Наскрізний сюжет пропонованої статті – це спроба аналізу осучаснення літературного процесу на Тернопіллі, уявна подорож сторінками останніх в часі видань прози та поезії, що, на мій погляд, репрезентують теперішнє обличчя літератури нашого краю.
Існує думка, що світовою літературою всі найважливіші теми давно вичерпані, і ця обставина неминуче прирікає письменників на повтор. Але ніхто не може передбачити, на чому зосередиться проникливий погляд сучасного літератора, які відкриття чекають на читачів романів Лесі Романчук-Коковської, Ніни Фіалко, Олександра Вільчинського, Олексія Волкова, Лесі Білик, Сергія Синюка, Петра Федоришина, Богдана Андрушківа; короткої прози Богд ана Мельничука, Жанни Юзви, Зоряни Замкової, Богдана Грабовського, Василини Вовчанської; книжок для дітей Валентини Семеняк, колючого гумору Зіновія Кіпибіди та Миколи Базіва, аналітичної критики Ігоря Фарини та Анни-Віталії Палій; літературознавчих розвідок Марії Назар, Романа Ладики, мистецьких проектів та програм Наталі Волотовської, Марії Баліцької, Лесі Любарської та багатьох інших. Вони творять певний інтелектуальний і духовний клімат сьогодення, сповнений нескінченних пошуків, роздумів і проблем.
Від прозаїка очікують, умовно кажучи, якоїсь глобальної стратегії, а він пропонує світові багаж приватних відчуттів, досвідів, травм і образ. Зрештою, справжній майстер слова у певному сенсі завжди медіум. Творення прози – складна алхімічна процедура. Українська проза залишається переважно автобіографічною, лірико-романтичною, соціально-драматичною, краєзнавчою, просвітянською, інтелектуальною, іронічною… Гадаю, коли мине ця перша хвиля літератури факту, коли люди випишуть свої щоденники стресів від щоденних обстрілів, повітряних тривог і болючих втрат, і стане можливою якась відсторонена рефлексія, схоже на те, що будуть написані, (а можливо вже пишуться!) широкоформатні епічні твори на воєнну тематику.
Вважати, що прозові жанри тільки віддзеркалюють реальність, не зовсім правильно, все одно працюють уява, фантазія, інтерпретація, трактування – багатошарове, багатовимірне. Для літератора різниця тільки в одному: це те, що під його контролем. Він може запалюватися, кудись охоче вестися, проте все одно лишається тим, хто цим керує, адже все має бути добре продумано. Єдина річ – баланс якості та кількості. тут справді існують ризики, адже у літературі закон переходу кількості в якість не діє. Потрібно також зважати на перспективу, на суть природної метаморфози матеріалу. Буває, що минає певний час і зміст книги сприймається інакше – так до доброго вина час додає нових смакових ноток. Хоча, у кожному конкретному випадку справу вирішує логіка літпроцесу, а вона дама з характером і сюжет про останніх, котрі стають першими і навпаки, час від часу пускає в хід.
Об’ємний епічний роман у трьох книгах «Благословен, хто йде» Лесі Коковської- Романчук належить до аґіографічного жанру – жанру літератури, котрий описує легенди про життя, подвиги й страждання людей, канонізованих християнською церквою. Леонід Ушкалов у своїй книзі «Від бароко до постмодернізму» пише: «… вся сучасна література, в принципі, народжена на субстраті sacrum’у, що її підложжям є християнське світовідчування homo religious». Не викликають жодного сумніву сакральні першоджерела творчого натхнення письменниці. Говорячи про сакральне, ми розуміємо цінності найвищого рангу, те, що існує поза буденним і належить до абсолюту та відзначається незмінністю своєї сутності для людини. Сакральному в українській культурі найближче відповідає священне, але також і метафізичне, трансцендентне, містичне, ірраціональне, божественне, магічне, духовне – у різних його проявах.
У цих трьох книгах можна знайти безліч перегуків, як із нашим українським сучасним життям, так із славетними попередниками, адже за рахунок творення нових художніх смислів, їхніх трансформації та розвитку, виникає аналітична перспектива бачення твору: «назад-у-майбутнє» (термін Леоніда Ушкалова). Біблійні образи, мотиви, сюжети, алюзії розростаються у текстах книг ніби зсередини, із зерняток Святого письма. У протестантського містика Якоба Беме можна зустріти думки про перехід від Біблії та Книги природи до книг, у яких представлені й реалізовані божественні осявання. «Благословен, хто йде», на мою думку, є саме таким твором. Символічно, що перша за часом пам’ятка оригінальної української літератури – «Слово про закон і благодать» Іларіона Київського заснована на інтерпретаціях Святого письма, а в творах Григорія Сковороди є близько 7000 біблійних цитат, алюзій та ремінісценцій.
«Поет – це натхнення, а прозаїк – це перш за все важка фізична праця» - одного разу в інтерв’ю визначила Леся Коковська-Романчук. Це перший і єдиний твір – ретельне дослідження про сподвижництво і життя першомучениці святої Теклі – покровительки Тернополя, яка була дочкою римського прокуратора Альбіна Ксанфа, ученицею святого Павла. (Її фігура стояла на початку вулиці Верхньої Панської, нині бульвар Тараса Шевченка). Зокрема, розкрито сповнену драматизму та поневірянь життєву стежину Теклі, котра кинула виклик тогочасним загальноприйнятим нормам у суспільстві, оскільки вирішила присвятити своє життя служінню Господеві. Звісно, такий сміливий вчинок дівчини став причиною осуду, переслідувань, ув`язнення та засудження до поєдинку із левом на арені для гладіаторських боїв. Авторка з енциклопедичною достовірністю описала побут і звичаї римської провінції часів імператора Клавдія, кожну подію, деталь чи обставини, у яких живуть та діють персонажі. Роман спонукає до роздумів про християнські цінності, що були і залишаються вічними: любов до ближнього, любов до рідного краю, вчить цінувати і бути вдячним Господу за кожну мить життя. Вважаю, що цей розлогий об’ємний твір порушує питання, що цікавлять не лише істориків чи теологів, а дають поживу будь-якому інтелектуалові, оскільки торкаються фундаментальних проблем «орієнтації на місцевості», тобто в часі та просторі культури.
Ніна Фіалко — майстриня тонкого аналізу життєвих проблем та світоглядних принципів звичайної людини. «Люди не міняються, міняються декорації – цей афоризм письменниці можна вважати за credo її письменницького стилю. Композиція, форма, принадний характер дискурсу нагадують задушевний діалог з читачем і допомагають встановити емоційний контакт із ним. Романи письменниці зазвичай побудовані на матеріалі пострадянської дійсності, де майстерно переплетені приватні спогади і розповіді інших людей, реальні та сфантазовані події й факти. Втім, літературні герої волею пера письменниці наділені власними правдивими історіями, а щирість тут – велика цінність, адже в сучасному світі багато речей перебувають, на жаль, по той бік нормальних людських емоцій.У романі «Дві обручки» йдеться про схрещення поглядів двох поколінь на події, які відбувалися на теренах західних областей України у сорокових роках минулого століття; про високий патріотизм усіх верств населення, особливо молоді, яка за національну ідею віддавала життя. «Обірвана струна» висвітлює початок гібридної війни на сході України, коли гинули її найкращі сини. Головний герой твору Михайло Гончарук — учасник Майдану, Революції Гідності, згодом — боєць добровольчого батальйону, який дивом вийшов з Іловайського «котла. Роман «Коли брати стають ворогами» дає змогу читачам оцінити події 2013–2014 років, змушує осмислити багато подій, що відбувалися на українській землі. Читачі дізнаються про деякі моменти з історії України, які не висвітлювали в підручниках і про які не дискутували. Карколомний сюжет, несподівані повороти долі головної героїні, заплутані життєві ситуації — саме це вирізняє інтригу книги «Зламані жоржини» з-поміж жіночих романів інших авторів. У книзі «Небезпечна межа» письменниця розмірковує над явищем заробітчанства. Кохання, дружба драматичні колізії долі привертають увагу до роману «Родинні гріхи», а «Наречена для бразильця» розкриває непросту долю кількох поколінь однієї родини, зокрема акцентовано на спробі доньки вирватись із рутинного, сімейного кола, щоб не повторити долю матері. Письменниця пропонує читачам зануритися в життя без прикрас, можливо, через призму чужих помилок зрозуміти власні. В одному з нових романів «Колискова для Софії», письменниця конструює мелодраматичний сюжет на основі складних життєвих історій двох подруг. Головна інтрига побудована на ориґінальній темі, що поки є ексклюзивною у сучасній літературі. Це – тема сурогатного материнства. Мало хто знає про те, що у світі цей бізнес заборонений, та в Україні він поки що процвітає. Один з найкращих творів Ніни Фіалко – «Холодний вітер перемін». Як переважно ведеться у письменниці, оповідь починається спокійною розмовою про те, як у звичайній сім’ї три сестри торують шлях у майбутнє. Вибір старшої зупинився на мальовничому Тернополі, де швидкими темпами будували бавовняний комбінат і заманювали дівчат перспективою не тільки гідної праці, а й наданням безкоштовного житла. Роман, на мою думку, допитливим оком безпосередньої учасниці подій, засвідчує гострі моменти становлення незалежності України саме в Тернополі, нашому рідному місті. Ця перевага реальних історій над вигаданими свідчить, що перо Ніни Фіалко ще багато чого може нам розповісти. Це істини про вертикалі життя, що утримують людину біля своєї землі та віри, істини про зрілість та відповідальність, які множаться стократ в людині, котра проходить випробування.
«Усі чекали глобального потепління, а тут раптом почалося це… Зими ставали все довшими, а люди злішими, аж поки всі ми не дійшли крайньої межі, стали над прірвою самознищення і зрозуміли, що треба просто набратися терпіння і якось жити далі». Саме таким суспільним діагнозом починається роман «Льодовик» Олександра Вільчинського. Новітній льодовик, що товстим шаром криги укрив майже всю Східну Європу, зупинився на кордоні з Україною. Олександр Вільчинський написав роман у жанрі антиутопії. Спокійне художнє слово, слово, що не дратує – наразі рідкість. Письменник пропонує читачеві уявити ситуацію, коли під тиском зовнішніх обставин, наприклад, глобального льодовикового катаклізму планети, життя людей, ні, не припиняється, а навпаки… у дечому змінюється на краще… Роман – свого роду імпровізація, процес досягнення мети, коли у читача виникають асоціації та відчуття різного рівня абстрагування: від предметної ситуації до філософських категорій. Це роман-застереження: що було б, якби раптом підтвердилася одна з наукових гіпотез про початок нового льодовикового періоду. Пазли конструкції форми у письменника розмаїті: це і таке собі відтворення минулого, коли хтось блукає серед руїн, або в лабіринтах часу та історії, а хтось – у паралелях світлих і гірких думок про роки дитинства та юності, коли був щасливий, тому проживає їх знову й знову й міркуючи філософськи, думає про ці роки, як про ласку Бога часу Хроноса. Текст роману «Льодовик» просякнутий гумором, присмаченим легеньким сарказмом, а деколи й прямою сатирою, і це, можливо, один із найпринадніших елементів твору. Читабельність роману від цього мовного факту стрімко зростає.
«У степу під Авдіївкою». Роман про російсько-українську війну. Відправний топонім, довкола якого збудовано сюжет – місто Авдіївка, що розташоване за 13 км на північ від Донецька. Від 2014 року і дотепер – прифронтова зона постійних обстрілів, де гинуть військові та мирні жителі. Деякий час там, у цій зоні, перебував письменник Олександр Вільчинський… Ще ніхто ще не відмінив єдності форми і змісту, іншими словами, дотепер важливим залишається не тільки про ЩО говориться, але й ЯК. Проте у нашому романі саме ЩО, сливе документально усвідомлене, живе власним життям. Книжку робить сильною саме її негаласлива відкритість. Боєць з позивним Луїс (у цивільному житті працівник архіву Роман Данилюк) – напевне, образ збірний. Він і його бойові побратими живуть поряд із ворогом у кризовому часі. Без моралізаторства й критичного пафосу Олександр Вільчинський змальовує атмосферу буденності смерті – цей український апокаліпсис, де жити – це насправді очікувати смерть. Досвід подолання страху як окремою людиною, так і людською спільнотою, гадаю, є найважливішим сенсом роману. Стилістичною домінантою авторського наративу є аскетизм. Саме з огляду на це у романі відсутні патетичні метафори, поетичні епітети й вибагливі порівняння. Ця проза є зразком суцільного мінімалізму, коли значень більше, ніж слів. Увага до деталі, уміння зауважити ніби й не дуже помітні подробиці, надає текстові особливих ознак довіри до авторської інтонації. У світовій літературі чимало прикладів, коли особиста військова біографія переплетена з національною трагедією. Це проблеми загальнолюдські. Письменник ще по гарячих слідах подій, яких був учасником, прагне зберегти їх. Фрагменти, погляди, перебіг думок, пам’ять про загиблих і про тих, кому пощастило вижити – зафіксувати для сучасників, для нащадків, для дослідників, які прийдуть опісля. Адже over time everything changes – з часом все змінюється, але факти – ніколи!
Роман-спогад «Інші двері» репрезентує Олександра Вільчинського як прихильника зміненої реальності, яка в романі отримує можливість автономного існування. Прозаїк – майстер психологічної стенографії потаємних кутків душ своїх героїв, але його психологізм не завжди очевидний, його ще треба помітити й виловити! Отже, перед нами, один день із життя колись великої родини. До Марії в село приїздить син Алік, в цьому ж в селі живе її племінник Валентій, і вони проводять цей один день разом – оце й вся лінійна канва сюжету, основу якої становлять спогади. Елементи згадування/пригадування – головна й вельми важлива складова тексту. Очевидно, що минуле ми не можемо перезаписати. Що саме згадує письменник і що його пам’яттю відбувається, коли він згадує? Американська дослідниця пам’яті Елізабет Лофтус у своїх працях говорить, що мозок відтворює спогади, подібно до того, як актори кожного разу відтворюють вивчену з режисером на репетиціях постановку. Кожного разу це інша вистава. У такий спосіб ми кожного разу збираємо заново події минулого. Збираючи, ніби перезаписуємо їх. Автор докладає зусиль, щоб керувати уявою читача. Навіть якщо він занурюється в минуле, все одно присутні моменти ігрової дії, концентрації, певного стискання часу або ж навпаки – розщеплення. Все це є кропіткою роботою письменника з часом та простором.
За словами автора, головні герої – «три споріднені душі, три лінії життя, три погляди на одні й ті ж події, кожним прожиті по-своєму» Читач відчуває, бачить, чує, як герої роману розмовляють, чогось бажають, чогось очікують, всіх люблять і всіх пам´ятають, або пам´ятають вибірково. Текст роману насичений внутрішніми монологами, що безпосередньо фіксують роздуми, переживання, почуття, зовнішні враження, відчуття усвідомлених та неусвідомлених настроїв, інтуїтивних осяянь, перепущених через пам´ять персонажів, переважно, головних, але й супутніх – «мертвих, живих і ненароджених». Змінюється погляд на речі, що наповнюють твоє життя, – складність стає звичкою, яка, в свою чергу, може колись несподівано врятувати. Звісно, якщо ти цього захочеш… Життя – найекзотичніший жанр з усіх можливих романних форм, робить висновок письменник, а за ним і читач.

Як від сотворіння світу пишуться вірші? Зі стану хаосу вловлюєш почування, випадковість, миттєвість, потім з’являються слова, співпереживаєш сам собі, завороженому, розуміючи й те, чого не розумієш. Перегук із попередниками й сучасниками природний і неминучий для поета. Ролан Барт підкреслював, що це не слід розуміти, як свідоме наслідування, всілякі пошуки можливих джерел і впливів не мають сенсу, тексти виникають з анонімних, невловних цитат без лапок. У цій точці сходяться великі крайнощі індивідуальностей, по суті, поети розмовляють один із одним і з провіденційним співрозмовником – Поезією.
У 2009 році вийшла друком низка напрочуд цікавих збірок поезій авторів різних поколінь. Вельми обнадійливий дебют поетки з Тернополя Ганни Осадко «Та, що перевертає пінґвінів» (Тернопіль, «Навчальна книга-Богдан», 2009). Поезія її відчутно інтелектуальна, так може писати авторка, котра добре знає світ літератури різних народів – від античної до сучасної. Г. Осадко трансформує філософські, світоглядні, стильові аспекти, їй близькі проблеми життя і смерті, вона оновлює сенс традиційного поетичного мислення. Та, що перевертає пінґвінів – несподіваний в українській поетиці образ-перифраз. Залежно від контексту та інтонаційно-настроєвого забарвлення цей складний образ набирає різного семантичного значення, об’єднує ряд проміжних асоціацій-алюзій, котрі активізують читацьку співтворчість.
У тематиці віршів, поетка – космополіт у позитивному розумінні, у художніх засобах творення – еклектик, теж у позитивному визначенні. Тропи, фоніка, звукопис, лексикосинтаксис – зі скарбниці світової поезії. Вищезгаданий перифраз – набуток класицизму, складні багатошарові метафори – від сентименталізму, від поезії бароко – парадокс, оксиморон, каламбур, котрими щедро пересипано тексти авторки. Згідно ведичного вчення реінкарновано ліричних героїнь від Єви, Пенелопи, Медеї, донни Анни, Аліси тощо і до alter ego авторки. Елегійні за настроєм і витончені за формою вірші нагадують символістів, мотиви-замовляння – від народної поетики, алегоричність, підтекст, думки про минущість земного свідчать про добре знання східних поетів, зокрема, японських; незвичайність несподіваних образів – персоніфікація естетики модернізму першої половини минулого століття. Версифікаційна майстерня Г. Осадко: рими точні, свіжі, прості й складні, вишукані, в довгих рядках поетка, крім кінцевих, використовує серединну співзвучність.
Вдих. І видих. І доста. І досвід стоїть на чатах,
А у чатах – глухе безгоміння – кричи та вий.
Чай і час охолонуть, і ми навчимось мовчати,
І стечемо прозоро, як краплі, з Господніх вій –
Крап! – і крапка. І ці криптограми води та листя,
Ці тіла безтілесні, ця осінь і ці дими…
Ти не злився на мене, ти просто зі мною злився,
Та із двох половинок стулилось невміло «ми».
Збірка поезій «Гра в три руки» (Київ, Вид-во Сергія Пантюка, 2009) молодої поетки родом із м. Теребовлі на Тернопільщині Наталі Пасічник – третя у творчому доробку. Щоби зрозуміти, як народжуються її вірші, до них треба призвичаїтися, добре вчитатися. Наче кваплячись зафіксувати картину або явище, поетка проминає несуттєве, перериває логічні зв’язки. Враження від коротких чи довгих рядків, схвильованих, перерваних, ніби задиханих строф ошелешує. Вихор метафор, штрихи і блискітки спостережень розбігаються колами особливих суб’єктивних асоціацій. Щоби витворити особистісний світ, поетка виробила власний, нічим не обмежений, розкутий синтаксис, що нагадує мову чимось здивованої людини. Слова вихоплюються самі по собі, немов спонтанно, строфи звучать цілісними інтонаційними періодами. Негативісти зауважать, що довгі рядки схожі на прозу, записану в стовпчик. Н. Пасічник за фахом – філолог-германіст, і тяжіння до філософського раціо, медитативності західноєвропейської, зокрема, німецької поезії позначилося на її творчому мисленні. Гадаю, що поезія нашої авторки за духом європейська, але писана українською мовою: «незбагненно неперевершено // запалюєш цигарку на одному з вокзалів // центральної європи // вуличний хлопчик з порожніми очима // пропонує два тижні свободи і запікається кров // на гострих колінах // на гарячій бруківці в софії чи будапешті // нікому нікому – повторює він // згинаючи вицвілий пергамент // розбиваючи крихке люстерко // торкаючись до двох червоних цяток // на твоїй шиї // залишся зі мною».
Письменниця Надія Степула прийшла до читача зі збіркою «Сім дощів» (Київ, «Факт», 2009), яка вийшла в серії «Зона Овідія» (автор проекту –Т. Федюк). У поезії поетки дощ – тема заповідна. Зверніть увагу на філігранну точність образу вірша-молитви-замовляння, котрий можна вважати програмним для збірки: «Упавши в дощ лицем, завмерти // І стати краплею на мить, // І бути, як вода, безсмертна, // Яка крізь небо струменить. // Марнот марнота міфом світлим // Перед очима промайне. // І в міфі тім про велич світу // Моє лице, як дощ, мине». Поезія Н. Степули – одкровення жіночої душі, збагачені мудрістю осягнення життя. Дивують культура образу (синестезія як спосіб затемнення змісту, відсторонення), підвищена чутливість і здатність до узагальнень, алегорії, алюзії, медитації тощо. Авторка часто використовує призабуті засоби поетичного синтаксису (анафора, рондо, кільцева побудова строф). Поетка – майстер із чистим голосом, невипадково полюбляє білий колір (Джон Ревалд, дослідник французького імпресіонізму, розкрив для загалу особливу техніку малярства, т. з. оптичну суміш, коли окремі кольори, змішані на полотні, створюють ефект білого). У нашому випадку відчування білої барви світу, як пануючої, узагальнює, синтезує істинні барви і вельми зростає семантична складність епітету «білий»: «Слід у слід по білому самітті, // Слід у слід по білій неминучості, // По снігу, що слід пунктиром мітить, // По безмежній білій проминущості (…) Білий світ на холодному вітрі, білий присмак солоної днини. // І червоним по білім проступить українське сум’яття калини. // І загубиться голка в червонім, а на білому біле проступить – // Біла нитка і вузлик біленький на білім краю полотнини». Можливо, тому ландшафт у Н. Степули після дощового – зимовий, сніговий, білий. І переважно – міський: ««Велике тіло міста – мов рибина // У неводі часу (...) На вулиці холодний вітер. Дощ. // Асфальт нічний виблискує тривожно. // Сумна краса середньовічних площ // По лініях трамвайних щось ворожить. // Солодка, зваблива ця львівська ніч». Н. Степула дарує читачеві свою душу і диво її поезії – полегшити тягар буття іншій близькій душі, яка зневірена і страждає. Читаємо її вірші й віримо, що небесна вода дощу змиє попіл перегорілих роздумів, марнота марнот стане непотрібною, освятиться душа, а безводна пустеля заквітне дикими маками безсмертя.
Популярний поет Сергій Пантюк у збірці поезій «Смак Бога» (Київ, Вид-во Романенка «Маузер», 2009) прагне підтвердити міф про себе як митця епатажного. Він пропонує читачеві спробувати Бога на смак, шокує ерекцією меча і лякає ратифікацією вічності. Ця поезія – літературний факт гри, свідомо провокаційної, творчої і вільної від усіляких табу. Втім, ігрова основа – тільки одна з граней поетового артистизму. Спосіб бачення світу залишився традиційним, хоча мистецькі засоби поета притаманні модерній естетиці. Асоціативне, нелінійне мислення пропонує парадоксальні ракурси традиційної української поетики: «мабуть, мій Бог забув, що сатана // Також уміє солодко гірчити (…) На Бога сподіватись? Марнота! // Запевне краще радитися з ніччю (…) мовчать за спиною торішні хрести (…) Земля господня? Дідька там господня! Вона голодна, аки саранча (…) Бог у відпустці, він дивиться в обрій / І усміхаючись, нас забуває…». Ці образи – ремінісценція біблійного вчення про пекельні жахи. На відміну від італійця Данте, українець Сергій Пантюк виразно малює пекло посейбічне.
Рекомендувати Ігоря Павлюка читачеві особливої потреби нема, тому що популярність його поезії, драматичної, зі соковитими метафорами, з відчуттям темної трагічності часопростору – прикметна константа сучасного літературного процесу. Збірка поезій «Україна в диму. Послання з резервації» (Луганськ, Книжковий світ, 2009) – безжальна, самоочищувальна оголеність авторової сповідальності, що вимагає від поета крицевої стійкості й мудрості, котра йде ще від предків. Нараторська думка не знає обмежень, вона невдавана й нелукава: ««Несемось Чумацьким шляхом. // Вже крила й чоботи стерті. // Солодке майбутнє врочать // Веселі обличчя мертвих…(...) Полини й тумани. // Бабські сльози. // Даль солодка й зла, неначе смерть. // Пісня в горлі. // Вічні передгрози. // Вічна віра. // Вічні нетепер». Поезійні архетипи І. Павлюка – це споконвічні образи-символи, що лежать в основі психології українця (в аспекті національної поетики – канонічні): Бог, кров, воля, сльоза, свіча, струна, крила, степ, трава, ріка, вітер, море, хрести тощо. Умовність і реальність у поезії автора органічно поєднано у сільській ліриці. І. Павлюк декларує, наскільки важливим для збереження національної ідентичності є культивування поваги до історичних пракоренів, піклування про згромадження вічних людських цінностей на основі зв’язків поколінь: «Я вріс корінням в землю цю по крила // У світ, де більше блиску, ніж тепла. // У цьому моїх віршів ніжна сила. // У тому, коли треба, сила зла».
Оригінальність художнього світобачення, відсутність псевдопатрітичної риторики принципово вирізняє поезію поета з Тернополя Ярослава Павуляка. У збірці «Дороги додому», що була номінована 2009 року на Шевченківську премію (Тернопіль, Джура, 2009), поет постає як митець вибухової експресії. Досвід несвідомого вираження духу – фантасмагорія, фатаморганні галюцінації – допомагає йому осягнути досі незнане. Поетичні засоби традиційно сюрреалістичні: містика, елементи фантастики, жахи, спотворене людське тіло – театр абсурду. Поет творить на перехресті стилів: «Я живу від весни – до весла, // Хоч надихався скону у герці, // Так живу, щоб до тебе прийшла // Піраміда з дитиною в серці. // Щоб додому верталися дні // Лікувати знамена на скронях, // Так живу, щоб колись навесні // Заспівали могили на конях.».
Вірші Сергія Жадана зі збірки «Ефіопія» (Харків, Фоліо, 2009) підтверджують суцільний індивідуальний стиль модного поета, у котрому тісно переплелися філософія, метафізика, екзистенція, дикий, незайманий драматизм і попри все, ліричність, правда, вона затамована, стримана, приглушена. Бунтівний максималізм поета не вкладається у нормативні шори, а чи шорні нормативи макросередовища регулярної поетики – у текстах завжди присутня неузгодженість, неслухняність і повна відмова від самообмеження. Баламут, одним словом! Поезія С. Жадана жорстка і жорстока, конкретна до банальності, але, водночас вишукана й неперевершено своєрідна: «і кожне слово дзвінким піском // тримається горла твого, // аби ти міг своїм язиком // вимовити його (...) І дивишся довго, мовби востаннє, // на чорні коридори й верстати, // маючи відповіді на всі питання, // які ніхто не захотів поставити (...) Час працює на мене – він мене убиває. // Все, що у мене є, і все, чого не буває, // я встиг сховати собі до кишень. // Я зараз найкраща мішень».
А процитовані нижче іронічні мініатюри зі збірки «Маргіналії» Дмитра Мамчура (Київ, Вид-во Сергія Пантюка, 2009), не помилюся, знає кожен четвертий українець, який цікавиться оригінальною поезією: «П’яний місяць білочолий, // П’яні сосни і берези, // П’яне все, що є довкола, // Тільки я один тверезий.. (...) Це не дощик накрапа. // Це пташки. Летять у вирій». Жанр іронічної пародії сягає ще Сократа, але ні в чому не зазнав програшу: перебільшення характерних особливостей оригіналу, несподіване зіткнення бурлеску й травестії дотепер має своїх щирих прихільників – «левова частка маргіналій Д.Мамчура вже давно пішла між люди» (Олег Синельник, художник).
Розмови вогник згас.
Урвавсь нечутний спів.
Стрілятись? Ні, не час.
Бо чайник закипів.
Пояснювати критикові поезію, все одно, що маляру або скульптору шукати форму вітру. «Поэзия темна, в словах невыразима» (І. Бунін, 1916). Вірші вивільняють внутрішнє життя поета в її словесній реальності, висвітлюють душевну працю і натхнення, що пробуджене глибоким почуттям і/або враженням. Чуттєвий, духовний, інтелектуальний досвід віднаходить форму, але не застигає, залишається живим. Народження вірша розказати майже неможливо, але можна відчути. Магія творчої «кухні» долучає нас до чужої таїни, не завжди доступної, але хоча б оприлюдненої.