Навіть не знаю з чого почати… А мушу, оскільки читачі будуть незадоволені. Як таке може бути, скажете ви, якщо сам письменник не відає як розпочати розповідь? Але таке буває! Навіть у мене, пустомелі з тридцятирічним досвідом шкряботіння на папері. А виною всьому війна.
24-го лютого, вранішньою маршруткою приїхав до Тетерева з Києва. Останньою. Потім автобусом доїхав до села. Останнім рейсом…
І почалося.
Гатили так, що вікна у половині будинків селища вилетіли до вечора. У військовому містечку також. А першою ціллю рашистів був філіал заводу «Луч». Добре, хоч устигли звідтіля ракети вивезти, бо всьому району була б «труба».
Пообіді прийшов до селищної ради. А там море чоловіків. Ніхто і нікого не кликав - прийшли самі…
Видали зброю. На віру. Дали патронів. Додому причалапав озброєним до зубів.
Самі розписали графік чергувань, місця дислокації, розділилися на групи. Мені випали нічні зміни: з другої ночі до 11-ї ранку. Окопів нарили стільки, що страшно сказати.
А довкола все горіло і гриміло. Бомбили Малин, бомбили Іршу, бомбили Бородянку, Макарів, Кодру, Кухарі, Кочерів, Ставище, Потіївку. З усіх сторін стіною стояли дими, полум’я до неба… ночі були безмісячними, захмареними, а було видно як удень.
Дітей та жінок ми евакуювали першого ж тижня. Селище опустіло. Люди повідчеплювали собак з ланцюгів, а котів прогнали з хат на вулиці. Через тиждень собаки почали збиватися в голодні зграї…
Ліс оперативно замінували. Там, де я в жовтні збирав білі гриби - нині розтяжки та протипіхотні міни, і купа снайперів, яких не варто дратувати своєю присутністю в лісі. А ліс - це годівниця для села. Хоч не хоч -- а ідеш, бо і глиця потрібна, і дрова. Ну, то таке. Нас уже в обличчя знають.
А коли йшла люта бійня за Макарів, то росіяни тікали хто куди: одні рвонули на північ, до Варшавської траси, частина ломанулася в бік Стоянки, а особливо «розумні» - в нашу сторону, через глухий ліс до дідька в пекло. Скільки їх підірвалося на розтяжках - одному Богу відомо, але бухкало протягом тижня щохвилини.
Звільнився з нічної зміни і причалапав додому з автоматом. Поставив його на ліжку біля котів і пішов у дровітню з колуном, бо хата була холодною, а їсти я варив днів чотири тому.
Розгепав кілька пнів, аж тут у дровітню заскочив російський лейтенант-«потєряшка». З одного удару увігнав йому сокиру в черепа. Той кавкнув і здох.
А я подумав: у мене дві голодні собаки, одна сусідська. Картоплю їдять ледь-ледь. А що буде через тиждень?
І я наважився. Зняв «розгрузку» з трупа, відрубав йому одну ногу, пальці відчикрижив і віддав собаці, а решту подрібнив, склав у поліетиленові пакети і запхав до морозилки. Більше не влазило, бо вона у мене невеличка. А потім викликав командира.
Приїхав наряд. Питають:
- А чому труп без ноги?
- Не знаю.
Все вони зрозуміли, все знають. Похитали головами, забрали труп і «снарягу» офіцера, та й поїхали.
Учора згодував останній шматок м’яса собакам. І добре, що встиг, бо з евакуації, понадвечір, повернулася жінка. Вона б мене розіпнула, якби довідалася, що поруч з куркою, яку я зберігаю на Великдень, лежали шматки окупанта.
Але пригнічує те, що я – український письменник, людина, яка повинна пропагувати дітям добро і справедливість, укривавлює свої руки отакими от вчинками. Одне діло - вбити в бою. Інше – згодувати ворога собакам.
І чи правильно я вчинив - не знаю…
19.04.2022р