То страшна була голодовка. Виживала моя сім’я:
Золотий ланцюжок свій ловко на козу проміняла я.

Молочко було сину. Сіно із деснянських возили лук.
Свій садочок. Та під "Торгсіном" відчувала я стільки мук!

(Це тепер магазин "Тканини"). Там, навпроти НКВС,
Аж ломились смачні вітрини. От скажи, що нема чудес!

Там за золото і за срібло купувалися всі дива.
А тоді за шматочок хліба дехто й душу свою віддавав.

Знаєш, що таке дистрофія? Ти й не чула про це тепер.
Люди пухнули і марніли. Хто поїв, той одразу й вмер.

А у селах! Страшна бідно́та! Мов чума покосила край.
В місті краще: хто мав роботу, той отримував гарний пай:

Оселедчики два іржаві – дуже юшка із них смачна,
Паляниця кругла чимала і чотириста грам пшона,

Значить, фунт. І уся ця розкіш – пайка місячна золота.
Викладацтво Івась полишив, в ті роки бухгалтером став.

Працював тут поруч, в УТОСі, через пайку й пішов туди.
...Наче бачу усе те й досі. Якось бігла я до води,

До колонки, а там – старенька, вже вмирає, сидить в піску,
Хоче пити і тягне жменьку, почорнілу, суху таку.

– Уставайте, бабцю, негоже, не лишу на вулиці в нас...
Відведу вас додому, може, почекає ваш смертний час!

Підняла вона очі білі, темна хустка сповзла з чола...
– Вісімнадцять мені… Несила… Я дісталась сюди з села…

Тижня два – на травах-коріннях трохи сьорбала баланду́...
Відступила смерть, й Катерина розказала свою біду.

– Мама гнали: "Рятуйся, доню... Обережно йди через ліс,
На дорогах стоять кордони, щоб ніхто із села й не ліз”.

А в селі що не хата – мертві, їх складали до ям, як гній.
І спалили стареньку церкву, не відспівують вже у ній.

Комісари взяли корову, а сільські п'янички й дурки́
З ними разом... Ситі й здорові, тичуть дротом в усі кутки...

Що шукати вже? Ні зернини, ні картоплі, ні буряка.
Хто живий, ладен їсти глину. Мама й кажуть мені: ”Тікай!

Я не можу, а ти ще дужа, доню, виживи, йди в світи”.
Зрозуміла я: треба, мушу повз болото до міста йти.

Добиралася страшно довго, та страшніші за ліс і тьму –
Люди. Різні. На щастя, доля зберігала мене одну:

Йшла сама, і повзла, і лізла, припадаючи до землі.
Знала: можуть голодні з’їсти. І застрелити патрулі.

Гризла равликів, свіже листя. Якось рано уздовж доріг
Я дісталась, нарешті, міста! Мабуть, Бог мені допоміг!

Вийшла в парк. На мені лахміття, боса, немічна, ледь стою….
Ось і вулиця. Бачу, їде щось страшне – по душу мою.

Під парканом, як ті собаки, що підстрелені уночі,
Тут і там лежать небораки, ось такі, як я, втікачі.

Приповзли лісами в Чернігів, хто вже вмер, хто руку здійма.
На гарбу їх вантажать тихо. Я в кущах сховалась – нема…

А тоді мов сила незнана повела мене через шлях,
І на вуличку цю піщану, хилитаючись, я прийшла.

Не натисну сама колонки, лиш попити – тоді вже вмру…
І завила безсило й тонко. Обняла її, мов сестру.

А вона у мої долоні тулить личко, цілує їх.
– От би мама почули… Доня твоя житиме тут за всіх,

Мамо, чуєте, ви молились… – Знову сльози. А сплинув час,
На завод пішла, ще й училась, прибігала часто до нас.
* * *
Знаю, голод – це метод влади, що селян до рабства погнав.
Помогти комусь – дуже складно, і каралось, якби хто взнав.

А моя тихенька бабуся врятувала життя чиєсь
Й тихим спогадом – я дивуюсь – нам уроки життя дає...

А в в уяві страшні картини, не сприймає їх мозок геть:
У моїй хлібодарній країні – небувала голодна смерть!

У мого трударя-народу – грабувати усе з комор!
Я з великої букви не можу написати "голодомор".

...А бабуся зняла з машинки вже готову сукню мені
Й вишиває волошки сині на жовтавому полотні.

Вже про голод не скаже й слова. З Гайне вірш згада про сосну,
Помугиче романс, немовби розуміє, що вже не засну.

08.08.2017