Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Сергій Жадан (1974)

Рубрики

  • 2011
  • Інша поезія ⁄ Переглянути все відразу

  •   Співай, сирено!
    Історія знає багато прикладів,
    коли людині випадало керувати обставинами,
  •   Засуджений, але непереможений
    Ей, пасажире з розбитим вантажем,
    з кров’ю в кишенях пальто, з золотом у шлунку,
  •   Любити тебе навіть по смерті
    Ти пам’ятаєш той підозрілий будинок,
    заселений якимись невтішними зомбі?
  •   Словники на службі церкві
    Так сталося, що жінка, яку він любив, вирішила
    виїхати з його країни, просто сказала йому одного разу,
  •   ІІІ
    Тому що ми говоримо про міста,
    які давали нам право голосу,
  •   ІІІ
    Тоді вони почнуть зістрибувати на перони й викидати крізь вікна
    свої валізи з тисячею наклейок, сміючись та
  •   ІІІ
    Коли відновиться рух
    на віддалених ділянках,
  •   ІІ
    Але тоді, тієї зеленої ночі,
    нікому з нас не йшлося
  •   ІІ
    Тепер, коли все це минуло, я можу сказати,
    що в містах, в яких ми жили, змінились насамперед
  •   ІІ
    Чоловіки, з серцями, перемащеними
    бензином, охороняли будинки від випадкових протягів,
  •   ІІ
    Ті жінки, що ховали під одягом кожна своє
    впольоване темне сонце,
  •   II
    Тоді все лише починалось і ночі були такими короткими,
    що сни не встигали снитись,
  •   І
    Фінанси – це повітря, яким ми дихаємо, пояснювали вони,
    і коли нас позбавляють цього повітря, наші легені
  •   І
    І тому що нам ніколи не повернутись в ті будинки,
    на ті загальні кухні, де повітря було червоним
  •   І
    Але запитай у них, що вони зробили з будинками,
    в яких ми жили, чому вони виловлюють, наче
  •   І
    І ось тепер ми говоримо про тих, хто відібрав у нас наші міста,
    про міста, які помирають, ніби домашні тварини,
  •   І
    Ми говоримо про міста, в яких ми жили,
    і які відходили в ніч, мов кораблі у зимове море,

  • Інша поезія

    1. Співай, сирено!
      Історія знає багато прикладів,
      коли людині випадало керувати обставинами,
      підкорювати своїй свідомості
      непіддатливу матерію повітря,
      і воля та упевненість зрушували
      з місця захололі від неробства трамваї.

      Найбільш яскравим прикладом є, звісно, я.

      Коли вона приїхала і поселилася
      в цьому готелі на кілька діб, мала з собою
      лише одну валізу з речами.
      Зате там було кілька суконь, які вона
      планувала одягати на вечері
      з діловими партнерами.

      І вже першого вечора ми сиділи в її ванні.
      Черевики тягли мене на дно, вона була
      у своїй вечірній сукні, мокра і ділова,
      схожа на сирену, якщо ви справді
      можете уявити сирену
      в готельній ванні,
      у вечірній сукні.

      Нам усім випадає вибирати з того, що
      дарують нам провидіння й випадок.
      Вибір невеликий, а проте і цього
      вистачає, аби виловлювати дощові краплі
      поезії й злизувати їх гарячим язиком
      з віконного скла.

      І той, хто зберігає в собі здатність
      відрізняти смак і масштабність любові,
      на яку він не має жодного права,
      ніколи не зможе подолати
      спокуси заступити за край,
      зайти за розвішані на подвір’ї
      простирадла, за якими
      ховаються наші видіння.

      Мої сирени, мої радіоведучі,
      ви, зі своїми освідченнями та декламуванням,
      ви, зі своїми неймовірними зап’ястями
      й мокрим волоссям –
      ви співали, доки рушилась ця картонна країна,
      співали, доки горів літній день,
      співали, доки спливав відпущений вам час
      і остуджувалася вода.

      Залишаючи її до наступного вечора,
      до обов’язкової неминучої зустрічі,
      я озирався довкола й помічав середину червня –
      таку глибоку у великому місті.

      Всі перехожі на вулицях прихильні до нас,
      якщо вони бачать в небі за нами
      ці неймовірні спалахи та вогні.
      Жодні обставини не здатні опиратись людині,
      наділеній волею та упертістю.

      Незабаром в повітрі запахне запиленим листям.
      Швидко просохне одяг, рваний нею, як
      шкільні підручники.
      Завтра зранку вона здасть свій номер,
      заплатить за битий посуд,
      залишить назавжди це місто.



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    2. Засуджений, але непереможений
      Ей, пасажире з розбитим вантажем,
      з кров’ю в кишенях пальто, з золотом у шлунку,
      що ти крутишся на переїздах і дратуєш псів?
      Що ти чекаєш на своїх мішках із зібраною
      провідниками білизною?

      Чекаю, що колись випадково шлюзи відкриються,
      і мене винесе звідси в теплу і неторкану безвість,
      яку так люто охороняють вівчарки.
      Чекаю, що вони хоча би раз помиляться
      і залишать без нагляду цей перехід,
      коридор у нічному повітрі.

      Ну і що там, у твоїх валізах?
      Що там – за підкладкою твого одягу?

      Там усе, що потрібно, аби ніколи не повертатися назад:
      іграшки, які я розгризав, щоби побачити їхні хребти,
      і фотокартки поетів, чиї очі я виколював від любові та осуду,
      і чиї вірші – хитрі, мов номери телефонів – я намагався
      завчити на пам’ять.
      Там листи братів і жінок,
      там земля з могил і сталь фабричних верстатів,
      і гострі шматки порцеляни, об які я постійно ранив долоні,
      і дріб’язок, який я вибирав із дароносиць у церквах,
      куди забігав від холодного дощу,
      і дитячий одяг, який я збирав по світу, як гербарій.

      І що ти будеш робити, пасажире,
      коли вирвешся на той бік?

      О, я вже про все подбав.
      Я поселюся в найнебезпечнішому з притулків.
      Я заведу знайомство з найганебнішою поганню міста,
      з найвідомішими скандалістами та співаками.
      Я торгуватиму взуттям і натхненням,
      втративши голову, загубивши сум.
      Я роздягатиму найнедовірливіших жінок у місті.
      Спрага і мої втомлені пальці
      робитимуть їх невиліковно легкими.

      Перепаливши серце, як паровозне вугілля,
      битимусь і перемагатиму, щоби, коли надійде час,
      забратися куди подалі, всім віддячивши і всіх обдуривши.

      Прямо-таки усіх?
      І навіть мене?

      І навіть тебе, смерте,
      і навіть тебе.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. Любити тебе навіть по смерті
      Ти пам’ятаєш той підозрілий будинок,
      заселений якимись невтішними зомбі?
      Після пошуків житла, спання на стільцях
      і у ваннах, після кількох ночей готельної печалі,
      ти торкалася пальцями його цегли,
      і вона була тепла й груба,
      наче свиняча шкіра.

      Пам’ятаєш того старого, який трапився нам на сходах?
      Притиснувшись до стіни, аби пропустити,
      він завмер, дивлячись услід настороженим поглядом.
      Як він ловив кожен твій рух,
      заворожено задивляючись угору,
      доки в потоках сонця й пилу
      спалахували твої порцелянові литки,
      горіли твої солодкі коліна.

      Сержант, який вів його справу, питав розгублено й недовірливо:
      - Ну як же так? Місяць! Пройшов цілий місяць!
      Ви що – не помічали, що він зник, що його немає? Цілий місяць?!
      - Ну що ж, - виправдовувався я, - це був найкращий місяць у нашому житті.
      - Ну а запах? – не міг заспокоїтись сержант. – Ви що – не помічали запаху?
      - Ну що ж, - не погоджувався я. – Живі тут пахнуть не краще.
      - Ви знаєте, що він помер в ліжку? Просто над вами. Проїв собою матрац,
      стік на підлогу. Ще трішки – зішкрібали б його зі стелі.

      Невимовне літо починалось тоді за нашими вікнами,
      гіркі новини передавали по державному радіо,
      і якби я міг померти, я би помер під ті новини.
      Ти візьмеш моє серце, коли воно зупиниться, ти наповниш
      його надією, щоби воно знову забилося в твоїх руках.
      Що він говорив, дивлячись тобі услід?
      Що він міг сказати, побачивши тебе?

      Любити тебе навіть по смерті.
      Я буду любити тебе навіть по смерті.
      Ми чекаємо на неї, аби вилітати в повітря,
      пробиваючи в темряві тунелі та ями.
      Давай, старий зомбі, рухай кінцівками,
      підспівуй смерті, підігравай їй на
      розбитому банджо.
      Співай про те, що ти знаєш краще за інших.
      Час не має над нами влади, ми відганяємо його своїм співом.
      Наша любов весело плескає в долоні,
      щоденно поливаючи квіти
      на наших могилах.

      "Буквоїд"

      Прокоментувати
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    4. Словники на службі церкві
      Так сталося, що жінка, яку він любив, вирішила
      виїхати з його країни, просто сказала йому одного разу,
      знаєш, я маю їхати, маємо ще пару місяців,
      можеш мені телефонувати. добре, сказав він, добре,
      а потім? що потім? – спитала вона. що потім буде
      з твоїм номером? в тебе його відберуть чи ти його
      комусь подаруєш? ти розумієш про що я? хто підійме
      слухавку, якщо я зателефоную тобі через два місяці?

      Ну, я не знаю, сказала вона, номер, очевидно,
      знищать. як – знищать? ось так – візьмуть
      і знищать. і що потім? потім? потім нічого:
      я поїду з цієї країни, буду собі чимось займатись,
      там – читати, виїжджати за місто, можливо, молитись. а я?
      а ти? ну, ти теж молись, якщо маєш час.

      Добре, сказав він, я так і зроблю – я вивчу
      яку-небудь молитву і буду молитись. цікаво,
      сказала вона, цікаво, і про що ти будеш молитись?
      про що? не знаю про що, про що-небудь, яка різниця – про що?

      Ти ж невіруючий, сказала вона. ну то й що,
      я ж нічого не буду просити, просто молитимусь собі
      як-небудь, аби робити те саме, що й ти, розумієш?
      ще якби твій номер залишили, я б телефонував,
      а так – що лишається?

      Я знаю, чому у нас все так сталось –
      надто сильна залежність від словників,
      від лексем і усіх цих дифтонгів, що розвалюються на язиці,
      нічим не виправдана довіра до них,
      моя мова, я знаю, мій словник,
      друкований на світлому гіркому папері,
      читаний мною в барах і вагонах,
      куплений мною на розпродажу в Східному Берліні,
      ще в 90-х, коли я тебе не знав,
      я помру патріотом, навіть якщо
      ти назавжди покинеш цю країну,
      я спробую телефонувати на твій номер,
      навіть якщо там будуть лунати голоси з пекла,
      я гортатиму свій йо...ний словник, навіть
      якщо в ньому не залишиться жодного
      невикористаного слова.

      ніщо її не зупинить
      ніхто її не переконає
      близько 100 тисяч слів і словосполучень
      і навіть не можна з нею поговорити



      Коментарі (5)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. ІІІ
      +

      Тому що ми говоримо про міста,
      які давали нам право голосу,
      ми говоримо про те, що ніхто наразі нас цього права
      не позбавляв, і потрібно виговорювати все,
      що ми пам'ятаємо.
      Голос триматиме нас разом цієї довгої
      примарної осені,
      голос даватиме сили нашим горлянкам,
      котрі й без того звикли перекрикувати
      трамваї та радіостанції.
      Іди на мій голос, рухайся слідом за моїм диханням,
      що вони зроблять нам, доки ми можемо почути один одного,
      як вони зможуть примусити нас замовкнути,
      доки ми самі цього не захочемо?

      Їхня злість розрахована на мовчання,
      Їхні ефіри просто не витримають наших голосів.
      Їхній прес розчавлює тих,
      хто погоджується під нього лягти.

      Але чим вони будуть захищатись,
      коли ми всі заговоримо?
      На що вони будуть тиснути, коли ми вийдемо
      захищати наших вуличних псів?
      Як вони пояснять, чому ми
      повинні відмовлятись від нашого голосу?

      +

      Ми говоримо про осінь, яка огортає нас усіх,
      всіх, хто зібрався між цими оркестрами і воронами,
      Про щемку акустику міста, яка робить наші слова особливо легкими.

      Ми говоримо про серце нашого міста, темне
      від втрат і опору, ми говоримо про його ламані
      в бійках кістки, про сльози і піт, які
      виступають у нього наприкінці робочого тижня.

      +

      Ще нічого не втрачено.
      Ще все можна відіграти.
      Ще все залежить від нас, від нашої пам’яті,
      від любові всередині нас.

      Говори, говори, головне, щоб хоча би хтось говорив,
      дуже важливо, щоби завжди можна було почути наш із
      тобою голос.

      Дихай, дихай, біженцю, роби свою роботу,
      не давай їм схопити тебе за зябра.

      Все лише починається.
      І, повертаючись додому з концертів та мітингів,
      ти відчуваєш як міцно тримають тепло
      підземні камені твого міста.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. ІІІ
      +

      Тоді вони почнуть зістрибувати на перони й викидати крізь вікна
      свої валізи з тисячею наклейок, сміючись та
      обіймаючись, передаючи по колу пляшки
      з гарячим піратським ромом.

      О, кричатимуть, все сталось так, як і мало статись,
      все повернулось на свої місця,
      і ми знову стоїмо під
      найчорнішим із небес,
      яке робило нас терплячими й наполегливими.

      Ось ми ступаємо знову на солодку землю
      станції нашого призначення,
      тепло алкоголя обпалює
      нам піднебіння,
      і, співаючи, ми повертаємось до міста,
      яке майже зовсім не змінилось,
      анітрохи не змінилось.

      +

      Ось лише дихається тут щоразу важче,
      так ніби до повітря хтось додає всі наші розчарування,
      і потрібно мати справжнє бажання не задихнутись,
      аби далі дихати таким повітрям.

      Ось лише не дораховуємось дерев за вікнами, і будинків
      на вулицях, і псів на подвір'ях,
      наче невидимі снайпери вибивали найбільш гарячі
      серця наших нескорених міст –
      серця дерев, псів та будинків.

      Хтось довго й послідовно все тут випалював,
      вибивав стару цегляну кладку, як вибивають
      зуби у вуличній бійці,
      перетворював наші міста на темні
      металеві коробки, напхані битим склом і
      старими газетами.

      Хтось вводив до наших міст чорну армію страху,
      підтягував на запасні колії
      вагони, вантажені безнадією.

      Ей ви, всі хто зібрався тут цього вечора,
      коли так легко згадуються імена тих,
      кого ми не змогли захистити,
      коли такою темною кров'ю повняться
      дерева, які вистояли всю цю навалу і весь цей вогонь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. ІІІ
      +

      Коли відновиться рух
      на віддалених ділянках,
      поєднуючи між собою біженців, які ховались
      усі ці місяці в чорних портових норах,

      коли відійде ця затяжна зима,
      з усіма її застудами і хрипкою говіркою
      вуличних співаків,
      я теж стоятиму на привокзальній, з кулаками
      в кишенях,
      видихаючи рване повітря березня,
      з тими, хто вцілів і вижив, хто всі ці дні
      відстоював право наших кварталів на свободу і легкість,
      разом із тими, хто вперто переховувався, не даючись до рук,
      хто на власній шкірі відчув вогонь та свинець,
      які падали уночі
      замість зимових дощів.

      +

      Саме тоді, саме тоді в сутінках з'явиться потяг,
      на який ми так довго чекали,
      саме тоді безкінечна кількість вагонів почне прибувати
      на головний вокзал міста, яке ці подорожні колись залишили.

      І всі, хто хотів повернутись, обов’язково повернеться.
      І їм нікуди не подітись від тих міст, з яких їх виносило
      уздовж залізничного полотна.
      І ми – всі, хто зібрався тут цього дивного вечора,
      коли сонце і місяць літають над нашими головами, мов
      літальні апарати,
      коли ворони кричать над нами,
      ніби футбольні фанати,
      ми намагаємось говорити про наші міста,
      які ми так легко здали.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    8. ІІ
      +

      Але тоді, тієї зеленої ночі,
      нікому з нас не йшлося
      про жоден вогонь,
      що міг би випалити ці будинки.

      Ми вживалися в наші міста,
      як в шкільну форму,
      ми слухали як надвечір
      наші сусіди повертаються з фабрик та контор.

      І коли вони засинали, в їхніх снах
      кораблі проходили крізь зимове море.
      А коли за ними з'являлась смерть,
      вони лежали в темних костюмах,
      як теплі гільзи в кишенях апостолів.

      Тоді ще нічого не можна було передбачити.
      Не можна було зарадити
      утратам і вигнанню.
      Хтось врізав нові замки
      в двері тих будинків, хтось наглухо зачинив усі вікна,
      і тепер птахи боляче б'ються об скло,
      намагаючись залетіти до дитячих кімнат.

      +

      З пам'яттю завжди так,
      вона ніби тепла дощова вода,
      зібрана в глеки й пляшки –
      нікуди не зникає,
      але поступово й невідворотно,
      непомітно й печально
      втрачає
      своє
      тепло.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: 5.5 | Рейтинг "Майстерень": --

    9. ІІ
      +

      Тепер, коли все це минуло, я можу сказати,
      що в містах, в яких ми жили, змінились насамперед
      обличчя. Вони втратили свій спокій та рівновагу,
      і набули якоїсь холодної відчуженості.

      Я говорю про голоси тих чоловіків та жінок,
      які зникли назавжди з вулиць і парків.
      Запалюючись, мов планети,
      від любові та бідності,
      злітаючи з орбіт,
      вони розбивались в пил і морок.

      І тому, що мені не випаде
      більше побачити їхні тіні,
      тому що вони не залишили по собі жодних
      коментарів, я проговорюю вкотре їхні складні
      і призабуті імена, переконуючи їх, що насправді
      вони все робили вірно, опиралися як уміли,
      знаючи, що не можна просто здавати все,
      з чим ти так довго жив.

      Що потрібно відстоювати свої квартали,
      виганяти божевільних із палаючими газетами в руках,
      які намагаються все підпалити.

      +

      І тому що нам не трапиться повернутись
      до засніженого мовчазного міста, яке ставило нам голос,
      де таке несамовите тепло підіймалося щоранку з люків та шахт підземки,
      де школярі крали в книгарнях збірники віршів
      і хімічні, мов атаки,
      олівці;
      тому що ми назавжди загубили його в минулому,
      залишили його, ніби траншеї, в яких мали померти,
      мабуть тому всі наші розмови про нього
      переповнені такою гіркотою і відчаєм.



      Коментарі (4)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    10. ІІ
      +

      Чоловіки, з серцями, перемащеними
      бензином, охороняли будинки від випадкових протягів,
      зачиняючи двері на всі замки,
      виганяли в розчинені вікна
      птахів, що залітали на кухні,
      хапаючи з жерстяних банок
      гіркі кавові зерна.

      +

      Їм так добре велось тоді.
      Вони виходили зранку на сходи та вулиці,
      і життя тривало лише для них,
      і весь їхній поношений одяг і спортивні торби,
      в яких вони носили тютюн
      та складені ножі,
      робили життя впорядкованим,
      як ранкові газети.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    1. ІІ
      +

      Ті жінки, що ховали під одягом кожна своє
      впольоване темне сонце,
      ступали колючими ковдрами, мов птахи жовтневими полями.
      І шкіра в них була сухою, наче листи про погоду.
      І дощова вода робила їхнє волосся міцним, як корабельні линви.

      Тоді вони повертались довгими коридорами,
      які наповнювались запахом дощу й трамвайним дзвоном.

      Їхні животи були теплі, ніби підземка взимку.
      Їхні голоси були чорні, як шкільні футбольні поля.
      Їхні нігті були такі холодні влітку й такі гарячі пізньої осені.

      +

      Як вони швидко виростали, як навчались цієї повільності рухів
      та поглядів, як їхня шкіра набувала стиглості й глибини.
      Дорослішаючи, вони ставали схожими на водойми,
      в яких нарешті з'явилась риба.
      Як вони вперто вишукували свою любов,
      довго цілуючись, так довго, що ти встигав забути їх імена,
      так довго, наче ділилися з тобою киснем,
      аби ти міг дихати
      в цьому отруєному пропагандою місті.

      Дорослі жінки, які втратили все в цих коридорах печалі,
      грілись щоранку на загальних кухнях,
      палячи газ, підігріваючи небо.
      І газ, вириваючись із забуття,
      світився в темряві тьмяними соняхами,
      мовби хтось подавав сигнали бомбардувальникам,
      які мали прилетіти й розбомбити ці
      чортові кухні.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    2. II
      Тоді все лише починалось і ночі були такими короткими,
      що сни не встигали снитись,
      виснучи в повітрі, ніби сонячний пил,
      і заважаючи спати.

      Все лише виникало, висвічувалось, як вогонь,
      і кров вибухала у вугільних затоках ночі.
      Того безкінечного літа, на розпечених
      вулицях, в місті, яке нам ставило голос,
      життя видавалось близьким і таким зрозумілим,
      воно віддавало тепло,
      ніби ванни, наповнені
      дощовою водою.

      +

      Десь там, між тих коридорів,
      гарячих газових плит, на яких підігрівалось
      червневе небо, я пам'ятаю, нас тримав разом
      присмак вогню на піднебіннях, голос свободи
      на сходах, позбавлений страху голос
      нашої свободи.

      І все життя вміщалось в кількох будинках
      на одній із тихих вулиць,
      і всі розуміли, що нас тримає тут наша спорідненість,
      наша зануреність у глибоку воду надії,
      доки буде битись останнє серце за відчиненим в ніч вікном,
      доки можна почути щасливий жіночий стогін,
      від якого діти вві сні посміхаються
      і просипають ранкові сеанси кіно.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    3. І
      +

      Фінанси – це повітря, яким ми дихаємо, пояснювали вони,
      і коли нас позбавляють цього повітря, наші легені
      розриваються, наче торпеди.
      Ми знаємо ціну твоєму минулому.
      Ми знаємо ціну твоєму голосу,
      який ти тримаєш при собі, ніби столове срібло.
      Ми знаємо ціну всім твоїм сумнівам.
      Ми знаємо ціну всій твоїй злості.

      Фінанси – це трава, яка не обов'язково належить тому,
      хто підстригає газони.
      Для нас ці міста – лише канали,
      в яких ми полюємо на чорних акул
      фінансової стабільності,
      лише озера, наповнені
      потопельниками,
      яким ми теж знаємо ціну.

      +

      Але нам із тобою, на кого нам нарікати?
      Ми самі здали їм все, що в нас було.
      Ми здали їм міські рослини і пам'ятники поетів.
      Ми здали наші підвали й будки для ремонту взуття.
      Ми просто стояли й дивились,
      як наші міста зникають в грудневому тумані.

      Тому давай, повертайся,
      ще можна все відіграти.
      Вони все одно не можуть вибити з нас нашу
      прив'язаність до цієї географії.
      Вони нічого не зможуть вдіяти, якщо ти повернешся
      і все пригадаєш.

      Наговорюючи знову те, що встигло забутись.
      Витягуючи з пам'яті імена, як інструменти з футлярів.
      Вибираючись на піщані дюни дитячих снів.
      Щоби нічого не втратити.
      Щоби все повернути.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    4. І
      +

      І тому що нам ніколи не повернутись в ті будинки,
      на ті загальні кухні, де повітря було червоним
      від сонця і снігу, тому що навіть пам'ять вони
      випалюють своїми машинами,
      я говорю про холод, про тонку павутину помирання,
      яка з'являється в дитячих кімнатах
      і коридорах, що виходять
      просто в минуле.

      +

      Бо чим є наші спогади?
      Наші спогади – це прапори, які ніхто не опускає,
      не зважаючи на те, що влада
      давно і надовго змінилась.

      Бо доки ми дивилися як золоті птахи з палаючими
      язиками вилітали з рукавів чергового циркача,
      доки ми заворожено слідкували як із наших кишень
      безнадійно зникають монети й ключі від поштових скриньок,
      доки ми всі були закохані в увесь цей цирк,
      вони перекуповували нашу пам’ять,
      всю нашу нерухомість, скажімо, наше
      нерухоме небо, або нерухомі планети,
      що стояли за нашими вікнами.

      Вони просто робили свою роботу, доки ми
      намагались відчути як час виникає
      й починає світитись в темному
      прокуреному просторі циркової вистави.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    5. І
      +

      Але запитай у них, що вони зробили з будинками,
      в яких ми жили, чому вони виловлюють, наче
      псів, усіх, хто бачив їхні обличчя без гриму.
      Запитай, що там у них, під чорною тушшю,
      і коли вони нарешті залишають у спокої
      понівечену інфраструктуру дерев,
      коли вони повернуться туди, звідки прийшли,
      і звідки їх насправді ніхто не кликав.

      +

      Ей, сажотруси,
      ваші збиті долоні,
      в які ви б'єте, плескаючи від задоволення,
      занадто багато фарби і крові запеклось
      у вас під нігтями.
      Ви пролазите в наші помешкання через вікна й балкони.
      ви прослизаєте в наші життя, виносячи з них
      спокій і впевненість.

      Ваша гнила агітація, якою ви засипаєте
      підвали й дахи, вона розкладається просто між нами,
      отруюючи водойми,
      з яких ми вперто намагаємось пити.



      Коментарі (1)
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    6. І
      +
      І ось тепер ми говоримо про тих, хто відібрав у нас наші міста,
      про міста, які помирають, ніби домашні тварини,
      про те, що нас позбавили ключів та паролів,
      за допомогою яких ми відчиняли двері лікарень,
      проходячи поміж світлом і темрявою ранкових аптек,
      де зблискувало на ранковому сонці
      все знеболювальне цього світу.
      Все так, нам не буде боляче, ми просто збираємо речі,
      рушаючи вслід за вогнями, які світять нам із пітьми.


      +
      Хто прийшов до влади в наших містах?
      Хто ці чоловіки з тисячею голок, всаджених в горло,
      від яких їхні голоси стають холодними й небезпечними?
      Хто ці крикливі клоуни,
      котрі стоять і вирішують,
      чи слід пробивати нашим будинкам серця й випускати
      з них теплу малинову кров?
      Їхня політика – бите скло,
      яке вони сиплять тобі під ноги,
      примушуючи рухатися за ними, не стояти
      на місці.
      Їхня політика – це канати замість краваток
      на їхніх шиях, міцні мотузки,
      за які їх підвішують, коли вони
      виходять із гри.
      Ось вони сходяться всі разом, в своїх
      чорних костюмах, схожі на сажотрусів,
      на сажотрусів, що прийшли до влади, і тепер
      просто не знають, з чого їм починати.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --

    7. І
      +

      Ми говоримо про міста, в яких ми жили,
      і які відходили в ніч, мов кораблі у зимове море,
      про міста, які раптом утратили здатність опиратись.
      Про те, що відбувалось на наших
      очах, як циркова вистава, під час якої гинуть усі
      акробати й веселі клоуни, і ти дивишся на це
      заворожено, не відриваючи погляду,
      непомітно виростаючи
      серед циркових декорацій.
      Щось подібне сталось і з нашими містами –
      їх просто відібрали в нас, доки ми сиділи й сміялись,
      дивлячись як хитрі клоуни з пітними долонями стрибають
      крізь вогняні обручі, лишаючи
      по собі запах паленої шкіри,
      горілий дух пекла, який вони
      приносили в наше життя.


      +
      Ми згадуємо тепер усіх, з ким доводилось
      перетинатись в одним коридорах.
      Двірники й нічні продавці хліба,
      сірі, мов обгортковий папір, квартирні злодії,
      таксисти з клаксонами замість сердець,
      діти, які виростали поміж старих меблів,
      що пахли лісом та морем.
      Ціле місто робітників і дрібних перекупників,
      щемкої базарноі бідноти, яка розганяла своїми
      криками осінній туман.
      Перехожі, з якими разом доводилось потрапляли
      під дощ на трамвайних зупинках,
      старі пролетарські замашки, вагони підземки,
      набиті безробітними, мов магазини патронами.
      Які слова подяки й розуміння
      висловлювали ми долі за те, що кинула нас серед нічного
      співу цикад до глибоких під’їздів, за те що
      над нашими головами горіло це приміське
      повітря, здатне перепалити залізо і камінь.



      Прокоментувати
      Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --