Сутеніло. Сатаніло. Погляд сходив кров'ю…
В скафандрі хмар ішло землею небо.
Сутеніло.
Бомбами, бомбами,бомбами
Бийте свободу в лоб!..
Праворуч кинувсь я, я кинувся ліворуч…
А небо йшло в скафандрі хмар землею.
А бомбами, а бомбами, а бомбами
Кущилася земля у неба під ногами.
Я кинувся праворуч і — до себе…
А небо йшло на милицях землею, —
Бо бомбами, бо бомбами, бо бомбами…
Кущилися вже небо і земля.
Я зупинився.
Сутеніло…
І тут побачив я у неба на руках
— Де бомбами, де бомбами, де бомбами —
Побачив я у неба на руках,
Її
Побачив.
Небо несло її, сповиту білим ситцем.
Вона була у неба. на руках,
Сповита білим ситцем дешевеньким,
А небо йшло на милицях землею,
Ішло і посміхалося… Тим часом
За нею — за свободою, — вже бігли,
Вже бігли океани і ліси.
І наші долі, і дівочі очі,
Щоб одірвати клаптичок із неї
І стати нею хоч на мить! Частково!..
Бомбами,
бомбами,
бомбами…

1963

До думи дума доруша…
Стодоли дум — в одну стодолу!
Дивись і думай, моя доле, —
До думи дума доруша.
Стобальним, стоглобальним болем
До неба дибиться душа.
До думи дума доруша…
Стодоли дум — в одну стодолу!

Любов болить! Любов болить!
Дощів водневих гробопади…
Докіль не буде в людства злади?!
Любов болить… любов болить…
Страждання, голод, здирства, зради…
З людей здоров'я жебонить…
Любов болить! Любов болить!
Дощів водневих гробопади…

1963

Сестри білять яблуні в саду.
Мати білять хату та у хаті.
Біля хати білий батько на канапі
Вигріває війни та журбу.

Мати білять яблуні в саду.
Мати білять хату та у хаті.
Біля хати білий батько на канапі…

Мати білять яблуні в саду.
Мати білять хату. Білять хату…

1963

До нас прийшов лелека
З косою на плечі,
Води напився з глека
Та й сів на спориші.
І так сидів лелека,
І думав те, що знав:

Пропало десь далеко
Все, що косити мав,
Пропало десь далеко.
Не видно вдень-вночі…
І плакав наш лелека
З косою на плечі.

1963

Ти, сивий лісе в сутіні прозорій,
І ви, гаї в зелених льолях літ,
Нічого так не треба, як в підзор'ї
Мені ваш голос чуть і стежить ваш політ.
В глухій глибочині всевладної хвилини,
Коли забуха в серці світлий дим
І золотаве слово України
Горить у горлі порохом сухим,
Тоді-звулканення! А не безсила мука.
І чи моя у тому винина,
Що, мій народе, доля наша стука
В моє вікно без тиші й криги сна.

1963

Сміятись вам, мовчати вами,
Вашим ім'ям сповнять гортань
І тихотихими губами
Проміння пальчиків гортать…

На лист, на сніг, на квіт, на тіні,
У шелест і нешелестінь,
Стелить в душевному тремтінні
Солодку, юну вашу тінь,

І в світанковім сумовинні
Прощально пестить шию, ніс
І сонні соняшники сині
В солонім сонці сонних кіс,

І знать одне: любити доти,
Доки не згасне долі рань,
Не згаснуть серця перші кроки
І перші болі перших ран.

Любити вас — любити знадність,
Любити вас — любить для вас,
Любити вас — любити радість
В червнево-вересневий час.

1963

Будеш, мати, мене зимувати,
Будеш мати мене коло хати,
Будеш мати мене коло хати…

Ходить полем мій кінь вороненький,
Ходить полем мій кінь молоденький,
Ходить полем коник молоденький…

Будеш, коню, мені воювати,
Будеш, коню, собі долю мати,
Будеш, коню, собі волю мати…

А ти, мати, мене та від хати,
Будеш, мати, мене проводжати,
Мене проводжати та не забувати…

1963

На базарі рученьки ісклала,
В білій хустці, в сірім піджаці,
Голову на буханець поклала,
Задрімала в хліба на щоці.

У чоботях, в темній спідничині,
В білому горосі-фартусі
Спить собі в базарній хуртовині,
А оса тим часом на осі

Гомонить, по сливах… Задрімала..
Промінь сонця гасне у косі.
На буханець голову поклала,
Продає ті сливи уві сні.

1963

Зазимую тут і залітую,
В цій великій хаті не своїй,
У кутку відтихну, відлютую,
Намовчусь у темряві німій.

Поза полем небо та піднеб'я,
З-попід неба димаровий дим,
І літак, що сам летить від себе,
Дві тополі і вітряк один…

Слово моє, сила моя, славо,
Сльозо моя, гніваню ти мій,
Хто і що зріднило нас й послало?..
Воле моя світла, не темній!

1963

Цієї ночі птах кричав
У небо відлетіле.
Цієї ночі сніг упав —
На чорне впало біле.

Цієї ночі уночі
Ми тихо говорили…
Різдвяні пахли калачі,
Шибки в мороз горіли.

З далеких берегів і лоз
В цю снігопадь лапату
Приніс від зайця Дід Мороз
І дещо нам у хату.

Один лиш птах кричав-болів
За морем, за горами,
І наш різдвяний стіл білів
В кутку під рушниками.

1963

Спи, моя дитино золота,
Спи, моя тривого кароока.
В теплих снах ідуть в поля жита,
І зоря над ними йде висока.

Спи, моя гіллячко голуба,
Тихо в моїм серці і щасливо.
За вікном хлюпочеться плавба
Твоїх літ і долі гомінливої.

Спи, моя дитинко, на порі.
Тіні сплять і сонна яворина…
Та як небо в нашому Дніпрі,
Так в тобі не спить хай Україна.

Хай вона не спить в тобі повік,
Бо вона — для тебе і для світу…
Люлі, мій маленький чоловік,
Капле сон сріблястий з верховіту…

1963

Тринадцять руж під вікнами цвіло.
Тринадцять руж — чотирнадцята біла.
Тринадцять дум тривожило чоло,
Тринадцять дум — чотирнадцята збігла.

Тринадцять руж під вікнами рида,
Тринадцять дум навилися на ружі…
Руда орда копиць у виднокружжі,
І сонця кров солом'яно-руда.

Тринадцять руж-тринадцять кружелянь:
Червоне жовтим, жовте сірим душиться.
Ця гіркота пригашених страждань,
Ці білі квіти суму на подушці…

Цей білий образ — чорний по ночах,
І зігнутих дерев неандертальці…
Ці білі руки з голубими пальцями
Горять у мене й досі на очах…

Я плачу. Все біло навколо.
Я плачу сліпими сльозами,
І мова моя пересохла…

1963

Коли починається ніч
Все починається спочатку
На чорному полі
Витворений з криги та снігу
З'являється білий рояль
Висотою до неба
Зліва
Спиною до мене
В темно-зеленому платті
Дівчина входить
Іде і сіда за рояль
Мить
І заплакали пальці її
Мить
Засміялися пальці
І рояль почав танути
Ось він уже як хмара
Ось він уже пароплав
Ось він уже як чайка
Ось він уже як ромен
І як неймовірно
Виросла
Дівчина в темно-зеленому платті
Любове моя
Як би тебе не ганьбили
Як би не зменшували тебе
З ночі у ніч
Ти
Рости
Починаєш
Спочатку.

1963

Минулося. І вже не треба.
Воно минуло, не болить.
Над білим полем біле небо,
В гнізді сорочім сніг сидить.

І тихо видно білі дива,
На руку руку ніч кладе…
А тінь тремтливо-полохлива —
Хтось наче йде! Хтось наче йде…

Минулося… Твоя ця мИна,
Цей подих опівнічних губ,
Ця купина неопалима —
Забув би вже, давно забув!

Над білим полем біле небо,
На руку руку ніч кладе…
Воно минуло — так і треба…
Це щастя — трясця: нападе
І вже не скоро відійде…

1963

Над гаєм грає птичий грай,
В дощі вдягаються тополі,
І квітів жовто-синя повінь
Біжить навшпиньках до Дніпра.

І вже по-птичому невпинню
Телята підняли хвости,
І квокчуть кури попідтинню,
І квокче сонце і хати.

Радіє баба, як дитина,
Що вже пішло внуча метке,
Зійшов щавель і цибулина,
Кози молозиво терпке!

Радіє колесо на хаті —
Лелеченятка сплять у нім.
Радіють глечики пузаті —
Корову звеселяє грім.

Сміється й світ мій… Тануть тіні
У вчора зимньому чолі,
І в цьому світлі-сміховинні —
Сміється й слово на столі.

1963

Безневинним жовтавим гроном
Вона ще йшла жовтаво, без вини,
І сині сльози билися червоно,
Як об каміння стиглі кавуни.

Вона ще йшла: півсмерті, півпримари
Модерним привидом на шпильках між людьми
І сірих брів дві золоті примани
На переніссі тіпались крильми.

Всі думали, одначе, і судили,
Четвертували поглядом її…
Злітались солов'ї до свіжої могили.
І сивіли від співу солов'ї.

1963