І
Між двадцятьма засніженими вершинами
Єдине, що було рухомим,
Це око чорного дрозда.

ІІ

Я мав три думки,
Ніби дерево
З трьома дроздами у гіллі.

ІІІ

Дрізд кружляв у осінньому вітрі.
Лише уривок з пантоміми.

IV

Чоловік і жінка -
одне.
Чоловік, жінка та чорний дрізд -
одні.

V

Я не знаю, що обрати:
красу того, що лунає,
або того, що замовчано,
спів дрозда,
чи тишу потому.

VI

Бурульки закрили широке вікно
необробленим склом.
Тінь дрозда промайнула у ньому
туди і сюди.
Примха настрою
вклала у тінь
таємницю.

VII

Ах, чоловіки Хаддаму,
хай як вас мало,
Навіщо мрієте про золотих пташок?
Невже не бачите, як біля ніг ваших жінок
Стрибає чорний дрізд?

VIII

Мені відомі високі стилі,
Ясні неуникні ритми;
Але відомо також те,
Що чорний дрізд є скрізь
Про що я знаю.

ІХ

Як чорний дрізд зник із очей,
Окреслилась межа
Одного із численних виднокіл.

Х

Побачивши, дроздів,
які летять у зеленому світлі,
навіть розпусні раби милозвучності
зойкнули б різко.

ХІ

Він їхав через Коннектикут
У скляній кареті,
Як раптом його пройняв острах.
Йому ввиділась тінь екіпажу
дроздами.

ХІІ

Ріка тече.
Дрізд мусить летіти.

ХІІІ

Цілий день вечоріло.
Сніг ішов
І мав іти знову.
Чорний дрізд сидів
У гіллі ялівця.

Ось символ, у якому
є безліч найтрагічніших думок,
що споглядають власні очі.

Ця сіра скеля, що стоїть
над мисом, де жодне дерево
не пустить корінь у морському вітрі;

що встояла у землетрусах і розписана
віками злив: там, на верхівці
спинився сокіл.

І ця емблема, думаю,
і це знамення зійде в майбутніх небесах;
Не хрест, і не бджолиний рій,

а це; ця світла сила, темний мир;
жорстоке усвідомлення сплетене
із безкорисністю кінця;

життя у тихій смерті; соколині
зіниці, які бачать без прикрас, і дії,
що прив'язані до гри

цих каменів і скель, чиє падіння,
не може ні зневірити, ні дати
те, чим би хтось пишатись зміг.

I

Надломлений стрижень пробитий між брудних пір'їн,
немов знамено у поразку, волочиться долом крило,

і небеса вже більше не потрібні, лише страждання й голод
на останні дні: ні кішка, ні койот
їх не полегшать - цей тиждень у очікуванні смерті -
є інша здобич, легша і без кігтів.

Чаїться у дубовій порості й чекає
свого кульгавого спасіння; по ночах він
у снах ширяє, високо й вільно, день вбиває їх.

Він сильний. Біль його погана, безсилля - гірше.
Вдень бездомні пси ричать на нього здалеку;
лише спасіння-смерть похилить йому голову, підкорить

його відвагу, і загасить жахливий зір.
Цей лютий Бог всього живого буває милосердним лиш до тих,
хто просить милосердя, до гордих - рідше.

І ви не його знаєте, людська отара, або забули вже;
нестриманий і дикий, цей яструб згадує його, він не забув;
Красиві й люті яструби і люди, які вмирають, згадують його.

II

Якби було не карно, я б людину вбив легше,
аніж яструба, та він
уже не був нічим, окрім страждання -
розтрощене крило вже не зростеться, він волочив його під кігтями,
як йшов.

Шість тижнів ми його гляділи, тоді я дав йому свободу,
і він блукав по мису й повернувся
увечері, благаючи про смерть.
Не як жебрак - в його очах
була та сама нездоланна гордість.

І я підніс йому свинцевий дар, як звечоріло.
І впало пір'я і совиний пух, розслаблений, жіночний; а здійнявся
несамовитий вир: кричали чаплі, налякані коло розлитої ріки,
аж доки той політ не розчинився десь угорі за межами буття.

Олені розбігалися, крізь дим і рокіт полум'я
із-під завіс пожежі, немов опале листя, гнане вітром;
я думав про малі життя, що втрапили у пастку.
Краса не завжди мила і невинна; вогонь красивий, жах
оленів також був прекрасний; коли я повернувся
назад на схили, то пожежа вщухла, і орел
завмер на гілці чорної сосни.
Зарозумілий, з коміром на шиї, загорнутий у буревії крил,
він прилетів на добре полювання
із козиром вогню у своїй грі; і небеса були безжально
сині, і пагорби чорніли без жалю,
у темній мантії велика пташка
безжально сонна й сита поміж них.
Я болісно гадав, що та загибель,
яка покликала орла з небес, є кращою за наше милосердя.

У криках сонця і юрбі людей
подумалось: були сторіччя каменю, період
       бронзи
і залізний вік; залізо - це метал мінливий;
і сталь, яку воно створило, мінлива, як і мати.
       Міста підійняті на вежі зітліють
до плям іржі на гіпсових узгір'ях.
Коріння зглянеться на них на певний час, і милосердний дощ
       пригорне,
а далі - залізний вік піде у небуття,
і люди стануть кісткою, і вірш
загубиться у думці всесвіту, і скло
у грудах мотлоху, й бетон
розсипаний десь високо
       у горах...

Божевільна із поглядом пильним і білими довгими пальцями
На кам'яній стіні,
Волосся немов буревій і рот як суцільний крик:
Хіба це важливо,
    Касандро,
Щоби вірили гірким джерелам? Бо істина в тому, що правда
Ненависна людям, вони
Радше б тигра в дорозі зустріли.
Тому правда поетів солодка брехнею;
А релігія: політикани, торговці
Поливають новою брехнею стару, і їх славлять, шанують
    за Мудрість. Схаменися, дурна, будь мудріша.
Ні. Гризеш у кутку скибу правди,
Мерзенна для бога й людей. - ти, Касандро, і я.

Коли жовтизна покидає небо,
її заманюють в будинки,
і там вона стає червоною
і теплою, рослинною, брунатною,
та людям набридає:
вони її вертають у метал,
щоб стати темними, вдихати акварель.

А трішки жовтизни висить знадвору,
прип'ятої самотньо до стовпів.
І слідують за жовтим джерелом автомобілі.

Коли ми йшли низиною, над нами
були громади хмар дощу,
збиралося довкола світло із дерев,
із їх склянúх таємних порожнин,
і кольори, мов цинкові були й вологі,
занурені, погодні та заплямлені,
із чорними проріхами
і світлим тополиним смутком.

Єдина жовтизна згорталась,
як свіже масло на сталевому ножі
в післявійсковому кафе: це квіти касії,
м'які кристали із язичками, змоченими в тмин -
вершкові пагорби квіток на зелені,
окроплені водою.

Все знає сенс буття,
крім мови.
Він - це єдина мудрість, яку мають
дерева, ріки, і планети, й час.
Вони її передають невпинно,
як все у всесвіті передає.

І навіть це нікчемне тіло
живе його частиною, і мало би
всі почесті, якби ж то не тупа
свобода, мого розуму, що мовить.

На цій картині я сиджу в щиті,
вертаючись додому тінистою рікою.
Це невеликий човник з контуром яйця,
і я тримаюсь обома руками за планшир.
Картинно нахиляюся вперед, і човен у напрузі,
керую самим поглядом - ні весел, ні мотора,
ні вітрил. Це судно йде вперед за мовою моєю.
Сорочку оперезують злинялі кільця -
на кожному по п'ять рядків, як нотний стан.
Cорочка яблучно-червона, солона й вогка від сіяння
народження, рідкішого за річку.
На голові у мене маска качки, посунута назад, мов капелюх.
Десь посередині ріка заплетена у павутиння
південно-тихоокенських чагарів, а далі берега у темінь височіють
узгір'я із помірних зон. Мій курс відхилений від них
на цей момент зображення, та погляд
на них спрямований. Щоб заспокоїтись,
щоб говорити мовою Європи.

Дитинство спить на веранді
на залізному ліжку коло стіни
де зима догори і вниз понад бильцем
кидала фіранку, пречеплену за карниз,

і скіпки теплу бавовну вибирали із полотна,
і зірки височіли над пагорбом;
однією стіною був ліс,
а все інше іще не прийшло.

На веранду здиралися подихи
коли темна худоба спиралась об кут
і фортецею дощ понад лісом стояв,
а печера, як шерсть, скотилася в сухість.

В лісі світло горіло вздовж стежки
до зірчаного струменю дна,
потойбік безкордонна країна,
її русла повніють, довкола

гомін звірів, птахів, лише часом
чути плескіт води поміж ним.
І лишень-но пітьма заступає -
денний місяць на небі лежить.

Я чув як кицька гавкала немов лисиця
Бо перебільшене муркотання мотору
не заспокоїло її у клітці
й попутник мій сказав: "Ми змій тримаємо,
щоб їли пацюків!" Заради бога...
Я чув змію що шепотіла як людина
Я бачив гусака - він плив немов колода
Я чув людину що дрочила як гусак.

Хтось, тобою роздягнутий,
рідко буває голим.
Для наготи одного лише мало.

Голий озирається на кожного,
чи ні на кого. У баклажановій,
або трояндовій блакиті, він - узагальнення.

Хтось дав своє ім'я й лице,
щоби воно належало усім,
щоб воно стало лицем того,

хто не виносить жодних ласк,
окрім уявних.
Оголеність - парадна форма роздягання.

          I
Я надто стáранно підготував подію,
і це було зловісно.
З дбайливістю середніх літ
я відібрав лише потрібні книги.
Я майже загорнув їх сторінки.

   Краса - велика рідкість.
   І мало хто з моїх фонтанів п'є.

І так багато беззмістовних шкодувань,
і так багато часу вбито марно!
І зараз я дивлюся у вікно
на дощ і на розмірене блукання автобусів.

"Маленький космос їх тремтить" -
повітря навкруги живе цим фактом.
У їх частині міста
вони, як іграшки в руках чужої сили.

Звідки я знаю?
Кому, як не мені це знати.
Для них щось назріває;
Що ж до мене,
я надто стáранно підготував подію -

   Краса - велика рідкість.
   І мало хто з моїх фонтанів п'є.

Два друга - подих лісу...
Друзі? Чи зменшиться їх дружба,
коли один, нарешті, десь її знайде?
Вони пообіцяли двічі, що прийдуть.

"Десь з ранку до заходу сонця?"
Краса мій розум буде пити,
в той час як юність забуває,
що вже покинула мене.

          II
(Кажи! Це ти так витанцьовував незграбно?
Комусь подобались твої роботи,
і він був щирим у своїх словах.

"Ти говорив дурниці
в першу ніч?
В наступний вечір?"

Але вони пообіцяли знову:
"Після обіду завтра.")

          III
Вже третій день настав -
ні слова від обох;
Ні слова, ні від неї, ні від нього,
лише записка від когось інакшого:
"Мій любий Паунд, я полишаю Англію."

Дивись, вони вертаються; ах, бачиш,
     їх обережні рухи і неквапний крок,
     який шукає землю під ногами, непевний
     похит їхній!

Дивись, вони приходять слід-у-слід,
загорнуті у страх, напівпритомні;
як сніг, що завагався
у падінні, й шепоче вітру,
     чи не зринути назад;
Вони - "окрилені благоговінням",
     нерушимі.

Це боги у сандаліях крилатих
зі срібними хортами перед себе,
     які винюхують в повітрі слід!

Хей-гей!
     Вони хваткі до плюндрування,
їх нюх - як лезо гострий,
душі - кров.

За ланцюгом волочаться,
     блідаві хазяї.

Ходім, бо зоряний прилив вже відступає.
На схід, щоби ніколи нас не настиг відлив,
Негайно! - голка у душі моій тремтить.

Тут нам щастило, і був добрим час.
Тут був наш день: і твій, і мій.
Ходімо швидше, щоб не стала проти нас,
та сила що спрямовувала вверх.

І над потопом зоряним не смійся, він потрібен.
Любов моя, ходімо, бо земля лихою обертається поволі.
Ці хвилі, що прийшли, так само й відступають.

Та скарб належить нам, він буде нам за сушу.
Ми рушимо з приливом при нагоді,
щоб зачекати
під покровом сили, яка байдужіша від інших сил,
допоки русло це не ляже іншим шляхом.

Я не вхилюся, щоб до тебе припадати
ні зі словами, ніби мед, ні з поцілунком, як пелюстка,
ні з краплями солодкої роси півправд,
яка скотилась на траву таких старих і чудернацьких
історій про любов -
я ними дні колишні вишив.
Не сяду обіч тебе
у присмерку глухому,
щоб божествити тебе шепотом
тремтливим, як відголосся дзвонів десь у далечі.
Все це я знав
і залишив,
як мене юність нещодавно залишила.
Це все розтало,
ніби вітру тінь.
Ні, так тебе я не улещу;
Але якщо я піднімусь колись
до серця істини,
тебе візьму з собою.
Охоплений вогнем з усіх сторін,
покличу з нього:
"Йди за мною! Слідуй!"
І сила переродиться у величі
цієї зустрічі.
І ми самі у серці сили
один до одного тягнутись будемо
із вічним криком:
"Я іду, та ти стаєш все далі."
І знову: "Йди за мною!"
щоб жоден з нас не зупинився.

Він любив її а вона любила його
Його поцілунки висмоктували
її минуле і майбутнє або принаймні намагались
У нього не було інакшої спраги
Вона кусала його вона впивалась в нього і смоктала його
Вона хотіла його повністю в собі
Спокійна і на віки вічні певна
Їх скрики коливались у фіранках

Її очі не хотіли щоби будь-що залишилось небаченим
Її погляди цвяхами прибивали
його руки його зап'ястя його лікті
Він хапав її так сильнго щоби життя
Тоді не сміло з неї вислизнути
Він прагнув щоб майбутнє припинилось
Він хотів обійнявши її стрибнути вниз
В ніщо з обриву тої миті
Або в безсмертя що б там не було

Її обіми це потужни прес
Що відбиває на її кістках його
Його усмішки це горище казкового палацу
Куди не приде справжній світ ніколи
Її усмішки вкуси павуків
Щоб він лежав спокійно до часу її голоду
Його слова загарбницькі війська
Її сміх це спроби вбивства
Його погляди це кулі кинжали помсти
Його позирки примари що в кутах таять страшні секрети
Його шепіт це хлийсти й ботфорти
Її цілунки це юристи над папером
Його ласка остання пристань перед крахом
Її любовні ігри це скрип засувів
А їх глибокі подихи плазують по підлозі
Як звірі які тягнуть свою пастку
Його обіцянки це кляп хірурга
Її обіцянки знімають його скальп
З якого вийде чарівна прикраса
Його присяги охоплюють її кінцівки
Він показав їй як плести любовний вузол
Її присяги купають його очі в формаліні
На дні її таємної шухляди
А скрики їх встрягають в стіни

Їх голови розпались як дві частини
Розрізаної дині, але кохання не спинити

У їх заплетеному сні вони мінялися руками і ногами
У сновидіннях їх свідомості були одна у іншої в полоні

Вони прокинулись з обличчям один одного

Розмочені світанкові чорнила течуть у синяві.
Крізь кальку туману
дерева схожі на гравюри.
Пам’ять наростає одне за одним кільцями -
ця череда весіль.

Не знають, ні абортів, ні розпусти,
справжніші за жінок,
вони насіння викидають так природньо!
Вітри, які не мають ніг, куштують,
до поясу в історію зайшовши.

Повні крил та потойбіччя,
вони – це Леди.
О, мати листя й солоднечі,
хто ці мадонни?
Тіні голубів, що переспівують, але не переслідують нічого.

Ворон відчуває, як свідомість відходить,
і власне пір'я він бачить жертвою прадавнього убивства.

Хто вбив усіх їх?
Цих живих мерців, що корені пускають в його кров і нерви,
доки він сам достатньо чорний?

Як може він спурхнути від цих пір'їн?
Чому вони на ньому оселились?

Чи він літопис їхніх звинувачень?
Чи їх примарна ціль, чи гостра помста?
Чи їхній непрощенний в'язень?

Нема йому прощення.

Земля - його в'язниця. Він злочин свій шукає,
покритий осудом,

так важко він літає.

Коли Ворон був білим, він вирішив що сонце надто біле.
Він взрів у ньому забагато білизни.
Він вирішив зітнутися із ним і подолати.

Він силу свою, як потік і сяйво, зібрав.
Він стиснув гнів свій і розворушив його.
Він спрямував свій дзьоб до центру сонця.

Він спрямував свій сміх всередину себе

і ринувся.

Від бойового кличу дерева постаріли раптом,
а тіні стали рівними.

Та сонце стало ясним -
Воно ясніло, і Ворон начорно вугільним став.

Він рот свій розтулив, та все, що він промовив було вугільно чорним.

"Там, на горі," - промовив він, -
"Де біле чорним є, а чорне - білим, я переміг."

Любов завела тебе, і ти йдеш, немов великий золотий годинник.
Акушерка ляпнула по твоїх сто́пах, і голий крик твій
знайшов себе серед зачатків сущого.

Наші голоси відлунюють, вели́чать твій прихід. Ти нова статуя,
і на музейному протязі наша безпека
у тіні твоєї наготи. Ми стоїмо довкола білі та порожні, неначе стіни.

І мати я тобі не більше,
ніж та хмара, яка туманить дзеркало, щоб бачити
своє щезання поміж пальців вітру.

Цілу ніч твій метелко́вий подих
мерехтить серед мальованих рожевим троянд. І просинаюся послухати:
далеке море у моєму вусі.

Один твій крик, і я, важка, немов телиця, оквітчана
вікторіанською сорочкою, здіймаюсь з ліжка поривом.
Твій рот, як ніби-то котячий, так чисто відкривається. Квадрат вікна

вибілює й ковтає пласкі зорі. Тепер ти граєшся
із пригорщею нот;
і чисті голосні злітають, ніби кульки.

Ми пізно сидимо і дивимось, як темрява поволі розгортається:
жоден годинник не рахує це.
Коли цілунки невпинні, і доки руки тримаються,
ніхто не скаже, де є час.

Це літо в розпалі: листя велике та недвижиме:
за оком - зірка,
під атласом зап'ясть - моря, скажи ж мені
що час - ніде.

Ми стоїмо; і листя не відчуло літа.
Годинників не треба,
щоб сказати: ми маємо лиш те, що в нашій пам'яті:
хвилини в наших головах продовжуть гудіти,

як розпач Короля і Королеви,
коли керує натовп дурнів і байдужих.
І тихо гублять мовчазні дерева
свої корони у калюжі.

Свіжий затишний вечір, що збігся до собачого гомону та лязгу цеберка -
і ти слухаєш.
Павутиння, туго заплетене лише для поторку роси.
Відро, підняте і тихе, до краю повне - це дзеркало,
що спокушає першу непорушну зірку до коливання.

Череда повертається додому там, по завулку, накидаючи на огорожі
кільця свого теплого подиху -
темна ріка крові, численні брили,
що гойдають непролите молоко.
"Місяць!" - раптово скрикнеш ти, - "Місяць! Місяць!"

І місяць поступається назад, як художник, вражений творінням,
що зображає його власний подив.