ця мить буде вічною
ця мить загримить блискавично
розітне перину посипле пір*я
що крилами хмари літало
ця мить буде вічною

ми хворі люди.
таких як ми уже не буде.
приковуєм себе залежностями,
страждаєм начебто безмежно
і крутим колесо думок.
привіт!як справи?
та все ок.
поговорили, милий друже...
а що всередині? - байдуже... 22/07/08

сріблясті риби живуть у склянці
вдень сонце жбурляє у них проміння
хвостами квітнуть в шаленому танці
прямують до маревного видіння

їм небо лиш сниться та крила безмежні
мОря водиця й піски прибережні

вони не чують променів світла
голосу неба і співу води
підводна флора одноманітна
здається буде у них завжди

їм небо лиш сниться та крила безмежні
мОря водиця й піски прибережні

і прагнуть у снах скляними стежками
дістатись до вічного лика
нараз… полетять до тата і мами
і радість їх буде велика

їм небо лиш сниться та крила безмежні
мОря водиця й піски прибережні

Голосно мовчиш
і думаєш про те
що у собі прийняти не зумів
наслідок думок і відчуття потреби
ти в собі узрів
бо нині ти прозрів

Я повертаюсь у майбутнє
Судилось вік котити Віз.
Відерцем бавитись у глині
Бо мокрі пелюшки від сліз

Я передбачую минуле
Високим рівчаком доби
Ви нагадали про колишнє
Якби ж зустріти вас, якби

Тепер та зараз – легка хмара
Що набухає й розтає
Тепер та зараз перестало.
Не їсть, не спить. Воно не є.

вареник вариться
варениця вештається
вкотре втіха втихла
високості вискалили вогкі вени
випити вина
вдосталь вдалося
вік відчувати вірити відати
ворушити верлібри воскреслі
впевнено відповідати
вишукано воркотіти
відкрий вікно весно
важкість вкотре вигинає вістря
волочить веретено втілень

Вже день обрубано
мов пень
Сухий самотній і голодний
Гілки жувати благородно
А в преісподній
День-дзелень!
Любила грітись
як могла
І гралась також
Іще трошки?
Засохла шкіра нанівець
Обрамлення очей - то зморшки
Коротка зачіска ізнову
Хотіла стати чоловіком
На нього схожою
Щоб - з ним
Та бути аж ніяк не жінкою

в імлі
за милі
на мілі
мої слова
такі малі
щоб осягнути висоту
всотати соту
соту ту

бунт...
це вам не фунт
не песик Фунтик
і не фантик

бунт...
це наче бинт
на шию - плиг!
червоний бантик

бунт...
це, мабуть, гвинт
щоразу вкручений
сильніше

бунт...
це ринг і ризик
де крок убік
і ти вже - миша

бунт...
певно, двобій
де сам на сам
лиш із собою

бунт...
твоя душа
так завше прагне
супокою

Від неба крику сонце застогнало
і впало горілиць
розбилося ущент
забракло усміху
зробилося замало
простягши руки: ще, іще!
Дається все хоч скільки й не попросиш
для себе, інших чи для простотак
для когось пісню заголосиш
проте для себе не мастак

хмарки кружляють
літають по світу

шукають притулку
загублені діти

радість і острах
сплелись воєдино

стати дощем -
це загибель чи диво?

12:16 13.05.10



самотності вистарчує на два життя
любові менше ніж наполовину
либонь замало вірокаяття
або лиш спробуй віднайди людину

облізли тіні з-за плеча твого
а ти плече довірив другу
бо для розради... щоб дістав меча
і божим розсудом відтяв Ван Гогу вухо.

слабка і безпомічна риба
головою б*ється об лід
нескінченно вражаюча глиба
що безколірно дивиться світ

самотужки залізла у пастку
і чекала з моря вітрил
а натомість отримала пустку
ліквідацію крил

заржавіла порожня бляшанка
для моменту утилізації
для повернення в надра Землі
де колекція
де_градація

блукаю по дому
з кімнати в кімнату
вічності лабіринтами

в обіймах зі стінами
в розмовах зі стелею
свідомість загвинтана

розтріскані вікна
усунені двері
потрійновмонтовані

змінити на інші
не менш важливіші
наново детерміновані

Стоголосся древніх мов -
Затуманене сузір*я
Проростає у розмовах,
В перегомонах насіння.
Вишліфовує утому
Наполегливих поляглих.
Їхня сила й міць у тому,
Що не всі Сини заклякли,
Налякались, зубожіли
Й у душі дірки латають,
А квітуючий Раю крайок,
З радощами доглядають.
Святе Слово Бога-Рода
Відродити світлом Серця.
Нас очікує Дорога!
Ну ж бо, браття, всі до герцю!

Падав сніг, падав сніг, падав сніг.
Від тепла утікав, як від сорому,
На розхристані груди приліг,
Щоб насмішливо крикнуть: "До скорого!"

Обережно згасав, мов свіча,
Завуалена мокрими крилами,
Із*явивши у світ чудеса,
Подаровані вищими силами.

Він просився іще заіскрити
Чорні скроні й обвуглені крила,
Хоч на мить, хоч на мить, хоч на мить,
Щоби стали насправді щасливими.

Вклонюся боязко-пречисто,
Лицем впаду до стоп,
Я відлетіти в Ирій хочу,
А після мене - хоч потоп.
Насолодити душу медом,
Нектаром сонячних розмов,
Втопитись у благословенні,
Яке не у собі знайшов.
Навчитись жити як вони,
Світлі янгОли твого духу,
Трансформувати у Любов
Хворо-ускладнену розруху...

Аж поки не з'явився ти.
У надрах світу сліпоти,
З присутнім смаком дурноти,
Без усвідомлення сюжету,
З відсутнім виявом мети
Колькою-голкою верти -
Майя затискує в лабетах.
Сіра дрімота, що вела
Не є. не буде. Я була

На бруківку лягає осінь,
Стеле постіль руда лисиця.
Те, що влітку нам не збулося
Восени дощами насниться.
Сипле тіні багряні калина
Розпашілими сонця щоками,
Те, що влітку нам збулося,
Неодмінно прилине з роками.
Загортає у листя-обгортки -
Тимчасове убрання на душу.
Що ти квилиш у небі, лелеко?
А, шукати кличеш Пурушу!.
Осягнути наступну сходИнку,
Відчуваючи багатоликість,
Із’явився у світ одинокістю,
І підЕш – одинакова дикість…
У долоні суха павутинка.
Колискову наспівує вітер
І розчісує місяцю коси,
В лоні - літо, на плечах - осінь…

Цілий день ти, напевне, був зайнятий.
Цілий день, цілий день, цілий день…
Захлиналась облі_злими фарбами
І співала квартирі пісень.
Заглядала у себе і бачила
космосфери закутого “Я”,
І, здається, собі пробачила
Ті польоти, що “навмання.”
Зачарованим ехом здригалася
Від надмірності власних ідей…
Вітер вщух, а дзиґа зосталася
Обертатися колом тіней.

Візьми мою руку і ходімо у вічність
творити свою зі ста тисяч казок,
дарувати Любов, Щастя, Рaдість і Ніжність,
щоб дістатись далеких та світлих Зірок!

Війнути на міжзоряні планети,
Трунку хильнути і спитати
Де ти, Любове моя,
Ти, що схожа на примару?
Я віддаю себе уповні на поталу.
Приреченою будь терпіти біль,
Нареченою будь ім'ям моїм.

закуто звіра в залізні ланці,
щоб присмирнів, щоби не рвався,
щоб не ятрив душу, не мучив,
любов'ю і ласкою приручений.
образи і пристрасті шалені
забув він геть.
іде до мене
і сипле ніжність із очей.
2007

Не дивись на мене, хлопче,
Бо ти ще маленький.
Заховай свою дитячість
Під спідницю неньки.
Відвернись і не дивися,
Кажу тобі, чуєш?
Досить того, що зі мною
Ти поруч ночуєш.
Не мруж очі, не розсіюй
Крізь повітря погляд,
Досить того, що ми сіли
Ув однакий потяг.
Досить тобі чаклувати
Навкруги примари,
Я ж бо здавна виплітаю
Задумів отари.
Я ж бо днюю і ночую
У пустельнім домі,
Морські квіти дивом вкриті
Тобі невідомі.
Досить пильно виглядати
Зручної нагоди,
Бо фізична не тотожна
Душевній нагОті.
...Крихту погляду віддавши
Взамін на поталу,
Я мережаю-ниткую
Думослів отару...

Падає дощ,
А разом з ним і я.
Хоча лежу зараз насправді в ліжку.
Несе у собі забуття і забиття
Роботи мізок трішки – стрімке падіння вгору…

Не скосили абрикоси
Розкидали на покоси.
Твої коси горять абрикосами

Ти десь
лягаєш спати на підлогу,
Стуливши очі,
Думаєш про Бога.
Вдивляєшся в сліпучі темні далі,
Сягаючи небесних пекторалей.
Багато думаєш і робиш мало,
Ідеш шляхами Гаутами.
Будуєш міст між Небом і Землею
Для тих, хто йде колючою стернею,
Для всіх “бажаючих напитися води”.
Я десь так само, як і Ти.
2009

все потроху стає на місця,
на вірні життєві позиції,
незабаром чекайте прем*єри буття,
це - лише репетиції.
і які б не шугали вгорі літаки -
перипетії чи то агонії,
я сміливо скидаю додолу замки,
ну ж бо, плескайте у долоні.

Ще трохи, і я почну жити твоїми словами, своїми образами,
Писати так само як ти, писати прозу навіть.
Застилати на ніч вікно, визирати у ліжко,
розливати у нім молоко, яке вилижуть кішки.
Писати на ніч картини, але не словами, а фарбами,
Писати любов*ю, собою, усіма мікрофабулами.
Знаєш, у моїм холодильнику виросли яблука,
Ті, що зривають пізньої осені, ховають за пазуху,
Гріють, виймають, милуються й знову ховають.
А потім печуть з них пиріг і з*їдають за чаєм.

Дзвінок телефону, розмова про виставку,
Звучить запрошенння, а на більше не вистачить.
Поговорили - кінець розмові,
Чутно гудки некольорові.
Вітром скаженим втікаєш од мене,
Боїшся зізнатись, що ти ще зелений,
Почервонієш, тоді стукай у двері.
Назріє пора малювати в папері.
2007

Можливо ми всього лишень маріонетки
Яким не поможуть лсд таблетки
І крики зламаної табуретки
Не здіймуть руки догори.
А ти сиди у невідомості й гори,
У стані невагомості
Поки десь за відсутності свідомості
Не зявиться твій сонях.
Маленька соня, білий одуванчик
Спить у корзині.
Сіренькі плями порозкидані на спині,
Мов у зебри.
Збери їх в жмені й розкидай по небу
У сузірях,щойно доспілих, стиглих
Жовтогарячих грушах,
Які єство моє наповнюють,
Їх смак медовий ненадкушений.
Їхні плоди зросли в моєму серці,
Наповнюючи вінця до країв,
Аж ллється через край!
Ай-яй!Будь обережним!
й щоби не спричинить пожежі
Не простягай душу вогню,
А вічно грій промінчиком,
Сонячним зайчиком.
Наповни світлом думки і руки
І від розпуки не благай інакших змін.
А так хотілось бути другом...
Забудь свій розум і послухай,
Що каже серце. Зрозумій
Себе і світ навколо:
Усе біжить скаженим колом
І заміта сліди. Собою бути намагайсь,
Вперед повзи, навколішки іди,
В кривавих шрамах загартуйсь.
Прощай, і дякуй, і люби.

Лежу і слухаю, як ти спиш. Час від часу дивлюсь твої сни. Лиш недавно помітив - кольоровими стали вони. В тебе пам*ять коротка і довга спідниця, тобі все до лиця і тобі тільки сниться, що мене вже нема. Я лежу у пітьмі і вдивляюсь у зорі, та вони усі стали настільки прозорі, бо сильніше за них світиш ти.

Моя душа просить їсти.
Її нервують матеріальні речі –
Натовпи, галас і мізки овечі.
Вона забилась у куток і плаче
Над світом байдужим цим, сірим...
Прекрасним таким!!!

Холодний день вкриває світ моїм вікном.
Збірка пісень, що “Струни серця” зветься
За столом з мокрим чолом… зірветься
Паперовим літаком, білим корабликом.
Солодким бубликом без дірки пригостіть за чаєм
У вас не буде кави, гречно вибачаюсь?
29.11.06

Буду твоєю Лялькою-Лількою,
Лиш грайся зі мною ніжно.
Не відривай мені голову,
Не ламай стрункі ніженьки.
Я буду тобі посміхатись
Своїми рожевими щічками.
З очей не покотяться сльози
На біле, фарфорове личко.
Твоя відверта розмова,
А у відповідь тиха мовчанка.
Поступово з’являється злість,
Я ж - спокійна фарфорова Лялька.
Ти у відчаї плачеш, кричиш,
Мені, любий, зовсім байдуже,
Я невинно всміхатимусь завжди
І мовчатиму, милий друже.
Ні докорів, ані образ.
І без ревнощів
У твою адресу.
Пригорни мене, приголуб, поцілуй,
Малу мовчазну принцесу.
2006

Та ви геть очманіли,
Верзете дурниці,
Краще жувати цикорій і їсти кислиці,
Аніж слухати вас
Пагони непокори плекати у собі
Бур'янівсього складу характеру

ти красивий..
стань картиною,
я куплю за шалені гроші і повішу у себе над ліжком.
стану кішкою - хижою, ніжною,
або пантерою - невинним створінням.
я зістарюсь,ти житимеш вічно.
хендрікс,морісон і барабани
танцюють гопак.
тримайте, я п*яна!
ще б пак...
2007

Якби то докричатись і достукатись до неба,
Й попросити пити.
Якби то скуштувати еліксирного нектару
Й вічно жити.
Якби чекання не здавалося таким тягучим і нікчемним,
А приємним.
Якби то не казати слів "якби", сприймаючи усе, як є

Тиша вміє не тільки кричати.
Тиша вміє тихо мовчати,
Плямкати голосно губами,
І казати: Я хочу до мами
У ласкаві і теплі обійми.
Бо поки що мені ненадійно.
Тиша хоче заскочити в хмари
І ловити кохання примари,
Муркотіти й сопіти на вухо.
Лишень глянь або ппослухай
У розмові нові теми.
Думаєш,буде приємно відкрити вікно
І слухати вулиць галас?
Це наче Пігаль плас.

Цей ранок стрічає мокрим дощем,
З учора налив по самі вінця.
Цілує у губи, ніс, щоки, лице,
Ховає за хмарами сонця проміння.
Небо невиспане, сіре, замурзане,
Просить води, дати вмитись.
Сльози небесні за вітром розвіялись,
Їх вистачить, аби втопитись.

Біла стеля, неначе пустеля,
Запах ліків, білі халати,
Не соромтесь, не бійтесь - відкрито,
Заходьте до мене в палату.
Душевна, тепла розмова
Зміцнить мої нерви,
Вип’єм чаю – зігрієм серця,
Поговорим відверто.
2006

Ніщо не виклика захоплення
І дику радість у очах. Хоча…
Світ, мов звіринець,
Сиджу у клітці, наче птах.
Марні шукання й сподівання
Вдосталь виснажили,
Тягнуть вниз. Сказати вихід?
Це ж сюрприз.
Сюрприз життя готує,
В блискучій обгортці.
А розвернеш - і з жаху вмреш.
Вже сидячи в своїй коробці
Очікуєш наступного сюрпризу,
Ти насторожі. Душевна криза.
Тоді залізеш у коробку
І сидітемеш. Нема довіри до життя,
Бо дурить нас, лише як може.
2006

Укотре питаєш : навіщо це все?..
Пусти все на воду, нехай принесе
Іще одну неповторну мить,
Яка вогнем старе спопелить
Й відродить життя із небуття,
Ввірветься в єство змістом новим,
Наповнить душу світлом,
Розтопить кригу, яка наче дим
Розвіється вітром.
Крізь морок і бруд зумій розглядіти
Весняні усміхнені зоряні квіти.
Свою віднайди, яку так шукаєш.
Але ти укотре знову питаєш...

Вже й засніжила у душі,
Чолом прикула до вікна -
Як на картину рами одягла
Й сміється.
Старі ворони відлетіли,
Що білим стогоном сивіли,
Квітучим клекотом гриміли
В серці.
А ворон тихо говорив:
”Підкиньте очі догори!
Вже досить їх тримати у кишені
Жмені.” (1)

Десь, ну на зовсім іншім боці неба сидиш і думаєш про мене.
Про нескладні мотиви, перебираєш у голові інтуїтивно спогади.
Набравши номер телефону завмираєш і вдихаєш мій тембр голосу,
Такий серйозний, а подеколи дитячий.
А ще ти знаєш й бачиш як я дивлюсь на тебе. Немов у синє небо.
Та що там небо! Коли воно похмуре – ти сяєш.
Але чомусь мовчиш. Мовчиш і слухаєш, що каже тобі твоє небо.

краще собі тихенько мовчати,
боятися дихати,
хотіти кричати,
ховатись у сітці демонстративно,
натякати на речі ілюстративно,
шукати відповідь на вічні питання,
себе ошукати у власних зізнаннях,
дивитися в небо і розуміти
причини і наслідки алкогоритмів.

Весь світ замкнувся п’яним ліхтарем.
Мов волоцюга безпритульний наодинці
Горлянку давить власним тягарем,
І захлинається вином із полуниці.
Його обвітрені, пошерклі губи,
Що проспівали дні і ночі напроліт
Пісні прадавньої п’янкої згуби,
Тепер німіють святістю молитв.
Мовчить і плаче сам з собою,
І молиться за тих, хто вже пішов.
Невідболілою ще сивиною
Шукає те, що загубивши не знайшов.

Мовчиш і дивишся. Всміхаєшся очима.
Такий безпросвітний туман навкруг!
А я помітила у тебе за плечима
Сліди залишилися від двох дуг.
Так-так!там були крила!
Чи хто бачив?
Холоне сонце,
У пітьмі вдивляюсь в твої очі і душею плачу.
Померкло світло у нутрі.
Чи ще повернуть тобі крила?
Чи одягнуть на голову вінок
Без почестей та слави?
Не вартий його жоден крок,
Бо після того він лукавий.

Порожнеча всередині, в яку щоразу хтось видихає повітря,
Наче робить штучне дихання, щоб врятувати від загибелі.
Порожнеча, аж чути як падає вниз натхнення,
Вдаряється об металеві стінки, наповнює мЕне.
Натхнення - розбери це слово на частини
І ти відчуєш, як на тебе лине трансцендента реальність.
Нестача дихання скомпенсована чужим за рахунок бажання.
Кленові листочки летять угору. Це втікає осінь,яка вже настала.
Пружинка зламалась, і хоч та стала величина, що у фізиці обіцяє вічність
В моєму мозку у кубі двоїться
2007

Може, пісок - то пил зірок?
(А ми того і не знаєм…)
Може, каміння - то душі померлих?
(А ми ними жбурляєм…)
Може дерева, птахи і квіти -
Істоти вищого порядку?
А ми їх вирубуєм, нищим,вбиваєм...
Чиї ж ми нащадки?
Варварів, вбивць, кровожер ненаситних?
Чи істот світлих і творчих?
Хто ми такі і що мусим робити,
Щоби сміти дивитись сонцю ув очі,
Щоб не соромно було ступати по полю,
Яке має тепер ім'я мегаполіс?

Остання ніч у цьому місті,
Останній звук, ковток повітря,
Я залишаю тебе тут,
А, може, ще колись навідаю.
Я полишаю тут себе
Серед провулків та доріг,
Та може ще сюди поверну,
Бо ти мене забрать не зміг.
Шматочок я себе залишу,
І геть помчу без оглядання.
Залишу слід, який зітреться
І теплий спомин на прощання.
Я стану тінню серед ночі,
Щоб вулицям пісень співати,
Позамикаю усім очі –
Не хочу їхні сни лякати.
А вгорі місяць виглядає,
Не мовить слова білолиций,
Барвисте коло заливає
У темній водяній криниці.
Неначе сторож нічного неба
Оберігає простір темний,
Ну, а я – тінь, і зникну з ним,
Як промінь сонця зійде денний.
Весь світлий день просплю в кутку десь,
Мені насниться літній вечір,
Натомлене полонить місто,
Огорне ніжно мої плечі …
Остання ніч у цьому місті …
13.08.05

Прогрес у техніці. А в серці - порожнеча?
Вам до лиця рожеве і посмішка овеча.
Сиди в своїй коробці і радій пластмасі.
Здається, ми застряли в п*ятій расі.
Вважаєш, маєш все?
Насправді лиш нічого.
Переживем, перехворієм, перетремсь.
Та хочеться одного -
Щоби промінчик у серцях воскрес.

Вода стікає по щоках,
Вона солона.
Вода тече в трубі залізній,
Вода гаряча.
Життя тече,немов вода,
Вода холодна.
Хоч кров гаряча в жилах б'є,
Не захолоне.
Ти падаєш,неначе дощ.
Навчися слухати й помовч.
17.10.06

Біле-біле вибілене,
Підсинене, змочене.
Вздовж і впоперек розтягнуте.
Притягує очі.
В крапельці роси-сльози
б’ється-відбивається,
Нам на голови не впаде,
На стовпах тримається.
Розітнеться, стрепенеться
птахою Жар-птицею,
І впадуть на землю сльози
громом-блискавицею.
Заридає і застогне, мов несамовите…
Зранку знову чисте, вибілене,
Усміхнене, вмите.
8.10.06