Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Даша Запорожець



Художня проза
  1. Вірю в майбутнє твоє, Україно....
    Та чи вірю? Не знаю... Навіть не знаю. Що залишилось від тебе? Хіба можна порівнювати те, що є зараз з твоїм великим минулим? З могутньої Київською Руссю? З Україною часів Богдана Хмельницького? Чому я не можу сказати тепер те, що могла б сказати тоді: “волелюбний, непокірний, непоборний український народ”? Куди ж ділася твоя могутність? Твої люди, твоя віра в себе? І найголовніше, твоя самоповага? Хіба можуть поважати тебе, якщо ти сама себе не поважаєш? Говориш про себе так зневажливо і так підкреслено ненав’язливо? Невже можна, забувши про своє минуле, забути свою гордість? Ти ж маєш повне право на те, щоб, не опускаючи очі, диви¬тися на тих, хто скаже, що ти неспроможна! Неспроможна піднятися і ска¬зати: “Я є!”. А ти є! Завжди була і є, хоча іноді ти сама про це забуваєш. Але ж інші не забули. Мільйони людей чекають від тебе, що ти схаменешся і зга¬даєш все. І тоді все зміниться. Іноді ти, забувши, про все, що є зараз, очами, повними ентузіазму дивишся на обрій, і з твоїх очей ллється надія і віра в твої сили. Тоді я впізнаю тебе, таку звичну, рідну, таку, якою ти була колись. Але мине мить, і ти, озирнувшись навколо і згадавши про дійсність, пере¬стаєш бачити обрій, бо сірий туман починає його застилати. А ти, замість то¬го, щоб іти до обрію через туман, злякано зупиняєшся на місці, хоча знаєш, що туман розсіється під першим промінням сонця. Але ти, оточена сірою мрякою, забуваєш, що на світі є сонце.
    Ти віриш в себе, Україно? Я все-таки вірю. Вірю, бо саме зараз світить сонце. Вірю, бо ти одного прекрасного дня, поволі, з острахом, все-таки пі¬шла. Пішла через туман, переборовши свій страх. Переборовши свою невпев¬неність. І нагородою за твоє довге, небезпечне блукання без світла і тепла став промінь. Промінь, який вів тебе далі, і з кожною хвилиною він ставав все яскравішим, а твої кроки все впевненішими. Ти переборола себе. Мо¬жливо, тобі набридло боятися. Можливо, ти згадала все, що було і тобі рап¬том стало соромно і ніяково. А можливо, ти просто знову повірила в себе. І зрозуміла, що далі так не можна.
    Я.... вірю в майбутню твоє, Україно. Вірю, бо в моїй душі закладено вірити. Щоб я не говорила іноді. Щоб не думала. Все рівно десь, у серці, у кожного жевріє щось таке, іноді непримітне, іноді зовсім маленьке. Щось, що не дозволяє нам втратити надію. Це віра. Віра в тебе. І ти не маєш права цю віру загасити. Не маєш права ні на хвилинку забувати, що кожен твій крок може розпалити полум’я, або ж загасити останній жевріючий вогник. Ти повинна вірити в себе, бо в тебе вірять.... Україно!


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. банльно про любов
    Ніщо не вічне. Погане, хороше, час, відстань, життя і навіть любов.
    Іноді треба вміти сказати: “бувай”. Тоді, коли відчуваєш, що час настав.
    Замкнути за собою двері, вийти на вулицю, востаннє поглянути назад і закричати, закричати так, щоб почув весь світ: “Прощавай!”. А потім прошепотіти: “Я ніколи тебе не забуду”.

    Ніщо не вічне. Важливо не чому щось закінчується, а як.
    У кінці завжди повертаються думками на початок, де видно все те, що було.
    Ти вже не зможеш повернутися, відчинити двері і змінити те, що не дає тобі спокою.
    Ти можеш тільки просто сказати: “Вибач. За все.”

    І юних, і старих - всіх поглинає час,
    і невеликий нам дається днів запас.
    Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,
    як ті, що вже пішли, чи прийдуть після нас.

    Ніщо не вічне. Погане, хороше, час відстань, життя і навіть любов.
    Вічна тільки память. Доки ти памятаєш, доки тебе памятають – ніщо ніколи не закінчиться.
    І щоб ніколи не жалкувати, варто памятати тільки хороше. А все погане просто відпустити у вічність.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 4

  3. ПОСЛЕДНИЙ ЧАС АВТОБУСА


    Незаметная черта. Призрачно-прозрачная. Тонкая и неплотная.
    Как легкий росчерк простого карандаша, который еле прикоснулся к бумаге.

    Легкое дыхание небес. Шумный автобус. Тени. Много теней. Призрачные голоса.

    Движение. Движение взгляда Движение звука.

    Все застыло в движении. Иначе и не назовешь это состояние, когда автобус летит вперед, а ты застыл внутри.

    Неподвижный полет. Лента времени. Еле движется.
    Внезапная осень. Нас застали врасплох внезапные листья.

    Мимика лиц. Мимика актеров на экране телевизора.

    Мимика душ. Отчаянная мимика. Неподвижные, ничего не выражающие глаза, говорящие слишком о многом.

    Осколки лета. Осколки сказки. И крепко зажатая в руках мечта.

    Бесконечная лента времени, которая подходит к концу.

    Выпущенная ввысь мечта.
    Киев.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 4

  4. Крилa
    Черговий політ, який закінчився болісним падінням. У купу пожовклого листя. І від цього ще болісніше. На зелену траву падати краще, бо твердіше і хочеться скоріше піднятися й полетіти знову. А коли падаєш в листя, то хочеться заритися в нього якнайглибше і довго-довго лежати.

    А я люблю літати, а не лежати.
    Лежу зараз в уявному листі, заклавши руки за голову і думаю про життя.

    Дивне воно – життя.

    Полежавши так десь годинку, здмухнула уявний листочок з обличчя і поволі підвелася.
    Тепер довго буду ходити.

    Ну чому зі мною так часто таке трапляється? Загорівшись у черговий раз новою неймовірною ідеєю, я знову ж таки, не подумавши, помчала вперед без будь-яких вагань. Про наслідки я взагалі забула, що таке є.

    Ну от….

    Єдине, що мене рятує від глибокого розчарування у житті і власних розумових здібностях – це мої крила.

    Я зняла з себе уявні крила, стряхнула з них листя, що заплуталося у пірї і обережно поклала їх у велику жовту коробку. А коробку поставила у шафу.

    У найближчому майбутньому вони мені не знадобляться. Буду вчитися ходити.

    Давно пора.

    Не знаю, що принесло мені у голову ідею підкласти свій особистий щоденник Антону.
    Думала, прочитає, зрозуміє, що в нього закохана якась прекрасна дівчина з мрійливою душею. Буде мріяти про неї днями і ночами. А потім я зізнаюсь йому, що це мій щоденник. А далі все буде, як у казці.

    Бо мені страшно.

    Ну хіба хтось міг передбачити, що Олега з Ігорем зацікавить блокнот, який лежав на парті їх друга.
    І хіба я могла знати, що саме тоді зайде Оля і спитає звідки у них МІЙ щоденник, який вона сотні раз бачила у мене дома?!

    Ну а далі вже можна було, навіть якщо ти не провидець, здогадатися, що Олег не втратить свідомості від совісті, що раптово прокинеться, а Ігор не припинить читати все підряд уголос.
    Навпаки, вони зраділи через можливість познущатися.
    І ось тепер я змушена ще принаймні тиждень відсиджуватися дома.
    А може піти і все йому пояснити? Розповісти все прямо? Поставити всі крапки над І… Можливо, Антон все зрозуміє?
    Боже, як банально!
    Все-таки піду… ось прямо зараз зберу сумку на завтра, поставлю будильник і ляжу спати.
    Ранок вечора….

    Ранок був неможливо холодний, а на вулиці стелився туман. Я подумала, що природа вже постійно рухається все ближче і ближче до зими. І вставати все тяжче і тяжче. Скоро зранку вже буде зовсім темно.
    Моя вчорашня рішучість кудись зникла, знов піднялася біль від падіння і я раптом дуже сильно відчула, яка я беззахисна і квола без своїх крил.

    Я розкрила штори, швидко накинула на ліжко покривало і пішла вмиватися. Раптом задзвонив телефон. Довелося швидко бігти в коридор, підіймати трубку, щоб дзвоник не розбудив батьків.

    То була Оля. Вона вибачалася і казала, що вчора не змогла подзвонити. Казала, щоб я не зациклювалась і не переживала.
    А я що, переживаю?
    Радила піти в школу, а не ховатися.

    Це слово різонуло мені слух. Я ховаюся? Я ж ніколи, ніколи раніше не ховалася. Тільки коли ми гралися з хлопцями в дитинстві у піжмурки.

    Туман обійняв мене і притиснув до себе. Поніс вперед, запаморочуючи мозок.
    А я і не пручаюсь.

    Люблю туман. Здається, що всього так мало навкруги. Так затишно. І чомусь зажди тихо. Ніби люди бояться розмовляти голосно. Люди часто чогось бояться, а от чому, зясувати не можуть. Частіше за все вони бояться того, що не можна пояснити.
    Ось хіба можна пояснити цей туман? Ні, звичайно. Це вам не «зібрання в атмосфері маленьких крапель води або кристаликів». Це люди лише так себе заспокоюють. І все одно пошепки розмовляють. От смішні.

    А чого зараз я боюся? Того, що наді мною всі будуть глузувати? Що про це дізнається вся школа? Чи презирливого погляду Антона?
    Останнє. Але я боюсь цього погляду не тому, що він мені призначений, а тому, що через нього я розчаруюся в Антоні. Бо не треба мені того, хто лежачого бє.

    Не люблю розчаровуватися у мріях.
    Ось чому люди мріють? Бо без цього вони помруть. Будуть нидіти, нудьгувати, стануть кволими і помруть. Не буде заради чого жити.
    Є ж такі дурні і нерозумні мрії. А для чогось вони ж треба? Нічого ж просто так не буває! А це просто людина, поки придумує собі гарненьку велику мрію, мріє про щось маленьке і нерозумне. Щоб було. Бо має бути.
    І навіть не думайте цю мрію образити! Мрії ображати не можна. І немає різниці якого розміру і кольору та мрія!

    Я йшла через парк і дихала туманом. Тихо. Я навіть, коли повз дитсадок проходила, було тихо. А то звідти постійно чути плач. І що вони там з бідними дітьми роблять?

    Машинально подивилась направо. Там вилася дорога. По ній завжди ходить у школу Антон. Тільки він завжди попереду мене йде. Я просто уповільнюю крок, коли бачу його перед поворотом і пропускаю його вперед. Йому мене не видно. Я люблю йти позаду і дивитись, як він іде. Так упевнено, але обережно, ніби боїться сильно наступити на землю, бо їй буде боляче.

    Цього разу його видно не було. Я пройшла поворот. Залишилося ще йти хвилин десять.

    Зайду в клас, ніби нічого не сталося і відразу подивлюсь йому у очі. Нехай вже відразу, щоб не мучитись.
    Звісно, нічого хорошого я там не побачу. Ну і до Біса!

    Коли я проходила біля своєї улюбленої верби, я підійшла до неї і міцно обняла. Хай думають, що хочуть! А мені так хочеться.
    Верба вже міцно спала. Добре їй зараз. Ніяких проблем, відпочиває після довгого жовтня.

    Почула шелест листя позаду. Я знаю хто це. Антон. Ніхто більше так рано саме по цій дорозі не ходить.
    Я не обернулась. Просто ще сильніше притулилась до верби шукаючи в ній сили. Але ж вона спить…

    Відчувши руку на своєму плечі, здригнулася і різко повернулася. Та й зробила, як обіцяла – подивилася прямо у очі, шукаючи там свій вирок.

    А він усміхався. Ну хіба можна так весело і життєрадісно посміхатися у такий драматичний момент та ще й у туман?

    Антон витягнув із сумки мій щоденник і зі словами: «ти його вчора забула», простягнув мені. А я сказала, щоб він залишив його собі. Навіщо? Можливо тому, що я не могла вже бачити цієї яскраво-жовтої палітурки? А викидати якось неправильно – там же моє життя. Хай робить з ним, що хоче.

    А він взяв зошит, поклав собі у сумку і сказав:
    - А я так і хотів залишити його собі.
    - Навіщо?
    - Де я ще прочитав би стільки компліментів на свою адресу? Дуже тішить самолюбство.
    Я видавила усмішку
    - А насправді, я вражений. І то все правда?
    Ще й питає… Хіба можна було так набрехати, як там написано? Добре й сам знає що....
    - Правда.
    - Дай руку.
    Я не вагаючись простягнула йому свою руку.
    - Ти дуже любиш алгебру?
    А хто її дуже любить? Алгебру не можна дуже любити. Її можна просто любити, не любити, трошки любити, а от дуже любити не можна. Знову мене занесло у якісь нетрі.
    - Взагалі-то ні.
    У Антона в очах промайнула така іскорка-хитринка, яка йому дуже личить.
    - Тоді зараз ми нахабно її прогуляємо.
    Хоч би мене спитав, із пристойності. А то сказав тоном, який не стерпить заперечень. Та я хіба заперечую:
    - Добре.
    Ми пішли у парк, через туман. Туман – то так затишно.

    Так, де там мої крила?


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 5 | Рейтинг "Майстерень" 5 | Самооцінка 5

  5. Осень.
    Осень. Стройная дама в цветастом платье с черной вуалью. Осень. Черные тучи и ярко-желтые листья на деревьях. Осень. Жуткий ливень и бабье лето. Осень. Противный холод и отражение солнца в симпатичной луже. Осень. Золотистая мечта и разбитая надежда. Осень….

    Болит. Рана болит и кровоточит. Осень не заживит эту рану, она может только ее разбередить. Весна может залечить ее, но до весны так далеко…. Бросив нож, осень насмехается над тобой солнцем. Печет. Лучше бы ливень. Живительная, прохладная вода. Но нет, не дождетесь!

    Такая уж эта осень. Всегда сделает по-своему.
    Иногда до ужаса жестокая, а иногда снисходительная. Но все равно…– это осень! Почему именно осенью так больно? Все обостряется, доходит до точки кипения. Или замерзания. Осень не даст стоять посредине, стоять спокойно. Для осени не существует равновесия. Она кидает тебя, как листок, со стороны в сторону, ничуть не заботясь о том, что ты ударяешься об острые углы.

    Углы у осени самые острые. И натыкаешься ты всегда на них самыми незащищенными местами. Даже удивляет, как же так получается. А просто осень умеет расставлять углы.

    Иногда все так похоже на сказку…. Ты плывешь в облаке золота, шурша каблуками по листьях. Плывешь, не замечая ничего вокруг. Спокойствие. Солнце баюкает своими нежными лучами, но.…… В один прекрасный момент раздается шум крыльев, и ты видишь, что по небу летят птицы.

    Улетают. Почему? Ты скажешь: «Потому что спасаются от зимы». Но нет же. Они улетают, потому что боятся упасть. Осень режет крылья. Кромсает их одни за другими с удивительной легкостью. Удар ножа и…. Все. А у птиц самое дорогое – это крылья. Крылья для них – это надежда.

    Но осень не жестока, нет. Она часто плачет, смотря на то, что наделала. Она плачет, и в каждой слезе столько горя, что все вокруг сочувствуют осени. Ты понимаешь, когда осень плачет – веселиться нельзя. Ты втягиваешь голову поглубже в плечи, берешь зонт и молча идешь, выражая солидарность страданиям осени.

    И все-таки осень умеет отблагодарить. В самый грустный час она подарит тебе маленький каштанчик, и ты не сможешь не улыбнутся ему.

    Я не могу любить или ненавидеть осень…. Я могу только ждать весну.


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка 5