ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Домінік Арфіст
2018.12.10 20:49
грудень на груди впав
снігом… снагою неба…
сон золотого Феба…
спав би… спав би і спав…
сніг на моїх устах –
тайна… не та… не тане…
сил небесних братання…
доля долає страх…

Олександр Сушко
2018.12.10 08:32
Доста глупства! Посивіли пейси,
Додалося у лобі ума.
Покататися на пікінесі
Ізнадвору гукнула кума.

В упряж "левів" пакую попарно,
Трохи сала стоплю з ненажер.
Пси могутні, потягнуть титана,

Василь Кузан
2018.12.09 21:00
У тимчасовому житті
Усе крихке і тимчасове.

Міняють обриси світи
І деформуються основи,
В літописанні літ і сфер
Міняють межі континенти…
Ментальне прагнення рости

Микола Дудар
2018.12.09 20:09
…зійшлися до лопат своїх понурих
Шкребли той сніг, що падав кілька днів
Ячіли горобці на мерзлих фурах
Невимкнутий ліхтар ніяковів…
Неначе світло денне знову зайве
На поручні обпершись лаяв пес
Ось-ось і баба Нюра вийти має
У неї давня хартія - Соб

Володимир Бойко
2018.12.09 20:08
Польоти мрій – у снах і наяву,
Польоти мрій крізь ночі до світанку,
Коли туман лягає на траву
І сонце зазирає у фіранку.

Польоти вище зради і брехні,
Обмов, лукавства, підступів і скверни.
Фантазія ще оживе у сні,

Олександр Сушко
2018.12.09 13:22
Час минув еротичних поез,
Їх чимало писалося літом.
Дощ - це сльози богині небес,
Восени їй завжди сумовито.

Віршомазики їй не рідня,
Тільки пишуть, показують розум.
Ну, а я її звично обняв,

Мирослав Артимович
2018.12.09 13:10
Запрошую всіх охочих, котрі шпацируватимуть центральною частиною м. Львова
у п’ятницю 14 грудня 2018 року, на презентацію моєї чергової збірки поезій «Повінь осолоди» на 18.00 за адресою: м. Львів, вул. М. Грушевського, 5 (поблизу пам’ятника М. Гр

Марія Дем'янюк
2018.12.09 13:03
Поцілована полум'ям ранку
В Божий Світ відслонила фіранку-
В золотаве з багрянцем небо
Птах молитви злітає до тебе.
Він присяде на Божій долоньці,
Де блакитна Земля і Сонце,
Де заграви та дивохмари
Мрій людських випасають отари.

Іван Потьомкін
2018.12.09 12:59
Поволі так збуваємося страху,
Що дивними здаємось молодим.
Тим, хто не знав доносів і на плаху
Не сходив безневинним чи на дим
Із газових печей у небеса полинув...
Хто не вставав з молитвою єдиною:
«Спасибі батьку Сталіну за те,
Що жи

Домінік Арфіст
2018.12.09 12:14
я пізнав тебе по жесту…
я пізнав тебе по звуку…
у глибинах палімпсесту
у гущавинах бамбуку
тихе-тихе бурмотіння
виливається віршами
в моє ледве животіння
долітає голос мами…

Сонце Місяць
2018.12.09 04:51
Витримуй екзамен
Тримаючись до кінця
Дивись хто йде позаду
Не затримуйся
Тримайся задля вірних
Бо це правдива честь
Дотримуючись правил
Хай інші грають без

Володимир Півторак
2018.12.09 00:13
Коли погляд -
пружиною скручений нерв.
Коли твоє мовчання кричить,
Поступово дорешти втрачаю себе,
Розчиняючись у тобі.

Твої хмари - червоні, і скали морські
Доторкаються стоп твоїх.

Серго Сокольник
2018.12.08 21:58
поетичний сюр***


Пробився совиний клич
крізь сплетіння дерев і тьму-тьмущу...
О час неймовірний! Ніч
і трамвай, що прямує із Пущі.
"записано вірно", хоча у квит-

Ярослав Чорногуз
2018.12.08 20:43
Туманом сірим все заволокло:
І небо, і дороги, і дерева.
І простір весь – як потьмяніле скло,
Його укрила курява сталева.

І сіється, і сіється, і сі…
Крізь туманець іскринами пороша.
І падає завіса… Й у красі –

Ванда Савранська
2018.12.08 17:35
Хтось подзвонив. Питаю: «Хто ви?
Без імені нема розмови».

І чую: «Не впізнали друга?»
Дочка злякалась: «Це злодюга!»

«Та хто ви, хто ви, як вас звати?» –
Тривога в серці, йду із хати…

Анонім Я Саландяк
2018.12.08 16:46
Ю. Шрейдер, доктор філософських наук ІДЕОЛОГІЯ ЧИ СВІДОМІСТЬ? ЩОДО ПРОБЛЕМИ ВИБОРУ. (СРСР - березень 1990 р.) Роки репресій та застою не заглушили руху філософської думки в нашій країні (СРСР). Можна було би назвати десятки імен тих, хто вик
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Гобіт Васильковий
2018.12.08

Євген Лінивий
2018.10.20

Місіс Анонім
2018.09.08

Анна Чіпко
2018.09.07

Владислав Пилипюк
2018.08.15

Вікторія Волецвіт
2018.08.13

Маша Кішка
2018.07.09






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Анней Луцій Сенека / Проза / Моральні листи до Луцилія

 Моральні листи до Луцилія. LXXI - LXXX
Переклад, примітки, покажчик власних назв - А.Содомора

ЛИСТ LХХІ
Сенека вітає свого Луцілія!

Часто радишся зі мною то про те, то про се, забуваючи, що між нами - обшир моря. А що ціна поради значною мірою в її своєчасності, то неминуче стається ось що: моя думка щодо тієї чи іншої справи доходить у твій край тоді, коли доцільніше б керуватись уже протилежною. Поради даються відповідно до справ, а наші справи - мов у потоці, навіть у самій бистрині. Новий день вимагає нової поради, але й вона буває запізнілою, значить, мусимо мати її, як кажуть, під рукою. А як її знайти, я навчу тебе. Тільки-но захочеш знати, чого тобі слід уникати, а чого домагатися, тут же оглянься на найвище благо, мету всього твого життя, бо саме з ним мусимо погоджувати все, що робимо. Хіба можна впорядкувати щось окреме, дрібне у своєму житті, не підпорядкувавши єдиному задуму цілість життя? Ніхто ж бо, навіть наготувавши всі барви, не почне відтворювати якусь подібність, поки не з'ясує для себе, що він хоче малювати. Отут-то й наша помилка: розмірковуємо над частинками життя, над цілим - ніхто не задумується. Хто намірився пустити стрілу, повинен знати, куди мітить, інакше який глузд цілитися, вирівнювати зброю? Не маючи окресленої мети, наші думки йдуть манівцями. Для мореплавця, який не знає, до якої гавані йому прямувати, жоден вітер не буде ходовим. Живемо випадком, а ще й нарікаємо, що таку владу над нами має випадок. А дехто примудряється не знати й того, що він усе-таки дещо знає. Як ми шукаємо часто тих, хто поряд, так іще частіше не помічаємо, що до найвищого блага, мети нашого життя,- недалеко ходити.

А щоб ти зрозумів, чим є найвище благо, не треба вдаватися ні до велемовності, ані кружними шляхами ходити: варто лині пальцем на нього вказати; не треба й ділити на хтозна-скільки частин. Та й навіщо дробити на окремі питання те, про що скажемо в двох словах: «Найвище благо - це те, що чесне» або, щоб тебе ще більше здивувати: «Нема блага, окрім того, що чесне; всі інші блага - оманливі, несправжні». Якщо ти сам себе в тому переконаєш, якщо запрагнеш доброчесності (любити її замало!), то щастям, успіхом для тебе,- що б там не думали інші,- буде все, до чого вона причетна: і тортури, якщо, простягнений на дибі, будеш спокійніший від твого ката, і хвороба, якщо не проклинатимеш фортуну і не піддаватимешся недузі, одне слово, все те, що інші сприймають як зло, зм'якшиться, обернеться благом - треба лишень, щоб ти, піднявшись над усім тим, став вище. Чітко з'ясуй для себе одне: благом є тільки те, що чесне; тоді й усі прикрощі, хай лише їх схвалить доброчесність, справедливо можеш назвати благом. На думку багатьох, ми обіцяємо більше, ніж це може охопити людська природа. І недаремно так думають: усі думки в них крутяться навколо плоті. А повернулися б до духу - тут-таки міряли б людину божою міркою.

Піднімися ж духом, Луцілію, найкращий з-між людей! Облиш словесні забави тих філософів, які наважуються таку величну науку зводити до тлумачення складів і, навчаючи душу всілякого дріб'язку, принижують її, здрібнюють! Облиш усе те - і станеш подібним до тих, хто винайшов ту науку, а не до тих, хто її тлумачить, хто тільки зайнятий тим, щоб філософія видавалася радше заплутаною, ніж величною. Сократ, відкликавши всю філософію до людських звичаїв, сказав, що найвища мудрість - це розрізняти, де зло, а де - благо. «Тримайся,- закликає він,- якщо маю в тебе якусь повагу,- тримайся тієї засади - і будеш щасливий. Хай і видаватимешся комусь дурнем - не виправдовуйся. Хай ображає, хай кривдить тебе, хто хоче,- від того не буде тобі жодної шкоди, аби лиш доброчесність була з тобою. Якщо хочеш бути щасливим, якщо справді хочеш прислужитися добру,- дозволь іншим зневажати тебе». А цього осягнути можна тільки тоді, коли зрівняєш між собою всі блага, адже благо невіддільне від чесності, а чесність не може бути то більшою, то меншою. «То як! - здивуєшся,- нема різниці в тому, чи Катона вибрали претором, чи відкинули(1)? Нема різниці, чи переміг він у Фарсальській битві, чи зазнав поразки(2)? Хіба назвеш рівними ті блага: одне, коли Катон, тоді як переможеною була його справа, сам не був переможений, друге - коли б переможцем повернувся на батьківщину і запровадив мир?» - А чому б я не мав назвати їх рівними? Одна і та ж сама доброчесність бере гору над лихою долею і втишує прихильну. Доброчесність не може бути нижчою або вищою: у неї завжди однакова постава.- «Але ж Помпей втратить військо, але ж найкращий цвіт республіки, оптимати, як і передовий загін помпеянців, озброєний сенат, зазнають поразки в одній лише битві й падінням велетенської влади будуть розкидані по всьому світу: частина опиниться в Єгипті, частина в Африці, а ще частина - в Іспанії, тож навіть такої ласки фортуна не вділить республіці - струснути землю одним обвалом!» - «Хай там буде, що буде! Хай Юбі в його ж володіннях не допоможе ні знання місцевості, ані несхитна мужність вірних своєму володарю підлеглих; нехай жителі Утіки, зламані бідами, відмовляться від своєї незрадливості, нехай Сціпіона в Африці зрадить прихильне до його імені щастя, хай, кажу, трапиться будь-що, але давно вже передбачено, щоб Катон не зазнав ніякої шкоди(3).- «Але ж він таки переможений!» - Що ж, можеш і ту поразку зарахувати до того, в чому фортуна йому відмовила,- він так само стійко переніс те, що стало йому на дорозі до перемоги, як і те, що завадило йому домогтися претури: в день, коли його не допустили до претури, він грав у м'яча, а в ніч, коли вирішив загинути, читав книжку. Для нього не існувало різниці - позбутися претури чи життя, адже був переконаний: хоч би що трапилося, все треба переносити з гідністю. То чому б і ті зміни, яким улягла республіка, він не мав сприйняти мужньо, незворушливо? Хіба є щось таке, що не було б наражене на зміну? Ні земля, ні небо, ані те плетиво всіх речей, дарма що сам бог спрямовує його своїми діями. Не постійно ж воно перебуватиме в тому, що тепер, порядку: якийсь день неодмінно зіб'є його з уторованої путі. Все йде в межах свого часу: мусить народитися, зрости, згаснути. Та навіть усе те, що бачиш над головою, все, що ковзає своїми коловими шляхами, як і те, серед чого перебуваємо й ми, начебто на найтвердішій основі,- усе воно маліє, гине. Не знайдеш чогось такого, що не мало б своєї старості: хоч і різними проміжками, та до одного кінця веде природа геть усе, що існує. Що є, того не буде, але воно не пропаде - розпадеться. Для нас розпастися - все одно що померти. Бо ж ми дивимось, як-то кажуть, не далі від власного носа; що далі - того не бачить наш кволий, прив'язаний до плоті дух, інакше з належною мужністю сприймав би межу і свого життя, і життя своїх близьких,- коли б дійшов переконання, що все довкіл так і йде своєю чергою через життя і смерть: що зладнане, те розпадається, а що розпалося, те знову набуває ладу, бо ж у тому, власне, й полягає вічне мистецтво божества - керманича всесвіту. Тоді-то кожен, окинувши думкою віки, повторив би слова Катона: «Весь людський рід, що нині є, що буде завтра, приречений до смерті, про всі ті міста, що верховодять світом, як і про ті, що є оздобою великих країн, колись запитають, де вони були, бо їх зітруть з лиця землі різні напасті: одні сплюндрує війна, інші підточать супокій та дозвілля, що обертаються оспалістю, а також розкіш - згубна навіть для могутніх держав річ. Усі ті врожайні поля опиняться або під несподіваним розливом моря, або їх поглине раптовою западиною осіла земля. То чи маю обурюватись або впадати в розпач через те, що на якусь мить швидше сягну межі, до якої прямує все суще?» Великий дух повинен уміти коритись божеству і без зволікання піддатися тому, що повеліває всесвітній закон. Адже, згідно з тим законом, перед ним розкривається вихід або в краще життя - для світлішого, спокійнішого перебування серед усього божественного, або в лоно природи, аби там, уже напевно не відчуваючи нічого неприємного, він повернувся до цілості, змішався з нею докупи.

Отож чесне життя Катона є не більше благо, ніж чесна смерть, бо доброчесність не збільшується. Сократ твердить, що правда і доброчесність - одне й те ж саме, адже доброчесність, як і правда, не може зростати: у неї свої виміри, вона завжди повна. Тож нема підстав дивуватися, що всі блага рівні між собою: ті, що їх свідомо треба домагатися, і ті, що трапились нам мимо нашої волі. Бо коли допустиш між ними нерівність і стійкість на тортурах віднесеш до менших благ, то незабаром ти назвеш її злом; нещасним, на твій погляд, буде і Сократ у в'язниці, й Катон, що розриває свою рану з більшим завзяттям, ніж завдавав її собі, а вже найнещаснішим - Регул, що розплачується за вірність присязі, яку склав ворогам. А таке сказати не наважиться навіть найрозніженіша людина: заперечить, що він був щасливий, але заперечить і те, що він був нещасний. У давнину послідовники Академії(4) визнавали, що навіть під тортурами можна бути блаженним, але не цілком, не в повній мірі, з чим ніяк не можна погодитися. Бо хто не блаженний, той і найвищого блага не досягнув. Найвище благо не може мати ще якогось вищого ступеня,- якщо воно супроводжується доброчесністю, якої не применшили жодні біди, якщо вона залишається неушкодженою навіть у скаліченому тілі. А вона таки залишається, адже доброчесність, як я її розумію, несхитна, піднесена духом; усе, що йде супроти неї, лиш додає їй снаги. Оту завзятість, якою часто сповнюються благородної вдачі юнаки, настільки захоплені чиїмсь прекрасним вчинком, що здатні знехтувати всім випадковим, ту завзятість передасть нам і вдихне в наші груди мудрість. Вона переконає нас, що є лишень одне благо - те, що чесне, і що те благо не може ні применшитись, ані примножитись, як не можна зігнути мірило, яким звичайно випробовуємо прямизну. Зміни в ньому щось хоч на волосинку - і завдаси шкоди прямизні. Те ж саме скажемо про доброчесність: вона так само пряма, її не можна зігнути. Вона може стати твердішою, але стати більшою - ні. Вона судить про все; про неї - ніхто й ніщо. Як сама вона не може стати прямішою, так і все те, що походить від неї, не може бути прямішим одне від одного, бо ж мусить відповідати їй, отже,- й між собою бути рівним.

«То як це? - запитаєш.- Прилягти собі до обіду і мучитися на дибі - одне й те ж саме?» - А що ж тут дивного? Скажу більше: прилягти до обіду - зло, мучитися на дибі - благо, якщо перше пов'язане з ганьбою, друге - з честю. Тож не від самих речей залежить, з чим маємо справу - з благом чи зі злом, а від доброчесності: де вона з'являється, усе там - однакової міри й ціни. А тепер той, хто звик судити про мужність усіх інших, виходячи із власної мужності, грозить мені кулаком перед очима - рівняє, мовляв, непорівнянне: достойно розпоряджатись успіхами - й стійко переносити невдачі; справляти тріумф - і волоктись, хоч із незламним духом, перед колісницею переможця(5). Ось такі й припустити не можуть, що комусь під силу те, на що самим їм не спромогтися. Своє судження про доброчесність вони висновують із власної немочі. Що ж, кажу, дивного, коли інколи приємно, ба навіть мило піддатись вогневі, ранам, смерті, кайданам? Для того, хто звик до розкоші, поміркованість - кара; праця для ледачого - тортури; для розніженого будь-яка діяльність видається нещастям; для нероби наука стає стражданням. Так само й ми вважаємо нестерпно важким усе те, на що в нас не вистачає снаги, забуваючи, для скількох людей справжня мука - це залишатися без вина або прокидатися на світанку. Не таким важким є все це за своєю природою: це ми - мляві, розпещені. Щоб судити про щось величне, потрібна велич духу, інакше навіть те величне наділимо власними хибами. Так і бездоганно прямі предмети, коли їх зануриш у воду, видаються кривими, надламаними. Важливо не тільки те, що бачиш, але й те, як бачиш: наш дух прозирає істину мовби через млу. Дай мені незіпсованого, завзятої вдачі юнака - і він скаже, що щасливішим, на його думку, є той, хто не гнеться під тягарем бід, хто взяв гору над долею. Нічого дивного, коли ти не схитнешся під час затишшя,- подивляй того, хто не хилить голови серед пониклих, хто стоїть серед лежачих. Але що, власне, є злом у тортурах, у всьому, що називаємо бідами? Це, гадаю, занепасти духом, зігнутися, впасти під ними. Мудрецеві жодне з цих зол не грозить: він тримається рівно під будь-яким тягарем. Ніщо не може його принизити, ніщо з того, що необхідно перетерпіти, не викликає в нього спротиву. Він не скаржитиметься, що саме його спіткало те, що могло спіткати будь-яку іншу людину. Він певний своїх сил, він знає, що йому належить нести тягар. Ні, я не роблю з мудреця якогось винятку з-між усіх людей, не кажу, що всякий біль настільки чужий йому, як тій бездушній скелі. Не забуваю, що й він складений з двох частин: одна з них позбавлена розуміння - вона страждає від ран, від опіків, їй дошкуляє біль; друга - розумна, стійка у своїх поглядах; її ніщо не впровадить у трепет, не схилить під ярмо. Саме в ній закладене найвище благо людини, і поки те благо не набуде своєї повноти, дух ще мовби вагається, не знаходячи рівноваги, а коли воно стає досконалим, стійкість духу незрушна. Ось чому шанувальник доброчесності, той, хто тільки-но сягає її вершин, навіть якщо наблизиться до досконалого блага, але ще не оволодіє ним цілковито, інколи може й відступити, може розслабитись духом, бо ще не подолав нерішучості, все ще перебуває на слизькому. А хто блаженний, чия доброчесність довершена, той найбільше задоволений з себе тоді, коли витримає найсуворіші випробування, коли все те, чого інші жахаються, він не тільки переносить,- якщо такої ціни вимагає чесна справа,- а бере, так би мовити, в обійми і воліє почути про себе: «Який він порядний!» аніж «Який він щасливий!»

Тепер перейду до того, куди мене кличе твоє очікування. Щоб не склалося враження, що наша доброчесність блукає собі десь поза межами природи, то знай; мудрець і затремтить, і перейметься болем, і зблідне, адже все це - тілесні відчуття. А де ж тоді біда? Де справжнє зло? Там, звісно, де всі ті прикрощі послаблюють нам дух, схиляють до рабства, призводять до нарікань на себе самого. Мудрець перемагає долю доброчесністю; але серед шанувальників мудрості є чимало таких, кого може скувати жах навіть од найменших погроз. Тут і наша помилка: від початківця вимагаємо того, на що здатний лише мудрець. Що так вихваляю, в тому й переконати себе хочу, бо ще я непереконаний. Та коли б і переконав себе, то все ж не був би достатньо готовим та досвідченим, щоб міг іти проти всіх випадковостей. Як буває з вовною: деяких барв вона набуває відразу, а деякі вбирає в себе лише тоді, коли її не раз у них намочиш та вивариш, так і з науками: одні з них, тільки-но осягнеш розумом, одразу й засвоюються, інші, якщо не западуть глибоко в душу, якщо не наситять її своєю барвою, а лише торкнуться до неї, то й не дадуть нічого з того, що обіцяли. А подати його можна швидко і в кількох словах: є одне благо - доброчесність; без неї, певна річ, не може бути жодного іншого блага; сама ж доброчесність перебуває в найкращій, тобто розумній частині нашого єства. В чому ж полягає та доброчесність? У правдивому, несхитному судженні. Від нього - душевні порухи; завдяки йому набувають ясності всі образи, що є джерелом тих порухів. Ти не відхилишся від того судження, коли все, що причетне до доброчесності, зараховуватимеш до благ, а всі блага вважатимеш рівними.

Що стосується тілесних благ, то вони - блага для тіла; в цілому ж їх не назвеш благами. Вони, зрозуміло, не позбавлені цінності, але в них нема благородства, та й між собою вони далеко не рівні: одні бувають більші, другі - менші. Так само й серед шанувальників мудрості - і це мусимо визнати - є значна різниця: один спромагається наразі на те, що може глянути фортуні в обличчя, але тільки глянути: вражений надмірним блиском, він тут же опускає очі; інший - вже на такій висоті, що може зійтися з нею віч-на-віч, але це тільки тоді, коли він справді сягнув вершини, коли в ньому не лишилося місця для сумнівів. А що недосконале, те неодмінно й хистке: воно то просунеться вперед, то знову, послизнувшись, відступить або таки впаде. Але послизнутися можна тоді, коли намагаєшся йти вперед; варто послабити напруження, зрадити хоч на мить свою мету - й тут же будеш змушений іти назад. А відступивши, до досягнутого вже не повернешся. Будьмо ж наполегливі, завзяті! Залишається, щоправда, більше незробленого, ніж зробленого, але ж велика запорука досягнення - саме бажання досягти його. Я добре це усвідомлюю, тому й бажаю всією душею. Бачу, що й тебе спонукає це ж саме бажання, бачу, що й ти, скільки снаги в тобі, поспішаєш до тієї прекрасної мети. Тож поспішаймо! Лише тоді життя буде добрим ділом, в іншому разі - просто тратою часу, та й то ганебною, бо серед ганебних речей! Робімо ж так, щоб увесь час був нашим. А це буде не раніше, ніж ми самі почнемо належати собі. Коли, врешті, матимемо мужність знехтувати як доброю, так і лихою фортуною? Коли ж то пощастить нам, узявши гору над усіма пристрастями, підкоривши їх своїй волі, сказати, дихнувши на повні груди: «Я переміг!» - Запитаєш, кого? - Не персів, не далеких мідійців, ані всіх тих войовників, що можуть бути десь там, за дагами(6),- переміг скупість, переміг марнославність, переміг страх перед смертю, який перемагав переможців народів.

Бувай здоров!



ЛИСТ LХХII
Сенека вітає свого Луцілія!

Те, про що запитуєш, було зрозуміло мені саме по собі, настільки я вдумався у суть справи. Але я вже давно не випробовував своєї пам'яті, от вона й починає погано служити мені. Зі мною, відчуваю, діється те саме, що з книжками, які позлипалися від того, що їх довго ніхто не гортав. Видно, треба й душу час од часу розгортати, мовби витрушувати все, що там є у ній, аби мати під рукою, як тільки знадобиться для вжитку. Тож відкладімо наразі ту справу, бо вона вимагає надто багато і праці, й пильності. Як тільки з'явиться надія довше посидіти на місці, я тут-таки й візьмуся за неї. Є чимало такого, про що можна писати навіть у двоколісному візку. Є ж і таке, над чим не завадить поміркувати й лежачи в ліжку, таке, що вимагає і дозвілля, й відлюдного затишку. І все ж навіть у сповнені клопотів дні треба дати якусь роботу думці, і то на цілі дні. Не думай, що колись перестануть з'являтися нові справи: ми їх сіємо --з однієї проростає багато. Потім ми й самі собі дозволяємо на проволоку: доведу, мовляв, до кінця ось цю справу, тоді вже наляжу з усього духу; або: впораюся з тим клопотом, то відразу ж братимусь до філософських занять.- Ні, філософією слід займатися не лише тоді, коли ми звільнилися від справ,- усім мусимо знехтувати, щоб віддатись їй, для якої ніколи не буде забагато часу, навіть коли б ми не переривали тих занять від раннього дитинства й до найглибшої старості. Втім, немає різниці, чи ти лише перериватимеш заняття, чи зовсім покинеш філософію, бо ж вона не залишиться на тому місці, де ти її покинув: як щось пружне, коли його відтягнути, тут же відстрибує назад, так і все те, що втрачає неперервність руху, відбігає до свого початку. Треба опиратися всіляким справам: не залагоджувати їх - просто відкидати. Немає такого часу, що був би недогідним для рятівних занять, а скільки ж то людей занедбують філософію саме через ті клопоти, задля яких, власне, і потрібно нею займатися! - «Але ж трапляється й таке, що справді заважає».- В усякому разі не тій людині, чия душа серед будь-яких турбот радісна й бадьора. Тим, хто ще не сягнув досконалості, відома лише принагідна веселість, що переривається; радість мудреця - мов щільна тканина: їй не пошкодить жодна випадковість, жоден підступ фортуни, отже, й мудрець завжди і всюди спокійний. Він-бо не залежить від чужого, не вичікує на ласку ні від людей, ані від фортуни. Його щастя - не в гостях у нього, а дома. Коли б те щастя увійшло відкілясь у душу, то могло б і вийти з неї. Воно ж у ній народжується. Іноді якісь зовнішні обставини нагадують про неминучість смерті, але те нагадування - мов легесенький доторк до шкіри. Якась неприємність, кажу, може лише дихнути на мудреця, але найбільше його благо від того не схитнеться. Тільки ззовні, повторюю, його перестрінуть часом якісь прикрощі. Так на здоровому тілі з'явиться деколи якийсь прищик чи ранка, але всередині немає жодної хвороби. Між людиною, що сягнула мудрості, й тією, яка на дорозі до неї, така, ще раз кажу, відмінність, як між здоровим і тим, хто видужує після важкої і тривалої хвороби, для кого здоров'я - це наразі лише слабші напади недуги. Якщо такий не буде пильнуватися, то йому відразу ж погіршає - хворість ухопить його з новою силою. Мудрецеві ж не страшна ні поворотна хвороба, ані загострення недуги. Тілу лише на якийсь час дається здоров'я; лікар, якщо й поверне його, то не на постійно: не раз він знову приходить до хворого, якого сам же вилікував. Інша річ душа: вона виліковується один раз і повністю. Скажу тобі, як я розпізнаю здорового: він задоволений з себе, впевнений у своїх силах, він знає, що всі бажання смертних, усі добродійства,- чи то розщедрюватися на них, чи їх домагатися,- все це не має жодного значення для блаженного життя. Адже все те, до чого ще можна щось додати,- недовершене; від чого можна щось відняти,- непостійне. Хто ж хоче втішатися безперервно, той мусить черпати радість із свого джерела. Все, на що так ласиться захланна юрба, припливає і відпливає: доля нічого не дає нам у власність. Але й те, що принесе випадок, може втішати нас лише тоді, коли втрутиться розум, узявши ті дари на пробу, поміркувавши, приправивши їх: саме він додає смаку навіть тим зовнішнім благам, що стають несмачними, коли їх споживати захланно.

Аттал полюбляв звертатися до такого образу: «Ти бачив коли-небудь, як собака, роззявивши пащу, хапає кусень хліба чи м'яса, що його кинув хазяїн? Що схопить, те й проковтне, навіть не кусаючи, і знову роззявляє пащу в надії на новий кусень. Так само й ми: кине нам фортуна щось таке, чого сподіваємось,- тут же й споживемо його поспіхом, навіть не розсмакувавши, й чекаємо, насторожені і захланні, чергової здобичі». З розумним такого не буває: він завжди ситий. А коли й випаде йому на пай щось приємне, він приймає той дарунок спокійно, аби відкласти його наразі осторонь. Адже він насолоджується найбільшою, постійною, своєю власною радістю. Декому не бракне доброї волі, він домагається успіху, але до вершини йому ще далеко; такий неодмінно то підніметься, то занепаде духом,- то до неба злине, то стрімголов летить до землі. Зрештою, життя тих, хто обтяжений справами, хто недосвідчений,- це постійне падіння: вони провалюються, мов у ту Епікурову порожнечу, у той хаос, що без кінця й краю. Є ще й третій рід людей - тих, які наблизились до мудрості, але ще її не досягли; вона вже в них перед очима, або, коли так можна сказати, під рукою. їм уже не страшна хитавиця, їх уже не віднесе назад. Ще вони не на суходолі, але вже в гавані.

Отож, якщо така велика різниця між тими, хто сягнув вершини, і тими, хто ще внизу, якщо ті, хто вже на половині дороги, не тільки втішаються плодами досягнутого, але й наражаються на величезну небезпеку - скотитися до гіршого, то ми не повинні потурати справам, які нас облягають, їх просто треба відігнати ще з-перед порога, бо тільки-но ввійдуть - уже не зачинятимуться двері за іншими, черговими. Одразу ж перегородімо їм дорогу! Краще хай не починаються, ніж припиняються.

Бувай здоров!



ЛИСТ LXXIII
Сенека вітає свого Луцілія!

На мою думку, дуже помиляються ті, хто стверджує, що ревні шанувальники філософії через свою впертість і незгідливість зневажають державних урядників, володарів і взагалі всіх, хто зайнятий суспільними справами. Та насправді ніхто не чує до них такої щирої вдячності, й недаремно: хто ж бо має більшу користь від державців, ніж ті, кому дана змога втішатися дозвіллям? Значить, кому для досягнення мети - благочесного життя - так потрібен суспільний спокій, той неминуче по-синівському шануватиме й дарувальника того блага,- і то значно глибше, ніж ті, хто серед колотнечі не відає спочинку, хто багато дечим зобов'язаний державцям, але й до них має чимало вимог, ті, чиєї жадібності, що росте в міру її насичення, не вдовольнить ніяка щедрість. Хто тільки й думає про те, якби-то отримати, той забуває про отримане. Звідси найогидніша риса жадібності - невдячність. До того ж кожен із тих, хто крутиться коло державних справ, дивиться не на те, скількох він переміг, а на те, хто його може перемогти. їм не так відрадно споглядати на тих, хто залишився позаду, як прикро бачити когось попереду. Втім, це вада всіх честолюбців: вони не озираються. Та не лише честолюбність така невгамовна; те ж саме із жадібністю: будь-яке закінчення для неї - початок. А благочесний і щирий, той, хто залишив курію, форум і відмовився від будь-якої участі в управлінні, прагнучи віддатися важливішим справам,- той любить усіх тих, що дають йому змогу безпечно займатися своїм, і лише він засвідчує їм безкорисливу вдячність, лише він - у великому боргу перед ними, хоч вони й не свідомі свого добродійства. Як шанує і поважає він своїх наставників, завдяки яким вибрався із бездоріжжя, так само ставиться й до тих, під чиїм захистом займається благородними науками.- «Проте володар ще й інших захищає своєю могутністю».- Хто б тут перечив? Але як із тих, хто втішався сприятливим морем, більше зобов'язаним Нептунові вважає себе той, хто віз багатший і цінніший товар; як палкіше складає обітницю купець, ніж мандрівник, а з самих купців щедрішою є подяка того, хто мав на своєму судні пахощі, пурпуру і все те, за що платять золотом, аніж того, чий товар корисний хіба що як додатковий вантаж і звалений був десь коло піску,- так і благодать мирного життя, хоч і належить усім, але глибше відчувають її саме ті, що вміють пожинати з того миру гарні плоди. Адже навіть серед тих, що зодягнені в тогу(1), чимало таких, для кого мир клопітливіший, ніж війна. Чи, може, вважаєш, що такою ж мірою вдячні володареві за мирне життя ті, хто проводить його в пияцтві, розпусті та в інших пороках, що їх навіть війною слід було б перервати? А ще, може, на твій погляд, мудрець настільки несправедливий, що й не думає бути вдячним за добро, котре спільне для всіх? Я в найбільшому боргу перед сонцем і місяцем, хоч вони не лише для мене одного сходять; я особисто зобов'язаний рокові і як божеству, що керує перебігом року, хоч не на мою честь окреслено той коловий шлях. Безглузда жадібність смертних розрізняє володіння і власність, не вважаючи своїм те, що належить усім. Мудрець навпаки: лише те вважає по-справжньому своїм, чим володіє нарівні з усіма іншими людьми. Та чи можна було б назвати спільним те, що своєю часткою не належить кожному зокрема? І хай навіть крихтою стане та частка, мова все одно йтиме про співучасть. Але зваж на те, що великі, справжні блага діляться не так, що кожному випадає, врешті, якась крихта. Ні! Кожен бере тут усе повністю. З виділеного для роздачі всяк отримує стільки, скільки визначено на окрему людину; гостинці, призначене для роздачі м'ясо і все інше, що можна взяти в руку, розходиться частинами. А щодо неподільних благ, таких як мир і свобода, то вони повністю належать і всім разом, і кожному зокрема. Мудрець не забуває, завдяки кому він користується плодами тих благ, завдяки кому суспільна необхідність не кличе його до зброї, до стояння на чатах, до охорони мурів, до сплати численних військових податків,- от він і вдячний тому, хто при державному кермі. Власне філософія і вчить нас бути вдячним за добродійства, вміти відплачуватися за них добром. Іноді ж саме визнання є сплатою боргу. Отже, мудрець визнаватиме, як багато він завдячує тим, чиє правління, чия прозорливість забезпечують йому і щедре дозвілля, й змогу розпоряджатися своїм часом, і не скаламучений суспільними справами спокій.

О Мелібею, це бог мені, бог дарував те дозвілля,

Й поки життя мого, буде він богом для мене...

І якщо почувати себе в такому великому боргу перед дарувальником того дозвілля, найвищий плід якого в тому, що

Він і коровам моїм випасатись дозволив, як бачиш,

Вільно, й мені - на сільській, що лиш хочу, дуді награвати(2),-

то наскільки вище цінитимемо те дозвілля, яке проводимо серед богів, яке прирівнює нас до богів? Так я кажу, Луцілію, і кличу тебе до неба найкоротшим шляхом. Полюбляв же Секстій говорити, що навіть Юпітер не може спромогтись на щось більше, ніж доброчесна людина. У Юпітера, звісно, чимало такого, що він посилає людям. Але ж із двох доброчесних людей не можна назвати кращою ту людину, котра багатша,- як із двох однаково обізнаних у мистецтві кермувати судном не назвеш кращим того керманича, чий корабель яскравіше оздоблений. То чим же Юпітер переважає доброчесну людину? Тим, що він доброчесний триваліший час. Але мудрець цінуватиме себе анітрохи не нижче через те, що його чесноти замкнені у вужчий часовий проміжок. Як серед двох мудреців померлий у похилому віці не переважає блаженством того, чия доброчесність була обмежена лише кількома роками, так само бог не може взяти гору над мудрецем у щасті, хоча й переважає тривалістю віку. Бо ж не вік додає ціни доброчесності. Юпітер володіє всіма благами, але саме для того, щоб віддати їх у володіння іншим. Один лиш у нього вжиток тих благ - подавати їх для вжитку всім людям. Отже, хто мудрий, той з таким же спокоєм і зневажливою байдужістю бачить, що всі блага - у чиїхось інших руках, як це бачить сам Юпітер, але ставить себе навіть вище від нього, адже Юпітер не може всіма тими благами користуватися, а мудрець - не хоче. Тож повірмо Секстію, який вказує прекрасний шлях, закликаючи: «Так ідуть до зірок!(3) Так, ступаючи за скромністю; так, ступаючи за поміркованістю; так, ступаючи за мужністю!» - Боги невибагливі, незаздрісні: вони допускають до себе, подаючи руку тим, хто піднімається вгору. Дивуєшся, як це людина може йти до богів? А хіба ж сам бог не приходить до людей і навіть - а це ще більше! - не входить у людей? Без бога ж немає розсудливості. В людському тілі розсіяно божественне насіння. Якщо його підхопить добрий рільник, то воно зійде, подібне до свого походження, а розрісшись, буде рівним тому засіву, з якого взяло початок, якщо поганий,- то те насіння загине, як гине воно на безплідній, болотистій ниві, що поростає не збіжжям, а бур'яном.

Бувай здоров!



ЛИСТ LХХІV
Сенека вітає свого Луцілія!

Твій лист і втішив мене, й вивів із млявості, ще й збудив пам'ять, що вже стала погано мені служити, ледача й повільна. Чому ж, мій Луцілію, все ще сумніваєшся, що найважливіший засіб осягнути блаженне життя - це бути переконаним у правдивості слів: «Немає іншого блага, окрім того, що чесне»? Адже той, хто вважає благом щось інше, відразу ж переходить під владу фортуни, стає залежний від чужої думки; хто ж визначає благо межами чесності, у того щастя - в ньому самому. Один журиться втратою дітей, другий - їхніми хворобами, ще хтось - їхньою ганьбою або завданими їм кривдами. Того виснажує любов до чужої жінки, цього - до власної; не бракне таких, хто тяжко страждає після невдачі на виборах, а є ще такі, кого й самі почесті вимучують. Але най-численніша юрба нещасливців з усього вмирущого люду - це ті, кого тривожить очікування смерті, що грозить нам звідусіль, бо вона справді всюдисуща. Тож наче тим, що ступають ворожою землею, нам треба озиратись то сюди, то туди, повертати голову на кожен шерхіт. І якщо не викоренити того страху з грудей, то доведеться жити з постійно тріпотливим серцем. Трапляться нам і послані на вигнання, і позбавлені майна. Трапляться й такі, хто почувається убогим серед багатств(1), а цей рід убогості - найважчий. Трапляться ті, хто зазнав біди на морі або пережив щось подібне до тієї біди,- ті, кого несподівано, коли й турботи позабувалися, підхопили чи то гнів народу, чи заздрість, ота згуба, що повертається вістрям навіть проти благородних,- підхопили й порозкидали, мов та буря, що налітає якраз у тиху погожість, що радить довіритись їй, мов раптова блискавка, що сколихнула своїм ударом далекі околиці. Бо ж як від блискавкового удару ціпеніє не тільки вражений громом, але й той, хто перебуває поблизу, так і там, де біду викликає насилля, на когось одного падає нещастя, на інших - страх; він і зрівнює страждання потерпілого з тривогою інших - зазнати подібного лиха. Нема такого, хто б не здригнувся душею на раптове, хай і чуже, нещастя. Як птахи сполохнуться від звуку порожньої пращі, так і ми лякаємось не лише удару, а й самого відлуння.

Отож, не може бути блаженним той, хто квапиться повірити чужій думці. Блаженство лише там, де нема страху, а життя серед підозрінь - то вже не життя(2). Хто надто покладається на випадкове, той сам собі постачає все нові й нові причини для турбот. До спокою веде лишень одна дорога: знехтувати всім зовнішнім і вдовольнятися тим, що чесне. Бо хто надає перевагу чомусь іншому над доброчесністю або вважає, що буває, крім неї, ще якесь інше благо, той підставляє полу, аби перехопити те, що сипле фортуна, і з неспокоєм вичікує, що то йому перепаде з її долоні. От уяви собі: фортуна, забавляючись, кидає у величезну юрбу смертних то почесті, то багатства, то всілякі ласки; одні з тих дарів пропадають, порозшарпувані хапливими руками, інші розподілено серед нечесної громади, дещо обернулося великою шкодою для тих, кому пощастило під час розподілу; ще якась частина стала надбанням тих людей, яким ті дари ні до чого; ще там щось утрачено саме через те, що на нього надто зазіхали: поки захланно розхапували, воно вислизало з рук. Та якщо комусь і поталанить у тому розхапуванні, то навіть він довго не натішиться тим, що йому вдалось урвати. Тому-то, у кого найбільше здорового глузду, той, заледве помітивши, що вносять дарунки, тікатиме з театру, бо добре знає, як дорого коштує найменша дрібниця. Нікому й на думку не спаде зчепитися з тим, хто відходить, ніхто не вдарить того, хто йде геть: бійка зчиняється довкола здобичі. Так само й з усім тим, що фортуна жбурляє нам згори: ми із шкіри пнемося, нещасні, розриваємось на шматки, прагнемо бути сторукими, озираємося то сюди, то туди. Нам здається, що фортуна надто пізно посилає все те, що так розпалює наші пристрасті, нарікаємо, що очікуване всіма потрапляє до рук лише небагатьох людей. Так і пориваємось кинутись навперейми тій речі, яка падає; не тямимо себе з радості, коли вдасться перехопити щось на льоту або коли інших марно втішає надія на успіх. А тим часом за ту нікчемну здобич мусимо платити великими неприємностями або й самі, спіймавшись на принаду, залишаємося з порожніми руками. Тож покиньмо ті забави й звільнімо місце хапунам! Хай вони не спускають ока з тих перебіжних благ, щоб і їхнє життя було все більш непевним!

Отже, хто поклав досягти блаженства, хай знає, що є лиш одне благо - чеснота. Бо якщо він допустить існування іншого блага, то насамперед він поганої думки про провидіння, тому що й справедливі люди зазнають чимало прикрощів, а також тому, що всі дари провидіння, коли їх зіставити з довговічністю всесвіту, незмірно дрібні й недовгочасні. Таке нарікання й веде до того, що ми стаємо невдячними тлумачами божественної волі. Скаржимося, що далеко не завжди дістається нам щось у володіння, а коли й дістається, то його ще й мало, воно і непевне, й зникоме. Звідти й оте диво, що ні жити не хочемо, ані вмерти: життя нам осоружне, смерть - страшна. Кожен наш задум хисткий, і нема такого щастя, яким ми могли б насититися. А причина в тому, що ми ще не осягнули того незрівнянного, неперевершеного блага, на якому наші прагнення неминуче повинні зупинитися, бо поза вершину нікуди ступити.- Питаєш мене, чому доброчесність ні в чому не має потреби? - Бо вона задоволена з того, що в неї є, і не прагне того, чого нема. Для неї ніколи не може бути замалим те, що є достатнім. Відступи від того судження - і не буде ні благочестя, ні вірності. Адже той, хто бажає обом їм прислужитися, мусив би перенести чимало такого, що прийнято вважати злом, і, навпаки, відкинути чимало такого, до чого схиляємось як до блага. Пропала б мужність, яка, власне, й існує завдяки тому, що наражаємось на небезпеку; пропала б великодушність, яка б не могла височіти, якби не знехтувала, мов дріб'язком, усім тим, чого юрба жадає як найбільшого; пропала б і вдячність, і вияв тієї вдячності, якщо боятимемося праці, якщо визнаємо щось ціннішим, ніж вірність, якщо не націлюватимемось на досконалість.

Але, щоб оминути подібні роздуми, скажу ось що: або благо - зовсім не те, що звичайно називають благом, або ж людина - щасливіша від бога, адже те, що властиве нам, далеке від звичаїв бога. Він же не має жодного стосунку ні до похітливості, ні до гучних бенкетів, ні до багатств, ні до всього іншого, що зваблює людину низькими насолодами. Отже, або цілком імовірним є те, що бог позбавлений будь-яких благ, або ж маємо доказ, що все, чого позбавлений бог,- не благо. Врешті, чимало того, що з виду начебто благо, відпущене щедрішою міркою тваринам, ніж людині. Вони ж і в їді пожадливіші, і в любовних утіхах витриваліші, і сили їм служать більші, стійкіші; значить, тварини набагато щасливіші від людей. Та й живуть вони, не відаючи, що таке нікчемність, підступи; й насолодами втішаються і повніше, й легше: не знають-бо, що таке сором, що таке страх каяття. Але подумай, чи можна назвати благом те, в чому людина бере гору над богом. Найвище благо ми повинні зберігати в душі, адже воно знецінюється, коли переходить від найкращої до найгіршої частки нашого єства - переноситься до відчуттів, що є дієвішими у безсловесних створінь. Ні! Плоть не може бути оселею найвищого нашого щастя. Справжні блага походять від розуму, вони цілісні й неперехідні, вони не можуть ні загинути, ані маліти чи здрібнюватись. Усі інші блага - уявні; із справжніми спільною в них є хіба що сама назва, а не їхня властивість - вони її не мають. Назвімо їх «вигодами», або, послуговуючись нашим виразом, «відносними» благами. Але пам'ятаймо, що вони - наші слуги, а не частини нашого єства; хай вони будуть при нас, але з тією умовою, щоб ми ніколи не забували, що вони - поза нами. І навіть якщо вони при нас, то зараховуймо їх до чогось неістотного, другорядного, чим ніхто не повинен хизуватися. Та чи не верх глупоти - похвалятися тим, до чого сам не доклав праці? Хай усі ті блага, так би мовити, горнуться до нас, але в нас не вростають, аби, коли їх заберуть у нас, вони просто відійшли, не завдавши нам жодного болю. Послуговуймося ними, а не пишаймося, і послуговуймося ощадливо, немов чимось таким, що дано нам на збереження і що будь-коли доведеться повернути. Хто володітиме ними, не звертаючись до здорового глузду, той недовго затримає їх при собі. Навіть щастя, коли непомірковане, само себе пригнічує. Покладатись на перебіжні блага - значить ось-ось їх утратити, а якщо й не втратити, то стати їхньою жертвою. Небагато таких, кому легко вдалося скинути з себе ношу щастя; більшість падає вкупі з тим, що їх піднесло над іншими: що тримало на висоті,- те привалило. Тому-то й потрібно звернутися до розважності, яка тримає все в розумних межах ощадності, бо нестриманість, що посідає, те й спішить зіпхнути у прірву. Ніколи ще не могло довго протривати непомірне, якщо приборкувач-розум не звів його до належної міри. Доказом - доля багатьох міст, пишна влада яких упала в самому цвіті, і все те, що нагромадила доброчесність, нанівець звела непоміркованість. От і потрібно убезпечувати себе від такого падіння. А що немає мурів, яких не здобула б фортуна,- в собі збудуймо укріплення! Якщо надійний захист усередині, то людину можна тримати в облозі, можна скеровувати на неї удари, але здобути не можна.- Хочеш знати, що то за такий захист? - Не обурюватися, хоч би що трапилося з тобою; знай: навіть те, що начебто на шкоду тобі, служить збереженню всесвіту і належить до тих речей, котрі, власне, і є часточками всього сущого, що верстає свою належну путь. Хай людина схвалює все те, що схвалює бог. У собі ж хай подивляє тільки нездоланність, тільки зневагу до всіляких бід, тільки те, що розумом - ніщо ж не буває могутнішим од нього - вона взяла гору над випадковістю, стражданням, несправедливістю. Полюби розум! Любов до нього озброїть тебе супроти найжорстокіших випробувань. Любов до свого дитяти жене звіра на ратище; шалене завзяття і бездумний порив роблять його непогамовним. Запальної вдачі юнацтво іноді поривається до слави, зневажаючи вогонь та залізо; декого одна лиш мана, тінь чесноти штовхає на добровільну смерть. І наскільки сильніший, стійкіший порівняно з усім тим є розум, настільки й рішучіше пройде він крізь усі страхи та небезпеки.

«Нічого не доможетесь,- закинуть наші супротивники,- наполягаючи на тому, що немає жодного іншого блага, окрім чесноти: такий захист не вбереже вас, не забезпечить від ударів фортуни! Самі ж ви стверджуєте, що добрі діти, доброзвичайна вітчизна, добрі батьки - це благо. То чи зможете ви зберегти свій спокій, коли їм грозитиме небезпека? Вмить захвилюєтесь, коли вітчизна опиниться в облозі, дітей спіткає смерть, батьків - неволя».- Спочатку, обстоюючи наш погляд, я викладу те, що звичайно в такому випадку відповідають; потім і від себе додам, що, на мою думку, слід було б відповісти. Окремо слід розглядати ті блага, втрата яких призводить до чогось неприємного: міцне здоров'я, скажімо, коли його підірвати, стає нездужанням; гострота зору, притуплюючись, робить нас підсліпуватими; коли підрізані колінні сухожилки, то втрачаємо не лише прудкість, але й перетворюємось на немічних. Такої небезпеки нема в усіх тих випадках, які ми навели раніше. Чому? Якщо я втратив вірного друга, то мені не доведеться через те звідати зрадливість; якщо я поховав добрих дітей, то не матиму натомість поганих. До того ж ми втрачаємо не друзів, не дітей, а їхні тіла. Благо може пропасти лише в один спосіб - перейти в зло, а такого природа не дозволить, оскільки будь-яка чеснота, будь-який її твір не підлягають зіпсуттю. Врешті, якщо й загинуть друзі, якщо осиротять нас бездоганні діти, що виправдали всі батькові надії,- все ж є чим заповнити порожнечу втрати.- Запитаєш, чим? А тим, що й зробило їх добрими,- чеснотою. Вона ж не стерпить жодної порожнечі - заповнює всю душу, усуває всі жалі; її однієї нам достатньо, бо в ній - і суть, і джерело всіх благ. Яка різниця, чи струмкова вода плине, чи її перекрили, якщо непошкодженим є саме джерело, з якого вона б'є? Ти ж не твердитимеш, що чиєсь життя справедливіше, впорядкованіше, розважніше, чесніше, а значить, краще, коли діти живі й здорові, аніж тоді, коли він їх утратив? Примножуючи друзів, не станеш розумнішим, як і втрачаючи їх,- дурнішим, отже, не станеш від того ні щасливішим, ані нещаснішим. Поки неторкнутою буде доброчесність, поти й не понесеш ніякої втрати.

«То як це? Хіба не назвеш блаженнішим того, хто в колі друзів та дітей?» - А чому б я мав назвати його блаженнішим? Таж найвище благо не може ні надщерблюватися, ні виповнюватись; воно завжди перебуває у своїх межах, хоч як би там поводилася фортуна. Чи доживе людина до глибокої старості, а чи помре, не сягнувши сивини, міра найвищого блага залишається незмінною, хоча вік буде різний. Чи малий круг окреслиш, чи великий - форма буде однаковою для обидвох; і хай один круг залишиться надовго, а другий, щойно окресливши на піску, тут же й зітреш, їхня форма, кажу, нітрохи не зміниться. Що пряме, правильне, того не зміряєш ні величиною, ні числом, ані часом: його ні пошириш, ані стиснеш. Якщо життя чесне, то скорочуй його, скажімо, столітнє тривання до якого хочеш відтинку, хай навіть до одного дня,- воно все одно чесне. Іноді доброчесність виявляє себе на ширшій ниві: вона керує володіннями, містами, провінціями, видає закони, дбає про дружбу, зважує зобов'язання поміж близькими та дітьми; іноді ж вона замкнута у тісних межах убогості, вигнання, самотності. І все ж вона не стає меншою, коли з високого становища спускається до особистого життя, з володарного престолу - до низького ослінчика, від неозорих державних прав - до вузин якоїсь хатини чи закутка. Вона не втрачає своєї величі й тоді, коли, вигнана звідусіль, замикається в собі. Адже за всіх обставин її дух - великий і непохитний, розважність - неослабна, справедливість - непідкупна. Отже, вона й блаженна в однаковій мірі, і те блаженство не має іншої оселі, окрім душі; воно величаве, стійке, спокійне, чого неможливо осягнути без знання всього божественного та людського.

А тепер щодо моєї особистої відповіді, яку я обіцяв навести. Мудрець не впадатиме в розпач, втративши дітей чи друзів. їхню смерть він сприйматиме в такій же рівновазі духу, в якій виглядає і свою останню днину. Як не боїться зустріти її, так і не страждає від тієї, що забрала близьких. Доброчесність - це передусім злагодженість: усі діла, що походять від неї, погоджуються з її засадами, відповідають їм. Ця злагода пропадає, якщо дух, котрому належить бути піднесеним, гнеться від жалю чи від туги. Далеким від чесноти, ганебним є всякий трепет, неспокій, всяка млявість у ділі. Чеснота - завжди спокійна, вільна, безстрашна, у кожну мить готова до дії.- «Виходить, мудреця не торкнеться навіть тінь хвилювання? Він не зблідне, не зміниться на виду, не похолонуть у нього руки? Не відчує й нічого іншого, що іноді трапляється не за велінням душі, а мимоволі, наче від поштовху самої природи?» - Авжеж. Буває таке й з ним. Але він стоятиме на своєму - знатиме, що в усьому тому немає жодного зла, нічого такого, через що міг би затьмаритися здоровий глузд. Усе, що треба зробити, він робитиме рішуче, не зволікаючи. Бо хто ж не ввзнає, що то ознака глупоти - спроквола, неохоче робити те, що належить робити, і в той же час розриватися на хтозна-скільки частин, тілом тягтися в один бік, душею - в інший? До того ж глупоту зневажають саме за те, чим вона пишається, за що сама собі б'є в долоні. Але навіть те, завдяки чому вона так зарозуміло дере носа,- навіть те вона робить із нехіттю. А вже коли боїться якогось лиха, то в очікуванні його так вимучується, мовби те лихо вже прийшло, і, боячися страждання, зазнає не менших страждань від самого страху перед ними. Як у кволих людей хворобу випереджують деякі ознаки - млявість у м'язах, безпричинна втома, позіхи й дрижаки, що пробігають тілом, так і слабкий дух відчуває удари ще задовго перед тим, ніж налетить біда: він переймає її ще в дорозі й поспішає впасти передчасно. Але що може бути безглуздішим, ніж виснажувати себе страхом перед майбутнім і замість того, щоб зберегти сили для мук, вибігати нещастю назустріч, пориватися до нього? А його, якщо вже годі прогнати геть, то краще хоча б відтягнути. Хочеш переконатися, що ніхто не повинен мучитися майбутнім? От нехай хтось почує, що через п'ятдесят років йому доведеться перенести страшні тортури. Він же почне мучитися не раніше, ніж перестрибне весь той проміжок часу й занурить себе з головою у те лихо, що має спіткати його віком пізніше. Так само й з тими, що знаходять задоволення у своїх недугах: вони подумки виловлюють причини для гризот, сумуючи з приводу того, що давно минуло й згладилося з пам'яті. Що пройшло, що прийде - того нема: не відчуваємо ж ні одного, ні другого. Ну, а біль - лише від того, що відчуваєш.

Бувай здоров!



ЛИСТ LХХV
Сенека вітає свого Луцілія!

Нарікаєш, що надсилаю тобі не надто викінчені листи. Але хто ж говорить гладко, як не той, хто намагається говорити манірно? Хочу, щоб мої листи, де не знайдеш чогось вишуканого, нещирого, були такими, як і наша бесіда,- невимушена, неопрацьована, якою була б вона, коли б ми десь сиділи собі або проходжувались. Якби така змога, то я волів би показати тобі все те, що думаю, відчуваю, а не передавати словами. Та навіть за суперечкою я не притупував би ногою, не розмахував би руками, не підносив би голосу - полишив би все це ораторам, сам же задовольнився б тим, що доніс до тебе свої думки й почуття, нічим їх не причепуривши, нічим і не принизивши. В одному лишень я хотів би тебе переконати: що я кажу, те й думаю, і не тільки думаю - люблю. Дітей цілують інакше, ніж коханку. Але й у тому чистому цілунку, скромних обіймах достатньо розкривається почуття.

Я, далебі, не хочу, щоб мова про такі вагомі речі була прісною та пісною. Хіба філософія відмовиться від тонкого хисту? Але не треба аж надто битися над добором слів. Тримаймося липі однієї найвищої мети: говорім, що думаємо; думаймо, що говоримо,- погоджуймо нашу мову з нашим життям. Свою обіцянку виконав той, хто такий самий і тоді, коли його бачимо, й тоді, коли слухаємо. Побачимо, який він, якої оцінки заслуговує, аби липі був єдиний, цілісний. Хай наші слова не розважають - хай помагають. Але якщо красномовність напрошується сама собою, якщо якась оздоба під рукою, якщо не коштує ніяких зусиль, то її не треба відкидати, тільки б займала своє скромне місце - лише супроводжувала те, що саме по собі прекрасне. Одне слово, щоб не себе виставляла напоказ, а суть справи. Всі інші науки зайняті обдарованістю, а тут ідеться про душу. Хворий шукає не того лікаря, який гарно говорить, а того, який добре лікує. Але якщо він натрапить на такого, який, окрім уміння лікувати, ще й до ладу роз'яснить, як поводитися під час недуги, то це, звісно, тільки втішить його. І все ж не варто себе вітати з тим, що трапився саме красномовний лікар, бо то те ж саме, якби, скажімо, вправний керманич був ще й вродливий. Навіщо лоскочеш мені вуха? Навіщо розважаєш мене? Тут потрібне щось цілком інше: мене треба припікати, різати, тримати в голоді! Для того й покликали тебе. Маєш лікувати задавнену, важку, заразливу хворобу. Роботи у тебе стільки, скільки у лікаря під час моровиці. А ти словами заклопотаний? Будь задоволений, якщо тобі вистачає снаги для діла. Коли встигнеш так багато всього вивчити? Коли, навіть вивчивши, спроможешся вкарбувати у пам'ять так, щоб воно ніколи з неї не випало? Коли його випробуєш? Адже тут недостатньо, як в інших науках, просто запам'ятати: необхідно випробувати життям! Блаженний не той, хто знає, а той, хто робить.

«Як же це? Виходить, нижче від мудреця немає жодних східців? Наче над прірвою він стоїть?» - Ні, я так не думаю. Хто вже зробив якийсь поступ, той, хоч усе ще перебуває в числі нерозумних, та все ж уже значно віддалився від них. Та навіть ті, що просуваються вперед, чималою мірою відрізняються один від одного. Декому подобається ділити їх на три види. Перший - це ті, які ще не сягнули мудрості, але вже, так би мовити, стали її сусідами; одначе те, що по сусідству, все ж поза нами. Запитаєш мене, хто вони такі! Це ті, що позбулися всіляких пристрастей та пороків; вони вивчили все, що треба було охопити розумом, але їхня стійкість ще не випробувана. І хоча вони ще не користуються набутим благом, але до тієї западини, з якої вирвалися, скотитися вже не можуть: вони там, де не послизнешся, не зсунешся назад. Щоправда, їм самим ще не відомо про те. З цього приводу, пам'ятаю, я писав в одному з листів: «Вони не знають, що знають»(1). їм уже трапляється відчути смак набутого блага, але довіритись йому ще не можуть. Дехто, окреслюючи обговорюваний вид людей, що прямують до мудрості, каже, що вони, позбувшись хвороби духу, ще не подолали пристрастей, отже, стоять іще на слизькому, бо поза небезпекою лише той, хто мовби витрусив із себе всю до останку безчесність. А так її витрусити можна тільки тоді, коли замість неї нас заповнить мудрість.

Я вже не раз мовив про те, яка різниця між хворобами духу та пристрастями. Нагадаю ще раз. Хвороби - це задавнені, наче закостенілі пороки, приміром, жадоба, честолюбність; вони, хай-но охоплять душу, тут же вкорінюються, стають її невідчепним лихом. Аби не затягувати, скажу коротко: хвороба - це вперте у своїй хибності судження, наприклад, що треба якнайзавзятіпіе домагатися того, чого можна домагатися хіба що між іншим, жартома; або, якщо волієш, визначу її так: це - непомірна жага того, що гідне хіба перелітної забаганки чи взагалі не варте уваги; або ще й так: це значить високо оцінювати те, що повинно бути низької ціни, а може, й ніякої. Щодо пристрастей, то це - негожі, раптові, нестримні пориви душі; якщо їм потурати й дозволити раз у раз повторюватися, то можна й занедужати: так, буває, нежить, коли ще свіжий, переходить у кашель, а постійний, задавнений - у сухоти. Тож усім тим, котрі, вдосконалюючись, пішли далеко вперед, уже не можуть загрожувати хвороби; пристрасті ж докучають навіть тим, хто ось-ось сягне досконалості.

Другий вид - це ті, хто позбувся і найбільших болячок, від яких страждає душа, і пристрастей, але ще не такою мірою, щоб бути певним своєї безпеки: можуть ще зіслизнути до попереднього стану. Третій вид - ті, хто вже взяв гору над численними й великими пороками, та все ж не над усіма: покінчили з жадобою, але гнів усе ще їх діймає; вже не дошкуляє хіть, а марнославство ще дається взнаки; вже не зазіхають на ту чи іншу річ, а від страху ще не звільнилися, хоча й тут поводяться по-різному: в одному випадку мужньо йому опираються, в іншому - відступають перед ним; смерть зневажають, болю - жахаються.

Поміркуймо ще ось над чим. Не така то вже з нами біда, якщо нас можна зарахувати до числа тих, котрі на третьому місці. Тільки щедре природне обдарування та ще й велика наполегливість у заняттях дають змогу ступити на другий східець, тож і третьою барвою не слід нехтувати. Подумай лишень, скільки довкола тебе всілякого темного зла; скинь оком, куди хочеш,- нема такого злочину, що не постав би перед тобою живим прикладом. Що не день, то зухвалішою стає мерзота, розгнузданішим - блуд як удома, так і на людях; озирни все це - і зрозумієш: ми домоглися чималого, якщо не перебуваємо серед найгірших.- «Сподіваюся,- скажеш,- спромогтись і на вище місце».- Цього я побажав би нам обом, та пообіцяти б не наважився: надто вже ми зайняті; прориваємося до чесноти мовби через юрмище пороків, що хапають нас за поли. А чесноту - соромно й признатися! - шануємо лише тоді, коли знаходимо вільну хвилину. А яка ж велична нагорода чекає нас, коли порвемо з усіма нашими справами, а заразом - із тими найцупкішими лихами! Вже не переслідуватимуть нас ні бажання, ні тривоги. Не зворушуючися страхами, не піддаючись насолодам, не лякатимемось ні смерті, ні богів: знатимемо, що смерть - не зло, боги - не злі. Таким же слабким є те, що завдає шкоди, як і те, що її звідує: досконалість і шкода - несумісні речі. Якщо ми таки вирвемося колись із того бруду і піднімемось до найвищих висот, то там найдемо душевний спокій, там, не ступаючи більше на блудну стежку, втішатимемось повною свободою.- Запитаєш, у чому вона полягає? - А в тому, щоб не боятись ні людей, ні богів; щоб не прагнути ні гидкого, ні надмірного, щоб над собою самим мати найвищу владу. А належати самому собі - неоціненне благо.

Бувай здоров!



ЛИСТ LXXVI
Сенека вітає свого Луцілія!

Ти грозиш відвернутися від мене, якщо не знатимеш докладно, що я поробляю кожної днини. То знай же, який я щирий до тебе: поділюся навіть подробицями. Слухаю філософа. Ось уже п'ятий день як я завчасно виходжу з дому, аби з восьмої години прислухатись до його роздумів.- «Ну й ну! - всміхнешся.- Якраз добрий вік для науки!»- А чому б і ні? Хіба то не верх глупоти - не вчитися тільки через те, що досі все не знаходив часу для науки? - «Виходить, мені займатися тим же, що всілякі дженджики й молодики?» - Ще не зовсім погані мої справи, якщо тільки це не личило б моїй сивині! Така школа вітає людей будь-якого віку.- «То ми постарілися для того, аби плентатися за тими, хто ще зелений?» - Гадаєш, піду в театр, мене понесуть у лектиці в цирк, не проґавлю жодної пари бійців, а завернути до філософа посоромлюся?.. Поти треба вчитися, поки ще не знаєш чогось, або, як каже прислів'я, поки живеш. Та вимога ніде не є такою доречною, як у нашому випадку: поти треба вчитися, ук маєш жити, поки живеш. Я ж там і сам дечого навчаю.- Поцікавишся, чого? - А того, чого й старцеві не завадить навчитися. Кожен раз, тільки-но переступлю поріг школи, проймаюся соромом за весь рід людський. Ти знаєш, хто простує до оселі Метронакта(1), той мусить іти повз неаполітанський театр. Так ось: те приміщення вщерть набите людьми; варто глянути, з яким запалом вони там розмірковують, сперечаються, чим повинен виділятися добрий пітавлет(2). Грецький флейтист і окличник збирають довкруг себе цілі юрми, а там, де роздумують над тим, якою повинна бути доброчесна людина, там, де вчать, як стати такою людиною, сидить жменька слухачів. Але й вони, на думку загалу, тратять час на марниці, тому й називають їх ледацюгами або й недотепами. Що ж, хай посміються і з мене: лайку невігласів треба слухати незворушливо; хто прямує до чесноти, мусить зневажати саму зневагу.

Тож не барися, Луцілію, щоб і тобі, бува, не трапилось те, що й мені,- вчитися на старості літ. Поспішай тим більше, що ти довго не брався за те, чого в похилому віці хтозна чи навчишся.- «А наскільки,- запитаєш,- я просунуся вперед?» - Наскільки спроможешся. Чого ще ждеш? Нікому ж не вдалося випадково стати розумним. Гроші навинуться тобі несподівано, почестями тебе обдарують, повага й високі посади додадуться, можливо, до всього іншого, а от чесноти під ногами не надибаєш: вона не приходить легкою ціною, недбалою працею. Але чи не варте рясного поту те, що обдарує тебе за одним разом усіма благами? А благо - це лише те, що чесне; що ж схвалює юрба, в тому ні крихти правди, ані натяку на щось постійне.

Поясню тобі ще раз, чому благо - це тільки те, що чесне, раз ти вважаєш, що в попередньому листі я зробив це недостатньо, вдавшись більше до похвал чесноті, ніж до чітких доказів; міркування, які я висловив раніше, подам тепер стисло. Усьому притаманне якесь своє благо. Так, ціну виноградної лози визначає родючість, а також смак вина, що з її грона; прудкість ніг - ознака оленя. Запитаєш, чому у тяглової худоби міцна спина? Та, власне, тому, що таке її призначення: двигати тягарі. Для тих собак, котрі мають вистежувати дичину, найважливіше - тонкий нюх; котрі повинні її переслідувати, для тих передусім - проворність; сміливість - перевага тих, які нападають і кусають. У кожній істоті найдосконалішим повинне бути те, задля чого вона народилася, чим цінується. Що ж у людини найдосконаліше? Розум! Ним вона випереджає тварин, завдяки йому - йде за богами. Отже, досконалий розум - це благо, яке притаманне одній лиш людині; всім іншим вона володіє спільно з тваринами. Людина сильна? Сильні й леви. Вродлива? Такі ж і павичі. Прудка? Але прудкі й коні. Не кажу вже про те, що всіма тими властивостями вона поступається тваринам. Тож не дошукуюся, що в ній переважає,- запитую, що є властиве тільки їй одній. У неї тіло? Є воно й у дерева. їй властиві пориви, довільні рухи? Але те ж саме бачимо у звірів, черв'яків. Вона наділена голосом? Але ж у собак він лункіший, в орлів дзвінкіший, у биків гучніший, у солов'їв - солодший, переливніший. То що ж властиве одній лиш людині? Розум! Саме він, коли сягне правоти й довершеності, виповнює людське щастя. Значить, якщо у світі всяке єство заслуговує похвали і досягає природного свого призначення лише тоді, коли зробить своє благо досконалим, і якщо для людини тим благом є розум,- то й вона, хай лише вдосконалить його, стає гідною похвали, ступаючи на той східець, який визначила їй сама природа. Досконалий розум, про який мовимо,- це, власне, доброчесність, або, кажучи по-іншому,- це те, що чесне. Отже, доброчесність - єдине благо в людині, бо єдино їй вона притаманна. Але тут ми не досліджуємо, що таке благо, а лише хочемо з'ясувати, яке благо властиве людині. Якщо визначальним для людини є не що інше як розум, то він - єдине її благо, і саме йому треба надавати перевагу над усім іншим. Лиху людину, гадаю, ніхто не схвалить, а доброчесну, гадаю, схвалять. А те, що дає підставу хвалити людину або ганити її, якраз є визначальним, лише їй притаманним.

Ти не сумніваєшся, що маємо справу з благом; вагаєшся лише, чи визнати його єдиним благом. У когось, припустімо, є все: здоров'я, багатство, численні зображення предків, юрми клієнтів, але всім відомо, що то лиха людина,- такого, зрозуміло, не схвалиш. В іншого, навпаки, немає нічого з вищенаведеного - ні грошей, ні запопадливих клієнтів, ні знатного роду, що представлений низкою зображень дідів та прадідів,-- зате втішається славою доброчесної людини, то такого й ти схвалиш. Звідси висновуємо, що доброчесність - єдине благо людини, адже хто її посідає, той, хоч позбавлений всього іншого, гідний похвали; хто ж не посідає її, того, попри всі його достатки, засудимо й відкинемо. З людьми справи стоять так само, як з речами. Добрим називаємо не той корабель, який розмальований коштовними барвами, не той, що його ніс окутий сріблом чи золотом, а бог-охоронець вирізьблений із слонової кістки, і не той, що аж осів під вагою скарбів і владаревого майна, але той, який стійкий, міцний, збитий так щільно, що крізь жоден його шов не просочиться вода, той, що здатний витримати натиск моря, той, який слухається керма, прудкохідний і не хисткий при вітрі. Добрим назвеш не того меча, який прикріплюють до золоченого пояса, не того, що в цяткованих самоцвітами піхвах, але того, чиє лезо достатньо вигострене для січі, а вістря здатне пробити будь-які лати. Якщо потрібна лінійка, то дбають передусім, щоб вона була прямою, а не гарною. Кожну річ оцінюємо, дивлячись на те, для чого вона створена,- на її призначення, на її властивість. Отже, і в людині важливим є не те, скільки в неї орної землі, скільки прибутків од лихви, як багато клієнтів знімає перед нею шапку, не те, чи на коштовному ложі вона спить і чи з блискучого келиха п'є, а тільки те, наскільки та людина доброчесна. А доброчесною вона стане лише тоді, коли її розум буде світлий, відвертий, згідний з волею природи. От такою є доброчесність, тобто те, що чесне, те, що є одиноким благом людини. Бо коли один лише розум веде людину до досконалості, то лиш один той розум може зробити людину блаженною; отже, немає для людини іншого блага, окрім того, що робить її блаженною.

Ми твердимо, що благом є також усе похідне від доброчесності, все, що до неї причетне,- усі її діла. Вона якраз і є одиноким благом саме тому, що без неї взагалі нема блага. Якщо все благо перебуває в душі, то все те, що її зміцнює, підносить, звеличує,- теж благо. А що ж інше, як не доброчесність, робить душу міцнішою, вищою, величнішою? Адже все те, що збуджує наші пристрасті, навпаки, пригноблює, розхитує душу і, начебто підносячи її, насправді лиш роздуває, задурманює. Одне слово, благом є лишень те, що робить душу кращою. Всі дії людського життя вивіряємо, беручи до уваги, що є чесним, а що - ганебним. Далі вже розум вирішує, що маємо робити, а чого робити ми не повинні. Поясню, про що йдеться. Доброчесний чоловік, знаючи, що робота перед ним почесна,- робитиме, незважаючи на труднощі, робитиме, незважаючи на шкоду, робитиме, незважаючи на небезпеку; і навпаки: що ганебне,- того не робитиме, хоч був би йому з того прибуток, хоч була б насолода, хоч була б могутність. Від почесного ніщо його не відстрашить, до ганебного - ніщо не заманить. Отже, якщо він постійно дотримуватиметься почесного, а ганебного - постійно уникатиме, якщо при кожній своїй дії він озиратиметься на ті дві засади,-- що не буває іншого блага, окрім того, що чесне, й іншого зла, окрім того, що ганебне,- і якщо правдою є те, що одна тільки доброчесність не відає зіпсуття, зберігаючи свій незмінно рівний подих,- то саме вона, доброчесність,- єдине благо, і нічого не може трапитись, через що б вона перестала бути благом, адже вона - поза небезпекою переміни. Глупота ще може якось доповзти до мудрості, але мудрість не може скотитися до глупоти.

Коли пам'ятаєш, я говорив тобі, що в несвідомім пориві люди, буває, просто кплять собі з того, чого юрба або прагне, або жахається. Трапився ж такий, хто поклав руку на вогонь, хто продовжував сміятися навіть під тортурами, хто й сльози не зронив на похоронах дітей, хто, не здригнувшись, кинувся назустріч смерті: любов, гнів, жага взяли у них гору над небезпекою. Але якщо на таке може спромогтись душа, яку підстьобнуло перелітне збудження, то на що здатна доброчесність, що бере не поривом, не наскоком, чия міць - постійна! Звідси висновуємо: що іноді зневажають ті, хто діє несвідомо, і завжди - ті, хто сягнув мудрості, не є ні благом, ані злом. Немає, отже, іншого блага, крім доброчесності, яка гордо ступає між прихильною і ворожою фортуною, глибоко зневажаючи і одну, і другу.

Якщо ти схилишся до думки, що є ще якесь інше благо, крім того, що чесне, то неодмінно постраждає доброчесність: її ж неможливо осягнути, якщо озиратись на щось поза нею. Це суперечило б розуму, що є джерелом доброчесності, а також чистій правді, якої не може бути без розуму. А думка, яка суперечить чистій правді,- хибна. Ти не можеш заперечити, що доброчесна людина ставиться до богів з найвищою пошаною. Значить, хоч би що трапилось їй, те вона сприйматиме спокійною душею. Адже знатиме, що це трапилося згідно з божественним законом, за яким рухається всесвіт. Хто учинить саме так, для того існує лиш одне благо - те, що чесне. Тут, власне, й закладено все те, що велить нам і коритись богам, і не спалахувати при якійсь несподіванці, й не оплакувати своєї долі,- а лише терпляче сприймати все, що нам призначено, виконувати все, що нам накреслено. Якщо ж є інше благо, крім того, що чесне, то нас мучила б жага життя, жага всього, що постачає нам життєві вигоди, а така жага - нестерпна, нескінченна, непосидюща. Отже, єдиним благом є чесність, бо їй притаманна міра.

Ми вже казали, що життя людей треба було б уважати щасливішим, ніж богів, якщо до блага зарахувати все те, про що боги ніколи й гадки не мали, приміром, гроші та почесті. Зваж і на те, що душі, якщо вони, звільнившись від тіл, продовжують існувати, втішаються більшим щастям, ніж тоді, коли вони перебували в тілах. Але якщо благами назвати все те, що йде на користь тілу, то душам, котрі вийшли з тіла, неодмінно б погіршало. Та годі повірити, що ув'язнені, наче в стані облоги, душі почувалися б щасливішими, ніж ті, які вільно ширяють у всесвіті! Я говорив ще й про інше: якщо благом є все те, що доступне і людині, і безмовним тваринам, то й життя тих безсловесних створінь мало б минати у блаженстві, а цього ж ніяк не може бути! Задля чесноти мусимо все перетерпіти. А хто б ішов на ті терпіння, якби було ще якесь інше благо, крім чесноти?

Про все це я розмірковував ширше в попередньому листі; тут - виклав свої думки побіжно й коротко. Але вони поти не видадуться тобі правдивими, поки ти сам не піднесешся душею, поки не поставиш перед собою такого питання: коли зайде необхідність, щоб я склав голову за вітчизну і ціною свого життя зберіг життя своїх співгромадян, то хіба ж я не підставив би шию під меч не тільки терпеливо, але й охоче?.. Отож, якщо ти готовий так вчинити, значить, іншого блага немає: задля нього ж ти пожертвував усім, що мав. Тож бачиш, яка сила чесноти: ти ладен померти за вітчизну тут же, як тільки зрозумієш, що саме тобі належить це зробити. Іноді лише протягом короткої хвилини ми втішаємося радістю від якогось прекрасного вчинку, і хоча плід звершеного подвигу вже ніяк не може належати тому, хто загинув і тим самим відсторонений від людських справ, одначе приємним є саме бачення майбутнього подвигу: хоробрий і справедливий муж, озираючи подумки все те, що рятує ціною свого життя,- свободу батьківщини, щастя співгромадян, за яких кладе душу,- відчуває найвищу насолоду і радіє небезпеці. Але й той, кого позбавлено навіть останньої радості - оцінки свого найбільшого, кінцевого подвигу,- не завагавшись, кинеться назустріч смерті, задоволений з того, що чинить справедливо і достойно. Виклади перед ним усі можливі доводи, аби відвернути його від того наміру, скажи йому так: «Твій вчинок незабаром піде в забуття, ніхто й не згадає тебе вдячним словом» - він тобі відповість: «Байдуже. Все це не стосується мого вчинку, а я дивлюся лише на нього. Знаю, що чиню чесно, отже, й прямую, куди веде, до чого закликає мене чеснота».

Виходить, вона і є тим єдиним благом, раз його відчуває не тільки досконалий, але також благородний, обдарований дух. А все інше - маловажне, перемінне, клопітне. Навіть якщо комусь усміхнеться фортуна і його одного осипле своїми дарами, то вони лиш тягарем будуть для господаря, гнітитимуть його, іноді й розчавити можуть. Ні один із тих, кого бачиш у багряниці, нічим не щасливіший від лицедіїв(3), що, відповідно до постаті, яку зображують, виступають у пурпурі та з берлом у руці: на своїх котурнах вони звисока дивляться зі сцени на люд, а зійшовши з неї, роззувшися,- знову ж повертаються до звичного свого зросту. Ніхто з тих, кого багатства та почесті підняли до високого становища, не буває великим. А чому така людина видається великою? Бо ти міряєш її разом із підставкою. Карлик не буде великим, хоч би став на вершечку гори, а колос збереже свою велич, хоч би й у ямі опинився. От у чому наша помилка, от що вводить нас в оману: ніколи не оцінюємо людину, якою вона є сама по собі, а додаємо ще й те, що прикрашає її ззовні. Тому-то, коли хочеш знати справжню ціну людини, збагнути, що то за людина,- приглянься до неї, коли вона гола. Хай вона відкладе спадок, відкине почесті й інші облудні дари фортуни, ба й саме тіло: глянь на її душу - яка вона, чи та велич їй належить, чи позичена. Якщо та людина спокійно, не змигнувши оком, дивиться на зблиски мечів, якщо переконана, що нема жодної різниці, чи душа випурхне через уста, чи разом із кров'ю - з перетятого горла(4), то назви таку людину блаженною. Або якщо їй сповістять про муки, яких доведеться зазнати тілу,- чи то випадково, чи з веління якогось владного кривдника,- а вона, спокійно вислухавши про кайдани, про вигнання, про все те, що вражає людську душу марними страхами, скаже:

«Вже нічим мене, діво,

Ти не здивуєш: обличчя нещасть і бід усіляких

Я вже пізнав, уявивши те все й подолавши душею(5).

Ти мені сповіщаєш нині, я ж сповіщав собі це постійно - людину готував до людського». Лихо, коли його передбачиш, б'є не так боляче. А для нерозумних і для тих, хто довіряє фортуні, новим та несподіваним видається все, що лиш трапляється; біда найдошкульніше вражає недосвідченого саме своєю новизною(6). Знай, що навіть тернистим шляхом, коли звикаєш до нього подумки, йтимеш потім терплячіше. Отже, мудрець призвичаюється до майбутніх бід, і те, що інші полегшують собі довгим терпінням, те він полегшує довгими роздумами. Не раз чуємо нарікання недотеп: «Чи міг я сподіватись такого?» Мудрець же сподівається всього. Що б там не трапилося, він скаже: «Я сподівався».

Бувай здоров!

ЛИСТ LXXVII
Сенека вітає свого Луцілія!

Сьогодні неждано виринули перед нами на овиді александрійські судна(1). Вони, звичайно, припливають першими, звістуючи прибуття флоту, тому й називають їх посланцями. Як радіє їхній появі Кампанія! Узбережжя Путеолів заполоняють юрми людей, і кожен навіть серед багатьох інших суден легко пізнає александрійські за їхніми вітрилами: їм дозволено напинати верхній парус. Інші судна розпускають його лише у відкритому морі. Ніщо так не прискорює бігу, як найвище з вітрил: саме воно, сягаючи високих подувів, підганяє корабель. Тому завжди, коли вітер дужчає, коли він дме сильніше, ніж треба, щоглову жердку трохи опускають: нижче подув його не такий стрімкий. Всі інші судна, підпливаючи до Капреї і до мису, звідки

Бурі зсилаючи, море з висот озирає Паллада,

мусять задовольнятися нижнім вітрилом, верхнім же вирізняються лише александрійські кораблі.

Серед тієї збудженої юрби, що квапливо й гамірно спливала до берега, я раптом одчув дивну насолоду від своєї байдужості, від того, що не поспішав отримати листів - хоч і мав їх отримати - від близьких мені людей, не бажав знати, в якому там стані мої справи, і взагалі, що нового принесуть мені ці листи: вже ж бо віддавна не можу я ні набути нічого, ні втратити. Це відчуття мусив би я мати й тоді, коли ще не був старим. Тепер - тим більше: хоч би як мало мав я, все ж запасів на дорогу залишається мені більше, ніж самої дороги; та, врешті, й по цій дорозі, на яку я ступив, іти вже нема необхідності. Дорога не пройдена, якщо зупинишся десь на половині або не дійдеш до наміченого місця. Але життя, якщо живеш чесно, ніколи не може бути недожитим: коли б ти не розлучився з ним,- аби лиш добре розлучився,- буде цілісним. Часто належить мужньо залишити його самому, навіть і не з найважливіших причин, як і не найважливішими є ті причини, що затримують нас при житті. Тулій Марцеллін - його ти добре знав - юнак тихий, проте дочасно постарілий, заслабувавши на хворобу важку, тривалу, до того ж і морочливу, подумував уже про смерть. Скликав багатьох друзів. Боязливі дораджували йому те, чого й собі бажали б; улесливі й запобігливі давали йому такі поради, які, як гадали, були б йому милішими. Лише один стоїк, наш приятель, і - щоб похвалити гідними його словами - рішучий, мужній чоловік, заохотив його, здається, найкраще: «Не мучся,- почав він,- Марцелліне, так, немовби йшлося про хтозна-яку справу. Жити - це ще не така важлива річ: живуть же всі твої раби, живуть і тварини. Важливо вмерти почесно, вмерти розважно, мужньо. Подумай сам, скільки часу ти робиш одне й те ж саме: їжа, сон, хіть - от і замикається коло, в якому ти перебуваєш. Задумувати смерть може не лише розважний, мужній чи нещасливий, але й знудьгований». Мар-целлінові не потрібен був уже дорадник, лише помічник; раби ж не хотіли виконувати його розпоряджень. Тоді стоїк розвіяв їхній страх, пояснивши, що прислуга в небезпеці лише тоді, коли залишається неясним, чи хазяїн сам заподіяв собі смерть. Ну, а окрім того, чи ж не один це злочин - убити хазяїна чи перешкодити йому зробити це самому? Потім він підказав Марцеллінові, що, подібно до того, як, закінчуючи обід, розділяють рештки їжі поміж слугами, так і, закінчуючи життя, личить дещо подарувати й тим, які слугували нам протягом усього життя. Марцеллін був щиросердий і ніколи не скупився, навіть коли йшлося про власні витрати. Отож, розділивши свої скромні заощадження серед заплаканих слуг, він ще й сам їх розрадив. Не вдався, однак, до меча, не проливав і крові: протягом трьох днів не споживав їжі й велів у своїй спальні нап'ясти намет. Потім внесли туди ванну, в якій він довго лежав, і в міру того, як до неї доливали гарячої води, поступово слабнув. Ці хвилини йому видавались навіть приємними. Так і нам, буває, дає насолоду хвилинне розслаблення, забуття. Ця оповідь, сподіваюсь, мила для тебе: смерть твого друга, як бачиш, не була ні важкою, ні плачевною. Хоч він і сам заподіяв її собі, зате як безболісно, як легко покинув життя! Але хай і ця оповідь не залишається без користі.

Часто сама необхідність потребує таких прикладів. Буває, треба померти, ми ж не хочемо; вмираємо, і все ж не хочемо. Ніхто вже не є настільки наївним, щоб не знати, коли час померти, але, за крок до межі, відступає, тремтить, плаче. Та чи не видасться тобі незмірно дурним той, хто проливав би сльози через те, що не жив, скажімо, тисячу років тому? То хіба не таким же дурним є і той, хто нарікає, що не житиме після тисячі років? Це - одне й те ж саме: тебе не буде, тебе й не було. Минулий час, як і майбутній,- не твої. Ти - в цій хвилині. її, навіть коли б ти міг, не продовжиш, бо на який час продовжиш? Чому тоді плачеш? Чого бажаєш собі? Марні твої зусилля:

Годі. Волі богів не відміниш, тут плач не поможе(2).

Воля їхня повна й невідхильна: велика й відвічна необхідність рухає нею. Підеш і ти туди, куди йде все інше. Що видається тобі тут незвичним? Згідно з цим законом ти прийшов на світ. Це спіткало твого батька, твою матір, твоїх предків; це спіткало всіх тих, які жили перед тобою, спіткає й усіх тих, які прийдуть на зміну тобі. Невидимий ланцюг послідовності, якого неспроможна розірвати жодна сила, пов'язав усе, тягне за собою все. Хочеш бачити, яка юрба людей помре після тебе? Яка - разом з тобою? Здається, ти був би відважніший, коли б у хвилину твоєї смерті дотримали тобі товариства тисячі людей. Але ж так воно й є насправді: у цю саму хвилину, коли ти відтягаєш свою смерть, не одна тисяча людей і всіляких істот по-різному розлучаються з життям. Невже ти не замислився над тим, що колись дійдеш-таки до того, до чого весь час крокував? Бо де така дорога, якій не було б кінця? Сподіваєшся, мабуть, що тепер я наведу тобі приклади славетних мужів. Зупинюсь лише на дітях. Ось один із переказів. Підліток, лаконець, коли його схопили, кажуть, вигукнув: «Не буду рабом!» І довів це ділом: як лише було звелено йому приступити до рабських обов'язків (мав принести нічний горщик),- розігнавшись, ударивсь головою об стіну і так загинув.

До свободи, отже, недалеко ходити, але є такі, що воліють бути рабами. То чи не бажав би ти, щоб і твій син так загинув, аніж мав би зів'янути в рабстві? Що ж тоді турбує тебе, якщо вже й дитина здатна мужньо померти? Не захочеш піти, покликаний смертю,- вона поведе тебе силоміць. Роби добровільно те, що мав би робити з примусу. Чи не наберешся відваги дитини, щоб сказати: «Не буду рабом»? Нещасливче! Ти - раб людей, раб речей, раб життя. Бо життя, якщо бракує сміливості померти,- теж рабство. Чи, може, сподіваєшся ще чогось? Насолоди, які затримують тебе, заради яких ти зволікаєш,- вже за тобою. Жодна з них не є новою для тебе; через пересит усі вони викликають лише нехіть. Ти знаєш, який смак вина, який смак питного меду. Немає різниці, чи твій міхур пропустить сто чи тисячу амфор: ти - мішок для вина. Ти чудово знаєш, якою смачною є устриця, а якою - марена. Жадоба розкошів не залишила тобі нічого, чого б ти ще не торкнувся, і все ж тебе лякає думка, що з усім цим доведеться розлучитись. А може, є щось інше, що покидав би ти з болем? Приятелі? Але хто б міг бути твоїм приятелем? Твоє місто? Але чи так уже дорожиш ним, щоб міг, скажімо, відкласти на пізніше свій обід? Сонце, яке ти - була б тільки змога - мерщій пригасив би? Чи зробив ти коли-небудь щось таке, що гідне було б світла денного? Адже признайся, не через любов до курії, до форуму чи навіть до самої природи ти так отягаєшся, коли йдеться про смерть: неохоче покидаєш м'ясний ринок, де вже й так нічого не залишив для себе. Боїшся смерті? То чому ж зневажаєш її під час бенкету? Хочеш жити? А вмієш? Боїшся вмирати? Що ж... А таке життя- хіба не смерть? До Цезаря(3), що переходив Латинською вулицею(4), підійшов якийсь вояк із сторожового загону, геть зарослий бородою, і попросив, щоб той відібрав йому життя. На те Цезар: «Але хіба ж ось тепер ти живеш?» Так треба відповісти й тим, для кого смерть буде жаданою: «Боїшся смерті? Але хіба тепер живеш?» - «Але я,- каже інший,- хочу жити, бо зроблю ще багато славних справ. Прикро залишити життєві обов'язки, тим паче, коли виконую їх сумлінно й пильно».- Стривай! Не знаєш того, що й померти - це один із життєвих обов'язків? Жоден обов'язок не буде тоді занедбаний тобою. Бо ці обов'язки не виражаються в якомусь певному числі, яке мусиш вичерпати. Всяке життя коротке. Коли дивитимешся на речі, розуміючи їхню природу, то коротким видасться й життя Нестора(5) і Сатії(6), яка веліла написати на своєму пам'ятнику, що прожила дев'яносто дев'ять років. Як бачиш, декому приносить славу навіть довга старість. Але хто б ту бабусю міг витерпіти, коли б їй судилось прожити ще й сотий рік?.. Життя - як та байка: важливо не те, скільки часу вона триває, а те, наскільки гарно складена. Тож немає значення, в якому місці її перервеш: де хочеш, там і переривай, аби лиш добру дав їй кінцівку.

Бувай здоров!



ЛИСТ LХХVIII
Сенека вітає свого Луцілія!

Те, що страждаєш на частий нежить і напади легкої лихоманки,- а це буває, коли запущений нежить переходить у звичку,- мені прикро чути ще й тому, що я сам колись був у такому стані. Спочатку я цим нехтував: молодість стійка до всяких недомагань і зухвало поводиться з хворобою. Потім я таки піддався недузі; здавалося, що й сам до останку спливу з тим нежитем,- висох, як скіпка. Не раз поривався накласти на себе руки, але зупиняла думка про старість батька, що тільки й жив любов'ю до мене. Я думав не про те, наскільки мужньо зможу піти з життя, як про те, наскільки мало залишиться у нього мужності, аби зостатися при житті. От я і повелів собі жити, адже іноді й продовжувати життя - справа мужності. Скажу тобі, в чому я знайшов розраду, але перед тим хочу зауважити, що власне те, чим я заспокоював себе, виявило й свою лікувальну силу. Рятівним засобом стає почесна розрада: все, що підносить дух, допомагає також тілу. Наші заняття пішли мені на здоров'я. Філософії я завдячую тим, що звівся на ноги, що видужав. їй я зобов'язаний життям, і це - найменше з усього, чим я їй зобов'язаний. До мого одужання чимало спричинилися друзі: їхні вмовляння, бесіди, невсипуще піклування давали мені велику полегкість. Ніщо, найкращий мій Луцілію, ніщо так не підбадьорює, не допомагає хворому, як увага, яку виявляють йому друзі; ніщо так не розвіює з-перед його очей марева смерті й холодного страху. Мені здавалося, що я й не помру, коли вони залишаються жити: був певний, що житиму, хоч не з ними, та в них; складалося враження, що я не видихну дух, а передам його друзям. Ось що додало мені бажання допомогти собі й витерпіти будь-які страждання; інакше можна було опинитися в найжалюгіднішому стані: коли втратиш мужність померти, але не здобудешся на мужність жити.

Спробуй і собі вдатися до таких засобів. Лікар припише, скільки маєш проходжуватися, скільки вправлятися; застереже від надмірної бездіяльності, до якої схиляє слабке здоров'я; порадить гучніше читати, щоб сильнішим стало дихання, чиї шляхи та вмістища ослаблені хворобою, скаже плавати в човні, щоб м'якими поштовхами розрухати свої нутрощі; визначить, яку вживати їжу, вкаже, коли звернутись до вина, щоб підкріпити сили, а коли від нього відмовитись, щоб не подразнити ним горло й не викликати кашлю. Я ж дам тобі настанову, що є рятівною не тільки для тієї хвороби, а й для всього життя: зневажай смерть! Хто позбудеться страху перед нею, того вже не торкнеться жодна печаль.

Будь-яка недуга гнітить ось цими трьома чинниками: страхом перед смертю, болем тіла, перервою насолод. Про смерть сказано достатньо. Додам ось що: цей страх, по суті, не перед хворобою, а хіба що перед самою природою. Багатьом людям саме хвороба відстрочила смерть, і те, що їм здавалось, наче вони вмирають, було для них порятунком. Помремо не тому, що хворіємо, а тому, що живемо. Так і з одужанням: ти повернувся до здоров'я - значить, не від смерті втік, а від хвороби. Та повернімося до другого чинника, що обтяжує недугу. Кожна болячка - це прикрий біль. Але ж він не постійний, ми звикаємо до нього. Коли він сягає вершини, то сягає й межі. Не буває ж так, щоб ми страждали і дуже сильно, й довго. Так уже подбала найприхильніша до нас природа, що біль створила або стерпний, або короткотривалий. Найгостріших страждань зазнають найтонші частини тіла - жили, суглоби, все інше, що ніжне й худе: загніздившись у вузинах, недуга допікає найжорстокіше. Але ті частини незабаром затерпають і від самого болю перестають відчувати біль; чи тому, що дух, натрапивши на перешкоду й змінившись на гірше, втрачає свою життєву силу, яка спонукає нас до відчування, чи ще тому, що нездорова рідина, не маючи куди спливати, натискуючи сама на себе, позбавляє чутливості ті місця, де нагромадилась. Так подагра і хірагра, і будь-який інший біль у суглобах та жилах час од часу влягається,- коли заціпеніють виснажені частини. Найбільше тут попервах дошкуляють мовби щипкі болі; згодом напади слабнуть і настає їм край - затерплість. Так і біль зубів, очей, вух найгостріший саме тому, що виникає у найтісніших вузинах тіла, як, до речі, і біль голови, але, посилившись, він призводить до очманіння й непритомності. Тим, власне, й можемо втішати себе при великому болю, що неминуче перестанемо його відчувати, якщо відчуваємо надто сильно. А нерозумним тілесні страждання особливо дошкуляють через те, що вони надто вже клопоталися своїм тілом, так і не звикнувши задовольнятися душею. Тому-то велика й розважна людина свій дух відділяє від тіла і якомога більше уваги приділяє саме тій кращій, божественній частці, а жалісливій, слабкій - лише стільки, скільки необхідно.- «Але ж не так легко відмовитися від звичних насолод, утримуватися від їжі, протистояти голодові, спразі».- Важко стримуватись лише на самому початку. Згодом бажання стають млявими, бо втомлюються і слабнуть ті органи, якими бажаємо: дратливим стає шлунок, відчуваємо нехіть до їжі, що її раніше прагнули, врешті, й сам потяг до неї пропадає. А чого ти перестав бажати, з тим і розпрощатись неважко. До того ж усякий біль або припиняється на якийсь час, або затихає. А ще ж можна йому запобігти, можна не допустити його, застосувавши якісь засоби. Адже біль не виникає раптово, без жодних попередніх ознак, надто той, що вже не раз докучав нам.

Хворобу можна легше переносити, якщо знехтуєш її найбільшою, кінцевою загрозою. Принаймні сам не роби своєї біди важчою, не обтяжуй себе наріканнями. Біль не такий вже прикрий, якщо його не перебільшувати. А ще коли візьмешся підбадьорювати себе й переконувати: нічого, мовляв, страшного, все це дрібниці, треба потерпіти, скоро минеться,- то вже самі ті думки додадуть полегкості. Все залежить від того, що, як-то кажуть, вб'єш собі в голову; на ту настирливу думку озирається не тільки честолюбність, але й жадоба розкоші, й скупість; відповідно до тієї думки й страждаємо. Кожен настільки нещасний, наскільки вважає себе нещасним. Гадаю, слід уникати нарікань на минулі страждання, як-от: «Нікому ще не було так погано! Що за муки, що за болі я переніс! Ніхто вже й не сподівався, що зведусь на ноги. Скільки разів мене вже оплакували мої близькі, скільки разів лікарі полишали мене вмирати! Напевно, й на дибі так не вимучуються!» Хай справді так було, але все-таки - пройшло! Що за приємність - копирсатись у минулих стражданнях і бути нещасливим через те, що ти був ним колись? Чи не в тому та приємність, що ми схильні перебільшувати свої страждання й себе самих обманювати? Врешті, що гірко було переносити,- солодко згадувати: хіба ж то не природно, коли радієш межі своїх бід? Отже, треба відтяти і страх перед майбутнім, і пам'ять про минулі прикрощі, оскільки ні одне, ні друге не має нічого спільного з нами: це вже минуло, а те - ще не настало. А серед самих труднощів хай кожен собі скаже:

Може, й про всі ті труди у свій час спогадаємо радо!

Станьмо ж, скільки є в нас духу, до опору! Здригнемося - біль візьме гору; мужньо супроти нього поведемось - візьмемо гору над ним. Нині ж більшість людей тільки те й роблять, що на себе самих накликають біду, замість того, щоб їй опиратися. Якщо спробуєш якось вислизнути з-під того, що нависло над тобою, що пригнічує тебе, давить, то воно все одно наздожене свою жертву й ще тяжче наляже на твої плечі. А коли, навпаки, зупинишся і збереш у кулак усю свою волю, то відштовхнеш його від себе. Скільки-то ударів п'ястуками і по обличчі, і по всьому тілу дістають атлети! На які тільки муки не йдуть вони заради слави і терплять ті муки не лише тому, що б'ються, але й для того, щоб битися: самі їхні вправи - не менша мука. Отак і ми намагаймося перемогти всяке лихо. А нагородою буде не вінок, не пальмова гілка, не сурмач, що закликає до тиші, перед тим як оголосити наше ім'я, але доброчесність і стійкість духу, і здобутий на майбутні часи спокій,- тільки-но в першому ж бою подолаєш фортуну.

«Як мені допікає біль!» - А хіба менше допікатиме, коли сприйматимеш його, мовби ти був не чоловіком, а слабкою жінкою? Як ворог найбільшої шкоди завдає тим, хто показує перед ним спину, так і будь-яка випадкова біда найважче налягає на того, хто відступає, пробує втекти від неї. -«Але ж таки справді нелегко!» - Ба, а хіба ж ми обдаровані силою для того, аби зносити легке? Яку б ти волів хворобу - тривалу а чи коротку, зате навальнішу? Якщо хвороба тривала, то вона точиться з перервами, дає нам змогу видужати, дарує чимало часу, адже мусить то наростати, то йти на спад. А при короткій і стрімливій хворобі станеться одне з двох: або вона сама перегорить, або й ми згоримо разом з нею. Бо яка ж тут різниця, кого не буде: її чи мене? Біль закінчиться в одному й другому випадку.

Корисно також зосередитись на чомусь іншому, відвернути увагу від болю. Думай над тим, що ти зробив чесно, сміливо, побесідуй сам із собою про добрі сторони життя. Старайся пробудити у своїй пам'яті те, що ти найбільше подивляв. Тоді й постануть перед тобою різні сміливці, що здобули перемогу над болем: і той, хто продовжував читати книжку саме в час, коли йому вирізували набухлі, вузлуваті жили, і той, хто не переставав сміятися, коли розлючені тією зухвалістю мучителі випробовували на ньому всі знаряддя своєї жорстокості. То хіба ж того болю, що переможений був сміхом, не переможеш розумом? Говори тепер що хочеш і про нежить, і про нестримний кашель, який мовби вириває по частинах нутрощі, і про гарячку, що випікає саме осердя, і про спрагу, й про руки та ноги, що їх у різні боки викручує у суглобах,- усе це ніщо в порівнянні з вогнем, дибою, розпеченим залізом, яке прикладають до набряклих ран, щоб вони знову відкрились, поглибшали. Але й під такими катуваннями дехто не застогнав; мало того: не попросив пощади; мало того: не відповів жодного слова; мало того: сміявся, та ще й від душі. Чи треба тобі ще чогось, аби покепкувати з болю?

«Але хвороба не дає мені нічого робити, відірвала мене від усіх занять».- Недуга оволоділа твоїм тілом, а не душею. Бігунові, скажімо, відніме ноги; шевцеві чи ковалеві - руки. Та якщо ти звик послуговуватися передусім розумом, то й далі будеш дораджувати, навчати, слухати інших, сам учитися, дошукуватися правди, пригадувати. Зрештою, чи вважаєш, що то не діло - стати терпеливим у хворобі? Докажеш, що недугу можна подолати або принаймні гідно її перенести. Повір, навіть ліжко хворого може дати простір для доброчесності. Не лише зброя і поле бою здатні засвідчити чиюсь безстрашність і завзяття: навіть на постелі видно, хто хоробрий. Ось тобі заняття: мужньо опиратись недузі. Якщо вона не зламає тебе, якщо не плазуватимеш перед нею, значить, ти подаєш чудовий приклад стійкості.- «Так, справді була б можливість прославитись, якби й хворі мали свого глядача!» - А ти приглядайся до себе сам, ти сам себе похвали!

Щодо насолод, то вони бувають двох видів. Тілесним насолодам хвороба, щоправда, стоїть на заваді, але ж вона їх не усуває, а коли розсудиш по правді, то навіть загострює. Приємніше пити, коли ти спраглий, їсти - коли голодний; від чого ти якийсь час стримувався, до того й берешся пожадливіше. А вже коли йдеться про душевні насолоди,- а вони набагато більші й певніші,- то в них не обмежуватиме хворого жоден лікар. Хто віддасться їм, хто збагне їхній чар, того вже не приваблять чуттєві ласки.- Ой же нещасливець, той хворий!» - Чому ж то? Чи тому, що не розтоплює снігу у воді, не підтримує студеності змішаного в опуклому дзбані напою, докидаючи туди крижинок? Чи, може, тому, що не розкривають для нього тут же, за столом, лукрінських устриць(2), не оточує його при обіді юрба кухарів, що разом з наїдками тягнуть до столу ще й жа-рівниці?.. От до чого ми дійшли у своїх забаганках та розкошах: щоб не охолола їжа, щоб не надто слабо подразнювала нам примхливе піднебіння, яке вже втратило чутливість, услід за готовими стравами йде кухня! «Ой, бідолаха той хворий!» - Тому, що їсть, скільки може перетравити? Тому, що перед ним не покладуть цілого кабана, аби міг ним помилуватися, а тоді відіслати назад, бо його м'ясо, бач, надто дешеве? Тому, що не нагромадять на таці птичих грудинок, бо від цілої птиці його вже нудить?.. То що тут поганого? їстимеш, як хворий, радше - як здоровий.

Але ми легко все це перенесемо: і лікувальні відвари, й теплу воду, й інші засоби, що видаються нестерпними для розніжених, ослаблених розкошами, хворих більше душею, ніж тілом. Аби лиш ми перестали жахатися смерті! А перестанемо тоді, коли пізнаємо межі добра і зла. Ось коли життя не видаватиметься нудним, а смерть - страшною. Справді-бо, чи може пересититись саме собою життя, коли спрямувати його на осягнення стількох різноманітних, великих і божественних речей? Тільки ледача бездіяльність призводить до того, що життя саме собі стає ненависним. Хто мандрує всією неозорістю природи, тому ніколи не набридне істина: брехня обридає. А якщо підійде й покличе смерть, хай навіть передчасно, хай перестріне й на половині дороги, то така людина давно вже зірвала плід життя, бо ж пізнала природу у великій її частині і знає, що чеснота не приростатиме з часом. Життя неминуче видається коротким лише для тих, хто міряє його пустими, отже, безконечними насолодами.

Ось такими роздумами підбадьорюй себе, але й про наші листи не забувай на дозвіллі. Настане колись час, який не тільки знову зведе нас докупи, а й поєднає. І хоч би яким він був коротким, нам його продовжить уміння ним користуватися. Адже, як каже Посідоній, «один день для освіченої людини триваліший, ніж найдовше життя для невігласа». А наразі ось що пам'ятай, ось що закарбуй собі гарненько: прикрощам не піддавайся, щастю - не довіряй, на примхливу фортуну дивись пильним оком так, мовби вона ось-ось мала зробити те, що може зробити. А те, чого довго очікуємо, легше й переносимо, коли воно трапиться.

Бувай здоров!



ЛИСТ LХХІХ
Сенека вітає свого Луцілія!

Чекаю від тебе листів, у яких сповістиш мене, що нового ти побачив, об'їжджаючи всю Сіцілію. Передусім хочу довідатися щось певне про Харібду. Щодо Сцілли, то я прекрасно знаю, що це - просто скеля, та ще й нічим не страшна для тих, хто пропливає мимо. Ну, а про те, чи відповідає Харібда всім тим розповідям про неї, то я просив би тебе бути докладнішим. І коли ти спостерігав (а таки варто приглянутися!), то напиши, чи лиш од якогось одного вітру вирує там вода, чи однаково крутить нею кожна негода; а ще - чи правда, що будь-яку річ, тільки-но потрапить у той крутіж, несе під водою багато миль аж ген, поки вона не випірне біля Тавроменійського(1) побережжя. Якщо ти мені все це опишеш, то я зважуся доручити тобі піднятись у мою честь на Етну, яка начебто поступово маліє й осідає. Такого висновку доходять з уваги на те, що колись мореплавці бачили її звичайно з дальшої віддалі. Але ж причиною тут може бути не осідання гори, а те, що вогонь, виснажившись, виривається з неї не так уже рвучко й розлого; через те, до речі, й димить вона з дня на день усе млявіше. Втім, імовірні обидва припущення: і те, що гора, яку щоденно пожирає вогонь, тратить на своїх розмірах, і те, що вона залишається такою ж самою, оскільки полум'я не з'їдає її, бо, зародившись у якомусь підземному жолобі, там воно й випасається, сама ж гора служить йому не поживою, а дорогою для виходу. В Лікії(2) є знаменита місцевість, яку тамтешні жителі називають Гефестіон; земля там наче подірявлена, й над тими отворами кружляє полум'я, але не завдає жодної шкоди тому, що народжується на тій землі. Вся ця область, отже, врожайна, багата зеленню, а вогонь, нічого не випалюючи, лише блищить, якийсь пониклий та лінивий.

Але відкладімо дослідження всіх тих явищ до того часу, коли ти напишеш мені, на якій віддалі від самої жерловини гори лежить сніг, що не тане й під літнім сонцем, не кажу вже про сусіднє полум'я. Але не маєш підстав дорікати мені всіма тими турботами: навіть коли б ніхто не давав тобі такого доручення, ти сам узявся б за це, спонуканий власним запалом,- хіба ж не описуєш Етну у своїх віршах, наважившись торкнутися того священного для всіх поетів місця? Та й Овідієві зайнятися тією темою(3) не перешкодило те, що її вже опрацював Вергілій(4); обидва вони не відстрашили Корнелія Севера(5). Це місце, врешті, виявилося вдячним для всіх; ті, що натрапили на нього раніше, на мою думку, не закінчили розмови, а радше запросили до неї інших. Адже велика різниця в тому, чи берешся за щось уже вичерпане, чи тільки подане, що з дня на день стає щедрішим: знайдене не може заважати новим знахідкам. Та й умови того, хто прийшов останнім, кращі: в його розпорядженні готові слова; розташувавши їх в інший спосіб, він надає їм іншого вигляду й при тому не послуговується чимось чужим: слово - спільне надбання; воно, стверджують знавці закону, не може стати власністю, хоч скільки ним користуйся. Отож, або я тебе не знаю, або вже від самого вигляду Етни у тебе слинка покотиться. Ти ж таки прагнеш написати щось величне, що можна було б поставити поряд із раніше написаними творами. Сподіватися на щось більше тобі не дозволяє скромність; вона ж у тебе така, що при загрозі перевершити когось із давніших ти, здається, тут же загнуздав би свій хист, настільки шануєш попередників!

Мудрість, окрім інших переваг, вирізняється ще й ось чим: один одного можна перемогти, лише йдучи вгору; коли ж досягнуто вершини, то тут уже все рівне, все стоїть на місці, зростання - неможливе. Чи сонце може щось додати до своєї величі? Чи може місяць бути повнішим, ніж він буває уповні? Моря не відають приросту. Всесвіт не змінює свого вигляду, своєї міри. Що сягнуло належного зросту, те не може підняти голову ще вище. Хоч би скільки було мудреців, усі вони будуть рівними, подібними один до одного. Кожен, звісно, матиме саме йому притаманні риси: один буде більш товариський, другий - меткіший, третій - дотепніший, четвертий - красномовніший, але тим, про що тут мова, що робить їх блаженними, всі вони володіють в однаковій мірі. Чи може твоя Етна осісти, обвалитися, чи підточує її стрімку, здалеку видну серед обширів моря, вершину невтомна сила вогню,- того не знаю, але доброчесності не зможуть принизити ні полум'я, ні обвал. Одинока ця велич не відає здрібніння, не може ні розсунути своїх меж, ані їх звузити. Вона, як і велич небожителів, має свої незмінні виміри. Спроможімося піднятись до неї! Вже ж багато докладено праці! Хоча, щоб не покривити душею, не так уже багато: бути кращим від найгірших - це ще не значить бути добрим. Хто похвалявся б зором лише через те, що вгледів світанок, що спостеріг сонце крізь млу? Хай буде задоволений тим, що вирвався з темряви, але благом світла він ще не втішається. Лише тоді матимемо з чим привітати себе, коли наша душа, вийшовши з пітьми, яка її оточує, бачитиме світло не скупо, мов крізь щілину, а враз охопить усю ясноту дня і буде повернена своєму небові, де знову займе місце, яке випало їй від народження. Саме походження кличе її до висот. І вона буде там ще перед тим, як звільниться із в'язниці,- хай лиш позбудеться пороків і злине, чиста й легка, до споглядання божественних речей. Ось чим приємно нам займатися, найдорожчий Л уцілію, ось до чого маємо з радістю пориватися, навіть коли б мало хто знав про нас, навіть коли б ніхто не знав! Слава - тінь доброчесності, вона супроводжує її, хоч би та й не бажала її товариства. Але, як тінь іде то поперед нас, то позаду, за спиною, так і слава - то випереджує нас, даючи себе оглядати, то залишається позаду, тим більша, чим пізніша, бо тоді вже відступила заздрість. Як довго Демокріта вважали божевільним(6)! Людський розголос не так легко віддав належне Сократу. А як довго громадськість не визнавала Катона! Відкидала його, не розуміла, поки не втратила. Невідомими б залишилися невинність і доброчесність Рутілія, коли б йому не завдали кривди: зблиснув, зазнаючи зневаги. То хіба ж він не дякував фортуні й не прийняв свого вигнання з радістю? Говорю про тих, кого фортуна прославила, караючи їх. А хіба мало таких, до кого визнання прийшло лише після їхньої смерті, таких, кого слава не прийняла з розкритими обіймами, а відкопала? Ти знаєш, як подивляють Епікура не лише ті, хто освічений, але й весь загал, юрби невігласів. А він у свій час був невідомий навіть в Атенах, де жив собі осторонь, у затінку. Тому-то багато років після смерті свого Метродора, вдячним спогадом прославивши в одному з листів свою дружбу з ним, він додав наприкінці, що серед стількох великих благ ні Метродор, ані він сам нітрохи не засмучувалися тим, що навіть благородна Греція не тільки не знала про них, але майже нічого не чула. То хіба ж не відкрили його пізніше, коли вже він відійшов? Хіба від того менше заясніла Епікурова наука? Признається і Метродор у якомусь листі, що ні він сам, ні Епікур не втішалися достатнім розголосом, зате передбачає для себе й для нього славну прийдешність: ті, хто захоче піти їм услід, матимуть готовими голосні ймення попередників. Доброчесність не приховується, а якщо вона й була прихованою, то це не йде їй на шкоду: настане день - і вона, хоч її затаювала, пригнічувала злобливість часу, буде в усіх на виду. Не для багатьох народжений той, хто думає лише про сучасний йому люд. Попереду - тисячі років, тисячі поколінь: на них скеровуй погляд! Навіть коли всім, хто живе водночас із тобою, заздрість повелить мовчати, то прийдуть такі, що судитимуть про тебе безсторонньо - без ворожості і без ласки. Коли б розголос був хоч якою-небудь нагородою для доброчесності, то й ця нагорода не пропаде. Оцінки нащадків нам, щоправда, вже не почути, і все-таки, хоч того й не відчуватимем, до нас часто звертатимуться, нас шануватимуть. Нема такого, кому б доброчесність не віддячилася, чи то за життя, чи після смерті,- якщо він незрадливо ступав їй услід, якщо нею не хизувався, не брав її замість оздоби, а був завжди однаковим, незалежно від того, чи завітали до нього на запрошення, чи постукали несподівано, коли він не ждав відвідин. Удавати з себе когось - невдячне діло. Мало кого введеш в оману, похапцем прибираючи того чи іншого вигляду: правда, з якого боку не глянь на неї,- одна й та ж сама. Все оманливе - порожнисте. Брехня - неглибока: приглянувшись, побачиш, що на дні.

Бувай здоров!



ЛИСТ LXXX
Сенека вітає свого Луцілія!

Нині у мене справжнє дозвілля, я належу собі, але тут не тільки моя заслуга, але й видовища - гри у м'яч,- куди подались усі надокучливі. Ніхто до мене не звернеться, ніхто не перерве моїх роздумів, які завдяки тій безпеці снуються впевненіше. Не рипнуть двері, не підніметься завіса: можна йти собі спокійно, куди веде думка, а це ж так потрібно кожному, хто ступає сам - своєю стежкою. Значить, не йду слідами попередників? Авжеж, іду. Але залишаю за собою право дещо знайти й самому, дещо змінити, а від дечого й відмовитись. Я не слугую своїм попередникам, а лише погоджуюся з ними.

Але я надто необачно потішив себе тишею і тією самотністю, якої, здавалося, ніщо не порушить. Ось із майдану долинає страшенний крик і, хоча не збиває мене з думки, все ж скеровує її іншим річищем - саме на той предмет. Роздумуючи сам із собою, дивуюсь, як багато людей вправляють своє тіло, і як мало - свої духовні здібності; яке збіговисько на тому гідному хіба що сміху, пустому видовищі, і яке безлюддя довкола благородних наук; яка духовна вбогість тих, що викликають у нас захоплення своїми набухлими від м'язів плечима й руками! От мене й переслідує думка: якщо належними вправами тіло привчають до такої терпеливості, що можна витримувати удари і кулаками, й ногами, і то не однієї лиш людини, проводити цілі дні під найдошкульнішим сонцем, у найпекучішій куряві, та ще й спливаючи власною кров'ю, то наскільки легше загартувати свій дух, щоб він несхитно сприймав удари фортуни, щоб випрямлявся навіть тоді, коли його кинуть на землю і візьмуть під ноги! До того ж тіло, щоб його загартувати, вимагає чимало засобів. Дух же зростає із себе самого, сам себе живить, сам себе зміцнює. Ті потребують багато їсти, багато пити, щедро змащуватись олією, врешті, довго натруджувати м'язи; натомість ти набудеш доброчесності, не вдаючись до різних засобів, не зазнаючи втрат. Що може зробити тебе доброчесною людиною,- те в тобі самому. А що тобі потрібно для того, аби стати доброчесним? Хотіти того! То чи можна хотіти чогось кращого, ніж вирватись із тієї гнітючої для всіх неволі, якої прагнуть позбутися навіть найупослідженіші раби, навіть ті, що в тому бруді побачили світло денне. Щоб тільки отримати свободу, вони викладають усі свої заощадження, на які спромоглися, обдурюючи свій шлунок. То хіба ж ти, вважаючи себе вільнонародженим, не прагнеш домогтися свободи будь-якою ціною? Годі озиратися на скриньку для грошей! Тієї свободи не купиш. На таблицях, де перераховано звільнених від неволі,- лиш примарна назва свободи: насправді ж нею не володіють ні ті, хто її купив, ані ті, хто продав. Ти сам повинен здобути для себе те благо, сам від себе повинен його вимагати. Насамперед звільнися від страху перед смертю: це ж він нас уярмлює; потім - від страху перед убогістю. Якщо хочеш пересвідчитися, що нема в тій убогості аніякісінького зла, то порівняй обличчя вбогого і багатого: вбогий і частіше, й щиріше сміється; жодна турбота не діймає його глибоко. Якщо й налетить випадкова скруха, то тут же й минає, мов перелітна хмарина. Кого ж називають щасливими, ті лише вдають веселих, а смуток їхній важкий та пекучий, мов гнійник, і тим важчий для них, що не завжди їм можна відверто бути нещасливими: серед журби, що з'їдає серце, вони мусять прикидатися щасливцями. Я повинен частіше звертатися до цього прикладу, бо жоден інший так влучно не передав би отого дійства людського життя(1), яке доручає нам зображати такі людські постаті, для яких ми аж ніяк не надаємося. Той, хто сягнистим кроком ступає сценою і, гордо закинувши голову, мовить:

Я - Аргосу велитель. Дав Пелоп мені

Під берло Істм, що море з двох боків його

Омило,- всі ті землі, що між Геллою

Та морем Іонійським...(2)-

той насправді - звичайнісінький раб, який отримує для прожитку п'ять мірок зерна і п'ять денаріїв ! Або он той, зарозумілий, кого так і розпирає од зухвальства та впевненості у свої сили, той, хто викрикує:

Замовкни, Менелаю, бо впадеш-таки

Ти від руки моєї!..-

той теж отримує на хліб щоденний і кладеться до сну на якусь дранку. Те ж саме можеш сказати й про всіх розніжених у багатстві, тих, кого лектика підносить над головами міського натовпу: їхнє щастя - одна лиш подоба щастя. Зірви з них мапі-кару - і зневажиш їх. Перед тим, як купити коня, велиш зняти з нього попону; до рабів, що на торговищі, так само приглядаєшся, коли вони скинуть одяг, аби не лишилась непоміченою якась вада. Чому ж про людину судиш, коли вона в оболонці? Торговці рабами вдаються до всіляких хитрощів, щоб приховати те, що може не сподобатись, тому-то сама прикраса викликає у покупця підозру: побачивши, приміром, гарну пов'язку на руці чи нозі, скажеш ту пов'язку зняти й показати о тобі голе тіло. Бачиш того скіфського чи сарматського володаря з пишною відзнакою влади на голові? Якщо хочеш його оцінити, пізнати, що то за людина, розв'яжи йому ту пов'язку на чолі - й побачиш чимало зла під нею. Та що там розводжусь про інших? Хочеш оцінити сам себе? Відкинь гроші, дім, почесті - зазирни у себе! Бо ж нині ти ціниш себе думкою інших.

Бувай здоров!


© Seneca
© А.Содомора (переклад, примітки, покажчик власних назв), 1996
Джерело: Сенека. Моральні листи до Луцілія. К.: Основи, 1999 (2-е вид.). 608 с.

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.




Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2008-03-24 12:18:04
Переглядів сторінки твору 4426
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 3.820 / 5.5  (2.954 / 5.5)
* Рейтинг "Майстерень" 3.820 / 5.5  (2.954 / 5.5)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.776
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2008.12.22 20:25
Автор у цю хвилину відсутній