Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.20
20:36
В річці пуголовок плаче,
бо хвоста свого не бачить.
«Хто цей жарт зі мною втнув?
Як у рибки, хвостик був.
Хіба можна без хвоста?
Плавать — справа непроста...»
«Не журись, дурне маля, —
сом басує звіддаля. —
бо хвоста свого не бачить.
«Хто цей жарт зі мною втнув?
Як у рибки, хвостик був.
Хіба можна без хвоста?
Плавать — справа непроста...»
«Не журись, дурне маля, —
сом басує звіддаля. —
2026.08.20
19:04
падати із тобою
або літати
дальше та більше
аніж я гадав
сумніватися
але чому би не
стриваючи
із нетерплячим
або літати
дальше та більше
аніж я гадав
сумніватися
але чому би не
стриваючи
із нетерплячим
2026.08.20
18:08
Той серпень, що ближче до осені,
Верхівки дерев обпалив.
В душі світлі спогади носимо...
Реальність, немов абразив,
Шліфує, гартує, вирівнює...
І так, щоб уже до кінця!
Світанок із першими півнями
Верхівки дерев обпалив.
В душі світлі спогади носимо...
Реальність, немов абразив,
Шліфує, гартує, вирівнює...
І так, щоб уже до кінця!
Світанок із першими півнями
2026.08.20
17:38
Копирсаються спомини в часі -
Чом бентега ніяк не мине?
Звідки Ти в моїм серці взялася,
Чим тоді полонила мене?
Заціловане сонцем дівчатко,
Ти являлась – мій погляд горів.
Що Тобі я тоді міг сказати? -
Чом бентега ніяк не мине?
Звідки Ти в моїм серці взялася,
Чим тоді полонила мене?
Заціловане сонцем дівчатко,
Ти являлась – мій погляд горів.
Що Тобі я тоді міг сказати? -
2026.08.20
17:33
Дід Микола любить «молодь» розуму навчати,
А йому вже дев’яносто, є чого згадати.
Він ще й покозакувати устиг свого часу,
Поки Січ не розвалили москалики ласі
До добра чужого. Світом розбрелось козацтво,
Січове навік розпалось козацькеє братство.
То
А йому вже дев’яносто, є чого згадати.
Він ще й покозакувати устиг свого часу,
Поки Січ не розвалили москалики ласі
До добра чужого. Світом розбрелось козацтво,
Січове навік розпалось козацькеє братство.
То
2026.08.20
13:29
На білу кригу знову випав сніг.
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.
Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
Постійні потрясіння й катаклізми
Нас привели на істини поріг,
Яку побачиш крізь новітні призми.
Це біле нескінченне полотно
Взяло в полон і вже не відпускає.
Поеми білі пише, мов панно,
2026.08.20
12:53
Радників багато —
допомоги ніде взяти.
Якось так виходить:
портулак розрісся,
в бур'яні городи:
кропива, берізка.
Встану з сонцем рано.
Копаниця вправна
допомоги ніде взяти.
Якось так виходить:
портулак розрісся,
в бур'яні городи:
кропива, берізка.
Встану з сонцем рано.
Копаниця вправна
2026.08.20
08:07
Залізна «черепаха»
«Коли фортуна зраджує царів,
золото їхніх обладунків стає їхньою труною».
Давньоримський афоризм часів Александрійської війни
Клинки легіонерів вириваються з піхов із пронизливим, холодним скреготом. Цей залізний звук я вже чу
2026.08.20
07:04
Пекуче сонце вище й вище
Сліпучим полум'ям горить, -
Боюсь його, бо може знищить
Мене вогнем отим умить.
Воно іде за мною тінню,
Всього стискає, як шлея, -
Колючі дотики проміння
На всьому тілі чую я.
Сліпучим полум'ям горить, -
Боюсь його, бо може знищить
Мене вогнем отим умить.
Воно іде за мною тінню,
Всього стискає, як шлея, -
Колючі дотики проміння
На всьому тілі чую я.
2026.08.19
21:33
Краватка в синю рисочку, сорочка біла,
що хоч до серця незабудки приклади.
То ти мене жалів, а я тебе любила
завжди.
Троянди дарував, наповнював вітрила,
стелив у небесах нам зоряні парчі.
То ти мене хотів, а я тобою снила
що хоч до серця незабудки приклади.
То ти мене жалів, а я тебе любила
завжди.
Троянди дарував, наповнював вітрила,
стелив у небесах нам зоряні парчі.
То ти мене хотів, а я тобою снила
2026.08.19
21:09
Вже навхрест шиє дощ думки- печалі.
Шалена спека враз мандрує далі.
Сідаю у спізнілий потяг вітру,
Щоби знайти ще сонця свого ватру.
Вростає холод знов у скло і стіни,
Та місто ліпить люд із ранку глини.
Втікає нишком хтось із вікон кліток
Шалена спека враз мандрує далі.
Сідаю у спізнілий потяг вітру,
Щоби знайти ще сонця свого ватру.
Вростає холод знов у скло і стіни,
Та місто ліпить люд із ранку глини.
Втікає нишком хтось із вікон кліток
2026.08.19
21:00
Вершники грози
Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
Вершники грози
Для дому родимось
У світ повіємось
Пес, що не знаходить кості
Чи акторський зиск
Вершники грози
2026.08.19
20:54
Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник.
Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претендент
2026.08.19
19:09
скажи мені скажи
чого нейметься вітру
за вікнами хлипкими
розсохлими дверми
що він прожити мав
що саме донести
і що із цим робити
на світі вітровім
чого нейметься вітру
за вікнами хлипкими
розсохлими дверми
що він прожити мав
що саме донести
і що із цим робити
на світі вітровім
2026.08.19
18:35
Націоналіст не нацист – есей
0 Українцям на часі.
1 Є країни з титульними націями.
2 Є в цих краях гості – етнічні діаспори.
3 Є націоналізм в них.
4 Є національна держава, що піклується за свій народ, спонукає до бажання бути тут, або поверн
2026.08.19
15:45
Поклич мене зажуреним сонетом -
І я прийду. Як важко б не було, -
Прорвуся крізь заплутані тенета,
Знесилений, постукаю у скло.
Поклич мене замріяним ронделем -
І я прийду крізь пафосну юрбу.
Дамо початок райдужним новелам,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І я прийду. Як важко б не було, -
Прорвуся крізь заплутані тенета,
Знесилений, постукаю у скло.
Поклич мене замріяним ронделем -
І я прийду крізь пафосну юрбу.
Дамо початок райдужним новелам,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
2023.12.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Ковальчук (1967) /
Поеми
Територія смислів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Територія смислів
Жити, вижити, вижити просто.
«Коридором зеленим» пройти.
Чорні птиці – непрохані гості.
Чорні вибухи – дикі світи.
Він од болю упав у непам’ять,
перетнувши червону ріку.
Зорі сипали кривди прадавні,
досягали у душу гірку.
На світанку кривавий Ярило
колобродив огненні ковші.
Не згубити останні ще сили!
В землю вритись!
В ножі? Крізь ножі!
І об ґрунт обдиралися нігті
Біле тіло палало вогнем.
У розстрільному дикому віхті
Іловайськ написався до схем.
Від сьогодні запечена тиша
з жаху мовчки схиляє чоло.
Це колись на скрижалях запишуть
чи замовчать: цього не було?
Не було цих смертей в «коридорі»,
що, мов насміх, «зеленим» назвуть?
Не було мертвих тіл в чистім полі,
Що їм, юним, одвічная путь?
Заривався у землю, бо ж тіло
паленіло не сонцем – вогнем,
Тіло з болю ходити не вміло.
Побратими сказали: «Прийдем…»
Заривався: земля порятує,
бо вкраїнська, бо наша, своя.
Чи смертей веремія нам всує?
Чи дійме сатанинська змія?
Щось метнулось (помовка про вовка?)
Ні, це тільки звичайний хробак.
Треба з’їсти: земля прогодує.
Треба жити. Не жити ж навспак.
Без ноги? Без ноги проживеться.
Знать, на те Божа воля. Проте
заболить Україна у серці.
Треба жити. Нас Ангел веде.
Тиша мертва. Жива не буває.
Друзі вірні незрушно лежать.
Он вороння насіло над краєм.
Ну, а може, це сон?
Хижий тать
підбирає тілами данину,
ріки крові ворушить, пряде,
заосичує осами днину,
в сині соняхи входить, іде..
І якісь то не соняхи – люди
в мовчазливім стоянні століть.
І вдаряються оси об груди,
І тим грудям пекельно болить.
Територія соняха ще суголосна бджолі.
Територія смислів означена картою поля.
Ті – володарі смерті, великі-великі царі.
Ці – лягали у соняхи і помирали поволі.
Територію смерті запише вогненна бджола,
у високому небі запише прозоро і біло.
Нас нема вже. Нема нас.
Давно і недавно нема.
Ми у корені вклякли,
і корені випили тіло.
Територія смислів дозріє у сонцеквітках,
у бджолі, що раптово буває так схожа на кулю.
Паленів у цілунку не сонях,
а сонячний птах,
і літа ще кувала далека й самотня зозуля.
Ледь пошерхлими зрушив губами.
Надслухав.
Зачиналось на ніч.
Пропливав ніби снами – не снами,
наче море торкалося віч.
Перепливу цю ніч, перепливу,
перелистаю долю, пролистаю,
вогнем свічі, високої свічі,
зігріюся і помолюсь...
Настане світанок.
А ніч – як море,
темна хвиля б'є,
і думи розгойдались до нестями.
Десь там далеко – зоряні вігвами,
десь там – розчинені гостинно брами,
а я маленьким човником пливу,
перепливу цю ніч, перепливу.
І переплив. Лише нестерпна спрага.
І наче дощ… А може, й не було?
І мов в дитинстві: хлопчаків ватага,
несеться по калюжах крізь село.
І море бризок. Хоч одну схопити б.
І зрушити губами. Пити! Пити!
І так в ріку – шубовсть! з такого духу,
щоб упіймати зеле… чорну муху…
Ранковий промінь блиснув, зачепився.
Ранковий промінь Ангелом явився?
Та що це? Юнака пробита каска…
А в ній – води ковток. О Боже! Казка!
Рука тремтлива і слова молитви:
«Я вдячний, Боже. Я ізнов до битви
черпаю сил з долонь твоїх ласкавих.
Я буду жити! Для твоєї слави!».
І буде жити славна Україна.
І буде мати зустрічати сина.
І буде син здоровий і веселий.
І буде внуків щебет ув оселі».
П.С.
Його знайшли, як п’ята ніч минала,
іще живим, хоч ледве що тримався.
Обабіч ангели сторожею стояли.
І день на Божий помисл зачинався.
«Коридором зеленим» пройти.
Чорні птиці – непрохані гості.
Чорні вибухи – дикі світи.
Він од болю упав у непам’ять,
перетнувши червону ріку.
Зорі сипали кривди прадавні,
досягали у душу гірку.
На світанку кривавий Ярило
колобродив огненні ковші.
Не згубити останні ще сили!
В землю вритись!
В ножі? Крізь ножі!
І об ґрунт обдиралися нігті
Біле тіло палало вогнем.
У розстрільному дикому віхті
Іловайськ написався до схем.
Від сьогодні запечена тиша
з жаху мовчки схиляє чоло.
Це колись на скрижалях запишуть
чи замовчать: цього не було?
Не було цих смертей в «коридорі»,
що, мов насміх, «зеленим» назвуть?
Не було мертвих тіл в чистім полі,
Що їм, юним, одвічная путь?
Заривався у землю, бо ж тіло
паленіло не сонцем – вогнем,
Тіло з болю ходити не вміло.
Побратими сказали: «Прийдем…»
Заривався: земля порятує,
бо вкраїнська, бо наша, своя.
Чи смертей веремія нам всує?
Чи дійме сатанинська змія?
Щось метнулось (помовка про вовка?)
Ні, це тільки звичайний хробак.
Треба з’їсти: земля прогодує.
Треба жити. Не жити ж навспак.
Без ноги? Без ноги проживеться.
Знать, на те Божа воля. Проте
заболить Україна у серці.
Треба жити. Нас Ангел веде.
Тиша мертва. Жива не буває.
Друзі вірні незрушно лежать.
Он вороння насіло над краєм.
Ну, а може, це сон?
Хижий тать
підбирає тілами данину,
ріки крові ворушить, пряде,
заосичує осами днину,
в сині соняхи входить, іде..
І якісь то не соняхи – люди
в мовчазливім стоянні століть.
І вдаряються оси об груди,
І тим грудям пекельно болить.
Територія соняха ще суголосна бджолі.
Територія смислів означена картою поля.
Ті – володарі смерті, великі-великі царі.
Ці – лягали у соняхи і помирали поволі.
Територію смерті запише вогненна бджола,
у високому небі запише прозоро і біло.
Нас нема вже. Нема нас.
Давно і недавно нема.
Ми у корені вклякли,
і корені випили тіло.
Територія смислів дозріє у сонцеквітках,
у бджолі, що раптово буває так схожа на кулю.
Паленів у цілунку не сонях,
а сонячний птах,
і літа ще кувала далека й самотня зозуля.
Ледь пошерхлими зрушив губами.
Надслухав.
Зачиналось на ніч.
Пропливав ніби снами – не снами,
наче море торкалося віч.
Перепливу цю ніч, перепливу,
перелистаю долю, пролистаю,
вогнем свічі, високої свічі,
зігріюся і помолюсь...
Настане світанок.
А ніч – як море,
темна хвиля б'є,
і думи розгойдались до нестями.
Десь там далеко – зоряні вігвами,
десь там – розчинені гостинно брами,
а я маленьким човником пливу,
перепливу цю ніч, перепливу.
І переплив. Лише нестерпна спрага.
І наче дощ… А може, й не було?
І мов в дитинстві: хлопчаків ватага,
несеться по калюжах крізь село.
І море бризок. Хоч одну схопити б.
І зрушити губами. Пити! Пити!
І так в ріку – шубовсть! з такого духу,
щоб упіймати зеле… чорну муху…
Ранковий промінь блиснув, зачепився.
Ранковий промінь Ангелом явився?
Та що це? Юнака пробита каска…
А в ній – води ковток. О Боже! Казка!
Рука тремтлива і слова молитви:
«Я вдячний, Боже. Я ізнов до битви
черпаю сил з долонь твоїх ласкавих.
Я буду жити! Для твоєї слави!».
І буде жити славна Україна.
І буде мати зустрічати сина.
І буде син здоровий і веселий.
І буде внуків щебет ув оселі».
П.С.
Його знайшли, як п’ята ніч минала,
іще живим, хоч ледве що тримався.
Обабіч ангели сторожею стояли.
І день на Божий помисл зачинався.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
