Назустріч мені йде гроза
коливаються камені від звивань стежки
сходи у схід заховані між гордістю і зневагою

пісня грози мову якої я розумію з дитинства
пісня хору листків на гілках берези край цвинтаря
пісня сонця яке всюди
очі мої розплющені

сходжу у схід ковтаючи
північні версти
сходами у південні далі
повертаюсь у схід

вигадую собі шлях без просування
об'їзна околична дорога
підіймає з подивом голову
розправляє каптур шляхопроводів
і шипить тисячами шин
схід..схід...схід

недосяжні сходи лягають під ноги
довга дорога
і тут надходить гроза
обіймає і заколисує
стирає відтінки
сходи ковзають і тихо дзвенять
грає будильник ла-ла-ла
але симфонія не пробуджує
очі розплющені
сходжу
куди -
побачу коли сонце обпече щоку

19.06.14

ці ніжні білі квіти
потрібно щодень поливати
рясними сльозами
і захищати від тих
хто захоче їх зірвати

цим квітам необхідно приносити
в жертву своє сумління
їх треба ростити
обережно і дбайливо
здмухувати кожну пилинку
і всяку комашку
що забажає торкнутись
їх чарівного нектару
знімати неодмінно чуттєво

ці квіти треба зігрівати
теплом своєї присутности
і розмовляти з ними
найтеплішою мовою
турботою всипати їх стривожений ґрунт

і тоді
можливо
вони розквітнуть
щирістю Твоїх долонь
і опадуть тремтливими пелюстками
на моє чоло

благаю
повернись до вітру
спиною
очі оглухли від печалі
кущі омели виросли на моїх руках
а гнізда розсипались

твій погляд відлітає від мене
ставлю тенета і сильця
а в них самі облизні
мій вабик втратив хист
і мене коробить від кожного його руху
солоний борвій оселився в моєму волоссі

я не вірю в божевілля
але божеволію
тремчу
ховаю обличчя
тамую серцебиття
сльозу видушую тікаю
хлопці
ні ти
ти єдина гарна солодка
знов ці банальні слова діють
навіщо

летиш

повз

я почуваюся пташеням
якому не залишилось хробаків
чому я не зозуленя
тоді б я викинув тебе із серця

Щастя не відчувається

бо воно є нормальним
станом істоти
Людина народжується
щасливою а вирісши
шукає те
що має і
щастя змивається
потоком днів пошуків

а хто шукатиме у водостоках?

Та коли й стає
людина щасливою
то розуміє це
лише потім
коли
повернуться (по-, від-)чуття

Ти віриш

не мені не ночі
і не пилу на Твоїх віях
Ти щодня збираєш
багато-пребагато пилу
тому що з вітром граєш у баньки
і коли потім Ти дивишся на мене
Твій погляд срібнішає
і тоді найдивніша і найреальніша
Твоя срібна сльоза
крапає мені в саме серце
і я не знаю кращого дотику
ніж відлуння невидимого солоного соку
природности
Ти
віриш
бо це неможливо осягнути
бо я налаштовуюсь на Тебе
наче скрипаль перед своєю смертю
щоб зіграти межу
але мені постійно здається ніби я
фальшивлю Ти
підказуєш: бо я живу
бо заради тебе приходить весна
а осінь потрібна лише для того
щоб весна могла приходити
щороку
Ти віриш душі
Ти віриш
Ти вірш

повільно і незнічено зникаю у пітьмі
дерева обіймають і пестять мою самотність
вчорашній листок стає моїм капелюхом

сліди безладу помітні завжди і повсюдно
у сон пірнувши можна довго не випливати на поверхню
тонку структуру хаосу видно лише здалека

вогонь на болоті трубка миру короля жаб
щомиті чавлю тисячі будинків про які не відаю
темрява зсередини чорніша аніж ззовні

сокиру розуму залишив підмітати підлогу
свободи не існує допоки ти вільний
а свічка не вміє горіти у темряві

солоне на дотик обрізане світло
хтось постійно гойдає тіні за моєю спиною
шукаю шляхів промовити Твоє ім'я

ти українка чи таки горянка
неструнка як ковток сапераві

чиє сонце тебе одягало
чий виноград тебе годував
з чиєї землі родом твоє каліцтво

не питаю тебе
звідки брали воду ті
хто тебе розбавляв

не питаю тебе
скільки літ
вони топили сніг

чи побіжить сухість за червоністю
червоність чи втече від споглядання

скільки ще увійде в крамницю молодиків
які не знають сухого мева сп’яніння

не питаю тебе ні про що
пригубивши
боюся почути що ти
одна з нас

тиша складається зі слів
сказаних раніше
і несказаних досі

коли ти не говориш слово
воно існує навколо тебе
а значить всюди

сказане слово
злітає з вуст
і зникає назавжди
(ти його більше ніколи
не побачиш)

ступаючи
в пустелю спілкування
з таким величезним перепадом
добових температур
що навіть двоязика вельвічія
назавжди потонула у
сухому піску
що липне до вітру

вітру який любить збирати
слова а позаяк
не знає мов
дістає свого іржавого ножика
і старанно вирізає кожну букву
так старанно що деякі з них
під час того
бува губляться
і в якійсь потайній
місцині у вітра є Схованка Букв
з яких він лаштує
найдовшу на світі
абетку
та ніколи не скінчить
позаяк не знає мов
і спокою

але ще жодного разу
не вдалося вітрові
викрасти несказане слово
воно
невидиме
для вітру

але тільки воно
існує всюди
тільки воно
відає про інші несказані слова
тільки воно
знає що не варто міряти шлях
до кінця пустелі
якій немає краю

тільки воно
може врятувати від холоду
тільки воно
здатне уберегти від спеки
тільки воно
вміє шукати
в пустелі спілкування

незримі оази