I am a word, you are an action - we are complete
(When two completely different people meet)
I always mutter and you fight, and run, and push
(The ones always linger, the others rush)
The final word, I guess, rests with emotions
(Making the mountains move and burning oceans)


13/06/2013

At the break of the day
Let my lullaby find you,
As the lights fade away
Let the angels remind you
All the love you have shared
With someone, who's not near you,
That someone, who cares,
But through time cannot hear you.
Maybe, some lives have passed.
I thank God that I've found you,
And our love's gonna last,
Always being around you.
I believe you're the one,
I remember your face.
Though it's coming undone,
Let's not speed up the pace.
At the break of the day
Fall asleep and don't bother -
Just keep going your way,
And we will find each other...

17/08/2003

я - потертая книжица,
которая далее пишется
рукою далёкого ближнего
без повода к жизни лишнего
хочет - распишет солнышком,
хочет - возьмет за горлышко,
выпьет до самого донышка
по вкусу ему моя кровушка
а книжица далее пишется,
в названии ёжится ижица,
немыслимо, как мне дышится,
на горле рука ведь ближнего,
немыслимо, я без нижнего,
раздета до самого донышка

не задерживайся, прохожий,
проходи, как та дрожь по коже,
как из миски распухшие дрожжи,
как стекает со щек мороженное

под воздействием тепла.

я ведь тебе - прохожий тоже,
нам же знакомство не поможет,
время тянет нас за свои вожжи,
прорезиненное, не кожаное.

ночь давно уже прошла.

все пройдет, вечно жить не можем,
вечно спрятанными, как в ножнах,
смирно двигаться и осторожно,
словно ко столу мы непрошенные,

несгораема зола.

все равно с тобой мы похожи,
жизни мало чтоб подитожить,
лишь бы только до рассвета дожить,
что ж тебя, прохожий, утром так гложет?

нашей схожести смола?

Так тихо уметь уходить не умеет и ночь.
Сквозь закрытые двери. Лишь сердце изрезанно в клочья,
Научи меня так же прийти и исчезнуть прочь,
Научи меня быть незамеченной, даже воочию
Научи до конца побеждать, не бросаться к ногам,
Не безумствовать, не заблуждаться и не заблудиться,
И не биться о скалы, бросаясь волной к берегам,
Не сорваться с небес, как овдовевшая птица,
Расстворяясь во тьме, словно пыль на твоих руках...
Просто тихо уйти, чтобы двери и ветер не тронул...
Без огня превратиться не в память, а в черный прах,
Научи улыбаться сквозь боль, оставаясь на троне.
И корону носить, хоть размер мне велик, и скипетр.
И ставни закрыв, научи меня видеть сквозь стены,
Писать тебе письма на листьях, доставит их ветр,
Они также безмолвны, как ты. И также бесценны...

бруд витираючи з мокрого чорнозему,
волочачи зламані крила по темному листю -
так повертається осінь в забуте місто,
вводячи у розмову сезонів рему,
молочні тумани, що так п"янять повітря,
сповнюють груди чадом, блокуючи видих -
так повертається осінь, ходою сновиди,
ріжучи мряку лезом, самим вістрям...
в ритмі своєї пісні оголить крони,
гілля, нехай лоскочуть набряклі хмари...
осінь - пастух перистих овець отари...
знову зжене їх в дощ, або граду гроно...
мокра земля під ногами змісилася тістом.
знаєш...тому не дійду, хоч би як близько
до тебе...землею іти мені надто слизько...
волочачи зламані крила. усе. без змісту...

Мені однаково, чи будеш ти зі мною -
Не можу втратити того, чого нема...
Нехай в очах твоїх, укритих пеленою
Як тонка крига проросте зима.
Нехай застигнуть сльози у неволі
П"янкого погляду, шо вказує мій шлях,
Що на перетині самотності й недолі.
Солоний присмак на твоїх вустах
Хай нагадає про журбу і небезпеку,
Щоб зупинитися мені в потрібну мить,
Щоб випадково вже не викликати спеку,
Щоб холод не перетворити в хіть...
Мені однаково...і лячно до нестями
Напитися пітьми з твоїх рамен
І бавитись в мовчанку, чи словами
Із ночі вимальовувати день,
Чи розкидати перли поміж свині...
Чи ти цілуєш жаби, чи принцес
Мені однаково, ми будем, ким повинні
Ми бути, не чекати вже чудес...
Не можу втратити...повторює сумління
Мені однаково...ти те, чого нема...
Але в нічому я розтану, стану тінню...
З тобою чи без тебе я - одна...

Відпусти...а я плистиму тихо
Течією минулого літа
До безодні, а може, до світла,
До щастя, а може й до лиха...
Відпусти, хай не коле твій погляд,
Не пече мені ранами спину.
Тим мене перетворюєш в глину
Наче ліпиш...не треба...на волю!!!
Відпусти...і не клич за собою
У далекий захмарений ірій,
Де лежать погвалтовані мрії,
Оповиті тією ж зимою,
Що й у світі, де сірість панує,
Там мене вже ніхто не зустріне,
Бо з води перетворюсь на іней
Але, знай, я існую...існую...
Лиш тому не живу, що не вмію,
Зупинилося дихання...кома...
Зціпеніння...душа невагома
Вислизає за двері...не смію
Бути глиною...щоб не розмитись
На рідку, недолугу масу.
Не ліпи з мене...катма часу...
Бо одна лиш сльоза може вбити...
Відпусти...а я плистиму тихо
Течією минулого літа.
Мене вже немає для світу...
Ти забудь мене...просто дихай...

1 ночь-ество
1:0 в твою...
вы-стрелы в упор.
вы - в двоем и врозь.
1:0. черствО.
убаюкаю
мысль. острит топор,
(лома нет) насквозь
одиночество
и 1:1
мы-сли ты навек
мы - судьбой одной
стали множеством.
множеством причин.
так же, как вразбег
так же, как домой...

в огромном городе
ты потерял меня...
сплелись все нити
на безлюдных улицах.
согревшись в холоде,
к стене склонясь,
калякают граффити.
смеются и целуются
свободой сытые.
(ты по-те-рял меня!)
но волк не плачет
над своей добычею
почти убитою.
без дыма нет огня?
мотивы не в учет.
ничего личного.
в огроооооооооооооомном городе
я. одиночество.
сплелись все нити...
все в клубок спуталось
в листьев золоте.
и сердце вновь черство
и в венах литий...
и тело - утлость...

спиняюся. бо програла. бо кохаю.
злякалася. бо пропала. бо не знаю
ні назви цій хворобі, ані імені
моїй біді новій в подобі гри. мені
так холодно. бо крига все. бо ти - ворог.
своє рядно мені несе теплий морок.
спиняюся. бо я слабка. бо ти сильний.
спиняюся! бо два стрибка - і ти вільний.
спиняюся...бо в повітрі риба гине...
спиняюся...бо по вітру безвість лине...
пробач мені, що порвала нитку кожну
пробач мені, що кохала, скільки можна...
спиняюся. бо програла. бо вмираю...
всміхаюся... (бо украла ключ від Раю)

Ти пробував мене на майже все -
Байдужість, ревність, божевілля,
Куди ж тебе бажання занесе?
Не я, а ти - моє п'єш зілля...
Ти пробуєш мене, а я вже є
Така - нікому не підвласна.
Та, думай, що усе, що є - твоє,
Але в руках твоїх я б згасла...
Отож, поглянь, востаннє мені в слід.
Не раз іще мене ти порівняєш
З усім, що в світі є. Та я - не лід:
Не відігрієш. Не зламаєш...

Я больше не зову, я молча сплю...
Наматывая на катушку мысли...
И в жизни трезвой ничего не смысля,
Отравлена дурманом - я люблю...

Израненное сердце не болит,
Но в нем сквозит отверстие от пули...
Боль унимают памяти пилюли,
Но одиночество мне плакать не велит...

Я просто сплю...вне времени, вне жизни...
Ты где-то там, куда мне входа нет...
На все вопросы есть один ответ:
Любовь одна - на грани реализма...

Переступить черту не всем дано,
Не всем под силу перегрызть канаты,
Или сломать в "тюрьме" стальные граты,
Все говорят, что жизнь ведь не кино...

И тянут крест, до гроба... забытья
Ведь без любви и так мы все мертвы!
Зачем же недостроены мы жжём мосты,
Где можем встретится опять, любовь моя???

Молчание. И мысли в голове
Вгрызаються в мои мозги, как черви...
И размножаясь, чертят в полутьме
Руины старой обгорелой верфи...
И мне бы погрузить на тот корабль
Пустые необтяженные песни...
Но, каждый в этом мире просто раб...
И каждому не в паре просто тесно...
На корабле нет мест для одного...
Пустует только место у штурвала,
Дистанционно управляет бог
С усыпаного пылью пьедестала...
И это лишь игрушка для него,
И курс определяеться делами...
Вокруг лишь очертанья берегов,
И мельк горячих волн перед глазами...
И мне бы погрузить на тот корабль
Все мысли, чтоб разгрызли древесину...
Чтоб на дно ушли и души и товар,
Завернутые в клочья парусины...
Мне б мыслями своими истязать
И пыль смывать слезами с пьедестала...
Но, все, что я могу - могу молчать...
И нянчить мысли, стоя у штурвала...

Ты - волк. Так сам себе внушал -
Что и повадки волчьи, и судьба.
Ты, как в лесу, везде все добывал,
Тебе казалось, что вся жизнь - борьба.
Ты - волк. Ты раны зализав,
Бросался в новый бой, молясь луне,
Не редко кровь врагов ты проливал,
Потом не редко воевал во сне
Ты - волк. Ты сам себе вассал,
И чувств не держишь ты на поводке...
Но, вспомни, кем ты был, и кем ты стал.
Как плыл ты по течению в реке...
Ты - волк? Застыл вопрос в глазах...
Не волчья то слеза коснулась век.
Хотя, наверно, в этом ты был прав...
Уж лучше - волк, чем недочеловек...

Я завжди йтиму за тобою
Крізь терен, крізь каміння,
Та вітер долі, все ж лихої,
Нам рани посолив насінням
І десь лунають хижі звуки,
І мчить за нами на трьох конях
Не рідна, Мачуха-Розлука,
Нам проростає крізь долоні.
Я йтиму за тобою
Крізь море, крізь пустелю,
Хай час стирає нашу долю,
Бог нам нові стежки розстелить
І крізь сердець, думок сплетіння
Я все ще буду другом твоїм
Я йтиму за тобою тінню,
Ти лишишся моїм героєм
Я йтиму за тобою
Коли нас Бог покликать схоче,
Коли ослабнемо ходою,
Коли ослабнуть вуха й очі
Я завжди йтиму за тобою
Я буду бачити і чути,
Тебе, сповитим сивиною
Тебе мені вже не забути!

the translation:
So high above...

Nor a witch, neither a sybil
Has wandered at my door
It was not time of midnight
But the summer day I’m sure

As a rule I come at day break
When a human sleeps
But this time its different
She explained to me

Fatige and painful hatered
A fear of dark insanity
You bear the earthy Hades
As heaven’s purity

And each of you is crazy
When you love or fight
But life is not a melody
To drop it off tonight

So high above there’s no one there
The place's as solitary as our world
So high above the clouds race
To a star that has extinguished long ago

When you’re alive, don't rush to die
Please look at our world
The soul of them is out of life
Their inner voice’s unheard

But they can’t help but laugh just
Not knowing they are dead…
Death has a place and time for us
Just take a time she said

So high above there’s no one there
The place's as solitary as our world
So high above the clouds race
To a star that has extinguished long ago

You can escape your living
But can’t escape your death
You life will fold its pinions
And then I will be there

Nor a witch, neither a sybil
Has wandered at my door
But death who came to take a drink
At the break of dawn

So high above there’s no one there
The place's as solitary as our world
So high above the clouds race
To a star that has extinguished long ago

the original:
Там высоко...

Не ведьма, не колдунья
Ко мне явилась в дом,
Не в пору полнолунья,
А летним, ясным днем...

Обычно на рассвете
Я прихожу, во сне,
Но все не так на этот раз...
Она сказала мне

Усталость, ненависть и боль,
Безумья темный страх...
Ты держишь целый ад земной
Как небо, на плечах!

Любой из вас безумен -
В любви и на войне,
Но жизнь - не звук, чтоб обрывать...,
Она сказала мне

... Там, высоко - нет никого
Там также одиноко, как и здесь
Там, высоко - бег облаков
К погасшей много лет назад звезде

Пока ты жив, не умирай,
На этот мир взгляни -
У многих здесь душа мертва,
Они мертвы внутри!

Но ходят и смеются,
Не зная, что их нет...
Не торопи свой смертный час, -
Она пропела мне

... Там, высоко - нет никого
Там также одиноко, как и здесь
Там, высоко - бег облаков
К погасшей много лет назад звезде

Сбежать от жизни можно
От смерти - никогда.
Сама жизнь крылья сложит
И я вернусь сюда...

Не ведьма, не колдунья
Явилась в дом ко мне,
А летним днем испить воды
Зашла случайно смерть

... Там, высоко - нет никого
Там также одиноко, как и здесь
Там, высоко - бег облаков
К погасшей много лет назад звезде

Дай мне силы не сойти с ума,
Никогда не поддаться тоске,
Выводя рисунки на листке,
Чтобы душу не нашла зима...
Дай мне силы во тьме не упасть,
Никогда не блуждать в временах,
Никогда в глаза не видеть страх,
И над судьбой моей иметь власть.
Чтобы ветер не унес навсегда
Дни мои те, когда рядом ты,
Или просто пустые мечты,
Которых мне не жаль иногда...
Дай мне силы уснуть без тебя,
И проснуться в постели пустой,
И открыться для жизни иной,
Но по прежнему сильно любя.
Дай мне силы не спутать обман
Среди слов, не похожих на ложь,
И дождаться когда ты придешь,
Дай мне силы не сойти с ума...

The original:

Think of your lifetime as one day
It's fading away
The shadows are growing long
Think of existence as a flame
That as rainstorm clouds they ride along

At lies see if our flames will cease
Eternally, unavoidably
Eventually all paths will lead
To the cemetery

We are but falling leaves in the air hovering down
On our way we are spinning around
Scattered fragments of time
Like beams of the light we are
That's all we are

Think of your lifetime as one year
Look autumn is here
Getting colder, the winter's impending
Your conclusions throwing me, certain ?is tear?
Yet is only the circles unending

At lies see if our flames will cease
Eternally, unavoidably
Eventually, all paths will lead to the cemetery
To the prior deceased

We are but falling leaves in the air hovering down
on our way we will hit the ground
Scattered fragments of time
Like beams of the light we are

Just when we realize that we are alive, we die

The translation:

Змалюй життя в одному дні,
Що згасло в пітьмі
І тіні ростуть до небес
Змалюй буття на світлім тлі,
Вогні, що із темних хмар воскрес

В олжі дивись як згасають вогні
У вічності, неминучості
Та, зрештою всі шляхи твої
Зійшлись на цвинтарі

Ми листям всі летимо
І кружляємо скрізь
Рано чи пізно, ми впадемо вниз
Вихором час, як світло в кінці
Промайне
Ми є.
Це все, чим ми є...

Змалюй життя як рік один
І осінь із ним. За дверима
Схолола зима
Та лиш за мною чути плач?
Чи сльоза без причин
Упала і воду колами вкрила?

В олжі дивись як згасають вогні
У вічності, неминучості
Та, зрештою всі шляхи твої
Де померлі - живі...

Ми листям всі летимо
І кружляємо скрізь
Рано чи пізно, ми впадемо вниз
Вихором час, як світло в кінці
Промайне
Ми є.
Це все, чим ми є...

Лиш дізнавсь, що ти є...
І згасло твоє
Життя...

Да, я ничтожество нерукотворное!
Одушевленное одним тобою...
Играю я то в жизнь, то в смерть притворную,
Навеки поглощенная мечтою...
Да, я несчастная, тобою проклята!
И нет дороги назад из прошлого...
Но чаша времени до капли допита -
Глоток плохого, глоток хорошего...
Хоть память вытерла твой лик таинственный...
Но вглядываюсь я в толпу прохожих...
Ведь среди них потерян ты, единственный...
Единственный, но так на них похожий...
Да, мне не выбраться из пут презрения,
Вновь толкуя сны в старинном соннике...
И как на зло в окне - луны затмение...
И вянет роза на подоконнике...

Я начинаю с чистого листка
Писать чернилами потёкшей туши...
Крестами ляжет за строкой строка.
И боль стечётся у виска,
Лишь сонную артерию минувши...
Выплакиваю слёзы, нет - слова!
По капле вылившие в мой черновик

Любви единственный откровенный лик...
А рядом выростет полынь-трава...
И снова резко у виска кольнёт
Иголкой памяти умалишённой,
Из уст полыни горечь перельёт
Стихов беспёрых перелёт
В мой черновик, в безумии сожжённый...

Давно когда-то баядерки танцевали
Пред грозным императором всего Египта,
Как Нил струились их прозрачные одежды,
Как песок пересыпались их движения...

Легко, как миражи, танцуя проплывали,
В немом восторге императорская свита,
Уж не могла их не желать, как было прежде,
Звон браслетов, причудливые видения...

И в ритм под паранджой глаза звучали,
Темнее, чем смола, иль эбониты,
И животы их маршем выбивали
Свой танец под очерченные ритмы

Давно когда-то император восхищался
Их грацией подперченной восточной страстью
Как тихий Нил, он их боготворил за нежность,
Как за пристанище для радости сердечной...

А танцы их ему твердили, чтоб рождался,
Беспрекословно опьяненный ихней властью,
Ведь императору простилельна небрежность,
Когда танцуют баядерки так беспечно...

И в ритм под паранджой глаза звучали,
Темнее, чем смола, иль эбониты,
И животы их маршем выбивали
Свой танец под очерченные ритмы

И вот, папирусом сложились руки,
Глаза опущены - окончен танец,
И весь Египет погрузился в скуку...
И Нил опять же превратился в глянец...

Слова солодкі, наче стиглі сливи,
(Із вуст твоїх зривалися щасливих,
Але не падали вони - злітали
В ліниве небо й миттю розтавали...)
Усі зірвались. Крім одного слова.
(До нього всі слова - лиш передмова.)
Слова солодкі - вже зігнилі сливи...
Їх не шкода, допоки ми щасливі.
(Шкода лиш слова, про яке мовчали,
Що сповнене бажання чи печали,)
Солодке слово, та воно - не слива.
А райських яблук нескінченна злива!
Не віддавай намарне їх - зігниють...
(Лиш раз в житті, коли когось зігріють)

Лиш сонця промінь торкнувся фіранки в кімнаті...
Злегка примостився на моїй щоці...
З просоння втомлена...сни мої всі - голодранці,
То недодивлені, то просто не ті...
Вступила гроза своїм металевим гроулом -
Ревіла, жбурляла хмари в небесах...
Налякала місто ледь живе іржавим громом...
Блискавкою з тріском вцілила у дах...
Сонце зникло з небосхилу - в судорожну темінь,
Що намалювала демонів лихих...
Ріка небесна асфальт точить, неначе кремінь,
Зточує себе до іскор вогняних...
Та раптом - згасло...затихла золотава злива,
Лиш чути шурхіт і стукіт у вікно...
Та райдуги нечесана напівстерта грива -
Мов дороговказ на річки полотно...
І знову - сонце світить, крізь небо чорно-синє
Своє проміння для мене знов несе,
Омитому слізьми місту ставить ластовиння...
І застрибує в ранкову карусель...

1:30 a.m.

12. V.2006

Чому шукаєм ангелів ми на землі?

Чи не тому, що в небо нам зарано?

Чи не тому, що небо від нас далеко,

Усі ми шукаєм ангелів поруч?



Чому блукаєм наосліп, наче в імлі,

Плачемось людям, коли нам погано,

Та летимо, коли нам добре, у небо,

Та не приходим людині на поміч?



Чому втрачаєм ангелів ми у раю?

Чи не тому, що вони впадуть низько?

Чи не тому, що зняли маски? І з лиця

Дивиться на нас сивий сліпий демон.



Чому блукаємо ми пеклом й землею,

Не помітивши, як щастя стоптали,

Як зламали наші крила та серця.

І ми не знаєм хто ми, що ми, де ми.



Та ми забуваємо п'янкі цілунки,

Що охолонуть з нашими серцями,

І молимося за те, щоб пам'ять зтерла,

Слова брехливі, що життя вбивають.



Нас переслідує незбагненна думка,

Що ми кохаємо людей без тями,

Що наша людяність досі не померла,

Що взаємністю нам відповідають.

Я присягаюся - я створена,
Оскільки ти єси.
І досконало, по твоїй подобі...
Така ж, як ти я є - нескорена,
У ті ж живу часи...
І тихим голосом співаю в тобі...
Я присягаюся - ти мій творець,
Бо прагну бути я,
Неначе сон - безмежна й невловима...
Та із собою я встаю у герць,
Ламаю свої "я",
Що поміж нами, мов стіна незрима...
Я присягаюся - тепер є "МИ"...
І це не сон уже...
А справжнє диво - вічність довгожданна ...
Я присягаюся - що кожну мить
З тобою збереже
Моя душа, тобою вічно п'яна...

You’d probably think I’m just a fool
Who’ll never find the answer to the question
Who’ll never find the way out of this situation
When everything I am depends on you
You’d probably defeat me in this game
And say that there’s no need to know the answers
You’d ask me for a dance but I’m no dancer
You’d tell me that we’re all the same
Maybe, you аre too right to understand me
And too complete to see I’m incomplete
And too enslaved to see that you are free
And I am just the sand under your feet
Your Majesty, you are too blind to see
Yes, you know better how to talk to God
But I’m no God, so you won’t talk to me

і сірий камінь твого серця спалахне
востаннє… вже в агонії передсмертельній.
перед твоїм німим обличчям промайне,
мов на екрані кінострічка, на постелі
у зморшках світлотіні, що лишила ніч,
під злетами й падіннями твойого тіла,
останній погляд знайомих закоханих віч,
та, все закінчилось. душа вже полетіла...
і сірий камінь квіткою в мені зачах…
і 33 останні грами крапнуть кров’ю...
зустрінемось у смерті, а не в наших снах...
де сірі камені наповняться любов’ю...

Проводжала тебе не на поїзд...
І не на розстріл...
А у розлуку...
Веду тебе, йду за тобою...
І чути постріл...
Розслабив руку...
І впав долілиць...
В тупе безмежжя...
За течією...
Співали півні...
На п"яній вежі...
Душі твоєї...

The demon was dabbling in the snow

The daedal demon, dallying away...

I danced with thee

And suddenly

There fell onto me

Oh, darling, darning dauntless demon,

I did feel so decemberly



Thee, deambulatory dove, lying in debris

Of your decreased heart and deceitful pain

Thee decollate

Your fate

With your own hands

And decorate your sepulchre

With silver chain of tears

And depart from here in December...



Don’t call! Never come back!

In this bleak winter morning

I will be there,

My demon fair

When darkness comes

Creeping in the years

Of our life in spring and summer.

The only left is winter’s night



Thee, white and pure, harmless demon,

Thee, wild and savage frightened beast,

It’s our last valse –

The curtain falls...

There fell the moonlight on your corpse...

Oh, bleak and mortal little creature,

I did feel so decemberly...

Червоне сонце серед хмар палає,
Холодний вітер багряний пил збирає
І свої руки до нього простягає,
Та не зігріється уже серед небес.
Він далі рветься до дерев високих,
Шепоче до листків червонобоких,
Зриває їх та розкидає на всі боки.
Пожовклі із собою він несе...
Сідає сонце. В очах твоїх я бачу,
Як десь далеко Бог зірками плаче.
Холодний вітер задрімав неначе,
Дерева шепотять пісні.
Листки над нами падають зірками.
Бабине літо несе тепло з нитками.
Холодний вітер вже не дме між нами
І падають зірки ясні
Червоне сонце серед хмар зітліло.
Холодний вітер змів все, що згоріло,
Змів все, що в серці відболіло,
Дав змогу знову все почати.
За вікном в червоному блукає осінь.
Такої осені не було досі.
Пройдуть дощі довговолосі,
А ми залишимось весну чекати.

Бери усе, що побажаєш-
І сміх, і біль, і крик, і плач!
(Та всього ти достатньо маєш)
Я не люблю тебе, пробач!
Бери усі мої зізнання,
(Що промовляла не тобі!)
Бери усе, окрім кохання,
(Розчиненого у ганьбі)
Бери й вуста, цілуй до болю!
(Недавно ти у них плював!)
Бери, та відпусти на волю,
Не вірю в те, що покохав!
Коли просила я любові,
Мене ти відштовхнув. Тоді.
Тепер заговорила совість.
(Що довго спала у тобі)
Коли просила я уваги,
Ти розсміявся у лице.
(У тебе ж більші переваги)
Та, дякую тобі за це!!!
Бери усе, та подавися!!!
А я чужого не візьму!!!
За своє серце помолися,
Що йде за моїм в далину...

Твої сліди змиває хвиля часу.
Не видно на піску координат.
На полі бою смерть скидає маску
Під гуркіт феєрверків і гармат.

Тебе накриє білим божевіллям
Твій день останній і полине геть.
Остання ніч утопиться в похміллі
Під стукіт скутих кам"яних сердець.

І в ляльці з дико вицвілим обличчям
Впізнаєш образ, донедавна - твій...
І через скелі бід і протиріччя
Повзтимеш довго вгору наче змій.

Ти обереш свою одну дорогу
І заблукаєш просто в пустоті.
Колись дійдеш до рідного порогу,
Та рідні твої будуть вже не ті.

Тебе охопить спогадів гонитва
І розіб'є ущент безсонну ніч.
І лезом витне, наче гостра бритва,
Із пам'яті стрімкий потік облич.

Твоїх слідів ніхто не відшукає,
Забудуть скоро і твоє ім'я...
Перед тобою смерть скидає маску,
А після смерті - ти є немовлям...

Гадаєш, що я зовсім вже дурна?!
Не зможу ключ знайти від запитань?!
Зійти не зможу із шляху страждань?!
Я зможу все. Бо я тепер одна.

Мабуть, ти посмішкою зіпсуєш
Своє обличчя, янгольське таке...
Та випнеш серце, бо вогнетривке,
А я своє сховаю, бо зжуєш...

У свому світі ти живеш, мов черв
Та лестощі приймаєш від дзеркал,
Що возвели ТЕБЕ на п'єдестал -
Без звивин мозок і єдиний нерв...

Мої ж слова не варті твоїх вух,
Бо моя правда надто ріже слух.

*для читання цинічним та зверхнім голосом...:)

translation:
До осені
О Осінь, плодоносна, та в крові,
Що капає із грона винограду,
Не проминай, явись у всій красі
Під дахом із тобою я присяду,
Співай, а я заграю на сопілці,
А дочки року будуть танцювати!
Співай веселу пісню фруктів і квіток.

Бутон вузенький сонцю показавсь,
Любов'ю його вени налилися;
І раннім цвітом Ранок заквітчавсь,
А щоки Вечора вже відцвілися,
Та Літо пишне хоче доспівати,
Йому перисті хмари одягли вінок.

Вітрів боги, хай пахощів струмок,
Що повен фруктів й Радості, кружляє,
Хай облетить востаннє він садок,
Як опаде, то й Осінь заспіває,
І Троянда скине з усмішкою шати,
Подарувавши нам зів'ялий пелюсток.

original:
To Autumn
O Autumn, laden with fruit, and stained
With the blood of the grape, pass not, but sit
Beneath my shady roof; there thou may’st rest,
And tune thy jolly voice to my fresh pipe,
And all the daughters of the year shall dance!
Sing now the lusty song of fruit and flowers.

‘The narrow bud opens her beauties to
The sun, and love runs in her thrilling veins;
Blossoms hang round the brows of Morning, and
Flourish down the bright cheek of modest Eve,
Till clust’ring Summer breaks forth into singing,
And feather’d clouds strew flowers round her head.

‘The spirits of the air live on the smells
Of fruit; and Joy, with pinions light, roves round
The gardens, or sits singing in the trees.’
Thus sang the jolly Autumn as he sat;
Then rose, girded himself, and o’er the bleak
Hills fled from our sight; but left his golden load.
William Blake

Прийди, благаю, сум мене з'їда!
А ніч просвердлює на тім'ї око...
І в вікна мої потай загляда
Імла густезна білобока...

Прийди, благаю, я вже не засну!
Бо голос стін заглушує Морфея,
Та й ти іще не йди в країну сну,
Сон - небезпечна лотерея

Прийди, благаю, бо мене вже дві!
В думках моїх розмова ще триває
І місяць зачепивсь на дереві,
І слухає, як ніч співає

Прийди...прийди! Благаю, лиш прийди!
То чути кроки, чи то гра уяви?
Я запах твій впізнала...точно ти!
Та, ні: то чуть, як квітнуть мальви...

translation:
Прощальний поцілунок

Вогка печатка ніжної любові,
То - найтонша обітниця майбуття,
Що скріплює стосунки юні, нові,
Пролісок любові, перші почуття!

То - зрозуміле і без слів признання,
То - пристрасті зерно, гра двох дітей,
То – відданість безмежна. То - світання,
То - проміння, що веде в майбутній день!

То - втіхи сум, останній хід прощання,
(Прощальний поцілунок мені зостав),
Які слова говорять про кохання
Настільки ж віддано, як твої вуста!

original:

The Parting Kiss (1788)
Humid seal of soft affections,
Tenderest pledge of future bliss,
Dearest tie of young connections,
Love's first snowdrop, virgin kiss!

Speaking silence, dumb confession,
Passion's birth, and infant's play,
Dove-like fondness, chaste concession,
Glowing dawn of future day!

Sorrowing joy, Adieu's last action,
(Lingering lips must now disjoin),
What words can ever speak affection
So thrilling and sincere as thine!

by Robert Burns

translation of a song "Минає день"(Ю.Рибчинський):

The days rolls on, so does the night.
The minutes run, as light blue waves.
That’s not a point, that’s not a point,
That I have said “I love”
Just you and nobody else.
But that’s no reason for my woe
‘Cause the whole universe was in your eyes.
That boundless universe was in your eyes,
But that’s no reason for my woe

Сhorus:
That’s not a point that raging winds are raving,
That January paints the panes with withered flowers.
That’s not a point, my dear, that you don’t love me,
The woe is that I can’t stop loving you, my lover.

The day rolls on, so does the night.
and it’s impossible to turn the course of time.
That’s not a point, that’s not a point,
That separation’s bells ring in my mind
But that’s no reason for my woe
That treason’s fired our last “Farewell!”
That treason’s fired our last “Farewell!”
But that’s no reason for my woe

original:
Минає день, минає ніч.
Хвилини котяться, як хвилі голубі.
Не в тому річ, не в тому річ, що я сказав "Люблю"
Лише одній тобі.
Не в тім печаль, не в тім печаль,
Що цілий всесвіт був тоді в твоїх очах.
Безмежний всесвіт був тоді в твоїх очах,
Але не в тім моя печаль.

Приспів:

Біда не в тім, що свище вітер лютий,
Що січень на вікні малює мертві квіти.
Біда не в тім, що ти мене не любиш.
Біда, що я тебе не можу розлюбити.

Минає день, минає нічь.
Не зупинити нам з тобою часу плин.
Не в тому річ, не в тому річ,
Що після зустрічі розлука б'є у дзвін.
Не в тім печаль, не в тім печаль,
Що, наче постріл, пролунало те "Прощай!"
Як зради постріл пролунало те "Прощай".
Але не в тім моя печаль.

translation:
Якою Довгою й Похмурою є Ніч

Якою довгою, похмурою є ніч,
Коли від милої я так далеко!
Не знаю сну я з вечора до рання,
Хоча і втома не спадає з віч:
Не знаю сну я з вечора до рання,
Хоча і втома не спадає з віч!

Я думаю про ті щасливі дні,
Коли я був з тобою, мила:
Та зараз ти від мене так далеко,
Та дуже сумно є мені!
Та зараз ти від мене так далеко,
Та дуже сумно є мені!

Як довго тягнеться чекання час
Так, наче сум його уже знесилив!
Та, коли був з тобою, мила,
Час, наче утікав від нас!
Та, коли був з тобою, мила,
Час, наче утікав від нас!

original:
How Long And Dreary Is The Night 1788 by Robert Burns

How long and dreary is the night,
When I am frae my dearie!
I sleepless lie frae e'en to morn,
Tho' I were ne'er so weary:
I sleepless lie frae e'en to morn,
Tho' I were ne'er sae weary!

When I think on the happy days
I spent wi' you my dearie:
And now what lands between us lie,
How can I be but eerie!
And now what lands between us lie,
How can I be but eerie!

How slow ye move, ye heavy hours,
As ye were wae and weary!
It wasna sae ye glinted by,
When I was wi' my dearie!
It wasna sae ye glinted by,
When I was wi' my dearie!

Sometimes I'm overwhelmed with woe
I don't know why I feel this suffocation,
Eternal hell. No visible salvation
As I'll return to my past days no more.
Your image that has vanished from my sight
Is wandering still in my imagination.
You spoke to me with true infatuation
But echoes of your voice were deemed to die.
Sometimes I wish that you remembered still.
Not everyone can bear this visitation.
What torture is perpetual retention
I hope you've never known and never will...

***
Порой нечаянно ко мне приходит грусть
Что происходит, я не ведаю сама
На муки адские, видать, обречена,
Ведь в моё прошлое я больше не вернусь.
Там позабытый нежный взгляд, как в зеркалах,
Сквозь мою память, мои мысли он проплыл
И голос нежный твой со мной заговорил,
Но вдруг затих он и развеялся, как прах.
Порой, мне хочется, чтоб ты не забывал.
Не каждый стерпит это испытание,
Ведь вечно помнить – это наказание,
Которого ты лучше б никогда не знал…

Ти живеш, людино, на цім світі,
Та не бачиш, окрім снів, нічого -
Геть нічого - ні старого, ні нового.

Ти встаєш із ліжка все ще сонна,
Та блукаєш містом, мов сновида -
Та нічого мозок твій не віда.

Ти їси, ти п'єш, та все ж без тями.
Ти співаєш і танцюєш вільно.
Рухаєшся швидко, чи повільно,

Але наближаєшся до прірви,
Що поглине кожного живого,
Кожного - і доброго й лихого.

Моя стіна.
Холодна.
Цегляна.
Чи знаєш ти,
Як тепло за тобою?
Моя стіна.
Висока.
Мовчазна.
Чи коли-небудь взнаю,
що там, за стіною?
Минають дні
В пітьмі,
Я мов на дні,
А наді мною
Небо розпростерлось.
У пелені.
У сні.
У слові "ні"
Вся моя сутність
Розчинилась, стерлась.
Минають дні,
Не вибратись
Мені
У вирій, в небо,
В далечінь безмежну.
Напровесні,
У дні ясні
Дано мені
По небокраю
Протоптати стежку...

Я проклята ангелом смерти -
Не судилося мені сьогодні вмерти,
Не судилося заснути й залишитись
В моїх снах. За що ця кара - жити?
Чи не тебе, Життя, я так любила?
Та, забудь, ти вже мені не миле.
Мені Завтра задарма не треба,
Щоб прожити день, немов амеба.
Як усі - нажертись і напитись,
Накохатись і всім цим вдавитись.
Бо я їм лише пусту ненависть,
П'ю огиду і кохаю заздрість.
За власну душу я купую смерть,
Щоб вивести з ладу цю круговерть.
Та мовить Смерть до мене голосом людським:
"Життя не купиш, та заплатиш ним..."

"Воспоминание - это единственный рай, из которого мы не можем быть изгнаны". Жан Поль Рихтер

Порой нечаянно ко мне приходит грусть
Что происходит, я не ведаю сама
На муки адские, видать, обречена,
Ведь в моё прошлое я больше не вернусь.
Там позабытый нежный взгляд, как в зеркалах,
Сквозь мою память, мои мысли он проплыл
И голос нежный твой со мной заговорил,
Но вдруг затих он и развеялся, как прах.
Порой, мне хочется, чтоб ты не забывал.
Не каждый стерпит это испытание,
Ведь вечно помнить – это наказание,
Которого ты лучше б никогда не знал…

Порожні
думки заповнені кавою
темрява,
стікається,
,
до мозку
і думається
мені
ніччю
, в якій крізь Тишу
пробиваються зірки;*,*
шумлять вокзали & мовчання,
Зливаються;
в порожню,
думку,
І
Поклик
Ночі
.

Далекий Місяце, чом сховавсь за хмари чорні?
Ранок настає і повтікали зорі.
А ти мовчав всю ніч, хоча був поруч...
Та чом так рано знісся сонця обруч?
Чому світив очима ти під землю?
Не там шукав собі нову оселю.
Чи, може, ти хотів з небес спуститись
Та назавжди в мене в серці оселитись?
Твоїм є небо та безмежжя тихе.
Моя ж земля та божевілля дике.
Чому зустрілись ми і вмить завмерли,
Неначе ми є камені померлі?
Та доля не розсудить, як нам бути.
Гукаєм в далечінь, та нас не чути.
Коханням та розлукою закуті.
Із неба вигнані, а на землі – забуті.