузд - несумісні речі, раз тільки в біді починаємо братися за розум: успіх затьмарює його.

Бувай здоров!

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2008-03-24 12:42:25
Переглядів сторінки твору 1542
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 0 / --  (2.954 / 5.5)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (2.954 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.776
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2008.12.22 20:25
Автор у цю хвилину відсутній