ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ірина Вовк
2017.08.23 10:23
У мелодійні передзвони погідної ночі по Великодню тривожно вривається тупіт кінських копит. Спочатку приглушений, тупіт все наростає і ближчає. Тривога підповзає, мов гадина... Погідну темінь ночі враз освітлює полум'я заграви. Незабаром шалений тупіт по

Ірина Вовк
2017.08.23 10:11
Місяць уповні оглядає Сад своїм холодним блискучим Оком. Його луч облюбовує голівку Троянди кольору Темного Пурпуру).

ГОЛОС Рус-Хуррем, Роксолани
(Пурпурової Троянди Втіхи)

- … Втіка ріка. Біжить, тече вода …
Ох, я була весела молода!
Бувало, тіл

Микола Дудар
2017.08.22 22:58
Своїми руками ліпили ми біди…
Про гречку мовчу, це лише пасаж
Внім спраглим на правду приткнутися ніде
Хіба що піти у нічийний гараж
Забитися в кут до чужої кімнати
Хай із гортані поскапує гнів
Зневіра те саме, що в полі нітрати
А може на краще? вс

Олександр Сушко
2017.08.22 18:01
Небо й пекло грають в шахи,
Люду рвуть голів пуки.
Москалі, татари, ляхи -
Тури, коні, пішаки.

Шахівниця - Україна.
Наші душі - на кону.
Батько ліг у домовину,

Іван Потьомкін
2017.08.22 16:52
Всупереч забороні Господа Бога,
ангели ще й досі дівчат спокушають,
і тоді народжуються королівни краси.
Але й чорти не відстають од ангелів -
найтемнішої ночі не оминають дівчат
і в понадмірному шалі теж потомство лишають.
Не приведи Господи

Олександр Сушко
2017.08.22 16:29
Агов, до праці, метеопоети!
Немає спеки, хлюпають дощі!
Із парасолі крапле на штиблети,
Жінки погруддям тиснуть на мужчин.

Учора піт не просихав на литці,
Птахи мовчали в змученім гаю.
Та відсьогодні не вганяє шпиці

Олена Багрянцева
2017.08.22 14:59
А завтра я буду тепла,
Як море вечірнє Чорне.
Як ніжні обійми серпня,
Як музика гір мінорна.
Без давніх образ бентежних
До тебе з’явлюся святом,
Солодким твоїм безмежжям,
В долонях з пучками м’яти

Марія Дем'янюк
2017.08.22 14:32
Кленовий лист приклеївся до шибки:
Долоня осені...Вітальний жест..
І лише хмари в холоднім небі
у танцях west.
Такі самотні й непривітні...
Хоч тішать спогади в собі літньо-блакитні.
І каблучки осіннього дощу
відстукують: не відпущу, не відпущу,

Ярослав Чорногуз
2017.08.22 14:29
Хмарну гору спіткав ніби зсув –
З небосхилу скотилась вона.
Бо вітрисько шалений подув –
Люту спеку ураз розігнав.

І хоч бичились тіні сумні,
Все втомилось від «злого» тепла!
Прохолода нарешті прийшла,

Ірина Вовк
2017.08.22 10:25
КРАЇНА ГІНЕКЕЇВ

(Квіткове сновидіння з часів Османської імперії)

ДРАМАТИЧНА ФЕЄРІЯ У ІІІ ВІДМІНАХ


З'ЯВИ СНОВИДІНЬ І ГОЛОСИ З ГАРЕМНОГО САДУ:

Ірина Вовк
2017.08.22 10:08
Тему історичної драми-феєрії "ЕПОХА В'ЯНУЧИХ ТРОЯНД" мені підказала помилкова думка нашої української громадськості про Роксолану як єдину українську султану Османської імперії. Засоби масової інформації - преса, радіо, телебачення - раз-по-раз підігрі

Олександр Бобошко Заколотний
2017.08.22 10:01
Гарячий серпень допливає до половини.
Пірнаю в озеро: потойбереж, кажуть, гарно.
А що з мостами? Ще і досі не поновили.
Ну так чого ж було здіймати
вселенський гамір!

А подорожнім дуже дякую за пораду:
зеле

Ольга Паучек
2017.08.22 09:52
Ще літо,.. світанки вже схожі, так схожі на осінь,
Туман понад полем замріяний тихо пливе,
Спориш сповиває стежки, вже ніхто їх не косить...
З дороги далекої я виглядаю тебе.

Поїхав коханий далеко, до отчого дому,
В Карпатах зростав, там родина-кор

Наталка Янушевич
2017.08.22 00:35
Зловити б отак, зловити б це літо за хвіст,
Як ловлять за хвіст яскравих повітряних зміїв.
Та зменшився день – давно перехилена вісь,
Бо вдосталь нам час цього літа відміряв, відміряв.

Зловити б його, це літо, як ловлять комиш:
Повільно пливе під

Олександр Сушко
2017.08.21 17:02
Тирлуються "печерські" дожі,
Байдуже глипає народ.
З кишені вивітрились гроші -
Годує у селі город.

До рук потрібно взяти вила,
"Пустити півнів" у доми.
Але чавкочуть ситі рила

Тата Рівна
2017.08.21 15:41
у тому світі де ти – за сонце
де ти – залежність ти – лукум
лукава настоянка свіжого на красивому
у тому світі де істина – нецікава
де райські птахи склювали дощенту
усе зерно з його голови
зробивши голову сивою ніби голубині крила
де спека серпнев
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Лариса Пугачук
2016.03.01

Богдан Завідняк
2016.02.29

Іолана Тимочко
2015.03.20

Ольга Значкова
2014.09.19

Олександра Камінчанська
2014.05.03

Василь Закарпатець
2014.04.27

Анатолій Власюк
2014.03.18






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Дмитро Дроздовський (1970) / Рецензії

 Прийшов, щоб піти. Ілля Тюріна
Генії народжуються рідко.
Але навіть ця їхня поява — нібито збій у вселенському механізмі життя. Поява такої «істоти» з космічного оркестру — помилка, несумісність зі світом приземлених поривань і притлумлених кольорів. Тож генії йдуть із цього світу швидко, полишаючи земну Помпею для помпезних зухвальців, які прагнуть Божого трону.
Чому? Чому так відбувається, що людина, в голосі якої чутно гомін епох і культур, різних свідомостей і голосів, зненацька полишає світ, навіть не стверднувши в ньому? Може, тому, що закріпити генія в цьому світі маємо ми, якщо, звісно, наше людське існування прагне до таких модуляцій, які виводять нас у сфери надбуденного, надсвітового, ірраціонального (далеко не все може пояснити наш мозок), у прекрасні сфери катарсису, які й наділяють наше існування сенсом, перетворюючи мить на ціле життя. Інколи один рядок із вірша може повністю змінити світобачення, принаймні так було раніше. Ще в ХХ столітті література мала величезний вплив на читача. «Доктор Живаґо» був просто-таки вибухом для Європи, а що й казати про магічний реалізм аргентинців, колумбійців, мексиканців! Сьогодні таке враження, що естетичні відчуття притлумлено. Як написав у своїх роздумав Володимир Базилевський, «сьогодні, здається, читачів менше, ніж поетів».
І це правда. Хто поцінує красу? Ми розучилися поціновувати велике мистецтво, до якого наставила свої списа масова література, прагнучи дискредитувати все, що хоч якось може позначитися словом «елітарне». Не хочемо бути елітою, а вільною, незакомплексованою масою, істотами, які живляться, наче герої Винниченка, новим «сонячним хлібом», називаючи всіх інших «трупоїдами». Тільки хто ж трупоїд?
Сонячне масове мистецтво часто й витісняє з людини й так настільки тонкі, ефемерні грані свідомості, здатні вловлювати приховане, підтекстове, ніжні, наче шовк, розмиті алюзії до багатьох культурних шарів... Але кому потрібний підтекст сьогодні? Ми ж не хочемо проникати в суть, бо наше реальне існування стало грубим і неповоротким для таких артистичних трюків. Світ сьогодні — чи-то серпентарій, чи-то заповідник із бегемотами-гіпопотамами.
Іронія Ґомбровича підірвала уявлення про світ поезії і про поетів, Борис Парамонов не менш іронічно вимальовує поетичний світ, який сьогодні має бути комерціалізованим. Та повернуся до тези Базилевського, який написав у своїй статті, що в українському варіанті комерціалізація мистецтва — це його смерть. І я погоджуюся, що все підпорядкувати меркантильному інтересові не можна і не треба. Це буде величезна помилка. Хтось може дорікнути, що, мовляв, це шлях до бідності й невизнання на світовій арені. Он, мовляв, що Голівуд виробляє і має величезні прибутки! Це правда, але скільки можна назвати голлівудських стрічок, які згадають через сто років? Є капітал, але немає душі, бо в сам план, сценарій, стратегічний проект і кошторис фільму не закладено краплини людської душі! А пригадайте фільми Кіри Муратової чи фільми Гайдая? Рєзанова? Бондарчука? Михалкова?
Так само і з поезією.
Народжуваність геніїв не спадає, але ми останнім часом просто їх уже не помічаємо. Нам не потрібні поети, в чиїй поезії відчитуєш свої ж слова, думки своєї ж родини, універсальні вселенські формули і відчуття, яких у реальному житті вже не відчути, сни-марення, які для реальної істоти — тепер лише ознака психічної хвороби. Ми вже не хочемо розшифровувати силогізми і символи, але від нашого небажання самі символи нікуди не зникають, бо й наше життя — це величезний символ, алегорія і гротеск у одному флаконі.
Але все одно, ми менше помічаємо геніїв.
Якби сьогодні народився Висоцький, то чи здобув би він такої слави на тлі голих дівчаток без вокальних даних, але з гарними продюсерами?
А нові генії народжуються... і вмирають. Один із них — російський поет Ілля Тюрін.
Що скаже вам це ім’я? Та, мабуть, нічого?
Але коли мені потрапили до рук вірші цього хлопчини, який написав їх... ну у п’ятнадцятирічному віці чи ще раніше, то стало страшно... А за мить я дізнався, що в дев’ятнадцять, 24 серпня 1999 року, Ілля загинув у Москві-ріці. І все, вже немає людини, якій Богом було даровано можливість вийти на шлях одвічних істин і понести їх на своїх руках, випити еліксир світового життя. Цей юний поет увійшов за хмари, навіть більше, він вийшов із земної орбіти і піднявся в ті ділянки космічного світу, звідки, мабуть, не повертаються. Поети, справжні поети, яких ми вже не здатні розпізнати через естетичний дальтонізм, мають здатність проводити через себе неземної потуги струм... яких самих поетів часто і вбиває.

«Когда я уйду далеко-далеко…»
Ми можемо списувати такі дивні, страшні молоді смерті поетів на рахунок збігу обставин, але невже не помітно, що великі поети вмирають молодими, «залишаючи спогад, як рану»: Єсенін, Маяковський, Гумільов... Причини смерті різні, але фінал той самий. Поети, маючи тонку, карсиву й елегантну душу, не витримують світової напруги, від якої спочатку несамовито радіють, а потім... урешті, вже нічого потім зробити не вдається. Поетичний дар — це шагренева шкура, вона виконує бажання, але стягує зашморг на шиї.
Так і з Іллею Тюріним, через якого в поезії відкрився голос смерті. У слові Ілля сказав усе про своє життя... і про свою ж смерть. Не можна загравати зі смерть, казав Пастернак. А Рільке вважав, що смерть має бути органічною, природною частиною самого життя, і лише тоді людина-поет позбавляється страху перед розчиненням і зникненням. Смерть потрібно приймати красиво, її потрібно плекати, — вважав Рільке. Тільки часто поет потрапляє в її залежність (мабуть, гра зі смертю не така вже й легка. Одна середньовічна легенда говорить про те, як лицар вирішив побороти смерть, бо вважав себе наймогутнішим у світі, та тільки смерть виявилася таки непереможною і для лицаря). Поезія Іллі — це вихід смерті на поверхню, наче він прощався кожним своїм віршем, передбачаючи швидкий кінець. Поети вміють передбачати навіть місяць своєї смерті (безперечно, знаючи і про день, як Ахматова чи Бродський, чи Маланюк).
Ілля також мав це езотеричне знання й рентгенове бачення, яке пекельним вітром уносить людську душу у світ тіней, де поетові так добре без світу. Для чого ці земні страждання, коли в поезії, яку щодня наспівує на вухо смерть, настільки прекрасно!
Ломая лед в полубреду
Двора ночного,
Я скоро, может быть, сойду
С пути земного.
Когда один (нельзя двоим)
Спущусь глубоко —
Кто станет ангелом моим,
Кто будет Богом?

На некий разума предел —
На область духа?
Набат как будто не гудел,
Да слышит ухо.
Как нацию не выбирай —
Она режимна.
Известно, хаос (как и рай)
Недостижим, но
Не в этом дело. Потому
И в мыслях пусто:
Не доверяющий уму —
Теряет чувство.

І от людини не стало... Що робити тим, хто був поряд і знав, що ця людина — це... ну хоча б Рембо. Але й Рембо на цьому тлі інколи видається мені блідим. Ілля Тюрін — це занепад у повноті, біль вселенської сили, ода розпачу, космічна туга. Але хто знає про це прізвище і про цю поезію? Сьогодні взагалі модно писати верлібри, а тут хлопчина вдається до класичної метрики і великої думки! Та хіба ж це можна визнати як геніальне? — не вгавають зухвальці. Святий Августин у одному трактаті написав, що фрагментарність висловлювань (читай — поезії, її розірваність, еклектичність) — це ознака виходу на поверхню людського егоїзму, пихи, амбітності; натомість повнота — це ознака схоплення оком частини Бога і Божого світу, яка, відповідно до математичних розрахунків, дорівнює всьому Богу, адже частина безміру — це також безмір!
Не вставай: я пришел со стихами,
Это только для слуха и рук.
Не мелодия гибнет, стихая —
Гибнем мы. Да пластиночный круг.
Потому что — поймешь ли? — у смерти
Нет вопроса «Куда попаду?»
Нет Земли: только Бог или черти,
Только рай или ад. Мы в аду.

Поетичні обрії Іллі Тюріна — акваторія, до якої сходяться всі кораблі світу. Тут і голос Блока, і Бродського, й Ахматової, й Байрона...
ПОХОРОНЫ БРОДСКОГО
...Он шел, одет случайным шумом,
В другую сторону, один,
Навстречу однозвучным думам
И гулу движимых картин.

Как много шло в потоке мимо
И ложных, и прекрасных сил!
Но он борьбу и гибель мира,
Невидимый, не ощутил.

И был он большему созвучен:
Не различая свет и тьму,
И равенством нежданным мучим,
Он молча следовал ему.

Ілля — відкритий світ, людина, яка із широко розплющеними очима, на денці яких чорна прірва-безодня, вбирає в себе все. Але додає свого неповторного звучання. Його поетичний світ має наскрізний струмінь голосу із новими забарвленнями й відтінками. Він входить у русло традиції російської поезії, але, як і кожний геній, має універсальність поетичного буття. Осягання світу через слово в Іллі дуже різне і рідкісне. Він не поспішає, з одного боку. Світ навколо нього обертається швидше і швидше. Але є в середині ледь відчутно епічний спокій. Страшний, правда, спокій, який сприйме всі зміни незмінного світу, знаючи, що насправді у світі нічого не змінюється. Можна казати хіба що варіації на тему, але основа світу — фатально трагічна й сумна. Такий епічний драматизм юного поета — річ непересічна. Як людина, в якій усе має кипіти, може так холоднокровно й раціонально, як Бродський, сприймати світ у такому юному віці?
Але епічний спокій — глибоко в ядрі поетичного світогляду. Це страшний чорний простір підсвідомих матерій, що не можна пояснити раціонально, його треба лише відчути. Навколо цього ядра — вулкани, стихії, магма і шквал. Поезія розколює читача, наче блискавка, наче струм, що протинає серце, і саме в серці залишається. Поезія Іллі має величезну здатність творити читача. Вона не проходить повз, а конденсується, бо всі мовні тактики, які вибирає Ілля, — високовольтне злиття слова і думки.
Я чувствую как много впереди
Ни звуком не оправданного гула —
В которых есть миры, но посреди
Которого не плачет Мариула.
А значит, сам он только адресат
Наружных слез, летящих отовсюду.
Я знаю, что меня не воскресят,
И потому не осужу Иуду.

Є, звісно, й інший тип поезії у світовій практиці — асоціативна, грайлива, яка також має свої естетичні ключі, тільки це не для Іллі; цього юного гладіатора й мудреця, Сізіфа й Ахілла. І. Тюрін — оракул російської поезії. Перебуваючи у світі абсолютно неприйнятному, жорстокому, брутальному, хижацькому, режимному, він залишається апологетом поетичної Музи, яка не може бути некрасивою. Так, поезія — далеко не завше приємні звукосполучення і світлі образи, але все в Іллі подано на кристальному блюді, розписаному золотом. Інколи автор не витримує напруги, здається, зривається, але ні, якась сила виводить його на рівний тон рапсода нового часу. Ілля має в собі дві сили, одну людську, яка здатна пережити огиду життя і трагізм народження, але є й інша — Всесвітня Душа, яка проникає в кожного, кого обере Божий перст. І такий перст пав на Іллю, тільки дуже скоро й забрав до себе. Забрав, а нам лишилися десятки поетичних текстів. Що ж буде далі?

«У меня еще есть адресат…»
В Росії, правда, вже функціонує премія імені Іллі Тюріна (дивовижний факт, коли премією на честь юної людини нагороджують маститих письменників, але де ж узяти юних геніїв?), існує Дім Іллі Тюріна... Тільки господаря вже немає. Чи житиме він, як Рембо, залежить лише від нас. Я певен, що ця поезія заслуговує на те, щоб її почули на всіх континентах усіма мовами світу. І хоча творчість завжди просякнута національним баченням і осяганням світу, адже поет, із одного боку, — заручник мови, і без цих своїх окулярів він не бачить світу; проте є в геніїв риса, яка доводить їхню геніальність: вони здатні вловлювати голос Світу, Землі. Планети, Всесвіту.
...В такой тиши — как голос божества
Незваного, неправильного. Плотно
Пигмей меня объял — и неохотно,
Как кошелек, я достаю слова.
И вскакиваю. Кресло, шевелясь
Еще секунду без меня, однако,
Живет — и переносит на бумагу
Моей рукой своих плетений связь.

Ілля 1996 року написав про себе: «Моє існування, розпочавшись за адресою: Москва, 1980, кілька років протікало спокійно. Якщо поезія і дає щось нам – то ці кілька років на початку, змішуючи передмову до Себе з протистоянням від Себе ж. Можливість оцінити такий подарунок дається пізніше, вже після зіткнення. Бо нарешті розумієш, наскільки важливо мати позаду себе час, про який необов’язково пам’ятати. Це полегшує долю поета, оскільки його доля постійно на межі пам’яті, на краю – там, де вона переходить у передбачення. Відчуття душі, для якої межа, агонія – нормальні і природні стани, становить єство поета. Звичайно його називають шостим».
В поетичній мові Іллі важить кожне слово. Окремий словесний образ має своє життя, філософське й екзистенціальне наповнення. Рух, простір — це навіть не абстрактні поняття, а складники мислення, яке відбувається одразу в проекції на кілька векторів, на кілька площин. А шосте чуття допомагає розпізнати правильну мелодику й перенести її у вірш. Мелодія кожного вірша — ось стилістична домінанта Іллі, в кожному рядку є голос музики. І це при тому, що в реальному житі цей хлопчина збирався бути хірургом! Диво з див, але часто найбільші письменники здобувають саме лікарську освіту (Чехов, Рильський).
Чому? Невже розрізання тіла людини, щоби вилучити щось зайве, якусь пухлину, що завдає невимовного болю, настільки подібне, хай і метафізично, до розрізання світу у поетичній уяві, щоб вийняти з нього серце і помістити у вірші! Тільки часто з того серця Космосу доводиться брати лише біль, який так вдало проектується на сучасний абсурд, в якому відбувається перетворення людини на тварину.
Ілля болісно переживає цю трансформацію, і, мабуть, цей біль відчувають там, нагорі. Вони все бачать і все знають, і, напевно, дуже-дуже рідко таки втручаються в хід життя, перерізаючи нитку, яку тчуть берегині долі. Це відбувається лише тоді, коли на землю потрапляє хтось, хто чи-то не мав сюди приходити, чи-то помилився вулицею на космічному переході... А може, кличуть нагору тих, хто має насправді мешкати на горі, просто інколи вони спускаються, щоб подивитися, як і чим живе людство (в Брехта є одна така п’єса «Добра людина із Сичуані» про прихід таких чужинців із неба), але, не маючи змоги винести світу, просяться до себе... Й їх чують... але більше не випускають, принаймні на якісь сто років... Тому й народжуються генії з серцем Бога й душею Всесвіту так рідко...

Дмитро Дроздовський,
редактор відділу критики і публіцистики
журналу «Всесвіт»


Довідка
Ілля Тюрін народився 27 липня 1980 року в Москві, в родині журналістів. Навчався у школах №369 і №1282, починаючи з 8-м класу — в ліцеї при Російському державному гуманітарному університеті (РГГУ). З самого дитинства писав вірші, оповідання, есе. Тоді ж було написано поему «Роздвоєння особистості» (результат прогулянок Арбатом) і драматичні сцени «Шекспір». Серед ліцеїстів був відомий як творець доля-групи «Пожежний кран», бас-гітарист і автор більшості її хітів.
Після закінчення ліцею Ілля, вирішивши вчитися на лікаря, рік працював в НДІ швидкої допомоги ім. Скліфосовського і в 1998 році вступив у Російський державний медичний університет, але й надалі писав есе і статті, роздумуючи в них над проблемами суспільного життя Росії і місцем у ній молоді. Але сталася трагедія: 24 серпня 1999 року Ілля Тюрін загинув, купаючись у Москві-ріці. Стаття «Російський характер», яку написав у тому ж серпні, опублікована в «Літературній газеті» 6 жовтня 1999 року, вже після загибелі автора.
Весною 2000 років у видавництві «Художня література» вийшла книга Іллі Тюріна «Лист» — збірка віршів, пісень, статті й есе. Російська поетеса Тетяна Бек (8 лютого 2005 року не стало й її), яка читала вірші Іллі, коли йому було ще п’ятнадцять, написала: «Тепер ми читаємо те, що залишив Ілля Тюрін «у шухляді» ніби у стократно посиленій оптиці: кожне слово звучить ще таємніше, ще пронизливіше, пророче... Так буває, коли — процитуємо його ж роздуми про раннього Бродського — «ніщо не відбувається, а тільки готується відбутися — щось величезне, велике і єдине...».
Друзі Іллі випустили компакт-диск «Ровесник Місяця»: 27 пісень в авторському виконанні. 26 вересня 2000 року в Центральному Будинку журналістів друзі і близькі поета проінформували про намір створити Фундацію пам’яті Іллі Тюріна і Премії пам’яті Іллі Тюріна в царині літератури (вірші, есе) — Ілля-премія.





Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання
Зв'язок із адміністрацією


  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2007-08-27 21:05:24
Переглядів сторінки твору 3890
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 5.087 / 5.5  (4.822 / 5.36)
* Рейтинг "Майстерень" 5.054 / 5.5  (4.726 / 5.29)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.780
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2017.05.28 17:51
Автор у цю хвилину відсутній