Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
ккк ох (1985)



Художня проза
  1. Давай ще поживемо
    Десь так весело щебетала пташечка, а може то курочка знесла яйце, чи то моя душа кричала, що все так йде, що все йде.

    Була біла ніч чи день почорнів, коли я зустріла його. Не принц, не мачо, вже потім мені дійшло, що звичайне чмо. Хай вибачають мене великі творці літератури і сама Література прикриє свої очі ясні на все, що далі писатиму, бо ж, бо вже не вистачає сили волі й мовчанню уривається терпець.
    Хай кожне моє слово, хоч і не досконало виточене, стане наукою усім, хто серцем прагне кохання й щастя понад усе.

    Тож повернуся я до зустрічі з тим, хто колись був для мене світом, який умістився в розміри двокімнатної квартири. Хто годував суницями із долонь, і постійно говорив: «Давай ще поживемо».
    Я була у тому віці, в якому вуха озброєні захисною системою проти навішання макаронних виробів усіх видів та сортів. Але дуже хотілося вірити у чудо, і я вірила. А якби не вірила, то і не сталася зі мною вся ця історія.

    Підпринц, який утрапив на звивисту дорогу мого життя, був тридцяти восьми літнім чоловіком випуклої статури з блискучою мармизою і лисою, як коліно, головою. Не бувши ні разу одруженим, не маючи дітей, роботи, жінки, він мав характер, хороших батьків, Наполеонівські плани щодо майбутнього та незліченний перелік вимог до майбутньої дружини – ідеальної жінки.

    Та чи судилося такому мати дружину і нині залишається загадкою.

    Якщо ви зараз запитаєте, чи кохала я самокоронованого вилупка, то відповім: «Я вірила в чудо і дуже хотіла заміж, дітей, власну сім’ю, спільні плани на майбутнє.», - Ні, не кохала, але тоді мені здавалося, це любов! Разом із нею я любила саму думку, що ось-ось вийду заміж та буду, як всі нормальні жінки.

    Мені не судилося вийти за нього заміж. І хвала Небесам за це!

    Назвемо умовно мого не втіленого у життя чоловіка – Антіпатій, родом із Сумщини, краю безкрайніх лісів, грибів і телепнів, які чогось чекають від життя, весело склавши ніжки на дивані. Ще тоді закралася в’їдлива думка, чого це він так наполегливо бажає познайомити мене зі своїми батьками. Я упиралася, але мене не оминула доля чергової коханки сина своїх батьків.

    Коли у чоловіка не має нічого, чим би він міг приємно здивувати свою жінку – він намагається якомога швидке познайомити її зі своїми батьками, справедливо сподіваючись, що вони зроблять все, щоб показати його у найкращому світлі: де прибрехати, де змовчати, а де перевести на сміх і голосно реготати, поки муха в рота не влетить.

    Заслуги та досягнення батьків, синочок, наче ковдру, перетягує на себе. І все «так-так», і «це я зробив!», а на ділі – очманілий від безділля пройдисвіт.

    Так і сталося, як тепер мені мислиться. Пізно – не рано, а мені наукою буде до віку.

    Антіпатій був несусвітнім ледарем, покотидолею у сімейних трусах, куди вона котила, туди він і котився. На будь-яку проблему чоловік ледь не різав вени, і нив, як ниють діти, коли просять іграшки або цукерки у батьків. Він бездоганно умів робити чотири речі: їсти, срати, спати і нити. А ще у нього був вибуховий характер, гранатою із чекою, яку, не дай бог, висмикнути.

    Коли я натякала, що люблю квіти, Антіпатій прикидався, що не чує. Коли я говорила, що люблю квіти, Антіпатій прикидався, що не чує. Коли я говорила, що хочу квіти, Антіпатій, прикидався, що чимось дуже зайнятий і не чує. Коли я відверто говорила, що хочу, щоб хоча б ромашку польову подарував, він відповідав: «Давай ще поживемо!»

    Жінці хоча б час від часу необхідно дарувати квіти, щоб відчувати себе коханою і жаданою, щоб відчувати себе квіткою, яку обрала дбайлива чоловіча рука.

    Я не була квіткою, принаймні для Антіпатія, чоловіка якому було байдуже на все, крім їжі, сну і туалету. Звісно, було у ньому непоганого дещо, про що соромно дівчині говорити і не червоніти. Тому фантазуйте самі на скільки фантазії і розкутості вистачить.

    У моїх грудях колихалася надія. А коли час став підштовхувати у спину зі словами «Пора вже!», я почала делікатно ялозити по мізкам свого милого розмовами про наступні кроки у наших стосунках. Це був початок, і це був кінець.

    До речі, про кінець. Коли вам пропонують серйозні стосунки, уточнюйте, що саме мається на увазі. Бо разом спати і проводити час, навіть жити разом – це ще не серйозні стосунки. А споживчо-сексуальні маніпуляції, міражі сімейного життя.

    Початком кінця стали розмови про переїзд мого горе-принца до Києва, спільний побут, спільне прання, а там недалеко і до весілля. Тут він і наклав у штани, та щоразу злився, коли мова про це заходила.

    Тридцять вісім рочків, а усерається! Не чоловік, - дитя! Такого б прикласти до грудей, тільки з нього вже нічого не виросте, на жаль. Так і буде дарма ссати цицьку.

    Я була розчавлена, як жаба на дорозі, приплеснута до землі на стільки, що між нами не пролетів би і комар, що тільки вилупився. Розпачем закутана, як манекенниця у дорогу сукню, відчувала чим це все закінчиться і де я буду.

    Антіпатію було начхати, бо такий він був. Не я, так знайдеться інша, бо він принц і під ним весь світ. А матір схвально його гладила по голівці, зі словами: «Не поспішай, сину, ще море таких у тебе буде!». Батько в унісон їй: «Та холера з нею! Кращу тобі знайдем!»

    Це про мене вони так говорили, а у очі все на задніх лапках гарцювали і годили-не перегодили. Біда лиш в тому, що надто вони свого сина біля себе тримали, за спідницею та спиною широкою від світу ховали. От він ріс, ріс і виріс, наче з виду чоловік, а як придивитись – лайна мішок.

    Моє маленьке жіноче щастя так і закінчилося не розпочавшись. А мій принц деру дав, коли до переїзду залишався всього один день.

    Ось так зі мною Сумщина загравала, та й викинула, як непотрібне кошеня. Я поплакала, поплакала, втерлася рукавом, і далі пішла.

    То не пташечка щебетала, то не курочка знесла яйце, то моя душа кричала: «Годі, годі вже!»

    Кукуй Палагея, м. Київ, 08.08.2017




    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -