Одинокий ангел сломанные крылья
Обронил на перекрёстка Вечного Пути:
Он стал человеком, стал вселенской "пылью"
И ему отныне некуда идти...

За спиною - Эдем, впереди - безверье
И тоска, что снова всё сожжёт внутри...
Был ты мне хранителем, а теперь (ты верь мне!!!!)
Я спрошу у Бога, как тебя спасти!!!

Раненые крылья излечу надеждой,
Муку, что в глазах твоих, исцелю слезой...
Ангелом-хранителем был когда-то прежде?,
Одинокий ангел, стань моей судьбой...

Солоний смак,
Солодкий гріх...
І все не так
Як ти хотів...

Про що мовчить
Твоя душа?
За чим болить
Твоя біда?

Чиму ти плачеш
Уночі?
Кого ти бачиш
На межі?

Ти вже не посміх...
Ти - гроза...
А на очах
Тремтить сльоза...

Зруйнуй примару
Своїх снів,
Закинь за хмари
Лють і гнів...

Образу в серці
Не держи,
Бо ти щасливий!,
Ти живий!!!...

Синій смуток...Синій...Сочний...
Сипле снігом смуток-сон.
Спи спокійно, спи синочку,
Сад самотній стелить сон...

Сну солодкий спокій сниться,
Стихли сонно співи струн...
Серце стомлено сміється -
Серце слуха срібний струм...

Сипле-стелить срібний сніг
Серед саду сірий смуток...
Срібні співи, спокій, сміх -
Спи, синочку, страх не слухай.

Сипле снігом сад самотньо -
Синій смуток - срібний сніг...
Світ сьогодні спить скорботний -
Сірий смуток - сивий сніг...

Чи було кохання у серці твоїм?
Напевне, що НІ...
Чи було чекання, бажання, туга?
Напевне, що ТАК...
Чи можеш здолать забобони свої?
Напевне, що НІ...
А чи заспіває колись ще душа?
Напевне, що ТАК...

Робить мені що з тим коханням скажи...
Лише не мовчи...
Хоч поряд з тобою - всерівно одна...
Кохала? Дарма...
Навіщо зустріла тебе у Путі?
О, радості дні...
Щаслива що люблю, що серце співа,
Хоч знову сама...

Є на світі така нісенітниця --
Серце рветься, та держить обітниця...
І не в силі ніхто збагнути,
Як же можна цього позбутись...

Ти говори зі мною, говори...
Душа так просить голосу сьогодні...
І тихим словом біль мій розжени --
Не хочу більше відчувать самотність...

Життя - як море,
А море - доля:
То вітер, бурі, повний штиль...

А я у ньому
(Божа воля!)
Знайшла і щастя, й сумнів, біль.

Пірну в глибини
І перлину
Дістану радості зо дна,

А серце стогне,
Просить, молить:
-Скажи, навіщо ти одна?..

Чому ти плачеш?
Чому смієшся?
Чому сумуєш в темну ніч?

Кого кохаєш?
Кого чекаєш?
І чи в любові лише річ?

Навіщо жити?
Кому служити
Бажаєш ти в своїм путі?

А чи не краще
Приспати душу,
Не залишать її в огні?

...Життя ж як море...
А море -- доля...
Тобі потрібен вічний штиль???

Синку рідненький,
Пташко маленька,
Спи мій дзвінок золотий.
Стелиться долі
Доріжка гладенька -
Щастя дивись не розбий.

Я твою доленьку
Випру до блиску
І заквітчаю твій путь,
Лиш не забудь
Свого роду колиску
І хто ти є не забудь.

Мов кобзарі
Мої думи блукають...
Серденько тоскно щемить...
Ти пам`ятай,
Що нас біди вартують,
Не забувай ні на мить.

А як недоля
Ввійде в твою душу,
Серце затопить твоє -
Я колисковою
Тя заколишу,
Глянь лиш в віконце моє.

Знов, як в дитинстві,
Підніму я горе
І розіб`ю на друзки!..,
І ми з тобою
Звернемо гори -
Хай розлетяться тріски!...

Дай тобі Боже
Ніколи не знати
Зради, недолі, біди...
Щастя солодке,
А горе жорстоке
Я заколишу... й ти спи...

Спи, мій синочку,
Спи, мій маленький -
Горе добра хай не вб`є...
Ти - моя доля,
Ти - моє щастя --
Все, що у мене лиш є!!!

Шалений лет безумних літ...
Зима вже вкрила твої скроні.
І юності бездумний цвіт
Обсипавсь на твої долоні.

Ти на порозі небуття
Згадаєш помилки колишні,
І мерехтливе забуття
Тебе, мов немовля, вколише...

Как больно ранят злые языки,
Тяжёл заброшенный на душу камень...
О, Господи!, ну за какие же грехи
Людей сжигает наговоров пламень???

Кто позавидовал надежде, что на сердце
Оставила едва заметный отблеск?
Да тот, чья совесть -- сахар с перцем:
Облить другого грязью -- вот ведь доблесть...

И, наслаждаясь слов позорный властью,
Они злорадствуют, болея злобой,
Не думая о том, что их же счастье
От грязных слов, увы, удет к другому...

Я хочу бути Сонцем -
Щоб теплом тебе обійняти...
Я хочу бути Вітром -
Пил минулого з тебе зняти...

Я хочу бути Птахом -
Щоб з тобою поруч кружляти...
Та не хочу бути Прахом --
Під твоїми ногами лежати...

Кажеш серця не треба слухати?,
Не пускати любов у душу?
Ой, як хочу до тебе достукатись...
А ось бачиш -- писати мушу...:))

Приймає місто ванну Клеопатри...
В туманах, наче в молоці, бульвари...
І шум прибою, і акацій Татри,
І маяки, мов очі у примари...

І я...маленька, мов піщинка сіра,
Стою серед великого безладдя...
Чекаю..,що проснеться в людях віра,
І вже не будемо ми Хаосу знаряддям...

Старезний світ з дитячими очами,
Він знає все і чує моє серце...
Ми тихо з ним говоримо ночами -
Себе він бачить в мені, мов в люстерці...

Я не хочу тобі заважати,
Завдавать тобі болів сумних,
Але, милий, я в твоїй хаті,
Я у тебе - немовби в чужих...

Я дратую тебе, заважаю
Відпочити в полудневий час...
І робить мені що - я не знаю:
Бачу злість у твоїх очах.

Хочу я простягнуть тобі руки:
Поможи!, підкажи!, захисти!!!...
А натомість моєї муки
Зрозуміти не хочеш ти...

Ти замкнувся в своєму світі
І нікого туди не пустиш.
Мої сльози, мов роси з віття,
І в душі залишилась пустош...
***
Знаю, час промине і загоїть
Давній знахар розбиту душу..
Я не буду уже з тобою...
Другу книжку писати мушу...

Притулився, припав, пригорнувся
До залитого слізьми вікна
Лист кленовий, і янгол здригнувся -
Вирувала навкруг САМОТА...

У танкУ тому усмішки танули,
Лютували, мов вир, почуття,
А по шибці текли сльози янголів,
І сміялась над щастям сльота...

О мій янголе, мій хоронителю,
Осушила я сльози давно.
За минулим уже не тужитиму -
Я налию нове вино...

В перехресті доріг розкуйовджених
Я на щастя вогонь розкладу.
Спалю в ньому думки всі облудливі,
Собі долю нову напишу...

Притулився, припав, пригорнувся
До залитого сонцем вікна
Лист кленовий, і янгол всміхнувся -
Щезла в полум`ї САМОТА...

За синіми морями,
За сивими горами
Живе моя надія
....зневірена в собі...

Вернись до мене, мріє,
Врятуй, Свята Маріє,
Зорю моєї віри
На грішній цій землі...

Ми не впіймали тінь щасливих літ,
А щастя не купити у салонах,
Лиш на обличчях залишився слід:
Гіркий від сміху, і від сліз солоний.

Дозвольте, я у сні з`явлюся Вам
Сказати: ”Все пройде, і час врятує рани...”,
Напевне потонулим кораблям
Листи про це писали капітани.

Я вам приснюсь, проста до німоти,
Зруйную нашого буття закони,
І подарую мрій моїх світи,
Розлиті у кришталеві флакони.

Ви зрозумієте, Ваш погляд засія -
І усміхнетесь тихо, несміливо...
Осінній дощ – надія золота,
Очищення нам подарує зливу...

Хочется к Богу руки взнести
И крикнуть: "О, Боже Всесильный!!!
Пошли мне, о Боже, великой любви:
Огромной, счастливой, обильной...

Пошли мне, о Боже, любви звездопада -
Мудрой и юной, вечно живой...
А если не можешь, тогда мне не надо...
Ты слышишь!!!, не надо совсем никакой!!!..."

Тихо злітають сльози з повік,
Сумно на серці – то плаче душа:
Я дожила середини свій вік,
А свою долю ще не знайшла.

Смуток, мов саван, груди скував.
Рветься до неба розпачливий крик...
Хочу, щоб голос до тебе дістав,
Та не спинити вічності біг.

Втіху знаходжу у сині своїм,
В дітях, що в класі сидять, але я,
В час коли сон тихо входить в мій дім,
Душу шукаю твою навмання...

Чую, що поряд ти десь, що ти є,
В мріях шукаю обійми твої
Ти заблукало десь, щастя моє,...-
Біль мій і гріх мій...пусті мої дні...

Дні, що без тебе блукаю – пітьма...
Тихо злітають сльози з повік...
Сумно і порожньо...рветься душа...
Знайди ж мене, щастя...
ще вогник не зник...

Досить порпатись в моїй душі
І шукати там думки таємні!
Заховайте зневіри ножі -
Мені треба лиш слово приємне

Я – людина, така ж як і ви...
Вас дивує, що хочу я жити?
Зрозуміть може важко самим,
Що я хочу і БУДУ ЛЮБИТИ!!!

Кожен з нас має власні права
На кохання, на щастя, на долю...
Чи для вас то є лиш дивина?
Стерти мрію я вам не дозволю!

Чи бажаєте ви, а чи ні -
На своєму стояти я мушу...
Я вам болю не завдаю -
То ж не рвіть на шматки мою душу...

Що тебе, хороший мій, тривожить?
Що спокою серцю не дає?
Відповідь шукаю – не знаходжу,
Чи не серце змучене моє?
Може налякала тебе сила?
Може обпекла вона тебе?
Ти скажи, якщо тобі не мила -
Спробую я побороть себе...

Та не знаю, що із того вийде,
І не впевнена, що тут поможе час...
За які такі душевні війни
Так карає Бог коханням нас?...
Я ж любові не боюсь ні трохи,
Дуже вже чекала я її...
Тут ніхто не винен (навіть Боги!),
Що моє кохання – то є ТИ!!!

Я не хочу тебе налякати
Нестриманністю почуття.
Боже! Хочеться щастя мати,-
А приходить лише каяття...

Я любитиму тихо, несміло...
І у прозі жорстокій буття
Сподіваюсь, чекаю і вірю -
Мені вихід підкаже життя.

Настане ЧАС, і заспіває ХУРТОВИНА
В твоїм волоссі ПІСНЮ зимову...
Чом ти не чуєш Пісню Лебедину,
Якою Я ТЕБЕ так довго зву...


Настане ЧАС, і Зоряна Стежина
Покличе за собою в НЕБУТТЯ...
Чом Ти не чуєш ПІСНЮ ту єдину,
Що зве тебе і плаче, мов дитя...

Я так кричу від самоти,
Що, зрушуючись, гаснуть зорі,
Що тужать Вічнії Світи,
Від крику застигає море...


Шалена пісня і сумна,
І стільки ніжності я ношу...
Як дивно...й досі я одна,
Хоча зігріть півсвіту можу...


Я знаю, вірю – прийде час
І я урок свій зрозумію.
Не втрачу більше я свій шанс...
А бути іншою?...Чи вмію???


Душа моя – калейдоскоп,
А камінці – падіння й злети.
Розвію тугу мов пісок
І обернуся на планету.


Ім`я собі я оберу,
Щоб зрозуміти всі зуміли:
Я людям серце віддаю
І душу..,
щоб не обміліли...

Горить життя, мов полохливий вогник свічки,
Як легко його можна загасити...
Багато розуму не треба, щоб навіки
Той пломінець яскравий загасити...

На спалах більше, чи на спалах менше –
Хіба тут може буть якась різниця?
Забрать вогонь для себе певно легше,
Щоб за чужий рахунок самому зігріться...

Та чи надовго? Змерзнеш скоро знову,
І знову вкрадеш полум`я у свічки?
А спробуй так зробить, щоб запалити нову:
Хоч одному життю дать віри стрічку...

У кожнім з нас є одинока іскра спраги,
Що здатна і згубити , і зігріти...
О, Господи!, дай сили і наснаги,
Щоб хоч одну ще свічку запалити!

Я давно вже колись жила,
І повітря самотнє пила...
До кохання так довго йшла,
Тільки так я його й не знайшла.
Я давно вже колись жила...

Диво давнє світило мені –
Зорі-зіроньки в долі пітьмі
Тріпотіли мов мрії мої
В самоті.., в самоті.., в самоті...
Диво давнє світило мені.

Я колись уже нитку пряла...
Аріадною може була?..
Все Тесея свого ждала…
А кохання?... , воно – мара…
Я ж все долю собі пряла...

Простелила йому до ніг
Свої мрії... А він не зміг,
Не повірив!.. І випав сніг,
І дзвенів, мов прокльони, сміх:
„Ти життя простелила до ніг?!!".

І розкидало нитки мої
По усенькій-усій землі,
І літають вони сумні...
Вже не літні - осінні дні:
„Літо бабине" - нитки мої...

Хто ж мене так давно прокляв?
Хто неспокій у душу поклав?
Ти мене осміяв... осміяв...
Скористався... і слухать не став...
Може ти мене, любий,прокляв?

Я давно вже колись жила...
Аріадною я була -
І сама себе прокляла...
З давніх-давен і дотепер
Я шукаю кохання своє...
Я шукаю у сні й наяву...
І не вірю уже,
що знайду...

Хто ми є? Лиш ланка у потоці
І минулого й майбутнього життя?
Я – продовження батьків й початок сина?
Що ж тоді за межами буття?!!!

Біжимо кудись, до чогось прагнем,
А помилишся – й не буде вороття?
Що ж лишається тому, хто помилився:
Шанс загартуватися чи каяття?

Адже є якась мета – НАЙВИЩА, СВІТЛА...,
Кожному є свій дороговказ:
Не збивати з напрямку сусіда,
Не волати з відчаю щораз...

Сивий світ з дитячими очима
Нас мов карти любить тасувать:
”Дурень” тобі впаде чи козирна -
Не дано нам цього відгадать.

Він мереживом розкладе свої карти
Й знов, шуткуючи, приховує „знання”:
Хто ж ми є? Лиш ланка у потоці
І минулого ...,й майбутнього життя...!

У кожного в душі своя є прірва
Куди найтяжчі спогади кидають...
Та іноді там пропадає віра,
І лиш недоля й туга визрівають.

У кожного на серці власна рана,
І шелест болю сміх щасливий крає...
А мертва мрія і надія рвана –
То в чорній ямі кришталі сіяють...

У кожного є сивина завчасна,
І очі, що зволожені росою,
І тяжко в скруті, коли віра гасне,
Все ж залишатися самим собою...

Як холодно в країні Нелюбові...
Хто ж насміятись так над нами смів?
На перепутті мрій розбились наші долі,
Залишивши на згадку лиш уривки снів...


Щось загубили ми у цім шаленім світі,
Щось втратили... і полум`я згаса...
І ти один... І я самотня...
Поле
Знівечених надій вкрива жалем роса...


Знайди мене...Як холодно і сумно...
Ти десь далеко... в іншому житті...
Ми наше щастя втратили бездумно,
Душа болить... і нікуди вже йти..


Зігрій мене...Вже осінь на порозі
Пожовкле листя інеєм вкрива...
Зігрій мене...-
Втомилась я в дорозі,
І вітер часу серце розрива...


Як холодно в країні Нелюбові...
Вночі я чую тихий голос твій...
Я хочу відвернуть від твого серця болі,
І знову повернуть тебе в країну Наших Мрій...