То страшна була голодовка. Виживала моя сім’я:
Золотий ланцюжок свій ловко на козу обміняла я,
Молочко було сину; сіно із деснянських возили лук;
Свій садок... Та біля «Торгсіну» відчувала я стільки мук!

Де тепер магазин «Тканини», там, навпроти НКВС,
Аж ломились смачні вітрини. От скажи, що нема чудес!
Там за золото і за срібло купувалися всі дива.
А тоді за шматочок хліба дехто й душу свою віддавав.

Знаєш, що таке дистрофія? Ти й не чула про це тепер.
Люди пухнули і марніли, хто поїв, той одразу й вмер.
А у селах! Страшна бідно́та! Мов косила людей чума.
Краще в місті: хто мав роботу, той і пайку якусь-то мав.

Оселедці сухі, іржаві – дуже юшка із них смачна,
Паляниця кругла чимала і чотириста грам пшона,
Значить, фунт. І уся ця розкіш – пайка місячна золота.
Викладати Іван полишив і в УТОС працювати став.

Рахівник, чи бухгалтер в спілці – через пайку й пішов туди.
…Наче бачу все на картинці. Якось бігла я до води,
До колонки, а там – старенька, умирає, сидить в піску,
Хоче пити і тягне жменьку, почорнілу, суху таку.

- Уставайте, бабцю, негоже, не лишу на вулиці в нас...
Відведу вас додому, може, почекає ваш смертний час!
Підняла вона очі білі, темна хустка сповзла з чола...
- Вісімнадцять мені… Несила… Я дісталася із села…

Тижня два – на травах-коріннях, трохи сьорбала й баланду́...
Відступила смерть, й Катерина розказала нам про біду:
«Мама гнали: ”Рятуйся, доню... Йди болотами через ліс,
Біля міста стоять кордони, щоб ніхто із села й не ліз”.

А в селі що не хата – мертві, їх складали до ям, як гній.
І спалили стареньку церкву, не відспівують вже у ній.
Ті, в шкіря́нках, взяли корову, а сільські п'янички й дурки́
З ними разом... Ситі й здорові, тичуть дротом в усі кутки...

Що шукати вже? Ні зернини, ні картоплі, ні буряка.
Хто живий, ладен їсти глину. Мама й кажуть мені: ”Тікай!
Я не можу, а ти ще дужа, доню, виживи, йди в світи”.
Зрозуміла я: треба, мушу через силу до міста йти.

Добиралася страшно, довго, та страшніші за ліс й пітьму –
Люди. Різні. На щастя, доля зберігала мене одну:
Я брела, і повзла, і лізла, припадаючи до землі.
Знала: можуть голодні з’їсти. І застрелити патрулі.

Гризла равликів, свіже листя, корінці… Так уздовж доріг
Я дісталась, нарешті, міста. Мабуть, Бог мені допоміг!
Вийшла в парк. На мені лахміття, боса, немічна, ледь стою….
Ось і вулиця. Бачу, їде щось страшне – по душу мою!

Під парканом, як ті собаки, що підстрелені уночі,
Тут і там лежать небораки, ось такі, як я, втікачі,
Приповзли лісами до міста, хто вже вмер, хто руку здіймав.
На гарбу їх складали тихо. Я в кущах сховалась – нема…

А тоді мов сила незнана повела мене через шлях
І на вуличку цю піщану, хилитаючись, я прийшла.
Не натисну сама колонки, лиш попити – тоді вже вмру…» –
І завила безсило й тонко. Обняла її, мов сестру.

А вона у мої долоні тулить личко, цілує їх.
«От би мама почули… Доня твоя житиме тут за всіх!
Мамо, чуєте, ви молились…» Знову сльози. А сплинув час,
На завод пішла, ще й училась, прибігала часто до нас.


* * *
Знаю, голод – це метод влади, що селян до рабства погнав.
Помогти комусь було складно, не віталось, якби хто взнав.
А моя тихенька бабуся врятувала життя чиєсь
Й тихим спогадом, я дивлюся, нам уроки життя дає.

...А бабуся зняла з машинки вже готову сукню мені
Й вишиває волошки сині на жовтавому полотні.
Вже сумного не скаже й слова… Про самотню мерзлу сосну
Почитає вірша, немовби сподівається, що засну. ..

08.08.2017