1
Ідуть воли і тягнуть воза.
Ще спить без пам’яті курган.
Услід лягає пилюга.
Ще молодик отави косить.

А десь попереду – поріг,
Дороги биті, вузлуваті.
З живих – лиш образ
В темній хаті...
Спориш холоне у дворі...

2
Аби ще знать, чого цей шлях курить
І виїдає пилом сонні очі.
Ото біди не згадуй проти ночі,
Супроти чар відьмацької пори.
За те й спіткнувся... А тому й не сердься,
Бо й каламутна вип’ється вода,
Як спрага палить до самого серця.
Хоч скач, хоч плач, –
На рівнім місці вб’ється,
Хто про таке в дорозі пригада...

3
Роса кривава не чекала ранку.
Як проступала, – то й на рискалях.
І чула молода іще Богданка,
Як нею похлиналася земля.

Шабель ворожих пригадалась тьма,
Що їх би стало й на майбутні війни.
Та рук таких до них іще нема,
Щоб вигнать Україну з України!

4
Від крові навзнак падала трава.
А степ їм сни мовчанкою тлумачив:
«Коли важка наснилась булава,
Дивись, бо смерть посватає, козаче…»

5
…Ось у траві іще тепло,
Чи жар, розсипаний війною,
Чи догора підземна Троя…
А місяць плив ковчегом Ноя.
Тільки отам і можна всидіть
                                  було б…

А як згадаю ворогів –
Мов коні, загнані свічками.
Під копитами танув камінь,
Як сніг торішній, а над нами
І сонця круг від сліз Господніх
                                     прогірк…

6
А там, за мурами димів,
Вже вдруге Бог готує Сина.
І яро сипле зорепад,
Мов біла кришиться хлібина…

7
І не один, напевно, янгол з неба
Мого Богдана, думав, стереже.
Але йому не спиться і не їсться…
Згадав, як лях, – неначе так і треба, –
Такий чудний, бо вмерти вмер уже,
На «той світ» переставитись боїться ж –
Трима грудьми за шаблю й не пускає…
Пощо, Богдане, бабський забобон,
Мов тать, із тебе спокій тягне потай?..
На гріх уже Господь «благословив»,
А перед Степом досі не покаявсь…
Або тобі позорище, або
Для вороння надбавити роботи…
То ж для ції гетьманської глави
Й писались тоті грамоти московські…

8
Там для грамот папір не абищо,
А тесаний з липи.
Хай же дурні натішаться блиском,
Поки ще не вечір.
Бо москаль піднесе нам не трунку
Гадючого випить,
Як ведмідь на вербі
Соловейком малим защебече.

9
Та гайда в степ! Хай від вина подалі.
І понесу тебе по чистім полю
Від гострих брів і чаровання Галі,
Від ран під сіллю, де стерні не колють.

10
…Де небо в землю зливою вросло,
Даремно він свого шукає бога.
Розмитий шлях петлює без нікого
І так на степове лягає тло,

Мов під копитом кільчиться змія.
Скоріш, безумче, затягай попругу!
Та хто ж його, хрещеного удруге,
Навчив до Степу спиною стоять.

І я ще тут, де глушить грім траву,
Де бризка кров свята її зелена.
Сердите небо – ось того знамено,
Хто наді мною здійме булаву!

11
Аби лиш на добро твої думки
І наміри твої аби на добре.
Як не дали полякам, туркам, обрам,
То й цим хай не дістанеться-таки.

Хіба земля не гідна і жалів?
Чи б глупий зайда став на прю за неї?
…Проси, Богдане, в гості москалів
Гнушатися над рідною землею!

12
У них на те й судебники свої.
Що засудити – плюнути й розтерти.
А для отих, що їм не стане смерти,
Якщо є тіло, – знайдуться й киї.

А що йому, хто сам просив війни.
Він тричі в пеклі за людським прокльоном.
Карати хлопа – писанням земним.
Суддю ж судити – небовим законом.

13
…Міцне незаймане вино,
Палкою кров’ю розпашіле…
І тільки небо – білим-біле,
Мов прапор, вицвілий давно.

Для чого він, такий терпкий,
Над степом зрадницьки нап’ятий?
Невже це рай святкує свято,
Чи побивається за ким?..

14
Якби ж мені людиною зробиться,
Міцним у силі й чарах козаком.
Який би лях та зопиняв би птицю –
І до Дажбога, а не до ікон!

Бо новий бог у помочі не стане.
Молися Степу, гетьмане Богдане…

15
Та вже в Дніпро, в очерети
Лице ховає тьма зірчаста…
Якби ж мені людського щастя,
Зумів біду б цю обійти.

Бо ж кожен зайда – що упир.
І звісно, нам ніяк не рівня,
Хто вже продав своє коріння
Й чужого міриться купить.

16
Не здогадуйтесь надто,
Чому кровію обрій гасне –
Хтось на зоре-калину
Наступив на Шляху Чумацькім,
Чи то шлях український
Чумакує крізь війни братські,
Ніби в небо, насправді ж,
Повертає на землю, власне.

Ніби все, як звичайно,
Тільки зовсім чомусь не спиться.
Хтось навлежки молився –
Їм до сну і медів не треба.
Та очима зі смути,
Як в Дажбожу стару криницю,
Палко в синь задивляюсь –
Повертаються зорі в небо…

17
Мов хто душею сонце прокотив,
Та сльози й ті за смертею захланні...
А ти зумій востаннє засвітить
Свою свічу і знать, що це – востаннє.
А ти зумій… То ж не кори дарма –
Сама земля приймає без докорів…

А він немов не в церкві, а надворі,
Немов його зав'южила зима.
Біліє молитвами і під стать
Йому біліє світ увесь позаду.
Певно, пропащий твій, Богдане, задум,
На пси заверне мрія золота.

18
А сніги, а степи – хоч ліпи коня.
А ікони, ікони – хоч у губи цілуй...
Подорожче оце на плачі обміняй.
Вже чекає царський холуй.

Чуєш, корінь ламають нові вітри.
З-під порогів Славути боги кричать.
А вночі уві сні прилетять по три,
Безгріховних три голубчат –

Це від Трійці твоєї листи нові –
На сльозах ворожить почнуть:
Чи земля захлинеться в своїй крові,
Лежачи на страшнім кону?

20
…Йому на рани день золотокосить.
Пан круль чи цар, король – він обере…
І мати світла, молода і боса…
«Чи я ж тебе не лаяла, пся крев!..»
Примарилось… Попова риза блиска.
Знадвору чути: кінь чужий ірже.
…Гойднулась раз колиска із любистку –
«Моя кохана, серденько, невже…»
Як світлий дощ йому у ноги впала.
Туманом білим бані обняла…
«Моя коха…», – і слів йому не стало.
…Зняла йому Покрова із чола
Свою долоню – і Богдан Богданом.
Немов йому й не марилось ніщо…
Золотокосив дощ йому на рани.
Росли ліси з нетесаних дощок…

21
Мов щеня, що лащиться до ніг,
Лиже руки свічка язиката.
Знай, Богдане – й він собою платить,
Цей слізьми гарячий оберіг…

22
…Як ворушилася земля
Крізь діл церковний під гетьманом,
Що й на ногах, і в серці рани,
Напевно, виніс відтіля.

То ж так їй, одданій, було,
Що бігла слову навперейми,
Що аж Господній ворог кревний
Хреста поклав… Чи то здалось,

Що й пекло Господу молилось…
То ж так болів Йому чорнозем,
Бо ж там і кров, і кров, і сльози,
Й людська живцем зарита сила!..

23
Яка то тиша, як трава мовчить,
Як цвинтар Богу молиться навлежки.
Коли хрести (чи вкопані мечі),
Як цівку крові, – витоптали стежку
У теплу сутінь, що під нею – Степ...
Де Смерть сіда зализувати рани.
Вона одна, кого вже не обманеш.
Та, хто ніколи не обмане теж…

24

Де тихо молиться трава
   своєму трав’яному богу,
Зійшов і ваш, та от біда –
   вже біля церковці – нікого…
Бо той, хто смерть комусь купив,
   не кличе плакальниць за гроші.
…Погомоніли, мов брати.
   Він, виявляється, й хороший,
Той їхній Бог… Такий людський…
   Та всім не можна догодити –
І кожен міря по собі
   кривавість ран на полі битви,
І зводить правду нанівець
   десь у писарнях, а чи псарнях.
Поки закланці є свої,
   таки набудуться безкарні.
Не кожен сам собі суддя –
   судити інших завжди легше.
Але на свій незримий лад
   щось людські долі вперто вершить.
І кожен міряє свої
   фортуни лінії солоні –
Вгорі й внизу для нас лежать
   богів розімкнуті долоні.
(2013 р.)