Ні, «любов» - заслабке те слівце, як на мене.
Я тобою живу, а не просто люблю.

биті жаки й калачики терті
впалі ангели ой не святі

Місто зустрічей, місто небажаних втрат.
Місто гарних жінок і славетних мелодій...

Зроби це, поки я ще не встиг на око зважити pro і contra.
В моєму світі нема святих. То страть його поцілунком шльондри.

Мої сни - це апокриф, безцінне руно чорнокнижжя
На пергаменті із ненароджених досі ягнят.

Дякую, Сонце, за те, що зі мною була.
Просто собою. Земною. Ніяким не ангелом.

Ким народжений, тим і повзаю.
Ну куди мені в солов’ї?

це смертельний танець під хіт війни
бек-вокали – дрони, вокал - гармати

Це кохання – мистецтво і таїнство, наш обряд…
А взаємні бажання такі креативні й творчі!

Справді, з першого погляду видалося - стара.
Наче мумія, тільки в очах щось незвичне гра.

Не зважай. Так нерідко трапляється у житті. Силоміць не закохують. Ще не зумів ніхто це заперечити… Щастя – то казка на DVD. Там вино почуттів – тут у мене суцільний оцет. Не зважай. Хай лисиця-кохання мене гризе, як спартанця, чий образ пригадую все частіше. Люди кажуть між іншим таке: що минає все. Та без наслідків – майже нічого. І це не тішить.

Я далеко не Рильський і не Тарас.
Ну і так воно вийшло, що не Костенко.

сонечко, це кохання
вибору в нас нема

І доки в’ється життєва пряжа, і робить оберт веретено, а кров у жилах така гаряча – мені далеко не все одно: чи в добрім гуморі будеш зранку? І що наснилось тобі вночі? Без слів відчути б і забаганку, і все, про що ти чомусь мовчиш… Не дати сісти бодай пилинці на світлий образ і на ім’я. Бо маю право: всі українці – ми апріорі одна сім’я! То не чужа ти – рідня скоріше. А ще – ти космос. Відкрийсь мені – всі шланги дихання я обріжу, щоб загубитись навік у нім. Ти посміхнешся – не так вже й мало. Земля танцює, малює вісь по небу наші ініціали. Широкий розчерк – кометний хвіст. Планета крутиться, то й сюжети на ній прядуться, немов нитки. І той, де поруч зі мною вже ти, чому б не втілити? Залюбки! До тебе серце моє прикуте - міцні бажання, мов ланцюги… І не відпустить уже нікуди такий пекучий вогонь жаги… Любовну спрагу як не вгамовуй, лише сильніше вона стає. Ти необхідна, як рідна мова. В тобі все рідне… таке своє! А ця фігура віолончелі, а мрій лірично-жіночний сюр! Ти ніби з творчості Боттічеллі. Та щоб тебе осягнути всю життів потрібно принаймні зо три… В тобі постійно є щось нове. Я б цілувався з тобою вкотре, щоб милуватися вчергове і відчувати палкі дурмани… Хай кажуть, що не існує фей, чарівність будням непритаманна, бо це не Канни і не Бродвей. Гучніше позов твоєї плоті – мою приводить в гарячій транс. Господь в життєвій своїй колоді людей тасує, збира пасьянс. А ми – такий ідеал мар'яжу, що й кров, здається, у нас одна. Так буде, доки ще в’ється пряжа під обертання веретена.

В світі все невипадково
Було, буде, є…

Будь такою, яка ти нині є.
Я подібних тобі жінок,

Ти з дитинства не любиш усі ті кайдани правил.
Ти відтоді ненавидиш плентатись у хвості.

Ти взірець української дівчини.
Орхідея в розквітлій красі.

Я – таке… чи comme ci, чи comme ça. Ну а ти – charmant!
Я – вугілля, а ти - найкоштовніший діамант.

Ти гарніша за Венеру.
Я далеко не Юпітер.

Доктор Фрейд переважно приймає таких без полісу.
Це троянда у січні, це наче серпневий пролісок.

Вельмишановна леді… краще пані…

Кажуть, він жив непомітно десь в закутку.
І пожинав регіт там, де кохання сіяв,

Хтось скаже, що банально вию вовком.
Для мене це є блюзом самоти.

- З гори, з Сіону видно все і скрізь! Дивись, запам’ятовуй, Єшаягу! Як паросток башанський нині зріс, яку він приписав собі звитягу.

Ти була всім, чим я дихав і дихаю.
Тим, що втрачав і що в серці відкрив.

Безсилі всі чутки та балачки!
Наскільки є поганою вночі ти,

Наче туга все затьмарила.
Вкрало сон кохання-злодій…

Я не знаю, вагаюся, хто ти?
І навіщо з’явилась мені?

Були часи – жили у світі скрізь святії.
І не були тоді нестачі доброти.

Не скінчиться так просто війна.
Це відлуння одвічного бою.

Ти відчуй у моїй сивині
Дим далеких і хижих пожеж.

Брати совкам - тамбовськії вовки.
Та суки по Тверській їм рідні сестри.

Вона живе як усі: робота, де не піднімеш і голови. Все потребує чимало поту. Спідниця, гаджет, шматок халви. Нарешті вечір. Бувай, конторо! Її чекає самотній дім. Хутенько шопінг - і досить скоро вона вже вдома. Банально, втім… Не все так просто. Вона береться до того, чим всі роки жива. У нього профіль, немов він з Грецій. А очі – тут заслабкі слова. Вона все втілює так старанно, щоб чувсь і дух його сигарет. Лягати пізно, вставати рано. Вона малює його портрет.

Ми різні, наче сон і яв,
Нічна пітьма і денне світло.