ІЛЬМЕВАЛЛА: Руни про божественного Ільму, діда Кудим-Оша та прадіда хороброго Пера-богатиря з племені Уна

1.
В давнину вогнів священних,
В Храмі сонячних полисків,
Народилась Діва Лебідь*
На погорду цьому світу.
В неї очі сяють злотом,
Сріблом очі миють щоки,
А косу вкриває хустка,
Шита бісером та блиском.
І була то трудівниця:
Все збирала в морі перли,
Сміхом правила погоду,
Танцювала з вітром диким.
______________
* більш адекватним є переклад імені як "Діва Гуска"

2.
Плакав Бог Ільмарнен щиро,
Бо кохав він Діву Лебідь,
Але горда чарівниця
Зневажала щирий порив.
І тоді бог світла скинув
З себе шати дивожовті
І пошив із них він плаття,
Узороччями прикрасив,
Вивів синіми нитками
Руни сповіді в любові
І підкинув Гордій Діві,
Щоб помститись за зневагу.

3.
І як тільки впали в вічі
Діві промені небесні,
Заблищало плаття лоском
І красою звабу мало.
І зраділа Діва Лебідь,
І не звідала про підступ,
Одягла священну одіж -
І в ту ж мить в надії стала.
О, таку ганьбу зазнати !
Та чи в кару чи нащастя
Це вчинив усе Егреса,
Пустотливий бог кохання ?

4.
Народився в Діви хлопчик.
Ільмом кликали сирітку,
Захищав в біді людей він
І в журбі вмів радить друзям.
Але якось Хмір кульгавий
Насміхатись став з хлопчини,
Що не має мужа в неньки,
Що від повітру вродився ...
Злим тоді зробився Ільма,
Налилися кров'ю очі...
Дужо стискував він пальці
На хрящах кривого Хміра...

5.
Вбивця Ільма. Вбив малого
Сина хмурої Вірлайнен,
Сина Фроді, князя рутрів,
Гордовитого кудлана.
Привели хлопчину князю,
Буде він судить законом
І грозить йому в посмертя
Не вернутись у вітчизну ...
Мовчки слухав Ільма вирок,
Знав, що винен, і що кару
Заслужив учинком грішним,
Вбивши Хміра-недораду.

6.
Відвели його на скелю -
Птаство там шматує трупи
І відносить душі мертвих
До надвічного Ірайя.
Там і Ільму залишили.
І туди ж бо незабаром
Позлітались грифи хижі
М'яса трупного наїстись...
Але що це ?! Він не мертвий ?
Так, живий! Та, отже, мусить
За провину взнати кару
І батькам завдати горя.

7.
Що ж такі жорстокі люди ?
Птаству гірше не в новітність.
Бо в людей такі є кігті,
Що самі у серце влучать.
То ж не знають люди щастя !
Мов жуки, все копошаться
І шукають, де б сховатись
І богів перехитрити.
А тепер ще і живого
В жертву Сонцю дарували,
Щоби решту налякати
І тримати всіх в покорі.

8.
Та орлам було відомо,
Хто є мужем Діві лебідь,
Бо про це батьки їх пісню
По усесвіту розносять.
І спитав холодний Келтмер,
Цар орлів і всього птаства,
В Ільма Русого причину,
Що його так покарали.
І сказав їм Ільма щиро,
Що убив він злюку Хміра,
Бо не міг стерпіть наруги,
Хоч і батька він не знає.

9.
І на це орли сказали:
"Як не відає - то мусить,
І Лишень святий Ульмайнен
Має право в таємницях !"
Принесли хлопчині в дзьобі
Кришталеву воду з неба
Вгамувати в серці спрагу
І наповнитись в насназі.
І взяли його на крила
І летіли вздовж поклонів
Велетенських гір, що були
На землі колись звитяжці.

10.
Розповів легенду Ільму
Жрець народу мужніх злетів
Про повстанців проти Бога,
Ним колись бо був Гельбайзе.
Були люди то могутні
І могли руками хмари, мов м'яча,
Кидати в прірви і від того реготати,
Уявляючи, що Бога
Так колись штовхнуть із неба.
І до того ж загордились,
Що волхвів собі обрали, і молили,
Наче бога, Сина Князя роду свого.

11.
Але Бога похитнути
Не змогли б вони ніколи,
Бо таємну таємницю із імен
Він знає Перший.
Скинуть лиш вдалося людям
Бога в смуток, і Гельбайзе
Сумував над ними дуже
(Бо ж були то діти Дунни)
І тоді покликав сина, свого первінця,
Ільпоза, бога спокою і статку,
І людей йому віддав він ...
Та настільки ж люди горді !

12.
Над Ільпозом посміхались,
І серпом йому грозили,
І боролись між собою,
В пил землі густий сховавшись ...
Так зневажили Ільпоза !
Плакав Бог над ними дуже,
Не хотів губити радість,
А людей в добро вернути,
Бо то був дарунок Тельни,
Наймудрішої з провидиць,
То вона подарувала
В запоруку Богу квітку*.
____________
*ймовірно, мова йде про цвіт папороті

13.
Та сміявсь над тим Гельбайзе
(Кажуть, древні, з того сміху
І постав народ могутніх,
Тих, що велетнями звемо).
Він не вірив чарівниці,
Наймудрішій, добрій Тельні,
Хоч і чемно розпитати
Часу мав у вдосталь безліч
Про часи смутні й холодні,
Про походження квітчини,
Що донькою Бріна звемо,
Найпрекраснішу із вальбів.

14.
Та про це в час інший скажем.
А тепер про битву хвардів
Біля озера Ган Треве
Розповім: Синів могутніх
Зневажало плем'я бога
Латрепезе, сина Бромі,
І одне воно молилось
Щонайвищому Гельбайзе.
Та й воно упало в ревність !
Бо повірили, що рідне
Може бути ближчим, замість
Волі щирого Гельбайзе.

15.
Був пророк у них - Іздраміз,
Мудрий син старої Кріве,
Сонцерукої гончарки,
Наречниці в храмі Скроме.
Цей пророк в той вік був старцем,
Мандрував у землі Півдня
І приніс звідтіль не срібло,
А пісні про справи щирі,
Дружбу витязів гнівливих,
Що кохалися в змаганнях.
Совооким був Іздраміз,
Бачив все, що приховали.

16.
Він навчав хоробрих-юних
Тим пісням і славі Божій
закликав коритись вірно,
І його тим шанували.
Але ревні чорну заздрість
Породили в таємниці
І прийшов посол від чорних,
Тих, що хвардами ми звемо.
Був то Юнгес, батько Клерпа,
Тихо він сидів у залі,
Дослухався до розмови,
Що до юних вів Іздраміз.

17.
Там горів вогонь жертовний
І молились юні серцем
Щиро богові Гельбайзе за батьків, що віру мають
У тугий капшук із сріблом, а мечів не догледіли.
Так молились юні-дружні.
Й говорив до них Іздраміз -
Сину Кроме, вдови Ларме,
Сину юної Павернес,
Найхоробрішому з Бравнів
І умілому з Пертвозів,
Внуку Ермуса Бродяжки
Та Гінцю наради славних.

18.
Їм усім вів мову вчитель:
- Ви батьків своїх шануйте
І моліть за них Гельбайзе,
Хай пробачить він їм відступ
У гординю та шинкарство ...
І тоді зіскочив Юнгес
В центр зали серед учнів
І зухвало насміхатись
Став з повчань старого Іздра:
- Ось тепер ти нам потрапив !
Буду свідчити на вічі
Як ти хлопчаків навчаєш.

19.
Перед ликом предків наших
Зневажати рід Гельбайзе
Під личиною пошани !
Але мудрим був Іздраміз,
Тихо голову схиливши,
Сумував над серцем воя,
Бо хоробрим ним був Юнгес,
Але з волі хтивих златом
Він віддав себе їм в службу.
Сумував Іздраміз щиро,
Бо колись був Юнгес з миром,
А тепер з брехнею в шлюбі.

20.
Не хотів зла вою Мудрий.
Зупинив своїх він учнів,
Що знамірились забити
Шпигуна на двох березах
Й наказав його прогнати
І молитися за серце,
Щоб воно у воя чистим
Залишалось від спокуси
Щонайбільшого у світі:
- Відпустіть посланця хвардів,
Їм він вірно в клятві служить,
Ви б служили так Гельбайзе !

21.
А на ранок Дня Наради
Чорні викликали плем'я
На Мечів Хрещених поле
Й принесли до жертви птаха,
Вістуна богам в гостину
Із благанням на сторожі
Бути звичаям та радф,
А самі довкола граду
Обійшли по двічі десять,
Заклинаючи вогнями
І небесним блиском Предве
Святкувати його повню.

22.
От коли заграли в бубни
В ритмі танцю Елкосіна,
Оленятка баби Хсервеч,
всі були уже на Раді:
Хто меча міг взяти в руки
Чи гарпун встромити в тіло
Дитинчат слизької Шиб'ї.
Були там жінки і діти,
Лиш на віддалі від воїв,
Що, як звичай предків каже,
Ті, з котрими бавивсь Предве
І учив ліпити тісто.

23.
Не надовго склали ватру,
Кожен вкинув в неї гілку
й заспівав жерцям на втіху
Вічно радісний Тріскучий.
Й підвели до нього Іздру,
І від чорних в злобі світу
Наперед ступив Петіртез,
Їздовий служака Клобсем,
З діамантом в чорних грудях
І поклав на старця руки:
- За наругу перед родом і очима Латрепезе
Мусиш вмерти на пожежі.

24.
Вирок винесли - від дому,
Від печі і від подвір'я
Кожен мусив розпалити
По багаттю і по колу
Їх усіх тут розмістити,
В центрі ж - стовп,
Де смерть Іздраміз
Мав заручницею звати,
Щоб вуста його вже більше
Не несли хулу на бога
Й не знесилять серця юних.

25.
Так бо думали Уперті*,
Але силу серця воя
Вшанував син Латрепезе
І пригнав зі сходу в півдні
Трьох биків на ймення "Хмари"
Влаштувати їх на пашу,
І заграв їм пісню Блиску...
Ох як втішились Небесні!
Заревли вони, згадавши
Трьох подруг своїх - корівок
З череди Лутрамзи-зірки.
_________________
* тобто люди

26.
І дощі йшли без упину.
Гинуть в водах люд та звірі,
Череда втонула навіть,
З храму Повні повтікавши.
Так очищують від крові.
Загасив син Латрепезе
Ватру страти і сваволі.
Врятувався лиш Іздраміз
Зі своїм хоробрим родом,
На горбі старого дуба
повсідавшись, мов ворони.

27.
Як лишень порятувались
І вода пішла у руслах
В далину степів південних,
Дуб зрубали мужні-юні
І на ньому в жертву склали
Гуску, що одна лишень ось
Від потопу бід не знала
І яйце вона знесла
На верхівці дуба того.
І розбив його Іздраміз
І новою чередою вкрився степ,
Що чорним став бо від потопу.

28.
А із пір'я гуски тої
Утворились трави пишні,
А у них - комахи й звірі,
Все мале і невелике.
І тоді останнє слово до синів своїх Іздраміз
До хоробрих-юних мовив
І хрестом благословивши*:
- Ось вам, Боже плем'я, воля,
Ось вам степ, пожива, пісня,
Ось вам храм з небесним зводом,
Ось священні руни Брести
І живіть на славу, вої.
___________
* Це явно пізніша вставка в древній епос

29.
Це сказавши, зник Іздраміз,
Не зморгнули навіть оком,
Залишив свої повчання,
Чи повернеться суддею,
Одному те лиш Гельбайзе
Є відомим. Мужні-юні
Розійшлися степом слідом
За худобою та звіром.
А на місці страти Іздра
Утворилося Ган Треве,
Озеро - могила хвардів,
Місце битви з ними Бога ...

("переклад" Олега Гуцуляка)

____________
* можливо, що даний епос є початком певної обширної оповіді про ініціацію героя угро-фінського епосу "Калевала" коваля Ільмарінена, творця Сампо (млинка). Можливо, від його імені (що означає "в'яз") походить назва Ільменського озера.