Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.06.18
12:57
Ми зійшлися, щоб множився рід,
Щоб зростав український нарід,
Та життя скерувало не так -
Ми злучали котів і собак.
Бо найперше цінує наш рід
Непоганий стабільний дохід,
А як треба продовжити рід -
Щоб зростав український нарід,
Та життя скерувало не так -
Ми злучали котів і собак.
Бо найперше цінує наш рід
Непоганий стабільний дохід,
А як треба продовжити рід -
2026.06.18
11:59
А кого я знайду на забутій стежині?
Може, Будду, а може, в лахмітті Христа.
Чи Конфуція в давній, старій одежині.
Ця стежина - пролог до нового хреста.
На зарослій і вкритій снігами стежині
Відшукаю забуті, затихлі слова,
Що сховались колись у зел
Може, Будду, а може, в лахмітті Христа.
Чи Конфуція в давній, старій одежині.
Ця стежина - пролог до нового хреста.
На зарослій і вкритій снігами стежині
Відшукаю забуті, затихлі слова,
Що сховались колись у зел
2026.06.18
10:15
Кінець! Я все колишнє перезрів.
Кольт у руці не виправить мій нрав,
та крапку покладе тому, як жив,
нехай і з тим, за що усе б віддав.
Моя душа неначе за дверми,
в яких немає клямки вороття
аби не повернути до юрми,
Кольт у руці не виправить мій нрав,
та крапку покладе тому, як жив,
нехай і з тим, за що усе б віддав.
Моя душа неначе за дверми,
в яких немає клямки вороття
аби не повернути до юрми,
2026.06.18
08:09
Вовк почув від Лиса вість,
Що разів, напевно, шість
У саду з'являвся гість,
Що кору і зелень їсть,
І від саду аж до гаю
Непокареним петляє,
Бо, не маючи утоми,
Відточив отак прийоми
Що разів, напевно, шість
У саду з'являвся гість,
Що кору і зелень їсть,
І від саду аж до гаю
Непокареним петляє,
Бо, не маючи утоми,
Відточив отак прийоми
2026.06.18
03:59
Поганий правнуче!
Ми, славний прадід твій,
не задля того це понаскладали,
щоб всяке падло,
опинившися в віддаленні,
про се ліпило, як йому намарено, й
грошву легку звивало у сувій
на сплату світла,
Ми, славний прадід твій,
не задля того це понаскладали,
щоб всяке падло,
опинившися в віддаленні,
про се ліпило, як йому намарено, й
грошву легку звивало у сувій
на сплату світла,
2026.06.17
22:45
Борис Скорбін (1904-1972; народився й провів молодість в Україні)
Ми діти тих, хто бій давав
самій Центральній Раді,
хто паровоз свій полишав,
йдучи на барикади.
Наш паровозе, мчи притьма,
Ми діти тих, хто бій давав
самій Центральній Раді,
хто паровоз свій полишав,
йдучи на барикади.
Наш паровозе, мчи притьма,
2026.06.17
21:35
неминучість намагається
влізти в душу ніби
їй мало того що вона і так
неминуча
мовби поганські боги
якім обов’язкова
маніфестація
неминучість ревно
влізти в душу ніби
їй мало того що вона і так
неминуча
мовби поганські боги
якім обов’язкова
маніфестація
неминучість ревно
2026.06.17
20:26
Я брав круті пороги без вагань,
Палив мости, не дбаючи про попіл.
Із безлічі безумних сподівань
Лишав собі лише гарячий клопіт.
Здавався світ підручним і малим,
Кохання — штормом, а невдачі — димом,
І кожен день у пошуках мети
Палив мости, не дбаючи про попіл.
Із безлічі безумних сподівань
Лишав собі лише гарячий клопіт.
Здавався світ підручним і малим,
Кохання — штормом, а невдачі — димом,
І кожен день у пошуках мети
2026.06.17
13:46
У день сонцестояння,
Коли Сонце дивувалось і завмирало
Споглядаючи людей і коней,
Ясени та просо,
І синиці й вивільги
Славили буяння зела,
Вчитель Досконалий з Північних Мурів
Запитав музику Жовтої Істини:
Коли Сонце дивувалось і завмирало
Споглядаючи людей і коней,
Ясени та просо,
І синиці й вивільги
Славили буяння зела,
Вчитель Досконалий з Північних Мурів
Запитав музику Жовтої Істини:
2026.06.17
12:04
Мені часу, напевно, ніколи не стане.
Я постійно біжу і не знаю куди.
У далеких полях чи лісах Індостану
Я шукаю розгойдані смисли годин.
Ніби відповідь на нерозв'язні питання,
Я шукаю у джунглях безумного дня.
А впіймаю у руки часи катування,
Я постійно біжу і не знаю куди.
У далеких полях чи лісах Індостану
Я шукаю розгойдані смисли годин.
Ніби відповідь на нерозв'язні питання,
Я шукаю у джунглях безумного дня.
А впіймаю у руки часи катування,
2026.06.17
09:34
Чумацький шлях як ніч ,як сон
Чумак завжди хороший,
Був в дивну сіль поверх кальсон
Він схований між грошей.
Модерн вовни давно відсох,
Вогонь в очах світився,
Зелених щічок світлий мох,
У кузні де дрімав Сварог,
Чумак завжди хороший,
Був в дивну сіль поверх кальсон
Він схований між грошей.
Модерн вовни давно відсох,
Вогонь в очах світився,
Зелених щічок світлий мох,
У кузні де дрімав Сварог,
2026.06.17
09:11
Безпорадний погляд,
Усмішка Мадонни.
Чорна кішка поряд,
Як думки бездонні.
На полиці образ —
Божа Діва плаче,
Поховала вчора
Господа, неначе.
Усмішка Мадонни.
Чорна кішка поряд,
Як думки бездонні.
На полиці образ —
Божа Діва плаче,
Поховала вчора
Господа, неначе.
2026.06.17
07:36
На столі смачний сніданок
Жде на Рому кожен ранок:
Трошки ситної вівсянки
І компоту з ягід склянка,
Чи вареників із сиром
Дух іде по тій квартирі,
Де онукові радіти
Бабця буде ціле літо.
Жде на Рому кожен ранок:
Трошки ситної вівсянки
І компоту з ягід склянка,
Чи вареників із сиром
Дух іде по тій квартирі,
Де онукові радіти
Бабця буде ціле літо.
2026.06.17
04:21
Учора на потьмареному небі
я колесо побачив і звізду.
Іх бін такий закоханий у тебе,
що слів, їй-богу, зразу не знайду.
П.П
Співає птічка пісню голосну
і від любові серце заміраєт.
я колесо побачив і звізду.
Іх бін такий закоханий у тебе,
що слів, їй-богу, зразу не знайду.
П.П
Співає птічка пісню голосну
і від любові серце заміраєт.
2026.06.17
01:55
Ці вечори лишаються моїми,
Я їх відчув, прийняв і пережив.
Душа моя - за чорними дверима,
Але від них давно нема ключів.
Дороги мовчазні до мене звикли,
Хоча багато бачили облич.
Ці вечори, заплакані й прогірклі,
Я їх відчув, прийняв і пережив.
Душа моя - за чорними дверима,
Але від них давно нема ключів.
Дороги мовчазні до мене звикли,
Хоча багато бачили облич.
Ці вечори, заплакані й прогірклі,
2026.06.17
00:09
Вусаті норовисті кентаври
Дегустують стиглі яблука
В саду патріарха Ноя:
У дітей Нефели був свій пліт
І свій нечемний човен*
Зроблений з бамбукових стовбурів.
Вони полюбляли кислі істини,
А Ной цінував хмільне і солодке,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Дегустують стиглі яблука
В саду патріарха Ноя:
У дітей Нефели був свій пліт
І свій нечемний човен*
Зроблений з бамбукових стовбурів.
Вони полюбляли кислі істини,
А Ной цінував хмільне і солодке,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
2023.12.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Поеми
"Кроковеє колесо: дорога"
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Кроковеє колесо: дорога"
… Рятуй мене, Дорого, від голгоф!
– Тобі куди?
– Туди, де Саваоф! …
Країнами, епохами, віками –
з гори в долину, де біліють Храми.
Продовж дощу, вітрів і снігопаду
ховають Храми стежечку до Саду.
А я блукаю – Стежечку шукаю,
І не знаходжу і назад вертаю –
Туди, де площі, вулиці і брами…
О, суєта суєт! …І нишкнуть Храми.
І тільки зорі моляться ночами
на небо журавлиними ключами,
і дивиться на мене Око Неба:
прийшла таки… - Я йшла віки до Тебе!
Все ближче, ближче… Блисне позолота,
відчинить Небо Зоряні Ворота
отими журавлиними ключами,
котрі не сплять, а моляться ночами.
Засліпить очі стежечка ося́йна.
Посеред ночі – Сонця лик… Осанна!
Розвиднюється… Бачу риси Божі:
Предивні риси – на людину схожі.
Боги як люди. Люди як боги.
Земля і Небо – вічні береги.
Крилаті люди і горбаті люди…
Від Бога – крила. А горби – від Юди.
Від пелюшо́к Історії до скону –
Боги як люди. Люди як ікони.
І кожна мить чекає зорепаду.
І кожна віть шукає свого саду.
І я блукаю – Білизну́ шукаю
і не знаходжу, і назад вертаю…
Країнами, епохами, віками
блукаю і шукаю Білий Камінь –
Робочий камінь часу і культур,
що зростить Сад Нетанучих Скульптур,
Коштовний камінь мови… Діамант,
що зростить Сад Нев’янучих Троянд!..
У тім Саду Троянд – Саду Любові
пройшли дощі пречисто бурштинові.
У тім Саду блукає Блудний Син,
збирає там розсипаний бурштин.
Блукають двоє… і благають руки…
і вогнище… і дощ… Зірки і звуки.
І пісня жайвора… і спалах… і слова…
Хмеліє і злітає голова…
Та враз – кудись зникає Блудний Син. …
І лиш бурштин. І лиш один бурштин…*
«Два слова… У дзеркальний дім звели обох вони.
Ти відображенням моїм стоїш закоханий.
«Вона чудова, - говориш ти, - вона чудова».
О, як мені перемогти лиш два ці слова?»**
Загусне час у краплях бурштину.
Шукав чудову, а знайшов чудну.
Тернова ружа – не чудова, де там!
Шукала Мужа, а знайшла Поета.
І ось вони одні в дзеркальнім домі:
Свіча… дзеркала… душі невагомі…
Він їй казав: «Не гідний я любові.
Мої літа – то краплі бурштинові.
Мій вік фатальний – карколомний вік.
В мені живе Поет, не Чоловік.
Я вас зламаю, руженько тернова…
Мене кохає Муза бурштино́ва».
… І плакала свіча, бо барв задуже:
«О жаль мені тебе, тернова руже!
Байдуже. Ти – не Муза бурштинова…»
- Вона чудова? - Так. Вона чудова…
Посеред літа – руженька розквітла.
Посліпли сови, стільки було світла!
Кричали сови… Досі їх бентежить,
чом ружа та нікому не належить,
і чом така чудна у неї мова:
- Не бурштино́ва я, бо я… терно́ва.
Один бурштин – від року і до року.
Довкола ружі – терен теж нівроку.
Мовчать дзеркала. Терен і бурштин…
Який високий непролазний тин!
Чи хто живий ще є в дзеркальнім домі!
Свіча горить… А душі – у Содомі.
«Я вас зламаю, руженько терно́ва…»
- Мені байду́же, - скаже самота.
Аж тут озветься Муза бурштино́ва:
- Вона чудова… Так.
... І САМЕ ТА !..
З раннього, кінець 80-их.
– Тобі куди?
– Туди, де Саваоф! …
Країнами, епохами, віками –
з гори в долину, де біліють Храми.
Продовж дощу, вітрів і снігопаду
ховають Храми стежечку до Саду.
А я блукаю – Стежечку шукаю,
І не знаходжу і назад вертаю –
Туди, де площі, вулиці і брами…
О, суєта суєт! …І нишкнуть Храми.
І тільки зорі моляться ночами
на небо журавлиними ключами,
і дивиться на мене Око Неба:
прийшла таки… - Я йшла віки до Тебе!
Все ближче, ближче… Блисне позолота,
відчинить Небо Зоряні Ворота
отими журавлиними ключами,
котрі не сплять, а моляться ночами.
Засліпить очі стежечка ося́йна.
Посеред ночі – Сонця лик… Осанна!
Розвиднюється… Бачу риси Божі:
Предивні риси – на людину схожі.
Боги як люди. Люди як боги.
Земля і Небо – вічні береги.
Крилаті люди і горбаті люди…
Від Бога – крила. А горби – від Юди.
Від пелюшо́к Історії до скону –
Боги як люди. Люди як ікони.
І кожна мить чекає зорепаду.
І кожна віть шукає свого саду.
І я блукаю – Білизну́ шукаю
і не знаходжу, і назад вертаю…
Країнами, епохами, віками
блукаю і шукаю Білий Камінь –
Робочий камінь часу і культур,
що зростить Сад Нетанучих Скульптур,
Коштовний камінь мови… Діамант,
що зростить Сад Нев’янучих Троянд!..
У тім Саду Троянд – Саду Любові
пройшли дощі пречисто бурштинові.
У тім Саду блукає Блудний Син,
збирає там розсипаний бурштин.
Блукають двоє… і благають руки…
і вогнище… і дощ… Зірки і звуки.
І пісня жайвора… і спалах… і слова…
Хмеліє і злітає голова…
Та враз – кудись зникає Блудний Син. …
І лиш бурштин. І лиш один бурштин…*
«Два слова… У дзеркальний дім звели обох вони.
Ти відображенням моїм стоїш закоханий.
«Вона чудова, - говориш ти, - вона чудова».
О, як мені перемогти лиш два ці слова?»**
Загусне час у краплях бурштину.
Шукав чудову, а знайшов чудну.
Тернова ружа – не чудова, де там!
Шукала Мужа, а знайшла Поета.
І ось вони одні в дзеркальнім домі:
Свіча… дзеркала… душі невагомі…
Він їй казав: «Не гідний я любові.
Мої літа – то краплі бурштинові.
Мій вік фатальний – карколомний вік.
В мені живе Поет, не Чоловік.
Я вас зламаю, руженько тернова…
Мене кохає Муза бурштино́ва».
… І плакала свіча, бо барв задуже:
«О жаль мені тебе, тернова руже!
Байдуже. Ти – не Муза бурштинова…»
- Вона чудова? - Так. Вона чудова…
Посеред літа – руженька розквітла.
Посліпли сови, стільки було світла!
Кричали сови… Досі їх бентежить,
чом ружа та нікому не належить,
і чом така чудна у неї мова:
- Не бурштино́ва я, бо я… терно́ва.
Один бурштин – від року і до року.
Довкола ружі – терен теж нівроку.
Мовчать дзеркала. Терен і бурштин…
Який високий непролазний тин!
Чи хто живий ще є в дзеркальнім домі!
Свіча горить… А душі – у Содомі.
«Я вас зламаю, руженько терно́ва…»
- Мені байду́же, - скаже самота.
Аж тут озветься Муза бурштино́ва:
- Вона чудова… Так.
... І САМЕ ТА !..
З раннього, кінець 80-их.
Розділ, що був задуманий авторкою як продовження драматичної алегорії «Епоха новітніх динозаврів. КРАЇНА ПЛАЗУНІВ»
* В поезії обігруються назви ранніх збірок Євгена Салевича «Пісня жайвора», Володі Олейка «Зірки і звуки», Сашка Ірванця «Вогнище на дощі», Віктора Неборака «Бурштиновий час», "Літаюча голова" і збірка новел Юрка Винничука «Спалах».
**З поезії Віктора Неборака зі збірки «Бурштиновий час».
Фрагмент «Кроковеє колесо: дорога» увійшов до збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
