Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.17
12:06
Стійка душа розчинить у собі
Тривоги й болі, як міцні метали.
Те, що прийшло в запеклій боротьбі,
Повільно і розпачливо розтало.
Розтали в плесі озера чуття,
Потужні пристрасті, земні закони.
Не викликає більше співчуття
Тривоги й болі, як міцні метали.
Те, що прийшло в запеклій боротьбі,
Повільно і розпачливо розтало.
Розтали в плесі озера чуття,
Потужні пристрасті, земні закони.
Не викликає більше співчуття
2026.04.16
19:57
ось поет на променаді
проминає повію
мова тут не
про молодих поетів які
те саме що повії
або старих повій
котрі чим не поети
отже
проминає повію
мова тут не
про молодих поетів які
те саме що повії
або старих повій
котрі чим не поети
отже
2026.04.16
19:17
Розповім тобі казку про літній насичений вечір,
Там лілійника жовтого довго п’янить аромат.
Там стежинка вузька поміж хат у травичці зеленій
Упирається в став, де качки на воді майорять.
Розповім тобі казку про осінь з молочним туманом,
Що вкриває
Там лілійника жовтого довго п’янить аромат.
Там стежинка вузька поміж хат у травичці зеленій
Упирається в став, де качки на воді майорять.
Розповім тобі казку про осінь з молочним туманом,
Що вкриває
2026.04.16
17:52
Упереджуючий «удар» Ізяслава.
Життя мина. Уже на схилі літ,
Коли рука не здатна меч тримати,
Схотілося перо до рук узяти,
Щоб змалювати той далекий світ,
Якого вже назад не повернуть.
Схотілося події описати,
Життя мина. Уже на схилі літ,
Коли рука не здатна меч тримати,
Схотілося перо до рук узяти,
Щоб змалювати той далекий світ,
Якого вже назад не повернуть.
Схотілося події описати,
2026.04.16
17:04
Я довго йшов
Вулицями міста граків,
Так довго, що забув назву міста –
Цього міста темних вікон
І злих поглядів сажотрусів
Міста, яке занедбало своє ім’я.
Я шукав Істину
Вулицями міста граків,
Так довго, що забув назву міста –
Цього міста темних вікон
І злих поглядів сажотрусів
Міста, яке занедбало своє ім’я.
Я шукав Істину
2026.04.16
13:18
Знати про гостинці мав би вчасно,
І про красну мову бранзолет -
То й кохання ватрище б не згасло,
Щастя поривалось би на злет.
Ну окей, життя іде як шоу,
Слухай-но сюди й собі прикинь -
Тільки ми побачимося знову,
І про красну мову бранзолет -
То й кохання ватрище б не згасло,
Щастя поривалось би на злет.
Ну окей, життя іде як шоу,
Слухай-но сюди й собі прикинь -
Тільки ми побачимося знову,
2026.04.16
13:01
Ледь чутні промені ранкові
Проб'ють могутню німоту,
Знайшовши ті слова у мові,
Які ословлять пустоту.
Тендітні промені пробудять
Від сну тяжких, лихих століть,
Штовхнувши у нудотні будні
Проб'ють могутню німоту,
Знайшовши ті слова у мові,
Які ословлять пустоту.
Тендітні промені пробудять
Від сну тяжких, лихих століть,
Штовхнувши у нудотні будні
2026.04.16
12:52
Міняються і віра, і пенати,
і ніби рідне здалеку село...
у пам’яті прив’ялене зело
і кетяги калини біля хати.
І це минає. Тяжко поміняти
зло на добро або добро на зло.
Не меншає колег, але обняти
і ніби рідне здалеку село...
у пам’яті прив’ялене зело
і кетяги калини біля хати.
І це минає. Тяжко поміняти
зло на добро або добро на зло.
Не меншає колег, але обняти
2026.04.15
19:44
І
Знову охопила ейфорія
голови одурених людей.
З огляду на світові події
мало клепок і всихає ґлей
в авторів словесної стихії
вичахлих теорій та ідей.
На землі, опаленій війною,
Знову охопила ейфорія
голови одурених людей.
З огляду на світові події
мало клепок і всихає ґлей
в авторів словесної стихії
вичахлих теорій та ідей.
На землі, опаленій війною,
2026.04.15
16:59
квіти троянди квіти лілії
гіацинти
змальовані на цераті
на столі за яким сидиш
що анічого не важить
вір мені синку
але тобі хотілося
ще сотворити вірш
гіацинти
змальовані на цераті
на столі за яким сидиш
що анічого не важить
вір мені синку
але тобі хотілося
ще сотворити вірш
2026.04.15
16:13
Сію дні крізь сито –
аж трясуться груди.
Ніде правди діти –
буде час мій, буде.
Виросте на дріжджах
вимішане тісто,
й пиріжечка діждем,
аж трясуться груди.
Ніде правди діти –
буде час мій, буде.
Виросте на дріжджах
вимішане тісто,
й пиріжечка діждем,
2026.04.15
12:46
Голос віків звучить
із шухляди столу,
із далекої кімнати,
із потаємних глибин.
Голос віків охрип.
Будь-який забутий голос
зливається з голосом віків.
Голос віків розпадеться,
із шухляди столу,
із далекої кімнати,
із потаємних глибин.
Голос віків охрип.
Будь-який забутий голос
зливається з голосом віків.
Голос віків розпадеться,
2026.04.15
10:44
Цвітуть: конвалії, бузки,
аж млосно понад кручею,
та я плету терпкі думки
із будяка колючого.
Черемха грона снігові
розвіяла по щебеню.
Холодні хмари угорі
перини стелять лебедю.
аж млосно понад кручею,
та я плету терпкі думки
із будяка колючого.
Черемха грона снігові
розвіяла по щебеню.
Холодні хмари угорі
перини стелять лебедю.
2026.04.15
06:41
Костянтин Ваншенкін (1925-2012)
Ти любиме, життя,
люди здавна ведуть про це мову.
Ти любиме, життя,
я люблю тебе знову і знову!
Що несе майбуття?
Ти любиме, життя,
люди здавна ведуть про це мову.
Ти любиме, життя,
я люблю тебе знову і знову!
Що несе майбуття?
2026.04.15
05:39
В березні та квітні
Проліски блакитні
Рясно зацвітають у лісах, -
І знедавна вітер
Духом первоцвітів
Швидко та без опору пропах.
І стоїть в повітрі,
В березні та квітні, -
Проліски блакитні
Рясно зацвітають у лісах, -
І знедавна вітер
Духом первоцвітів
Швидко та без опору пропах.
І стоїть в повітрі,
В березні та квітні, -
2026.04.14
22:09
У тому квітні молодість співала,
Цвіт абрикосовий п'янив і дихав,
Хоча оплутали доріг спіралі,
Але запало в серце цвіту диво.
Корона сонця задивлялась. Тепло
тобі і їй у пелюстковім танці.
Позаду залишились лози, терни,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Цвіт абрикосовий п'янив і дихав,
Хоча оплутали доріг спіралі,
Але запало в серце цвіту диво.
Корона сонця задивлялась. Тепло
тобі і їй у пелюстковім танці.
Позаду залишились лози, терни,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
2023.12.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ванда Савранська (1979) /
Поеми
У лицарські давні часи
1
Про юність далеку, про давні часи
Розкаже вам казку стара.
Були в мене дві золотисті коси
І служка, маленький арап.
2
Стояла я раз на балконі сумна,
Нерадісним був мені світ.
Садами й полями ступала весна,
Їй квіти стелились услід.
3
Весня́ною мрією повнився ліс,
Лилися пісні солов΄я...
Малинову шаль мені служка приніс,
У неї закуталась я.
4
Мій батько — збіднілий невтішний вдівець,
А посаг мій — срібло й кришталь.
З цим посудом я не піду під вінець...
Ховала я сльози у шаль.
5
Аж чую, ожив під копитами брук,
То вершник на білім коні.
І серце моє припинило свій стук,
Завмерла, неначе вві сні.
6
А він під балконом коня зупинив,
На друзів чекав молодих.
Замріяні очі на мене підвів,
І я потонула у них.
7
Мій лицар вклонився — всміхнулась йому,
Помчав він із друзями вдаль.
Так радісно стало, не знаю чому,
Розтанули сум і печаль.
8
Наступного вечора вийшла я знов,
І знову спинив він коня.
Я кинула квітку — вітання немов,
Її він, як жінку, обняв.
9
Наблизились друзі його молоді,
Скінчилася мить чарівна.
Я служці малому звеліла тоді
Довідатись, хто цей юнак.
10
Мій служка слухняний недовго ходив:
«О пані, сказати дозволь! —
І вчасно подав крижаної води:
Той вершник — майбутній король».
11
Я плакала гірко… Відколи земля
Існує на славу Христу,
Везуть королівну в палац королю,
Але не панянку просту.
12
Урвалися мрії, живу — не живу,
Для мене спинився мій час...
Все виділась казка, немов наяву,
І казка була та про нас.
13
Неначе співають весільних пісень
І квіти нам сиплють до ніг…
Напевно, я марила котрий вже день,
Ніхто розбудити не міг.
14
Аж чую — карета! На дверці овал
І герб королівський у нім.
Везуть мене з батьком у замок на бал,
Я в платті своїм голубім.
15
Мій лицар до мене летить, наче птах,
І ніжно за руку бере.
Недужий король потопає в сльозах
І морщить обличчя старе.
16
А син його поряд зі мною, мов паж,
Танцюємо, ходимо вдвох.
І наші розмови, і вечір цей наш
Мені не лишають тривог.
17
«Щодня у палаці, — він тихо шепнув, —
Я бачити хочу тебе,
Ясні твої очі, усмі́шку ясну
І плаття твоє голубе».
18
До батька його підійшли ми разóм,
Схилилась в доземний уклін.
Король простягнув мені перлів разок,
Звелів підвестися з колін.
19
«Кохай її, сину, кохання — це рай,
Допоки кипить твоя кров,
Бо скоро вже, скоро в палаці стрічай
Дружину, — але не любов.
20
Ти будеш славетним, очолиш народ,
Віки твоя слава пройме...
Кохання ж — найвища з усіх нагород,
Що Небо дарує саме».
21
Він ще бурмотів: «Незабутня… люби»,
Та очі стуляв йому сон.
Невдовзі він зліг, безнадійно слабий,
І син вже посів його трон.
22
Воднóчас весілля готують гучне,
На вибір впливає весь двір.
А милий кохає одну лиш мене
І каже: «Єдина, повір!
23
Обряд королівський належно здійсню —
І буду до смерті я твій.
Радіти ми будемо ночі і дню,
Радіти любові живій!»
24
…Було небагато в нас днів і ночей,
П΄янких від кохання й тепла.
Ми всюди від шуму й цікавих очей
Тікали, в нас радість текла.
25
Та важко втаїти любов, коли є,
І в поглядах щастя горить…
Весілля ж — ось-ось, та, на жаль, не моє.
Звеліли: зникай або вмри.
26
Сховалася дома від страху й хули,
Немає про мене й знаття.
А дзвони вінчальні, як подзвін, гули.
Я тихо прощалась з життям.
27
Бо знала: не стерпить мене молода,
Таких не трапляється див.
Не плакала вже, тільки служка ридав,
А бідний мій батько запив.
28
Годилось би тихо піти в монастир
Чи серце згасить у воді:
Розбитись об скелі, упасти у вир...
А ти, королево, — живи?!
29
А ти, що не відала радості втіх
З коханим, єдиним навік,
Чужинко, тобі з ним вінчатися гріх,
Він мій, а не твій чоловік!
30
Убити її! Наче в бурю прибій,
Нестямна розбурхалась лють.
Смертельний напій подарую я їй,
А там мене, грішну, хай вб΄ють.
31
Звеліла арапу знайти чаклуна,
Що зілля таємно варив.
Мій служка благав, його стогін лунав:
«О Боже, зоглянься згори!»
32
До зна́харки служку послала — нема,
Утік, вже ніде не знайду.
І з горя пішла я до неї сама
Свою лікувати біду.
33
Стара мені глянула пильно в лице,
За мить зрозумівши усе:
«Для кого б отрута не стала кінцем,
Тобі вона смерть принесе.
34
А дам я тобі заспокійливих трав,
Притиш свого серця плачі.
Я знаю, король тебе зранку шукав
І ждатиме в замку вночі.
35
Під вашим будинком сторо́жа стоїть,
Пильнує і двері й вікно».
«О відьмо! Приспи моє серце за мить,
Нехай не тріпоче воно!
36
Бо як же, бо як примиритись — о ні! —
Із горем і болем сумним?
В ім΄я наших світлих ночей, наших днів,
Не зможу побачитись з ним.
37
Служницею, дівкою, любкою йти
У замок, що сяє здаля,
Не можна мені… Чи не відаєш ти,
Що жде там — отрута, петля?
38
Палкий, наче лебідь, мій лагідний птах
Тепер із чужою... Облиш...
Ми ж разом над світом пливли на хмарках...
Дай, відьмо, отруту чи ніж!».
39
Скрутила мене, вже безтямну, стара,
Сховала в коморі тісній:
«Красуне, твоя ще настане пора,
А ти поспішати не смій».
40
І я у старої із темних горнят
Пила її зілля гірке.
Лежала на дранті. Наступного дня
Промовила відьма таке:
41
«Скажу, що втопилась, — затужить король,
Та ще й захворіє. Однак
Так швидше забуде. А в дівчини роль
Не зіграна, бачу я знак.
42
Як хтось її любить, хай вірить завжди,
Що зустріч судилась колись,
Ніколи надія не вмре від біди.
І я знадоблюся, дивись...
43
Скажу, що красуня із міста пішла
Світ за очі, втратила глузд.
Додам, що знайти її, певно, змогла б,
А більше ні пари із вуст».
44
Вона бурмотіла, товкла сухоцвіт,
Лаванду варила й чебрець,
І я повернулась поволі у світ.
Кохання — на серці рубець.
45
Стара одягла мене в плаття в дірках,
Запнула ганчір΄ям по ніс
І вивела рано на втоптаний шлях,
А потім на стежку у ліс.
46
Навколо співало усе і цвіло,
Аж млосно було від цвітінь.
Мене не втішало те радісне тло,
Брела, як сновида, як тінь.
47
Нарешті дісталися ми до струмка
Й хатини у лісі густім.
«Відкрий своє личко, красуне струнка,
Цей дім нині стане твоїм.
48
Сестра моя вірно послужить тобі,
Тут буде спокійне життя.
Під серцем, яке ти не кидай журбі,
Несеш королівське дитя».
49
…Повільно зцілялась у хащі густій,
Печальні снувала думки.
Штовхнулося якось маля в животі,
І я ожила залюбки!
50
Кохання зернина, моє дитинча,
Ніколи не буду сумна!
Немов каменюка упала з плеча,
І радість прийшла неземна.
51
Пологи настали — зазнала я мук,
Але забуваєш усе,
Коли до ослаблених маминих рук
Дитя повитуха несе.
52
Мій син народився! Маленький мій бог!
І ніжки цілую, і ніс,
В куточку своєму раюємо вдвох…
Диявол нам гостя приніс.
53
Обличчя під каптуром, вкритий плащем,
Та блиснуло сяєво лат.
Тривога мене охопила і щем:
За мною приїхав солдат.
54
А він озирався на пройдений шлях,
Неначе він сам утікач.
Почувся там храп конячини в кущах,
І стогін жіночий, і плач.
55
«Скоріше! Рятуйте, вмирає тепер!
Везу породіллю в село…»
А плід у нещасній давно вже завмер,
Спасати їх пізно було.
56
І Богу вже душу вона віддає,
Вже очі встеляє імла…
«Дитя покажіть перед смертю моє» —
І я їй своє подала.
57
Зійшла вона кров΄ю у довгій путі,
Не встигли домчати в наш край...
Я чула слова материнські святі:
«Дитя, королем виростай».
58
До ручки холодні притисла вуста,
Й душа відлетіла умить…
Мені таємниця відкрилась проста:
Суперниця мертва лежить.
59
І стало так жалко її, мов сестру,
І гнану, й нещасну чомусь.
А може, колись я так само умру,
Вмираючи, сину всміхнусь…
60
«Мій синку, ти знаєш, хто батько тобі
І хто тебе благословив?» —
Маля я притисла до себе в журбі,
І лицар не чув моїх слів.
61
Небіжчицю ми поховали в саду —
Могила і камінь німий.
Дай Боже, колись короля приведуть,
І пам΄ятник буде на ній...
62
Наш гість, поминаючи, випив вина,
Признався:«І п΄ю тут, і їм.
Забув про таке! О, якби хто тут знав,
Що діється в місті моїм!
63
Нема й половини людей, ходить мор,
Спустіли хати і двори,
А в замку зачиненім з наших комор
Вже зникли й харчі і щури…
64
В лісах, що цілющі нам запахи ллють,
Я думав, врятую її,
Рішуче поклявся я в тім королю,
Усій королівській сім΄ї.
65
Я лицар старий, незрадливий, і ось
У них на очах я умру!»
Сиділа я мовчки, згадавши когось…
А бабця згадала сестру.
66
«Живи у нас, просимо, — я вже стара,
Ти будеш дитя берегти.
У місті зараженім в мене сестра.
Що знаєш про знахарку ти?»
67
«Про знахарку? Нині вона при дворі
І зіллям випоює нас.
Сказала, привіт посилає сестрі,
Як вивела нас через лаз».
68
«Так ось із чиєї легкої руки
Потрапив до мене ти в дім!
Живи тут спокійно. Пролинуть роки —
Опинишся в місті своїм,
69
Коли я почую: король наш не вмер,
Рятує народ із пітьми.
А жінку оцю, як батьки, відтепер
Глядіти покликані ми.
70
Сестра моя в замку, я вірю сливе,
Надію дає королю,
Коли він питає: — Чи й досі живе
Та жінка, яку я люблю?
71
Навколо вирує і відчай і страх,
Усе потопає в біді,
Та ще й королева пропала в світах,
Як вивезли з міста тоді.
72
Нашіптує знахарка: — Вір у дива.
Ту жінку, яку ти любив,
Напевно побачиш, красуня жива.
Кохання — найбільше із див.
73
А біди і болі, великі й малі,
Здолає чекання просте.
І вір, що в безпеці, на чистій землі,
Нащадок у тебе росте».
74
…Роки проминули у тиші й красі,
І лицар покликав у путь.
А бабця навчала: «Розказуй усім,
Кого до палацу везуть:
75
Саму королеву — бо ждуть її там,
Й дитя — королівський-бо син.
Служи йому вірно, ти бачиш і сам,
В нім розуму стільки й краси!
76
У місті вже люд оселився новий,
Чи й буде старих кілька душ…
А ти себе, дочко, дружиною зви,
Нічим таємницю не руш.
77
Хіба ж ти і справді йому не жона,
Хіба ти не любиш, не ждеш?»
«Ой, бабцю, кохання — єдина вина.
А як… не впізнає він теж?»
78
Стара посміхнулась, плечем повела:
«В люстерко дивилася ти?
Атож, не впізнає: ти гарна була,
А стала ще краще цвісти».
79
Зібралися в путь ми. І так мені жаль,
Що з рідних поїду я місць.
Старенька із скрині дала мені шаль —
Подібну я мала колись.
80
Ми їхали довго. Стомився синок,
Ледь слухав потік настанов,
Що лицар давав йому. Ось і місток,
І серце болить моє знов.
81
Лице затулила я шаллю. Без слів
З коханим зустрілися ми.
Одразу він сина обняв, притулив,
Зросив його чубчик слізьми.
82
Помітила я сивину його скронь
І зморшки край милих очей.
Він глянув на мене — мов зблиснув вогонь,
О спалахи світлих ночей!
83
Наблизився стрімко, спинився і зблід...
Малинову шаль не забув!
Руками, холодними, начебто лід,
Мої, скрижаніли, торкнув.
84
Повів у покої і довго мовчав,
Вдивлявся, немов впізнає.
Коли пригорнув він мене до плеча,
Я все розказала, як є.
85
І більше розмови ми з ним не вели
Про наші й не наші гріхи.
На камінь без імені квіти лягли,
І хрест там постав дорогий.
86
Татусь мій такóж на ту пору спочив,
Доживши у замку літа
Хранителем всіх королівських ключів —
Король його щедро вітав.
87
Суперниці роду не знала — боюсь,
Що він моровиць не зборов.
Країни втішав політичний союз
Й нащадок, що в батька пішов.
88
А лицаря, й знахарок, дивних сестер,
Король прихистив назавжди.
В молитві я згадую їх дотепер,
Як нас рятували з біди.
89
…Вінчались ми потай. Мій милий казав,
Що є в тому воля Небес.
А згодом в палаці розквітла краса
Дітей наших, принців й принцес.
90
Я думала часто: на цілій землі,
В який не заглянути час,
Таких не було королев й королів,
Закоханих більше за нас!
91
Любов, наче світло, ішла між людьми,
Даруючи спокій і мир.
Зростали будинки й дороги прямі,
Де сумно стелився пустир.
92
У селах жінки народили дітей,
У місті селились майстри.
Наш край оживило кохання святе,
І кожен про те говорив.
93
Був мудрим король, і беріг він людей,
А поряд завжди була я,
Його королева кохана, й про те
Для правнуків казка моя.
Травень 2020
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
У лицарські давні часи
1Про юність далеку, про давні часи
Розкаже вам казку стара.
Були в мене дві золотисті коси
І служка, маленький арап.
2
Стояла я раз на балконі сумна,
Нерадісним був мені світ.
Садами й полями ступала весна,
Їй квіти стелились услід.
3
Весня́ною мрією повнився ліс,
Лилися пісні солов΄я...
Малинову шаль мені служка приніс,
У неї закуталась я.
4
Мій батько — збіднілий невтішний вдівець,
А посаг мій — срібло й кришталь.
З цим посудом я не піду під вінець...
Ховала я сльози у шаль.
5
Аж чую, ожив під копитами брук,
То вершник на білім коні.
І серце моє припинило свій стук,
Завмерла, неначе вві сні.
6
А він під балконом коня зупинив,
На друзів чекав молодих.
Замріяні очі на мене підвів,
І я потонула у них.
7
Мій лицар вклонився — всміхнулась йому,
Помчав він із друзями вдаль.
Так радісно стало, не знаю чому,
Розтанули сум і печаль.
8
Наступного вечора вийшла я знов,
І знову спинив він коня.
Я кинула квітку — вітання немов,
Її він, як жінку, обняв.
9
Наблизились друзі його молоді,
Скінчилася мить чарівна.
Я служці малому звеліла тоді
Довідатись, хто цей юнак.
10
Мій служка слухняний недовго ходив:
«О пані, сказати дозволь! —
І вчасно подав крижаної води:
Той вершник — майбутній король».
11
Я плакала гірко… Відколи земля
Існує на славу Христу,
Везуть королівну в палац королю,
Але не панянку просту.
12
Урвалися мрії, живу — не живу,
Для мене спинився мій час...
Все виділась казка, немов наяву,
І казка була та про нас.
13
Неначе співають весільних пісень
І квіти нам сиплють до ніг…
Напевно, я марила котрий вже день,
Ніхто розбудити не міг.
14
Аж чую — карета! На дверці овал
І герб королівський у нім.
Везуть мене з батьком у замок на бал,
Я в платті своїм голубім.
15
Мій лицар до мене летить, наче птах,
І ніжно за руку бере.
Недужий король потопає в сльозах
І морщить обличчя старе.
16
А син його поряд зі мною, мов паж,
Танцюємо, ходимо вдвох.
І наші розмови, і вечір цей наш
Мені не лишають тривог.
17
«Щодня у палаці, — він тихо шепнув, —
Я бачити хочу тебе,
Ясні твої очі, усмі́шку ясну
І плаття твоє голубе».
18
До батька його підійшли ми разóм,
Схилилась в доземний уклін.
Король простягнув мені перлів разок,
Звелів підвестися з колін.
19
«Кохай її, сину, кохання — це рай,
Допоки кипить твоя кров,
Бо скоро вже, скоро в палаці стрічай
Дружину, — але не любов.
20
Ти будеш славетним, очолиш народ,
Віки твоя слава пройме...
Кохання ж — найвища з усіх нагород,
Що Небо дарує саме».
21
Він ще бурмотів: «Незабутня… люби»,
Та очі стуляв йому сон.
Невдовзі він зліг, безнадійно слабий,
І син вже посів його трон.
22
Воднóчас весілля готують гучне,
На вибір впливає весь двір.
А милий кохає одну лиш мене
І каже: «Єдина, повір!
23
Обряд королівський належно здійсню —
І буду до смерті я твій.
Радіти ми будемо ночі і дню,
Радіти любові живій!»
24
…Було небагато в нас днів і ночей,
П΄янких від кохання й тепла.
Ми всюди від шуму й цікавих очей
Тікали, в нас радість текла.
25
Та важко втаїти любов, коли є,
І в поглядах щастя горить…
Весілля ж — ось-ось, та, на жаль, не моє.
Звеліли: зникай або вмри.
26
Сховалася дома від страху й хули,
Немає про мене й знаття.
А дзвони вінчальні, як подзвін, гули.
Я тихо прощалась з життям.
27
Бо знала: не стерпить мене молода,
Таких не трапляється див.
Не плакала вже, тільки служка ридав,
А бідний мій батько запив.
28
Годилось би тихо піти в монастир
Чи серце згасить у воді:
Розбитись об скелі, упасти у вир...
А ти, королево, — живи?!
29
А ти, що не відала радості втіх
З коханим, єдиним навік,
Чужинко, тобі з ним вінчатися гріх,
Він мій, а не твій чоловік!
30
Убити її! Наче в бурю прибій,
Нестямна розбурхалась лють.
Смертельний напій подарую я їй,
А там мене, грішну, хай вб΄ють.
31
Звеліла арапу знайти чаклуна,
Що зілля таємно варив.
Мій служка благав, його стогін лунав:
«О Боже, зоглянься згори!»
32
До зна́харки служку послала — нема,
Утік, вже ніде не знайду.
І з горя пішла я до неї сама
Свою лікувати біду.
33
Стара мені глянула пильно в лице,
За мить зрозумівши усе:
«Для кого б отрута не стала кінцем,
Тобі вона смерть принесе.
34
А дам я тобі заспокійливих трав,
Притиш свого серця плачі.
Я знаю, король тебе зранку шукав
І ждатиме в замку вночі.
35
Під вашим будинком сторо́жа стоїть,
Пильнує і двері й вікно».
«О відьмо! Приспи моє серце за мить,
Нехай не тріпоче воно!
36
Бо як же, бо як примиритись — о ні! —
Із горем і болем сумним?
В ім΄я наших світлих ночей, наших днів,
Не зможу побачитись з ним.
37
Служницею, дівкою, любкою йти
У замок, що сяє здаля,
Не можна мені… Чи не відаєш ти,
Що жде там — отрута, петля?
38
Палкий, наче лебідь, мій лагідний птах
Тепер із чужою... Облиш...
Ми ж разом над світом пливли на хмарках...
Дай, відьмо, отруту чи ніж!».
39
Скрутила мене, вже безтямну, стара,
Сховала в коморі тісній:
«Красуне, твоя ще настане пора,
А ти поспішати не смій».
40
І я у старої із темних горнят
Пила її зілля гірке.
Лежала на дранті. Наступного дня
Промовила відьма таке:
41
«Скажу, що втопилась, — затужить король,
Та ще й захворіє. Однак
Так швидше забуде. А в дівчини роль
Не зіграна, бачу я знак.
42
Як хтось її любить, хай вірить завжди,
Що зустріч судилась колись,
Ніколи надія не вмре від біди.
І я знадоблюся, дивись...
43
Скажу, що красуня із міста пішла
Світ за очі, втратила глузд.
Додам, що знайти її, певно, змогла б,
А більше ні пари із вуст».
44
Вона бурмотіла, товкла сухоцвіт,
Лаванду варила й чебрець,
І я повернулась поволі у світ.
Кохання — на серці рубець.
45
Стара одягла мене в плаття в дірках,
Запнула ганчір΄ям по ніс
І вивела рано на втоптаний шлях,
А потім на стежку у ліс.
46
Навколо співало усе і цвіло,
Аж млосно було від цвітінь.
Мене не втішало те радісне тло,
Брела, як сновида, як тінь.
47
Нарешті дісталися ми до струмка
Й хатини у лісі густім.
«Відкрий своє личко, красуне струнка,
Цей дім нині стане твоїм.
48
Сестра моя вірно послужить тобі,
Тут буде спокійне життя.
Під серцем, яке ти не кидай журбі,
Несеш королівське дитя».
49
…Повільно зцілялась у хащі густій,
Печальні снувала думки.
Штовхнулося якось маля в животі,
І я ожила залюбки!
50
Кохання зернина, моє дитинча,
Ніколи не буду сумна!
Немов каменюка упала з плеча,
І радість прийшла неземна.
51
Пологи настали — зазнала я мук,
Але забуваєш усе,
Коли до ослаблених маминих рук
Дитя повитуха несе.
52
Мій син народився! Маленький мій бог!
І ніжки цілую, і ніс,
В куточку своєму раюємо вдвох…
Диявол нам гостя приніс.
53
Обличчя під каптуром, вкритий плащем,
Та блиснуло сяєво лат.
Тривога мене охопила і щем:
За мною приїхав солдат.
54
А він озирався на пройдений шлях,
Неначе він сам утікач.
Почувся там храп конячини в кущах,
І стогін жіночий, і плач.
55
«Скоріше! Рятуйте, вмирає тепер!
Везу породіллю в село…»
А плід у нещасній давно вже завмер,
Спасати їх пізно було.
56
І Богу вже душу вона віддає,
Вже очі встеляє імла…
«Дитя покажіть перед смертю моє» —
І я їй своє подала.
57
Зійшла вона кров΄ю у довгій путі,
Не встигли домчати в наш край...
Я чула слова материнські святі:
«Дитя, королем виростай».
58
До ручки холодні притисла вуста,
Й душа відлетіла умить…
Мені таємниця відкрилась проста:
Суперниця мертва лежить.
59
І стало так жалко її, мов сестру,
І гнану, й нещасну чомусь.
А може, колись я так само умру,
Вмираючи, сину всміхнусь…
60
«Мій синку, ти знаєш, хто батько тобі
І хто тебе благословив?» —
Маля я притисла до себе в журбі,
І лицар не чув моїх слів.
61
Небіжчицю ми поховали в саду —
Могила і камінь німий.
Дай Боже, колись короля приведуть,
І пам΄ятник буде на ній...
62
Наш гість, поминаючи, випив вина,
Признався:«І п΄ю тут, і їм.
Забув про таке! О, якби хто тут знав,
Що діється в місті моїм!
63
Нема й половини людей, ходить мор,
Спустіли хати і двори,
А в замку зачиненім з наших комор
Вже зникли й харчі і щури…
64
В лісах, що цілющі нам запахи ллють,
Я думав, врятую її,
Рішуче поклявся я в тім королю,
Усій королівській сім΄ї.
65
Я лицар старий, незрадливий, і ось
У них на очах я умру!»
Сиділа я мовчки, згадавши когось…
А бабця згадала сестру.
66
«Живи у нас, просимо, — я вже стара,
Ти будеш дитя берегти.
У місті зараженім в мене сестра.
Що знаєш про знахарку ти?»
67
«Про знахарку? Нині вона при дворі
І зіллям випоює нас.
Сказала, привіт посилає сестрі,
Як вивела нас через лаз».
68
«Так ось із чиєї легкої руки
Потрапив до мене ти в дім!
Живи тут спокійно. Пролинуть роки —
Опинишся в місті своїм,
69
Коли я почую: король наш не вмер,
Рятує народ із пітьми.
А жінку оцю, як батьки, відтепер
Глядіти покликані ми.
70
Сестра моя в замку, я вірю сливе,
Надію дає королю,
Коли він питає: — Чи й досі живе
Та жінка, яку я люблю?
71
Навколо вирує і відчай і страх,
Усе потопає в біді,
Та ще й королева пропала в світах,
Як вивезли з міста тоді.
72
Нашіптує знахарка: — Вір у дива.
Ту жінку, яку ти любив,
Напевно побачиш, красуня жива.
Кохання — найбільше із див.
73
А біди і болі, великі й малі,
Здолає чекання просте.
І вір, що в безпеці, на чистій землі,
Нащадок у тебе росте».
74
…Роки проминули у тиші й красі,
І лицар покликав у путь.
А бабця навчала: «Розказуй усім,
Кого до палацу везуть:
75
Саму королеву — бо ждуть її там,
Й дитя — королівський-бо син.
Служи йому вірно, ти бачиш і сам,
В нім розуму стільки й краси!
76
У місті вже люд оселився новий,
Чи й буде старих кілька душ…
А ти себе, дочко, дружиною зви,
Нічим таємницю не руш.
77
Хіба ж ти і справді йому не жона,
Хіба ти не любиш, не ждеш?»
«Ой, бабцю, кохання — єдина вина.
А як… не впізнає він теж?»
78
Стара посміхнулась, плечем повела:
«В люстерко дивилася ти?
Атож, не впізнає: ти гарна була,
А стала ще краще цвісти».
79
Зібралися в путь ми. І так мені жаль,
Що з рідних поїду я місць.
Старенька із скрині дала мені шаль —
Подібну я мала колись.
80
Ми їхали довго. Стомився синок,
Ледь слухав потік настанов,
Що лицар давав йому. Ось і місток,
І серце болить моє знов.
81
Лице затулила я шаллю. Без слів
З коханим зустрілися ми.
Одразу він сина обняв, притулив,
Зросив його чубчик слізьми.
82
Помітила я сивину його скронь
І зморшки край милих очей.
Він глянув на мене — мов зблиснув вогонь,
О спалахи світлих ночей!
83
Наблизився стрімко, спинився і зблід...
Малинову шаль не забув!
Руками, холодними, начебто лід,
Мої, скрижаніли, торкнув.
84
Повів у покої і довго мовчав,
Вдивлявся, немов впізнає.
Коли пригорнув він мене до плеча,
Я все розказала, як є.
85
І більше розмови ми з ним не вели
Про наші й не наші гріхи.
На камінь без імені квіти лягли,
І хрест там постав дорогий.
86
Татусь мій такóж на ту пору спочив,
Доживши у замку літа
Хранителем всіх королівських ключів —
Король його щедро вітав.
87
Суперниці роду не знала — боюсь,
Що він моровиць не зборов.
Країни втішав політичний союз
Й нащадок, що в батька пішов.
88
А лицаря, й знахарок, дивних сестер,
Король прихистив назавжди.
В молитві я згадую їх дотепер,
Як нас рятували з біди.
89
…Вінчались ми потай. Мій милий казав,
Що є в тому воля Небес.
А згодом в палаці розквітла краса
Дітей наших, принців й принцес.
90
Я думала часто: на цілій землі,
В який не заглянути час,
Таких не було королев й королів,
Закоханих більше за нас!
91
Любов, наче світло, ішла між людьми,
Даруючи спокій і мир.
Зростали будинки й дороги прямі,
Де сумно стелився пустир.
92
У селах жінки народили дітей,
У місті селились майстри.
Наш край оживило кохання святе,
І кожен про те говорив.
93
Був мудрим король, і беріг він людей,
А поряд завжди була я,
Його королева кохана, й про те
Для правнуків казка моя.
Травень 2020
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
