
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.08
21:39
Поет поселився у далекому лісі
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
і зарився листям.
Він зрозумів марнотність слави,
йому не потрібні
жодні визнання, жодні премії.
Його основними рецензентами
є птахи, а істориками літератури -
ведмеді. Він укривається
2025.07.08
21:03
Прощай, Росіє! Хай буде це назавше,
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
Аби твоє буття зійшло на небуття.
Прощай і без прощення йди у міфологію,
Аби Вкраїна й світ тебе забули назавжди.
Нам буде з ким розмовлять по-людськи:
Народів тьми і тьми, зневажених тобою,
Уже готують словники
2025.07.08
20:28
Сказала ти: до всього я готова,
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
Той -- кращий світ, чому б і не піти?!
Бо цей дарує дрібку лиш любові,
Зіткався ледь не весь із гіркоти.
До кого більш прихильним буде небо?
Один раз - так, а другий буде ні?!
Це ми зі смертю б'ємося за тебе...
2025.07.08
05:18
Як з усмішкою помру
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
На порозі хати,
Навіваючи журу
Стануть причитати.
Щоб нічого не утнув
Ще неохололий,
Покладуть мене в труну
І обступлять колом.
2025.07.07
21:54
Любов - шматок самої вічності,
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
мить єднання з абсолютом,
це шматок меду,
але він може бути згірклим.
У любові ми перебуваємо
у невагомості, але можемо
болісно впасти на землю.
У коханні ми відчуваємо
2025.07.07
13:17
А коси жінки - висріблений ліс,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
А усмішка, як гляну - гірко, сумно...
Вона ж шепоче: - Муже, не журись!
І наяву, і в снах для тебе юна!
І пахну, як трояндові поля!
Обійми ніжні, а думки - про тебе!
Тобі служу весь вік - не королям,
2025.07.07
08:14
Додала лише печалі
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
Перевтомленій душі, –
Несподівано сказала,
Що ми люди вже чужі.
Що мені пора забути
Про все те, що відбуло
І тоді не сяде смуток
На похилене чоло.
2025.07.06
22:08
Я радію молодій траві.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
Хай народяться мрії живі!
Ця трава пробилась до нас
Крізь зими ворожий спецназ,
Крізь зими надійну тюрму,
Крижану, жорстоку, німу.
2025.07.06
18:51
Заквітчали мальви літо
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
біля хати й на городі.
Сонцем лагідним зігріті
обереги - на сторожі.
У шорсткому листі квіти
фіолетові, лимонні
і червоні (пестить вітер)
і рожеві - без шаблону.
2025.07.06
16:14
Хто не знає Олександра, що Невським прозвався?
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
В Московії його славлять і святим вважають.
Правду про його «геройства» чути не бажають.
Але зовсім не про нього я писати взявся,
А про батька Ярослава – в кого син і вдався.
Ба, ще й, навіть, переплюнув
2025.07.06
10:12
Кармічні завитки бувають різні,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
В одних любов'ю світяться, добром.
А в інших, наче зло у парадизі,
Води мутної на столі цебро.
Тотеми, знаки - у квітках, клечанні
Та щебеті травневім солов'їв.
Душа моя - після дощу світанок,
2025.07.06
05:16
Серед знайомих є така,
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
Що на співучу пташку схожа, –
Весела, жвава, гомінка
В негожий час і пору гожу.
Вона іскриться, мов ріка
У надвечірньому промінні, –
Її хода дрібна й легка,
А стан тонкий – прямий незмінно.
2025.07.05
21:59
Подзвонити самому собі -
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
що це означає?
Подзвонити в невідомість,
достукатися до власного Я,
якщо воно ще залишилося
і не стерлося
нашаруваннями цивілізації,
умовностями, законами,
2025.07.05
19:45
стало сонце в росах на коліна
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
птахою молилося за нас
там за полем виросла в руїнах
недослухана померлими луна
підіймає вітер попелини
розбиває небо сни воді
то заходить в серце Батьківщина
2025.07.05
10:14
дім червоний ген за пагорбом
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
бейбі мешкає у нім
о, дім червоний ген за пагорбом
і моя бейбі живе у нім
а я не бачив мою бейбі
дев’яносто дев’ять із чимось днів
зажди хвилину бо не теє щось
2025.07.05
06:36
На світанні стало видно
Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Подобрілому мені,
Що за ніч не зникли злидні,
Як це бачилося в сні.
Знову лізуть звідусюди
І шикуються в ряди,
Поки видно недоїдок
Сухаря в руці нужди.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Роса (1964) /
Критика | Аналітика
Спроба не професійного аналізу
Спочатку цей абзац виглядав інакше, тобто серйозно. Але я перечитала його і подумала: «Якого біса? Хіба серед тих дорослих, кому досяжна ця планетарна павутина, може бути хтось незнайомий з поняттям «психологія людини»? Та постулат про те, що дійсність навколо нас є об’єктивною, але її відображення у нашій свідомості може бути тільки суб’єктивним не те що з психологічної обізнаності, а навіть зі звичайних анекдотів виводиться на раз-два-три.. » Класична ілюстрація до цього постулату – слон і троє сліпих, кожен з котрих мав можливість помацати тільки певну частину тварини і повинен був з цього зробити висновок, як вона виглядає. Не зустрічались? Тоді просто уявіть себе на їхньому місці. Ото і є особиста точка зору кожного по відношенню до об’єктивної реальності. Але, щоб нам не було сумно, про наше сприйняття потурбувались додатково: маючи однакову п’ятірку відчуттів ми все одно частенько не можемо дійти згоди, бо індивідуальність сприйняття (так звані пороги чуттєвості) призводить до того, що коли один говорить «неприємно», інший волає «боляче», при чому жоден не бреше. Але нам і цього замало. Ми ще й вперті і недовірливі, а тому перший думає: «Прикидається, (слово-характеристику додати самостійно)», а інший, з не меншим обуренням: «Хизується, (інше слово за власним смаком)» Знайома ситуація, правда? Тому не дивно, що ми часто й густо не можемо дійти згоди навіть тоді, коли наші очі споглядають один і той же об’єкт, і ми спілкуємось на одній мові, адже по відношенню до вербального спілкування теж діє закон індивідуального бачення і сприйняття… Але, попри все сказане, ми істоти соціальні, і (хочеться вірити) розумні (от чортів закон відносності, заважає). Нам просто вигідно шукати і знаходити спільну мову, тому ми змушені якось тулити докупи власні бачення «слона» і співіснувати, намагаючись обходити гострі кути при розгляданні «медалей» з різних сторін. Саме це я зараз і хочу зробити, тобто склеїти докупи погляди інших на жанр пародії, пропустивши їх (бо інакше неможливо) через власне сприйняття і намагаючись оминати гострі кути. Отже, преамбулу закінчено (сестра таланту, судячи з усього, плакала…) , час перейти до справи.
Я навіть не буду намагатись дати визначення пародії: це вже робилось досить великою кількістю людей до мене, і навряд чи я змогла б додати до сказаного щось нове ( щось нове для мене річ недосяжна, просто складаю власний велосипед за відомою схемою). Я свідомо буду уникати імен, бо маю на меті максимально не зачіпати можливих читачів за неприємні почуття (підкреслюю: у мої плани не входить спричинити бодай-якусь бурю в стакані з киданням опонентами одне в одного підручних засобів дошкульності).
Отже, наче все просто: є жанр, і є творчі особистості, котрі його розвивають. І, як у будь-якому різновиді творчості, рівень здібності учасників у колупані скали градуюється від показників з позначкою «мінус» до «плюсів» перед багатозначними числами. Мене не цікавлять числові значення, я хочу дослідити тільки ознаки координат плюсів і мінусів на координатній площині жанру пародії. Отже, треба визначитись з відправною точкою своїх досліджень. З мого погляду найбільш зручним буде положення про те, що пародія базується на певному продукті творчості інших особистостей. При чому не просто базується, а з конкретними наслідками впливу на місце свого походження. Здається, тут цілком природно буде виглядати паралель з епіфітністю (орхідеї, наприклад, є епіфітами ..), сапрофітністю (теж орхідеї, деякі гриби…) чи паразитарністю (повитиця, гриби-паразити…) у світі рослин.
Епіфіти не є загрозою для рослини-носія. Можна навіть вважати, що вони прикрашають місце свого розташування. Поставимо між ними і пародіями, котрі зазвичай називають дружніми, знак рівності, і розташуємо на наших осях координат там, де господарем є плюс, тобто позитив, принаймні на вісі ікс, котра відповідатиме за взаємовідносини пародії та оригіналу (вісь ігрек буде показником рівня здібності пародиста і не гратиме великої ролі у моїй скромній спробі дослідити певні закономірності існування жанру). Чому? Дружня пародія зайвий раз привертає увагу до оригіналу, на цьому їхня взаємодія і закінчується. І жодного негативного почуття у автора оригіналу не викликає, хіба що у разі, коли автор упереджено ставиться до пародій взагалі. (Не надто вдалий оригінальний текст навряд чи потрапить у цю категорію.) Тож подаруємо дружній пародії не менш дружню посмішку і залишимо її у спокої (хоча насправді це досить давній і товстий «археологічний» шар творчості, вартий уважного вивчення справжніми професіоналами).
Час перенести увагу на сапрофіти. Ця категорія організмів, що живиться мертвою тканиною. Отже, нам треба визначитись з означенням мертвої тканини у творчості. Мертва тканина гниє і розповсюджує сморід. Вона патогенна і однозначно отруйна для організму, на якому виникла, чи подібних йому організмів. Омертвіння – це процес руйнації. Видалення мертвої тканини є процесом неприємним і болючим, але необхідним для порятунку організму в цілому. Рятувати можна рослину, видаляючи мертву гілку, або ж весь сад, викорчовуючи гниле дерево. Своєю появою сапрофіти вказують на наявність мертвої тканини. Отже, ми знову повертаємось до необхідності визначення мертвої тканини у творчому процесі... Тому, маємо окреслити ознаки омертвіння. Думаю, перш за все, в око кинеться втрата естетичної привабливості порівняно з живою тканиною. Невдалі порівняння, неоковирні рими, притягнуті за вуха окремі слова і вирази, невдале розкриття теми можуть вказувати на те, що садівнику-автору слід ретельніше доглядати сад своєї творчості і додатково попрацювати чи з якимось окремим деревцем-віршем, чи над своєю власною вправністю. І пародії-сапрофіти мають вказати автору на проблему. Що і роблять досить успішно. Але існують випадки, коли справа не у окремих словах чи темах, а у позиції автора по відношенню до моралі та людяності. І хоча в ідеалі ніхто з нас не бажає зла, а будь-яка дія спрямована на те, щоб зробити добро, але питання кому та за чий рахунок. Коли автор вбачає добро для себе у тому, що суперечить загальнолюдським цінностям, вже маємо справу з серйозним і великим за обсягом некрозом, небезпечним для поступального руху суспільства. Пародія-сапрофіт має вказувати на неприйнятність такої позиції. У кожного автора є почуття гідності. І це добре: воно допоможе йому не впасти в дитячий переляк перед необхідною процедурою розставання зі своїми невміннями, помилками і нерозумінням. Та якщо автору притаманне ще й почуття самозакоханості, то тримайся, нещасний «сапрофіте»: за законом «з хворої голови на здорову» ти будеш звинувачений у всіх можливих гріхах, які «садівник» зможе на тебе звалити на підставі твоєї присутності на його «приватній території». Інфантильна нездатність автора до критичної самооцінки і, як наслідок, невміння адекватно реагувати на критику призведуть до того, що ти будеш звинувачений у паразитизмі. А ти що, уявляв над своєю головою німб непогрішимості? Маєш тепер сам пройти перевірку на співвідношення здатності розуміти точку зору інших та власної самозакоханості. А також здати кров на аналіз наявності інфантильного нерозуміння необхідності гідно сприймати наслідки свого неприємного втручання у діяльність чужого «я». Але, наразі, маємо з’ясувати, чим же пародія-сапрофіт відрізняється від пародії-паразита. І тут нас очікує розчарування: чіткої межі між ними не існує. Але, в цілому, пародії-сапрофіти приносять користь якщо не самому автору, то творчості взагалі – як одній з ознак розвитку суспільства у напрямі людяності. Отже, позначимо перебування пародій-сапрофітів на координатній площині десь недалечко від пародій-епіфітів, тобто як цілком позитивне явище. А з різницею між паразитами і сапрофітами спробуємо розібратись у наступному абзаці.
Сапрофіти і паразити… Вважаю, що зараз доречно згадати нещодавно сказану тезу : в ідеалі ніхто з нас не бажає зла, будь-яка дія спрямована на те, щоб зробити добро, питання тільки кому і за чий рахунок. Відштовхуючись від цієї тези можемо бути впевненими, що будь-який автор, схильний до створення пародії-паразита, зручно розташувавшись на пародійній ниві, вважає себе сапрофітом, а то й епіфітом .(Ну а як інакше? Не скалічена до озвіріння, не розчавлена до стану згоди оплатити помсту власним життям, особистість завжди обґрунтовує свої дії добрими намірами і життєвою необхідністю. Це – норма.) От тільки справа в тому, що чим більше ми будемо заглиблюватись в аргументи такого «пародиста», тим більше втрачатимемо орієнтири. Скажімо, написав автор в цілому гарний твір: тут і ідея досить симпатична, і втілення її вдале, і все таке інше, але певний недолік таки є (а що вдієш: «не помиляється тільки той, хто нічого не робить») . Ґрунтуючись на тому недоліку пародист створює щось своє. Мав підстави? Мав. Тобто його мета цілком епіфітна, про що він і заявляє у своїх аргументах. Молодець! Борець за красу поетичного слова! Але ж давайте поглянемо на саму пародію. Вона відверто зла і принизлива для автора оригіналу. Пародист апелює: це, мовляв, закон жанру, пародія має бути зубатою. То що, виходить, головний біль слід лікувати шляхом майстерного відокремлення голови? Навряд чи ви на це погодитесь. Допомога має бути адекватною проблемі. Відокремити голову у крайньому випадку можна тільки тому, хто несе смерть, тобто суперечить своїми діями засадам людяності. Чи мав оригінал такі якості? Ні. Тож чи заслуговував він «відокремлення голови» ? Вочевидь, ні. Тому, маємо право говорити про неадекватність самої пародії. То що, «добрими намірами дорога в пекло вистелена»? Але давайте поглянемо не на аргументи цього пародиста, а на мотиви його творчості. У нормі, будь-яка творчість має адресата і хоче бути оціненою. Дещо егоїстично, правда ж? Та з огляду на те, що ми істоти суспільні, цілком природно. Але у погоні за власною метою пародист не думав про автора, про ймовірну користь для його творчого зростання, він забув про людяність, шматував не мертву тканину, а живу плоть. От ми і дібрались до різниці: якщо напрям творчості пародиста підпорядковується тільки егоїстичній меті бути поміченим за рахунок використаного оригіналу, приниження його автора привнесенням бруду, є неадекватним до міри «провини», втрачає ознаки людяності, то, незалежно від рівня майстерності, є сенс говорити про паразитизм, котрий існує за рахунок іншого, завдаючи шкоди розвитку творчості в цілому. Адже, в ідеалі, відносини пародистів і авторів оригіналів мають бути симбіотичними, тобто взаємокорисними: отримуючи від авторів можливість розвивати свій жанр, пародисти вносять певний ігровий момент, слідкують за чистотою і стимулюють поступальний напрям розвитку творчого процесу. Тож, по суті, пародисти є специфічними критиками. А критика заради критики – це нонсенс. Неадекватна критика – ще більший нонсенс. І координати діяльності того, хто стоїть на засадах цього нонсенсу, маємо окреслити на нашій координатній площині (пам’ятаєте, вісь ікс відповідає за взаємовідносини пародії і оригіналу, отже, адекватність пародії – це плюс, а неадекватність і ворожість – мінус) десь там, де панує негативна оцінка, а отже, і негативне ставлення. Незалежно від рівня здібностей на шкалі ігрек. Бо здібності без людяності цілком здатні перетворити скальпель з хірургічного інструменту, призначеного для боротьби за життя і здоров’я, у знаряддя вбивства.
Тож, перш ніж ставати на стезю пародійного жанру, непогано було б перевіряти себе на розуміння нюансів і тонкість сприйняття. Чи поставлю я знак рівності між інтелектом і уявою? За що легше смикати: за шворки інстинктів чи несподівані виверти логічних ланцюжків? Я маю впевненість у своєму почутті гумору? Скабрезні анекдоти на те й існують, аби з них посміятись? Так чим же відрізняється впевненість від самовпевненості? Чи схожа впевнена у собі людина на потяг, що швидко мчить своїми рейками? Можливо, літак? Чи, усе ж таки, танк? На кого більше схожий пародист: на клоуна, на жонглера, чи на еквілібриста? Дурнуваті питання? Тоді мені слід добряче подумати, бо існує загроза перетворитись на клоуна, котрий, напруживши весь свій інтелект для жонглювання скабрезними поняттями і смикання нерозбірливої публіки за шворки примітивних інстинктів на тій підставі, що на більше не вистачає уяви, з непробивною вірою танка у право чавити супротивника, мчить рейками власної самовпевненості у напрямі своєї мети: за будь-яку ціну викликати сміх заради сміху і називати себе пародистом.
Ось така невеличка панорама відкривається з моєї далеко не ідеальної точки зору, розташованої десь на задвірках творчого процесу. Мені важко сказати, яку саме частину «слона» я змогла розгледіти, але що побачила, тим і ділюсь ( додам тільки, що це поверхневий погляд нашвидкуруч, бо розбирати «слона» по кісточках мають професіонали):)
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Спроба не професійного аналізу

Я навіть не буду намагатись дати визначення пародії: це вже робилось досить великою кількістю людей до мене, і навряд чи я змогла б додати до сказаного щось нове ( щось нове для мене річ недосяжна, просто складаю власний велосипед за відомою схемою). Я свідомо буду уникати імен, бо маю на меті максимально не зачіпати можливих читачів за неприємні почуття (підкреслюю: у мої плани не входить спричинити бодай-якусь бурю в стакані з киданням опонентами одне в одного підручних засобів дошкульності).
Отже, наче все просто: є жанр, і є творчі особистості, котрі його розвивають. І, як у будь-якому різновиді творчості, рівень здібності учасників у колупані скали градуюється від показників з позначкою «мінус» до «плюсів» перед багатозначними числами. Мене не цікавлять числові значення, я хочу дослідити тільки ознаки координат плюсів і мінусів на координатній площині жанру пародії. Отже, треба визначитись з відправною точкою своїх досліджень. З мого погляду найбільш зручним буде положення про те, що пародія базується на певному продукті творчості інших особистостей. При чому не просто базується, а з конкретними наслідками впливу на місце свого походження. Здається, тут цілком природно буде виглядати паралель з епіфітністю (орхідеї, наприклад, є епіфітами ..), сапрофітністю (теж орхідеї, деякі гриби…) чи паразитарністю (повитиця, гриби-паразити…) у світі рослин.
Епіфіти не є загрозою для рослини-носія. Можна навіть вважати, що вони прикрашають місце свого розташування. Поставимо між ними і пародіями, котрі зазвичай називають дружніми, знак рівності, і розташуємо на наших осях координат там, де господарем є плюс, тобто позитив, принаймні на вісі ікс, котра відповідатиме за взаємовідносини пародії та оригіналу (вісь ігрек буде показником рівня здібності пародиста і не гратиме великої ролі у моїй скромній спробі дослідити певні закономірності існування жанру). Чому? Дружня пародія зайвий раз привертає увагу до оригіналу, на цьому їхня взаємодія і закінчується. І жодного негативного почуття у автора оригіналу не викликає, хіба що у разі, коли автор упереджено ставиться до пародій взагалі. (Не надто вдалий оригінальний текст навряд чи потрапить у цю категорію.) Тож подаруємо дружній пародії не менш дружню посмішку і залишимо її у спокої (хоча насправді це досить давній і товстий «археологічний» шар творчості, вартий уважного вивчення справжніми професіоналами).
Час перенести увагу на сапрофіти. Ця категорія організмів, що живиться мертвою тканиною. Отже, нам треба визначитись з означенням мертвої тканини у творчості. Мертва тканина гниє і розповсюджує сморід. Вона патогенна і однозначно отруйна для організму, на якому виникла, чи подібних йому організмів. Омертвіння – це процес руйнації. Видалення мертвої тканини є процесом неприємним і болючим, але необхідним для порятунку організму в цілому. Рятувати можна рослину, видаляючи мертву гілку, або ж весь сад, викорчовуючи гниле дерево. Своєю появою сапрофіти вказують на наявність мертвої тканини. Отже, ми знову повертаємось до необхідності визначення мертвої тканини у творчому процесі... Тому, маємо окреслити ознаки омертвіння. Думаю, перш за все, в око кинеться втрата естетичної привабливості порівняно з живою тканиною. Невдалі порівняння, неоковирні рими, притягнуті за вуха окремі слова і вирази, невдале розкриття теми можуть вказувати на те, що садівнику-автору слід ретельніше доглядати сад своєї творчості і додатково попрацювати чи з якимось окремим деревцем-віршем, чи над своєю власною вправністю. І пародії-сапрофіти мають вказати автору на проблему. Що і роблять досить успішно. Але існують випадки, коли справа не у окремих словах чи темах, а у позиції автора по відношенню до моралі та людяності. І хоча в ідеалі ніхто з нас не бажає зла, а будь-яка дія спрямована на те, щоб зробити добро, але питання кому та за чий рахунок. Коли автор вбачає добро для себе у тому, що суперечить загальнолюдським цінностям, вже маємо справу з серйозним і великим за обсягом некрозом, небезпечним для поступального руху суспільства. Пародія-сапрофіт має вказувати на неприйнятність такої позиції. У кожного автора є почуття гідності. І це добре: воно допоможе йому не впасти в дитячий переляк перед необхідною процедурою розставання зі своїми невміннями, помилками і нерозумінням. Та якщо автору притаманне ще й почуття самозакоханості, то тримайся, нещасний «сапрофіте»: за законом «з хворої голови на здорову» ти будеш звинувачений у всіх можливих гріхах, які «садівник» зможе на тебе звалити на підставі твоєї присутності на його «приватній території». Інфантильна нездатність автора до критичної самооцінки і, як наслідок, невміння адекватно реагувати на критику призведуть до того, що ти будеш звинувачений у паразитизмі. А ти що, уявляв над своєю головою німб непогрішимості? Маєш тепер сам пройти перевірку на співвідношення здатності розуміти точку зору інших та власної самозакоханості. А також здати кров на аналіз наявності інфантильного нерозуміння необхідності гідно сприймати наслідки свого неприємного втручання у діяльність чужого «я». Але, наразі, маємо з’ясувати, чим же пародія-сапрофіт відрізняється від пародії-паразита. І тут нас очікує розчарування: чіткої межі між ними не існує. Але, в цілому, пародії-сапрофіти приносять користь якщо не самому автору, то творчості взагалі – як одній з ознак розвитку суспільства у напрямі людяності. Отже, позначимо перебування пародій-сапрофітів на координатній площині десь недалечко від пародій-епіфітів, тобто як цілком позитивне явище. А з різницею між паразитами і сапрофітами спробуємо розібратись у наступному абзаці.
Сапрофіти і паразити… Вважаю, що зараз доречно згадати нещодавно сказану тезу : в ідеалі ніхто з нас не бажає зла, будь-яка дія спрямована на те, щоб зробити добро, питання тільки кому і за чий рахунок. Відштовхуючись від цієї тези можемо бути впевненими, що будь-який автор, схильний до створення пародії-паразита, зручно розташувавшись на пародійній ниві, вважає себе сапрофітом, а то й епіфітом .(Ну а як інакше? Не скалічена до озвіріння, не розчавлена до стану згоди оплатити помсту власним життям, особистість завжди обґрунтовує свої дії добрими намірами і життєвою необхідністю. Це – норма.) От тільки справа в тому, що чим більше ми будемо заглиблюватись в аргументи такого «пародиста», тим більше втрачатимемо орієнтири. Скажімо, написав автор в цілому гарний твір: тут і ідея досить симпатична, і втілення її вдале, і все таке інше, але певний недолік таки є (а що вдієш: «не помиляється тільки той, хто нічого не робить») . Ґрунтуючись на тому недоліку пародист створює щось своє. Мав підстави? Мав. Тобто його мета цілком епіфітна, про що він і заявляє у своїх аргументах. Молодець! Борець за красу поетичного слова! Але ж давайте поглянемо на саму пародію. Вона відверто зла і принизлива для автора оригіналу. Пародист апелює: це, мовляв, закон жанру, пародія має бути зубатою. То що, виходить, головний біль слід лікувати шляхом майстерного відокремлення голови? Навряд чи ви на це погодитесь. Допомога має бути адекватною проблемі. Відокремити голову у крайньому випадку можна тільки тому, хто несе смерть, тобто суперечить своїми діями засадам людяності. Чи мав оригінал такі якості? Ні. Тож чи заслуговував він «відокремлення голови» ? Вочевидь, ні. Тому, маємо право говорити про неадекватність самої пародії. То що, «добрими намірами дорога в пекло вистелена»? Але давайте поглянемо не на аргументи цього пародиста, а на мотиви його творчості. У нормі, будь-яка творчість має адресата і хоче бути оціненою. Дещо егоїстично, правда ж? Та з огляду на те, що ми істоти суспільні, цілком природно. Але у погоні за власною метою пародист не думав про автора, про ймовірну користь для його творчого зростання, він забув про людяність, шматував не мертву тканину, а живу плоть. От ми і дібрались до різниці: якщо напрям творчості пародиста підпорядковується тільки егоїстичній меті бути поміченим за рахунок використаного оригіналу, приниження його автора привнесенням бруду, є неадекватним до міри «провини», втрачає ознаки людяності, то, незалежно від рівня майстерності, є сенс говорити про паразитизм, котрий існує за рахунок іншого, завдаючи шкоди розвитку творчості в цілому. Адже, в ідеалі, відносини пародистів і авторів оригіналів мають бути симбіотичними, тобто взаємокорисними: отримуючи від авторів можливість розвивати свій жанр, пародисти вносять певний ігровий момент, слідкують за чистотою і стимулюють поступальний напрям розвитку творчого процесу. Тож, по суті, пародисти є специфічними критиками. А критика заради критики – це нонсенс. Неадекватна критика – ще більший нонсенс. І координати діяльності того, хто стоїть на засадах цього нонсенсу, маємо окреслити на нашій координатній площині (пам’ятаєте, вісь ікс відповідає за взаємовідносини пародії і оригіналу, отже, адекватність пародії – це плюс, а неадекватність і ворожість – мінус) десь там, де панує негативна оцінка, а отже, і негативне ставлення. Незалежно від рівня здібностей на шкалі ігрек. Бо здібності без людяності цілком здатні перетворити скальпель з хірургічного інструменту, призначеного для боротьби за життя і здоров’я, у знаряддя вбивства.
Тож, перш ніж ставати на стезю пародійного жанру, непогано було б перевіряти себе на розуміння нюансів і тонкість сприйняття. Чи поставлю я знак рівності між інтелектом і уявою? За що легше смикати: за шворки інстинктів чи несподівані виверти логічних ланцюжків? Я маю впевненість у своєму почутті гумору? Скабрезні анекдоти на те й існують, аби з них посміятись? Так чим же відрізняється впевненість від самовпевненості? Чи схожа впевнена у собі людина на потяг, що швидко мчить своїми рейками? Можливо, літак? Чи, усе ж таки, танк? На кого більше схожий пародист: на клоуна, на жонглера, чи на еквілібриста? Дурнуваті питання? Тоді мені слід добряче подумати, бо існує загроза перетворитись на клоуна, котрий, напруживши весь свій інтелект для жонглювання скабрезними поняттями і смикання нерозбірливої публіки за шворки примітивних інстинктів на тій підставі, що на більше не вистачає уяви, з непробивною вірою танка у право чавити супротивника, мчить рейками власної самовпевненості у напрямі своєї мети: за будь-яку ціну викликати сміх заради сміху і називати себе пародистом.
Ось така невеличка панорама відкривається з моєї далеко не ідеальної точки зору, розташованої десь на задвірках творчого процесу. Мені важко сказати, яку саме частину «слона» я змогла розгледіти, але що побачила, тим і ділюсь ( додам тільки, що це поверхневий погляд нашвидкуруч, бо розбирати «слона» по кісточках мають професіонали):)
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію