Вірші твої красиві, туга тобі до лиця.
Чом я, питаєш, сивий, чом не ношу кільця?..

Міст вигинає спину, чорний дихає Буг.
Що я тоді покинув, щойно лише відчув.
Ніби немає в світі жодної і тепер,
Ніби на мінному полі спікся невдаха-сапер.
Не боєць, не рубака – провінційний був хлоп,
Не перейшовши лану, хвацько викрикував: «гоп!»
Отже, опальний кесар, кесарево – тобі.
На шахівниці весело, але що не роби:
Стій соляним незграбою, вперто крокуй до мети, -
Вірші її красиві, ніжні її листи,
Ніби пісок крізь пальці, а чи вода жива,
Доля: завжди повертатись на чужинські жнива.

Страшно померти раптово.
Тиск стрибає невдало.
А ти в інтернеті до того ж
Щось комусь не сказала
І саме уривок фрази,
Не набраний спритними пальцями
Тебе турбує на фазі
Коли нарізає кружальцями
Перед очима лікар
Білий та зосереджений
І на мобільному клікає
Виклик, допоки водій жене.
Страшно раптово відчути:
В ненабраних тих рядках
Залишиться протиотрута
До твого нещастя. Швидка
Гальмує. Виклик лишається
Без відповіді – так буває:
Невчасність тобі вибачається
Тому що зуммер триває...

В цій майстерні спотворений час
Чуйні пальці лікують і бавлять.
Я приношу скалічену память
Про якихось закоханих «нас».
Зупинилися стрілки тоді,
Коли ти відсахнулась лякливо
І така за вікном була злива,
Ніби світ розчинивсь у воді.
Так нестримно дощило у місті:
бігли геть стрімголов від дощів
Парасолі, собаки і... листя
З почорнілих і голих кущів.
Тільки я притискаю міцніше
Зволожнілі долоні до скронь
Дощ змиває вітрини, афіші
Та не в змозі залити вогонь.
Що випалює серце і мозок, -
Той твій погляд, останній, німий.
У квітковій крамниці на розі
Най чекають троянди зими.
Бо вони не дістануться жодній
З чорнобрових місцевих красунь
А спотворену відчаєм пам’ять
Я до часу в майстерню несу.

Я бачу її щодня коли вранці
Виходить свої поливати клематиси:
І губи-ожини і лагідні пальці,
Весь світ поряд з нею, мов зроблений з латексу.
Стежиною сада проходить і яблука
Здаються плодами ін'єкції ботоксу.
До неї виходять смарагдові равлики
І вітер вщухає від теплого голосу.
Я кожного дня за-за паркану вслухаюся
В ім'я, що вона вимовляє-наспівує.
Я знаю її таємницю і каюся,
І знову прихожу і подих затримую.
Чужа Королівно, який він щасливий,
Що так ти його окликаєш по імені!!!
До мене звернулась лиш раз дратівливо,
Тож жодного шансу уже не лиши мені
І вижени геть навіть з тихої вулички,
Якою надвечір додому вертаєшся.
Дівчинонько, леленько, ладонько, Юлечко,
Відбитком на серці моєму лишаєшся.

Ані руки, ані намиста
Вона від мене не бере ,
Бо ж їй, Принцесі мого міста,
Аніц не тре...
Настоюю гірку на перцях
й деревії.
А хтось її трима за руку...
А хтось її...

Жоржини, залишені поспіх на твому порозі
Нехай нагадають про ніжність жовтневу мою
Про ранок мій жовтий в квітковій крамниці на розі
Про тиху мелодію світла і тугу твою.
Дитина, що схожа на мене, тобі не насниться,
А жінка, що схожа на тебе, звичайно – не ти.
Тримався, аж доки мені не затерпла правиця
Писати і не відправляти коханій листи.