Я слухаю тi сповiдi щодня.
Вони не криються,
Вони вiдвертi - хворi
Це важко так - наослiп, навмання
Брести в чужих сльозах, в чужому горi
Професiє! О, дай менi слова,
Дай силу - втiшити, пiзнати, роздiлити.
Я знаю - побіліє голова,
Мудрішим стану, легше стану жити.
А поки що -
Ти все ж мене навчи,
Як від думок ночами не палати,
Де шлях шукань?
Де сховано ключі
Від людських душ?..
Я знову йду в палати.

1963

О дерево,
Ти квіти яблуневі
Ховаєш у зелені кулачки.
До тебе йду
Крізь промені травневі,
Крізь павутиння фінішні стрічки.
До тебе залишається півкроку,
Дивлюся на бруньки твої рясні.
Незграбна та розтріскана,
Щороку
Ти яблука народжуєш мені.
Нехай твої гілки вітрами стерті,
Хай тіло твоє зранене й криве,
Я вірю - в яблуневому безсмерті
Весна живе
І світ увесь живе...
Травневий світ хитається над нею.
Вона стоїть, не вірячи у зло,
І, віття розпростерши над землею,
Вона цвіте,
Цвіте,
Щоб не було.
Цвіте,
Бо смисл життя її - в цвітінні,
У цьому найпрекраснішому з див,
Коли дрижать прозорих квітів тіні
У переддень народження плодів.
...Іду крізь сад я,
гордий розумінням
Того,
Що поруч є така краса.
Травневий сад, просякнутий промінням,
На вітах яблунь
Мудрість колиса.

1963

Чисте мистецтво
І не треба топити
Думок у словес воді,
І герої не всюди є красивими
Та плечистими.
Я – за чисте мистецтво,
А мистецтво чисте тоді,
Коли роблять його
І руками й думками чистими.

"Літературна газета", 5.V.1961

Ми розумієм поступово
Дитячі вади й помилки.
В дитинстві вимовлене слово
Ясним стає через роки.
Усе, що ми недовідкрили,
Що нам здалось колись простим, –
Складне…

Школяркам говорили

Ми вірш про "білих яблунь дим".
Батьківські залишали хати
Ми, певні в мудрості своїй,
У тім, що вміємо кохати,
Учитись, йти на працю й бій.
Недбало хряскали дверима,
У всьому певні хлопчаки,
Пусті нанизували рими
На кволих віршиках гачки.
Нас вітром часу обдувало
І пилом в очі нам мело.
Нам часом боляче ставало,
Нам часом соромно було.
А ми жили, кохали, вміли,
Вмирали в смертному бою
І поступово розуміли
Всю недосвідченість свою.
Ми розуміли, скільки містить
В собі наснаги рідний дім.
У двадцять п'ять – спеціялісти
І космонавти – в двадцять сім.
І, може, правда саме в тому,
І, може, мудрість в тім жива,
Щоб, забуваючи про втому,
Старі пригадувать слова.
Батьківський дім…
Кохання…
Діти…
Слова, що в серці збереглись…
Це справжнє щастя – розуміти
Усе, промовлене колись.


"Вітчизна", ч.10, 1961

Пам'яті героїчного київського «Динамо»

Не розстрілюйте голкіпера.
Навіщо ви
Футболістів під стіною розставляєте?
Пів-Європи під балконами повішали,
Півкоманди попід муром розстріляєте.
А над пустками, над пломенями й криками,
Між розп'ять, які не стали ще іконними,
Десь між сонцем, десь між хмарами, між круками,
Стоїте ви, в перемозі переконані.
Вас вітри Європи й Африки розпатлали
І сузір'я понад вами жовто світяться.
...А голкіпери розстріляні попадали,
І самі штрафні майданчики на світі цім.
Не зігріти вбивчих душ ніяким паливом —
Ваші ж душі переляками зморожені. ...
...Пригадайте, як ці хлопці забивали вам!
Нащо ж ви їх повбивали, переможені?!
На полях футбольних — мертві.
Пустка вимерла.
Кров стікає по багнетиках акації.
...Всі рекорди ваші у кривавім вимірі
Відкладаються в душі та мозку нації.
Впав голкіпер на траву, іще не вигріту —
Зимно в світі, що його вогнем ви краєте.
Золотих Воріт довіку вам не виграти,
Та й ворота Бранденбурзькі ще програєте...
Ну а хлопці в перемогу твердо вірили ж —
Над погрози, що їх кулями посилено.
...Як вас виведуть —не зачиняйте двері лиш,
Бо повернеться команда перестріляна.
Шлях і вік її пунктиром крові зміряний —
Все відомо;
все, що мало бути — сталося.
...Та розстріляний голкіпер прийде, зморений,
І розкаже, як тоді йому стоялося.
Смерть не має тут ні права, ані рації —
Доле, хай що буде —буде,
що було — мини!
...Лиш малесенькі багнетики акації
Затремтять над стадіоном, наче спомини.

Люди – збирали.
В них дома – високі ліжка,
В них дома – дзеркальні шафи
З полірованими боками.
І гроші вбирає губкою
Ощадна книжка.
І хвороба вбирає
Роки за роками.
Чому можна накопичити
Сиґарети
І бляшанки консервів,
І жовті ящики мила?
Чому люди збирають чужі секрети,
А свої людям дарують?
Дуже мило
Зібрати колекцію сірникових етикеток –
Це зветься філоментією,
Або колекцію марок,
Чи бібліотеки книжок
З питань етикету,
Чи серію чужих марень.
Чому є речі, які лише видаються
Назавжди?
Дні життя нашого,
Слова думок наших, викладені на шпальтах…
Стукотять спогади, як поїзди –
Серцями
По ребер шпалах.
Стукотять годинники.
Стукотять лікарі по холодному коридору.
У палаті душно,
І людина кладе голову хвору
На білу подушку.
Їй ввижається, як шафи
З слизькими боками
Вислизають з життя
І повертаються дні прожиті,
Яких ніхто вже не поверне.
Із серця спадають камені,
І все забувається,
Як у Жюля Верна.
І приходять предивні спогади.
На білі простирадла,
Чисті, як марення,
Людина лягає,
А над нею химерні, мов пагоди,
Пропливають мрії
Про накопичення днів.
Марно.

“Літературна Україна”, 4.XII.1962

Хворі у вікна дивляться.
Перед хворими
Пролітають стрімко
Розколотими світами
І падають зеленими метеорами
Каштани.
Каштани відбиваються
Більярдними кулями від землі,
Підскакують перед очима
Печальними,
І падає листя.
Червонії кораблі
Та кораблі жовті
Від віт відчалюють.
У хворих білі обличчя.
Їм сумно.
Та вони посміхаються синьо,
Коли жінка збирає в сумку
Шоколадки каштанів
Сину.
Вони посміхаються,
Забувши болі й кошмари,
А потім сідають важко,
Усе іде шкереберть.
І каштани починають падати
З землі на хмари,
Та відбуваються інші події –
Сильніши
за смерть…

Лірична сатира

I

Хай живе своєчасність!
Спізнився – тебе звергають.
Люди тоді нещасні,
Коли вони не встигають
Це головне – впіймати
Епохи тверду ходу.
Ламають?
Іди ламати!
Будують?
Біжи, будуй!
Тихо?
Радій тиші!
Сміються?
Вітай сміх!
Для тебе найголовніше
Не йти попереду всіх.
Внось

у ясне

ясність,

Затверджуй

стверджене вже.

Хай живе своєчасність!
Бережених – Бог береже!

II

Слава тим, що мовчать!
З'їденим слава словам.
У зліпненій шпарі губ
Мудрість живе сама.
Мовчання – золото.

Я

Низько вклоняюсь вам –
Майстрам ковтати рядки
Тих речень, яких нема.
У ваших гербах живе
Стулених губ капкан,
Де часом стирчить нога
Вчасно спійманих слів.
Нехай по той бік зубів
Танцюють думки кан-кан –
Ніхто не зайде туди,
У речень запертий хлів.
Слова – то срібло сивини,
Мовчання –золото дум.
Ця істина збереглась
Із дуже давніх років.
Розумні завжди мовчать,
Їх точить за людство сум –
Чом не позбавив Бог
Людей від язиків?!
Ковтати легше було б …

III

Слава усім “пророкам”,
Які до пророцтв сідали!
Слава усім строкам,
Які вони відгадали!
В хвилини найбільш бурхливі
“Пророки” не знають муки.
Вони у жести сміливі
В кишенях складають руки.
Мовчать страшенно змістовно,
Які б слова не лунали.
Не стверджують голословно,
Лиш потім шепнуть: “Ми знали…”
Не роблять поспішних кроків,
Все вгадують у кінці…
Хороше життя в “пророків”.
От молодці!

IV

Слава тим, хто сміються останніми!
Тихо-тихо: хи-хи! І вслухаються:
То не сміх над державними тайнами?
А могутні – теж посміхаються?
Чи сміялись найголовніші,
Чи ухвалено сміху причину?
Нерозумно сміятися в тиші.
Мудро як – після старших по чину!
І хихикнути між вітаннями,
Як лизнути –
Тонка то справа!
Слава тим, хто сміються останніми!
Вічная слава!..

“Літературна газета”, 9.I.1962

Ми розумієм поступово
Дитячі вади й помилки.
В дитинстві вимовлене слово
Ясним стає через роки.
Усе, що ми недовідкрили,
Що нам здалось колись простим, –
Складне…

Школяркам говорили

Ми вірш про “білих яблунь дим”.
Батьківські залишали хати
Ми, певні в мудрості своїй,
У тім, що вміємо кохати,
Учитись, йти на працю й бій.
Недбало хряскали дверима,
У всьому певні хлопчаки,
Пусті нанизували рими
На кволих віршиках гачки.
Нас вітром часу обдувало
І пилом в очі нам мело.
Нам часом боляче ставало,
Нам часом соромно було.
А ми жили, кохали, вміли,
Вмирали в смертному бою
І поступово розуміли
Всю недосвідченість свою.
Ми розуміли, скільки містить
В собі наснаги рідний дім.
У двадцять п'ять – спеціялісти
І космонавти – в двадцять сім.
І, може, правда саме в тому,
І, може, мудрість в тім жива,
Щоб, забуваючи про втому,
Старі пригадувать слова.
Батьківський дім…
Кохання…
Діти…
Слова, що в серці збереглись…
Це справжнє щастя – розуміти
Усе, промовлене колись.


“Вітчизна”, ч.10, 1961

Вас не цікавило, чим пахнуть хмари?
Можливо – білизною,
Можливо – сльозами,
Можливо – просто водою.
Так, ті самі, що пливуть, немов примари;
Мов сірі тварини,
Кудлатою чередою.
Вони пахнуть, напевно, кров'ю,
Пролитою на брустверів бруси,
Сльозами – за милими, за їжею, за здоров'ям –
Біленькі хмарини,
Загорнені в чорно-сірі бурнуси.
Вони пахнуть водою з калюж на шляхах планети,
Молоком, розлитим із теплих старих бідонів,
Ладненькі хмари,
Газувате калюжне нетто,
Загони, що пливуть у небі синьо-бездоннім.
Вони пропахли забутим в блюдечках чаєм,
Твоїм духмяним волоссям, моя мила.
Пахнуть вони рослиною – молочаєм.
Міськими димами і туалетним милом.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Війна відгула.
І не світять пожежі в небо,
І дзвони на сполох не кличуть голосом мідним.
Хмари – спокійні.
Я вірю – це так і треба,
Щоб запах спокою був найбільш необхідним.
Я хочу, щоб людство забуло про воєн мари.
Щоб люди не думали
Страшними, злими словами…
Хмари – пахнуть,
Життям нашим пахнуть хмари,
Маленькі сірі дзеркала,
Що плинуть над головами.

І не треба топити
Думок у словес воді,
І герої не всюди є красивими
Та плечистими.
Я – за чисте мистецтво,
А мистецтво чисте тоді,
Коли роблять його
І руками й думками чистими.

“Літературна газета”, 5.V.1961

Обережні сміються тихо,
Обережні тихенько ходять.
Обережних минає лихо,
І вони нікому не шкодять.
Не впадуть вони – не заб'ються –
І до всього швидко звикають.
Обережні тихо сміються
Із людей, що шляху шукають,
Із людей, що міряють небо,
Та із тих, що рухають зорі.
Зводять плечі: “Кому це треба?”
І хихикають: “Певно, хворі…”
Не бринять в їхнім серці струни,
Що вони у житті спізнали?
Над словами Джордано Бруно
Їхні предки ще реготали:

“Не буває, мовляв…”
Буває!

Діти вміють швидко забувати
Всі тривоги свої й провини.
Ми ж дітьми не встигли побути.
Сорок третій. Війна. Руїни…
У крові вставали світанки,
Діти з куль робили намисто.
І чорніли згорілі танки
На майданах рідного міста.
Від дитинства лишилось мало:
Жах сліпий, життя у тривозі,
Сполотніле обличчя мами
І чужинець злий на дорозі.
І стирчить у спогадах цвяхом
Те, чого не забуду довіку:
Літаки ворожі над дахом,
Зла похмурість осліплених вікон;
На руїнах дощу сльозинки,
Почорнілі води Дніпрові
Та сповиті в туман сутінки,
Ті, що пахли димом і кров'ю.
В десять років бачили смерті
І не бачили хліба з жита,
Розуміли, що значить - “вмерти”,
Не пізнавши ще слова “жити”.
… Це було, одійшло, минуло –
Рік за роком і день-у-день.
І все далі від нас минуле,
Одгуло, пройшло, промайнуло.
Де тепер ти, дитинство, де?..
З верб звисає гілок волосся,
Ясно світять зоряні очі…
Вам хоч раз, скажіть, довелося
Бачити справжні травневі ночі?!!

“Молодь України”, 6.IV.1958

(Останнє прохання старого лiрника)

Переведiть мене через майдан,
Туди, де бджоли в гречцi стогнуть глухо,
Де тиша набивається у вуха.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де все святкують, б'ються i воюють,
Де часом i себе й мене не чують.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де я спiвав усiх пiсень, що знаю.
Я в тишу увiйду i там сконаю.
Переведiть мене через майдан

Переведiть мене через майдан,
Де жiнка плаче, та, що був я з нею.
Мину її i навiть не пiзнаю.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан
З жалями й незабутою любов'ю.
Там дужим був i там нiкчемним був я.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть мене через майдан,
Де на тополях виснуть хмари п'янi.
Мiй син тепер спiває на майданi.
Переведiть мене через майдан.

Переведiть...
Майдану тлумне тло
Взяло його у себе i вело ще,
Коли вiн впав у центрі тої площi,
А поля за майданом не було.

1971 р.