Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.21
14:59
ПЗ неба червоно захід хлюпає,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
Зафарбовує сокурину.
Будуть в осені сумнолюбої
Ще погідні та теплі днини.
Будуть в осені любоніжної
Над водою легкі тумани.
Буде осінь щоранку іншою,
2026.11.21
13:13
Я лезами тендітних пелюсток
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
Прийду у край нечуваний, незнаний
Крізь сонце і розпечений пісок,
Де квітне час глибокий, несказанний.
Так важко парадоксами іти,
Шляхами незбагненними, чужими.
Ти битим склом дістанешся мети,
2026.11.21
12:33
Гусак містом ходить-бродить*
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
винуватий без вини,
що шукає – не знаходить
бо довкола стан війни.
Ой, шкода як, сумний пташе,
не гроза, не буревій
так змінили життя наше –
2026.11.21
11:57
Ні промінчика. Ніч смоляна.
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
Вже націлені жерла…
Люд у світі дивується нам:
Ще живі, ще не вмерли.
Стіни зводим і сієм жита,
Хоч війна за війною,
І бороним безцінне життя –
Та якою ціною…
2026.11.21
11:18
Унаслідок російської атаки на Київ 19 листопада 2026 року вибухова хвиля від падіння уламків пошкодила вікна, рами та окремі елементи фасаду й карнизів Володимирського собору.
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
Одними з авторів розписів у цьому храмі є видатні художники Віктор Васнєцов і
2026.11.21
07:39
Із Василя Лебедєва-Кумача)
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
Барвить РАНОК світозорий
мури в древньому Кремлі.
Прокидається бадьорий
люд радянської землі.
Прохолода добромисно
2026.11.21
07:20
Німіють, поколюють, просто болять
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
Натруджені працею руки,
Та хочуть, як завжди, мене обійнять
Опісля гіркої розлуки.
В зусиллі притиснуть - прожиті літа,
Турбота, терпіння і ласка,
І мамина мудрість, одвічно свята,
Що з буднів утворює казку.
2026.11.20
23:44
Колись, не так давно, в часи не такі уже й давні і навіть не епічні, і не міфічні я написав новелу «Дружина прокурора». Мене тоді звинуватили в упередженості, однобічності, суб’єктивності, надлишковій актуальності (це не література, мовляв), гіперболізова
2026.11.20
22:24
видива осінні
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
мокнуть під дощем
красоту зацінить
дехто із нікчем
начебто дизайнер
інколи естет
часом копірайтер
може і поет
2026.11.20
21:23
Догоряє свіча горизонту,
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
Розповзається напівпітьма.
Вовкулаки незримого фронту
У облогу беруть крадькома.
Поховалися далі чимдалі,
Світ уклався у відстань руки.
Лиш в астралі, мов авта на ралі
2026.11.20
21:11
Осіння ніч
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
примчала на колісниці,
зупинилась…
п'є чашу темряви
до самого дна.
Ловить крізь тишу звуки -
гучно…
гучно…
2026.11.20
20:59
Не забуду! І свічка ніколи не згасне!
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
Я шукаю Її серед суму алей,
Заглядаю в обличчя байдужих людей,
Все навколо здається пустим і невчасним.
О, насніться мені, рідні очі прекрасні!
Вся реальність - поламана. Все шкереберть.
Ніжний погляд юрбою спап
2026.11.20
13:05
Чоловік, що прожив небагато
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
І розтанув у розквіті сил,
Мов згоріле до часу багаття,
Наче птах без польоту і крил.
По собі він залишив надгробок,
Ну а пам'ять розтала в літах,
Почорнілих, як зношена роба,
2026.11.20
12:46
Настала драма у комедіанта –
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
розтанули ілюзії і ось
нема кому у вічі заглядати,
прокажене продовжує стріляти,
а західне недочуває, – SOS!!!
***
Малоросійців зомбувати просто
2026.11.20
10:40
Від ракетного вибуху тремтить земля,
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
а надворі дитячий голос: «Бабах!»…
Не відає ще нерозумне маля,
що війна - жах…
Воно думає, що це просто гра:
дорослі ж не можуть його вбити
чи завдати важких ран!
2026.11.20
05:52
У наших жилах предків міць і сила,
А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...А в пам'яті - звитяги чималі, -
Шукаю гідних, щоби відомстили
За сльози української землі.
Пліч-о-пліч станем проти супостата,
З'єднаємось в єдиний моноліт,
Бо час уже йому борги вертати,
Прийшла пора за все дав
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ванда Савранська (1979) /
Поеми
Прабабуся Олена розповідає про Голодомор
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Прабабуся Олена розповідає про Голодомор
То страшна була голодовка. Виживала моя сім’я:
Золотий ланцюжок свій ловко на козу проміняла я.
Молочко було сину. Сіно із деснянських возили лук.
Свій садочок. Та під "Торгсіном" відчувала я стільки мук!
(Це тепер магазин "Тканини"). Там, навпроти НКВС,
Аж ломились смачні вітрини. От скажи, що нема чудес!
Там за золото і за срібло купувалися всі дива.
А тоді за шматочок хліба дехто й душу свою віддавав.
Знаєш, що таке дистрофія? Ти й не чула про це тепер.
Люди пухнули і марніли. Хто поїв, той одразу й вмер.
А у селах! Страшна бідно́та! Мов чума покосила край.
В місті краще: хто мав роботу, той отримував гарний пай:
Оселедчики два іржаві – дуже юшка із них смачна,
Паляниця кругла чимала і чотириста грам пшона,
Значить, фунт. І уся ця розкіш – пайка місячна золота.
Викладацтво Івась полишив, в ті роки бухгалтером став.
Працював тут поруч, в УТОСі, через пайку й пішов туди.
...Наче бачу усе те й досі. Якось бігла я до води,
До колонки, а там – старенька, вже вмирає, сидить в піску,
Хоче пити і тягне жменьку, почорнілу, суху таку.
– Уставайте, бабцю, негоже, не лишу на вулиці в нас...
Відведу вас додому, може, почекає ваш смертний час!
Підняла вона очі білі, темна хустка сповзла з чола...
– Вісімнадцять мені… Несила… Я дісталась сюди з села…
Тижня два – на травах-коріннях трохи сьорбала баланду́...
Відступила смерть, й Катерина розказала свою біду.
– Мама гнали: "Рятуйся, доню... Обережно йди через ліс,
На дорогах стоять кордони, щоб ніхто із села й не ліз”.
А в селі що не хата – мертві, їх складали до ям, як гній.
І спалили стареньку церкву, не відспівують вже у ній.
Комісари взяли корову, а сільські п'янички й дурки́
З ними разом... Ситі й здорові, тичуть дротом в усі кутки...
Що шукати вже? Ні зернини, ні картоплі, ні буряка.
Хто живий, ладен їсти глину. Мама й кажуть мені: ”Тікай!
Я не можу, а ти ще дужа, доню, виживи, йди в світи”.
Зрозуміла я: треба, мушу повз болото до міста йти.
Добиралася страшно довго, та страшніші за ліс і тьму –
Люди. Різні. На щастя, доля зберігала мене одну:
Йшла сама, і повзла, і лізла, припадаючи до землі.
Знала: можуть голодні з’їсти. І застрелити патрулі.
Гризла равликів, свіже листя. Якось рано уздовж доріг
Я дісталась, нарешті, міста! Мабуть, Бог мені допоміг!
Вийшла в парк. На мені лахміття, боса, немічна, ледь стою….
Ось і вулиця. Бачу, їде щось страшне – по душу мою.
Під парканом, як ті собаки, що підстрелені уночі,
Тут і там лежать небораки, ось такі, як я, втікачі.
Приповзли лісами в Чернігів, хто вже вмер, хто руку здійма.
На гарбу їх вантажать тихо. Я в кущах сховалась – нема…
А тоді мов сила незнана повела мене через шлях,
І на вуличку цю піщану, хилитаючись, я прийшла.
Не натисну сама колонки, лиш попити – тоді вже вмру…
І завила безсило й тонко. Обняла її, мов сестру.
А вона у мої долоні тулить личко, цілує їх.
– От би мама почули… Доня твоя житиме тут за всіх,
Мамо, чуєте, ви молились… – Знову сльози. А сплинув час,
На завод пішла, ще й училась, прибігала часто до нас.
* * *
Знаю, голод – це метод влади, що селян до рабства погнав.
Помогти комусь – дуже складно, і каралось, якби хто взнав.
А моя тихенька бабуся врятувала життя чиєсь
Й тихим спогадом – я дивуюсь – нам уроки життя дає...
А в в уяві страшні картини, не сприймає їх мозок геть:
У моїй хлібодарній країні – небувала голодна смерть!
У мого трударя-народу – грабувати усе з комор!
Я з великої букви не можу написати "голодомор".
...А бабуся зняла з машинки вже готову сукню мені
Й вишиває волошки сині на жовтавому полотні.
Вже про голод не скаже й слова. З Гайне вірш згада про сосну,
Помугиче романс, немовби розуміє, що вже не засну.
08.08.2017
Золотий ланцюжок свій ловко на козу проміняла я.
Молочко було сину. Сіно із деснянських возили лук.
Свій садочок. Та під "Торгсіном" відчувала я стільки мук!
(Це тепер магазин "Тканини"). Там, навпроти НКВС,
Аж ломились смачні вітрини. От скажи, що нема чудес!
Там за золото і за срібло купувалися всі дива.
А тоді за шматочок хліба дехто й душу свою віддавав.
Знаєш, що таке дистрофія? Ти й не чула про це тепер.
Люди пухнули і марніли. Хто поїв, той одразу й вмер.
А у селах! Страшна бідно́та! Мов чума покосила край.
В місті краще: хто мав роботу, той отримував гарний пай:
Оселедчики два іржаві – дуже юшка із них смачна,
Паляниця кругла чимала і чотириста грам пшона,
Значить, фунт. І уся ця розкіш – пайка місячна золота.
Викладацтво Івась полишив, в ті роки бухгалтером став.
Працював тут поруч, в УТОСі, через пайку й пішов туди.
...Наче бачу усе те й досі. Якось бігла я до води,
До колонки, а там – старенька, вже вмирає, сидить в піску,
Хоче пити і тягне жменьку, почорнілу, суху таку.
– Уставайте, бабцю, негоже, не лишу на вулиці в нас...
Відведу вас додому, може, почекає ваш смертний час!
Підняла вона очі білі, темна хустка сповзла з чола...
– Вісімнадцять мені… Несила… Я дісталась сюди з села…
Тижня два – на травах-коріннях трохи сьорбала баланду́...
Відступила смерть, й Катерина розказала свою біду.
– Мама гнали: "Рятуйся, доню... Обережно йди через ліс,
На дорогах стоять кордони, щоб ніхто із села й не ліз”.
А в селі що не хата – мертві, їх складали до ям, як гній.
І спалили стареньку церкву, не відспівують вже у ній.
Комісари взяли корову, а сільські п'янички й дурки́
З ними разом... Ситі й здорові, тичуть дротом в усі кутки...
Що шукати вже? Ні зернини, ні картоплі, ні буряка.
Хто живий, ладен їсти глину. Мама й кажуть мені: ”Тікай!
Я не можу, а ти ще дужа, доню, виживи, йди в світи”.
Зрозуміла я: треба, мушу повз болото до міста йти.
Добиралася страшно довго, та страшніші за ліс і тьму –
Люди. Різні. На щастя, доля зберігала мене одну:
Йшла сама, і повзла, і лізла, припадаючи до землі.
Знала: можуть голодні з’їсти. І застрелити патрулі.
Гризла равликів, свіже листя. Якось рано уздовж доріг
Я дісталась, нарешті, міста! Мабуть, Бог мені допоміг!
Вийшла в парк. На мені лахміття, боса, немічна, ледь стою….
Ось і вулиця. Бачу, їде щось страшне – по душу мою.
Під парканом, як ті собаки, що підстрелені уночі,
Тут і там лежать небораки, ось такі, як я, втікачі.
Приповзли лісами в Чернігів, хто вже вмер, хто руку здійма.
На гарбу їх вантажать тихо. Я в кущах сховалась – нема…
А тоді мов сила незнана повела мене через шлях,
І на вуличку цю піщану, хилитаючись, я прийшла.
Не натисну сама колонки, лиш попити – тоді вже вмру…
І завила безсило й тонко. Обняла її, мов сестру.
А вона у мої долоні тулить личко, цілує їх.
– От би мама почули… Доня твоя житиме тут за всіх,
Мамо, чуєте, ви молились… – Знову сльози. А сплинув час,
На завод пішла, ще й училась, прибігала часто до нас.
* * *
Знаю, голод – це метод влади, що селян до рабства погнав.
Помогти комусь – дуже складно, і каралось, якби хто взнав.
А моя тихенька бабуся врятувала життя чиєсь
Й тихим спогадом – я дивуюсь – нам уроки життя дає...
А в в уяві страшні картини, не сприймає їх мозок геть:
У моїй хлібодарній країні – небувала голодна смерть!
У мого трударя-народу – грабувати усе з комор!
Я з великої букви не можу написати "голодомор".
...А бабуся зняла з машинки вже готову сукню мені
Й вишиває волошки сині на жовтавому полотні.
Вже про голод не скаже й слова. З Гайне вірш згада про сосну,
Помугиче романс, немовби розуміє, що вже не засну.
08.08.2017
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
