Над лиманом білять синім,
Білять білим над лиманом,
Над лиманом кукурудза
Світлі вуса опустила.
І лиманський Гайявата
Щось там робить-виробляє,
Душить гроно винограду —
Зимувати цілу зиму.

Дві дитини плачуть в люльці —
Тато з мамою сміються.
А під хатою з лиманом
Дід із прадідом бухика:
Душать гроно винограду —
Зимувати цілу зиму.

Пасе кози над лиманом
В сіре вдягнена прабаба.
Баба — та копа картоплю
Й відганя бджолу від вуха.
Та і я роблю тут дещо,
Правда, діло несерйозне,
Бо люблю щось недалеке,
Бо своє люблю при собі,
Як любив його і вчора, —
Білий побіл над лиманом,
Сірий глід з гніздом сорочим,
Срібне слово павутини!
Телевізор у футболі
Перепліскує долоні,
Біла курка кудкудаче,
І яєчко, мов футболик,
Тепло дивиться з гнізда.
А тим часом над лиманом
Почорніло щось і згасло,
Перебігло щось дорогу,
Холодком перейнялось, —
І за руку старе горе
Веде горе молоденьке,
Веде горе попід гору
Від лиману полинами.
І говорить старе горе
Молоденькому на вухо:
— Ти підеш по нежонатих,
А я піду по сімейних,
Будем з ними зимувати
І не будем знати горя.

І говорить мені горе
Молодесеньке на вухо:

— Буду я тобі за жінку,
Ти ж мені за чоловіка.
Привезем гарбу соломи
Та замісим з нею глини.
Лампачу насушим — шифер
На Привозі десь в Одесі.
Та прищепимо до груші
Молоденьке яблунятко,
А там дівчинка чи хлопчик
Помалесенько знайдуться.
Кабаків їм напечемо,
З молоком наварим каші,
Баранців із кукурудзи
Напечем на черені,
А на весну козенятко
Розчепірить в хаті ніжки
Й застрибає по подвір'ю
По калюжі вдвох з собою.
А тим часом старе горе
Вже по-свому хазяйнує:
Молотком дорогу мостить,
Возить щебінь із кар'єру,
Дітям ґудзик пришиває,
Через яр до школи водить,
Тягне сіті із лиману,
В'ялить глосики з бичками,
Квасить в діжці помідори,
Куфайки несе з крамниці,
Ковбасу і торбу цвяхів,
Ще й горілочки із перцем!

А тим часом над лиманом
Чорт зубами тягне хмару,
Другий ззаду підпихає,
Тягнуть хмару на прабабу
І над нею виливають.
Та, тікаючи, прабаба —
Зі своїми кізьми в скирту —
З хлібом синю цибулину
На пеньках жує чорненьких!
Засміялись чортенята
І на бабу потягнули,
Потягнули та й линули
В пелену їй чорну хмару:
“Дай нам, бабо, картоплину,
Бо й тебе залиєм з дідом,
І не буде вам ні бринзи,
Ані грона винограду!”

Підхопився прадід з дідом —
Мокра курка їм під ноги, —
А чорти кричать Їм з хмари:

“Загинайтесь, дідугани,
Та лягайте в домовину,
А там далі видно буде!..”
Тягне чорт зубами хмару —
Тато з мамою сміються, —
Другий ззаду підпихає, —
Дві дитини плачуть в люлі, —
А лиманський Гайявата
Щось там робить-виробляє,
Душить гроно винограду —
Зимувати цілу зиму!

А тим часом над лиманом
Наче щось замаячіло,
Щось дорогу перебігло,
Холодком перейнялось, —
І за руку старе щастя
Веде щастя молоденьке,
Веде щастя попід гору
Від лиману полинами.
І говорять старе щастя
Молоденькому на вухо:

— Що лишилось нам робити,
Як ми з горем помінялись!
Цей Микола Вінграновський,
Несерйозний чоловік цей,
Душить гроно винограду
І все плутає на світі!

1975

І те, і те: як птах ранковий
Раптово випурхне з трави,
Як сон перерваний раптовий —
Мені не йдеш ти з голови.

Мені ідеш ти — не докликнуть.
А крикнеш — крикнув і сиди,
І губи дивляться і сліпнуть,
Не надивившись назавжди.

У кожної дороги — ноги.
І крок дороги — крок розлук…
Ще не ясні мені дороги,
Дороги снів твоїх і рук…

І якби, може, не прощально
Ранковий птах злетів з трави —
Непереквітло і вінчальне
Мені не йдеш із голови.

1975

Шепоче дощ про тебе у траві,
Ріку читає сірими очима.
Ідуть з роботи землі степові,
Лежить гора з сосною за плечима.

Сухе намокло небо і стебло,
У зайченят ростуть веселі зуби,
І кавуняче зернятко стекло
Червоною краплиною на губи.

Подовшали тривоги і листи,
Ліси на глину, на пісок опали.
Лиш ти одна, мені одна лиш ти
Мій палиш сон і душу мою палиш.

1975

Блакитно на душі… забув, коли мовчав…
Вже гасли пальці, билася дорога,
А тут тобі і нате: молочай
При березі, в камінні, на порогах…

Кричало серце літака за ним!
А там, внизу, вода свій берег мила,
І весни починалися із зим,
І ти неподалеченьку ходила.

Де не повернешся — кругом у світі ти…
Душі світання, сутінку печалі,
Нема в тобі ні зрад, ні марноти,
Ти вся, як є. Ти вся, як будеш далі!

Люблю тебе. Ми думаєм одне.
За білим чорне, поза ним червоне.
Не вітер тишею, а тиша вітром дме,
І тане мак, в червонім чорне тоне…

1975

Не руш мене. Я сам самую.
Собі у руки сам дивлюсь.
А душу більше не лікую.
Хай погиба. Я не боюсь.

Переживу. Перечорнію.
Перекигичу. Пропаду.
Зате — нічого. Все. Німію.
Байдужість в голови кладу.

Одне я хочу: старій швидше,
Зів'яльсь очима і лицем,
Хай самота тебе допише
Нестерпно сірим олівцем.

Погасни. Змеркни. Зрабся. Збийся.
Збалакайся. Заметушись.
Офіціантським жестом вмийся,
Але — сльозою не молись.

Не — відбувалось. Не — тремтіло.
Не — золотіло. Не — текло.
Не — полотніло. Не — біліло.
Не…- господи!..- не — не було!..

Як танський фарфор — все минає:
Корою, снігом, рукавом…
Лише бджола своє співає
Над малиновим будяком.

1975

За птахом піниться вода.
В малому полі мак червоний
Пречисту хмару вигляда
І макоцвітний погляд ронить.

Ти чуєш: плачуть по мені.
Ти чуєш: плачуть за тобою.
У множині і в однині
Тобою плачуть, плачуть мною.

А досить! брати — брали з нас
Терпінням, тілом — чим хотіли!
Ми не любили їх. Любили
Ми одне одного крізь час.

На юність молодість лягла —
Її обличчя опівденне…
Прийшла дорога дорога
До нас — до тебе і до мене.

Вона нам світиться одна.
Вона одна на всі дороги.
В ній однина і множина,
Вітчизна й труд. І — всі тривоги.

1975

Позахолодало на ріллю,
На ріллю, де енко-єнко-венко-,
Подивилось небо крізь зорю,
Як морозить хвилю морозенко.

Повідтуманіли береги,
Понанахилились обереги,
Глянули з-під інею луги,
Як вставає місяць обережний.

Літові далеко до дощу,
Перевито золото туманом,
Ще далеко — здрастуй — не пущу! —
І вікно виглядується тьмяно.

Я тобі казав і говорю —
Наче я не — енко-єнко-венко-…
Подивилось небо крізь зорю,
Де морозить хвилю морозенко.

1975

Але було вже пізно мальвам,
І літові, і ластівкам,
Лиш далечінь синьоблагальна
Когось благала: не пускай!..

Але — прощалось. Вітром-листом
Чи по тобі, чи по мені.
Пустилось берега все чисто —
Одна розлука на коні.

Давно своїм вирлатим оком
Нас приглядав вирлатий час,
І маємо: оце глибоко,
А це ось мілко поміж нас…

Я знаю: соняшники карі,
І карий грім у гримині,
Та чемодан у автокарі,
І ти, як свічка, в далині.

1975

На синю синь води лягла від хмари тінь,
Посумувала хмара за собою.
До вечора іде, холонучи, теплінь
І тулиться до каменя щокою.

Складались два крила, вже поночі, під лист,
Туман тулився при долоні вогко.
Щось далечі було… терново світ наливсь…
Земля і Місяць вдвох дивились око в око…

Стопа в стопу ступав за родом рід.
Лопата за лопатою ступала.
Над морем скелями ішов за глодом глід,
За серцем серце йшло неперестало.

Лиш я незчувсь, як стишилась хода,
Як простелився вітер за плечима,
І на слова мої дивилася вода
Кленовими осінніми очима.

1975

Ти, водо, пливи, і ти, вітре, війни:
Де кратер бджоли? Де життя синій кратер?
Тебе обнімаю в обіймах війни,
Один, як ніколиньки, мій оператор.

На споді землі, де лиш темінь живе, —
Де кратер ночей? Де життя лютий кратер ?
Солом'яний місяць і сіє, і жне
Один — нікогісінько — мій оператор.

Шинеля і фрак, блуза і кімоно
І хтось там у чоботях — всіх не зібрати…
“Аймо” у руках, чорно-біле кіно —
А ти, мій однесенький, мій оператор…

Де сльози любили, вогонь і печаль,
Де рвало серця і мінявся фарватер,
На сизих устах твоїх вітер і даль,
І ти коло мене стоїш, оператор.

1975

Вологий запах, запах паші
В сухому сяєві Стожар,
Уже почав в багатті нашім
Дрімати жар, куняти жар.

Човни і ми в човнах стемніли,
Стемніла птиця на лету,
Лише козацькі дві могили
Темніють довго у степу.

Дивись-дивись: пасуться коні!
Ненамальовані, живі!
І їхні тіні в оболоні
Темніють чисто на траві.

А там за ними море грає!
Шугають зорі у Стожар!..
І в попелястий сон лягає
Червоноокий тихий пар…

1975

Горить собі червоний глід в ярах,
По вибалках, по балках в павутинні.
І сірим стовпчиком посвистує ховрах
Попід сорочі гнізда у шипшині.

Цвіте останньо й дрібно покрівець
Біля собачих буд і при криницях.
Все буде так, як нам воно присниться,
Все буде так, як скаже нам кінець.

А буде так: червоний глід в ярах,
І покрівець-молозик біля хати.
І в лободі позеленілий дах —
На нім козу ми будем припинати.

1975

Я скучив по тобі, де небо молоде,
Два наших імені розлука вполювала
Й за руки їх, розлучених, веде,
Отак довіку б їх не розлучала.

Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь
Високим срібним поглядом на тебе.
З вогню і вод, від неба і до неба
Твоїм ім'ям на тебе я молюсь…

…Зимовий сад під вороном білів.
Стояли очі у вікні сухому.
Смеркалося. Година йшла на сьому.
Життя лежало тихо, як посів.

І глянув я на тебе з білоти,
Забіг туди, забіг і звідти глянув!
Тебе я прошу: з погляду, з туману,
З могил і вітру серце відпусти!

Душа моя в цвітінні, і немає.
Нема цвітіння — більшого нема!..
А снігодощ над вовком пролітає
І Ріг Кривий поволі обніма.

1975