Лариса Коваль (1945)
|
Оце пишу я сповідь, як веснів’я,
Як подих степу на краю села,
Як ті слова, що чула уві сні я,
І так нікому й не розповіла.
|
Народилася в Росії у м.Омську 20 червня 1945р. Закінчила в м.Запоріжжя російську СШ №15, потім вечірнє відділення факультету електронної техніки машинобудівного інституту, де жоден предмет не викладався українською мовою, (нині Запорізький Національний технічний університет). Працювала на електровозоремонтному заводі робітницею, інженером на виробничому об’єднанні “Гама”, викладачем у Запорізькому коледжі радіоелектроніки, старшим викладачем у ЗНТУ. Українську мову почала вивчати з 1990р., викладати українською з 1991р.
Член Національної Спілки письменників України.
Автор восьми книг: “Повернення до себе”,“Від болю до весни”,“Сполох осінніх айстр”, “Озори мою душу надіє”, “Шляхами Піднебесної", "Світлини долі","Вибране", "На прощальний танок запросив листопад".
Лауреат літературної премії ім. М.Нагнібіди, літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша.
* * *
Забери ти мене із розлуки.
Я – ріка з гіркотою настояних трав.
Будь зорею мені, в мою шибку постукай,
Будь дощем, що на березі коси колись розплітав.
Подаруй ти мені на світанні тремтливі краплини.
Відчиню я вікно, і заб’ється зорею запліднена плоть.
Розговіюся небом і громом, і садом безлисто-осіннім,
І народиться день. І здивуються всі – листопад повертає тепло.
І хто знає, одягне ця осінь весільні омріяні шати,
Чи оце навпаки,на прощальний танок запросив листопад.
Все одно я ріка, що навчилась безтямно кохати,
Все одно я ріка, що зросила натомлений сад.
Я до серця твого, що любити не вміє,
Проростаю квітками з осінніх розпук.
Озори мою душу, надіє!
Забери ти мене із розлук!