
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2018.04.22
11:31
Фото - на згадку - обрамлене мохом.
Хто не повірить - покажемо Вчора.
Я превесела (і сумочка бохо),
знаджена... і заспокоєна морем.
Ти відхилився, бо знав що навіки
в дощ розлучаємось. Ліпше - дівулі.
Я відтіняла сріблясто повіки,
Хто не повірить - покажемо Вчора.
Я превесела (і сумочка бохо),
знаджена... і заспокоєна морем.
Ти відхилився, бо знав що навіки
в дощ розлучаємось. Ліпше - дівулі.
Я відтіняла сріблясто повіки,
2018.04.22
08:57
Я старий чувак. Не хтивий жук.
Забуваю про персистих мавок..
А дівчата поруч "шу-шу-шу" -
Вуха настовбурчив на русалок.
Думав, щось про кухню, м"ясо, плов,
В кожної в руці із пивом гальба.
Помилився: шепчуть про любов,
Забуваю про персистих мавок..
А дівчата поруч "шу-шу-шу" -
Вуха настовбурчив на русалок.
Думав, щось про кухню, м"ясо, плов,
В кожної в руці із пивом гальба.
Помилився: шепчуть про любов,
2018.04.21
19:41
Знову звучатиме Моцарт
На перехресті думок
Погляд зупиниться: - Що це?…
Перший - найважчий крок
Ти, відповідно, вже поруч
Обрій привабливих губ…
Корчить дочасно свій обруч
На перехресті думок
Погляд зупиниться: - Що це?…
Перший - найважчий крок
Ти, відповідно, вже поруч
Обрій привабливих губ…
Корчить дочасно свій обруч
2018.04.21
13:37
Що проминає, того вже немає.
Отак і нас не буде, як мине
останній день утраченого раю,
де ще буяє житіє земне..
Іду по лісу, чи гуляю полем,
або на сонці грію тілеса –
я наодинці із душевним болем,
Отак і нас не буде, як мине
останній день утраченого раю,
де ще буяє житіє земне..
Іду по лісу, чи гуляю полем,
або на сонці грію тілеса –
я наодинці із душевним болем,
2018.04.21
12:17
Од праці горб. Втомився, аж змалів.
Ручиці прикипіли до лопати.
Буколіки потрібні цій землі,
Комусь природу варто описати.
Поклони б'ють земельці селюки,
Іде ратай з відром вівса за плугом.
Утніть, брати, величне, на віки -
Ручиці прикипіли до лопати.
Буколіки потрібні цій землі,
Комусь природу варто описати.
Поклони б'ють земельці селюки,
Іде ратай з відром вівса за плугом.
Утніть, брати, величне, на віки -
2018.04.21
11:54
А Цицерон оспівує цицьки,
між без'язиких розсипає перли.
Його поез не сплутаєш ні з ким,
читайте від Опішні до Говерли.
Встигає в дощ садити картоплі,
ловити щук, білити вишню, сливку,
ховає пера гусячі в дуплі,
між без'язиких розсипає перли.
Його поез не сплутаєш ні з ким,
читайте від Опішні до Говерли.
Встигає в дощ садити картоплі,
ловити щук, білити вишню, сливку,
ховає пера гусячі в дуплі,
2018.04.21
06:37
бездонна лазур берлінська
& вирій вкрай запустів
& крізь квітневості
шугають птахів дітиська
маршує цісарське військо
з-за блиску його мов стій
міські конспірологи зблизька
& вирій вкрай запустів
& крізь квітневості
шугають птахів дітиська
маршує цісарське військо
з-за блиску його мов стій
міські конспірологи зблизька
2018.04.21
03:03
Спорожніла карафа бажань,
Що її Усевишній відміряв,
І з"явилось питання питань
Міри шалу відпитої щиро,
Ким постали на грані зими
Ми, оголені, мов перед Богом?..
Ти вказівкою серця прийми
У майбутнє на мапі дорогу,
Що її Усевишній відміряв,
І з"явилось питання питань
Міри шалу відпитої щиро,
Ким постали на грані зими
Ми, оголені, мов перед Богом?..
Ти вказівкою серця прийми
У майбутнє на мапі дорогу,
2018.04.21
00:31
Цвітуть сади і серце завмирає
Від солоду і хмелю, і жаги.
У цьому передпокої розмаю
Замріяно всміхаються Боги.
Рожева ласка розлилась високо.
У щебеті пташинім ожива,
Відсвічує на сонці, пестить око
Від солоду і хмелю, і жаги.
У цьому передпокої розмаю
Замріяно всміхаються Боги.
Рожева ласка розлилась високо.
У щебеті пташинім ожива,
Відсвічує на сонці, пестить око
2018.04.20
21:22
Не знаю, как других выходцев из бывшего Союза, но меня по старой советской привычке и в Израиле где-то около одиннадцати утра так и тянет к производственной гимнастике.
Рабочий день начинается в семь и к этому времени в самом деле хочется подразмять
2018.04.20
16:30
Слова… Вони вміло розбуджують вмить.
Відкриють цікавий навколишній світ.
Далекий, привабливий, загадковий.
Відчуємо потяг не випадковий:
В пізнанні збагатимо внутрішній світ,
Стосунки взаємні , та й розум не спить.
Слова… Вони стислі бувають, гірк
Відкриють цікавий навколишній світ.
Далекий, привабливий, загадковий.
Відчуємо потяг не випадковий:
В пізнанні збагатимо внутрішній світ,
Стосунки взаємні , та й розум не спить.
Слова… Вони стислі бувають, гірк
2018.04.20
09:38
Наворожи мені себе, як ти лиш вмієш,
Так всепроникно - до судин і так стихійно -
До букв і ком серцебиття, до філіграні,
У круговерті весняній, у довгожданій.
До дна ніколи лиш не дай себе пізнати,
Щоб не гірчив оп
Так всепроникно - до судин і так стихійно -
До букв і ком серцебиття, до філіграні,
У круговерті весняній, у довгожданій.
До дна ніколи лиш не дай себе пізнати,
Щоб не гірчив оп
2018.04.20
09:29
О туго моя темноока...
О мученько сива моя...
Найважче з тобою до року,
а потім - ти вже, як cвоя.
А після - ти, наче родина.
І в будні не йдеш, і до свят,
уперто уже й безупинно
О мученько сива моя...
Найважче з тобою до року,
а потім - ти вже, як cвоя.
А після - ти, наче родина.
І в будні не йдеш, і до свят,
уперто уже й безупинно
2018.04.20
09:15
Усе життя мій брат куняв-дрімав.
А як не спав - чуже хапав у руки.
Тепер фінал, жалітися дарма -
У злиднях помиратимуть онуки.
До цього йшло. Все решта - балачки.
Уся країна лазить попідтинням.
На чужині кайлують діточки,
А як не спав - чуже хапав у руки.
Тепер фінал, жалітися дарма -
У злиднях помиратимуть онуки.
До цього йшло. Все решта - балачки.
Уся країна лазить попідтинням.
На чужині кайлують діточки,
2018.04.20
06:34
Насправді тебе поймає тільки все разом, без окремості. Пилюга на вулицях мабуть та, що був сніг. За пилюгою звичним гіпертекстом шедеври у миттєвості вавилонській, надалі безхмарній
2018.04.19
22:53
Здавна казали мислителі Сходу –
Двічі не зайдеш у ту ж саму воду.
Я уявляю собі це інакше –
Все, що було, залишається. Наче.
Бог розділив твердь і воду. Відтоді
Здійснює коло вода у природі.
Лине в людину і в світ із людини,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Двічі не зайдеш у ту ж саму воду.
Я уявляю собі це інакше –
Все, що було, залишається. Наче.
Бог розділив твердь і воду. Відтоді
Здійснює коло вода у природі.
Лине в людину і в світ із людини,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2017.11.11
2017.09.17
2017.06.14
2017.06.10
2017.04.20
2017.01.25
2016.05.02
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ванда Савранська (1979) /
Поеми
Як бабуся Олена розповідала про Голодомор у Чернігові
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Як бабуся Олена розповідала про Голодомор у Чернігові
То страшна була голодовка. Виживала моя сім’я:
Золотий ланцюжок свій ловко на козу обміняла я,
Молочко було сину; сіно із деснянських возили лук;
Свій садок... Та біля «Торгсіну» відчувала я стільки мук!
Де тепер магазин «Тканини», там, навпроти НКВС,
Аж ломились смачні вітрини. От скажи, що нема чудес!
Там за золото і за срібло купувалися всі дива.
А тоді за шматочок хліба дехто й душу свою віддавав.
Знаєш, що таке дистрофія? Ти й не чула про це тепер.
Люди пухнули і марніли, хто поїв, той одразу й вмер.
А у селах! Страшна бідно́та! Мов косила людей чума.
Краще в місті: хто мав роботу, той і пайку якусь-то мав.
Оселедці сухі, іржаві – дуже юшка із них смачна,
Паляниця кругла чимала і чотириста грам пшона,
Значить, фунт. І уся ця розкіш – пайка місячна золота.
Викладати Іван полишив і в УТОС працювати став.
Рахівник, чи бухгалтер в спілці – через пайку й пішов туди.
…Наче бачу все на картинці. Якось бігла я до води,
До колонки, а там – старенька, умирає, сидить в піску,
Хоче пити і тягне жменьку, почорнілу, суху таку.
- Уставайте, бабцю, негоже, не лишу на вулиці в нас...
Відведу вас додому, може, почекає ваш смертний час!
Підняла вона очі білі, темна хустка сповзла з чола...
- Вісімнадцять мені… Несила… Я дісталася із села…
Тижня два – на травах-коріннях, трохи сьорбала й баланду́...
Відступила смерть, й Катерина розказала нам про біду:
«Мама гнали: ”Рятуйся, доню... Йди болотами через ліс,
Біля міста стоять кордони, щоб ніхто із села й не ліз”.
А в селі що не хата – мертві, їх складали до ям, як гній.
І спалили стареньку церкву, не відспівують вже у ній.
Ті, в шкіря́нках, взяли корову, а сільські п'янички й дурки́
З ними разом... Ситі й здорові, тичуть дротом в усі кутки...
Що шукати вже? Ні зернини, ні картоплі, ні буряка.
Хто живий, ладен їсти глину. Мама й кажуть мені: ”Тікай!
Я не можу, а ти ще дужа, доню, виживи, йди в світи”.
Зрозуміла я: треба, мушу через силу до міста йти.
Добиралася страшно, довго, та страшніші за ліс й пітьму –
Люди. Різні. На щастя, доля зберігала мене одну:
Я брела, і повзла, і лізла, припадаючи до землі.
Знала: можуть голодні з’їсти. І застрелити патрулі.
Гризла равликів, свіже листя, корінці… Так уздовж доріг
Я дісталась, нарешті, міста. Мабуть, Бог мені допоміг!
Вийшла в парк. На мені лахміття, боса, немічна, ледь стою….
Ось і вулиця. Бачу, їде щось страшне – по душу мою!
Під парканом, як ті собаки, що підстрелені уночі,
Тут і там лежать небораки, ось такі, як я, втікачі,
Приповзли лісами до міста, хто вже вмер, хто руку здіймав.
На гарбу їх складали тихо. Я в кущах сховалась – нема…
А тоді мов сила незнана повела мене через шлях
І на вуличку цю піщану, хилитаючись, я прийшла.
Не натисну сама колонки, лиш попити – тоді вже вмру…» –
І завила безсило й тонко. Обняла її, мов сестру.
А вона у мої долоні тулить личко, цілує їх.
«От би мама почули… Доня твоя житиме тут за всіх!
Мамо, чуєте, ви молились…» Знову сльози. А сплинув час,
На завод пішла, ще й училась, прибігала часто до нас.
* * *
Знаю, голод – це метод влади, що селян до рабства погнав.
Помогти комусь було складно, не віталось, якби хто взнав.
А моя тихенька бабуся врятувала життя чиєсь
Й тихим спогадом, я дивлюся, нам уроки життя дає.
...А бабуся зняла з машинки вже готову сукню мені
Й вишиває волошки сині на жовтавому полотні.
Вже сумного не скаже й слова… Про самотню мерзлу сосну
Почитає вірша, немовби сподівається, що засну. ..
08.08.2017
Золотий ланцюжок свій ловко на козу обміняла я,
Молочко було сину; сіно із деснянських возили лук;
Свій садок... Та біля «Торгсіну» відчувала я стільки мук!
Де тепер магазин «Тканини», там, навпроти НКВС,
Аж ломились смачні вітрини. От скажи, що нема чудес!
Там за золото і за срібло купувалися всі дива.
А тоді за шматочок хліба дехто й душу свою віддавав.
Знаєш, що таке дистрофія? Ти й не чула про це тепер.
Люди пухнули і марніли, хто поїв, той одразу й вмер.
А у селах! Страшна бідно́та! Мов косила людей чума.
Краще в місті: хто мав роботу, той і пайку якусь-то мав.
Оселедці сухі, іржаві – дуже юшка із них смачна,
Паляниця кругла чимала і чотириста грам пшона,
Значить, фунт. І уся ця розкіш – пайка місячна золота.
Викладати Іван полишив і в УТОС працювати став.
Рахівник, чи бухгалтер в спілці – через пайку й пішов туди.
…Наче бачу все на картинці. Якось бігла я до води,
До колонки, а там – старенька, умирає, сидить в піску,
Хоче пити і тягне жменьку, почорнілу, суху таку.
- Уставайте, бабцю, негоже, не лишу на вулиці в нас...
Відведу вас додому, може, почекає ваш смертний час!
Підняла вона очі білі, темна хустка сповзла з чола...
- Вісімнадцять мені… Несила… Я дісталася із села…
Тижня два – на травах-коріннях, трохи сьорбала й баланду́...
Відступила смерть, й Катерина розказала нам про біду:
«Мама гнали: ”Рятуйся, доню... Йди болотами через ліс,
Біля міста стоять кордони, щоб ніхто із села й не ліз”.
А в селі що не хата – мертві, їх складали до ям, як гній.
І спалили стареньку церкву, не відспівують вже у ній.
Ті, в шкіря́нках, взяли корову, а сільські п'янички й дурки́
З ними разом... Ситі й здорові, тичуть дротом в усі кутки...
Що шукати вже? Ні зернини, ні картоплі, ні буряка.
Хто живий, ладен їсти глину. Мама й кажуть мені: ”Тікай!
Я не можу, а ти ще дужа, доню, виживи, йди в світи”.
Зрозуміла я: треба, мушу через силу до міста йти.
Добиралася страшно, довго, та страшніші за ліс й пітьму –
Люди. Різні. На щастя, доля зберігала мене одну:
Я брела, і повзла, і лізла, припадаючи до землі.
Знала: можуть голодні з’їсти. І застрелити патрулі.
Гризла равликів, свіже листя, корінці… Так уздовж доріг
Я дісталась, нарешті, міста. Мабуть, Бог мені допоміг!
Вийшла в парк. На мені лахміття, боса, немічна, ледь стою….
Ось і вулиця. Бачу, їде щось страшне – по душу мою!
Під парканом, як ті собаки, що підстрелені уночі,
Тут і там лежать небораки, ось такі, як я, втікачі,
Приповзли лісами до міста, хто вже вмер, хто руку здіймав.
На гарбу їх складали тихо. Я в кущах сховалась – нема…
А тоді мов сила незнана повела мене через шлях
І на вуличку цю піщану, хилитаючись, я прийшла.
Не натисну сама колонки, лиш попити – тоді вже вмру…» –
І завила безсило й тонко. Обняла її, мов сестру.
А вона у мої долоні тулить личко, цілує їх.
«От би мама почули… Доня твоя житиме тут за всіх!
Мамо, чуєте, ви молились…» Знову сльози. А сплинув час,
На завод пішла, ще й училась, прибігала часто до нас.
* * *
Знаю, голод – це метод влади, що селян до рабства погнав.
Помогти комусь було складно, не віталось, якби хто взнав.
А моя тихенька бабуся врятувала життя чиєсь
Й тихим спогадом, я дивлюся, нам уроки життя дає.
...А бабуся зняла з машинки вже готову сукню мені
Й вишиває волошки сині на жовтавому полотні.
Вже сумного не скаже й слова… Про самотню мерзлу сосну
Почитає вірша, немовби сподівається, що засну. ..
08.08.2017
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію