Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ванда Савранська (1979) /
Поеми
Прабабуся Олена розповідає про Голодомор
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Прабабуся Олена розповідає про Голодомор
То страшна була голодовка. Виживала моя сім’я:
Золотий ланцюжок свій ловко на козу проміняла я.
Молочко було сину. Сіно із деснянських возили лук.
Свій садочок. Та під "Торгсіном" відчувала я стільки мук!
(Це тепер магазин "Тканини"). Там, навпроти НКВС,
Аж ломились смачні вітрини. От скажи, що нема чудес!
Там за золото і за срібло купувалися всі дива.
А тоді за шматочок хліба дехто й душу свою віддавав.
Знаєш, що таке дистрофія? Ти й не чула про це тепер.
Люди пухнули і марніли. Хто поїв, той одразу й вмер.
А у селах! Страшна бідно́та! Мов чума покосила край.
В місті краще: хто мав роботу, той отримував гарний пай:
Оселедчики два іржаві – дуже юшка із них смачна,
Паляниця кругла чимала і чотириста грам пшона,
Значить, фунт. І уся ця розкіш – пайка місячна золота.
Викладацтво Івась полишив, в ті роки бухгалтером став.
Працював тут поруч, в УТОСі, через пайку й пішов туди.
...Наче бачу усе те й досі. Якось бігла я до води,
До колонки, а там – старенька, вже вмирає, сидить в піску,
Хоче пити і тягне жменьку, почорнілу, суху таку.
– Уставайте, бабцю, негоже, не лишу на вулиці в нас...
Відведу вас додому, може, почекає ваш смертний час!
Підняла вона очі білі, темна хустка сповзла з чола...
– Вісімнадцять мені… Несила… Я дісталась сюди з села…
Тижня два – на травах-коріннях трохи сьорбала баланду́...
Відступила смерть, й Катерина розказала свою біду.
– Мама гнали: "Рятуйся, доню... Обережно йди через ліс,
На дорогах стоять кордони, щоб ніхто із села й не ліз”.
А в селі що не хата – мертві, їх складали до ям, як гній.
І спалили стареньку церкву, не відспівують вже у ній.
Комісари взяли корову, а сільські п'янички й дурки́
З ними разом... Ситі й здорові, тичуть дротом в усі кутки...
Що шукати вже? Ні зернини, ні картоплі, ні буряка.
Хто живий, ладен їсти глину. Мама й кажуть мені: ”Тікай!
Я не можу, а ти ще дужа, доню, виживи, йди в світи”.
Зрозуміла я: треба, мушу повз болото до міста йти.
Добиралася страшно довго, та страшніші за ліс і тьму –
Люди. Різні. На щастя, доля зберігала мене одну:
Йшла сама, і повзла, і лізла, припадаючи до землі.
Знала: можуть голодні з’їсти. І застрелити патрулі.
Гризла равликів, свіже листя. Якось рано уздовж доріг
Я дісталась, нарешті, міста! Мабуть, Бог мені допоміг!
Вийшла в парк. На мені лахміття, боса, немічна, ледь стою….
Ось і вулиця. Бачу, їде щось страшне – по душу мою.
Під парканом, як ті собаки, що підстрелені уночі,
Тут і там лежать небораки, ось такі, як я, втікачі.
Приповзли лісами в Чернігів, хто вже вмер, хто руку здійма.
На гарбу їх вантажать тихо. Я в кущах сховалась – нема…
А тоді мов сила незнана повела мене через шлях,
І на вуличку цю піщану, хилитаючись, я прийшла.
Не натисну сама колонки, лиш попити – тоді вже вмру…
І завила безсило й тонко. Обняла її, мов сестру.
А вона у мої долоні тулить личко, цілує їх.
– От би мама почули… Доня твоя житиме тут за всіх,
Мамо, чуєте, ви молились… – Знову сльози. А сплинув час,
На завод пішла, ще й училась, прибігала часто до нас.
* * *
Знаю, голод – це метод влади, що селян до рабства погнав.
Помогти комусь – дуже складно, і каралось, якби хто взнав.
А моя тихенька бабуся врятувала життя чиєсь
Й тихим спогадом – я дивуюсь – нам уроки життя дає...
А в в уяві страшні картини, не сприймає їх мозок геть:
У моїй хлібодарній країні – небувала голодна смерть!
У мого трударя-народу – грабувати усе з комор!
Я з великої букви не можу написати "голодомор".
...А бабуся зняла з машинки вже готову сукню мені
Й вишиває волошки сині на жовтавому полотні.
Вже про голод не скаже й слова. З Гайне вірш згада про сосну,
Помугиче романс, немовби розуміє, що вже не засну.
08.08.2017
Золотий ланцюжок свій ловко на козу проміняла я.
Молочко було сину. Сіно із деснянських возили лук.
Свій садочок. Та під "Торгсіном" відчувала я стільки мук!
(Це тепер магазин "Тканини"). Там, навпроти НКВС,
Аж ломились смачні вітрини. От скажи, що нема чудес!
Там за золото і за срібло купувалися всі дива.
А тоді за шматочок хліба дехто й душу свою віддавав.
Знаєш, що таке дистрофія? Ти й не чула про це тепер.
Люди пухнули і марніли. Хто поїв, той одразу й вмер.
А у селах! Страшна бідно́та! Мов чума покосила край.
В місті краще: хто мав роботу, той отримував гарний пай:
Оселедчики два іржаві – дуже юшка із них смачна,
Паляниця кругла чимала і чотириста грам пшона,
Значить, фунт. І уся ця розкіш – пайка місячна золота.
Викладацтво Івась полишив, в ті роки бухгалтером став.
Працював тут поруч, в УТОСі, через пайку й пішов туди.
...Наче бачу усе те й досі. Якось бігла я до води,
До колонки, а там – старенька, вже вмирає, сидить в піску,
Хоче пити і тягне жменьку, почорнілу, суху таку.
– Уставайте, бабцю, негоже, не лишу на вулиці в нас...
Відведу вас додому, може, почекає ваш смертний час!
Підняла вона очі білі, темна хустка сповзла з чола...
– Вісімнадцять мені… Несила… Я дісталась сюди з села…
Тижня два – на травах-коріннях трохи сьорбала баланду́...
Відступила смерть, й Катерина розказала свою біду.
– Мама гнали: "Рятуйся, доню... Обережно йди через ліс,
На дорогах стоять кордони, щоб ніхто із села й не ліз”.
А в селі що не хата – мертві, їх складали до ям, як гній.
І спалили стареньку церкву, не відспівують вже у ній.
Комісари взяли корову, а сільські п'янички й дурки́
З ними разом... Ситі й здорові, тичуть дротом в усі кутки...
Що шукати вже? Ні зернини, ні картоплі, ні буряка.
Хто живий, ладен їсти глину. Мама й кажуть мені: ”Тікай!
Я не можу, а ти ще дужа, доню, виживи, йди в світи”.
Зрозуміла я: треба, мушу повз болото до міста йти.
Добиралася страшно довго, та страшніші за ліс і тьму –
Люди. Різні. На щастя, доля зберігала мене одну:
Йшла сама, і повзла, і лізла, припадаючи до землі.
Знала: можуть голодні з’їсти. І застрелити патрулі.
Гризла равликів, свіже листя. Якось рано уздовж доріг
Я дісталась, нарешті, міста! Мабуть, Бог мені допоміг!
Вийшла в парк. На мені лахміття, боса, немічна, ледь стою….
Ось і вулиця. Бачу, їде щось страшне – по душу мою.
Під парканом, як ті собаки, що підстрелені уночі,
Тут і там лежать небораки, ось такі, як я, втікачі.
Приповзли лісами в Чернігів, хто вже вмер, хто руку здійма.
На гарбу їх вантажать тихо. Я в кущах сховалась – нема…
А тоді мов сила незнана повела мене через шлях,
І на вуличку цю піщану, хилитаючись, я прийшла.
Не натисну сама колонки, лиш попити – тоді вже вмру…
І завила безсило й тонко. Обняла її, мов сестру.
А вона у мої долоні тулить личко, цілує їх.
– От би мама почули… Доня твоя житиме тут за всіх,
Мамо, чуєте, ви молились… – Знову сльози. А сплинув час,
На завод пішла, ще й училась, прибігала часто до нас.
* * *
Знаю, голод – це метод влади, що селян до рабства погнав.
Помогти комусь – дуже складно, і каралось, якби хто взнав.
А моя тихенька бабуся врятувала життя чиєсь
Й тихим спогадом – я дивуюсь – нам уроки життя дає...
А в в уяві страшні картини, не сприймає їх мозок геть:
У моїй хлібодарній країні – небувала голодна смерть!
У мого трударя-народу – грабувати усе з комор!
Я з великої букви не можу написати "голодомор".
...А бабуся зняла з машинки вже готову сукню мені
Й вишиває волошки сині на жовтавому полотні.
Вже про голод не скаже й слова. З Гайне вірш згада про сосну,
Помугиче романс, немовби розуміє, що вже не засну.
08.08.2017
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
