Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Тетяна Дігай (1944)



Критика
  1. Володимир Кашка.Шлях поза дзеркало.
    Володимир Кашка (1954 – 2006).

    Кілька небайдужих думок
    з приводу літературної творчості.


    Шлях поза дзеркало – це шлях тих, хто не просто потребує віри для замирення і для рівноваги з днем сьогоднішнім. Це потреба іншого характеру, викликана необхідністю осмислити себе для вічності і вмістити вічність у собі.

    Український поет, прозаїк, есеїст Володимир Кашка народився на Прилуччині в родині колгоспника, навчався у педагогічному училищі, у Московському літературному інституті імені О. М. Горького (заочно). Отже, поринув у вир літературних захоплень, обравши шлях важких пошуків свого слова, свого обличчя. Перша помітна публікація з’явилася в альманасі «Вітрила» (1983), потім були «Літературна Україна», «Літературний Львів», «Дзвін», «Березіль», «Кур’єр Кривбасу» та інші. За плечима Володимира Кашки – служба у війську, робота журналістом. Окрім того, він працював теслярем, кочегаром, учителем, моряком рятувальної служби… Весь час активно писав, вів громадську роботу. Але в той час людський і творчий неспокій вважався крамолою, називався українським буржуазним націоналізмом та антирадянщиною. Наш поет був занесений у чорні списки. Довелося йому зазнати переслідувань, ізоляції.

    За життя Володимир Кашка видав кілька книжок: «Уроки сірої качки» (1990), «Мала методика» (2003), «Моделі обріїв» (2005). Вже по смерті було видано роман-робітню «Житло» та книгу поезій «Автометодика» (обидві 2007).


    «Давно я розтрощив своє приватне дзеркало дощенту. Тепер мені холодно: далеч неоглядна і вічність. Дні і ночі марную над тим, аби все те зібрати докупи, як було, повернути йому форму первісно дитинну, цнотливу й чарівну, чистоту води непочатої і побачити в ній себе, аби знати, яким іду до вас – назавжди».

    Ці зболені і гранично відверті сповідальні рядки Володимир Кашка написав це у 2003-му році, коли мету життя було давно визначено, а дорогу обрано безповоротно і назавжди. Не випадково цикл поезій у прозі зветься «Листи з-поза дзеркала». Розбите дзеркало – сильна поетична метафора, символ долі поета, котра поставила його перед дилемою: або – або. Володимир Кашка не ухилився від вибору. Він – бранець ідеї лицарської честі, духовної свободи і правди.

    Володимир Кашка за світовідчуттям – романтик, та його романтизм трагічний: конструювання поетичного змісту письменника відкинуло розпливчату невиразну мрійливість, уславлену романтичну сльозливість, темний суб’єктивізм і мрячу чутливість своїх попередників - романтиків ХІХ ст. і сказало епосі всю правду про виразки і жахи, що роз’їдають її: «Кричи гучніш, мій вороне, кричи, / розгойдуй лементом трикляту душу. / Коли вже сталося, що мушу / постати з праху, калу і сечі – / по день і подвиг, по ключі, / щоб одімкнуть усіх і все подужать / і згодувати все нічній свічі, – кричи удень, кричи вночі. / Тряси цю душу, мовби грушу, / аби прокляття і плачі / у зшиток сипалися дружно, – гучніш, мій вороне, кричи». Образотворчі засоби, віртуозна мова, витончений інтелектуалізм, «звіряча» інтуїція, унікальний символізм зробило його сучасним і адекватним нашому страшному часові. Кожне слово, кожен образ, кожен троп – щільне, компактне нашарування філософії, релігії, етики і одночасно, правди життя з усім її брудом і цинізмом – гірко-солоний розчин незагоєних думок: «Маски троянд непотрібні трояндам, / маски людей зайві для нас, / маски дерев завеликі для квітів – / вони деревом стануть, / маски зірок для людей передчасні – / ми ще станемо ними».

    Натяки, недомовки, ремінісценції, відкриті й замасковані цитації, складна система відсилань, ретельна робітня різних поетичних технік, парафрази, речитативи, алітерації, асонанси, змішання арго і сакральної лексики, сугестивність слова – ось із чого зроблені тексти Володимира Кашки. Але які ж-бо поліфілософські метафори, які ж-бо віртуозні асоціації, які ж-бо образи! – «Мов кров з різницького ножа, / збігала ніч (…) мов листя, осінніють літери – хроніки смерті і правди (…) Потужне сонце, дужий вітер. / Сніги цвітуть (…) дощі свічками виснуть до хатини (…) глибокі виразки землі солодку сіль цілунків наших / скривджено ковтають». При всім цьому – рідкісна органічність, незвичайна глибина, зв'язок із традицією. Власне «я» відчувається письменником, як органічна частка живого космосу, котра причетна до глибинних джерел буття, могутніх витоків творчих сил природи: «а довго жив я / в собі носив бджолу і смерть і вишню / в мені, мовляв, он бджоли оселились / і там гудуть собі. Гудуть (…) ноги мої проростають у камінь корінням (…) вода з колодязя, терпка, прозора – / течеш до мене Ти, крізь пальці витікаєш – / хіба ж не прагну я побачення з Тобою?». Як митець, поет іноді згущує фарби темні, похмурі, але ускладненість і зашифрованість письма – природні, бо ж адекватні хаосові світу. І хоча переважають теми скорботи, переживання злиденності світу і людини, неминучості відплати за розтрату життя – «гаснуть молитви, іржавіють зорі (…) жаби – найстарші, найвитриваліші, / та й вони вже втікають на очі вужів (…) застигаючий свинець води / формує наші посмертні маски», Володимир Кашка – світлий оптиміст. Його роковані рядки – не невір’я в людину, не мізантропія, а поетичне попередження, передбачення і підсумок ХХ століття: «Чисті слова мої, чисті / мов трава обіч шляху, / мов листя / лип і тополь на осонні прогресу. / Нічніють надії – біліють берези / у віршах засивлених – хроніках болю, / історіях руху ілюзій про волю».

    Найвизначнішим твором Володимира Кашки є роман «Житло», що був надрукований у скороченому варіанті за погодженням із автором у журналі «Сучасність» (1995, числа 6-8). У 2004-му році часопис «Кур’єр Кривбасу» (числа 1-3) надрукував «Картотеку пана Альфи», що по суті, є вилученими фрагментами з роману «Житло». Свого часу в «Листах з-поза дзеркала» Володимир Кашка передбачив процес роботи над цим твором: «Поїздами, літаками, потоками талих і дощових вод, а ще ногами, рознесло скалки мого розбитого люстра по всьому світу… Лиш мандруючи, подибую в краях чужих, у далеких душах, в закапелках найнесподіваніших скалки мого дзеркала – і нахиляюсь, і вклоняюся місцю, аби повернуло мені моє».

    Письменник належить до виразно холеричних натур, з підкреслено інтуїтивними почуваннями. Його душа озвалася на клопоти світу і враз вибухнула романом, що сам автор визначив, як роман-робітня, аби наперед пояснити читачеві певну жанрову еклектичність і стильову непослідовність твору. Символіка назви вражаюча: «… кожна нація дивиться в космос очима вікон, а з Богом розмовляє устами дверей – вікнами і дверима людських осель. А картотека – велетенське сферичне дзеркало, в якому одночасно можна побачити і себе, і житло, і роман. І всенький світ – із дзеркал… кімната сміху». І ще – «Вікно в Істину. Проблема в тім, що не всі встигають помітити вікно і бодай рукавом протерти шибки».

    Роман, особливо перша його книга, базується на автобіографічному матеріалі і виразно тяжіє до жанру документально-художнього, або й мемуарно-щоденникового. Характерно, що й «Картотека пана Альфи» – це теж свого роду автожиттєпис, тільки іншої людини, близької авторові. Буттєві масштаби твору визначаються завданими автором тематичними, часово-просторовими, проблематичними, іншими параметрами. Але не тільки. «Картотека Альфи видається навсібічним люстром, великим дзеркальним яйцем, за свічадною шкаралущею котрого перебуває щось незбагненне нам сьогоднішнім. Ми кружляємо по колу, вглядаємося у наші відображення в його параболічному тлі – гнута поверхня не відбиває нас істинних: неприродно видовжені обличчя з виразами витягнених по вертикалі чи то з переляку, чи то подиву, чи то сміху із самих себе…

    Відчай і принизлива самотність? Яким чином дати раду розсипам записів у щоденниках, нотатниках – вільним польотам поза часом і простором? Телекінез, парапсихологічні явища, яснобачення, надреальність, фантастичні колажі, контрастні монтажі і химерні аплікації, зусібічний наступ пітьми і непевна, але вже потужна хода заобрійних здогадів – пунктири для фабули майбутньої книги. Це – експеримент і певною мірою надзавдання – побачити світ іншим, повнішим, глибшим, несподіванішим…

    Безумовно, персонаж Альфа належить до екзистенційних феноменів. Содіяне, мовлене, написане ним свідчить про глибинний сенс буття людини, про направленість, космічне призначення і шляхи-стежки земні. В цьому розумінні картотеку Альфи можна домислювати, доповнювати, наповнювати, розкривати, кожен може знайти в ній свої вчорашні і сьогоднішні сліди, її тексти дають змогу побачити бодай контури себе завтрашнього. Але на роль пророка Альфа не надається, «він пливе за обставинною течією вільно , спокійно, самотньо і совісно. Доля поза претензіями на унікальність – кожен має право від Бога на таку долю». Саме такі слова має право сказати про себе і Володимир Кашка!

    Проникливого читача зацікавить принципова сповідальність монологів і діалогів роману, рух від діалогічності до буттєвої поліфонії. Багато чого там є такого, що мало статися, але не сталося. Творчість, яка вгадує, згадує і здогадується, оперує непростими знаковими системами, категоріями, справді вільними від земної суєтності. Герой Альфа – безкінечно вільний одинак, котрий зумів мерзенній суєті протиставити мужність, терпіння, відвагу і наполегливість, блискучий інтелект. Письменник по крихті реставрує біографію, життя і діяльність невимовно загадкової і, одночасно, реальної людини Альфи: «… природа мене виштовхнула на світ білий задля олюднення Альфи, а чи доля його для мене вигадала?» – питає сам себе і нас, читачів, Володимир Кашка. Можливо, Альфа – це маска-гетеронім. Історія літератури знає такі витівки. Наприклад, португальський поет, прозаїк, есеїст Фернандо Пессоа, котрий створив велику кількість гетеронімів, тобто, фіктивних постатей, і писав від їх імені листи самому собі, навіть публікував негативні рецензії на свої твори. Кожна така маска-гетеронім була не просто псевдонімом, а повним персонажем зі своїм життям, пристрастями, стилем і літературним напрямком, навіть ненавистю до інших гетеронімів!

    Після несподіваного зникнення Альфи почало збуватися те, що автор означив пунктирами фабули роману, навіть більше – реальні події почали випереджати уяву. Де джерело його сумовитих пророцтв? Який сенс у цьому самокатуванні, у виснажуванні себе? Сцени, фрагменти, крихти, химерні проекції великої і сильної душі, поселеної у чуже середовище, асоціативна сукупність блискавок-одкровень, спалахів-міфів, малюнків-спостережень, виконаних у холодній сіро-біло-чорній тональності графіки. Але поряд із тим, автор винятково послідовно уникає домислу, орієнтуючись на події реальні, на людей, котрих знав, вирішує для себе проблему емоційно-буттєвої рівноваги між землею і небом, розв’язує питання власного сенсу і особистої волі, саме посередництвом «Житла» – помешкання і роману. Слово у тексті роману енергетичне, точне і вичерпне – самодостатнє! Можна впевнено констатувати, що картотека пана Альфи є скарбницею великого світла, котре осяває найнесподіваніші архітектонічні грані житла космічного – не майже містичному рівні. Єдине, чим письменник протистоїть цьому – мрія про власну хату. Таким чином, роман виростає до символу неопалимої купини мрії про житло!

    Головний герой роману Альфа – постать, на реальності якої наполягає Омега (сиріч Володимир Кашка). Ці два персонажі ведуть діалог, що автор подає, як символічну гру чоловіка з чоловіком, творіння з Творцем. «Відпала необхідність що-небудь вигадувати. Треба було просто жити і квапитися писати слід у слід – хай тут буде відсутня чітка, заздалегідь спланована композиція, хай подекуди хибує на недогляди мова, хай виставлять проти мене легіони зарґументованих до зубів звинувачень того чи іншого характеру, хай не судилось мені завершити… Останнє пояснюватиметься не тим, що я не спромігся, не зумів дописати, а тим, що я не дожив…».

    Так, не судилося, не дожив… Після «Житла» мала бути «Вежа», а весь цикл мав бути трилогією: «Твердь», «Житло», «Вежа».

    Аксіоматично, що поява нового імені впливає як на майбутнє, так і на минуле літератури.Романтик і прагматик Володимир Кашка, безперечно, вплинув на парадигму, змінив світогляд, створив нову концепцію людини, що потіснила Фавста. Звичайно, він не перший в українській літературі, хто це зробив, але, без сумніву, за принципом зосередження творчої енергії, за наповненістю смислом, за цілковитою притомністю бачення і розуміння реальності, – найпомітніший. Забути Володимира Кашку не маємо права: це одна з найсвітліших постатей української літератури, і сучасної, і майбутньої. Він-бо, як мало хто, втілив вічні змагання української нації, лінію шукання її духовного розвитку, її місію. Володимир Кашка був свідомий свого покликання, своєї високої місії літератора – зберігати, збільшувати і передавати новим поколінням втілену у слово спадщину національної культури.


    Але в своїм експерименті болю
    ти зверхній, відсторонений і чистий:
    бо час, бо територія й вітчизна,
    бо доля.
    І той, що був, і той, що прийде,
    хай свідчать і про мене,
    що жив, і пив, і дихав,
    як все зелене.


    Коментарі (3)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. «АРАБЕСКИ» МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО
    До 115-річчя від дня народження.

    Творчість Миколи Хвильового – талановитого письменника-новатора, теоретика й засновника нового стилю вітаїзму – активного романтизму – довгий час була викреслена з історії української літератури, а коли й згадувалася, то виключно у негативному ключі. Але зримо чи незримо вплив його могутньої постаті позначився на літературному процесові від 20-их років ХХ століття і до нашого часу.
    Літературну діяльність Микола Хвильовий розпочав як поет: 1921 року вийшла перша збірка поезій «Молодість», а вже наступного 1922 року – друга збірка його поезій «Досвітні симфонії», котрі переконливо засвідчили, що в літературу прийшов новий, з власним способом поетичного бачення, поет-романтик. Новим було все: і пафос революції, і захоплення романтикою нової доби великих суспільних потрясінь, пантеїзм, залюбленість у природу, інтимність тону і планетарність світовідчуття, але найістотніше – в літературу прийшов, точніше, увірвався – поет українського світу, української духовності: «Син чоловічий іде! // За кроком крок – Іде! // І сниться йому море, // І сниться йому шторм. // А він такий похмурий… // Але він все поборе! // Але він все поборе!». Принциповий новатор, він один із перших ввів у поетичну практику верлібр, ускладнені алітерації («Бабухкайте, бийте в балухатий бубон»), оновив поетичний словник, застосувавши натуралістичні форми вислову («пелюшковий сморід», «черево революції»), використавши маловживані, але показові слова – верцадло, кайора, чайма, ріжа тощо. А з другого боку – тонкий лірик, вишуканий імажиніст (франц. іmage – образ): «Крізь повінь хмар, в глибіні вод // замислилося сонце. // … Розтаборилась тінь… // … Яка глибінь! Яка глибінь! // коли замислюється сонце!»
    Микола Хвильовий напружено шукав нових засобів самовираження. 1923 року вийшла перша збірка новел «Сині етюди» і відразу стала подією в українській пореволюційній прозі. Українська проза того часу була дещо на спаді. В. Винниченко, О. Кобилянська, В. Стефаник творили поза межами Батьківщини, твори інших проходили непоміченими. На долю М. Хвильового випала доля стати виразником нової доби. Авторитетний тогочасний критик О. Білецький назвав прозаїка «основоположником справжньої нової української прози», вказавши на вплив його «Синіх етюдів» на ціле покоління молодих пореволюційних прозаїків (О. Білецький. Про прозу взагалі і про нашу прозу 1925 року», Харків, 1926), а Є. Маланюк стверджував: «Хвильовий «Синіх етюдів» і «Арабесок» є в мірилі загальноєвропейськім (отже – світовім) – явище либонь без прецеденту» (Є. Маланюк. «Книга спостережень», Торонто, 1962).
    Зупиню свою увагу на одному з найдосконаліших творів письменника – «Арабески». Вперше опубліковані в – М. Хвильовий. Твори в трьох томах, т. 1 (Етюди), Харків, 1927. З одного боку – це початок прозової творчості, бо попереду ще і «Повість про санаторійну зону», і «Вальдшнепи», і «Мисливські оповідання», а з другого – певний підсумок періоду мистецьких експериментів і шукань. Цей період містить у собі безсюжетні, або зі своєрідно захованим, «поламаним» сюжетом героїчно-романтичні, ліричні, побутово-сатиричні оповідання, за автором – етюди (етюд – франц. еtude – вивчення, вправа для вдосконалення майстерності).
    «Арабески» – це грайливий калейдоскоп спогадів, переживань, вражень, це потужний ліричний струм, котрий зовсім інший, ніж традиційний ліризм дореволюційних попередників прозаїка, у Хвильового – це композиційно-організуючий фактор. Додам до цього вельми важливий засіб посилення емоційного впливу – рефрен, що являє собою певну групу слів ( у нашому випадку – це короткі речення), котрі періодично повторюються. Цей засіб М. Хвильовий використовує майже в усіх подальших творах. Рефрени – «Город. Я безумно люблю город», «Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль» – надають «Арабескам» схвильованості, динамічності, особливого стилю оповіді – орнаментальності. Навіть назва твору підкреслює мистецький естетизм прозаїка, тому що арабеска – орнаментальний мотив переплетених між собою стилізованих пагонів і листя дерев, винайдений еллінами. Але новаторство М. Хвильового цим не вичерпується. Він першим зруйнував традиційну сюжетну форму, почав уводити в розповідну канву елементи історичних та філософських медитацій, ліричні відступи, пряме звертання до читача, і багато чого іншого. Цікаво, чи відають про ці літературознавчі факти новітні творці нових романів?
    А як мистецьки сильно М. Хвильовий любить слово! Він не просто оповідає, а інструментує текст, надає йому ознак музичної партитури та імпресіоністичного колориту – неперевершений чудодій пейзажу: «Степова оселя й дальні виноградники – все потопало в мовчазному концерті цвіркунів. Стояли похмурі хмари, і десь традиційно глухо билось і грало з берегами сіре туманне море. Природа, цей незрівняний художник, шукала цієї ночі химерного жанру. В кожнім шелесті й тремтінні приморської сиротливої фльори я відчував напружену боротьбу за майбутнього прекрасного Рафаеля… По таємних лябиринтах мистецтва мчав вітер із незнаного краю».
    Микола Хвильовий усвідомлював свою першість – роль своєрідного містка між дореволюційною прозою й новітньою літературою нової епохи, не заперечував свого новаторського й нетрадиційного письма. В тих же «Арабесках» він пише: «Моїм арабескам – finis. Навколо тиша… Люди йдуть і зникають, мов безшумні шуми моїх строкатих аналогій і асоціацій… І герої, і події, і пригоди, що їх зовсім не було, здається, ідуть, і вже ніколи-ніколи не прийдуть… І вже ніколи не промчаться феєрверки гіперболізму крізь темряву буденщини… Моїм арабескам – finis. Але я не тоскую. Я ще раз пізнав силу безсмертного слова, і воно перетворилось у мені. І з океану варіацій я випливаю, м’ятежний і радісний, до нових невідомих берегів».
    Думаю, що вдячні нащадки теж пізнали через творчість Миколи Хвильового силу безсмертного слова, і цей процес тепер, у незалежній Україні, нікому не зупинити. Ім’я Миколи Хвильового перейшло в легенду!


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -