У класі було тихо і лише морозяні візерунки на вікнах та вирізані гірлянди і сніжинки із кольорового паперу нагадували, що ще ідуть Новорічні свята. Наш четвертий клас завмер і здавалося, що класна година буде наступною, пекельною мукою.
Ми, як ото кролики на удава, з пристрастю дивилися на учительку російської мови і класного керівника, Ніну Петрівну, яка ходила повз дошку із дерев’яною указкою і строго виголошувала накази і пророцтва про сувору заборону майбутнього щедрування. Промова була довга, і ми перелякано слухали різні страшилки:

— Вот, что я вам, дєті, скажу! А как мальчік замєрз? Пошол пєть еті дурацкіє пєсні за канфєти, а потом єго нашлі в снєгу і долго-долго откапивалі. Мама і папа плакалі, над єго блєдним і покритим льдом тєльцем, но єго уже нєвозможно било вєрнуть. Его надо било хороніть і ставіть памятник с єго фотографієй. Он ужє в школу нікогда нє сможєт прідті. Ето прідумалі плохіє люді, коториє не понімают, что настоящій піонер щєдровать нє ходіт! Ви понялі?

Ми перелякано кивали головами, наче отара овець, і жах моторошністю вимальовував у дитячих уявах, як той хлопчик помирав у тяжких муках, як на його місці міг опинитися кожен із нас. У мене, аж мурахи по тілу йшли, як згадувала розповідь Ніни Петрівни, що якусь дівчинку побили п’яні посівальники і кинули голою на вулиці, а в іншій — відрізали пальці, бо вони відмерзли на тому щедруванні.

— Ну, надєюсь Ви мєня понялі!— задоволена собою важко опустилася на стілець Ніна Петрівна.

— Спаскій, Клєтний! —надєюсьвам вам дошло? —уже коли всі діти, наче налякані горобці, шугонули гуртом із класу, у спину двум двієчникам і хуліганам, гукнула правильна учителька.
Ті натягнули шапки і шарфи, сумлінно киваючи, і вся зграя четвертого-А класу гайнула на свіже повітря.

—А я піду посівать — мовив найкращий відмінник Сашко тихенько мені на вухо. Мені недалечко. З квартири в квартиру перескочу і матиму грощі, а ти щедрувать іди. Дівчаткам щедрувать прийнято.

—Ага, ти в Черьомушках в одному будинку живеш, а мене батьки не пустять, бо мені в чужі хати тьопать по морозу!

—Та ти боягузка! І щедрівок, мабуть, не знаєш! — Сашко прискіпливо.

—А от і ні! Знаю! Мене бабушка Аня учила, бо сьогодні Маланки, а завтра Василя!— я до однокласника, аж із злістю якоюсь дитячою.

—А давай поспорим! — Сашко не вгамовується.

—Давай! — кажу — А, як докажемо?

—А я завтра грошей принесу в школу, а ти — шоколадних канфєт. І куклу тобі куплю!

—А, може, ти в мамки гроші вкрадеш, а я вдома канфєт візьму!

—Нє... — Сашко мені. Зараз усе добре поїли. Тільки із замазкою нє катіт, а шоколадні!

Сашкова мама тяжко працювала на будівництві і клеїла людям шпалери, а зараз, у час новорічних свят гаманці покровчан значно спустішали, тому я розуміла, що грошей йому батьки не дадуть, а канфєти у мене, хібі, " Ракові шийки" і " Ромашка" із замазки. Я йшла додому і повторювала слова щедрівки і страшенно боялася програти. Та і ляльки хотілося… Хоча, він, той Сашко, певно, набрехав, а я тепер маю морочити голову, як втекти поночі з хати, як не відморозити пальці та до кого іти? Хресний дядя Боря — далеко живе, тітка Оля, — аж у Циково, бабця Аня — в Олександревці. До кожного — світ неблизький. А до сусідів, хіба можна? Мама ж учителька… Треба план, містер Фікс, треба план — крутилося у моїй голові коліщатами різні, дитячі версії...
А надворі царював мороз і пощипував мені трепетно рожеві щічки. Дерева покриті снігом, наче білою ватою, підіймали крислаті, сріблясті віти до, блакитного неба і наче шепотіли: « Поспішай! Меланка йде! Козу веде!». І дорога була такою слизькою, що мої жовті чобітки ковзали слизотою прудкіше, чим могли б іти по звичайнісінькому асфальту.

*************************************************
Від баби Ані я, звичайно, понаслухувалася, що свято Маланки і Василя об’єднають в Щедрий вечір. У нас Козу не водили, та бабуся розповідала, що те чарівне дійство колись, таки, радувало Дніпропетровські села, як радує перший дзвіночок брязкаляця подарованого, немовляткові.
У хаті мати пекла свинину і варила другу кутю. Я знала, що Святий Василь вважається покровителем свиней, то треба і такої страви до столу. Духмяні пахощі куховарства, що заполонили всю кухню, дали правильний ефект, бо у мене різко закрутило у шлунку від голоду.

—На перекуси трохи.—вказала мама на духмяне печиво, що мало вигляд рум’яних пташок, щедро притрушених цукром і кивнула на трьохлітрову банку молока: « Сама наливай! Бач! Ніколи мені!», наче на обличчі її красивому і розпашілому від духовки, написано було.
Я жадно жувало печиво, а сама згадувала науку баби Ані: « Ага. Знач — Маланки… Точно! Маланка-Вода, що приходить разом із Василем-Місяцем на Щедрий вечір. Не дарма ж баба Аня сьогодні телефонувала і наказала вмитися зранку... Це, щоб я красива і здорова була цілий рік… А ота історія… Її ж, ту Маланку, в чотирнадцять років заміж видали і була вона з багатої та шанованої родини… Як же там звали її чоловіка? А згадала! Апіан! Апіан, конєшно, проти Сашка ім’я некрасиве… Це — факт! Але вони бідним допомагали… Нам би допомогли і у мене були канфети, і я б у Сашка спор виграла… Наче хвиля морська, новий спогад набіг: Меланія поселилася на Єлеонській горі та монастир там заснувала. Це ж завтра Василя, а сьогодні Меланчине весілля, яке розігрувати треба! А як тут ти розіграєш? Ну до кого? До кого? Хоч би пощедрувати!» — вертілися у моїй голові дзиґи думок.

Вирішення питання звалилося, наче сніг на голову, веселою татовою усмішкою. В одній руці ніс свій радіоприймач із хвилею « Свобода», а в іншій — повний кошик рум’яних груш. І лунало: « Щедрик-щедрик, щедрівочка, прилетіла ластівочка…»

—Та виключи оту свою бандуру! Я тут не встигаю нічого —мама до нього.

—А щедрувать, хто буде? І веселий такий — в устах рожа червона грає.

—Уже випив? —мама з докором до нього.

—Ні грама, Шура! Ось ти послухай… І лунала із приймача музика, наче переспіви тисяч дзвіночків, а в них і річки нашої Вовчої хвилі, що під кригою сховані, крилечко синички-жовтобочки, грудка снігурка, що на нашій калині над ягідками сидить… І лапи ялин Олександрівського лісу, і небо там, святе і прекрасне, як вологі очі Богородиці. Свято там грало! Свято від Леонтовича.

Я трохи зі стільця із своїм печивом, яким рот повно набито було не впала. Трохи, бідолашка, не подавалася.

—Тату, я щедрувать і меланкувать! Я! Пішли кудись, папочко, бо я ж умру тут, як не пощедрую! — І геп, перед ним на коліна, наче дурна якась! За капці хапаю і ,аж трохи не вию. Чиста тобі Галя із «Назара Стодолі» Хіба, малолітка.

Мама здивовано підвела очі від холодцю, тато чогось знітився. Оце стоїть його дитина на колінах перед ним, наче перед Богом, і щедрувать проситься так, наче і справді її на страту завтра поведуть.

—Тю, ти! А ну вставай! — підвів , на руки сильні, наче пір’їнку лагідно підхопив.

—Треба мені дуже-дуже шоколадних канфєт!

—Тфу ти… Знайшла мороку! Сиди отам під ялинкою і очі закрий. — легко зітхнув татко.

Я міцно заплющила повіки і почула, як хтось нишком зайшов до вітальні і на мою голову щось посипалося пахуче, шелестяче, ванільне і мандаринове. Я сиділа серед гори цукерок у яскравих обгортках, де і « Мішка на Сєвєрі», і « Ананасні» і « Червона Шапочка» , " Каракум", і асорті золотих фантиках. Мандарини весело розкотилися по всій кімнаті і тато цілував мене у щоку, а я плакала, наче пороблено мені було. Очі підняла сумно:

—А щедрувать, а меланкувать? Це ж нечесно!

—Давай одягайся. До вечері встигнемо.

Ми поїхали до моєї другої баби Тані на мотоциклі, де я лежала в колясці, укутана десятьма ковдрами і защипнута брезентом зверху, щоб не змерзла.
Прям з порогу весело і без усього страху, співала радій татовій матері, моїй другій бабі:

Меланка ходила,
Василька просила:
— Васильку, мій батьку,
Пусти мене в хатку.
Я жита не жала,
Золотий хрест держала,
Золоту кадільницю,
Срібну тарільницю.
А ви, люди, дбайте
Та й нам калач дайте.

У баби сльоза по щоці потекла, а на вишитих рушниках залопотіли лебеді крильми і розквітали ярими звіздами мальви.

—Голосиста ж така ,Вітя! — баба до тата. А до мене —На моя квіточко, тобі подаруночки! Хай Господь Бог тебе береже! Таки провідала бабу Таню!

А у целофановому пакеті і сукенка у білу ромашку, і банти білі, аж по три метри кожен, і мандарини, і улюблені Сашкові цукерки « Білочка». Аж два кілограми! Оце я багачка!
Швиденько баба зібрала молока, сметани, сиру, бо свої корови тримала, пиріжків із вишнею і гарбузом, розцілувала і перехрестила вслід. Я їхала у колясці мотоцикла щаслива-прещаслива, бо все по-правді. Бо слова дотримала.

*********************************
Ранком я прийшла до школи радісна і упевнена, розмахуючи помаранчевим портфелем, а Сашко чогось сидів за своєю партою смутний і набундючений, аж червоний від сорому, як рак, котрого щойно вийняли з окропу. У мене й з голови враз вилетіло, що меланкувати, щедрувати на спір мали, що ляльку обіцяв придбати мені за посівні гроші.

—Ти чого такий? Случилось шось?— питаюся, а серце трохи з грудей не вирветься. Так його шкода…

—Та... — відвернувся.. Не пустили мене посівать батьки… — Малий ще сказали. Нема у мене для тебе ляльки. І нічого тепер не буде! Щось у зошит зосереджено писати почав. Ти мене тепер зневажатимеш!

Щось разюче билось у мене у скронях, наче там білки стрибали. Певно, то був розум, а, може, переше кохання?

—Подумаєш, страшна біда!— я ні з того-ні з сього. —І я не меланкувала і не щедрувала! Побоялася та й батьки не пустили! Холод же собачий!— збрехала, а в щоки, аж кров калинова бризнула і в голові зашуміло.

—Правда? — Сашко несподівано зрадів. — Може, тобі математику дать списать?

—Ні, мені татко поміг задачу розв’язати. А це ось тобі! — даю жменю цукерок « Білочка» і ще більше червонію. Тато вчора до ялинки приніс.

—Я все одно ляльку тобі подарую і женюсь! — випалив Сашко миттю і нам обом стало ніяково, бо ми ще тоді не розуміли, що інколи крихітні, дрібні вчинки можуть творити великі чудеса та кращі за урочисті обіцянки, чи суперечки, а, може, уже й втямили, що найбільшу біль людині може завдати лише той, хто подарував їй найбільше щастя...

До класу упевненою ходою зайшла чомусь весела класна керівничка — Ніна Петрівна. Її підбори акуратно відбивали такт відмінної поведінки. Шкільне життя продовжувалося, як продовжується повновода річка, що колись впаде у безкрає море, яке називається Дорослість.

Автор —Юлія Івченко 13. 01. 2021.
ДРУЗІ, ВСІХ ІЗ СВЯТОМ МЕЛАНКИ ТА ВАСИЛЯ! ЩАСТЯ ВАМ!