Марина розплющила здивовані оченята. Страху не було. Було тепле літо і море яскравих квітів, що ніжно схиляли над нею свої ранкові обличчя.

— Ой, дитино, і часто з тобою таке?
Над дівчинко, наче легка хмара, над враженим злою грозою деревцем, турботливо нависала, стара, як білий світ, баба Параска. Жовтувато-рожеве, аж прозоре обличчя було рясно помережено тоненькими ниточками-зморшками, а очі — довірливо-добрі. Тільки зовсім і не карі, а одне — коричнево-жовте, а інше — зелене. Незвичайні такі очі, наче і не людські, а казкові.

— Як ти почуваєшся, мала?— тихесенько зашепотіла. До рота Маринчиного ягоди дрібні, зелені піднесла.

— Що це?— дівчинка до старої. Уже без переляку, бо видиво враз зникло і здавалося, що Марина гарно поспала, хоча минуло хвилини дві. І переляку немає. Лише туманна згадка про те, що баба, стара і беззуба Параска, може бути молодою, прекрасною дівчиною, лишилася.
— Лимонник. Зеленкуватий ще правда, але тобі і такий зараз згодиться.
Кислі, наче новорічні цитрини, що колись привозив татко Данило із Дніпропетровська, дрібненькі ягідки, швидко танули у роті, наче м’ятні цукерки. Чогось Маринці ставало легко на душі. Оченята — засяяли, а на щічках з’явився ніжний рум’янець. Біда несподівано відступила.

— Та я і не знаю… Здається, що вперше таке зі мною,— відмовила , опираючись на бабині зів’ялі руки. А цікавість спокою не дає… Наважилася і ні з того, ні з сього — бемць— запитання:

— А ви, бабо, відьма?

Таємниче посміхнулася Параска. У кутиках уст божі корівки крильця розправили.

— А то ж! Роджена!

— То, як? — аж на ноги із бур’янів квіткових Маринка скочила. Сарафанчик свій помаранчевий у білий горошок від піску обтрусила.

— Як? Як? Сьома донька у матері я була. А сьома — то завжди , дитино, відьмою народжується і вчити її ніяким чарам не потрібно. Обпираючись на дерев’яний костур, пробуркотіла стара і поповзла до смоляної призьби, бо вже загрози ніякої для Маринки не бачила. А мала, аж рота від цікавості відкрила.

— І хвіст є— біжить за Параскою поміж високих мальв по килиму із біло-рожевої петунії.

—А хліба ж мені принесеш? — старенька хитро посміхається.

— Принесу, принесу! — Марина торохтить, мов дзиґа-іграшка, коло баби.

— Ну от, коли принесеш, то тоді і поговоримо. Тільки матері нічого не кажи, бо лаятиме.
Баба котів чорних за вушками лоскоче, а сама у собі молодо посміхається. Марина, наче вітер, — шурх і чимдуж до магазину. А за нею ангел-охоронець бабою посланий крилятами:

—Збережу! Збережу.

Мала обіцянку справно виконала, а з того часу почала потай стареньку, без упину провідувати. Свої у неї тепер таємниці, недитячі, своя тендітна дружба з’явилася, ніяким материним велінням непідвладна.
Дочекається вільної часинки,коли мама Леся до школи, або до гостини, коли на вулиці Набережній тиша фіалкова та змора сонна, опісля робочого дня спокоєм висне. Так, щоб ні вітерцю, ні душі перехожої, ні машини, ні гавкоту собачого і — шусь — мишкою-норушкою до баба Параски у двір, а то і вдень, коли діла нікому до неї,малої, нема.

Баба не лає, як серйозна мати-учителька за кожну дрібницю, як батько у плече словом не штурхає, підлості ніякої, як менший брат Русланко не витворяє. Поки дрібна була, то у квітнику бабиному Парасчиному сховається. Хіба, лиш, одна голівка білявенька із зелені виглядає. Квітки різнокольорові манюпусінькими пальчиками зриває і сік солодкий із плодоніжки висмоктує. От тобі і найсмачніша цукерка! Баба поряд на призьбі сидить та кістки старечі на сонечку літньому гріє. Поряд два чорних коти молоко свіже із блюдечок лизькають, або біля Маринки спинами гладенькими труться. Тут, у квітнику, в Маринки і цар, і царівна, і король, і королівна, і відьма молода із сну казкового повставають....

А до баба Параски люди різні за своєю потребою приходили:кому — відшепотіти, кому — приворожити, кому — на картах погадати, а кому і болячку поганську віднадити. Маринка тоді ховалася, щоб не бачив ніхто. До хати не йшла. Та тільки тишком-нишком, усе геть, вушками дитячими чула і на вус мотала.
У вітальні в баби — стіл міцний, дубовий, під образами стоїть. Довкола нього — лави, плетеними килимками- доріжками вкриті, і бабин трон — крісло величезне, дерев’яне, із високою, різьбленою спинкою. Ніде таких крісел Маринка не бачила, хіба, —у баби Параски! А на дубовому столі, вишитою скатертиною застеленою стоїть справжнісінький людський череп. В тім’ї дірку хтось акуратно зробив., а в ній звичайна піала. В піалі — свічку церковну запалено. Там, напевне, дуже багато свічок баба Параска попалила, бо липкий віск сотнями потічків, аж у дірки для очей, носа і рота затікає. Козацький череп то був…

Трав у баби — сила- силенна. Сухих — то під сволоком у верандочці, живих — ті, що з балки, степу від курганів та берегів річки-Вовчої — у сіннику дихають.
Тьмяно у хаті. Тільки й того, що баба Параска, наче богиня, по тілу від безпам’ятства, чи чорної хвороби якійсь невдашці яйцем викочує та беззубим ротом замовляння шамкотить:

Щоб тіло хвороба, не брала!
Щоб, раба божа Світлана не іздихала!
Під ногами землицю живущу відчувала!
Щоб їла, щоб спала, щоб рожала!
Вийди сила нечиста!
Розвівайся піском, розлетися листом!
На неходжені землі іди!
На болота потопельні, у мертвість пустельну!
Із білого, тіла, із живої кості!
Хто зробив тому і носить! Ключ! Замок! Во імя Отця і Сина і Святого духа! Амінь!»

Та на все хороше своя гроза є.

Поважна Леся Миколаївна уздріла своє чадо у Парасчиному квітнику, коли стала нагальна потреба провідати батьків якогось двієчника і, таки, прийшлося почимчикувати не в обхід відьминої оселі. Та й донька її непутня, щось довго за сметаною ходить. Уже б десяток тих битончиків принести можна було. Скоро обід, а дитини нема… Аж руками сплеснула! А до двору Парасчиного боїться іти. Скривила таку міну, наче їй, хто до рота грушу-кисличку поклав. Обличчя вродливе враз стало червоніше червоного буряка, що у борщ кладуть. Стрималася, кулаки зціпила. Марина сама до матері і пішла, наче бідний кролик на погляд удаву.

— А ну додому пішли !— за руку цупко схопила.
Потягла, щоб люди не бачили. Сварила доньку у найдальшій кімнаті великої і нової хати.

— Я думаю вона мені помогає, а воно линдає непонятно у кого!
Як ще раз до неї підеш, то я сама тебе удавлю! От гадючиня підколодне!— ляскала малу мокрим рушником вже й не розбираючи, куди попаде.

— Ти знаєш, що то за баба? То — страх, то — зло людське! От — виродка кусок! Чи ти тоже хочеш з-під мерців вірьовки красти, а тоді із них ворожбу на пиття робить?Людям голови дурити? Долі нівечить, зараза ти проклята! — лютувала Леся Миколаївна.
Дивно, але на той дикий, майже звіриний, мамин гнів, Маринка спокійно відредагувала. Не злякалося її маленьке тільце ні колючої лозини з дерези, ні рушника мокрого, а душа — роздратування нестримного..

— Вона чарівне зілля збирає. І в один і той же час! І людям тим помогає! А ти не кричи на мене і не бий! — відборювалася, ухиляючись, аж не по-дитячому якось...
Леся уже не чорна хмара була. Блискавиця! «Це ж сім років її пуцвірку, а вже перечить! До пубертатного періоду — ще — ой-ой! А далі, що буде?"— в голові гнів нуртує.
Розпашіла від злості Леся Миколаївна занесла над малою гінкий прут дерези. Добре, що, хоч колючки обламала… Дерезою густою увесь край городу завито: і від очей сторонніх, і овочі від злодюжок береже… Знов кинулась до доньки:

— Перечить?

За волосся вхопила?

— Матері перечить?— Та— лясь прутом по литкам дитячим.— Ти — гімно моє! Так і знай! Я тебе висрала!
Наполохана Маринка сиділа у кущах, біля паркану. Там густо: горіх молодий, чорноплідна горобина, ліщина, а ще бур’янів квіткових повно, котрі жах і сльози безпомічні ховають. Це тепер Маринчина хатка.

Великі, наче настояні на молодому зіллі, очі, дивилися в небо і ронили дитячі, пречисті градини-сльози. Ніс шморгав, періодично утикався в пахучий ранет, що лежав на колінах. В кишеньці був. Гостинець від баби Параски. Єдина, зараз дитяча втіха. Чого мама так лютує? Чому така зла на Маринку, а на бабу Параску ще більш? Вона ж людям правду розповідає. А видать не так і потрібна людям та правда, раз баби так бояться…
Юлія Івченко. Жовтень 2021р. Київ. ( Далі буде.)