КОЛИ ДУШІ ВІДКРИТЕ НЕБО…
Тамара Севернюк. І що розп’яте – долюблю… –
Чернівці: Букрек, 2007. –208с.

Почну з непростого зізнання: деяких поглядів Тамари Севернюк я не поділяю, зокрема її ставлення до недавнього минулого, Другої світової війни тощо. Очевидно, є речі, що ставлять нас на різні полюси, в чому переконуюся, читаючи такі вірші як «З-поза далечі», «Незгасні знамена» (зрозуміло, які знамена має на увазі авторка – «кольору крові»), «Донбаські бузки» та кілька інших. Але Т.Севернюк – поетеса, до того ж, поетеса рідкісної сили, і це відтінює все інше, змушує мене з повагою ставитися до її поглядів і політичних переконань. Я остерігаюся вступати в діалог і тим більше в полеміку з ортодоксальними митцями, але мені цікаво сперечатися з талановитою, творчо обдарованою особистістю. І я, безперечно, готовий навіть в чомусь поступитися, до чогось прислухатися, в чомусь переглянути свої погляди, бо де гарантія, що моя правда правдивіша? Втім, я не хочу говорити зараз про переконання цієї жінки. Це її особиста справа. Мене цікавить її поетична продукція, бо вона високого фахового рівня, і кращі її вірші промовляють до мого серця, залишаючи в ньому щось справді глибинне і, сподіваюся, непроминально-вічне.
Так сталося, що з її новою збіркою «І що розп’яте – долюблю…», в яку увійшли нові й кращі поезії різних літ, я провів увесь світловий день – від сходу сонця до заходу, – узявши її з собою на пастівник, де так багато неба, свіжого вітру і польових квітів. Може тому вона відкрилася мені по-особливому. Я почав її читати не з соціально-заангажованих віршів, а з пейзажної та інтимної лірики, і це одразу обумовило відповідний настрій, налаштувало душу на високий регістр сприйняття. Не могло не налаштувати, бо в цих віршах багато світла, музики і краси.
Ще бачу, ще чую і ще ходжу.
Ніщо не втрачає вроди:
Ні сива земля, на якій грішу,
Ні ті, що все зносять, води…
Ще кров не холоне від передвість,
Ніхто не кипить від люті.
Ще тільки ледь-ледь нахилила віть
Над плесом світанку – сутінь.
І ми в її плетивах не одні,
Нас в дикій минучості – двоє…
І безум святковий з безчассям днів
Летить за бджолиним роєм…

Про таку поезію, очевидно, не варто писати, її треба читати, вбирати в себе, як чисте блакитне небо, як манливу просинь далеких небосхилів.

З черешні вже цвіт облетів,
Розсипавши біле сіяння.
На плахтах зелених плотів
Прокинулось рос вирування.
І легко, і лагідно так
Пробігло по білості літо.
Той цвіт облетілий – як знак,
Що землю крильми оповито.
Мов привид чи присмак зела,
Чи полум’я дух таємничий,
Та білість окови зняла
І стерла жахіть потойбіччя.
Коли вчитуюся в кращі вірші й цикли цієї збірки, то здається мені – наближаюся до розгадки їх таємниці, знаю, як вони народжуються – з ритму, з музики, що починає звучати в серці поетеси. Це голос лісу, трави чи вітру. Потім той ритм, ту форму авторка, як медіум, наповнює словами, тобто змістом. Професіоналізм полягає в тому, щоб не налити їх пересічними і порожніми словами, щоб не зіпсувати того високого внутрішнього звучання – голосу неба. На щастя, їй це вдається, і тоді народжується музика.

Падає, падає, падає іній,
Протемінь кришиться
В білім огні.
Крізь небуття о прозорій годині
Ти усміхаєшся тепло мені.

Давно я зробив для себе висновок, що не варто читати те, що не збагачує мовно. З роками це відчуваєш особливо гостро. Жаль, що в молодості багато втрачено за гонитвою фактів і сюжетів. Але для того й молодість, щоб збагачуватися знаннями. Зрілий читач рокошує в стилі й багатстві мови. Такі зізнання можна знайти в багатьох письменників. Ось у Беренсона: «Я рідко читаю щось, якщо річ не справила на мене враження багатством і різноманітністю словника». Мова для Тамари Севернюк – чи не головне в неї. Вона плекає її і вдосконалює, свято береже і примножує. Іноді складається враження, що вона бере якесь особливо рідкісне і гарне слово на долоні й підносить вгору до сонця, щоб помилуватися як воно сяє, і хоче, щоб милувався з нею і читач.

Розквітне сад, і зійдуть як з екрану
За небових дзеркал – послання висоти:
Прозорі і тонкі, мов стебла майорану,
Дві тіні, два світи, єдині – я і ти…

Таких прикладів можна нанизати багато.
Ця книжка (а це таки справді книжка – вагома і містка своїм змістом, приваблююча дизайном, мистецьким оформленням, а не рядова віршована збірка, яких сьогодні тисячі, не «метелик», що приречений жити, як кожен метелик, день-два) тримається на трьох китах – Любові, Правді й Честі. І це визначальне в ній.
А ще вона дуже світла (просвітлена) і чиста, так і хочеться сказати словами поетеси – «ні мороку, ні мли – одна ясна блакить». Лірична героїня збірки несе «чисте світло в собі», і це не просто красива фраза, це глибоко усвідомлена, виболена і виборена правда, бо це світло відчувається в кожній строфі, кожній фразі, ба навіть слові.

Збудили голуби липневий ранок,
Прокинулась жасминова пахтінь.
Зайчатко сонця скочило на ганок,
І з високості вилилася синь…
Колись і я впаду чи тихо ляжу
В земні обійми, лагідні, мов спів,
І він мені щось дуже цінне скаже
На вушко серцю – без лукавих слів.
Зашелехкоче по мені колосся,
І хтось почує в звуках шелестінь –
Що за життя мені – не довелося,
Що знав жасмин. І, певно, знає… синь.

На жаль, зберегти світло без страждання в цьому світі неможливо. Чому це так, я не знаю. Вища Господня логіка мені не доступна. Але Т.Севернюк, мабуть, знає (чи просто відчуває більш гостріше мудрим і чулим жіночим серцем), бо те, що розп’яте прагне долюбити, бо дано їй високу покару – «летіти в прірву і – падати.. в небеса»
Тут можна було б зробити ширший ліричний відступ і пофілософствувати на тему, що цей світ розпинає все чисте, чесне і совісне, що з Божого попусту кривда поборює правду, зло добро і так далі. Та хто з нас над цим не замислювався, не страждав від цього і не запитував Господа, чому це так, чому він не створив цей світ більш гармонійним і досконалим, чому кожному з нас треба перейти через такі випробування і проби? І ще: чому обдарованій людині так важко на цій землі, чому талант – це дар і покара одночасно, крила і власниця?
Це називається доля, від якої нікуди не дітися. У такий світ ми закинуті й маємо вистояти, не надломитися, пройти до кінця. А вже там, після Великого Переходу, нам відкриються всі таємниці й отримуємо відповіді на всі наші болючі «чому?»

Ми всі у світі випадкові,
Закланці доль.
Як «до» на нотнику любові
Чи «сі-бемоль»…
Ми незнищенні у провинах,
Як мул на дні.
Але пречисто вільноплинні
У водах днів.
Ми випадкові, прісно й нині,
Живемо все ж –
У нотах, висях, водах, плині
І в слові – теж.

Як нам оцінювати художні твори? Який критерій найважливіший? Поетеса переконана, що написане треба провіряти світлом Євангелії, тобто просвічувати ним, як своєрідним рентгеном, бо тільки Євангеліє – Боже і непомильне, бо людське тільки Божим і можна провірити. Тому в неї так багато посилань на Біблію, Христа, на те, «що вічним світлом падає згори».
Не можна не відчути серцем, що більшість її віршів витримують цю пробу світлом неба, зливаються з ним – тому так відрадно і легко читати їх, приймати в свою душу, розкошувати в їх озонно-чистій стихії.
Душа зголодніла до краю,
Причинна якась, та й годі…
По втратах – не заживає
Хоч знає про лік Господній,
Отой, що в лихій годині
Сон мукам пролити вміє
З глибокого триєдиння –
Віра, Любов, Надія..

Скільки наговорено і написано про високе призначення літератури, а про найголовніше не сказано, яке полягає в тому, що художнє слово має сприяти становленню душі, тобто одрятуванню її для вічності. Якщо література, як і мистецтво загалом, не виконують цього завдання – гріш їм ціна. Всі ці ігри зі словом, формальні штукарства, пост- і сюр-вибрики, якими несподіваними і ошелешуючими не були б, – мертві. Безсмертна душа вимагає ненастанного піклування. І як добре, що саме це визначальне в Тамари Севернюк:
Озернися!
Глянь-бо: небо падає…
Хоч здригнись!
Впусти у душу ляк…
Та німує доля нерозгадана,
І куриться перетятий шлях.
Ця поезія просвітлена високою життєвою мудрістю, вона лаконічна, проста тою високою досконалою простотою, що служить нам за недосяжний взірець, авторка охоче апробовує такі жанри як рубаї, хокку, танку (цикл «Зблиски»), а ще вона багата на цікаві узагальнення і афоризми: «Тяжка наука – в собі тримати те, що минуло і не збулося», «Земля прекрасна, але їй бракує любові..», «Ніколи не можеш постати в своїй країні тим, ким ти є… Доти, аж поки тебе не стане», «Коли душі відкрите небо – життя не може бути пеклом».
Все, що написане в радісному піднесенні душі (хай навіть це буде щось незначне), дивним чином передається читачеві й дарує йому світле відчуття гармонії та лагідного ладу душі. Дух і настрій неодмінно передаються у слові. Ось чим обумовлюється, як на мене, неминучий успіх цієї збірки: вона несе людям світло, навіть якщо авторка пише про біль, самотність, тугу і страждання, бо, як відомо, навіть сумне мистецтво радісне в самому собі.

Янголя споминань прилітає частіше
Обійняти знеможену втратами душу.
Теплі полиски крил осипаються в вірші
Золотавим пилком безіменних окрушин.
І відходять жалі, і стихає негода,
Опускає мечі невідступна сторожа…
Ти – в природі й в тобі – оживає природа,
І кохається слово зі словом.
Дай, Боже…

Талант – хистка, ефемерна річ і він, зрозуміло, вимагає не тільки постійної праці, ненастанного удосконалення, але й бережливої, ніжної любові оточення.
Дар слова треба берегти, як зіницю ока.
Все вичерпується, все має свої межі – у таланту теж свої береги і броди.
Історія світової літератури – це передусім історія понівечених і загублених обдарувань.
Тих, що зберегли і примножили даний Богом хист, – одиниці.
Тих, що розтратили і знищили, – десятки чи сотні.
Наголошую на цьому, бо Тамара Севернюк наближається до благословенного божого віку. Позаду велике і складне життя. Але дарований їй від природи талант вона не розгубила, не розтратила на тернистих дорогах життя, а примножила невтомною і ненастанною працею, хоч доля була мало прихильна до неї («За туманом часу – Вогник пам’яті, –У прорізах долі – забуття, І живеш в цім світі, як у камері, Сам собі наглядач і суддя. Сам в собі замкнутий, Обезкрилений…Сам собою в’ярмлений на схов. І ніхто, ніщо тебе не вивільнить З вільних цих – І тим страшних – заков…»). І вже тому вона заслуговує великої шани і любові.
А ось як поетеса визначає вона своє життєве і творче кредо:

На плуг налягай, як ратай.
На плуг, як ратай. Щоденно.
Ровстань – із останніх крапель
Полинного руху в генах…

Ще одне з її життєвих переконань, що звучить як заклинання:

І не дано
Межу переступити,
Під кожен крок
Палюча грань – не рінь…
Що б не було,
А слово буде жити,
Пройшовши всі безглуздя
Говорінь…

Що залишається від талановитої книги віршів? Що западає в пам’ять? Насамперед настрій, який повертається кожен раз, коли згадуєш прочитане. І не так важливо, чи запам’ятав кілька віршів, чи лише строфу, чи носиш в душі фразу, метафору, чи лише одне-єдине слово. Головне, щоб залишився який знак чи познак. Бо нині сотні, якщо не тисячі книг, не залишають нічого – одне холодне порожнє місце. Саме за настрій, що залишається як стан душі, я вдячний книзі «І що розп’яте – долюблю…», яку щиро раджу прочитати кожному, хто шукає справжньої високої і непроминальної поезії.

Петро Сорока,
м.Тернопіль.