у млина
три крила
з очерету
а четверте
обдерте
з піску
лиш на мить
захрипить
на багнеті
хтось на тім
на чужім
берегу
я піду
попід снігом
із вати
я піду
над водою
як дим
млин продовжує
крила
гойдати
чорна кров
на лиці
наче грим
а на березі
тому
чужому
домовини
колотять
як слід
і крилами
гойдає
невтомно
млин з піску
й очеретяних
віт
я біжу
вздовж ріки
я і тиша
заспиртований
погляд
несу
і не бачу
як вітер
колише
і мене
і зелену
траву
і русалки
руді
й безсоромні
захлинаються
сміхом
рудим
над водою
хвости
невгамовні
наче крила
розвіюють
дим
й очеретяні
віти
мов грати
крізь які
я свій погляд
несу
млин продовжує
крила
гойдати
я біжу
я біжу
я біжу.

Прогуркотів трамвай, я йду додому.
Хоча й невпевнений – чи справді я іду?
Наче усі навкруг живуть вже по-новому,
А я один – старим життям живу;

А я один – не дихаю, як треба,
Незграбно гойдаючи зябра на боках;
Й мені одному наче звичне небо
Здається перевернутим. Мій страх

Можливо й безпідставний. Так буває,
Ви скажете, що мертве серце б’є,
І, що на мертвому обличчі всмішка грає,
І що саме обличчя мов желе.

І що саме життя мов згусток болю,
Простого, трохи вільного, як ніж
Близ горла: він-бо знає мою долю
Уже давно. Хоч краще це, аніж

Як завжди бути впевненим, що люди –
Усі без винятку – ідуть як крізь мене.
Хай краще лезо розітне унавпіл груди –
Не можу більше відчувати це!

Не можу. Все спеклося. Все обридло.
Втомився очі підіймати од землі.
Втомився перетравлювати їдло
Десятків лиць у натовпі. Мені

Нестерпно жалить серце (хоч і мертво)
Коли тебе стрічаю близ помийних ям.
Що так на мене вилупилось, стерво?
Чи може краще називать тебе – життям??!.

*
і стався вибух. Хвилями жорстоко
прокочується в стислій голові.
І хочу вирвати од болю ліве око, -
Нащо воно тепер здалось мені?..

Нащо тепер усе, коли мені все рівно
Стискає душу шкіряний ремень!

Але вспливає щось – до сліз, до сміху рідне,
Кладе успокій на чоло поблідле,
Я засинаю. Завтра – новий день.

Я хочу посміхнутися тобі,
І тая посмішка мов цвіль вкриває губи
мої,
і трохи нудить
од звістки, що тримаєш у руці.

Ти простягаєш лист, а скрізь безодня,
Й мені начхати на усе, що є
Сьогодні.
А нутро і рве й пече.
Хапають пальці лист: чужі, холодні.

Ти повертаєшся, ідеш, мов і не було,
Мов вибачаєшся мовчазно, ти ідеш
Зсутуло,
Й комусь ще несеш
Болючу звістку, лист, а може – кулю...

Зупинись, постій серед вертепу,
Потім знову рвучко побіжи,
Наче ти один лиш серед степу
І густа трава – мов ті ножі.

Ось ти впав, безсилий: твої ноги
Всі порізані, тече багряна кров,
А в очах і смуток і тривога,
Й ненависть! Вставай, мій друже, знов!

Знов біжи! Ти – не один із стада!
Ти достоєн бути більше ніж вівця!
Тож лягай скоріше на ковадло –
Хай із тебе викують меча!

Бо у цьому світі треба бути
Щонайменше: гострим і швидким.
Треба вміти пити мов отруту
Світ, і залишатися живим.

Тож не сподівайся вже на диво.
Краще будь готовим до війни.
Весь усесвіт перетворюється в лігво
Звіра, що у твоїй голові.

Він гарчить, вибльовує зневіру
І розмахує зазубреним мечем.
В цьому світі треба бути звірем,
Щоб не бути за життя – мерцем!