Гляди, Сестра - до сумерек всего подать рукой.
Здесь ветру не оставили простора. Смолкли птицы,
Захлестнутые красками страниц... Пойдем домой,
здесь в воспаленном небе осень не таится...
Не ведая путей, оставив бой,
привычку балансировать на _грани_,
очнись, Сестра - обманчив сна покой.
Нам, странникам, не стать его гостями...
Здесь только пыль и сталь, да пройденных дорог седая шаль,
в листве - веков растрепанная прядь,
остывшая струна. Пустая даль.
.
Пойдем... здесь больше не в кого играть.

Виріж мені сонце лезом на долонях.
Заплети в зіниці заблукалий страх.
Холодом під серцем, полум'ям у скронях -
крижані слова, заквітчані в роках.

Подихом нестримним розсікати небо -
щоб ніхто не бачив обгорілих крил,
щоб не чути сміху. Усмішка. Не треба.
Хмари крізь зіниці пронесуть лиш пил...

Дихати безмовним вицвівшим світанком,
тишею сплітати безліч голосів.
Опустити вії - наскрізь. без останку.
Наше вільне поле - згарище листів.

Наша сила... небо на півставки.
Дзеркалами стигнуть, тінню снів
під ногами хмари на асфальті -
паралеллю згублених світів.

Не волошки сизі - крига у волоссі,
не карпатський іній - попіл на вустах.
Нас не буде більше там, де завжди осінь,
наша осінь... вітер
_ на крихких мостах...

Я більше не вірю в незаплямованість янгольських крил.
Бездоганними ранами розфарбовую віщий сон.
В цих очах оселився в'язкий недо_вранішній дим
і розтріскане небо, що ломить брудне вікно.

Малювали на шкірі синцями казки для дітей,
забивали вином присмак зламаних вдосвіта квітів,
сміялися з вікон і з даху - чекали від міста вістей,
у кишенях ховали світанки - долоні палити.

Божевільними веснами різали руки вітрам,
заплітаючи в коси стрічки-негативи. І пальці
у розпечений віск - парафіновий зводити храм.
Останній притулок-в'язницю для зниклих скитальців...