Я не знала, що страх від ненависті гірший.
Раптом кинула все і назад обернулась,
І мені захотілось спалити всі вірші,
Бо усе вже найкраще до мене відбулось.

Зашкарублі примари – минулі невдачі
І майбутні вагання – уламки ілюзій.
Страшно долю зустріти і дати їй здачі.
Страшно кинути виклик і втратити друзів.

Тихим шепотом зорі вночі рахувати,
Задивляючись в небо до болю німого.
Страшно знов полюбити і волю віддати,
Ще страшніше – в житті не кохати нікого.

Бо любові ненависть не є противага
І мені ще, можливо, не пізно прозріти,
Що для того й для іншого треба відваги.
А в душі моїй страх. І не можу злетіти…

Кілометри доріг через гори далекі.
Залізниця додому. П’янка ностальгія.
І трембіти.Багаття. І вічні смереки.
Сонне місто.Бруківка на Корзо. І мрії.

Понад річкою липи. І поспіх вокзалу.
І повитий плющем загратований замок
Зайчик сонячний прагне весняного шалу
І засліплює очі крізь складки фіранок.

І осіннє болото. Цигани. І ринок.
І сміття на окраїнах. Кнайпа на розі.
На Ужі сірі чайки шукають скоринок,
А я знову і знову сама в дорозі.

Виноград і вино. На городі квіти.
А у місті спека. Асфальт мов тане.
І мене моїх друзів зустрінуть діти,
І слідів моїх скоро вже тут не стане.

Розмальовані писанки. Дух різдвяний.
Перейду через міст, наче в іншу долю.
І у травні цвістимуть мені каштани
Замість звислих гілок молодих магнолій.

Кафедральний собор. На душі тривога.
Щось не так. Я знайомих боюсь зустріти.
Знову площа.Вокзал. Знову та ж дорога.
Повернутись додому також треба вміти.

Та з вітрами чи повінню, снігом, грозою –
Кілометри доріг крізь туманні Карпати.
Може, якось приїду сюди чужою,
Щоб свій дух, і пісні, і себе згадати.

Як відьма, йшла колись на інквізицію
В сорочці довгій з льону аж до п’ят,
Напилася самотності з криниці я
І знала, що не вернуся назад.

Я бачила – рука з вогнем не сіпнеться,
А людям треба хліба і розваг.
Співала. І смертельна була пісня ця,
І коси тріпотіли, наче стяг.

Нарешті хоч зігріюсь, може, висплюся,
Втечу від цього світу назавжди
Востаннє на життя своє подивлюся.
Ні. Більше не тікатиму. Куди?

Як відьма, йшла до натовпу на вогнище,
Щоб з попелу постав бентежний дух,
Я теж піду сьогодні. А торговище
Жбурлятиме прокльони, як в лантух.

Сорочка завелика – ноги плутають,
І нижній край від крові і трави,
Тремтячими руками тихо кутаю
Холодну душу в льон і молитви.

Вже полум’я повзе…Пророцтво сповнене.
Ще мить - і зашурхоче сіре небо.
Однаково б колись вогонь спалив мене,
Бо відьмою я стала через тебе.

Ну нарешті я знаю твою таємницю,
Мій невидимий ангеле, страже небес,
Так чекала, коли мені доля присниться,
А ти знову для мене у комусь воскрес.

Там, вгорі. Ви не довго в’язали мотузки,
Жереб кинуто довгі століття тому
Він упав випадково й розбився на друзки,
І з тих пір свою душу ніяк не збагну.

Наче кожного разу збираю помалу,
Пізнаю його очі, і смуток, і сміх…
І тепер я не хочу, щоб знову забрали
Мою душу, якою ти бути не міг.

Розумієш, усе це для тебе забава
Там, вгорі, ви проводили експеримент.
Я вже вкотре тікаю з цієї вистави,
А за мною все дійство руйнується вщент.

Мій невидимий ангеле, що ти накоїв?
Знову втілився потай у тіло земне,
Мов таємний агент, підсилаєш героїв,
І за відбитки пальців знов судиш мене

Ну нарешті я знаю твою таємницю,
Та, напевно, мене ще обдуриш не раз.
Там, вгорі, сяє ніч, як роса в косовицю…
Покохаю. Повірю. Лиш дай мені час.

Напівжиття – це коли посірілі секунди рахуєш,
Коли у серці вже вкотре липка порожнеча,
І ти розумієш, що час свій безцінний марнуєш,
І не помічаєш, як швидко росте малеча.

Напівжиття – на порозі стояти, постійно вагатись
І вічне “якби” відганяти, щоб так не боліло.
Коли ти зробити міг все, і не варто тепер прикидатись
Це совість твоя і сутність. Їм все і так зрозуміло.

Напівжитям мандрувати – це наче півжити й півспати
Крізь метр квадратний лиш бачити неба клапоть,
І душу продерту свою, ніби злодій, від всіх ховати,
А хто ж себе зберегти забажає – напевно втратить.

Коли вже ніщо не повернеш, не вимрієш знову,
Коли ти не там і не з тим, з ким хотілося бути.
Напівжиття – це почати і раптом зірвати жадану розмову,
І слухати пісню, а звуків і слів не чути.

Для чого все це? Питаєш, навіщо хотіти більше
Живи, як усі, і не міряй свої на шляху невдачі.
Напівжиття – це коли вибираєш, що важливіше,
В той час, як хтось інший за тебе кохає і плаче…

Усе моє життя – це чорно-біла смальта.
Короткі дні і ночі, і смугасті сни
Рукописи дощу на безконечних шпальтах,
І, може, знову не діжду весни.

Чекаю знов листів. І знов ніхто не пише.
І знову, знову, знову…мов калейдоскоп.
Я вкотре обіцяю – все отак залишу,
А в ночі менше й менше золотих оздоб.

Уся моя любов – в одежі чорно-білій,
І я завжди шукаю щастя у чужім саду.
І кожен наступа на мрії погорілі,
Я, мабуть, свого сліду скоро не знайду.

Мої палкі думки – камінчики блискучі,
Закопані у землю, наче всім на сміх.
І це моя вина. І кара неминуча.
Захована любов – то найстрашніший гріх.

А чорно-біла смальта складена химерно,
Я вже не сподіваюся митців-майстрів…
Чекатиму. Колись прийде, напевно,
Той, хто б мене прийняти так зумів.

Блудниця містом ішла в багряному.
Пил підіймався з доріг палестинських
Йшла в забутті, наче маренні п’яному,
Йшла повз юдеїв і воїнів римських.

Що вона думала, сльози втираючи?
Тіло віддала, а серце згубила.
Тільки душа, в ранніх променях граючи,
Жодного разу його не любила.

Скільки було поцілунків під зорями,
Скільки обіймів…І просто, за гроші.
Кілька хвилин вона правила долями,
Кілька хвилин божевільної ноші.

Хто ця людина?Чому турбується?
Тому, хто вмер, далі страшно жити.
Тільки одного не знала блудниця:
Камінь в руці може все змінити.

Я танула, як віск, в твоїх руках
Ти міг робити все, що забажаєш.
Я падала й злітала, наче птах,
Згорала у вогні. І ти це знаєш.

Я плакала, як дощ серед пустель,
І серце розривалося від болю,
І десь під небом сивий менестрель
Твоїй душі співав про мою долю.

Я кинулась в безодню до кінця,
Я ладна була зорі погасити.
А ти…ти десь блудив по манівцях
В той час, коли я вчилася любити.

Я гинула в проваллі поміж скель
І перед смертю не могла вже чути,
Як десь під небом сивий менестрель
Співав про те, що час не повернути.

З сльози гіркі і скривавлену душу
Я вдячна тобі – в мене все це було
За те, що від себе ховатися мушу,
За те, що мов снігом, мій біль замело.

Я вдячна, що знала жагучі бажання,
Що пристрасть відлунням світилась в очах.
Це вперше, мій любий, і мабуть, востаннє
Я серце віддала в тремтячих руках.

За те, що до тебе ніколи й нікого
Назвати не сміла коханим своїм,
Що ладна була позмагатися з Богом,
Хоч знала, що битви не виграю з Ним.


За те, що мені не давав обіцянки,
Я в світі ілюзій лишилась сама…
Не згадуй ніколи своєї циганки
Ні щастя ні долі у неї нема.

Ти не любиш чай. Любиш сонячні квіти.
І листи ненаписані не відсилаєш.
Часом важко тебе до кінця зрозуміти
Людям світло несеш, а свій біль ховаєш.

Я б хотіла твій біль назавжди забрати,
Щоб ніколи не плакало серце кров’ю
Я б могла задля тебе свій страх здолати
І любити.І бути для тебе любов’ю.

Але знаю, що з Ним сперечатись марно.
І солоний присмак у мого чаю.
Ти всміхнешся і скажеш, що жити – гарно,
І залишиш в душі тихий відблиск раю.

Ми ангели лише з одним крилом
Ми ходимо по лезу, наче діти.
А серце шаленіє під замком,
І багатьом цього не зрозуміти.

Не підступай так близько до вогню.
Він може все за мить в тобі спалити
І ангел платить немалу ціну
За те, щоб не могти когось любити.

Ми ангели лише з одним крилом
І тільки разом можемо злетіти.
Та кожен з нас живе солодким сном,
А душі майже встигли зледеніти.

Якщо ти віриш в долю, просто знай:
Мені нелегко здатися без бою.
Не проміняю на застиглий рай
Оте крило, що в тебе за спиною.

Блискавичний і гострий, як лезо,
Незбагненний палаючий лід
То аскет, що поринув в синтези,
То терпкий мандрагоровий цвіт.


Як дитя перед брамою Царства,
Сяє світлом добра й простоти,
А за хвилю вже повен бунтарства
І нескорено йде до мети.

То похмурий, то легкий, як вітер.
Часом хлюпне холодним дощем…
…лиш рядок надрукованих літер
Світлоносця під чорним плащем.

Серед луків асфоделу
Бродять тіні в потойбіччі,
Розкривають сни зустрічні,
Як нечитану новелу.

Металево плачуть зорі.
Щось шукають, не знаходять.
Все нові й нові проходять,
Мерехтливі і прозорі.

Чи зустрінуться дві тіні
У шаленому блуканні?
Щоб за все життя в чеканні
Спалахнути душ горінням.

Від життя звільнившись прози,
Стануть чисті, стануть вільні.
Він з очей зітре їй сльози…

Розкажу Тобі про вітер,
Як тремтить він серед ночі,
Розкажу Тобі про літо,
Що минати так не хоче,
Про людей, чужих, байдужих,
Про зірки, що в небі тужать,
Про щасливих, нещасливих,
І про спеку, і про зливу.

Розкажу Тобі про казку,
Що ніколи не вернеться,
Розкажу Тобі про ласку,
Про тривоги свого серця,
Про неспокій, страх, непевність,
Про життя цього даремність,
Як це часом нам здається,
І про воду, що не ллється.

Розкажу Тобі про гордість,
Як її шанують в світі,
Про душі жагу й самотність,
Про хвилини і століття,
Про безсилля і про владу,
Про бажання, смуток, зраду,
Розкажу також про світло
І про радість, що розквітла.


Розкажу про наболіле,
Як нелегко заздрість змити,
Про любов свою невмілу,
Що не вмію я любити.
Розкажу про те, що мушу,
Про свою бентежну душу.
…і немов побите градом,
Плаче серце зорепадом…