Слова Н. Некрасова Переклад Григорія Лютого

Ой, до дна сповна шкатулонька —
Є і ситець, і парча,
Пожалій, моя зозуленько,
Молодецького плеча!
У жита виходь високії,
Там до нічки підожду.
Як побачу чорноокую,
Всі товари розкладу!
Заплатив за все я дорого,
Не торгуйся, не скупись.
Дай уста свої медовії,
Ближче, зіронько, горнись.
Ось лягла і ніч з туманами,
Зачекався молодець.
Чує, йде його коханая,
Продає товар купець.
Катя бережно торгується,
Все боїться передать.
Палко парубок цілується,
Просить ціни набавлять.
Те, що зна лиш ніч глибокая,
Ви нікому не скажіть.
Встаньте, гей, жита високії,
Тайну свято збережіть!

Слова М. Матусовського Переклад Григорія Лютого

Що так серце, що так серце розтривожено? —
Наче вітром збуджену струну...
Про любов людьми пісень намножено,
Я своєю твоє серце пригорну...
Там, де нам було даровано зустрітися,
Я брожу стежиною небес.
Навіть сонце світить — не насвітиться
З тої миті, як побачив я тебе...
Перешкоди всі пройти знайду хоробрості,
Відшукаю тисячі доріг,
Укажи-признач лише на глобусі
Місце нашого побачення скоріш...
Зможу гори небозоряні підкорювать,
Піднімусь на крилах в синяву,
Все віднині вічне, мною створене,
Світлим іменем твоїм я назову...
Посажу я на землі сади для радості,
Зашумлять вони весіннім днем...
А коли цвітінням світ освятиться,
Хай вони тобі нагадують мене!

Слова М. Матусовського Переклад Григорія Лютого

Як же всю ніч соловей нам насвистував!
Київ мовчав, загасивши вогні.
Грона акації білої, чистої
З розуму зводили, як в дурмані.
Сад весь умитий весінніми зливами,
В темних канавах не спалось воді!
Боже, якими ж були ми наївними!
Світе, які ж ми були молоді!
Весни промчались, зробили нас сивими,
Де чистота цих галузок живих?
Віхола скрізь, де були ми щасливими,
Знову співає сьогодні про них.
В час, коли вітер на дасі безтямніє,
З новою силою згадую я
Білі акації грона духмянії,
Що не розквітнуть, як юність моя...

Слова Є. Долматовсъкого, Переклад Григорія Лютого

Ніч — як ріка. Хмарка легка.
І лежить на долоні у мене
Незнайома дівоча рука.
Після доріг, мов оберіг,
Я почув цю мелодію вальсу
І сюди не заглянуть не зміг...
Вас ледь знаю, та справа не в тім,
Хоч далеко-далеко мій дім,
Ні печалі, ні втоми - мов вернувся додому.
В цьому залі пустім ми у вальсі летим,
Так озвіться хоч словом,
сам не знаю яким...
Будем кружлять, рідно співать,
Танцювати я геть розучився,
І прошу Вас образ не тримать.
Викличе схід знову в похід,
Залишаючи Ваше містечко,
Я пройду мимо ваших воріт...
Вас ледь знаю, та справа не в тім,
Хоч далеко-далеко мій дім,
Ні печалі, ні втоми —мов вернувся додому.
В цьому залі пустім ми у вальсі летим,
Так озвіться хоч словом,
сам не знаю яким...

Поміж дітей, що граються в дворі,
Вона — смішне, звичайне жабенятко.
Заправлене в труси благе сороченятко,
Кілечка рудуваті на чолі
Розтріпані, рот довгий, зубки — криво,
Обличчя риси гострі й некрасиві.
Двом пустунам, ровесникам її,
Батьки купили по велосипеду,
І хлопчаків не догукатись — вредні
Ганяють увесь день, забувши знов її.
Вона за ними бігає без тями,
Хлоп'яча радість більше, ніж своя,
Томить її і геть із серця рветься,
І дівчинка заливчасто сміється,
Вселенською щедротністю сія.
Ні тіні заздрощів, ні помислу дурного
Істота ця з народження не зна,
Їй все на світі так безмежно ново,
Так живить все, що інших поглина...
І я не хочу думати ні трішки,
Що прийде час, дівча прозріє нишком,
Відкриє з жахом, що поміж красунь
Вона всього лиш бідна сіра мишка...
Так вірить хочеться, що серця Вічну Книжку
Господь не дасть на неправдивий суд!
Так вірить хочеться, налюблене віками,
Те, що у глибині її горить,
Весь Божий біль в собі переболить
І перетопить найстрашніший камінь.
І хай ці риси гострі, як ножі,
І нічим полонити їй уяву,
Палка, дитинна грація душі
Вже струменить, як марево по травах...
А раз це так, то що ж є красота
Й чому її обожнюють так люди?
Вона — лиш лампа, хай і золота,
Чи той вогонь, що тріпається в грудях?