З мандрівки верталося сонце-Синдбад,
і стукіт у грудях звучав, як набат.
Як оси, питання про «де ми» і «хто ми»
чимдуж насідали. Хитало від втоми.
Ми крапки губили, і ставили коми,
травинки, як пера, затисши в губах.

Веселі, немовби хильнули зела,
ламали на ласі шматки шоколад,
і падали роси, мов краплі абсенту,
і рай уміщався в наметі з брезенту…
Поставили б гроші усі аж до цента
на те, що ти зміг би усе – я змогла б,

бо вільні. Повітря – ковтки молока,
і пульс ошалілий у венах навскач…

Минулося.
Може, були ми нездари?
І будень в оселі давно господарить,
а ти в оберемку листів календарних,
мене не знайшов –
та чи там ти шукав?

Прозорий шарф у золотисту смужку
Оманливо прикриє декольте,
А на щоку пущу грайливу «мушку»,
Гарденії до зачіски? Не те -
Лиш лілії під стать оцій красі.
Останній штрих - і я готова, sieur...

О mon ami, я скучила за сонцем -
Його, як перстень, загубила десь,
І ось я бачу сяйво - чи не сон це?
Ви тут, мессіре, - чудо із чудес! -
Отож мерщій у будуар, молю,
Відомо - все під силу королю.

О пута ці - мережива і шовк!
І миготять в очах гачки-шнурівки,
Луї, а ви дикун! Голодний вовк!
Не рвіть! Спішать на поміч покоївки,
На волю прагне королівський шал -
І вам дала інфанта відкоша?!

Перука пишна, ніби чорний ліс,
На білих простирадлах із Ліону;
І ми, як Феб і німфа, розляглись
Monsieur, зніміть нарешті цю корону!
І почет ваш, благаю, відішліть -
На ложі рівні люди й королі...

Він не схожий на інших, тату,
Б'є від нього тепло, як струм…
Пригорне він – і ніби свято!...
Сміючись, вимітаю з хати
порохи невеселих дум

Він ясний. Навіть зморшка злості
не шугне по чолі, мов рись, -
Сяє він… чи мені здалося?
Але запах його волосся
оберегом зі мною скрізь

Пильно гляну йому у вічі,
І згадаю чомусь тебе -
І галявини ті суничні,
І Люсí позахмарне личко,
І сержанта печальний бенд…

Знаєш, виросла вже малеча -
Часом чуюсь на років сто.
Ніжномовно пером лелечим
він мені укриває плечі…
Він не скривдить мене… як той

Знову, татку, на дворі студінь,
Сипле з неба, немов з цебра,
Ще попереду будуть грудні…
І згоряє на попіл сумнів,
чи взялась я з його ребра

світу тягар на плечах неатланта
лоскотом пір’я,
дрібку б мені талану...чи таланту
красти сузір’я,
тільки-но Пес задрімає - сердитий
неба тюремник,
гронами рвати, до краплі цідити
сили таємні

кулю земну на тендітні дівочі
плечі поклавши,
чую: моря коло вуха тріпочуть
буду, як завше,
сліпо вдивлятись у видимі речі
дзвінко мовчати,
знати напевно: брутальний чи ґречний,
вже на початку

сіпнусь – і небо розпачливим танцем
зорі прикрасять,
злинуть дощем...я умиюсь і стану
tabula rasa

ніжний лицарю мій
у тінí довгих вій
у шоломі із чубом русявим
зашумить буревій
ми почнемо двобій
і зіткнемось під місячним сяйвом

затупили списи
кінь багнюку місив
але труднощі кров розігріли
не злякався краси
значить вистачить сил
направляти отруєні стріли

ти не стримуй себе
хай летить шкереберть
ворог твій із відкритим забралом
вістря поміж ребер
певно воля небес
моє серце твоєму програло

15-09-2007

Бруківкою блукає ранок юний,
плутаючись у складках королівського фіолету,
а сонне місто визирає в тріщини віконної мозаїки
на постать юну
духмяністю повік

Не обертаючись крокує ранок юний,
вкриваючи бруківку шовком босих ніг,
в повітря дихає бентежними кольорами льону,
вбирає шкірою шал княжого Середньовіччя
і розправляє вільно плечі

Прямуючи дорогою блакитних горизонтів
знаходить на запястках
пахощі п’янкої хвої з Кайзервальду;
дощу волога ласка - на прозорому чолі,
і на м’яких вустах ранкових
хмарка усміху відпочиває…