каменем душу склеїти
примноживши горе
й біль серця

чорний плащ
огортає поле
яким день уже не крокує
яким вітер не виє
і пес не бреше
тільки Єрусалим

і я
грішний
у гріху народжений
гріхом оповитий
іду просити Господа
бо Ти жертви не прагнеш
обмий мене зовсім і моє беззаконня
і залиш в лабіринтах слова
з цитат

сніг не розтає
віхола сердець
кожний у руці
тримає меч
чорний плащ дощів
перекрив ходу
сліз уже нема
від зречень

у повітрі смерть
чорний силует
дивиться з віків
сила і вогонь
у без дна очах
що горять, мов ртуть
вихлюпи отрут
і прах

де була любов
омертвілий час
вовк чека й жере
кістку з черевин
буде мертвий час
буде зойк ураз
закоцюрбне дзвін
сон

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де завше все о’кей

ні пристрасті, ні крику, ні образ,
усе було і все вросло у іній
і тільки галас метушливих мас
вкрадається поміж енерголіній

енергоблок — ні полум’я, ні снів
усе було — лишилась порожнеча
і затягнулась зглибна кровотеча
ні кавалькад, ні ескапад зі слів

усе було і все минало вмить
нічого більше — стомлені прозріння
крізь верескливі гамірні боріння…
усе утома, втома не болить

зелений мармур стомлених очей,
які колись хотіли жити повно
сьогодні, помарнілі, невимовно
сміються тишею, де все о’кей

Слова, слова - а істини нема.
І серце менше й важче щохвилини.
Від слів - біда, а сил уже катма.
До втечі - залишається хвилина.

У спеку - сніг, і сонячно - в метіль,
на серці віють всі вітри утоми.
Я залишаю для хвилини біль,
я залишаю на роки мій спомин.

Розбився глек, посипались рови.
Нема кому тримати оборону.
Я втратив тіло й порухом сови
Лечу у темінь, вічну й безборонну.

На трамвайній зупинці стояв чоловік в пальті.
Він дивився крізь час і мені видававсь знайомим.
Намагався згадати обличчя людей… не ті.
Чоловік одвернувся. Я не пішов додому.

Я стояв біля траси. Поряд шипіння авт.
Гомінке вороття безупинно і такт безчасся.
Не змовкає місто. Тут не буває втрат.
Рух горизонтом. Все – перехід у масі.

Той чоловік повернув до мене лице.
Я подивився пильно йому у вічі.
Може, це він. Ні, неможливо це.
Той чоловік – це я, та сильніше відчай.

Дивиться – мов крізь час. Кам’яний, німий.
Хоче сказати щось, на лиці ж гримаса.
Біль у очах. І втома, і розпач – мій.
Він – як і я: ми – здичавіла раса.

Залізна воля спалює вогнем.
Залізну волю більше не здолати.
Залізо – це свобода з кожним днем,
Яку в шакалів треба відібрати.

Злякалась волі влада: Лев, Ведмідь,
Бо в масках цих ховались щур, гієна.
За ними — беркутівська жовта мідь,
А не залізо волі, людвогненне.

Народ — залізо, вилите в кулак.
Удар знесе шакалів до гієнни.
Народ — це воля, а не раб-простак,
Який чекає на свободу -енно.

Вогонь Європи — це вогонь Душі,
Яка не може жити у болоті.
Вогонь – це воля. Гей, Вогню, криши
Холодний попіл знудженої плоті

Усіх мерзенних, що у пеклі й злі,
Не за народ — за золото «терпіли».
Терпіли муки пекла на землі,
Яке самі розбурхали й створили.

1 грудня 2013 р., Київ, біля Банкової

Доведений до краю — ще не край.
Кінець життя — початок увертюри.
Усе відносне: космос, люди, рай.
Автентика — це босхівська гравюра.

Мистецтво справжнє — істина крихка,
Породжена реальністю ілюзій.
Реальність нетривала і глевка,
Як люди без властивостей… Ех, Музіль…

Той знав про час, що пластиліном стік
І геть перетворився на сметану.
Людині без властивостей — гаплик,
Вона і так сьогодні — гола рана.

Людина нині — негустий кисіль,
Вона ось-ось — і стане геть сиропом.
Мав рацію той Мýзіль… чи Музíль…
Чи змити цю людину геть окропом?

1.
Вчора сам себе позбавив смислу,
Розчинивши руку у асфальті.
Без руки мій світ — лише ремесла.
Без руки — слабкі хрипучі альти.

2.
Вольти. Вечір. Вереск. Вітер.
Закільцьована дорога.
Я — напівсліпий арбітр.
Серце — ось пересторога.

Буде день новий і свіжий.
А під вечір — дощ і мряка.
Я лежатиму у ліжку,
Розгорнувши Моріака.

3.
Без руки читати складно…

4.
Хай колись в новому часі
Хтось мене візьме доладно
Із полиць... в книжковій масі.

Самотній дім. І тиша віддзеркалень.
Холодний душ і холод голосів.
Іде доба крізь час із гострих марень.
Ричання днів, подібних до вовків.

Два нуль один. І ще один фінальний.
Кінець епохи, присмерк і етап.
Когось везуть за небокрай прощально.
Когось саджають. А комусь — і трап.

Хтось плаче в темінь. Хтось живе минулим.
Хтось тільки вчора друзів загубив.
Не все згадали, та про все забули
Під канонаду буревіїв-злив.

Але екран мигтить святково й гарно.
Вітають люди, впевнені й німі.
Тікає мить, немов ляклива сарна.
У цім абсурді винні ми самі.

Тікає кіт, летить дракон на зміну.
Все буде добре — впевнює екран.
Все буде добре — в матері без сина.
«Жить стало лучше» — мертвим, та без ран!

Ішов крізь сонце і вітер.
І світ здавався малим.
Здається, я не помітив,
Як став великим.
Крутим!

Ішов дворами я гордо.
На мені капелюх горів.
Ішов — а навколо морди,
Лимонні всі, без голів.

Ішов навпростець бентежно.
Дивився крізь натовп я.
На мене — необережно
Звернула увагу сім’я.

Мале хлопча роздивлялось.
В обличчя вдивлялись батьки.
Уява моя розчинялась.
«Я крутий! Мене ждуть віки!»

Знову вулиця обернулась.
Я задумався. Аж присів.
Я великий, немов акула.
А навколо — малі кораблі.

Всі дивились, немов злодюги.
На мені роздувалась злість.
Ух, і пиха. Ух, ці бендюги!
Не дивиться. Ну! Хоч на мить.

Я великий. Я собі любий.
Так комфортно і легко йти.
Ну подивляться, ці верблюди!
Ну і що? Хто я — а хто ти?

Знов додому вернувсь під вечір.
Зняв піджак і у крісло сів.
І побачив в люстерку дещо.
На щоці був чорнильний чирв.

От чого витріщались люди!
От чого я їм був не свій!
То не велич, то клякса буде.
Ось причина усіх подій.

А з люстерка крук чорний прокряче:
Ти відомий, крутий, мій юначе!

Забувається образ. І світло стає сіруватим.
Безкольорність очей як розплата за слабкість думок.
Я ще житиму. Гратиму! Буду німим акробатом.
І повішу на смуток свій сірий кремезний замок.

Стану гномом і ельфом, альвином. Життя — це міраклі.
Розкришуюсь на частини і буду блукальцем морів.
За мотивами казки моєї поставлять спектаклі.
В них минатиме хвиль безгоміння від спалених днів.

Буду річкою часу. А може, німим едельвейсом.
Засвічусь і притихну. Спадатиме пурпуром сніг.
Скільки прожито днів, скільки часу відбуто у рейсах!
«Що ж, пора відпочити й собі хоч на хвильку...» Приліг…

Вітер був жорстким.
Осипалось листя.
З гомоном людським
Все згорить в обійсті.

Вийде чоловік.
Стане край дороги.
Похилився. Зник.
Ніч. Не бачиш Бога…

Гомін нелюдський.
Вітер. Урагани.
Війни. Біль жаский.
Вершники-кургани.

Смерть і обеліск.
Гомін безгоміння.
Люди — це двійник
нелюдського ТЛІННЯ.

В задумі він спитав: ну як, живеш?
І не почув самотніх обертонів.
Ти ще не вмер!
Коли вже ти помреш?
І так весь час хтось дискутує в скроні.

Немає правд, немає і оман,
Маленька смужка стерлася у часі.
І тільки заворожений Оман
Вдивляється у зорі в білій рясі.

д-з-и-н-ь днесь. Денно дрімоче
ніч, і хлюпоче вітром увесь
сонячний край — жити хоче,
д-з-и-н-ь. Днесь.

Вірячи, йде сонце, планета-
Геліос; Лету я пропливу.
Буду шукати весну.

д-з-и-н-ь днесь.
Десь.
ВУ.

не-бути-смерті-воскресінню,
як не буває дня у ночі,
стікають сльози, наче очі,
такі пекучі і осінні.

заради Бога, киньте в прірву
і йдіть до сонця рано-вранці,
коли кохаються коханці,
з грудей останнє серце вирву.

Для чого думаєш похмуро і скажено?
Співає літо голосами луки…
Росте малина, Божа наречена.
А пощо муки?

рука, не простягнута в небо…
очима шукає пів звука,
і в небі — самотності мука,
у небі — хрести і валети,
холодна печатка розлуки,
і я, емальований ребус.

чекай і почуєш, як дехто
шукає і тіло, і пам'ять,
шукає червону пеалу,
і чашу шукає з-під серця,
щоб стати ще кимось із дехто.

холодна зима серед літа,
химери у небі, мов зорі,
(ви бачили чайку на морі?),
на острові, там, де маорі…
та чайка нічим не покрита…

подайте руку — падати втомився.
холодна ніч і мармуровий злет.
коли не стало сонця, присмак змився
альдебаранів, вогників, планет.

ламання днів, німі порізи серця,
немовби вени, зрізані вогнем,
холодна кров дала мільйони герців,
але від них лишився тільки щем.

залізна брама, коло, соловейко,
зима без сну і сніг без пірамід.
титани йдуть, а з ними й наш ілейко,
туди-сюди, й відтоді, й просто від…

рука межів’я, речі, сни, фонеми,
ніщо не може вичавити біль.
в такому разі буду поліфемом,
яким в печері поростає цвіль…

коли усі посипалися ноти,
і в небесах оркестри — без музик,
нехай ідуть у безвість фланги, роти,
я одинак. мій дім — це кагарлик.

Граб — мов рубка. І дріт — дрімота.
Не покличе мене турбота,
І не зватиме більше ніч.
Сам на сам заховався в піч.

Не весна — тільки очі дуба.
Самота нереально груба.
І акорди столітнього сну…
Все чекаю її, навісну.

Не побачу голодного вовка.
Не про нього тепер скоромовка.
А про нас, і про день, і про час.
І сміється Перфецький, Стас.

І ламаються древні скрижалі.
Розриваються символи сталі,
Тільки ніч пританцьовує всмак,
Мов старий закарпатський слимак.

Я любитиму, попри дрімоту,
І сховаю прадавню турботу,
І залізу у бабину піч,
Щоб себе заховати у ніч.

Ніколи день не догорав до спалу.
І сполом з ним не вигоряло небо.
У струмені мого сумного шалу
є хрест і хліб, вода, цвяхи і ребра.

Не йде трамвай у сутінках осінніх.
І не мені хтось пише телеграму.
Сумні обличчя вулиць магазинних.
І піт дощить. Стара схилилась брама.

Очей дурман. Туман і випадковість.
Чужі сплетіння тіней спересердя
тримають шлях, який — лише спадковість.
Я — це вода, що не народить тверді.

Осінні яблука — застиглий сонцеплід.
Самотня осінь дихає в долоні.
І нам зірки не розтопили лід,
Якого ще нема в осіннім лоні.

Холодний парк — алеї самоти.
Он горобець шукає насінину.
І хмурять брови осені брати,
Ув оксамиття одягають днину.

Жовтастий брід. Замулений розмай.
Усе минуло в сонцецвітнім храмі.
Холодних душ поспів терпкий врожай.
«Для вас є вхід» — написано на брамі.

Курличе час. Осіння б’є хода.
Життя дає миттєвість споглядання.
Голодний погляд. Зчавлена слюда
На жовтім листі скупчилася зрання.

Ти — як маршрут із літа у пастель,
Де різнобарв’я плине різнотрав’ям.
І де з небес блакитна акварель
Мені в долоні крапле й надрукав’я.

Курличе час. І осінь йде чудна.
Марнотний спогад про… минулочасся.
Я…не один. Та ти чомусь одна,
Немов черниця, тільки в жовтій рясі.

Де ще вчора сніг лежав по коліно,
Там сьогодні плаче жайвір над млином
І чекає на пожовклу весну;
Я ніколи в ніч оцю на засну.

І блукатиме самотній злодюга,
Розтиняючи і кості, і плуга,
І не вродить більше спілий врожай,
Тільки сонця із безодні хапай.

А чорти тепер дешеві, глевкі,
Всі вже чубляться, й тонкі, і пласкі,
В оно врем'я був і гаспид, і Бог,
Тільки я — старий нікчемний Сварог.

За вікном і сонцецвіття, і млин,
І життя п’ятизавимірний плин,
По мені стікає струмінь води,
Я вродився не туди й не сюди.

І за пашнею розкинувся брід,
Хуртовина замітає мій слід,
І не буду я чекати на день,
Як мій сад — це тлінь пожовклих пісень.

І на небі падають зорі,
У безодню — не в мікроскоп.
Не побачиш ти близька моря,
Тільки хвиль — калейдоскоп.

чорний герб на молільнику, чорна біда, едельвейси
потьмяніли від сонця, яке обернулося злом.
крізь уламки нікчемності плине засніжений крейсер,
він іде уперед, він іде крізь роки напролом.

замакітрилось десь у світах, аж посипались зорі,
хробаки їх пожерли і риби сховали на дні.
і піски проникають у товщу лазурного моря,
і чорніє хвилястий прибій, і думки — навісні.

не туди плине час, не туди простягається небо,
за монету вбиває шакал одиноку газель.
і, змертвілий, упав на піщану пустелю чийсь жереб,
і з дощу просочився отруйний ціаністий ель.

на порозі старий, чи приліг, чи упав від знесили,
він лежить у підніжжя, розпластаний, дихає в такт
із землею, і небом, і морем, обрізавши крила,
підписавши із немічним днем необмежений пакт.

смітники і вогонь. холоднеча. порізана тиша.
і горить на дахах вже обсмалена сонцем блакить.
загубилась у снах крижаних перламутрова миша,
що приносить добробут і щастя омріяну мить.

зодіак верещить, проклинає людину і космос,
що дозволив людині тримати пюпітра в руках.
поламався і час, і космічний розхристаний осмос,
що не в силах сховати у скриню засліплений жах.

Гірко від того, що біле зробилося чорним.
Ви, хто вгризаєтесь в нерв й випиваєте кров,
Нащо до мене йдете? А пішли бо ви «к чорту»,
Знову, і тричі, й вовіки ідіть собі знов!

Вам не здолати мене і не випити крови.
Житиму так, як хотів і як Бог написав.
Бийте, стріляйте, руйнуйте, викопуйте рови!
Я собі йтиму, нехай би вас дідько забрав!

Ви, у труні, мов мерці, все чекаєте чаду,
Хочете світ замінити на врізаний тромб
І, причаївшись, зірвати його під браваду
Пафосних слів і каміння з розірваних бомб.

Пийте-гуляйте, мерці, а мене не чіпайте.
В силу вогню вам ступити не дасть амулет.
Геть забирайтесь, як втратили душу! Зникайте!
В людських обличчях почвари ламають хребет.

Лезо меча просіче демонічне повітря.
Вийдуть замучені жертви диявольських мес!
Ви, хто пускаєте слину й жовтасту селітру
Марно готуєте. Я ще не вмер — а воскрес!

Нащо мене зачіпати? Навіщо вам зброя?
Ви, може, серце не втратили в домнах очей?
Люди Христа — тільки юдине плем’я. Вас двоє
В сутності першій, забитій у труни січей.

Гірко від того, що біле зробилося чорним.
Ви, хто вгризаєтесь в нерв й випиваєте кров,
Нащо до мене йдете, не для вас ця аорта?!
Вчора й сьогодні, і тричі, й вовіки ізнов!

1.
Серед літа та й посеред річки
Розляглася біда моя, нічко,
Розляглася, сльозами стікає,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

А на дні, на самотньому денці
Всі гріхи мої наче у жменьці,
Їх вода заколише, сховає,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

А на березі квіти блакитні,
Сонцесяйно-сумні, непривітні.
Їхні душі біду мою знають,
Ой ти річечко сонна, безкрая.

За горою дощить-заливає,
У хмариночці Всесвіт зникає,
І душа моя рветься у воду,
На самісіньке дно, аж до споду.

Душі мертвих стають із могили,
Їхні очі всі ночі вже з’їли,
Там ні сліз, ні жалю, ні прощення,
Їхні очі — це муки знамення.

2.
Ні води ні вогню, ні свічини,
Тільки голос із теплої глини.

3.
Голос.

Ми помрем не в Парижі, якщо ми колись ще помрем,
Бо у нашому серці є те, що не вмре, не загине,
І брунатне світило засліпить самотній гарем,
Не паризький. Шкода, що в марноту утопія плине.

Ми ніколи не будемо бачити схили небес,
І ніколи на Вежу паризьку не зайдемо разом,
Ми помрем у Сан Ремо, помрем, як останній черкес
На Кавказі вмирає, забутий, як мойра чи Аза.

І над нами не буде цвісти ні жасмин, ні полин.
Тільки гілочка сакури жовта, привезена звідкись,
І хирлявеньке небо просипле на нас білий тмин,
Ми — це тісто землі, ми вода, ми і розчин, і викис.

Ми помрем не в Парижі, помрем де-завгодно й ніде,
Щоби випити келих останній в ірландському пабі,
Щоб пожити хоч трохи під тінню… Вже осінь іде.
І Париж замерзає, злипаються листя кольрабі.

Я не знаю, де ми, а тому: чи помрем? Зюйд-зюйд-вест.
Кружеляє магніт на осерді вулканних ерозій.
Тільки хтось нам, напевно, поставить олив’яний хрест,
Нам, самотньому вітру і пташці-зозулі-небозі…

Ми всі безмежно одинокі
Серед холодних гір зими,
Ми, людожери сіроокі,
Чекаємо на грім сурми.

А вітер свище, волоцюга,
Ховає листя в снігопад,
Так поховає й мого друга
І буде сніг, і буде град,

І буде сад, та не для мене,
І буде місяць молодий,
А на мої німі рамена
Впаде останній лист рудий.

Я тікаю в далекії мандри від вас,
розбиваю граніт і небесну підкову,
я тікаю крізь небо, крізь космос і вальс
міжпланетний, зірковий, тікаю у мову,

а крізь мову за обрій, туди, де мене
не пробудить роса болем смутку і знову
я не стану шукати старого Моне,
щоби він повернув мені людяну мову,

я благаю, щоб ви не спиняли ходи,
як не стане мене, екіпаж най вирує,
най лунають гармати на славу орди,
що стряхне із віків пил, осілий на збрую,

а мене не будіть, я лежатиму сам,
в самоті з самотинням, вперезаним лісом,
я вві сні насолоду дозволю вустам;
не будіть, я минаю, стаю василіском,

і камінням, і зіллям, горою з води,
океаном граніту, безоднею ночі,
не будіть, я втомився від плину ходи,
я в хмільній пантомімі заплющую очі,

може, страшно і трохи холодна земля,
я лежатиму в ній, у безодні ілюзій;
десь почується крик відчайдуха-маля,
ну а я вже минув у лавинному блюзі.

В іній загорнулась золота печаль.
Темними очима дивиться крізь відчай.
Дивиться самотньо крізь морську вуаль,
Дивиться в майбутнє, наче темний слідчий…

Не почути вам, сльози самоти.
Ви, хто всі роки зустрічали надмір.
А печаль собі пише все листи
І чекає вас, золотих, у Адлер.

Сумно їй самій, ви — на висоті,
Кігтями троянд черпаєте слави.
Вам не в самоту, вам — на видноті,
Їй — одна біда, їй — життя роззяви.

А роки — вода з водостічних труб,
І печаль уже майже в непритомі,
Ви далекі — там, в оберемку губ,
Вас вінчає мить марноти і втоми.

Мить самотніх трун в колі попелищ.
Холод із могил і бравади розкіш.
А печаль була вирвою з урвищ,
Ви ж тікали в день. Хай-но. Що поробиш?!

Ви пливли хутчіш, боячись небес,
Ви тікали вслід за суєтним щастям,
І знайшли граніт, і знайшовся плебс,
Більше — тільки тлін, і мирське причастя.

В іній загорнулась вичахла печаль.
Темними очима дивиться крізь відчай.
Дивиться самотньо крізь людську вуаль,
Дивиться в минуле, наче темний слідчий…

Крапля. Остання. Червона.
В келих. Аж чорний. Бездонний.
Випити ртуті з амвона.
Вітер звива вітрогонний.
Втеча. Холодність мовчання.
Мармур по шкірі, мов лезо.
Вирвати шкіру. Здичання.
Бігти. Постійно. Тверезо.
Втеча — єдина молитва.
Варвари будуть за нами.
Світ — марафонна гонитва.
Ми ідемо за світами.
Нас заховай у світанні,
Вітре, холодний і пінний,
Будемо там ми нетлінні,
Будемо сіяти зрання.
Ввечері йтимем. Бруківка.
Зорі. І небо під нами.
Ніч — мов безкровная цівка.
Світ — перехрестя з горбами.
Знаю, ще буде розмаю
в ніч на Купала і повно.
Певно, одвіку це знаю.
Знаю, але невимовно.

Коли заплющую очі —
Музика. Нескорений лавр.
Танок безчинний щоночі.
Італія, чорний мавр.

Лавровий вінок у Фавна.
Забутий пергамент сну.
Мелодія неугавна.
Чекає той мавр весну.

Гора. Синє небо. Віче.
Горіння палких словес.
В підніжжі — там стадо биче.
І хоче теж до небес.

Словесні палкі горіння.
Палає небесна твердь.
А в муках бичує тління.
Народ, без мети й осердь.

Коли заплющую очі —
Гора. А на ній — вівтар.
Танок невпинний щоночі.
І жертва, наче нектар.

Жовті руки холодного вітру.
І не бачу уже, як іду.
Віра. Хрест. Сонцелика палітра.
Чорний берег Катманду.

Сині пагорби. Землі блакиті.
Океан без кінця і людей.
Хтось посмикує нас за всі ниті.
Може, дядько Адигей.

Каравани. Бульдозери. Почет.
Все було, та не всім перебуть.
Я зроблю ще два кроки наосліп.
Я зроблю на незабудь.

І.О.В.

Уже з верхів’їв облетіло листя,
високі голови схилили до землі,
самотність раю — крижане намисто
для вас, високочолі на чолі.

Ніхто просити більше і не буде,
як захотіли — майте цілий шлях.
Ідіть у пекло, де гниє Іуда,
ну, сміливіше, там ваш падишах.

Із гіркотою випитих ілюзій
я промовляю вичахлі слова.
Кого просив, нехай пробачать друзі,
я не згадаю більше, так бува.

Ви йшли сюди спасати Україну,
а врятувати вирішили хвіст.
Ура! Вперед! Довічно гнути спину
вам на здоров’я! Дух згорів, мов ґніт.

Уже з верхів’їв облетіло листя,
високі — голови схилили до землі.
Але й по вас ідуть усі нечисті,
по вас, високочолі на чолі.

Я ніколи не думав, що жити дорівнює бути;
що існують русалки, заховані в безмір води.
Все життя — океан, що мені не пройти — потонути,
11 — віщує холодну самотність біди.

А чи довго іти? Чи повернеться море до річки?
Чи побачать сліди вороття, хто не має очей?
В суверенному марші крокують безтілі калічки...
33 — це утома від слів, а тим більше, речей.

На дорозі жалю я побачив табличку в майбутнє.
Тільки шлях, як дійти, хто писав, не лишив до кінця.
За весною весна, за туманом — щось, певно, непутнє.
Тільки я поглядаю на небо очима ченця.

Може, в цьому — весь цей сенс безсенсовості,
Сипле вітер із небес випадковості,
І лишається на кілька голів
Солодкавих ще невипитих слів.

Буде завтра день новий — нюансовості,
Все тече на вічнім святі попсовості,
І холодних голосінь хриплий дощ
Виривається із рубки цих площ.

Заметіль холодних літ принциповості
Розчинилась у примарах бідовості,
І не важить ні «тепер» ні «колись»,
Тільки очі замакітрила вись.

Нарешті, в ціль… Поціль! Невипадково
Несеться час у вимір міріад
Зірких вогнів у вигинах підкови,
Які упали з хмар у водоспад.

Ну, ради Бога, не вичавлюй миті
Звідтіль, де ниє кожен білий нерв.
Стріляй сміліше — вибухають ниті,
Немовби їх згризає лютий черв.

Іще, давай, не треба зупиняти
Холодну руку, що влила коньяк!
Коли у світі скрізь чатують чати,
Іди вперед, вже випивши миш’як.

Буває й не таке, й таке буває,
Коли залізний б’є по тілу струм.
І випиває плинність, випиває
Усі думки про світлість ніжних рук.

Тому не гай хвилини, як рішила.
Зібрати сил — і мить зчавить у звук!
І буде дим, і розмахнуть вітрила
Німотних сил душі чадний мундштук.

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думати: "щось болить"…
Житиму! — знай, перехожий!

Краплі нічної роси
Листя трави охопили.
Сонце ранкове вкуси
Ти, моє небо на крилах!

Випий сліпий еліксир!
Світло зробило мікстуру.
Житиму я, — повір!
Жити я буду здуру!

Ком сніговий аж німий!
Сонце зелене сміється.
Ніч у фотонах змий!
Змійкою день несеться.}

Біла, аж біла блакить!
Ранок — такий, що не можу
Думать про біль. Мить
Я поживу ще, може…

Чорна птаха на біле рамено
суверена присіла — і в небо,
і за хмари, у білу пустелю,
і за скелі крізь обрійні двері
пронеслась, і, у вись зазирнувши,
повернулась надвечір, забувши
про свободу і волю неситу,
тихо всілась в могилу розриту
на плечі у свого суверена,
позабувши вогненні знамена,
і, безсила, щоб знову злетіти,
птаха всілась. І знітились квіти.

А володар сидів непорушно,
наче вежа, незручно, незрушно;
і, навіки отримавши владу,
він хапавсь за пюпітра усладно,
і у білім плащі, мов алхімік,
споглядав за природою, схимник,
бо самотності випив уволю,
і лишився один, але волю
не віддав, і, забувши про вічність,
він сховав цілий світ і калічність
не показував; очі небесні
лиш його видавали чудесність.

Він — це птаха, яка залетіла
із підніжжі вселенського Ніла,
і засів навіки в білім троні,
сам зробивши із себе ікону;
та немає прислуги і почту,
тільки рани ятрять кровосочні,
там, де руки зростаються з духом,
там, де тіло розчинено рухом;
(що ж ви так зловтішаєтесь рано,
чи Христові не бачили рани? —
він питає; та слово це марне,
бо навколо лиш він і примари).

І сидів він так вічність, і другу,
нерухомий, без світла, без друга,
тільки птаха із чорного неба
прилітала — а інших не треба,
та, як сонце зайшло вже за хмару,
він піднявся і здúмів, мов пара,
залишивши накидку білясту,
і скарби, і князівські прикраси,
і корону, і трон, і пюпітра,
і стару ренесансну палітру,
лиш себе не залúшив на диво
у німóті одвічної зливи.

Можливо, ти тепер себе не розумієш.
І все сидиш навпроти дзеркала і мрієш.
І чорний крук зелене сонце проковтнув.
А я прийшов, бо я про тебе не забув.

Хай кряче крук, ночей йому не побороти.
Я у світлі від роялю вип'ю ноти.
І у кутку до шафи чемно пригорнусь.
(Та ні, не сплю, лише на тебе все дивлюсь).

Коли піду у білу ніч я в листопаді,
Молю: мене не забувай, там, на леваді…
І якщо пінява засвітить образи,
не поминай... і по мені — ані сльози.

Не полишай і не спускай очей додолу.
Це вітер дужий, чи душа занадто квола.
Та не лякайся в ніч осінню жовтих бризків.
Це тільки дощ, який мені готує різки.

Язик вогню горить сильніш, та темно в хаті.
І білі тіні цмулять морок волохатий...
Як тільки пінява засліпить образи,
Іди вперед... А по мені — ані сльози.

Старезна вежа дихала вночі.
Стара-стара, ще бачила Комуну!
У темнім лісі гралися сичі.
І мотилі читали на ніч суну.

Старезна башта, хромова й німа.
Вона вдивлялась у похмурі хмари,
Які вночі спливали крадькома
Зі світла дня у безкінечність марень.

Старезна вежа думала про ніч.
Хоча сама чекала на світанок.
Подвійне серце, пощо віч-на-віч
Ти завжди брешеш, чаддя куртизанок?

Старезна башта бачила зірки.
І гомоніла річка із камінням.
А десь далеко; там, де хутірки,
Несла кобіта кухоль із тремтінням.

І виноград сплітав безмежжя рук.
І чорний вітер обминав оселю,
Бо знав, що в там, із велетенських мук
Народиться з води й землі Мемеля.

Опалений ненавистю — любити буду.
Проситиму прощень крізь біль для вас.
Не треба так дивитись на Іуду.
Він — ваш міраж Христа, що йде крізь час.

Закопаний у землю — жити буду.
Хай моторошно, хай мене знобить.
Не переймайтесь — здужаю застуду,
Бо мертвим легше видужати й жить.

З очима чорних хмар — літати буду.
І деревом з корінням до небес
Я все стоятиму у передвісті чуда,
Допоки світ пітьми і сонць не щез.

З руками у крови — просити буду,
Щоб квітку посадили там, де я
Лежатиму, забутий, в халабуді
З нічних троянд.
Хай прийме вас земля…

Пробачте, це місце вже як два дні не ваше.
Даруйте, не треба фраз і прохань дурних.
I тріснула більш ніж навпіл одвічна чаша.
І поряд із вами немає хімічно святих.

Гламурність порожніх слів — наче біла піна,
що тіло хова від води у стихійний град.
І ваші думки, даруйте, — це гниль, не глина,
що може сховати душу у чорний чад.

Не бийте себе у груди — там нич і попіл.
І вже не кляніться їй, що ви ря-тів-ник.
Можливо, він схибив… бува, але він — це сокіл,
А ви — мерзлий черв, що все гнилля поїв і зник.

Пробачте, це місце вже як два дні не ваше.
Даруйте, не треба фраз і прохань святих.
I тріснула більш ніж навпіл поблідла чаша.
І янголів поруч немає ніде живих…

Я дивлюся на образи,
а в цей час, може, хтось крізь мене.
Я вивчаю в ці дні ази
всіх мистецтв, о моя Мельпомено!

І коли я відчую, ти
притулилась щокою ніжно,
Я скажу: «Не чекай, лети!»
Хай розіб’ється камінь наріжний.

Ти ж літала давно-давно,
і піймати не мав я моці.
Я тоді зачиняв вікно,
як дзвінок дзвенів на уроці.

Починалося все лишень,
перші кроки і перші звуки,
А на сонці проріс женьшень.
І мої він розрадив муки.

Мельпомено, це ти, моя,
чорна ніч, наче шкіра кішки,
наче після дощу земля,
(вже даруй, як збрехав я трішки).

І з ікон — тільки білий дим,
І руки не подасть Спаситель.
Бо поганин єсм, Коасим,
Але твій я навік Хранитель

І, може, знайдеться магнітний ключ,
який вона згубила на світанні,
і, певно, я тоді, старезний плющ,
нарешті переможу у змаганні.

Вже стільки діб замрновано, повір.
А я чекаю на магніт розради,
який у полум'ї сховав залізний звір,
той, що прийшов на поклик людства з нетрів Аду.

Він її цілував, але тіні чомусь не видко.
Із-за спини виднілась дзеркала маревна тінь.
І в безмежжі дзеркальнім ввижалися обриси. Гидко,
адже це був не він, а те, що давно вже тлінь.

Як давно ми жили у раю…
Там, в дитинстві, у мріях лазурних.
Як співали пташки у гаю
в час пригодницьких марень амурних.

В час любові, в омріяний час
кожна мить витікала у вічність,
і повітря, мов мед, було в нас,
не життя — водевіль, ексцентричність.

Як давно все минуло, авжеж?
І тепер, позабувши про мрії,
ми вдивляємось в обриси меж,
за якими чекає повія,

та, що ходить до всіх тільки раз,
і приносить утіху ізвічну,
і лишає скорбот, не екстаз,
проклятуща... Не треба, не кличте.

Полишаю омріяний град,
всю планету і кожну зернину,
лиш у жменю беру виноград,
і калину, і листя ожини.

І молюся до всіх образів,
що століттями мовчки висіли,
ті, що бачили біль і гнів,
…вже спочили...

Там, де був, де робив я крок
у Перу, чи то в Чилі, чи в Гані,
все покриє одвічний пісок,
на Мальдивах, на Криті, в Тайвані...

І помолиться хтось зі старих,
як лежатиме тіло змарніле,
що полишило рай без своїх,
тих, що перші пішли у могили.

Немає більше сенсу йти на гору,
бо хрест зламали (чи звалився сам),
і вимерло село недільним мором,
і на пустир перетворився храм.

Мій медальйон розпався на пружини,
лишився хрестик (ще хрестив отець),
і купка хвої, горсточка ожини,
і я, зминулоприбульний мертвець.

Упала церква, хряснула дзвіниця,
і синє небо затягло в габу
молитву й сльози. Не потрібна криця,
коли останню віднесли рабу.

Задвірок мертвий. Дерево холодне.
Холоне ніч у мене на очах.
І тільки мертві погребають дзвони,
щоби не чув їх пращуровий прах.

І чорний сокіл пролетів крізь місяць,
і прокричав востаннє з висоти:
"Цей світ горить". І тільки з неба спиці
з вогню на землю зводили мости.

...А сухозлітці вже не розцвісти.

Боже Великий, Творче всесвіту,
На нашу землю поглянь!
Ми були вірні Твому завіту,
Вислухай нині наших благань.

хребет безсоння соняшником впав,
а я лежу під небом з м'яти-рути;
є змії, що стискають, мов удав,
а є такі, що бризкають отруту

і не минають ні птахи, ні звір,
і все іде, як за наказом Будди;
а я лежу, немов удав-упир,
і хочу крови випити з Іуди

яка краса, який безмежний світ!
миршавий ліс задумався над вічним;
для чого долі крила, як політ
скінчився летом сторазпересічним?

лежить земля, холодна, мов удав,
зміїні трупи — наче квітки рути;
я вже пожив, а світу не пізнав,
як та змія, що бризкає отруту

Коли чужих є більше, ніж своїх,
і ти не знаєш, чи ти свій, ти путній,
іди і смійся, хай рятує сміх
і голос, що нечутно-всемогутній.

Ти думав так: завжди в трояндах шлях.
А вийшло навпаки. Хтось помилився...
Чи ти, чи я, чи Jesus, чи Аллах,
чи всі разом, бо Град давно розбився.

Ти йдеш, старий, несеш на плечах дім,
без вікон, без дверей, без огорожі.
Ти, сивий старче, наче Аладін,
який тримає джина, доки може.

Тримав роки і посивів із ним,
але нічого взяти не вдалося,
і йдеш додому в передвічний Рим,
і тільки з-за спини гука колосся.

Не треба степу, рік, смерек Карпат;
ти йдеш у день новий, але останній.
Самотній лицар, схимник і Пілат,
хто жив як Цар, і був той Цар останній.

Душа накрилась хмаронькою туги,
і не болить уже, і не щемить,
і тільки пам'ять марно й недолуго
про щось собі з собою гомонить.

Не розібрати, я не знаю мови,
якою пам'ять пише мемуар,
я не чаклун і не митець — ну що ви?
Я битим трампом йду в драпіжний бар.

Голодні очі вже давно голодні,
безсила злість дратує і ятрить,
тепер сентиментальності не модні,
тепер... не знаю... й це переболить...

А друга ніч... над дахом... і без сонця.
І третю пляшку кидаю в смітник.
Для чого це? Чи не простіше стронцій
покласти вже під виспраглий язик?

Душа ізнов наїлася і бреше…
Ну скільки можна?! Краще — помовчи.
Твоє мовчання тільки і бентежить.
Кричи.

А бігти можна і сидячи
Навприсядки через дорогу,
На нитці малиновій висячі,
в знемогу.

На варті нові стали братчики,
Молодші, сильніші, хитріші.
Мені вони не дорадчики
більше.

Стіна обвалилася замкова.
Каміння ходи перекрило.
І виє планета самкою.
Вбили!

Упав метелик, наче вбитий кінь.
Жарить вогонь. І баобаб масніє.
І жевриво під небом навісніє.
Горить у пеклі позліткова тлінь.

Він кондором злетітоньки хотів
і впав, стрепиханий, вигойдуваний ніччю,
упав у світло дня сомнамбулічно.
Мушка коправа в сотню голосів

ридає тихо, збита з пантелику,
крутійське полум'я збирає данину;
віщує світло пекла новину,
що все мине на дзигаристім лику,

і буде ніч, і буде знову день,
і баобаб ростиме, човнуватий.
І молитовно блиматиме ватра
в моєму саді вибляклих пісень.

Вітер-шмендрик заліз через вікна розбиті
І самотньо усівсь на моїм підвіконні,
Лиш волосся спадало на плечі, укриті
У пурпурі мінливій. Спитав мене, сонний:

«Чом та змовкла лампада, що щоночі горіла
На столі, на моєму, так звабливо, так мрячно?!»
Відповів: «Пощо світло, як душа очманіла,
Як життя догорає і мені з того лячно?»

Вітер каже, зализа: «Полишай звіроловство,
І іди у степи, або в гори уперті,
Там немає часу, там священне неробство.
Там зоставиш навіки обслону подерту!»

«Пощо йти, як не йдеться? Хай зимується вдома.
Буду я перемитником — вільна особа,
Хто не знає ні плину, ні тліну, ні грому,
Хто п’янливим туманом пливе біля гробу».

«Зупинись і послухай: гульбище поганське
Вже чекає на прогріх, і подзвін готує.
Вже зварилося зілля у горах шаманське,
І громак на горі. В нього крівця нуртує!»

«Я не хочу у гори, не мені той громака,
Буду сам самотою в своєму кружганку,
В мене місяць товариш, а ніч — посіпака,
Забирайся на ніч, та тікай спозаранку!»

Не лишився, вклонивсь і піднявся на ноги,
І, клумак підхопивши, повіявся в небо.
З небосхилу пролився розпачливий стогін.
Ай, не треба…

Якщо попіл землі перетвориться в воду синясту,
і поверне ріка у русло, і напоїть печеру,
і з підземних ходів повиходять потвори бокасті,
я замкнуся у вирі безмовнім в чужу мені еру.

Тільки сон мій триматиме в спокої острах жаристий,
і миршаві жалоби не сміють проникнути жалом,
я лежатиму тінню, такий херувимисто чистий,
і чекатиму ери своєї. Цвістимуться кали.

Пожвавішають пута, в печеру торбар завітає,
і розкаже про Лазаря і про убогі скорботи,
і відчує поганина тіло, що в світі світає,
що покрились опасками тліні жалоби й гризоти.

І злидняк кропиву піднесе, що жаска до знемоги,
і в червоній блакиті відчиняться отвори раю,
я повстану зі сну і вдягну поцяцьковані тоги,
і наповниться келих замерзлий світилом до краю.

Жовтий колір — це ваш. Фіолетовий — мій.
Холод холоду мовить і дихає в спину.
Біле коло багать. І пручається змій,
що на нитці моїй, що на нитці із глини.

Запах талого дня. Запах яблук зими.
Біле віття крізь сон обліта сухозлоттям.
Спіле сонце вгорі. Дві холодні хурми.
І здається, що все аж кричить відвороттям.

Кожній зраді розрад, ну а каменю — кров.
Буде ніч сливе день, чорнослив — наче слива.
В око. Анна. Анналів віл. Анна... Оков.
Тінь іде у вогонь, що воскреснув зі зливи.

Енеї не знали, куди вирушає їх човен.
Енеї пливли в самоту, боячись припливти.
Енеї дивились в минуле. Дивились. І кожен
Боявся спитати: навіщо їм треба пливти.

Навіщо іти в цю безодню, в це море безкрає?
Навіщо цей холод пітьми, як немає кінця?
Навіщо «навіщо»? Навіщо? Нічого не знає
Ні Бог, ні вогонь, ні душа кам’яного ченця…

Гойдалась гойдалка. «Ги» — гуси ґелґотали.
І Вавилон стояв, мов зілля снів.
А чорні круки з сонця вилітали.
— Полів!

Кудись ріка текла сивоборода.
І випинались пагорби й лани.
В ґерданів квіт вквітчалась майська врода.
— Весни!

Хтось помирав і вилітав у вирій.
І все село вривало рівчаки.
І білі хмари руки мили в миррі.
— Ріки!

А за селом — неходжена стежина.
Кульга тварина. Звати Фабіан.
Так цілий вік — повторювана днина.
— Пеан!

І, що було, що завше, віки-вічні,
Зникало в мар-
му-
рову каламуть.
І тільки взимку, 6-го, у січні...
— Пливуть!

Лишенько цап один всю правду знає.
Але його не випустить кільце.
За душу цапа ключ впаде до раю.
— Яйце…

З долоні дерева - і птахою у небо.
до зір, яких нема і не було.
І Саваоф підкинув чорний жереб.
Збулось...

Нічна самотність. Голоси пташині.
І чути стогін юної води.
Холодний камінь обіймає глину.
Іди!

І тільки ніч буває випадкова,
Уже і Він обличчя відвернув
і в кулаці розтер вогонь з підкови.
Жбурнув.

Як пашіє! А гори — мов пащі.
Сонце в небі ховає свій лик.
Пробирається лицар крізь хащі.
Він дереться крізь віття; він звик.

Чорна птаха все кряче і кряче,
Чорне небо. Морелевий ліс.
«Ти не йди, ти не йди, мій юначе,
Зупинись!». Він іде. Кроки. Тріск.

Теремок. Без дверей. Чорний-чорний.
А на ґанку самотнє дівча.
Чорні очі. А погляд — потворний.
Не дівча — павуча, потерча.

«Чом прийшов? Наче легко долати
Чорну стежку крізь темряву гір?
Нащо хочеш габу цю зірвати?
Подивись! Я даю тобі зір…»

Іржавець. Болота. В небі зірка.
Вовк завив, наче хто його звав.
І стікав ароматом горицвіт,
А Петровий батіг все куняв.

Купина із небесної пашні.
Пролилися на землю зірки.
Тільки тіні звивалися пташні,
І дерева були говіркі.

«Не підходь, як не можеш віддати,
Свою силу, свій гнів, свою млість!».
«Я віддам, все віддам. Як віддати?
Все бери, тільки дай мені вість».

Потерча подивилось крізь мару,
Крізь морелевий цвіт іржавцю.
І прикликало чорну отару,
А в руці простягло чебрецю.

«Залишайся навіки в цім світі,
І не май ти назад вороття».
Вмить розрісся буркун, його квіти
Устеляли шляхи в небуття.

І на тілі з’явилися цифри.
Знак-лентиго, чаклунське знання...
Сів візник. І розсунулись рифи.
Їде вершник, але без коня.

Їде вовком у світ незнайомий,
Бо назад всі шляхи розгубив.
І рокочуть небесні огроми:
«Чом ти долю свою незлюбив?»

1.
Коло. Коти. Чорний ліс. Сині гори.
Озеро Світязь. Весна. Магістраль.
Йде подорожній. А небо — мов ворок.
Хмари. Чорниці. Дуби і мигдаль.

1.2.
Він споглядає. З землі встали айстри...
Він позирає на квітку смішну…
З неї вистрибує крихітним зайчиком
Джміль і цілує весну запашну.

1.3
Вітер холодний. На нього йде плем'я,
Бахус веде їх. Там світ — наче гра.
Велетні йдуть у заблукане врем’я,
З хмари велично всміхається Ра.

1.1.
Плем’я пішло, щось сказавши озлоблено,
Вина вливаючи в діжку без дна,
А подорожній стоїть, трохи згорблений.
Він їх не чує. Звичайна мана!

2.
Коло. Коти. Чорний ліс. Сині гори.
Озеро Світязь, без риби й без дна.
Шлях сефіротом стримить. Небо — вороком.
З неба на змелю стікає весна.

Навіщо в слухавку мовчиш? Дзвінок останній...
Поїде потяг у міста, нові й не дуже,
і тільки батькова чогось посохне груша,
і ти заплачеш біля річки на світанні.

А соловейки прилетять тобі на плечі.
І все розкажуть: як живу, над чим працюю.
І десь-колись моє ім'я згадають всує,
моє ім'я — беззуба посмішка старечі.

І запах квітів принесуть, а більш нічого.
Хіба що вітру і цитрин у формі смутку.
І на плечі твоїм побудуть три минутки.
Птахи — не люди, це останні друзі Бога.

Навіщо стиснула слова в той день останній?
Поїхав потяг у міста, нові й не дуже.
І тільки батькова уже посохла груша,
і ти ридаєш біля річки на світанні.

Залиште коньяк недопитим. Сідайте. Вже вечір.
Трамвайний вагон із депо повертає в мій сон.
Я, знову слабкий від неврозів, потворний, мов глетчер,
ніяк не вкручу в чорну тишу сльозливий плафон.

Не треба просити мене про звичайні трюкацтва.
Давно б зачинився від вас в кабінеті без стін,
без вікон, дверей; кабінет мій масонський — це братство
утіхи нічної й жалю на полотнах картин.

Димить сигарета нічна. Її полум'я — крига.
Не бачу себе у люстерку німого жалю.
Моя голова — це Бродвей, це нефритова дзиґа,
а я у малиновім мареві з вирію сплю.

Шпалери. На мене вони простягають очиська.
Потворні потвори химерних химерій пісків.
Я просто сиджу у фотелі і бавлю вітриська
новелами давніх пригод і невкурених днів.

Трюмо, наче сивий атлант, не витримує тяги
від неба мого кабінету і звуків вікна.
Так хочеться кинути чимось — немає шеляга,
щоб вибити світові око, пробити до дна.

Допийте вино в самоті. Я скурю сигарету.
Чи, може, все буде ізнову навспак догори.
На тлі театральних овацій приїде карета
швидкого спасіння. І вічні замовкнуть вітри.

Поріз на щоці — це гра в божевілля.
О Боже, о Боже, о Боже,
о чорт,
ти вільний.
І кров на руці від страз — ще не біль.
І сльози з порожніх очей — тільки сіль.

Залиште пергамент, перо — і душу.
Заповнити б цей манускрипт і піти — я мушу.
Й навік відіслати у пляшці — без дна.
Хіба в цім абсурді Твоя є вина?

Вже руки втомились, і рух голови — залізний.
Нічне каяття — це молитва, але — грізна.
Засмучений місяць кричить в тридцять три голоси:
Залиште, залиште хоч трохи Краси!

І потяг у ніч стрімголов гуркотить без мене,
мій шлях — це зиґзаґ, і не в такт, тільки зсуви-крени.
Я чарку здіймаю в небесну німу широчінь,
о Зевсе, о Зевсе-Аїде, прилинь!

У сутінках сонця згорала свіча
Самотньою смертю валькірій.
Єднання тілесне крізь доторк плеча —
Це небо, що втратило вирій.
Свіча догорить шумовинням небес,
Зжадавши холодну безмежність.
Свіча, мов Христос, що із духу воскрес,
А може, й його протилежність.
Метелик німий із рубіновим тлом
Повітря протне метеором.
І тінь із промінням за древнім столом
Розставлять китайські прибори.
І гра розпочнеться. Знесилена гра.
Очей і принад божевілля.
А потім під ранок приблуда-мара
Насипле у чай чорне зілля.

Фіолетовий захід блакитних очей, —
ваші руки, що в'ються, неначе лілеї,
ваші губи, ваш погляд, — не знають лакеї,
скільки випили очі ці смутку з ночей.
Самотинно луна від похилого смерку
огортає диван, а на ньому — портрет,
незабутнього маршала пристрасний лет,
ну і ви, що вдивляєтесь собі в люстерко.
Холод теплих долонь, наче листя трави,
він рукам надає запашної принади.
От і все, я зриваю ці грона бравади
і іду собі в ніч, на добраніч... Лови

жінка з очима небесного моря
з вільних стихійних вібрацій на волю
вирвалась, міцно стискаючи в лоні
світло для світу і кулю для скроні,
камінь, над'їжений, в часі поцвілий,
серце ховає від неї, зболіле,
жінка з очима морської принади
з каменя світло взяла у лампаду
й камінь лишила в порожньому тлінні,
світ народивши з такого світіння,
вийнявши сіль і поклавши граниття,
жінка створила камінне двосвіття

(Крим)

Вони ішли розпеченим камінням,
і, не помітивши, згубили компас,
один сказав, що в них скінчилось зілля.
І час їх зрадив. Це був сивий Орвас.
А другий — Райнос, молодий, веселий,
Ішов, хоч і не бачив сонця в хмарах,
його рука, м’язиста і дебела,
тепер ціпок тримала, щоб примари
їх не спинили на шляху великім
(бо ліс такий, що й не пізнати повно,
в його блискучій величі безликій
колись юнак згубив міцну підкову.
І не знайшовши, втік, змінивши ім’я.
Підкова ж досі зберігає цноту,
на тій підкові проростає сім’я
Святого Духа з лісової ноти).
А третій — Мор, середній, вайлуватий,
ішов спокійно, тільки все хилився
кудись упасти, він любив гербату
зі м’яти и кмину, а тепер от зжився,
в похмурій думці, що уже ніколи
вони не вийдуть з лісу на дорогу,
вони згубили образ виднокола,
вони ввібрали бруд доріг, тривогу.
І їм ніколи час не перекриє
в минулу вічність оберемок завтра,
вони ішли, у піні, наче в милі.
Було спекотно. (Розпливався растр).
Не сутеніло там і не ясніло,
усе невпинно рушило в безодню.
Одного дня вони знайшли кадило,
а поряд тіло, у воді, без одягу.
Самотнє тіло, що в руці стискало
німотний хрестик, чорний, звироднілий.
Не зупинились. Часу було мало.
Та й той утік від них, оскаженілий.
На другий день до них прибігла видра,
І щось хотіла мовити, небога.
Її ж не чули, бо знайшли клепсидру,
але розбили…
Вбили однорога,
який мовчав, не маючи образи
на світ німий, який хилився в прірву
і все чекав, що прийде до оази,
і все ішов, заривши в землю віру.
На третій день, коли гроза гриміла,
знайшли рюкзак, в якім була підкова.
Її лишили, і пішли без діла,
вони і досі йдуть, ідуть ізнову.
Але вони не знають, що у лісі
серед безмежжя тромпів і стежинок,
уже нема тієї — що до міста,
в якому Бог живе в садах жоржинок.

Може, небо згадає цей день,
вічне небо, а більше нікого.
Хата. Вишня стара без вишень.
Похилилась ні з того ні з сього.
Я малий, вибігаю надвір,
бачу поле, і гуси крикливі,
ті, що мають рентгенівський зір,
тільки бачать -- тікать... полохливі.
Вже у небі гусак, я за ним,
враз і зграя здіймається вгору
і несеться із криком сумним,
я в траві, а в руках помідори.
Ну а далі... Ні, вже не біжу,
це раніше, як був ще маленьким,
я стогнав, а тепер не тужу,
хай летить зграя біла, мов жменька
мого щастя, яке я згубив,
і ніхто навіть гривні не кинув,
щоб сховати в землі, я покинув
свою зграю й злетів у обрив.

Очі заплющив... і хочу побачити
обриси твого лиця через місячні
промені, вилиті з мармуру, ранити
щоби себе в ці священні дні лічені,
поки тебе ще немає, мій янголе,
(тебе немає вже років із тисячу),
В Середньовіччі ти Гоффа Жа... Жака Лє,
в храмі, де хтось і моє ім’я висіче,
ну, повертайся, мій світе світесенький,
виринь зі світла і хмар заклопппппотаних,
хмари минулого дуже малесенькі,
їм не втримати мене, небо, всотане
в час, обіймає тебе, моє крилонько,
ти все у храмі минулого з Голосом,
я ж бо поганин, і там моя силонька,
де заправляють дажбоги і волоси,
виринь із хмар, хуртовина-хурделиця
очі і руки скує скоро холодом,
і все минуле зітреться і змелеться
і розіб'ється під сонячним молотом.

не мій це сніг, і не мої дощі,
і не моя земля, свята і дика,
і площа не моя, і ті плащі,
що прикривають живлену дволикість,
і не мої слова, які давно,
чекають часу мовить несказанне,
і не мої веранди за вікном,
в яких росте трава з Луїзіани
й самотній дуб, що виріс із трави
і вкрився часом, наче павутинням,
я, наче й він, не маю голови,
лиш бронзу-листя, вкрите ластовинням,
і маю серце, наче очерет,
воно живе і крутиться за вітром,
і все життя — смертельний пірует,
важка вода із ромом, бромом й сидром.

Упала крапля на капот авта.
Червона, мов сльоза. Так плачуть вишні.
Лиш музика почулася з авта.
А з неба поглядав на все Всевишній.
Дві вишні, дві душі, два кольори.
Обi немов одна. Одна — мов пара.
Два серця, два могутніх кольори.
Дві тіні, дві душі — одна примара.
Росли вони, коли цвіла весна,
коли буянням світ пашів і ніжив.
Була весна! Оце була весна!
Не час, а просто повна дивовижа!
А потім літо — вік смиренних благ,
коли усе несеться, мов під струмом,
розкішний час неперебутніх благ,
який ріка часу вдягає сумом.
От осінь вже, холодна і свята.
І раптом вдень, не знаю, може, вчора,
упала вишня, чиста і свята,
упала вишня з лагідним докором.
А та лишилась, друга, нагорі.
Навіщо це? Лишитися без друга?
Їй так було самотньо нагорі,
аж сонце сіло за червону смугу.
Вона ридала ридма, вдень, вночі,
вона просила друга повернути,
і тільки тиша. Тиша, уночі,
не чутно друга, час не перемкнути.
І вишня впала з силою униз,
сама взяла себе і обронила,
вона упала з легкістю униз,
і в смерті руку друга ухопила.

Навіщо голосом своїм
мені нашіптуєш на вухо?
Мене чекає херувим.
А тут душі самотньо й глухо.

Ти не дививсь, що я сумний,
я скоро лишу і полину...
А ви радійте запашним
медам із запахом жасмину.

Той корабель мене схова
в Одеськім морі в шквал і бурю,
і тільки зболені слова
тепло любові марно збурять...

На морі сніг мов і не йде...
Чому ж так холодно в каюті?
Той, хто шукає, той знайде,
всміхаючись тяжкій минуті.

Вже сотні літ навколо йде війна,
іде війна не за життя, за душі,
і душами смакує сатана,
мов суші.

І роздирає Пекло рибу-світ.
Нема човнів для втечі-порятунку.
А людство все тримає динаміт-
пустунку.

Блакитний птах гніздо собі зробив
на Евересті, щоб ніхто не стрівся.
І впав спокійно. Спокій йому снив,
і звівся

вселенський демон, чорний і німий,
якого ми тоді не розуміли,
але несли йому дари самі,
і скніли.

А він приймав, і музика була,
і проливали кров Земля і Небо,
Хто різав вени сантиметром скла,
хто ребра

ламав і викидав, мов щось гидке.
А птаха спав, забутий у нещастя,
і світ був Пеклом, Пекло те бридке...
з причастя

постало світло з темряви-трави,
і в мент все стихло, наче зблідла мара,
та лиш позалишалися рови
..........

десь небо пахне яблучним сиропом,
солодкі хмари огортають ліс,
в якому я живу старим циклопом,
бо вже давно зустрів свій бенефіс.

Можливо, це ефект дощів,
та не горить із дружби комин,
він у малиновім плащі
пішов у ніч, забравши спомин,
ще вчора був мені живий,
і огляд дзеркалом здавався,
тепер його вогонь німий,
він в камінь чорних тіней вбрався,
рука була в моїй руці,
мій друг, що так хотів до неба,
сльоза порізом по щоці...
хай кров тече, спинять не треба,
він переходом зараз йде,
у ніч блакитну, синьооку,
ніхто його ж не проведе,
пустіть мене, ну ради Бога,
я захищу, я обійму
і покажу той світ померлий,
зі срібла я візьму сурму
і простягну пучечок мерви...
Можливо, це ефект дощів,
що я його тепер не бачу...
...його в малиновім плащі,
що він вдягав лиш на удачу,
ну повернись, не можу я,
коли вже вдруге за півроку
втрачаю вірності рілля,
ще не зробивши хибних кроків.

Можливо, це ефект дощів.

1.
Голос перший
Якби дав мені Бог смирення
і надії, що знову буду,
я би випросив всі прощення
пред Тобою, святий Іудо,
ми з тобою ходили б разом
у садах не мойого світу,
я готовий зустрітись з Плазом,
і полишити цю орбіту.

Другий голос
Відійдіть і мені дайте простір,
зупиніть цю ходу безупинну,
подолавши біблійні форпости
я у ніч демонічну полину,
я готовий просити прощення...
але той, хто пробачити може,
вже не тут, він пішов у свяченні,
він не вільний, як Ти, о мій Боже,
все волає про слово знічев'я,
тільки голосу того не чутно,
заклинаючи духів межев'я,
я у очі вдивляюсь Іуди.

Перший голос
Ти не він, ти ще маєш провини
й демонічне смирення гієни,
ці святенно-безбожницькі кпини
лиш жорстокі оманливі трени,
голос Дому з верхів'їв химерних
вже не кличе мене на верхів'я,
захлинаючись чадом печерним,
я іду у світи безголів'я,
і вогонь мої лиже зап'ястки,
і чадить голова, наче громом
її били, дробили на чáстки,
заливаючи виразки бромом,
в підземелля іду я бадьоро,
не нагору, пробач, Люципере,
він тебе розідрав, о Лауро,
а з Тобою загине й ця ера...

2.
Другий і Перший голоси
І якщо я колись буду вільний,
то впаду до землі, до ручаю,
і нап'юся води, стану сильний,
хоч вода та із Річки Відчаю,
але то вже мені ні до чого,
я знання заховаю у рясті,
і піду знову в пошуках Бога,
хоч давно він продав моє щастя.

Може, й я колись ще буду морем,
просто морем, вільним і прозорим,
пароплавом вічности моторним,
всіх шаленств мілких амбасадором.
Може. Тільки буде все інакше,
і колись те море буде мною,
і тоді я вже не буду вашим,
я від вас себе сховаю млою,
світ летить, а час іде (ці кроки!),
море буде з Півдня, ви на Сході,
гармонійно вийде із мороки
наше завтра, нинішнє на споді.
Елегійно вечір промовляє
до душі занедбаного серця,
і я чинно знов його приймаю,
все, як є, ті ж децибели й герці,
ті шуми, той стогін, та примара,
все, як є, так і було, і буде,
тільки лиш не пахне тротуаром
ваша тінь, божественна заблуда,
неземна і трішечки святая,
ви не я, а час у міднім крузі,
що його ніколи не спіймає
перебутній у палкім недузі,
буде день, і буде синє море,
наче сніг вчорашній на балконі,

все колись святе з'єднає горе,
і самотній постріл біля скроні.

Немічний і досить ніжний,
Ти з’явився, наче мара,
Камінь відхилив наріжний
Тінню серця,
з тротуару,
Там, де завше стільки люду,
Зараз тиша невротична,
Я вже й не чекала чуда,
Я, така багаторічна.
Самота в мені сумує,
Сумочку нову купила,
В ній слова і речі всує
Я в безодні утопила.
Горда і ще трохи люта,
З безголів’ям і манірна,
Аполлонова я лютня,
Елітарним духам вірна.
Ти ж не схожий ні на кого,
Мій маленький Термінатор,
Все життя стоїш за рогом,
Щастя шлюбного секатор,
Але все, тепер не буду
Я просити в тебе сили,
Будь що буде, будь що буде,
З пилу-жару, жару-пилу,
Я, яка згубила марно
Двадцять років, може, більше,
Що вдягається шикарно,
Вряди-годи пише вірші,
Ти ж такий ото нікчема,
Все.
Спинилась каруселя,
На, читай свойого Лема,
А мені дай Семюеля,
Той, що Бекет, хай, абсурдний,
Як і все, що поряд мене,
От чого я не Гертруда?
Але краще все ж за Ксену.
Налюбилася вже вдосталь,
Треба думати й про себе…
О! Смачного, їж свій тостер,
А мені дай в руки неба,
Діма, Дмитрику, Дімусю,
Хочеш, відчиню я вікна,
І злечу в музичнім русі,
Я ж не ти, я трохи вільна!
Ну хоч встань, бо люди поряд,
Ай, сиди, тобі не вперше,
Полетіла. В Небо, в гори!
Все, цілую!
Арьвідерши!

Можливо, Ти ніколи й не була,
я видумав Тебе на півсезонні,
Ти слабовика дівчина мала.
Твій білий погляд ліг на підвіконні.
Ти тільки є, у миті, у вікні,
але ніколи бути ти не зможеш.
Між нами храми. Храми ті міцні.
А ще вони божественно-безбожі.
Який гротеск! Цілую Вашу тінь.
Крізь фа-дієз. А може, трохи вище.
Із мого серця висипалась рінь,
а ще у ньому чорний вихор свище.
Самотність мук. Самотність висоти.
І тільки Ви, ай, тільки Ти прекрасна.
Буття як є. Воно таке, як Ти.
А я на вас дивлюся куртуазно.
Холодна тиша. Немічний лікер.
(Чи то коньяк?). Уже не знаю, Боже.
Холодних вулиць вічний піонер,
я випиваю місто з чаші-ложі.
Іду у Тебе, серце на зірках.
Іду-іду, бреду, немає краю.
Я випадкових марень падишах,
я наче острів із твого розмаю;
колише ніч мене, колише сон,
в якому Ти, Долорес, оживаєш...
Я знову в храмі, в храмі без ікон,
але ж, мій друже, ти про це вже знаєш.
Ти знаєш, що не мій розп'яття знак,
ти знаєш, не для мене цей Свят-вечір,
вступити б у якийсь там Інарак,
загинути б і всі спалити речі,
загинути...
Та так, щоб не знайти.
Щоб не співати по мені сльозами.
Я винен тим, що я ще можу йти,
і можу впасти десь під образами.

С.
Вітер гіллястим стовбуром
Витиснув мідь із марева,
Хмари, зелені бовдури,
Висоталися з варива
Дня і нічних сумбурностей,
Вічних питань надламаних,
В мислях лише ажурності,
Їх вітерець полагодив,
Вітер, немов схвильований,
Мов Дон Жуан із прерії,
Вірний прислужник Богові,
Біс, німота, артерія —
Він, що тече у просторі,
Перетинає виміри,
Знищивши всі компостери,
Віями синьо-білими,
Він, небезпечний страчений,
Голос німих розтерзаних, —
Вітер, потроху втрачений,
Тут, на землі зачерзаній…

О.
Колом побитих пломенів,
Вийнявши кіготь з пазурів
В час мережевих доменів
Очі дракона лазером
Вітер пустили в назем’я,
Вітер такий оранжевий,
Стогне од вітру полум’я,
Тишею дня заражене,
День, потонувши в нежиті,
Випивши ліки самості,
Не розібрав мережності,
Звів небуття до малості,
Вітер гуляє поглядом,
Все зазирає в темряву,
Вітер тепер бездоглядний,
Вітер — голодне черево.

Ж.
Якщо десь почорніє зелень,
То це тільки перша ознака,
Що навколо немає ладу,
Посміхається висікака,
Жовтий велетень велетенський,
Наче мрець (їх хіба ховають?)
Він один притискає палець
До губів, що мовчать і знають,
Де сховалась його отара,
Він — це вітер, жовтастий, грізний,
Вітер — наче лице Льотара…
Різне.

неможливе можливе палкіше,
а можливо, і це неможливо,
проминає життєвість тихіше,
коловерті, цунамі, обриви,

ми із вами потроху бездомні,
самоти запашне лиходійство,
безголов'я ідуть безсоромні
під литаври німих піккардійців,

неможливе: й можливе зникає,
випадковість зростає законом,
ну а людство іде і кульгає
під знаменами честі Платона

А буває так, що не буває,
Забуває смуток про розлуку,
Хтось обличчя тінню закриває,
Випиваючи із інших муку,
Хтось іде прямісінько у прямо,
Хтось кульгає, хтось стримить галопом,
Хтось і не вітається із вами,
Хтось подорожує автостопом,
І слова чиїсь такі мізерні,
А чиїсь настільки досконалі,
Хтось ковтає непророслі зерна,
Хтось там переміг ізнов у ралі,
Але все настільки випадкове,
Що немає точних віддзеркалень,
Пародійний світ і гротесковий,
Світ давно розораних копалень,
В цьому храмі є лише самотні,
Пари тут давно уже не пари,
Кружеляють марева марнотні.
Де поділись величезні мари?
Все іде, минає проминально,
Невидужно час іде по колу,
І мені всміхається ухвально
Зі свого сріблястого престолу.
А буває, що й його немає,
Забуває навіть він про злуку,
І себе туманно закриває,
З небуття мені простягши руку.

безтурботна ляля небо полюбила
і з манюньких ручок змія запустила,
змія запустила, нитку відпустила,
дивиться у землю поглядом звинилим,
у траві жовтастій, у траві похмурій
проповзала змійка, тихо, у зажурі,
в небо не дивилась, тільки шепотіла,
як їй теє небо в тілі вже засіло,
«як тшудши я хошу», — вимовила тихо,
і полізла далі, заповзла під стріху
і на землю впала, і розбилась змійка,
хоч змія померла, та зчинилась бійка,
хто пустив зміюку до малої лялі,
кому зараз дати в безголів’я палі...
тільки більше ляля неба не взиває,
дивиться у землю... хто її сховає?(

Замерз... І не хочеться далі,
зігріти мене не зуміти,
в полоні нічної печалі
я вийду у поле розрите,
я вийду, але не вернуся,
лиш вранці, коли забіліє,
коли ґелґотатимуть гуси,
я біль переллю у олію,
і вдень у вогненному русі,
заплаканий від холоднечі,
я в сльози холодні проллюся,
(навколо голосся старече,
чуже, здичавіле, похмуре,
з-під масок дорадників гримне,
мені ж не зустріти Амура,
і в ніч відпускаю я рими),
холодна пустеля утоми,
безжальність до мене і всіхня,
ми — наче занедбані гноми,
(в яких золоті є горіхи),
їм холодно, мабуть, не дуже,
в них серце не зовсім у кризі,
не так, як у тебе, мій друже,
не в полум’ї і не в залізі;
замерз я, а хочеться далі,
зігрітися б в холоді свічки,
і в темній осінній печалі,
ввійшовши у воду із річки,
і час зупинився, вчорашній,
годинником вбитий до того,
і я, у собі заблукавши,
зустрів у воді однорога.

гортанню вихаркане слово,
залізний біль німого зойку,
і, як було, все буде знову,
лягає мить у часокойку,
самотність втечі, невмирущість,
осіннє листя на асфальті,
важкого погляду значущість,
(хтось пропустив якийсь пенальті),
горить свіча у деннім світлі,
сплетіння дня, сплетіння ночі,
ці губи, сповна не розквітлі,
такі! такі... їй-Бо’, дівочі...
пора, втікає в безвість стежка,
і “завтра” на світанку сходить,
блищить березова сережка,
і світ по колу колобродить...

Холодна сцена. Тіні. Катафалк
старого світу, змореного в часі.
Виходить з темряви чаклун у рясі,
і вам, панове, подає бокал!

...Я видужаю, тільки він піде,
я вийду на погост із-під овацій,
і дисонансне марево вібрацій
до ваших ніг потомлених впаде.

Зболіле горло у крові сонат,
замучено слова кавалком мови.
Нічого. Здужаю... і вийде знову
в сценічні марення ловець-пірат.

Незграбний рух майстерністю подам,
у цьому все: мій голос, моя нота,
мій артистизм, сомнамбулічна цнота,
мої обличчя... тіло Міріам...

Зболіле горло у крові сонат
замучено слова кує із мови.
Нічого. Здужаю. Засиплю рови,
старих ілюзій. Лиш помре пірат...

...холодна сцена, тіні, катафалк
старого світу, змореного в часі,
виходить з темряви чаклун у білій рясі,
і вам, панове, подає бокал!

Пластилінові шальки Амура,
Вибухове шаленство пантери,
чорний саван нічного велюру
в гетери.

Запашні хризантеми Ундини,
чорні локони на узбережжі,
ніжне тіло з феєрії глини
в безмежжі.

Але мало мені цього шалу,
я втомився в постійному стресі,
ось купив на базарі кинджали
для преси.

Хтось напише про вчинок героя,
хтось знеславить мою піраміду,
а в саду на землі біла хвоя
з броміду.

Постріл — дозріла вишня.
(Кремнієм по обличчю).
Більше не бачу Вішну.
Ніччю...

Треба іти нагору.
Листя на діл опало.
Пeречитать Гонгору
мало!

Стомлених і пропитих
проблисків смолоскипу
викинув у корито
кипу...

Яблука після кулі
сонним не пахнуть кмином.
В очі лупи, розгулі,
кпином!

Вийди нічною ніччю...
...Там Гінгамеш самотній.
Бути його навіки
зичу!

Постріл — доспіла вишня.

Вітер вовком воліє вити,
ніч нуртує невинно нервом,
я втомився не вас любити,
прикидатися чорним стервом.

Я не хочу тримати руки,
під якими жовтіють рани,
не хвилюють мене Памуки,
не принаджують Тамерлани,

Шаленіє шаленства шалька.
На дуель! (Навіть це не можна...)
Я розбійницька гнівна лялька,
що на вас погляда тривожно.

Відпустіть же мене на волю
або дайте мій каламарчик!
Вже розідрано всі мозолі!
На добраніч!
Аревуарчик...

А на тій межі не з'явився ти,
я ішла роки, я пливла роки, щоб тебе знайти,
але все крізь сон розчинилось і
ніч сказала: у іншу зіроньку закохався ти.


Золотом гримить сонцесяйний храм,
я пірнаю в ніч, виринаю вдень, але не віддам
я тебе, та вже не побачимось,
ти забув мене, змарнував, навік тепер будеш сам.

Тільки дню боюся зізнатися:
як не хочу я з чорним лебедем розлучатися,
але темна ніч тебе викрала,
та й ти вирішив у моїм краю не зостатися,


Будь щасливий хоч у новій воді,
я стерплю усе, буду крицею у своїй біді,
має бути так: не повернешся,
тільки холодно у галактиці самоті-звізді.

...якби тільки тебе побачити,
так побачити, щоб востаннє,
щоби очі твої небачені
цілували мої на світанні,

щоби губі твої перлиною
виринали з морського полум'я,
і дивилися в ніч дитиною,
добуваючи біль із олова,
щоби очі твої незраджені,
щоби очі твої занурені
в палісадники смутку зсаджені,
звеселяли роки зажурені,

щоби в день, коли все зупиниться,
нам дозволили недозвoлене,
там, де час у підніжжя спіниться,
все повернеться в нас, знедолених...

і якщо упливеш акулою,
і якщо пропливеш океан,
я гулятиму в полі з мулами,
веселитимусь, наче Пан...

і якщо твої очі стомлені
у мої зазирнуть на мить,
то побачать кістки оголені;
їх сточила сердечна гидь...

і якщо ти мене дослухаєш,
то збагнеш, що мене нема,
якщо в мозку вогонь роздмухаєш,
то від цього згориш сама...

і залишиться квітка з мармуру,
чорна квіточка, диво з див,
наймиліша німому варвару,
що її захистить від злив...

чорних ліхтарів напівсвітлий шал,
вулиця тепер моя чужа,
ти — забутий сон, тільки твій овал
залишився в лезі ножа...

я іду крізь пустелю гріхів,
розмовляючи з янголом вдень;
він сказав, що не може мене
залишити хоча б на Божественну мить;
розлітається попіл віків,
а в кишені пожовклий женьшень,
хай печера мене проковтне,
якщо серце загубить навощену пліть

я іду сама, напівжартома
заглядаю у вікно своє,
там тебе нема, розляглась пітьма
на дивані у моїм фойє

я іду, хоч із ніг юшить кров,
забуваю про болі образ,
то забудь же про мене і ти,
— ну то що я кажу??? подзвони мені! ну! —
тільки порожнє дихання змов,
а ще більше — спорожнених фраз,
ти ж не можеш мені віднайти
запізнілий світанок, вчорашню весну...

стомлений поштар не приніс листа,
день цей — недопитий коньяк,
забирай мене, тільки тінь постав
там, де, мов ліхтар, стоїть маніяк

я іду, витираючи піт
на обличчі, посушенім днем,
проминають мене ліхтарі...
...каравани із висушених хризантем;
але ти не тривожся, свій брід
подолаю без зайвих проблем,
проводжають мене поштарі
в казино, те, що зветься “Пекельний Сан Ремо”;
там я знову в пустелі гріхів
розмовляю із кимсь уночі;
він сказав, що не може мене
залишить ні на мить, ні на прокляту мить;
розлітається попіл віків,
все мине, хоч кричи, хоч мовчи,
хай рулетка мене проковтне,
у смертельнім азарті в розпечену кліть

білий мармур ваших палаців
сотні сонць у чорних віконцях
я вриваюся, спокій зірвавши,
я запалюю вас, я — сонце!

краще стійте, мої горили,
ваші душі — нікчемні шмаття,
не купуйте уже кадило,
мої світсько-безбожні браття,

я натхненно-несамовито
прожену самоту аскези,
сатанинська зі мною свита,
у яких люті зуби-леза

не біжіть, а прийміть шляхетно,
офіцери німої смерті,
розірву ваші ребра-штахети,
ну а м’ясо зберуть лаерти,

ваші душі... мені не треба,
я не ВІН, набагато гірше,
мені треба із крови неба,
із крові напишу я вірші.

захлинайтеся, засинайте,
вирву ваші думки і очі,
проклинайте мене, проклинайте,
серед білої темної ночі

нульова... скоро бал почнеться,
і розквітне несквітла квітка,
все згадаєте, все озветься,
я о першій приїду... чітко.

ай, танцюйте, несіться в зграї,
поки часу лишилась нитка,
вам обрізано шлях до раю,
а вготована пекла сітка

Солоний вітер випитих очей.
Холодний шлях. І білий морок серця.
Вулкан. І грім... І лінія плечей...
І сонце проливає сміх з відерця.

Мене немає, як немає й Вас.
Така самотність, хоч смереку гризти.
Ви вже без мене. Чути білий вальс.
Чи може, танго? Океанські бризки?

..............................
Він вибігає, береги зломивши.
І тільки погляд випитих очей
Мене ув’язнить, спогади накривши.

Самотній дощ. Холодний очерет.
Червоний кущ із випитого серця.
О ваші очі! Рандеву планет...
О ваше серце! Тищі кілогерців...

Зеленим небом стомлених надій
Ти розчавив мене, немов молюска,
Я захлинулась… узбережний плюскіт
Твоїх зіниць… ти сатана-палій…
Я зачинюсь у безіменнім дні,
Уже не час кохати просто й сліпо,
На твоїм серці виросли поліпи,
І твої очі — жадібно-брудні.
Ай, відійди, померти хочу я.
На це не здатен ти, моя примаро,
Ти безкісткова платонічна пара,
Я — Клеопатри храмова змія.

Порушив мій закон, закон любови,
Ти відійшов у світ мертвецьких ламп,
Від тебе чорне світло чорних рамп,
Замазане фурункулами крови.
Ай, відійди, не стій у олтаря,
Час не-кохання вже такий реальний,
І тільки ти, холодний і кристальний,
Голодна рись, розлючений варяг.

Зеленим небом спінених морів
Ти розчавив мене, немов молюска,
Я захлинулась… узбережний плюскіт
Твоїх зіниць… ти Бог, який спалив…

Дороті Поп
(Dorothy Pope)

Балконне світло, світло з каменюк,
і тільки ти так близько, твій малюк
десь грається, мій чоловік-віслюк
далеко, Бозна-де, і нам навік
самотньо й смішно так співіснувати,
я маю ще тобі, мабуть, сказати,
що в тебе виривається мій крик.
Вино. Спіймав мене з півслова. Погляд
твій вдвічі довший, ніж він був завжди,
ми в п’єсі “Гамлет”, це фінальний огляд,
та всі сховались у пляшках... зажди,
не полишай мене, о нагородо.
“Ходім подивимось”, — ти запросив принцесу,
та й досі згадую твій шарм, не п’єсу.

translated by Dmytro Drozdovskyi

Дороті Поп
(Dorothy Pope)


(Cool Morning)

Посеред серпня наче подарунок
солодка осінь, тиша насолод,
легенький вітер свій узяв акорд,
мов ніжний дотик, пальців візерунок.
Спадає листя, землю укриває,
танок краси чи грація ходи,
крок уперед — немов ковток води,
що з літом, мов з минулим, пориває.
Час вже на схилку. Що ж, пора чекать,
засяє сонце в цей пекучий день,
та тільки ранок, ранок не такий,
задуха, спека, подих був важкий,
енергія безпечна. Тільки осінь
уже на крилах. Холод їй палкий.

translated by Dmytro Drozdovskyi

пішла, пішла, пішла у повінь літню,
на березі лишивши білий гнів
блукатиму я тінню непомітно,
і ліс спалю, вогненним болем слів
а ти пішла, самотність полишивши,
пішла у ніч, забравши ізмарагд
тепер так темно, очі опустивши,
я полишаю спечений Багдад
на сході рано, а на захід пізно
блукаю сам у лабіринті хмар
і полишаю спогади про Пізу,
і про дві ночі у готелі в ПАР
пішла, пішла, пішла у повінь літню,
мене лишивши в мармурову ніч,
я відійду... сховаюсь непомітно
у білім смутку петербурзьких свіч...
самотній світ у повені самотній
холодний вітер із Багамських днів
усе минуло, спогади маркотні
кристалізують в серці біль без слів
пішла, пішла, пішла у повінь літню,
мені лишивши в дзеркалі єдваб,
його заклею болем непомітно,
прозорим болем без мінорних фарб
а ти іди, узвозом і Подолом,
втікай у світ химерних пірамід,
я буду круком, мудро-сивочолим,
що лиш в повітрі залишає слід
я буду птахом, що летить без віри...
навколо тільки скровлений алтар...
природний спалах знищеного звіра...
я з попелу твого зберу нектар

* * *
Осіння осінь. Осінь восени.
Холодний дощ сумних думок і віянь.
Я вже не ти і більше не вони.
Блідий жебрак, із кошиком для мріянь.
Я набродив два кілометри див,
Я бачив птаха, Синього й не дуже.
І снігові вали, і зграї злив -
Я все лишив, і світ новий подужав.
Моя печаль торкається небес.
Я вийшов в небо, щоби повернутись
Старий жебрак із вавилонських мес,
Що йшов собі, та й так не зміг запнутись.
Моя хода дорівнює вікам.
Моє вбрання ще бачило рід Ноя.
Мене ударив по обличчю Хам,
Та я ішов, не відаючи горя.
І буду йти, мій Рим уже не мій.
Тому немає часу зупинятись.
Я зупинюсь лиш на святій землі,
Та чи я зможу вдруге розіп’ятись…

а давай відчуємо акорди
мого світу, з вітром в полі, в житі.
не вдавай, що світ — померзлі фіорди,
треба жити, по хвилинах жити.

поки мить іде з учора в завтра,
поки світ іще іде по колу,
треба жити на перон-вокзалах,
хай лиш кров тече в артеріолах.

може, “завтра” варто зупинити?
хай то завтра, тільки не сьогодні!
я не хочу днями ворожити,
я люблю всі гори, ліс і воду.

наша вічність — мить, уламок тиші.
наші кроки — звук від тіней гами...
прогризають нитку білі миші;
ту, що зветься вижатими “днями”.

крок за кроком сумно повертати
час, що й так повернеться в початок,
але хочу в себе я вбирати
дух гірський й містерію колядок...

а давайте жити так, як треба,
може, вийде, може, ми зумієм?
будем руки простягати в небо,
і запустимо у космос змія!

не ракету, не космічне диво,
змія, кольорового, ручного.
нам би сонця влітку, в осінь — зливу,
хай ведмідь всміхається з барлога...

хай сміється світ — у цьому сила!
ллється сонце на моїй планеті!
складність — це оманлива трясина,
тож у світі ми чи в інтернеті!?

Стопроклятий, я сто разів прокляв.
Нехрéщений, я став вогнем у церкві.
Я замість Бога душу розіп’яв,
Я мертвий!

Здивований, закоханий у час,
Переливаюсь у фонтанні світла,
Я фа-дієз, я ніжність, я молитва,
Я прірва!

Незломлений, нескорений, — живий,
Я кидаюся в ніч безжурним птахом,
Я відчуваю вас і лину ахом...
Я вільний!

Нажаханий самотністю очей,
Холодний погляд і холодні руки.
Мої думки — не голоси, а звуки!
Я музика!

Звеличений до образу Твого,
Неперевершений і одержимий,
Я світ тримаю у своїх зажинах.
Я тінь Твоя!

Я! І Не-Я! Матерія і жах,
Логічний Логос і містичний Ерос,
Старий чудак і вічний кабальєро,
Я!
Я?
я...

Два скельця у серці.
Іржавий поріз.
Поламані східці.
Самотність і тиша.
І ти не прийшла.
Мене ніч заколише.
Самотності морок
За крок від душі.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Два скельця у серці.
Отруєна кров.
Потрощені ночі
Моїм голосінням.
І ти не прийшла
Врятувати спасінням.
І я в самоті
Свій натиснув курок.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Осінній орнамент
На вичахлім склі.
Крізь вікна і рами
Влітають діези.
Я чую самотність і смерть
У вогнях Марсельєзи.
Я бачу себе у вікні,
Сном набитий ущерть.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Ти врешті прийшла.
Не моя хоч жона.
У чорнім сукні,
Перев’язанім ніччю.
Акорди і свічка.
Ліхтар на узбіччі.
І місячне сяйво,
Мов туга тяжка.

Ай-
таву-таву-тапу-та-ай-ай.
Тай-
таву-таву-таву-таву-тай-тай-тай

Два скельця у серці.
Іржавий поріз.
Поламані східці.
Самотність і тиша.
І ти не прийшла.
Мене ніч заколише.
Самотності морок
За крок від душі.

Задуха... знічев’я. Холодний коньяк.
Ілюзія ночі. Момент насолоди.
Акорди небес. Клітемнестрові оди.
Хропе очманілий від сонця собáк.

Ілюзія миті. Потомлені руки
Стискають у пальцях манірний кришталь.
Стоїть на полиці обідраний Даль.
І тільки в середині — голос... чи звуки.

Покличуть і змовкнуть... Останній прикажчик
Цей голос, що виник зі змучених ран.
Я — тінь віддзеркалень, квадратний екран,
Я — пам’ять, я — ера, маршрутний покажчик,

Який розлетівся. (То був ураган:
Підняв над землею, підняв над морями.
Я виринув з пекла. Я сонце на плямі.
Я голос, який увійшов у Коран).

Пустеля. Коралі. Стихійні циклони.
Адепти магічних хоралів і знань.
Вони помирають, не маючи клонів,
Вони помирають без зайвих змагань.

Мене вже немає. Я в космосі. Атом —
Це я. І не треба шукати причин.
Така круговерть. Не вдалось лише взнати,
Що буде, як світ перетворять на тлін...

Прощалися під ранок дві свічі...
Цілує вечір. Обіймає ранок.
Самотній звук зі спорожнілих склянок.
Прощалися під ранок дві свічі...

А сніг сміявся з тінню на вікні.
Хотів ввійти, забувши небезпеки.
Чекає час. Збирає картотеку.
А сніг сміявся з тінню на вікні...

Лоскотний шал. Химерність килимів.
Сидить фотель, сховавши білі руки.
Порожність ночі прочиняють звуки.
Лоскотний шал. Химерність килимів...

Годинний бій. Усміхненість хвилин.
Ранкове ралі спрощених реакцій.
Світанок суму, повний сатисфакцій.
Годинний бій. Усміхненість хвилин...

Безжурність фраз. Проломи без дверей.
Рослинний запах збудженого двору.
Блакитне сяйво прочищає пори.
Безжурність фраз. Проломи без дверей...

Зимовий лет. Без сумніву. Без нас.
Палац із льоду. Луна-парк ілюзій.
Кристал води. Сніжинки, впалі в шлюзи.
Зимовий лет. Без сумніву. Без нас...

А сніг сміявся з тінню на вікні.
Хотів ввійти, забувши небезпеки.
Чекає час. Збирає картотеку.
А сніг сміявся з тінню на вікні...

Холодний звук. Альтанка. Едельвейс —
Немов живий... малюнок на шпалерах.
Порожня чаша. З’їжджена галера.
Холодний звук. Спекотний едельвейс.

1.
Стискаю гравій — сиплеться пісок.
Такий старий, пожовклий і змарнілий.
Стікає день, від вас осатанілий,
І я стікаю плином без думок.

Аревуар! Така, панове, гра.
Самотній дзвін бокалів і уламків.
Стоять на стосах сонні філіжанки,
У них вино, що розливає Ра.

Не хочу тьми. Не хочу голосів.
Уже німий я, наче син амфібій.
Мені обридли шабатурки з мідій,
В яких немає океанських снів.

Порожній сон. Марнота із марнот.
Лушпиння дня зсипається у трави.
І сяють сонцем крихітні агави,
Холоне чай із прянощів турбот.

Невпинний біг навколо пірамід.
Небесний грім і музика рахманна.
Я вже не я. Лукавість філігранна,
Коли у серці, крім води, ще й лід.

Король пішов. Чекаємо на звіт.
Усе мине в воді, мов переплиття.
Вітаю мить свого одноманіття
І у долоні затискаю цвіт.

2.
Чуже життя — із гравію мого.
Чужинний світ зливається у гомін,
Із мого серця вириває пломінь
Старий моряк, що потопив “Арго”.

Я аргонавт потомлених морів,
Самотній в’язень вичахлих ілюзій,
Навколо марму... мармурові друзі,
І тільки я замармуріть не вспів.

Ченці і дощ, сурма і водевіль.
Усе мине, як шал морського світу.
І розпадеться брама з ебоніту,
Заграє марш тоді Руже де Ліль.

Я не почую звукових принад,
У травах степу заховаю горе,
І буду серцем згадувати море,
І його скелі, мій колишній град.

Усе в мені — і час, і сліпота,
Був океан — лишились флібустьєри.
На узбережжі втомленої ери
Я поцілую руку у Христа.

Я поцілую... ув останню мить.
Коли тебе нестимуть, королево!
Усе для тебе, чудернацька Єво,
І ти, і я — притлумлена блакить.

3.
Усе мине на пагорбах ріки...
У вальсі два листочки нерозлучно
Поринуть у безмежжя, аж а кручі,
І кружелятимуть... аж навіки...

Кольором смутку потовчених днів,
Каменем гніву і деревом болю,
Крилами пекла тебе я неволю...
Коні осінні несуть поготів
Чорні троянди із білого лісу,
Чортів батіг підганяє вогонь,
Чад твого світла торкається скронь,
Чужих і сильних, властивих Наркісу.
Очі самотності, повні пустот;
Осінь майнула зимовим світанням,
Одноманітно проходять змагання,
Одномоменто замовк ехолот.
Я пропустив свій ранковий концерт,
Яструбом вилетів... і забарився.
Янгол із сонця на місяць скотився,
Яства — для вас, я придворний Лаерт!
Вже не поспіти на карний бенкет
Вічного ранку,
ранкової цноти
Вільного руху вже не проминути...
Впав у тінь присмерку з лілій кашкет.

За годину до смерті кохаю востаннє.
Прижиттєве фанданго з осіннім листком.
Кружеляють у танго поминки поранні
І вкривається час оренбурзьким платком.
Промайнувши крізь тінь у космічнім оркестрі,
Погасивши вогонь, полишивши борги,
Я вривався у світ на коні-палімпсесті,
Крізь руїни і сельви без краплі снаги.
Монотонно іде сонцесяйний годинник.
Замирає на мить, щоб почути мій пульс.
Моя тінь — це сестра, а мій вирок — племінник,
А все інше — мішень для невипитих куль.
Я почую тебе на узбіччі у смерті,
Я побачу твій образ крізь звук пірамід.
На шанхайськім базарі індійці уперті
Замість кави мені пропонують бромід.
Замість смерті — нудьга, заміть ружі — лілея.
Одурманений чад світової іглу.
Крижаніють мури на збруднілих алеях,
І несуть на олтар людожери хулу.
Проклинається світ без мити і спочинку,
Семафори доріг у нічні засвіти
Не показують шлях до потомлених інків,
Що усе наперед вкарбували в листи.
Не горять смітники, тільки гине пергамент,
На якому іще був розпливчастий знак.
Із-під ніг випливає лавинний фундамент,
І пливе по землі з-під небес аміак.
Хуртовина жахів, голосів трясовина.
Заїдає замок до людської душі...
Тож не треба чеснот на імперських руїнах,
І не треба води набирати в ковші.
За годину до смерті кохаю востаннє.
Прижиттєве фанданго з осіннім листком.
Кружеляють у танго поминки поранні
І вкривається час оренбурзьким платком.

Ви, хто проходите повз,
дивні і самонатхненні,
купка рабів, купка полозів,
кілька гримас на монеті.

Граєте, биті, помолоті,
джаз зі змутнілого скла.
Холодом вієте, холодом,
з жил - кажанова імла.

Сонця на листя шкодуєте,
холодно дивитесь в ніч.
Холодно, з вами так холодно,
холод в корості облич.

Киньте монетку, холоднії,
Киньте - цигарку купить.
Холодно, як з вами холодно!!!
а доведеться любить...

Ось і все: кажімо на все добре.
Не повернеться, пройшов, — бувай!
Був ковзким, неначе тіло кобри,
І просторим, мов безлюдний плай.
От і все, вже вкотре в потойвимір
Вирушає рік крізь плин життя.
І святий спижовий Володимир
Проводжає річчя в небуття.
Що зробили? Так, змарніли просто,
Що нам треба? Спокій і любов?
Але думка вкрилася в коросту
За порожнім варивом промов.
Живемо в ярмі, сказати б чесно,
Але так і треба в незабудь.
Все одно Ісус тут не воскресне,
Тільки вкотре кров його проллють!
Кров людини — чорний сплав заліза,
Дикий атом, річ із засвітів...
Рік старий збирає вже валізу.
Так не хоче жити поготів!
Перегризлися, переломились,
Пересипались урізнобіч.
І собі у вени устромили
По кілку, — і пригасили піч.
“Україна в слові незачата”,
Попливла крізь рік на ешафот.
Безморозно купчаться санчата
У коморі випитих щедрот.
От і все! Злетять у небо корки,
І проллються ріки і моря.
Лиш заплаче немовля у торбі
З палуби старого корабля.

Не виходжу надвір, коли сильно дощить.
Там чекає на мене самотнє Нещастя...

Розіллю молоко, поскидаю ковші,
На яких викарбовано долю і страсті.
На монетах моїх — чорно-біла печаль,
Тихий смуток і біль, що буває одразу,
Як повіриш у чудо, — спадає вуаль
І лишається слід недопитої фрази.
Недопитий коньяк. Недопите життя.
Повсихали сади, відлунали акорди.
Залишається послід сухого сміття
Від прожитого дня за два метри від фіорди.
Колискова з минут, невблаганних годин,
Чудернацьких років і ще трохи кохання.
Проживаю роки — ніби йду в магазин,
А виношу в руці громіздке заклинання.
Недопите життя. Недопитий коньяк.
Пропливає мій день синім лайнером долі.
Я не воїн, не маг, не король, не батрак,
Я — це я. І ніхто. Два діези й бемолі.
Моя музика слів на пероні зі снів.
Я один — мов вокзал. Недопита подія.
Дві монети в кишені, і час, що зопрів,
У руках чародія блаженно радіє.
Екзальтований звук випадкових машин,
Каравани очей, тільки пара там зайві.
Випливає із пляшки потуплений джин,
Я віддам його ківш у потрушенім сяйві.
Я віддам цілий світ за нескорену мить.
А всі інше — беріть, віддавайте по світу.

Десь в цім світі в печері є Щастя, що спить
І чекає вві сні на Нещасну кобіту...

Іду за щастям, — щастя все не те.
В одних велике, мов вогонь в кружальці.
Моє сумне, приховане, проте,
Моє, хоч і в обіймах інших пальців.
Я молодий, — і щастя молоде,
Лишень акорди трохи сумнуваті,
У нім вино не “Стела” — “Каберне”,
Ох, щастя, ну чому ти біснувате?
Я у літах, і щастя у літах,
Таке смішне і трохи дивнувате.
П’янке й солодке, нібито хурма,
Аж раптом ні — м’яке, неначе вата.
Його ловлю, хапаю, але ні!
Все не встигаю. Покотилось далі...
Уже летить у причілковім сні.
Дурепо-щастя в іншій магістралі.
Уже і руки гріє чужаків,
Цілує, пестить, обіймає груди,
А я сиджу на пагорбі із днів
Чекаю, телепень, чи прийдуть люди.
А з ними щастя, ніжне і п’янке,
Старе і хтиве — я старий і кволий.
Я хочу взяти — знову ні! Per que?
Пливу крізь долі стомлені, комолий.
Воно не з тими всі роки живе,
Вона мене лишило в самотині.
Самотнє горе, лихо світове —
Чудацьке щастя в бурштині і глині.
І от старе, похнюплене, бліде,
Іде між люди по моїй садибі.
Крізь урвища сліпих воно іде.
І вмерло. От і все: кажіть спасибі....

Він думав, що Ти Бог, — а ти помер.
Взяв і пішов, ні слова не сказавши.
Спустілий світ, знеструмлений етер,
І світло трьох ікон над гроном чаші.

Взяв — і пішов, розпатланий, німий,
Похнюпив брови, кинув сигарету.
Сеанс урвався, в урвищі помий
Вже не проїде сонячна карета.

Ти відійшов — візник узяв реванш.
Возив цей світ по променях і храмах.
Сам, в самоті, без Гедди і без Бланш,
Платив за час на цвинтарі і в барах.

Взяв — і пішов, залишивши сюртук
І чорний плащ, в якому стільки бруду.
Лишився поряд пес, що мов віслюк,
І на столі маленька лялька вуду.

Не боргував і сам не позичав,
Ховався в часі, зачинивши двері.
Влітав у вікна: тільки душі брав,
Лишав тіла, папери і портфелі.

Пішов і ти, лишивши свій портфель.
За просто так, без бісів і овацій?
І розіллє годинник-соловей
Останню мить відібраних вібрацій...

Зорепад. Хід планет. Грає вітер на плечі.
Ти сидиш і мовчиш. Тільки чути крик душі.
Ми нарешті без прикрас.
Я забрак. Грім, мов грим. На легеньких парусах
Ти гойдаєш мене. В моїм оці чорний птах.
Все розбилось два на два.
Час драконом злетів, далі вже нема куди,
Я із вітру-вогню, і цирконієва ти,
Смерті руку стиснув час.
На руці — твій браслет, а на ньому мамут-знак,
Я безсмертний із ним, арлекін, Синдбад-дивак,
Впала в прірву голова.
У мені — війни, шал, на тобі — кохання синь,
Ти мене вберегти вже не зможеш, відпочинь,
Потопає біль-баркас.
Крижаніє рука, чути дзвенькіт пальців рук,
І уран із очей виплітає, мов павук,
Нитку, стиснуту в слова.
Королі і орда, — все минуло і пройшло,
Тільки ми наче зойк у прочинене вікно...
Спомин — сон уже без нас.
Кавалькади доби, босоніж кульгає світ,
Ми не з ним, ми у бік, там, де сивий білий дід,
І в руках його трава.
Всі сліди всіх епох в нас на тілі мов клеймо,
Сатана — Господь Бог і маленький метроном,
Антураж історій вгас.
Вкрито світ у пітьмі, у чванливій самоті
Ти ідеш по мені, ми удвох на видноті,
Все, життя сказало: пас.
На крові чорних дів проростає час-жасмин,
у чадному часу, де і чоловік, і син —
я. Один — це те, що й два.

Цей світ помер, вітаю, світе мій...
Я наче мертвий цвях у горлі лютім.
Мої кінцівки, труп’яні і здуті,
З них витікає оливковий гній.
Я ще живу. Вітаннячко, життя!
Чи вже помер, чи вже нарешті зомбі?
Рука відпала, поспадали пломби,
І мій язик зчорнів без вороття.
Я під вогнем піддослідних людей...
Вдивлялись, а тепер лишили гнити.
Два рази вдень питають: хочеш пити?
Вітаю, люде, з храму без дверей.
Самотня смерть і трохи півжиття.
Б’є у кінцівках струм, неначе жалить,
І голос внутрішній мене кинджалить,
А з кишок висипається сміття.
По венах кров вогненна не тече,
А кисень вийшов мій назовні вчора,
Сьогодні я, не маючи опори,
Просидів в кріслі, відсидів плече.
Життя квадратів натще відійшло...
Усе криве, обличчя аморальне.
І лист в шухляді, жовтий, вакханальний,
Лишився - мертвий труп - моє зело
Лишив на вслід, чи дійде, чи згниє,
Як я тепер під впливом креогену?
У моїм тілі розложились гени,
Та крізь безмежжя чорний крук снує...

Сатир щоночі забирає в гори.
Збирає ноти, поки чемно сплю.
Під ранок, як сховались мари в нори,
читає “Я без болю і жалю...”
Втомився чути сто разів про болі.
Я сам — один великий чорний грім.
Мій атом — вибух, хоч і руки кволі,
не запустить їм атомних руїн.
Сатир один, таких, як я, — огнища.
Я — елемент із атому й вогню.
В моїй крові войовниці-ордища,
їх музика огидна скрипалю.
Я потойбічний дон-Квізадо, Чалий,
Орфей і мавр, убивця і сатрап.
Не маю очних яблук. Лиш кинджали.
Я сам голем, і я ж бо — Ескулап.
Мій содоміт сатир гортає книги,
і випливають марева нічні.
Навколо карлики танцюють реґі,
і бісенята чорні з-за печі.
Усі зі мною, всі вселенські сили:
Гомер, Горацій, Люципер і Фавн,
П’є каву Гегель, чути крик Сивіли,
Ось встав з загроб’я Фауст Томас Манн.
Нічні гулянні, оргії до ранку.
Гортає фавн закляття. Грає час.
Лупцює атом смерть безперестанку...
Світанок... Світло, де немає нас.

Дивишся принизливо на порепані пальці.
Не гратиму більше. Фортепіано в мозолях.
Спали браслети смерти з руки блукальця.
Іду по піску й воді, все іду поволі.
Немає морів і хмар, тільки є бажання.
Спадає дурманний дощ на мої повіки.
Втомився іти в пустир, це немов стяжання,
Із марева пекла й сну утворились кліки.
Із чорних запеклих ран, із моєї крови
постала на образах, 35х40.
Занедбаний зсохся міст, посивіли брови,
Ти смокчеш мене жахливо, немов я морок.
Корида мойого сну, ореада болю,
Армади плавкого тмину і ніж крізь жили.
Не той я акорд в житті, не мої бемолі,
всі звуки з мого життя демонічно взвили.
Так далеко, що уже не ввійти у спокій,
Тримається між світами рука без кістки.
Я привид, або монах трохи косоокий,
Що сипле в безодню Лєти погані звістки.
Хапаю останній лист, але він у кризі,
Рука — наче то метал, громіздка й холодна,
змарновую вмерлий час у похмурій “Дзидзі”,
І чую від спраглих тіл, що тепер це модно.

Немає сил сказати про вчорашнє,
А про майбуть казати я не хочу.
Скидаю дні несправджені в багажник,
І витираю розчорнілі очі.
Іде годинник. Час сіда на плечі.
Замружив очі, тану в піднебессі.
Моє життя — агонії старечі,
І скресла крига... я уже на крезі.
Упала ніч на схожі переходи.
Тупцює маг на іншій магістралі.
Перетинаю в непогоду броди,
Але не віднаходжу дві скрижалі.
Марную час у барі “Мельпомена”.
Самотньо п’ю гіркий мигдаль із рани.
З усіх богинь зі мною — лиш Атена,
І вже Арес не кличе більш на брани.
Пестливо місяць виливає очі
В моє вікно. На шибці чорна квітка.
Я прокидаюсь зрання серед ночі,
А поряд з ліжком вже стоїть кибитка.
Чому б і ні? Поїду на край світу.
Зустріну Спокій у кав’ярні “Спека”.
Візьму сірник і коробок нефриту,
І томики із написом “Сенека”.
Чека на тебе, демонічно сило,
Прилинь і забери туди, в безодню!
І подаруй мені червоні крила,
І з порохом жовтастим чорну бодню...

Ліс дихає осіннім cумом,
дерева тягнуться в блакить.
Синіє. Їду в бусі з шумом,
і вітер з небом гомонить.

Червоне сонце, наче ружа;
лоскоче синій вітер ліс,
і листю осені, мій друже,
шепоче, наче це маркіз

на вушко любій дамі серця,
що він — від Бога посланець.
Мій час і осінь знову в герці,
і лист в падінні мов чернець.

Він пише книгу заклинання,
і чує голоси з небес.
Його життя — лише чекання,
падіння ж — довгожданий хрест...

я сміюся, щоб не заплакати.
там, де плачу, вони сміються.
я не можу тепер балакати.
сумно, друже, з собою б’ються

мої білі і чорні демони,
вони ревно кричать із нутрощів,
рвуться в серце, і рвуться ремені,
а все інше — житійні пустощі.
хочу громом тоді сміятися,
хочу падати в пекло демонське,
хочу з вами, картярки, гратися,
буду сміхом здійматись бременським.
рознесу Атлантиду й вирії,
прокричу громовими притчами,
буде чутно навіть у Сирії,
ну а тут — розійдусь на кітчі я.
тут самотньо — не хочу плакати.
хочу жити й сміятись важільно.
я на море не буду рикати,
божевільно всамітнюсь вішально.
завтра ваш ешафот, — до зустрічі!
я висітиму!!! петлі скріплюйте!
пустослів’я у зашморг пророчі
ви скамстролюйте. я все виплюю.
вам не смішно — мені регочеться,
буду бавиться з вами, крихтами,
розпорошу, зітру — так хочеться.
не вартує... ви ж тіні Ріхтера.
повисатиму, позіхатиму,
і сміятимусь від смердючості,
що несеться від вас. стиратиму
все, що бачив, у чім брав участі.
прикро, ви мене — не оціните,
і мій сміх розгойдає гойдалку,
я тоді переллюсь в опромінення...
на все добре, вчорашні хвойдалки.

Такі вже долі різні. Океан.
Іди собі спокійно. Не тривожся.
Я промайную час. Хай кров із ран
стікатиме на кров ікон безбожно...

Побудь ще хвильку. Встигнеш відійти.
Назавше скажеш: “Залишайся, любий”.
Я буду жити, вже пробач... А ти,
із іншим помандруєш в човні шлюбу.

Я не боюсь ні смерти, ні себе.
Самотньо шал переливаю в образ.
Не Дон Жуан, не лицар Беранже,
звичайний учень-мученик. Я — кобра.

Тебе я проведу... Там, де поріг,
І все. Не далі. Так нам буде краще.
Ти хочеш жити з ним, я в німоті
порину в себе, вип’ю чаю натще.

Пробач. Так вийшло. Ми хотіли так.
Два полюси самотнього причастя.
Коли немає болю і образ,
тоді лишається отрутне щастя.

Тебе я до порогу проведу.
Лишайся з ним. І будь навік щаслива.
Я не знайду химер і не впаду
із ними в прірву спаленого виру.

Не проклинай, не треба, — це життя.
Пробач і перекинь крізь перелази.
Десь очерет про нас в зірок пита...
Натомість — мовчазні і чорні фрази...

Бувай. Не можу далі. Я не той...
Не винесу самотності без дому.
Тут оберегів камарилья. Зойк
світанку ніжності і плинність рому.

Пробач і зникни... Щастя! — Ось! Бери!!!
І не вертай. Не требоньки чужого.
Спали листи, світлини і збери
з них попіл. І виліплюй образ Бога.

Коли приїдеш, я скажу:
“Нарешті! Починаю жити!”
А дотепер пожовклі квіти
стоять у вазі. Абажур
хитає головою в ніч,
стікає світло по роялю.
Чому ці ночі не зов’яли?
Позакидати б їх у піч!
Але не можна. Не дадуть...
Де ще сховатися я зможу?
Нікого більше не стривожу,
так і живу: я й моя суть.
Розбита шибка. Флібустьєри
моїх ілюзій збили скло.
Я прокусив себе іклом —
заплямувала кров портьєру.
Немов вампір, дивлюсь у ніч:
коли печальна північ прийде,
покличу марищ — сам же вийду,
не хочу бачити облич
небіжчиків...
Повірте тяжко
вмирати й бачити себе.
Славетне аутодафе
в минулому. Від цього важко...
Я залишився сам на сам.
Ти відчайдушно полетіла...
Я на скривавленії крила
накину плащ мольфара.
Дам
тобі я спокій передчасний,
не повертайся з небуття.
Я не виношу каяття,
коли по плечах б’є пропасник.
Він чорний, наче моя кров,
химерний, лютий і нестерпний.
Я хочу пам’ять перетерти
й поплентатися на Азов.
Ти там була два лютих тижні.
А я на відстані небес
пішов у засвіти, де пес
три пащі має, злобно-хижі.
Жадоби маятник люблю.
Але сьогодні й він зламався,
весь егоїзм закляк, сховався.
Можливо, вперше уколю
себе іронією часу
і вишукано, як Орфей,
піду у гори, щоб у фей
для тебе викрасти прикрасу...

Коли приїдеш, я скажу...

1.
Готель. Самотня ніч. Останній келих.
Сидиш навпроти, вкутана у дим.
П’ємо вино з магнолій. Чути шерех...
А пам’ятаєш: ми хотіли в Крим?

А знов поїхали кудись без себе.
Два кораблі без гавані і слів.
Ми — рудокопи спаленого неба
і Гулівери у країні злив.

Ми офіцери без мети і часу.
Стомився час, його б попрасувать.
Навколо лави важелезна маса,
а ти її в долоню хочеш взять.

Навіщо день кінця жадає завше?
Іде годинник, скаженіє час.
В готелі ми п’ємо з химери-чаші,
готель вбирає квас думок із нас.

2.
А за вікном іде холодний дощ,
і на балконі є вже дві калюжі.
У тебе вдома залишився хвощ,
а в мене фотокартки дві верблюжі.

...колись блукав по втрачених світах.
Крізь переходи йшов і піраміди.
І раптом в мій готель вселився птах
з заліза, радію, формальдегіду.

Вода і камінь; полум’я і лід, —
такі банальні і такі одвічні.
Заграє Бах у тишах пірамід,
і я цілунком обійму обличчя.

Моє життя вологе і м’яке,
в моїх копальнях логос догоряє.
я — дві стихії: бренді і соке,
ти — Та мерлан.
Вже час нам докоряє...

Буяє він в безодні сподівань.
Моє сьогодні вкрало перспективи,
але мене, без суму і вагань,
ти віднеси у спеку злої зливи.

Нехай лишилось три хвилини —
Мить.
Нам вистачить. Чого іще бажати?
У нашім номері безмежжя спить,
якому в карти ладен я програти.

Переклав Дмитро Дроздовський

Ворон

через біле сліпе
крижане і блакитне світло
що навколо птаха
посилає одиничні нотки
освітлено лунають
світові опали
вони вдаряють
безпечно довкруж
стрибають у траву
і падаючи
вони не піднімаються
хочуть прорватися
не розбиваються
скляне повітря
це певно чорний дрізд
а не ворон
ворон же там
де він завжди
вдивляючись в ці
дні
із тихого роялю
і кігтики дряпають по дереву
птаха шаркає
перевдягнутися хоче
великими пальцями вчепилась
за стовбур дерева
і хитанням голови
ставить запитання



Більше ніж спомин

Я не мара, поклади
свою руку ти на груди
і відчуй мій живчик, час
крізь мене іде, і я
сплачую рахунок і вибираю
далі жити. Речі, що у нас
у коробках більше не можуть
роздивлятись вгору, вниз, рухатись.
Із закутків
вони кличуть, тонкі ниті
того, як один жир кохається
у їжі. А я збережена
не буду проти посухи;
зернь до зерні я все саджатиму у
саду і рухатимусь далі.

Це не луна
колись почутого звучання
у повен місяць, от дикун. Темне
стрімголове серце
іде крізь ліс до пломенів
від сонці. Жисть переможено,
коли прокинувся від сну душі.
Мене не змусять
бути служницею твоїх думок, відчуй
мою плоть, я солодка; кров
переливає крізь поріз
глибоко в кістку. Я не
шепчу на вітрі, ні,
я так із язиком говорю, і плачу
ридма, і кричу на камінь.

Я тримаюсь подалі від тебе
і відчуваю тепло, ця форма
має свій смак, тяжка на дотик,
ні полюванню; очі сміються
і плачуть, дивляться. Стискання;
відбиток твоїх рук
позначився на шкірі. Ти
не можеш випрасувати хати
цілком, навколо, повністю,
тож ти затям;
я справжня. Наші чуття
показують чи брешуть
в словах померлих. Я
не буду тебе тримати більше, тільки
тіні не відійдуть.


У пошуках весни

Пригадую, ішла униз
я довго по долині сніжній,
там, під побитим снігом, вліз
німий холодний локон тиші.

І очі, знаю добре путь
униз я до скляної річки,
шумить комиш на незабудь,
сріблястий, світиться мов свічка.

Мороз вдаряє в кісточки
я голі пальці розтираю,
стікають сніжні річечки,
вже не відлигу так чекаю.



Разом

Коли усі слова зібрались в грудях,
що ж, понесу їх обіруч до саду.
Там їх сховаєм й поспішим назад.

Хрестом те місце не помітим
трава зросте і вкриє все. Ніхто
не здогадається ніколи, що там.

І ми забудем, кілька футів від нас
лежать слова, що ми колись сказали. Тиша
засне між нами, непорушна вся.

Але в прийдешнім прийде хтось
і розкопає ту місцевість,
щоб сад сплекати, схованка злетить

зі слів усіх, промовлених раніше.



Ізі Стріт

Я іду собі по Ізі Стріт*
поряд дві дитини, пачка валіуму
двері із подвійним замком
сплять на підлозі
й чекають, як усе це повернеться.
— знову звуки твоєї ходи
і жахливі речі, які ти сказав,
рипання дверне, удар
кулака по моїм обличчю, твої ступні.
Ти сказав, я зробив це з метою
— крові.
Ти сказав, у тебе лише один шлях
— померти. Прокинься.
я чую кожен зойк,
що вривається в холод, як піт,
чую монотонний звук
На моїх ногах.
Я перевіряю кожне вікно, кожні двері,
підлогу під ліжком,
звісно, ти маєш бути там,
чекаючи, коли засну.
Ти сказав, я хотіла легке життя,
не змогла бути твоєю дружиною.
повертатися до пакетику валіуму —
це життя, а тепер
я прокинусь на Ізі Стріт.



Чаклунство

Нічого
не роби,
крім кохання,
і кохання створить
тебе.


Готичне?

Якщо відчиниш ти ці двері
побачиш образ в них кривавий:
хоробрий рицар із давнúни.

Не відчиняй, ти саботуєш
втікаєш до дівиць, бентежний,
щоб у масажі їх історій

сформовувать безформну правду.
Той світ — великі вигадкú,
гобленів, демонів, це доказ.

Метафора — то ключ поетів
у світ зачинений. Святий Георгій
Не зміг принцеси все ж звільнити,

вона поглинута. Її погинув Він. Жага,
бажання. Дракон жадав її, і зойк,
у ній приспалий, їй належить.

переклав Дмитро Дроздовський

Paisley J. Alien Crop. —
Edinburgh: Chapman Publishing, 2006.



Переселення

Поклали ноги в ґрунт, углиб землі
людей немає.
Кістки жінок прадавніх... чути хрускіт,
сухі й крихкі, під нашими ногами.
Це переселення хвилює душі
і хочемо зібрати кості разом,
і сваримося з сестрами з дрібниць.
Лишили врешті все.
Стерв’ятин крик укрив червоне небо
і хоче впасти в нас. Оаза мрій,
міраж тепла й надії
нам не дає упасти в дикий розпач,
ми повні духом, в розпачі з бажанням.
І в небі щось вогненно так горить,
там білі прибиральники сміття
в костюмах чорних тіло все
і каркання несе єретикам ,
травестію природи.
Ворони нас почули, хоч сліпі,
летять на здобич часу, очі з крові
у небі, ідемо по кроку в крок, пустеля,
спрага навіть у ногах;
ми мрійники оази,
де є самотній чоловік і жінка разом.


Падіння

немов боги, він думає, вдягається,
його краса тонка, мов шкіра, це аура
зі світла, наче з примхи.
Але і він іде у гурт гріхів,
на ньому слід землі, він показник.
Якби, якби він знав.
Його слова являють нам
цнотливість, що наче рани в тілі,
немає різниці, у крої чи ні, цей гріх
є наміром, і світлу не ввійти.
Він їсть кістки, іде крізь плоть.
Й у його ліжку він з ним також
— чоловіки не дефілюють. Боги це ми, ми є.
Цнотливі й зі знанням про гріх. У мирі.


Дика вишня

Це дівчина з обличчям сходу іде в наш сад навесні,
шукає прощення, і щічку свою підставляє
під руку старого й упертого віку.
Узимку все злилась на прірву,
тепер же, безсила, всю ніжність дає темнуватому сонцю.
Ті чорнії очі, в них серця печаль,
кохання шаленого шал,
це хвороба із мрій, Він мужньо тримає її,
а вона несеться в повітрі, легка, наче світло.
Вона — то вінець. Аж допоки із трону
на камінь не скинув її, і плаче в бур’яні зеленім
у хащах зелених тіней вже розтала навік.
А осінь, ренегат, роздягає його, він вже голий,
без вбрань, він стоїть, її спадок
артритне тіло в рубцях, із яких зерна крові.


Багаття

Розбурхує листя
в купі осіннього золота,
світло-коричневе, блідо-жовтасте,
огненна іржа.
Він мовчить,
але ми можемо доторкатися,
і якщо я говорю,
він не чує, не хоче.
Я хочу. Він ні.

Я збираю собі яблука.
За дверима, роздмухує огнь,
спихне полум’я,
що було зелене й весняне,
лиш попіл тепер.
Він чоловік дружини,
а я ні.
І ще, сама собі я заробляю,
щось дивне роблячи
с словах.

І в димовій завісі, наче привид,
жінки чужі з минулого мого,
що не змінилось.
Чую я тепло, я чую,
починаю вже горіти.


Сезонне сонцестояння

Я подарую тобі зиму,
гарячим подихом фрагментів,
тяжку, мов то мороз чи лід,
і заковтну у млу морозну,
всю правду криги. Ти у зброї
з вогнем мене ти пожираєш,
твій страх від холоду в мені.

Я подарую тобі весну
солодку страшно, її листя,
їх ти спали, на язиці
залиш бажання поцілунку,
і кров здіймається по венах,
свободи вени. О кохання,
ми змелю в зелень вберемо.

Я подарую тобі літо
все з теплоти, з мого кохання
у тім теплі моїм щоденнім
ти будеш мій. І у піску
ми час зупинимо, скоротим,
покладемо у скло. І завтра
буде теперішнім навік.

Я подарую тобі осінь
таку свавільну і таку,
що завше тягне в ліжко пломінь,
ось дощ рясний, ти у пальті,
щоб нову шкіру відростити.
таку чудову, мов вода,
тож поки що є час поспати.

Загорнись у мій плащ... і послухай як десь
буде Шуберта грати зчудований знайда.
Він все грає... Стікаються сутінки-зайди.
В капелюсі ж його лише купка монет.
Не сезон вже на Шуберта. Оскаженіла,
все розтопче юрба, і не чути симфоній.
З їх посмертно-прощальних жорстокий агоній
виривається зойк. Але й він зледенілий...
Не сезони на Шуберта, треба простіше,
це занадто трагічно у морі розпусти...
На планеті п’ять років самотньо і пусто.
Тож не треба! Чому же ти граєш гучніш?
Чи не чуєш, побідаше, все це марнотно...
Та і граєш ти марно. Монмартр не почує.
Тож не згадуй ти імени генія всує.
Тут ненавидять щастя, цей світ — бегемотів.
Тут вбивають за заздрість, згризають у попіл,
Випивають всі соки, на крам викидають.
А малий нас не чує, натішено грає,
Тільки двоє все слухають музику. Спомин.
Так колись наші душі, сполохані, грали.
Ми боялись з тобою побуть наодинці.
Чом тепер ми чужі, я відкинувсь на спинці
свого крісла. А ти усі ноти прибрала.
Подивись за вікно: чи стоїть бідолаха?
Чи почує він нас, чи заграє старої?
Ні, не грає, не грає? То вибухи зброї...
Наш самотній іде поміж бомб аж на плаху.
Він раменом закрив обережно музику.
І тихесенько грає — хай світ догоряє.
Він несеться у засвіт, куди? Він не знає.
А симфонія грає, заглушена криком.
Він утік? Ні, втомився навколіш стояти...
І під пулі пішов божевільного світу.
Він мов я. Нас немає. Ми вирвані квіти,
що в воді з-під крові не навчились буяти.
Тож сховайся в мій плащ... і послухай як десь
буде Шуберта грати розтерзаний знайда.
Він все грає... Стікаються сутінки-зайди.
Але більше йому вже не треба монет.

Скажи мені: ненавиджу. І все.
Без зайвих слів. Схвильованих пояснень.
Нас тільки двоє. Ти — понад усе.
А я — лише огидний демон-в’язень.
Ми на арені щастя. Ані руш.
Вкидає в серце стріли хтось з верхів’їв.
Я програю. Та не віддам я куш.
В мені є серце, навіть в безголів’ї.
Ти все чекаєш. Стомлено тремтиш.
Самотньо чуєш голос з кілометрів.
Я так далеко... Шелестить комиш.
Мій голос наче скиглення всіх вепрів.
Ти підійдеш на ранок до води.
І в ній побачиш очі мої сині.
Не бійся мене, люба, не тремти.
Ти відстані двох серць одна рабиня.
На постаменті завтрашнього дня
Ти знов почуєш голос підземельний.
Це голос з прірви, де немає дна.
Це зойк страждань самотнього в пустелі.
Але я є, я поряд. Ти почуй.
Та ти не бійся відстані і смутку.
Я прилечу до тебе. Обійму.
Ми злетимо над містом тіней хутко...
...Але без мене ти не полетиш.
Крильцят немає. Я забрав з собою.
Лиш про одне благаю: не залиш
Мене на вістрі часу без конвою.
Скажи тоді: ненавиджу. І все.
Без зайвих слів. Знесилених пояснень.
Я відійду. Лети! Понад усе,
Ти королева. Я — самотній блазень.

Самотньо загорнулась в мої тіні.
І прокляла назавжди у собі.
Навіщо я, якщо мене не спинить
Ні смерть, ні ти, ні полум’я доби?
Я — одинак, і відгризаю миті
Своєї спеки; не живу, горю.
Твоє ж волосся, райдугою врите,
Сміється й каже: як я Вас люблю...
Ми розійшлись на сходинках утоми.
Ми перейшли крізь ями і рови...
За келихом міцного чаду рому
Від мене крихту себе відірви.
Моє життя — в штиблетах чи босоніж —
таке одне, пекуче і гірке.
Ми — острови, палкого світу розніж,
Але нарізно... двоє нас... Por que?
Ти все у вальсі, я сиджу на скелі.
Ти на мольберті, чиста і свята.
Твій поцілунок — ніжний рух форелі,
Ти неповторна, але ти — не та.
Моя рука — огонь і сила світу.
Мої слова — солодкий спів химер.
Я не виношу часу неоліту,
Я у прийдешнім, ти ж — моє тепер.
Не розчиняйся в солоді і муці.
Не наближайся, бо спалю навік.
Не поверну Тебе осінній злуці.
Я — сатана, що спалює свій вік.
Навіщо в діжці розбивати кладку?
Там не вода, не мед, не еліксир...
У діжці — прірва, чорна, без початку.
Там тільки пекло... пекла поводир.

Останній лист. І я уже німий.
Самотньо граю в Тебе на роялі.
Цвіте мімоза. Захід тут блідий...
А ми перед безоднею стояли.
Одна така. Ні світла, ні вогню...
Лише вода, мов океан причастя.
Мене ж ти осліпила. Я молю:
Побудь зі мною трихвилинним щастям.
Вчахає жар. Відчинено вікно.
Ти залетіла бабкою нічною.
Упало геть старезне кімоно.
Ти вже сама. Побудь два дні зі мною.
Не прилетиш... самотність тільки й я.
Ми два солдати згубленої долі.
Я — то пустеля, стомлене дитя,
Мої бліді чуття слабкі і кволі.
А ти — вогонь, і град, і ураган.
Торнадо болі і торнадо дії.
Моя стихія — то тяжкий уран,
Твої слова — то лоскотання вії.
Ми перейшли... кордони і Тулон.
Взяли акорд полону і страждання.
Я наче шкіру зняв — хамелеон,
Без віри у ніщо і сподівання.
Доба німих. А ніч стискає час.
Ми — два сліпці на конях божевілля.
І знову грає вічний падеграс.
А ми на гострім лезі у свавілля.

В тобі помру... Заклеюю конверт.
І клей манжетом горя витираю.
Відправлю лист, неначе давній ферт
до мене він всміхається. Вмираю.
Колись давно блукав на самоті,
у вільнім нежиті болів і мріяв.
І ти з’явилась. Ти була в мені.
А я конверти взяв усі й розвіяв.
Що не злетіло, те спалив і стер.
Я перетер свій біль в папір у пеклі.
І залишився вижатий етер.
Етер конвертів. Я поїду в Берклі...
Куди завгодно, в пекло чи й у рай.
Адресу ж витру і забуду вчасно.
А ти мене хоч подумки згадай.
Твої думки — цілунки губ атласних.
А я не вмів відчути самоту.
Й тебе розгледів — після самоспалень.
Хотів вампіра, а знайшов святу,
Хотів морени, вийшовши з копалень.
Така одна. Чума. Смертельний вир.
Самотній жук із дерева кохання.
Я ж помилився, бо поклавсь на зір.
Чому не прочитав я заклинання?..
Чому така? Очиська із вогню.
Одне зелене, інше — жовто-чорне.
А я тоді, мисливець, не збагнув,
Що ти з води, і попелу, і вовни...
Я ж був зі скла. Холодний і німий.
А ти — вогненний вихор і пустеля.
В мені акорди гнилі і помий.
А ти шукала в нотах акварелі.
Так і помру. Заклею свій конверт.
І клей манжетом горя постираю.
Відправлю лист і рознесу у шверт
Усе, що в мене спомин забирає...

Щось проходить повз мене, згрубіле, сухе.
Обірвався годинник, вже не закричавши.
Тільки полум’я свічки не плаче, почавши
перепловлювать біль у палання гірке.
Щось сказали епосі гігантського стресу.
Тільки легше не стало... Долина суми.
На альтанці гармонії — запах чуми.
Ми — перевертні часу космічного пресу.
А навколо зблукала душа все шкребе
на піску крижанім. Майоріє самотність.
Вже над символом світу літає протонність,
Тільки серце протони й прогрес не бере.

Так самотньо від погляду лева у клітці.
Порозтерзаний, б’ється земний кардинал.
А навколо — людський похоронний оскал.
І в некоханні й незраді самотньо лебідці.

Не життя, не планета, не люди, не я.
Вже нікого немає. Розтанула крапля.
На годинник упали солом’яні вафлі,
що жувала людина. Застигла земля...

Бар людей. А за рогом останній трамвай.
“Кладовище”. Хтось їде в нікуди в нечассі
Проїжджає свій рай, і, стопроклятий, в рясі
Випиває отруту із губ самурай.

Тюрма ночей на березі вогню.
Межа самотності і святотатства.
І ваша фраза “більше не люблю”
Мені здається витвором дивацтва.
Моя весна вповзає на перон,
І їде в ніч розтерзаних ілюзій.
Я все кричу у рупор, в мегафон.
А голос розчиняється у блюзі.
Лукаво дощ спадає із небес.
Муркоче кіт на старім покривалі.
А я іду на полум’я в Фарес.
І викидаю давнії скрижалі.
Не наздогнать… Далеко ваш вагон.
Промчався плин стороннього безмежжя.
І тільки стогін зчавлених колон
Вдаряє в мозок десь на узбережжі.
Не океан, не пил, не лицедій…
Вже не людина, навіть не оркестр.
Я вічний привид замку “Колізей”,
І на моїх раменах поліестер.
Весь час померлий в лоні бачу світ.
Моїм думках самотньо і прозоро.
Вас вже немає… Я — останній Сід,
Від мене тягне сутінками й мором.
Я не втомився, просто я помер.
У кельї часу я розбив годинник.
Я вже не я, а тільки офіцер,
Що йде з війни на ріг у свій могильник.

Життєвий килим. Влігся мудрий лев.
І відступила смерть на дві хвилини.
Я наче мармур в божевіллі мев.
Я раб себе, небіжчик самотини.
Розкол і біль. Хрустить гілля думок.
Бентежить плин прискореного часу.
І не горить на столику дашок.
А на шпалерах — погляд ананасу.
Самотньо плин кульгає на перон.
Але його ніхто вже не зустріне.
Гуде трамвайчик. Чути обертон
хвилянь і каянь. Прогинає спину
останній лев, що килим розідрав.
Хвилини пір’я потонули в часі.
Моє обличчя обвива удав.
Я лабіринт без Мінотавра... Класик...
Чужі роки проходять на столі.
Більярд ідей і хвилювань бентежних.
І тільки сіль самотньої землі
втопає в морі марностей безбережних.
Кудись подівся компас і ціпок...
Іду мов тінь, пливу на роздоріжжі
чернеток світу. Мабуть, то мій рок?
І час зростає, наче в ньому дріжджі.
Життєвий килим. Спочиває лев...
Чекає небуття вже дві хвилини.
Я наче мармур в божевіллі мев.
Сміливий раб... небіжчик самотини...

Самотність... грає привид... виє тигр.
Окасто вічність дивиться на сходи.
Лунає музика. Бетовен. Ти.
І грозові примарності природи.
Кульгає час... на ліжко впав цейтнот.
Рубає воду стомлений годинник.
Пройшов котяра. Грюкнув бегемот.
І ще якась тварина чи тваринник.
Бельканто слів... самотність із октав.
Блискучий лев розсівся на фотелі.
Раби із королів... Султан не спав...
І розплились на сонці акварелі.
Пап’є-маше... Курличе скринька. Змій...
збирає мотлох... Стомлений фламінго.
шукає склянки. Забарився Вій.
І тільки за вікном шепоче: “Інго...”

Моя свободо! Спалюю вогні!
Іду в сніги останнього пришестя.
І на мольберті пошесті і честі
Я намалюю П’єра Валері.
Сміється пломінь стомленого сну
Самотньо б’є годинник на терасі
Спадає сніг на траси і каркаси.
І грає скрипка музику пісну.

На каруселі стомленого щастя
Я прокручусь, і встану на траву.
І будуть хмару зчісувати рясно
Самотність крапель. Далі я живу.

Булькоче сніг, ногами грим у двері.
На вікнах крига, стомлена й п’янка.
А я іду самотньо по планеті,
І вже не треба пуп’янка й вінка.
Самотньо двері зачиню у ліжко.
І прийде пес, кудлатий і сліпий.
І будуть миші гратися уліжно.
А поруч небо — і священний Пій.

На каруселі стомленого щастя
Я прокручусь, і встану на траву.
І будуть хмару зчісувати рясно
Самотність крапель. Хочу — і живу.

Більше не буде сміятись
весна
на узбіччі
мого кучерявого серця
вийди надвечір
на струм
там межа
грає сліпий баяніст
б’є ракета
космос
реактор
cолодка вода
стомлена в солоні вітру і хліба
землю пропитує
сонячна крига
буду лежати й чекати на два
ока небесних, допоки не вийде
хмара, що біла, в петельках весни
час зупинився на светрі
і меви
все пролітають над сном і пливуть.
мальви озер і пеони світанку
сум’ятна в серце вростає трава
зелень здіймає всі стелі і хатки
кратер весни, виливається лава —
піна небесна, що зветься Десна
все у воді і смішнім абсолюті
весело світ перекинув місток
треба хіба що знайти ще ілюзій
і посадити у землю росток

мені наснився носоріг
він грав на скрипці в білім парку
самотньо лазив, пив із банки
і тупотняво в небо біг
зелений, наче крокодил...
самотньо йшли по парку люди
і грали кульками на блюді
і золото кидали вслід
а носоріг мене спинив
дивився в очі чорно-білі
і його ріг, мов ночі зілля,
мене із ноти сотворив.

куди втікає день
від світлого причастя
і байдуже іде
самотній апельсин
ховає знак біди
лукавий гість
на щастя
і хай собі іде
не треба
мій полин
зів’ялий
догоряє
і небо сипле фарби
на золоте волосся
а ти ідеш у світ
самотню блимнув трактор
по коліях бездолля
ідеш на світ, мурашко
і бачиш краплю дня
то дощ дощив дощисто
чекаючи на тебе
він купував букети
бузку
і ще жоржин
і ти мене цілуєш
мов мак серпанок неба
у світі тільки двоє
це ти і твій букет

ти мене не помітиш
на шпаркому асфальті.
буде сонце сквозити
крізь смішне одіяло
ти не бачиш на листі
золотистих оскомин
і не чуєш, як в небі
пролетів едельвейс.
він шукає у лісі
але пошук спиняє
гуркіт світу і пішки
ми ходили в воді
але хтось вже не може
роз’єднати на двоє
і лишається чути
як курличе тюльпан.
ти не чуєш бо
я
хворобливий і смішний
вибігаю на небо
а трамваю нема
ти мене поцілуєш
і прокинеться чайка
наш малюнок —
це ребус,
але
він
тільки
наш

Карибська криза здавлює хребет.
Шукаю руни, стомлений, мов птаха.
А ти не йдеш. Вилизую шербет.
Вже сповіщають, що на площі — плаха.
Солоний вітер розвиває біль.
Моє бажання в хащах насолоди
Переблукало й начепило бриль.
Я на трампліні, зробленому з соди.
Мені самотньо усміхнулась ніч.
Замокла кішка в підвіконні серця.
І впала зірка крізь димар у піч,
А там багато висипано перцю.
Сова совить, муркоче кошеня.
Грайливо вальс танцює мій годинник.
Лунає тиша, спале совеня
Не визирає. Тиша — мій племінник.
Хрустить іржа на серці від ходи.
Пройшлась по серцю, залишивши рани.
Кров випила. Подай тепер води.
І хай відчепляться твої султани.
Грайливо день накинув сюртучок.
Самотньо вийшов, буде м’яч ганяти.
А я шукаю пам’ятний сачок,
Щоби останнє щастя підібрати.
Не підійдеш. Уже не підлетиш.
Пожовкли стіни від ниркових боєнь.
Сама — вогонь, зміюкою шипиш.
І одиниці бачу замість здвоєнь.
Лети, повзи, трощи і проклинай,
Нестерпно грайся на моїх раменах.
Жбурляй прокляття, шли прокльони, лай.
Та будеш все одно у моїх генах.

Я вибіг на перон. Навколо люди,
і гамір і агонія, і бій,
стрімка хода часу, кульгаві люди,
хромці, блукають на пероні мрій.
Бажання розчавило споглядають,
а ті несуться за мормону в вир,
кульгають на пероні, і чекають,
допоки здохне той, хто має зір.
Сплюндровані мерці, жага розпусти,
самотність у калюжі самоти...
Ідуть, шпаркі, на нелюдей не схожі,
але немов сатири з пустоти,
блукають по перону і не знають,
чого ідуть на колії вогню.
Пекельно стомлені, забуті, проклинають
себе і світ, і янголів в Раю.
Рахують пальцями, скоцюблими у кризі,
свої здобутки, мармурово йдуть
до тіні в ніч, мету собі обгризли,
і все чекають, доки їх зведуть...
перон росте, і множиться лахміттям.
Чорніє бруд від шкіри і думок.
Блукають люди, скаженілі віття,
звисають з них. Облуда, мов ціпок...
Уже іти не можуть, а конають,
волають шлях добити до кінця.
Кістки спадають в колії, ламають
їх поїзди, нема лише гінця...
Все метушливе, суєтне, облудне,
померлий стогін тих, кого нема.
І продавець квитків сидить. Паскудно
від поглядів скоцюб лих, в них — зима.
Все штучне, у олії сторазово
перетомили чебуреки й біль.
Канцерогенно дивляться ранково
у пильну рань, коли панує хміль.
Там сплять нероби, там — циганський табір,
усе іде по колесу брехні.
Вокзально ніч схиляється,мов прапор,
на ньому кістки дві. І звідусіль
марудна темінь, марево і ляскіт.
Тут кожен вовк, готовий душу згризть.
І все у смраді, тільки шостий баскет
усе ніяк не може перенить.
Там труп живий, копирсається в тузі,
а я стою — і страшно відійти.
Чому я проклято скисаюсь в муці,
коли навколо мотлох і кати???
...Навіщо вибіг я? Навіщо люди,
і гамір і агонія, і бій?
...Стрімка хода часу, кульгаві люди,
хромці, блукають на пероні мрій?