Махно! О вечный друг полей!
Он навсегда на мир обижен
За украинских журавлей,
Которых нет на свете ближе.

Он жизнь свою войне отдал,
И революции, конечно,
И всё же не от пули пал,
Он обошёл её неспешно.

Туберкулёз. Простуда. Смерть.
Ей Богу, лучше бы от пули!
И даже тело в нашу твердь,
На Украину, не вернули.

И это, безусловно, жаль,
Но мы имеем утешенье:
Душа не улетела вдаль,
Она осталась здесь, в сраженьи.

В сраженьи за безвластье, мир.
Пускай, пускай путём кровавым.
За анархистов вечный пир.
Да и, в конце концов, за славу!

Пускай он мёртв, его душа,
Как бунтаря и вольнодумца
В народ вселилась неспеша,
В народ прекрасного безумца.

И он теперь не одинок
В своих порывах благородных,
Всей нации надел венок
Пускай гонимых, но - свободных!

Мы правду вынесли давно:
Средь процветанья и руины,
Мы - дети Нестора Махно,
Мы - дети вольной Украины

Думки уже живуть окремо,
Та хоч не діє мій контроль,
Я знов доводжу теорему
І граю знов знайому роль.

Мій грим стирається вже трохи,
І з ним стирається лице.
Куди ви зникли, скоморохи?
Лиш ви повірите у це...

Ви все життя на сцені грали,
Все забавляючи народ,
Щодня себе перемагали,
Який знайомий епізод!

Я роль свою чудово знаю,
Хоча сценарій нелегкий,
Сторінки знов перегортаю
І роблю висновок такий:

"Коли душа не стерпить болю,
Що розум завжди завдає,
Вона повернеться на волю,
Або ж всередині згниє...

Навіщо нам дане життя,
Життя суворе та безкрає?
Навіщо йти у майбуття,
Якщо нічого там немає?

Навіщо вірити у ціль,
Яка здійснитися не може?
Навіщо нам терпіти біль,
Якщо ніхто не допоможе?

Навіщо в небі та блакить,
Що завжди нас до себе кличе?
Навщо серце так щемить?
Хіба йому щеміти личить?

Навіщо у вечірній час
Я задаю ці запитання?
Чекаю відповідь від вас!
Бо вже хвилина йде остання...

Споконвіку Україна
У чужих руках була,
Та не встала на коліна,
Честь свою не продала.

Захищала рідну мову
І традиції свої,
Захищала знову й знову
Волю рідної землі.

І нарешті незалежність
Не минула рідний край.
І попереду безмежність...
Що ж, поете, оспівай!

Але як ти оспіваєш?
Де твоє завзяття? Де?!
Мову поки пригадаєш,
Півстоліття вже пройде.

Сумно споглядать картину...
Адже кожну, кожну мить
Бачу: вільна Україна!
Та чому ж вона мовчить?

А раніше як співала!
І в неволі, під ярмом.
А тепер, хоч вільна стала,
Та не чуть пісень кругом...

Але ми піднімем мову,
Побудуємо майбутнє.
Зробим так, що рідне слово
Стане справді незабутнім!