Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Валентина Могила
Люблю свій край – Полісся голубе –
Блакитне небо і поля зелені,
Що змалку приголубило мене
І міцно так тримає в теплій жмені.


Інфо
* Народний рейтинг 3.881 / 5
* Рейтинг "Майстерень": 3.696 / 5
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Коефіцієнт прозорості: 0.737
Переглядів сторінки автора: 9191
Дата реєстрації: 2008-01-05 14:53:04
Школа та стилі: Традиційна поезія
У кого навчаюсь: Володимир Степанов, Олександр Олесь, Борис Тен, Леся Українка, Тарас Шевченко
Група: Користувач
Е-mail: << Для контакту з автором зареєструйтеся >>
Автор востаннє на сайті 2009.03.17 08:58
Автор у цю хвилину відсутній

Про автора
Я народилась 19 лютого 1945 року на Житомирщині під древнім Малином у великому і гарному селі Пинязевичи, що пізніше стало через немилозвучність Українкою.
Мій батько Костюченко Іван Захарович, 1921 року народження, пропав безвісти на шляхах війни, навіть не дізнавшись про мою появу на світ. У спадок мені залишилось єдине фото та скупі спогади односельців.
Мати, Могила Ганна Микитівна, ростила мене сама. Навіть прізвище я носила мамине, наше древнє родове прізвище – Могила. У ранній юності я не любила свого прізвища, бо однокласники часто дражнились. А в студентські роки соромилась, бо в якій би установі не довелось з’явитись, найбільший бюрократ підводив голову і радив швидше виходити заміж та змінити таке “негарне” прізвище, І тільки викладач Леонід Тимофійович завжди підтримував і твердив, що мій родовід сягає великих глибин і славного роду Петра Могили. А я, відшукавши портрет великої людини, шукала спільних рис з моєю родиною і знаходила їх.
Та повернемось до мами, невгамовної спадкоємиці нашого талановитого роду. Веселою і співучою вона була попри всі життєві незгоди, що випали на її долю. Мабуть, саме від мами у мене таке трепетне ставлення до пісні.
А ще з дитинства пам’ятаю на стіні у нашій вдовиній хаті (бабуся Ярина теж овдовіла рано) мальований великий портрет матроса, мого дядька Сергія Могили, що не повернувся з фашистської неволі. Мати часто розповідала про його незвичайні здібності музиканта. Він грав на всіх струнних та духових інструментах, на гармошці і баяні. Любив книги і з Тихоокеанського морфлоту, де служив перед війною, привіз цілу валізу книг. Час і війна небагато лишили їх для мене, та саме з дядькових книг я познайомилась з Гоголем і Лермонтовим, зарубіжними модними авторами. Дядько Сергій прагнув допомогти найменшій сестрі, моїй мамі, вчитись, здійснити заповітну мрію – стати вчителькою. Бо з 5-го класу в єдиній подертій кофтині змушена була припинити навчання і йти в колгосп на роботу, поки брат служив у далекому Тихоокеанському флоті. Здавалось, мета була майже поруч. Уже відслужив брат, уже працював у Києві на “Більшовику”, а мама вчилася на курсах вихователів-дошкільників у Малині. Та війна перекреслила не одну мрію і не одне життя. Тільки й встигла мама закінчити оті курси завідуючих колгоспними яслами. Отож лишилося надіятись, що вчителькою стане донька, тобто я.
В школі я вчилась легко, свідомо, без особливих зусиль і контролю. Одразу після закінчення одинадцятилітки в 1963 р. поступила на філфак Житомирського педінституту імені Івана Франка. У 1967 році здійснилась мамина мрія – я стала вчителькою української мови і літератури, як мій улюблений учитель, а мамин однокласник, колишній партизан, Сидоренко Микола Іванович. В школі найкраще писала твори, особливо на вільну тему, і, звичайно, вірші.
Любов до поезії мені прищеплював і вітчим Володимир Васильович Степанов, росіянин, талановита, мудра і справедлива людина. Він виховував мене з 9-ти років і я називала його незмінним словом “батько”, що йому дуже подобалось. Син радянського офіцера, що пройшов усю війну і загинув у 50-х, батько торував життєвий шлях самотужки від безпритульника у важкі воєнні роки до кваліфікованого робітника, беззмінного голови місцевкому упродовж багатьох років на поліських гранітних кар’єрах поблизу Малина. Мій другий батько був доброю і справедливою людиною і прагнув справедливості у всьому, захищаючи простих трудівників та їхні інтереси. Любив поезію і в юності також писав вірші.
У нашій сім’ї часто звучало поетичне слово. Батько читав напам’ять Пушкіна, а мама Шевченка. Матуся взагалі знала безліч віршів, особливо дитячих, адже багато років була незмінною завідуючою сезонними колгоспними яслами. Саме від мами я вивчила багато віршів Олександра Олеся, Олени Пчілки, яких довгий час потім не зустрічала в літературі.
Отож з дитинства я пробувала віршувати й сама. Але ніхто в ті нелегкі повоєнні роки не надавав цьому особливого значення. Пам’ятаю, у п’ятому класі написала вірш “Перше травня”, прочитала його подрузі, та вона сказала, ніби я десь списала той вірш. А була я дуже соромливою дівчинкою і нікому та ніколи більше не показувала своїх віршів, навіть батькові, хоч він завжди цікавився моїми справами і успіхами, учив бути мужньою і в будь-яких життєвих ситуаціях ніколи не здаватись.
В юності багато складала пісень і віршів, але не завжди те записувалось і зберігалось.
Мені не довелось зустріти доброзичливого друга, що допоміг би спрямувати мій поетичний дар у потрібне русло. Невдалі спроби надрукувати щось зі своїх творів у обласній молодіжній газеті в студентські роки, а пізніше в радомишльській районці, куди я зверталась, надовго відбили в мене охоту до творчості. Зустріти початківцю доброзичливе розуміння старшого друга – це щастя. Мені не поталанило з цим і все написане більше як за 30 років майже не збереглося.
Проза життя диктувала свої вимоги. Підростало трійко дітей, а з ними інші клопоти і турботи. Робота вимагала повної віддачі. Я не звикла працювати абияк, не вміла мовчати, коли бачила неправду. Тому мій трудовий шлях не був устелений квітами. Працювала після інституту вчителькою української мови та літератури в Радомишльському районі, потім 6 років завідувала дитячим садком в м. Малині, весь час мріючи про школу, особливо першу міську імені Ніни Сосніної, де успішно в свій час проходила педпрактику. Марила цією школою і, не вагаючись, перейшла, як тільки випала нагода. 23 роки працювала тут вихователькою групи продовженого дня, паралельно читаючи й мову, коли була вакансія. Працювала творчо, самовіддано. Здобула вищу кваліфікаційну категорію та звання вихователя-методиста. Робота допомагала мені долати життєві удари долі – трагічну загибель 16-річної доньки Лесі, а пізніше смерть батьків. За одне літо їх прибрав Чорнобиль у 1990 році. Через 5 років поховала і чоловіка.Три роки ще доглядала хвору свекруху, а коли і вона пішла за межу, на душі стало порожньо, самотньо, тоскно. Щоб не збожеволіти від болю і утрат, знову почала писати вірші.
Подруга-однокурсниця Неоніла Федорівна Ковальова, учителька української мови та літератури школи № 34 м. Житомира, нагадала про рідну літстудію імені Бориса Тена, а Валентин Грабовський, тодішній керівник літстудії, допоміг повірити в себе. Почала друкуватись, в основному, в районній газеті “Малинські новини” З’явилась перша публікація в обласній газеті “Орієнтир 6+1”. І мої вірші пішли в світ під схвальні відгуки земляків.
З переїздом до Житомира в 2002 році відвідувала і заняття літстудій “Перевесло” та “Неабищо”, з’явились нові друзі та шанувальники поезії.
Пишу, бо вірші – це мій зв’язок з часом, новим життям мого народу, особливо після остаточного виходу на пенсію та переїздом з рідного Малина. Вірші стали для мене чи не єдиною розрадою в цьому складному світі. Пишу і тим щаслива.
На жаль, з великими матеріальними зусиллями, з допомогою друзів, рідних, але вдалось надрукувати кілька збірок своїх творів: у травні 2004 року побачила світ перша збірка віршів-сповідей “Шляхами Йова”, до кінця цього ж року вийшла друга збірка “На струнах серця”. 2005 рік порадував збіркою “Весняні акварелі”. “Душі криниці” – це моя четверта збірка, присвячена рідному малинському краю, де народилась, виросла і провела усе трудове життя, краю, що є наймилішим. П’ята збірка - "Гострі кути" (2006).

Найновіший твір
Юрію Ґудзю
Ярій, душе,
Ярій, а не ридай.
В. Стус

Довкола твого імені – чутки,
Терзають душу чесного поета.
Комусь дорогу перебіг-таки,
Що й мертвого кусає ще підлота.
Комусь мізерному таки не угодив,
(Мабуть, й не вчився ти цього робити.)
То ж скубають понині залюбки,
Бо здачі їм вже не даси, поете.
Мізерія ота завжди була в житті,
Що боляче уміла лиш кусати –
Нема, щоб в скруті чим допомогти,
А й мертвим вигребуть сміття із хати.
Колись і Стуса заживо вгребли
Заздрістю в землю вороги лукаві,
А нині, бач, «Героя» вже дали,
Він з почестю поповнив славні лави.
За Україну, Юрку, за народ і честь
Ти постраждав, попри усі обмови,
Колись й тебе згадають так, як єсть
І був яким ти у житті-любові.
Та земляки ж бо пам’ять бережуть
(Чи ж хто за них тебе ще краще знає?!),
В їх пам’яті й любові – вища суть.
Хай кістка в горло тим, хто тебе лає!
Як міг, так жив, може, й не без гріха,
Не товстосум і не лакуз лукавий.
Борець за правду й честь – доля ж лиха
Сина народу в України вкрала.
Та в пам’яті людей лишився світлим ти,
Як не старається олжа чорнити нині,
Маєтків не здобув, сина не доростив,
Але служив душею Україні.
07.2006 р. м. Житомир