Лорелай


На скелях, де трави і мох,
Над Райном – хоч вір хоч не вір, –
Гуляли з дочкою ми вдвох,
Нас лицарський тішив турнір.

І там, зупиняючи час,
Покликала фея нас в дім.
А розповідь феї для вас
Я ві́ршами переповім.

* * *

…На скелі, де хащі сплелись
Й руни́ться духмяний чебрець,
Красуня-чаклунка колись
Згубила багато сердець.

Там ко́су чесала вона –
Мов золото падало з пліч,
А пісня її чарівна
Летіла рибалкам навстріч.

Багато невинних життів
Спочило на райнському дні;
Розбилось багато човнів
У дяку за дивні пісні.

Кохав її герцога син,
Про неї, омріяну, снив,
У замку нуди́вся один,
Блукав серед лісу і нив…

Невже не здолає він скель,
Не скорить швидку течію,
Не візьме на свій корабель
Кохану чаклунку свою?

А герцог тим часом плекав
Надію на вигідний шлюб,
До замку красунь закликав,
Не думав, що син – однолюб.

«Чимало у замку добра,
Розкішно убраних кімнат.
Женити нащадка пора», –
Роздумував батько-магнат.

Та в серці юначім палкім
Вже мрія проклала маршрут,
Кохання вже правило ним
І лицарський гордий статут.

…Ясного погожого дня
За щастям кораблик спішить.
Стрімка течія навмання
Жене його в чисту блакить.

Нарешті приносять вітри
Пісень чарівних перелив,
Що лицаря звуть до гори
І манять, щоб швидше він плив.

Та річка на камінь несе,
Гарчить, як розгніваний звір,
Тріщить корабель – от і все...
Людей підхопив дикий вир.

Один уцілів поміж брил,
Дістався до берега вплав:
«Шкода, що не маю я крил.
Кохаю тебе, як кохав!»

Але почорніла ріка,
І хвиля знялася страшна,
Накрила вона юнака
І люто жбурнула до дна.

Про цю непоправну біду
До герцога звістка дійшла.
«Чаклунку прокляту знайду!» –
Він воїнів шле до села.

Загинув улюблений син!
Помститися йдуть вояки.
Втопився із них не один
У водах швидкої ріки.

Та дівчину схоплять ось-ось –
На муки, на смерть у вогні.
«Стій, відьмо! – вже чути когось, –
Чаклунко, заплатиш мені!»

І молить ріку Лорелай:
«О батечку Райне, спаси!
Скоріше мене забирай,
Не дай загубити краси!

Краса моя – довга коса,
На сонці вона виграє
І сяє здаля, мов яса, –
Єдине багатство моє.

А чарів розгадка проста:
То пісня, що рветься з грудей,
І голос, й дівочий мій стан,
Що зваблюють мужніх людей.

Готові віддати мені
Багатство й гарячі серця,
Та серце моє ще вві сні,
Самотнє, мов скеля оця.

Не кликала горя до них –
Хай кожен би кручу зборов!
Співала, щоб вітер затих,
Не смикав ні хвиль, ні дібров.

Співала у бурю й грозу,
Вела наші бідні човни
Повз брили підводні внизу
Й високі лихі буруни.

Я поміч у праці й біді
Давала сусідам своїм,
Зі скелі у темній воді
Риби́н видивлялася їм.

У чому вина моя й гріх?
У тім, що співуча й струнка?
Люблю твоїх течій розбіг,
Велична й могутня ріка!

А там, де твій вигин крутий,
Де грає стрімка круговерть
І б`ється об камені стрий, –
Там вірна невмілому смерть.

О, скільки пішло тут до дна
Невмілих нещасних плавців!
А кажуть, моя в тім вина,
Бо кличу їх на камінці.

Таких ти губив без жалю,
Ти граєшся долями сам,
Та я тебе, Райне, люблю
Й свою тобі долю віддам.

Русалкою стану тобі,
То буде прекрасніша з доль!
Та інколи в сумі й журбі
З ріки підніматись дозволь…

Того ж юнака, що на дні,
Що так закохався в мій спів,
Віддай його, Райне, мені,
Я хочу, щоб довго він жив.

Життя подарую йому –
Своє в його серце вдихну.
З душі його спогад зніму,
Коли він постане зі сну.

Я вибір зробила сама –
На сотні самотніх віків!»
…А Райн свої хвилі здійма,
Змиває зі скель вояків.

Та люди деруться на схил,
Пощади не буде, не жди!
Розбіглася що було сил
І кинулась вниз, до води,

Пішла Лорелай у глибінь,
Як рибка, торуючи путь.
Ти, герцоге, лови покинь
Й навік про чаклунку забудь!

Хай піде в минуле мана,
Прокинувся син – як зоря!
На Райн поглядає з вікна
І мріє про дальні моря.

Вже скоро поїде він в даль,
Полишить свій замок і край,
Забуде любов і печаль
І мрію свою – Лорелай.

…На скелі, де терен доспів
Й руни́ться духмяний чебрець,
Русалки вчувається спів –
Принада юнацьких сердець.

* * *

…Віки пролетіли з тих пір,
Легенди ростуть, як трава.
Русалкою Райну між гір
У них ЛОРЕЛАЙ ожива.

І, мовлять, донині ще там
Незримий шумить водограй,
І, всупереч древнім літам,
Співає пісень ЛОРЕЛАЙ.

Виходить з глибокого дна,
Зі скелі вдивляється в Райн
І ніжно співає, сумна,
Про щастя незвіданий рай.

І видиться – сяйво горить,
І слухають гори і гай,
І вітер стихає на мить –
Співає сама ЛОРЕЛАЙ.

Той голос злітає у вись,
І сяє красуні коса.
На скелю, однак, не дивись,
Бо манить до виру краса…

10-11.11.2018